textarchive.ru

Главная > Документ


Це тільки деякі фрагменти книги, які показують причини польської трагедії на Західній Україні. Жоден з польських істо­риків не наважився поки що опублікувати інформацію такого роду.

Чому? Звідки така величезна відмінність у працях експерта?

Здається, що вирішальними були два чинники: опіка «старшо­го брата» і польська ненависть до українців. Ненависть — тра­диційна, її відчували 96% поляків, як про це доповідали з краю до Лондона ще у липні 1942 року (с. 226), до акції деполонізації Во­лині, тобто до різанини поляків. Пригляньмось до цих чинників.

Радянський Союз і Польщу об'єднувала одна спільна мета: бо­ротьба з українським націоналізмом, який хотів збудувати свою державу на об'єднаних українських землях, окупованих головним чином СРСР та Польщею. У Польщі ця мета об'єднувала націоналістів і комуністів. Звідси виростала польсько-радянська співпраця як комуністів, так і всього польського населення на ук­раїнських землях. Про загрозу залиття Польщі повінню ко­мунізму, пророковану ОУН і УПА, ніхто тоді не хотів думати. Ук­раїнці, білоруси, литовці — то були вороги!

І сталося. Життя у Польщі покотилося згідно з московськими керівними вказівками. Дійшло до того, що «старший брат» став першим рецензентом наукових праць, який остаточно присуджує: пустити, не пустити? Таке рішення я відчув на власній праці... Ра- дянсько-польський антиукраїнський комунізм невблаганно фор­мував повоєнну історіографію. Історична правда мусила капітулю­вати перед політичною фальшю. І якби магістр Тожецький написав тільки те, про що дізнався з документів, не критикуючи націо­налістів і не вихваляючи комуністів за їхній внесок у розквіт ук­раїнського народу, то докторську дисертацію він би не захистив. Та-


кож виявився б непридатним до праці в Інституті історії ПАН. А якби навіть правда перемогла, то не пройшла б через всюдисущу цензуру. Далі вже були читачі, сформовані впродовж десятиріч фальшованою історіографією. Оті 96%, нехай навіть трохи менше...

Тож яким чином з'явилася дисертаційна праця Р. Тожецького?

Відповідь очевидна — інші часи настали. Пішов на заслужену пенсію «старший брат», розігнано цензуру, зітхнуло вільно науко­ве середовище, з'явилися праці, які десятиріччями покривалися пилом у шухлядах.

Не змінився тільки читач. Він не міг змінитись, якщо форму­вався від шкільної лави на мільйонах примірників антиук­раїнських творів Сенкевича, Гергарда і сотень інших авторів, на та­ких фільмах, як «Пожежник Калечь», виховувався у ненависті до непольського населення, ізольований від правди. Бо в жодній цивілізованій країні не знайдемо подібного абсурду, коли за такі інсинуації, як «Герої з-під знака тризуба», що оббріхують провідні постаті визвольної боротьби чужого народу, нагороджують автора званням професора, знущаючись із самого звання, викликаючи обурення наукового світу1. Тож постає запитання: хто за тим стоїть, хто зацікавлений у поширенні ненависті між народами? Це важка і дуже запущена хвороба, для лікування якої потрібне не од­не десятиліття, поки виростуть вільні від впливу сфальшованої історіографії покоління, які не прагнуть чужих земель, які з пова­гою ставляться до інших народів.

І тільки надія на це якоюсь мірою може сповнювати нас оп­тимізмом.

1 Виступаючи у травні 1992 року на пленарному засіданні польсько-укра­їнської конференції у Кам'янці-Подільському, я зауважив, що є ще у Польщі такі історики, як Едвард Прус, які розпалюють ненависть між народами. Відповіддю було загальне обурення, мені пояснювали, що таких порівнянь не можна робити, бо вони принижують, що це є винятковий випадок, що цього «експерта» ніхто на жодну конференцію не запрошує і т.д. Але, на щастя, численнішою є група тих, хто намагається будувати приязні стосунки.


НАДБУЖЖЯ ПІД ЧАС ОКУПАЦІЇ

Як ми писали у І томі (с. 87), серед усіх українських земель, інкорпорованих II Річчю Посполитою, найбільший полоніза- ційний терор влада застосувала на надбузьких землях — Підляшші й Холмщині. Тут не тільки не було жодної української школи, більшість церков було зруйновано або перетворено у ко­стели, знищено культурні інституції («Рідна Хата»), кооперацію, пресу. Українське суспільство, особливо православне духовенст­во, зазнало гострого поліцейського втручання. За наказом адміністративних органів польська мова запроваджувалася до церковних проповідей і навчання релігії. Безпосередньо перед вересневою катастрофою «Кракуси» — озброєні боївки брали участь у руйнуванні храмів, нападали на українські доми і нищи­ли майно «небажаного елементу». Тож не дивно, що трагічний вересень 1939 року українці зустріли не із співчуттям до сусідів, але з надією, що найгірші часи минули.

Тому вони відразу взялися за лікування ран. Утворено було Ук­раїнський допомоговий комітет (УДК), який допомагав утікачам з-за Бугу і випущеним з польських карних установ політичним в'язням, мобілізував населення до громадської роботи і захищав його інтереси перед владою. Відновлено було товариство «Рідна Хата» і місцеві кооперативи, до початку 1940 року відновлено 40 православних церков, а в травні 1940— собор у Холмі. Створено мережу українського шкільництва, працевлаштовано на посадах учителів молоду інтелігенцію, яка втекла від радянської окупації. У Холмі відкрито українську гімназію. Завдяки визволеній енергії національне українське життя почало розвиватись у такому темпі,


якого ніхто не бачив до того часу. Але дуже швидко цей розвиток був загальмований, а доробок знищений.

У початковий період війни до німецької неволі потрапило приблизно 4 мільйони радянських солдатів, з яких понад півмільйона було зібрано в таборах на Підляшші і Холмщині. По­лонені, розміщені під чистим небом і оточені колючим дротом, бу­ли приречені на знищення. Умови у таборах були настільки жах­ливими, що траплялися випадки людоїдства, зрештою вибухнули епідемії. Утікачі з-за дроту рознесли тиф по всій Генеральній Гу­бернії. Е осени 1941 року німецькі військові власті видали наказ очистити території від утікачів, що ховалися в лісах. Виконання наказу доручалося відділам ШУПО — поліції, яка перебувала під керівництвом цивільної влади. Щоб утворити силу, здатну про­тидіяти поліцейським акціям, утікачі були змушені об'єднуватись у більші партизанські підрозділи, здобувати зброю, нападаючи на німців, грабувати продукти у селах. Незабаром на чолі цих підрозділів стали відважні офіцери Червоної армії, які на парашу­тах були закинуті у німецький тил.

Так над Бугом постали загони радянських партизанів. Від 1941 року поряд з ними виростали польські партизанські групи. Цьому сприяло те, що німці, досконально вишколені стосовно дій регу­лярної армії, не мали поняття про партизанську боротьбу, на по­чатку вони панічно боялися лісу. І не дивно: під кінець 1942 року тільки у Гвардії Людової на цих теренах було щонайменше 12 (з 31 в усій країні) партизанських груп1.

Усі партизанські групи були на антиукраїнських позиціях. Отримавши в руки зброю, партизани почали нищити ук­раїнський доробок і його ненависних творців. Цей напрямок діяльності був викликаний відсутністю опору, бо з озброєними до зубів німцями треба було воювати, тоді як беззахисне населен­ня можна було просто вирізати.

На зборах у Грубешові 16 червня 1942 року група колишніх офіцерів петлюрівської армії створила військове формування Ук­

1Zygmunt Mańkowski. Między Wisłą a Bugiem 1939—1944. — Lublin. — 1982. —

S. 185,188.


раїнська Самооборона у складі 20 осіб, завданням якого була охо­рона місцевого УДК та інших українських інституцій. Після три­валих зусиль вдалось отримати напівофіційний дозвіл німецької влади на існування того формування, завдяки чому воно могло охопити своїм впливом інші повіти. І це був уже останній дзвінок.

Ще у 1941 році командир СС і поліції Любельського дистрикту Оділо Глобоцнік розробив проект германізації підлеглої території, який мав стати мостом між Сходом і Рейхом. З цією метою треба було виселити з Холмщини 110 тисяч єврейського, польського і ук­раїнського населення, поселити на їхнє місце фольксдойчі з, німців і голландців, а всю територію оточити смугою українських сіл, утво­ривши буфер проти нападів на німецьких осадників. Акція розпоча­лася 27 листопада 1942 року, і до середини лютого 1943 року було виселено 116 сіл: з повіту Замость — 47, Томашів — 15 і Грубешів — 54. Більшість виселених поляків перейшла до партизанів і розпоча­ла безпощадне знищення українського населення. Перший напад на штаб самооборони у Грубешові стався майже у відповідь на її фор­мування — 6 серпня 1942 року. Акція не вдалась, але спонукала ук­раїнців до пильності й турботи про краще озброєння. Німці ще якийсь час надавали певну кількість зброї як українцям, так і поля­кам, керуючись настановою: нехай б'ються між собою.

На початку березня 1943 року УДК в Грубешові запропонував польській стороні утриматись від збройного втручання. Розмови ініціював засновник Грубешівського УДК, колишній полковник армії УНР Яків Гальчевський-Войнаровський, польську сторону репрезентував голова Польського комітету допомоги у Грубешові доктор Кульчицький. Порозуміння було досягнуто, але вже 22 бе­резня 1943 року 18-особовий польський підрозділ атакував буди­нок Войнаровського у селі Пересоловиці, де дружина полковника працювала вчителькою. Полковник загинув. Того самого дня був убитий голова УДК у Грубешові, доктор Микола Струтинський. 23 травня 1943 року здійснено напад на будинок колишнього се­натора Івана Пастернака у селі Хорощинка. Поранений сенатор помер через два дні у шпиталі, а його похорон у Білій Підляській перетворився на велику маніфестацію і викликав зростання Ук­раїнської Самооборони. Бо хто хотів жити і мав силу, мусив бра­ти в руки зброю.


Це не була війна — ніхто нікому її не оголошував. На війні на передовій лінії воює сірий солдат, командири вищого рівня діють в укритті. Тут спочатку вбивали командирів. Не вбивали — морду­вали. Підступом у власному домі, використовуючи фізичну пере­вагу в силі. А це була велика перевага.

Як пише 3. Маньковський1, «уже в середині 1942 року регіон між Віслою і Бугом вийшов у партизанській боротьбі на впевнене перше місце у країніУ 1943 році польських партизанів на Лю- бельщині налічувалося приблизно 50 тисяч (с. 355), тоді як Ук­раїнська Самооборона — єдина на той час реальна збройна сила українського населення на цьому терені (підрозділи УПА з-за Бу­гу перекинуто сюди лише на зламі лютого— березня 1944 року) налічувала в середині 1943 року близько 500 осіб2. Щоправда, існувала ще озброєна українська поліція, але як складова частина адміністративного апарату, створена окупантом для забезпечення публічного порядку, вона підпорядковувалася німецьким наказам. Коли німці забирали польську поліцію для пацифікації ук­раїнських сіл або навпаки, то підлеглі виконували свої обов'язки старанно, але вони не могли планувати акції на власний розсуд.

Слід згадати, що жоден з польських історіографів не шкодував місця на опис діяльності української поліції, розглядаючи сам факт її існування як доказ співпраці українців з гітлеризмом, тоді як сором'язливо замовчував існування польської гранатової поліції у складі німецької адміністрації. Однак промовисту карти­ну створюють тут цифри: у Любельському дистрикті було 25 по­стерунків української поліції, і аж 95 гранатової, з яких 15% похо­дило з довоєнної Державної поліції. Вже у середині 1941 року штат гранатової поліції становив 1380 рядових і 20 офіцерів, з яких тільки 200 працювало у кримінальному відділі. Постерунки гранатової поліції були майже у кожній гміні3.

1Zygmunt Mańkowski. Między Wisłą a Bugiem 1939—1944. — Lublin, 1978. — S. 180.

2Євген Пастернак. Нарис історії Холмщини і Підляшшя. — Вінніпег—Торон­то, 1968. - С. 279.

3Zygmunt Mańkowski. Między Wisłą a Bugiem 1939—1944. — Lublin, 1978. — S. 106, 368.


Чисельність польської підпільної армії неухильно зростала. У липні 1944 року на Любельщині було 70 тисяч партизанів АК, 40 тисяч БХ і 15 тисяч АЛ, у сумі 125 тисяч осіб. Це дорівнювало 8 дивізіям війська, тобто 25% польських партизанських сил країни, не враховуючи дуже активних радянських партизанів, які мали у своєму складі польські підрозділи. Така концентрація утворилася згідно з планом акції «Буря», що передбачала переки­дання до Львова під час найближчого наступу двох великих угру­повань польських партизанів з білгорайських лісів і околиць Пе­ремишля, які під час вступу Червоної армії до столиці Західної Ук­раїни показали б себе господарями «польської землі».

Чому на Любельщині мордували українців? Не тільки на Лю­бельщині — на всьому Закерзонні, великодушно подарованому Польщі високими посадовцями на Ялтинській конференції. Пода­рованому, адже компенсації, «повернених земель» за цю територію український народ не отримав.

Польська історична література, дуже багата на таку тематику, на те питання до цього часу не відповіла. Мало того — не порушила цього питання, не побачила початку трагедії. Ось так ніби ні з того, ні з сього раптом з'явилися з-за Бугу УПА і підрозділи дивізії СС «Га­личина», і почалась катастрофа — вбивства невинних поляків. І якщо хтось з авторів навіть торкається делікатної проблеми, то поверхово, побіжно, як правило, стверджуючи, що це була відповідь на вбивства поляків на Волині. Отож, повернемося до хронології подій.

Книга Й.Туровського і В.Семашко «Злочини українських націоналістів...» наводить за лютий 1943 року 23 випадки вбивств — індивідуальні, родинні і одно групове (у селі Парослі Сарненського повіту): 173 поляки вбиті підрозділом, який вдавав із себе радянсь­ких партизанів. У кількох випадках причинами знищення сімей зазначено: вбили німці спільно з українською поліцією за співпрацю з радянськими партизанами. Інформацію про Парослю обтяжує згадка від грудня 1943 року (див.: Історія... Т. II. — С. 89): «У Сар- ненському повіті ще в лютому сталося перше групове вбивство (виділення моє. — MC.)17 родин польських (не 173 осіб?) і 5 ук­раїнських у селі Парослі біля Антонівки». Отже, якщо разом з поля­ками вбивали українців (про що автори книги мовчать), то іден­тифікація винних не є однозначною проблемою. Різанина поляків


на Волині набрала масового характеру лише у березні 1943 року. І якщо голова УДК у Грубешові вже на початку того ж березня висту­пив з пропозицією щодо припинення боїв, то зрозуміло, що вони по­чалися тут раніше, ніж на Волині. Тобто не тут прихована причина різанини українців на Любельщині.

Якщо Українську Самооборону створено у червні 1942 року, то до цього змусила ситуація. І коли у березні 1943 року польські партизани вбили керівників, то, безсумнівно, для того, щоб безпе­решкодно знищувати рядових.

Для чого?

А для того, щоб до кінця загарбати частину території, яку це на­селення захищало від прадавніх часів як батьківщину, де сімсот років тому знаходилась столиця. Щоб знищити ті рештки, яких не вдалося сполонізувати. Це підтверджують зібрані у II томі доку­менти еміграційного уряду і документи правителів комуністичної Польщі. Серед них наказ двох міністрів — генерала бригади Радкевича і маршала Жимерського звучить виразно:

Цілком таємно

І. Завдання

Остаточно вирішити українське питання у Польщі. З цією метою...

Цей висновок страшний, і на це немає ради. Тут випливає та­кож інша проблема. Повсюдну участь правих і лівих лісових «армій» у фізичній ліквідації українців Закерзоння можна пояс­нювати як загальною ненавистю людей, котрі роками не випуска­ли зброю з рук, так і переконанням, що це є польська земля. Зло­чинну діяльність провідників народу в Лондоні чи у країні, які ви­давали наказ про винищення національної меншини в її власному домі, треба пояснити націоналістичним світоглядом, який сфор­мувався таким чином з різних причин. Обґрунтованим видається також міркування мемуаристів, свято переконаних, що коли пар­тизани, крім окупантів, вбивали також українців, немовбито союз­ників окупанта, то робили дуже патріотичну роботу.

Стурбованість викликає також позиція науковців, бо вони та­кож повинні показувати правду.

Панове доктори, доценти, професори! Директори історичних інститутів! Декани, проректори і ректори вищих навчальних за­


кладів, члени і працівники Польської Академії наук, які мають у доробку численні й великі томи цінних праць про боротьбу на­роду з окупантом на Любельщині, — де ваш аналіз причини польсько-української боротьби на колишній території Галицько- Волинського князівства?

У «Щоденнику років окупації» професор Зигмунд Клюковський прекрасно показав роль польського шумовиння у винищенні єврейського населення, яке проводилось німцями у Щебжешині. Чи є хоча б один подібний фрагмент у Ваших працях на тему винищен­ня українців? Боїтеся, що суспільство пригадає волинську різанину? І чи не час уже сказати правду, що волинська трагедія була відповіддю на співпрацю польського населення з найбільшим воро­гом незалежної України — «советами», на пацифікацію українських сіл на території Західної України, на доноси місцевого населення до окупаційної влади через фольксдойчів і дрібних польських служ­бовців німецької адміністрації та господарських установ, які діяли на користь окупанта (кооперативи, переробка сільськогосподарської продукції, торгівля, пошта), на намагання утримати польською меншістю окупаційний статус над переважаючою українською більшістю? І т. д. і т. ін. Чому ніхто з польських істориків не бачить того, що зауважив болгарський комуніст Всеволод Волчев, який займається історією Польщі? Ось фрагмент1 його спостережень:

«(...) Правиця лондонського табору вже у 1943 році започатку­вала збройні антиукраїнські дії, подаючи їх як протидію анти- польській акції ОУН і УПА. Але удари Армії Крайової були спрямо­вані у першу чергу проти мирного українського населення, яке у своїй основній масі не брало участі в терористичній акції ОУН, УПА, підрозділів дивізії СС «Галичина» й української поліції».

Ось як характеризує ситуацію на цих теренах тодішній коман­дир одного з підрозділів Армії Людової на Любельщині Е. Грон- чевський2 («Ластівка»): «З прикрістю мушу зазначити, що на при- бузьких землях першість у знущанні над мирним населенням нале­

1Wsiewołod Wołczew. Przyczynek do stanowiska ugrupowań obozu londyńskiego na Lubelszczyźnie wobec kwestii ukraińskiej // Z dziejów stosunków polsko-radziec­kich: Studia i materiały. — Warszawa, 1969. — T.V.

2E.Gronczewski. Wspomnienia «Przepiórki». — S. 112—114.


жала реакційному підпіллю, бо напади українських націоналістів були рідкими, здійснювались кілька- чи кільканадцятиособовими бандами, які проникали на лівий берег Бугу і, як правило, швидко втікали назад. Використовуючи прецедент, командири реакційного підпілля організували на цих теренах широкомасштабні вилазки, переслідуючи населення у селах, де проживали українці. У цих ви­лазках не раз брали участь організовані кількасотособові ватаги, які сіяли страх, знищення і залишали після себе сліди невинно про­литої крові.. Нам підтвердили все, що ми чули серед населення про польсько-українські стосунки, називаючи конкретні факти і дока­зи... Зусилля підрозділів пролондонського підпілля були спрямовані головним чином на боротьбу, а швидше на винищення сіл, де прожи­вали українці та змішані родини».

Далі Волчев звертає увагу на факт, що колишні командири АК у Грубешівському повіті (командир «Ангел» і його ад'ютант «Аль­берт»), які вирізнялись у винищенні українців, робили це у співпраці з німцями, з гестапо у Грубешові і Замості. Далі він ци­тує фрагменти рапорту командування Грубешівського округу БХ від 29 квітня 1944 р., тобто від часу, коли на порятунок українсько­го населення прийшли з-за Бугу підрозділи дивізії СС «Галичина» і сотні УПА, удари яких міцно відчула на собі польська сторона. У рапорті БХ читаємо:

«Тяжка ситуація польського населення у повіті спричинена не тільки підступною інспірацією окупанта і ницістю та варварством українців, як щ повсюдно вважається, але й цілком помилковою так­тикою, що застосовувалась у цій боротьбі польськими військовими чинниками. Наша позиція в цій справі була така: організувати само­оборону польських сіл і не проводити наступальних дій щодо руських сіл, а завдавати ударів окремим особам, які керують діями українців. Тим часом ЗВЗ, яке спочатку дотримувалося цієї лінії (!), змінило тактику і почало застосовувати акції у відповідь, які полягали у спа­ленні ближчих до берега руських сіл і мордуванні їхніх мешканців з до­помогою підтягнутих з цією метою людей з Томашівського повіту.

Такі дії викликали контракції українців і окупантів, і замість до­помоги польському населенню вони ослаблювали його, оскільки підрозділи ЗВЗ не убезпечували населення, а самі відступали у без­печне місце (виділення моє. — М.С.).


Останню масову акцію пацифікації в селах, де проживало ук­раїнське населення, підрозділи АК на Любельщині провели на тери­торії Томашівського і Грубешівського повітів весною 1944року. У бе­резні командир 21 роти АК з Томашівського повіту М. Піларський («Гром») передав підлеглим підрозділам командування округу розпорядження такого змісту: «У відповідній формі псувати жит­тя всім українцям, щоб вони якнайшвидше відійшли з цієї території за Буг чи на інші терени. Не треба встановлювати контакти і співпрацювати з українцями, на кожному кроці віддалятись від них, пам'ятаючи всі кривди, яких вони завдали нашим землякам за Бугом і на терені Грубешівського повіту... Це розпорядження довес­ти до всіх солдатів». Ці вказівки,— коментує Волчев, — мали підго­тувати умови для безпосередньої акції пацифікації. На практиці вони надавали місцевим осередкам АК повну свободу дій по відно­шенню до всього українського населення.

У цей самий період у Грубешівському повіті підрозділи АК от­римали завдання розпочати збройні антиукраїнські дії. Воно зву­чало так: «На лист від 23 березня 1944 року наказую очистити передпілля, знищити Гонятичі й Гонятички, усунути українців з Вакійова, ліквідувати тамтешніх проводирів... Не допустити до оселення українців у тамтешніх місцевостях, тобто Вакіївці, Черні, Тереспі та інших місцевостях, які прилягають до вас. Очис­тити глибоко передпілля, хоча б навіть треба було досягти за- мойських теренів».

Особливого розмаху ця акція набрала у квітні 1944 року, коли підрозділи АК і теренові органи Представництва лондонського уря­ду вчинили спроби масового виселення українського населення. Спеціальний наказу зазначеній справі видав 13 квітня командир То­машівського округу АК В.Щепанкевич («Другак», «Лось»). Цей на­каз приписував між іншим:«Після отримання листівок про виселен­ня українців наказую Вам нинішньої ночі розпочати виселення ук­раїнців, які проживають на Вашій території, у напрямку на схід (Грубешівський повіт). Ця акція повинна бути проведена протягом одного дня 14 цього місяця. Початок — 01 година ночі.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..