textarchive.ru

Главная > Документ


* * *

Фрагмент проповіді, яку 27 вересня 1992 року виголосив свяще-

ник-митрат Степан Дзюбина на могилах жертв Явожна.

(...) Нас приїхало сюди так багато з усієї Польщі, щоб помоли­тись і віддати честь тим усім, хто спочиває в цих могилах вже 45 років як жертви табору смерті у Явожні. (...) Молимось також за наших сестер і братів, які у той чи інший спосіб були тут убиті тіль­ки тому, що народились українцями. (...) Повертаючись думкою як до тих, хто спочиває у цих могилах вічним сном, а лежить їх тут приблизно 160 осіб, (...) так і до тих, хто через тортури і голод по­мер незабаром після звільнення з табору, належить згадати певні речі. Як в'язень цього табору, який на власні очі бачив і переживав разом зі співв'язнями все, що тут відбувалось, можу, напевно, об'єктивно оцінити причину їх ув'язнення та їхньої смерті.

Декого було ув'язнено за співпрацю з Українською Повстансь­кою Армією, але їх у процентному відношенні не було багато, і тільки окремі з них загинули у таборі, бо після слідства їх вивози­ли на суд, а потім до різних в'язниць. У суді отримували дуже жорстокі вироки, включно з покаранням на смерть. Решта в'язнів — то були цілком невинні люди, навіть за тогочасного пра­ва, — їх було у таборі приблизно 4000. Чоловіків було приблизно


3000 (у тому числі 22 греко-католицьких і 5 православних свяще­ників, з них тільки 3 виявили свою капланську гідність) і майже 1000 жінок різного віку, бо там були і малі діти, і молодь, і старі лю­ди. Нікому не довели вини, незважаючи на нелюдські тортури і ка­тування. Люди вмирали головним чином від голоду і від тортур. Для знущання з в'язнів, напевно, спеціально шукали садистів, які мали від катування задоволення. Припускаю, що вони так катува­ли в'язнів, бо були переконані, що всі в'язні — це українські банди­ти, які мордували поляків, а наші священики їх довго до цього на­мовляли. Так їх було вишколено і так налаштовано проти нас. Я переконався у цьому на власній особі.

Я був арештований під час виселення з рідного села Гла- дишів на Лемківщині у рамках акції «Вісла», коли поїхав попро­щатися з мамою і родиною. «Убівець», який арештовував мене, спитав, чи я римо-католицький, чи греко-католицький свяще­ник, а коли почув, що греко-католицький, то безсоромно сказав: «Цього нам досить!» Отож мене арештували і вислали до табору лише тому, що я народився греко-католиком. Я просидів там не­винно півтора року, бо не було навіть жодного звинувачення. Напевно, я маю право сказати, як і інші в'язні, яких не віддали під суд, сиділи тільки тому, що народились українцями. Пізніше, коли після двох тижнів перебування в УБ в Горлицях мене вез­ли разом з іншими в'язнями з усієї околиці у вагоні для худоби, то вже тут, у Сілезії, під час стоянки на станції наш вагон заки­дали камінням і викрикували, що у вагоні їдуть українські бан­дити, які вбивали поляків. Комусь було потрібно, щоб про нас така думка була. Те чинили вже тут, у Сілезії, бо там, на місці, жоден поляк не повірив би в це.

Після того як нас під сильним ескортом привезли зі станції Щакова до табору, нас вишикували на табірній площі, і якийсь капітан різко сказав нам — священикам (зі мною був священик Іван Булат, пробощ із Бортного на Лемківщині): «Ви, священики, винні у тому всьому, бо ви намовляли і заохочували своїх вірних, щоб убивали поляків. Ви в першу чергу за це все відповідаєте». Тоді я йому пояснив, що весь час працював як священик на західній Лемківщині, у Новосондецькому, де лемки жили у згоді й навіть дружбі з поляками, від рук лемків не загинув там ні один поляк.


Капітан сконфузився і сказав: «До перону,кого нам шут привез­ли І більше не відізвався. Хтось, напевно, інформував обслугу табору, включно з офіцерами, що всі в'язні, яких привозять до та­бору, це українські бандити, які вбивали поляків. Коли пізніше я працював у канцелярії табірної лікарні в секторі німецьких в'язнів і фольксдойчів, прийшов до канцелярії блоковий, що дуже доброзичливо ставився до нас. Я йому розповів, що всі в'язні, яких не віддали під суд, є невинними, а він сказав: «Але священик навіть не уявляє собі, що про вас усіх говорять і яке до вас ставлення Це все дуже виразно свідчить про те, що комусь потрібно було, щоб нас якнайбільше переслідувати, і тому фор­мували таке вороже ставлення до нас табірної обслуги. Не ви­ключено, що таким чином хотіли покінчити з в'язнями нервово, а може й фізично, і головним чином з інтелігенцією, бо коли з'явився тиф і табору загрожувала епідемія, то почали масово звільняти всіх в'язнів, вину яких не доведено, але нас, свяще­ників та інших інтелігентів, тримали ще у таборі цілий рік, хоча

ми були невинними, і влада добре про це знала. (...)

* * *

Фрагмент промови президента міста Явожно Анджея Венгля-

жа на жалобній урочистості у Явожні 27 вересня 1992 року.

Високоповажні священики, єпископи, представники держав­ної влади, представники Української влади у Польщі!

(...) Ми всі перебуваємо на місці, де поховані жертви Табору Полонених. Нинішня урочистість повинна вшанувати їхню пам'ять.

(...) Як господар цього міста, усім, хто лежить у цій землі, хто був у цьому таборі, всім тим, хто втратив своїх близьких у Явожнівському таборі, кажу Вам нині, як господар цього міста, — вибачте!

Перемишльські Дзвони. — 1992. — № 10—12.


Документ 86

РУКА «СПРАВЕДЛИВОСТЬ

15 травня 1945 року мене арештувала Саноцька безпека у Старому Загужі. Зв'язали руки дротом, укинули в автомобіль і завезли до УБ в Саноку. По дорозі били ногами куди попало. У камері сиділо 40 осіб. В У Б не допитували, тільки били всіх по­чергово. Через кілька днів нас транспортували до в'язниці, розта­шованої у Саноцькому замку, а звідти 19 червня скутими вивез­ли до Явожна.

У таборі почалося справжнє пекло. Всі бараки були заповнені арештованими. На нарах спали по дві особи, а бувало, що й по шість. На нарах піді мною спав старий греко-католицький свяще­ник Петро Мазяр з Ванькового, біля Ольшаниці. Після розванта­ження транспорту в'язнів вишикували у три ряди. Вздовж рядів ходили якийсь офіцер, майор чи капітан, і другий, середнього зросту, з сотні «Хрона», псевдонім «Тіто», а насправді Йосиф Ко- валевич із села Долина, біля Загужа у Саноцькому повіті. Ця люди­на прирікала на смерть багатьох наших людей. Потім нас відвели до лазні і впустили військо, яке почало нас усіх бити.

Наступного дня зранку мене забрали на допит. Там було чоти­ри військових і два цивільних. Кімната п'ять на шість метрів, стіл і табурети. Перше запитання поставив мені українською «Тіто»: чи знаю районного керівника «Левка»? Відповів польською, що не знаю. Відразу вдарив мене в обличчя. Один з цивільних перервав Ковалевича і запропонував мені сигарету. Відповів, що не палю. Тоді він попередив, що як не буду повторювати за Ковалевичем, то мене повісять. Допит тривав майже цілий день.

Наступного ранку знову питали мене про «Левка». Заткнули мені рот ганчіркою, наказали лягти обличчям до підлоги, ноги по­клали на табурет і майже дві години били металевими прутами по п'ятах. Так протягом двох тижнів били, копали, що я не міг уже по­ворухнути ні рукою, ні ногою, вкидали в ковдру, несли на допит, викидали з ковдри на підлогу і знову били. Усе тіло було у синя­ках, аж стало чорним.


На третій тиждень слідчий написав протокол, який диктував йому «Тіто». Не знаю, скільки було тих сторінок, бо не бачив протоколу

Приїхав військовий прокурор, але в очах моїх так мигтіло, що не міг розпізнати колір його мундира. Запитав, хто мене так побив. Мовчу. Щось запитав, спитав, чи вмію писати. Заперечив. Тоді він наказав поставити три хрестики, але я не міг навіть підняти руку.

Уранці 15 липня знову мене вкинули в ковдру, з ковдри — на вантажівку. Іншим в'язням зв'язали руки, завантажили і завезли всіх до Краківської в'язниці на Монтелупіх.

19 липня 1947 року відбувся суд. Прокурор прочитав загаль­ний акт обвинувачення, напевно, один для всіх. Казав, що ми винні, бо вбивали людей. Нас було шестеро. Всі отримали кару на смерть. Прокурор спитав державного адвоката, чи має щось сказа­ти на наш захист. Відповів, що не має.

З суду мене занесли до камери три на чотири метри, поклали на бетонну підлогу. До вмурованої в стіну штанги був прикріплений грубий ланцюг. На цьому бетоні я просидів 93 дні. Набряк зійшов, чорне тіло стало жовтим. Сорочка згни­ла, одягу не дали.

На третій день після вироку прийшов відділковий і запи­тав, хто хоче писати президенту прохання про помилування. Я погодився. Відділковий привів в'язня-поляка (також засу­дженого на смерть) з групи «Огня», що діяла в околицях Ліма- нової. Під проханням я поставив три хрестики. Потім три місяці очікування.

Щоденно виконували вироки смерті — розстріл або повішення. Засуджених забирали з камери переважно вранці й під вечір, зв'язували руки, вкидали до автомобіля, вивозили на єврейський цвинтар і там розстрілювали. Щоб заглушити постріли і крики, вмикали сирену. Але постріли було чути навіть у в'язниці. Вішали у тій самій в'язниці на Монтелупіх, а тіла потім вивозили. (...)

Після вечірнього шикування 5 серпня підійшов відділковий і викликав усіх 16 засуджених. Коли вони вийшли, він нам сказав, що їх звільнили, а ми мусимо ще просити Бога. Незабаром завила сирена, почулись далекі постріли...


Пригадую собі одного хлопця з Улуча Бжозівського повіту. Високий, світле волосся. Не пам'ятаю ні прізвища, ні псевдоніма, знаю тільки, що був з боївки. Якоїсь ночі перерізав собі вени на ру­ках. Не знаю, як він це собі зробив, бо було темно. Хіба що зубами, бо у камері нічого металевого не було. Потім його все-таки забра­ли і стратили.

19 жовтня 1947 року мене викликав відділковий. У цей час я вже був в'язнем, який найдовше чекав на смерть. Наказав мені взя­ти миску і йти вперед. Показав жестом на шию, що мене повісять. Завів мене у велике приміщення в підземеллі й наказав затрима­тись біля дверей. Подумав, що мене тут розстріляють.

На другому кінці приміщення сидів військовий прокурор, який прочитав рішення про помилування. Спочатку я нічого не зрозумів. Мені наказали вийти на середину. Прокурор зно­ву почав читати і запитав, чи я розумію. Я заперечив, думаю­чи, що мене розстріляють. Тоді прокурор сказав, що президент Берут помилував мене і замінив смертну кару довічним ув'яз­ненням. (...)

На межі листопада і грудня 1947 року нас всадили до зак­ритих вагонів і перевезли до центральної в'язниці у Штумі. Там сиділо приблизно 500 українців — членів і співпрацівників УПА. Вижити було важко, багато в'язнів померло, двоє повіси­лись на простирадлах. У в'язниці не було різниці між ук­раїнцями і поляками. НКВД і УБ діяли так само: знущалися з людей. Гіршого садизму, як при комунізмі, польська історія не знала.

На свободу я вийшов 25 січня 1955 року.

Михайло Зельонка. З листів до Українського архіву // Нагие Слово. — 1991. - 19 травня (№20).


Документ 87

МЕЖА ВИТРИВАЛОСТІ

В українській пресі опубліковано підсумки польсько-української репатріаційної акції, знайдені в архівах колишнього УРСР.

Таємно До Секретаря Центрального Комітету КП(б)У

товариша Коротченка Д. С.

Остаточний звіт Головного Уповноваженого Уряду Української Радянської Соціалістичної Республіки (...) про евакуацію українського населення з території Польщі.

(...) Після звільнення УРСР і східної частини Польщі аж до Вісли від німецько-фашистських окупантів на адресу Голови Ради Міністрів СРСР Генералісимуса товариша Сталіна, Голови Верхов­ної Ради СРСР тов. Калініна, Голови Верховної Ради УРСР тов. Хрущова почали надходити листи від українського, російського, білоруського і русинського населення з проханням про переселення їх до УРСР або приєднання до УРСР території, де вони проживають.

Нижче наводимо кілька фрагментів з цих листів.

* * *

До Й. Сталіна і М. Калініна Від мешканців села Отроч гміни Хжанів, повіт Янів Любельський

(...) Ласкаво просимо переселити нас на територію СРСР (...)

Уповноважені:

Голова — Дмитро Горбач Заступник — Іван Марчак Секретар — Тлучин

Члени — Антон Тлучкевич, СамсонВорона. Разом 14 підписів.

18 серпня 1944 р.


До Й. Сталіна

Від представників Грубешівського

  1. Томашівського повітів на Холмщині.

Звернення

(...) Польські банди вночі оточили наші села, дощенту спалили гос­подарства і нищили всіх людей, які тільки попадались. Спалено понад 150 сіл і знищено приблизно 15 000 людей. (...) Просимо врятувати нас від нової неволі й приєднати нас із нашою українською Холмською зем­лею до материнської землі СРСР. (...)

  1. серпня 1944 р. (...)

* * *

До М. С. Хрущова

Ми, громадяни села Долгобичів Грубешівського повіту, просимо Вер­ховну Раду УРСР приєднати наше село до Радянської України. (...) Жит­тя у Польщі стало неможливим. Нас переслідують і гноблять політично й економічно. Під час німецької окупації поляки почали відкрито напа­дати на наші села, вбивати наших людей, палити наші господарства. Вбивства не припиняються до цього часу. (...)

1 серпня 1944 р. Звернення підписали 330 осіб.

* * *

До М. С. Хрущова

Від мешканців села Василів гміни Потужин Томашівського повіту.

(...) Просимо приєднати нас до Радянської України, а якщо це немож­ливо, то переселити.

1.VIII.1944 р. Підписи 150 осіб.

Групові звернення подібного змісту надійшли з Влодавського, Холмського, Томашівського, Замойського, Новотарзького та інших повітів. Зібралося кілька тисяч підписів — 11 000, вони представляли більш як 500-тисячне українське населення. (...)

Володимир Сергійчук. Злочин проти українців у Польщі //Українське Слово. — Париж—Київ, 1994. — №1.

26*


Документ 88

НАВКОЛО АКЦІЇ «ВІСЛА»

Реферат Т.А. Олыианського, виголошений 27.10.1987р. на сим­позіумі «Литовціу білоруси, українці, поляки — передумови єднання», організованому душпастерством творчих осередків при костелі ордена Єзуїтів у Лодзі.

Цього року минуло 40 літ від масового переселення українсь­кого населення в межах Польщі, повсюдно відомого як акція «Вісла», операції, яка мала за мету не тільки покласти край діяль­ності українських партизанів, але також існуванню українсь­кої національної меншини у нашій країні. Але знання про ці події у більшості польського суспільства гірші від інших, бо жорстко фальшуються. Домінують стереотипи, які належить назвати за відомим з книги Й. Герхарда стереотипом «Заграви у Бещадах». Ця книжка мала наклад 500 тисяч примірників. Згідно з цим сте­реотипом після визволення східних земель нинішньої Польщі ту­ди проникли з-за Сяну і Бугу розбиті Червоною Армією зловорожі банди УПА, які почали масово вбивати польське цивільне насе­лення та міліціонерів, уникаючи сутичок з військом. Після трива­лого періоду боїв, під час якого УПА здобула певні тактичні успіхи, у березні 1947 року у випадковій сутичці загинув генерал Сверчевський, що стало приводом для проведення великої війсь­кової акції і повного виселення українців з теренів південно- східної Польщі.

У цьому стереотипі майже все є неправдою, що ширше розкриємо нижче. Це однозначно шовіністичний образ: героїчний і лицарський польський солдат протистоїть українському банди- ту-бандерівцю (невипадковий пропагандистський захід), зви­роднілому різуну, боягузливому і фанатичному спільнику на­цистів, якого переважна більшість авторів, незважаючи на повто­рювані час від часу облудні заперечення, ототожнює з українським народом. З іншого боку, привертає до себе увагу той факт, що більшість авторів найохочіше замовчує саму акцію «Вісла». Гер- хард присвячує їй, наприклад, лише 20 сторінок з 590, причому во­


ни вирізняються на фоні цілості «Заграв» своєю побіжністю і без­барвністю. З більшим чи меншим переконанням також повторю­ють окремі автори — тут маю на увазі більше популярні праці, ніж наукові чи псевдонаукові — фрази про трудне, болісне чи вимуше­не рішення щодо переселення. Тільки генерал Блюм мав мужність написати1: «Є в історії кожного народу події, які не можна виправ­дати, якщо застосовуються критерії абсолютного, абстрактного гуманізму, але які зі всіх точок зору заслуговують на розуміння і по­зитивну оцінку історії. До цих подій належить переселення ук­раїнського населення у 1947 році в Польщі». Хоча з другою части­ною цього висловлювання не можна погодитись, треба оцінити значення цих слів в устах комуніста.

У літературі з предмета, поряд з брехнею і маніпуляціями, зустрічається також низка явних суперечностей. Наприклад, Ст.Жепський у книжці«Шляхом 32 Будзігиинського полку піхоти»2 пише, що у 1946 році на Диновському підгір'ї діяли курені: Залізня­ка, Ягоди, Чабана чисельністю відповідно 2000, 2500, 1500 осіб, на додаток озброєні польовою артилерією і легковими бронеавто­мобілями, оснащені транспортними автомобілями і мотоциклами. Насправді на цьому терені діяв курінь Байди, Залізняк діяв у Лю- бачівському повіті, ніколи не мав більше, ніж 700 людей. Ягода був командиром у Грубешівському повіті, а його курінь не мав більше 300 людей. Про Чабана джерела мовчать. Натомість Й. Герхард у статті«Подальші деталі боротьби з бандами УПА і ВІН»3, що була джерелом багатьох повторюваних донині помилкових і недоречних тверджень про ОУН і УПА, пише, що весною 1946 року солдати час­то бачили «на вершинах гір, особливо у Галичі», встановлені УПА шибениці. Насправді Галич не можна побачити з Устшик Верхніх, вже не згадуючи про розташовані далі на захід села, та й Військо Польське взагалі нечасто туди заходило. Ці шибениці — задум ірраціональний, адже легше і корисніше було вішати людей у центрі села, щоб усі могли добре подивитись і запам'ятати, — очевидно, є

1 І. Blum. Udział Wojska Polskiego w walce o utrwalenie władzy ludowej w Polsce — walki z UPA // Wojskowy Przegląd Historyczny. — 1959. — № 1.

2 Warszawa, 1959.

3 Wojskowy Przegląd Historyczny — 1959. — № 3.


вигадкою Герхарда. Як гумористичний елемент наведу ще опис фо­тографії з публікації «У боротьбі за зміцнення народної влади 1944—47»1, де стверджується, що УПА у грудні 1946 року знищила постерунок МО у Варенжі за допомогою ракети... V—2!

Джерела згаданого стереотипу слід, на моє переконання, шука­ти — поряд із старими антиукраїнськими фобіями і страшними згадками років окупації на Волині й у Східній Галичині — у пропа­гандистській тезі про чітке етнографічне польсько-українське роз­межування у 1944 році, розмежування справедливе, після якого (що логічно випливало) на новій території Польщі вже не було ук­раїнців, а щонайбільше лемки чи бойки, горці з невизначеною етнічною приналежністю. Ця теза поєднувалася з позицією, переко­нанням і прагненням не тільки комуністичної влади, але також при­наймні більшості суспільства, що у відродженій «п'ястовській» Польщі нема і не повинно бути національних меншостей; передбача­лось виселення не тільки німців і українців, але й литовців та білорусів. Ставлення польського народу до перспективи дальшого співіснування в одній державі з українцями було тоді вкрай небажа­ним, чому, зрештою, важко дивуватися. З плином років усе сильніше формувалось переконання, що це розмежування раз і назавжди вирішило проблему меншин у Польщі.

Логічним наслідком такого погляду було переконання, що час­тини УПА прибули до Польщі з України, бо ніщо інше не могло обґрунтувати їх присутності на захід від Бугу і Сяну. Цікаво, що цю тезу сприймали незалежно від усвідомлення факту виселення з Польщі до СРСР сотень тисяч українців, — це є черговий доказ того, що стереотипи існують і розвиваються незалежно від фактів. Щодо УПА, то справді влітку 1944 року на землях східної Польщі з'явилося багато сильних угруповань УПА, які, проте, здебільшого повернулись на свої батьківські території на сході, у Польщі ж за­лишилися місцеві підрозділи, сформовані з українців, що мешка­ли на територіях, залишених за Польщею.

Переконання щодо чіткого етнографічного польсько-українсь­кого розмежування спонукає також до фальшування проблеми те-

1 Warszawa, 1967.


popy стосовно цивільного населення. Більшість авторів зовсім за­мовчує польський терор щодо українців, пишучи водночас про ма­совий терор УПА на польських землях після 1944 року і підкрес­люючи, що його масштаб був порівнянним з трагедією Волині і Східної Галичини у попередні роки. Коли, однак, справа доходить до прикладів, то виявляється, що в переважній більшості наведе­них акцій загинуло кілька або кільканадцять осіб. Найбільш гуч­ний злочин УПА з того часу — вбивство у Балігроді (42 жертви), втім, згідно з поданим вище списком відбулося це ще під час про­ходження лінії фронту, коли містечко опинилось у нічиїй зоні. Інші гучні вбивства у Бещадах (Підкаліще, Середнє) відбулись ще під час німецької окупації.

З вітчизняних авторів про польський терор згадують лише Шота і Щесняк у своїй монографії «Дорога в нікуди», де перелі­чують напади на Пісаровці, Павлокому і Верховину, та В. Новаць- кий у нарисі«Організація і діяльність Внутрішніх Військ: серпень

  1. травень 1945»\ Цей останній автор прямо пише не тільки про жорстокість польських військ В В, а й про застосування прин­ципу групової відповідальності, про те, що в описаному ним періоді дії військ були спрямовані проти сіл, а не проти партизанів, а також про роль військ НКВД у боротьбі з підпіллям у Польщі. Як пише автор, за розглядуваний період у Жешівському воєвод­стві «вбито під час боїв і втеч приблизно 1000 осіб з частин УПА і цивільного населення. Ця кількість є значною і вказує на форми ве­дення боротьби. Власні втрати становили 18 вбитих», і ці дані вважає заниженими. При цьому, зважимо, тут ідеться про вбитих тільки урядовими формуваннями.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..