textarchive.ru

Главная > Документ


Пізно увечері (...) дістались в Іскань. (...) Тут була організова­на частина сільської самооборони з військовою дисципліною. Польські бандити боялись близько підходити, незважаючи на те, що з одного боку була польська Тарнавка, трохи далі — Дильонго- ва, а відразу за Сяном розташовані гміна Дубецко і змішані села, у яких українці боялись визнавати свою національність і розмов­ляли польською. На відстані 10—20 км за Сяном починались істинно польські землі. У багатьох селах мешкали українці — гре- ко-католики. Про це свідчать церкви, збудовані у візантійському стилі. Але розмовляли польською. (...)

Зимою 1944/45 років поляки не раз намагалися напасти на Іскань, часто обстрілювали з кулеметів, удень постійно тримали


людей у напруженні. (...) На пагорбах за селом українські посте­рунки постійно забезпечували охорону. (...)

Зв'язкові з Іскані провели нас полями між польськими селами: Тарнавкою, населення у якій вороже ставилось до українців, і Ясе- ницею Суфчинською, у якій кілька впливових людей на чолі з ксьондзом і вчителем не допускали до антиукраїнських випадів. Вони попередили про це навколишнє українське населення і сло­ва дотримували. (...)

Після 11 квітня все українське населення стало до зброї, хто як міг. Всюди була організована самооборона, до неї вступали всі, від наймолодших до найстарших. У Пйонтковій, Жогатині і Яворни- ку впродовж усього дня і всієї ночі стояли в окопах постерунки з боку Дильонгової, а Яворник і Жогатин могли очікувати нападу «Сліпого» з іншого боку — від Боровниці. (...)

Уночі на 21 квітня три наші сотні оточили Боровницю і вдосвіта почався бій. Найдовше боронилися ті, хто втік на кос­тельну дзвіницю. «Сліпий» зі своєю п'ятіркою «волиняків» утік відразу після перших пострілів. До 10 години все затихло, горіло ще декілька хат. Загинули три наших хлопці. Серед упійманих зі зброєю місцевих поляків було 27, які відзначилися під час нападів під командуванням Котвіцького на українські села (вони були у заздалегідь підготовленому списку). їх розстріляли посеред села, решту відпустили. Людей попередили, щоб залишали хати, бо о 14 годині почнемо палити село. Нехай забирають усе, хто що може. Хлопці отримали суворий наказ нічого не брати. Не були то приємні сцени. Тут можна було побачити, хто винен у тому, що відбувається, хто що приніс з українських сіл. Звичайно завинили одиниці, напевно «Сліпий» зі своїми, але ми не мали іншого вихо­ду. Люди боялися, щоб ми не вчинили так, як поляки у Бахові та Березці, покірно завантажили, хто що міг і як міг, і з плачем руши­ли дорогою біля Улуча за Сян. Ще на їхніх очах почали горіти ха­ти. В одному обійсті спалили схований легковий автомобіль. (...)

Українська поліція не мала жодних політичних привілеїв. Її завданням було утримання порядку серед населення, а часто і за­хист цьрго населення. На території, населеній поляками, навіть у самому Перемишлі, німці залишили на попередніх посадах усю колишню польську адміністрацію. У тому числі й поліцію. (...)


В українську поліцію потрапляв найбільш свідомий елемент, бо тільки тут можна було отримати зброю і пройти військовий вишкіл, підготуватись до боротьби за Україну (...)

Свою сотню «Бурлака» організував у кінці липня 1944 року переважно з членів української поліції з околиць Перемишля. 4 серпня він провів перший бій з радянськими партизанами за се­лом Радава. За кілька днів до того більшовики разом з польською боївкою з Балігрода спалили 40 хат і розстріляли 16 найбільш свідомих українців з села Стенжниця — згідно зі списками, скла­деними поляками. (...)

Командир боївки «Біс» розказував про жнива на Волині у 1942 році. Він там був в українській поліції. У польських хуторах, які біль­шовики не встигли у 1940 році вивезти до Сибіру, майже всі поляки були озброєні. Існували цілі військові організації. Провіант і одяг конфісковували тільки в українських селах. Серед білого дня прихо­дили у село, забирали худобу, продукти, одяг — все, що потрапляло до рук. Німці знали про них, але не чіпали. Охорона залізниці, мостів, промислових об'єктів, адміністративних будинків у містах також бу­ла у руках фольксдойчів, тобто поляків із Західної Польщі. Про це го­ворить навіть польський письменник Едвард Прус у своїх україно­фобських «творах», розглядаючи події на Волині після 1942 року. Він навіть не приховує, що там була повністю укомплектована дивізія АК зі штабом, генералами, хронікерами і що серед баншутців (охорона німецьких об'єктів) були «свої» люди. Тільки не згадує, що частини АК і баншутци грабували українське населення і знущалися з нього більше, ніж за Пілсудського. (...)

Силою виселили Цісову і Брилинці — села серед лісів між Пе­ремишлем і Бірчою. (...) Військо Польське вдосвіта оточило село з усіх боків і наказало виселитись протягом одного дня. Ніякого транспорту не дали. У селі мешкали лише старі люди і жінки з дітьми. Не всі мали коней з возами. Разом з військом до села вдерлись поляки з Гути Бжуської, Бірчі й Коженця. На очах сол­датів забирали собі все, що потрапляло під руки, і навіть з рук ви­ривали. Частина з них під'їхала до села возами, залишивши їх на дорозі Бірча—Ольшани, і туди зносили награбовані речі.

Протягом ночі людей з Цісової і Брилинців пригнали під кон­воєм до Перемишля, а звідти до Медики на кордон, на так званий


фільтраційний пункт. Таких пунктів уздовж кордону було багато. Там НКВД перевіряло людей у своїх списках. Було багато ви­падків, коли поляки навіть без списків били хлопців і чоловіків, розуміючи, що більше такої нагоди не буде. Тому молодші намага­лись перейти через кордон уночі, а пізніше вже чекали своїх на те­риторії України. (...)

Коли почалось виселення, у селах Торки і Пождзяж зібрали по сто тисяч злотих, щоб викупитись. Хто вирішував їхню долю, хто одержав гроші чи, швидше, пропив їх — чи є у тому правда, важко сказати. Але виїзд було відкладено. Пізніше знову збирали гроші, але чим це закінчилось — не пам'ятаю. Здається, виселили. (...)

Села Яворник Руський, Пйонткова і Жогатин, розташовані вздовж малої річки, яка впадає у Сян в Іскані, оточило Військо Польське. Вже в перший день сюди приїхали сотні польських возів з-за Сяну — з Дубецка, Прухника, Яворника Польського та інших. Що у селах відбувалось — важко описати. Хапали все: одяг, домашнє кухонне начиння, збіжжя, картоплю. Були впевнені, що всі українці виїдуть і не зможуть усього забрати, — тому треба поспішати, щоб хтось інший не забрав, щоб добро не пропало. У хатах все перевертали, ламали, нищили те, чого не могли забра­ти. Приїжджали з дружинами і старшими дітьми, щоб більше набрати. Говорили, що Тищенко (уповноважений УРСР у справах переселення), коли побачив, що відбувається, просив людей, щоб швидше виїжджали, бо він нічим не може зарадити і допомогти.

А я з кількома хлопцями дивився з високої сосни у лісі над Пйонтковою, коли під вечір уздовж села їхали поляки возами, на­вантаженими награбованим добром. Люди йшли пішки, бо на во­зах не було місця. І ще кожний щось на собі тягнув. Протягом дня приблизно 600 возів з-за Сяну пройшло через ці села. (...)

Через кілька днів виселення «прокинулась» Дильонгова — польське село за лісом (...), що «прославилось» через напад на Пав­локому 2 березня. Під кінець дня його мешканці повертались кіль­кома дорогами навантажені, на возах і пішки через ліс. Усе це відбувалось на очах постерунку Війська Польського, який зайняв усі пагорби і дороги та стежив, щоб ніхто з села не втік.

У районі Бірчі розташувалося Військо Польське, яке за кіль­кістю дорівнювало дивізії. Оточили села, заблокували дороги. (...)


Над струмком два поляки у цивільному одязі почали виривати налигач з коровою у старшого чоловіка з кількарічною дитиною. Боротьба тривала недовго, бо один з поляків ударив господаря по голові якимось кілком чи сокирою і забрав корову. Було тільки чути крик дитини. Поблизу на дорозі стояло кілька солдатів. Не реагували.

Назавтра майже уся Дильонгова рушила через ліс до Пйонтко- вої і Яворника Руського. «Бурлака» вислав половину чоти (приблиз­но 20 хлопців) на край лісу від Дильонгової, щоб «поговорили» з ти­ми, хто буде повертатися з награбованим майном. Розстріляли кілька чоловіків. Злякані жінки все кинули і втекли до села. Це було вже після обіду, а до вечора всіх цивільних ніби вітер змів з українсь­ких сіл. Скинули з возів усе і навипередки рушили єдиною дорогою через Тарнавку й Іскань за Сян. А за ними пішли і ті з Дильонгової, бо через ліс уже боялись їхати. Від того часу вже ніхто не з'явився в українському селі. Виселення проходило спокійно.

Акція виселення тривала три-чотири тижні й закінчилась у другій половині вересня. Жодної статистики ми не вели — не бу­ло такої можливості. Зі спостережень випливало, що серед 700 ти­сяч українців, які мешкали у згуртованих осередках на Закерзонні, виїхала майже половина. Не рахую приблизно сто тисяч українців з мішаних родин і тих мешканців міст і мішаних сіл, які відразу в 1944 році почали змінювати метрики, ставали поляками, щоб не виїжджати, як казали, «до колхозу». (...)

Уночі з 3 на 4 жовтня наші сотні спалили польські села: Ди- льонгову, Бартківку, Домбровку, Тарнавку і, можливо, Сельницю. (...) Ці села брали участь у знищенні Павлокоми 2 березня, потім аж до 21 квітня обстрілювали і тримали у постійній напрузі ук­раїнські села: Іскань, Пйонткову, Яворник Руський, Жогатин та інші. Наші оточили поляків удосвіта і дали кілька годин, щоб вони повиносили з хат усе, крім зброї, і виселилися за Сян. Там було ду­же багато пустих українських сіл. Опору вони не чинили, тому не було і жертв. (...)

Через кілька років у польській літературі з'явилося багато «праць», у яких автори пишуть, повторюючи одну версію, що у жовтні 1945 року «банди УПА» вночі напали на ті села, вирізали упень поляків, а хати попалили. Звичайно, без жодних цифр та


прізвищ. А була можливість спитати свідків і скласти списки жертв. (...)

У кінці 1945 року поляки зміцнили військові частини, розта­шовані на українських землях. Військо і міліція отримали «юри­дичних радників» з НКВД. Посилилися напади на села, арешти людей — винних чи невинних, кількаденне слідство і вербування конфідентів. Це їм удавалось, але зрідка. Арештовані повертались, як правило, дуже побиті. Дехто з них мусив ще довго лікуватись, особливо чоловіки. Від них ми дізнавались, що ворог знає про нас і що його цікавить. Починалася боротьба розвідки і контррозвідки.

Ми не мали фахівців у цій галузі. Були тільки ентузіазм, неве­ликий, як правило, життєвий досвід і спритність. Найважливіше, що були високий рівень свідомості і допомога населення. Усі ті «визволителі», старші брати, сусіди так дались взнаки нашому на­родові протягом останніх десятиліть, що всі — від дитини до ста­рих бабусь — готові були боротись проти них на смерть. (...)

Іван Кривуцький. «Де срібнолентий Сян пливе» // Україна: Наука і культура. — К., 1993. — №26—27. — С. 138—199. Це фрагменти ав­тобіографічної повісті, підготовленої до друку під тією самою назвою у видавництві «Літопис» у Львові.

Документ 85

ТАБІР У ЯВОЖНІ

(...) Українці, які після визначення кордонів по закінченні Другої світової війни залишились на території Польщі, знайшли тут свою Голгофу: концентраційний табір у Явожні. Організований за найкращими гітлерівськими і сталінськими зразками, він став притулком для українського населення. (...)

Марія Ходань — Добра Ярославського повіту

(...) Як нас виселяли? Дали один віз — і геть з батьківщини! Протягом години. У вагоні для худоби зачинили купу людей. І так


їхали. Два тижні. По дорозі потяг ставав на день чи два. їли ми те, що взяли з дому. А як хтось не мав — інші давали. Довезли нас до Лідзбарка Вармінського і тут поділили по селах.

Привезли нас у середині травня, а 4 липня, добре пам'ятаю, поїхала назад, до Доброї. Нас таких було багато. Там на полях пше­ниця і все, що треба, а тут почало бракувати їжі. Я сама накосила косою дев'ять кіп. Мешкала у сусіда поляка, бо наші хати вже бу­яй зайняті. Зрештою, цілий день у полі, а в хаті тільки на нічліг. Сусід нічого не говорив.

Потім прийшло якихось двоє:«Збирайся, пані, разом з нами для перевірки документів». Надворі спека, жнива, з одягу нічого не Езяла, тільки те, що на мені. Забрали мене до Сеняви і відразу зачинили у в'язниці. Наступного дня завезли до Явожна. Щоб хоч якесь слідство провели і сказали, що і за що, цього не було. Запха­ли до барака і сиди! Якогось разу думаю собі, піду туди, де допиту­ють, і запитаю, для чого і за що мене тримають стільки часу, бо це вже була осінь. Між нашими «опікунами» був один знайомий із Сеняви, то я пішла до нього. А ходила повільно, бо була вагітна.

Стукаю до контори — тиша. Входжу. Він перегортає якісь па­пери. Закінчив і питає, чого хочу. Тоді я питаю його: за що мене тут тримають? Бо ж я нічого поганого не зробила, то за що сиджу? А він мені каже: «Ви всі втікали до бандерівців». Нічого більше не сказав, тільки те, що сидітиму п'ятнадцять років.

19 грудня відчула біль. Кажу тій, що нас охороняла, що буду, напевно, родити і щоб вона десь знайшла мені лікаря. Вона завела мене до якогось такого маленького барака, до каютки з двома ліжками. Ці ліжка — то такі дерев'яні нари, прикриті папером з-під мішків. І так, на цьому папері, спала. Що, лікар? Який там лікар, не бачила жодного перед собою! Знаєте, так Бог дав, що хлопець народився без проблем... Сама приймала. А що мала робити?

Після пологів кажу, щоб дали якусь ганчірку загорнути дитину. Стражниця взяла папір з іншого ліжка, раз-два обгорнула дитину — і добре! На третій день кажуть, щоб поверталась у барак. А як я маю йти, коли нема у що загорнути дитину (а було 20 грудня). Дали мені нарешті якийсь плащ, і у ньому перенесла малого до барака. У бара­ку виділили мені місце — на верхніх нарах. Дали також ковдру, а в ній повно бліх. Так малого погризли, що жах було дивитись.


Я попорола свою спідницю і зробила з неї три пелюшки. У плащ і пелюшки загортала малого, бо що мала робити. Таких, як я, у цьому бараку сиділо 26. Діти були різного віку: рік, півроку і зовсім малі. Тут сиділи ми разом, а найгірше було з блохами, які без перерви гризли дітей! Купати не було в чому, бо це середина зими. Тільки обличчя протирала ганчіркою, а решта тіла аж таким маком вкрилась. Лише вдома я його викупала, через три місяці після потогів.

Годуі али нас чорною кавою, але це була кава тільки за назвою, без цукру Таку саму каву пила дитина. Навіть ложки мені не дали, у людей позичала. Ми отримували картопляний суп — картоплю давали свиням, а відціджену воду нам. Я це бачила, бо мені можна було ходити по подвір'ю. Страх, що робилося.

Люди думали, що таких, як я, будуть випускати. Ні в чому ме­не не звинуватили, бо ж у чому можна було звинуватити? Позби­рали нас докупи, це було десь у середині березня, переписали, да­ли якісь папери з печатками й штемпелями і випустили. І сказали нікому не говорити, як було, бо каратимуть на смерть.

Вдома про мене нічого не знали. Думали, що я десь загинула.

Катерина Типа — Верхрата

Мене взяли з транспорту. У Горлицях. Зі мною ще дві мої сест­ри. Це було у середині травня. Після того як висадили нас із ваго­на, завезли до Любачова, у в'язницю. Трохи потримали і повезли до Варшави, щоб похвалитися, що бандитів у лісі впіймали (самі так говорили), хоча привезли звичайних людей із села. Там прийшла якась комісія, подивилась на цю злиденність, бідність. Усі обдерті, голодні й зарослі. Одна з жінок мала кровотечу, але ніхто її не рятував....

З Варшави нас спрямували до Явожна. По дорозі допитів не було. Почались лише у Явожні. Переважно питали: де бандити, де бункери, кому давали їсти? Нас із сестрами розділили. Молодшу відразу кудись повели з потяга. Тільки пізніше ми дізналися, що військові забрали її до себе. Працювати на городі.

У вагоні найгіршою була спрага. Ми кричали: дайте пити! Тоді відчиняли вагон, вибирали найгарнішу і кудись вели. По два-три дні не давали ні пити, ні їсти.


У таборі позапихали людей по бараках, могло бути навіть по­над сто в одному бараці. Спали на триповерхових нарах з необте­саних дощок, без матраців, без ковдр. Підйом був о п'ятій ранку. Було трохи часу, щоб зібратись, помитись і швидко на шикування, де щоденно рахували в'язнів. Потім давали ніби сніданок — ріденьку каву. Потім допит, биття і допит. Застосовували досить вишукані методи, щоб ми тільки зізнались в «організації». Били гумовими і дерев'яними палками з цвяхами, набитими н і кінцях. Тільки кров бризкала по стінах, часто нас били ногами Думала, що після того всього буду глуха і сліпа. Мали також електричний стілець. Занадто «впертих» прив'язували до калорифера і били по п'ятах. Коли били по п'ятах, то здавалося, що голова від шиї відри­вається, увесь хребет болів. Часом і четверо «допитували», бо один не міг «упоратись». Одного разу принесли мене до барака на но­шах, бо сама не могла йти. Дехто повертався на колінах і руках, а земля була посилана дрібними гострими камінцями.

Колись одна з дівчат, Катерина, кинулась на дроти під напру­гою. Тоді нас загнали до бараків. Заборонили виглядати, але якась визирнула. Кара була страшною. Ми стрибали навпочіпки, тримаючи в руках цеглини, було биття, все було. Це було на по­чатку вересня. Персонал ставився до нас гірше, ніж до худоби. Зрештою, нас називали «бидлаками». Пережили страшні речі. Чудо, що витримали.

Хліб давали увечері. Четвертинку. Мав бути на ранок, до сніданку, але поки доходили від брами до барака, вже був з'їдений. Наймолодша сестра плакала. Говорила, що хоче їсти. Я віддавала їй половину своєї порції. Хліб був з половою, коли його стиснути, то він не вертався до попереднього стану. Не варто було ховати хліб на наступний день — уночі пропадав навіть з-під голови. Наші ліжка завжди мусили бути чистими. Охоронець протягував по них білою хустинкою. Як кару отримували «жабки» або щось інше з «великого репертуару».

Ми розмовляли між собою по-нашому, але тихо, щоб ніхто не чув, бо відразу кричали і сипались покарання.

Одного дня «інспекційний» побачив на підлозі соломку. Нака­зав дати ковдру, ми не знали для чого. Мусили покласти солому на ковдру і винести до туалету, а назад — бігом, бо били.


Мене тримали у таборі чотири місяці, а потім завезли на суд до Кракова. Там засудили на десять років за «приналежність до ор­ганізації». Не було жодних доказів, тільки один з наших наговорив дурниць. Також був арештований, але його підкупили, давали доб­ре їсти, пити, дозволили палити. І ще йому обіцяли, що випустять і дадуть нагороду.

Листи можна було писати лише з в'язниці, і лише тоді родичі дізнавалися, що сталось. Люди брали адреси одні від інших. Коли когось випускали, то розповідав, кого бачив, і таким чином вста­новлювали контакти.

Стефанія Михалик — Верхрата

Мене арештували у Любачові 21 травня. Через три тижні пере­везли до Жешова, а 3 липня до Явожна. За що арештували? Не сказали. Лише пізніше дізналася, що ніби за УПА.

Наш барак — це була величезна дерев'яна шопа з двома чи трьома стінами всередині. Стояли трирівневі залізні ліжка, без матраців, без прикриття, ось так...

Найбільше запам'ятала «жабки» — стрибки навпочіпки з цег­линами у витягнутих руках. У цей час часто йшли дощі. Було ба­гато калюж, біля найбільшої ми завжди чули: «Лягай!» Лягали. За момент команда: «Встати!» Хто не встигав, діставав палицею по голові. А старші не встигали так швидко підніматись, як молоді. Били доти, аж поки людина не вставала.

На допити брали переважно вночі. У мене тоді були довгі ко­си, закінчувались разом із сукнею. Слідчий накручував їх на руку і бив чим міг, а я не могла втекти. У таборі був старий перукар, пішла до нього. Взяв ці мої коси він у руки і каже:«Дитино, вже 35років я перукар, а такого волосся гир не бачив». Йому було шкода. Слідчий вже не мав, за що хапати. Втікала від нього, куди вдасться— за шафи, за стіл, крісла. Мені тоді було сімнадцять років.

У Явожні ходили до лазні. Санітар побачив, що чорна ззаду. Захворіла на тиф. Мене занесли до лікарні й поклали в коридорі, бо не було місця, хворіло багато людей. Робили уколи, давали щось попити і вилікували.

Тих кілька місяців у Явожні — то були допити, барак і абияке харчування. Хліба ніби не їли, а він зникав. Такий був голод. На


капусті хробаків було стільки, як і листя, і все порізано навпіл... Адже щось треба було їсти. Питали, чи хтось хоче «добавки». Бу­ли охочі, але коли підходили, діставали... черпаком по голові.

9 вересня мене завезли до Кракова, а 12 відбувся суд. Мені да­ли рік. Але Верховний Суд опротестував і в лютому присудив мені... десять років.

Пам'ятаю, що в'язні ставились один до одного сердечно. Напев­но, недоля об'єднує... Найгіршими були ті, що допитували. Навіть охоронники не були такі злі, а ті взагалі не вважали нас за людей. Страшними були ночі. Тільки пси гавкали довкола. Можна було це у певній мірі порівняти з Освенцімом. Не було тільки газу.

Богдан Тхір. Заповнення білих плям // Наше Слово. — 1990. — 14 січня(№ 2).



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..