textarchive.ru

Главная > Документ


Документ 80

ЗВІТ ДЛЯ ХРУЩОВА

10 жовтня 1945 р.

Таємно

Голова Ради Народних Комісарів УРСР Тов. Хрущов Нікіта Сергеевич

Про грабунки і переслідування українського населення польсь­ким населенням у Польщі.

Українське населення, репатрійоване з Польщі до Тер­нопільської області на підставі Любельського договору, а особливо населення, яке прибувало у жовтні, приїжджало переважно зовсім без майна, без документів, а часто без одягу і взуття.

25 і 26 вересня 1945 року прибуло до нашої області п'ять транспортів, у яких було приблизно 400 родин з околиць Санока. Більш як половина з них не має документів про передачу майна і посівів, менше ніж третина має корів, а менше ніж чверть — коней. Прибульці розказують, що місцева польська влада забрала в них увесь урожай, худобу і коней, а потім, погрожуючи зброєю, змусила йти пішки до найближчої залізничної станції.

Переселенці інформують:

«Коли у наших селах перебувала Червона Армія, поляки так не знущались, а після її відходу солдати обшукують господарства, за­бирають, що хочуть, а нас виганяють голими і босими», — розповів Михайло Федорович Зджеба з Перемишльського повіту, нині мешканець села Дорохів (район Струсова).

«По дорозі на станцію я зустрів польського міліціонера, який спочатку відібрав у мене останнього коня, потім почав відбирати корову, яку вели дружина і 9-річний син. Хлопець хотів відігнати ко­рову, тоді міліціонер застрелив його з гвинтівки, і ось я приїхав з тим, у чому стою», — розповів Вовелюк, колишній мешканець Перемишльського повіту, а нині села Дорохів (район Струсова).


Розказали переселенці з околиць Санока — М. Ф. Хомичек, М. А. Штельма, І. М. Модзик, М. М. Модзик, А. В. Богуш, які нині проживають у Збаразькому районі:

«До нас пришили польські солдати, зігнали всіх мешканців на збори і наказали протягом двох годин вибратись із села. Стояли і стежили, щоб ми не брали ні худоби, ні коней, з хат можна було брати тільки білизну. Усе село йшло на залізничну станцію пішки, понад 50 кілометрів».

Переселенці приїхали без документів, без евакуаційних карт і без будь-яких речей. Кажуть, що на польській території їхали навіть на дахах товарних вагонів.

26 вересня 1945 року на станцію Дедернівка Тернопільської області прибув транспорт українського населення. У присутності чергового 2-ї Львівської дільниці Державної залізниці інженера- майора товариша Размадзе і представника уряду УРСР у справах евакуації тов. Чарука прибульці заявили:

«0 2 годині ночі наше село Дудинці біля Санока оточило з усіх боків Військо Польське. Випустивши ракети, військо почало стріля­ти з автоматів. Загорілися будинки. Забрали худобу, усе, що було в будинках, харчі, збіжжя. Вбили 23 особи. Наказали, щоб усі ук­раїнці протягом двох годин покинули село, прямували на станцію з метою виїзду в Україну». Було складено протокол (копія у додат­ку).

Таких і подібних переслідувань з боку польського населення у Польщі і грабунків переселеного до нашої області українського населення було дуже багато. У додатку пересилаю копію звіту уповноваженого уряду УРСР у справах евакуації польських гро­мадян з території УРСР Чортківського району — тов. Чарука і копію протоколу про переслідування українського населення села Дудинці у гміні Санок.

Секретар Тернопільського обкому КП(б)У (—) Компанієць

Погоджено: (—) підпис нерозбірливий

[Під текстом резолюція машинописом: тов. Мануїльському Д. 3.


тов. Старченко В. Ф. тов. Варшавському Б. Й. (-) Н.Хрущов і дописано від руки:

Передано 22.Х. (—) підпис нерозбірливий.]

Архів колишнього ЦК КП(б)У. - Ф. 1. - On. 23. - Cnp. 1469. - Арк. 285у 286. Переклад з російської.

Документ 81

РАПОРТ ДЛЯ СТАЛІНА

Голова Ради Народних Комісарів Союзу РСР Товариш С т а л і н Й. В.

Стосується реалізації договору між урядом Української РСР і Польським Комітетом національного визволення про евакуацію українського населення з Польщі і польських громадян з УРСР.

[с. 6—7] Головний Представник уряду УРСР з нашого боку інформує, що польські націоналістичні організації на західних те­ренах УРСР агітують польських громадян проти евакуації, про що свідчать такі факти:

У Самборі більшість оголошень (про евакуацію), повішених на стовпах і будинках, була зірвана у ту саму ніч і приклеєна дого­ри ногами. У Золочеві на всіх оголошеннях приклеїли інфор­мацію, написану польською і польськими літерами, такого змісту: «Оголошення про добровільну евакуацію польського і єврейського населення є недійсними».

Польська нелегальна націоналістична газета у Львові «Слово Польське» в №63 від 22 жовтня 1944 року писала так: «На нараді у Москві Миколайчик не погодився на лінію Керзона. Польський Комітет національного визволення складається з самих жидів, а Осубка-Моравський — це ворог польського народу. Всім цим Комітетом керує Булганін разом з НКВД».


Головний Представник уряду УРСР з нашого боку також інформує, що польські націоналісти агітують польське населення західних областей УРСР проти евакуації, поширюючи фальшиві антирадянські плітки:

«Більшовики Вам брешуть, вони посадять Вас у вагони і виве­зуть у Сибір.

Після перемоги над Німеччиною відразу почнеться війна між Радянським Союзом, Англією і Америкою, і кордони Польщі мусять бути пересунуті до Дніпра.

Львів — це одвічне польське місто і польським залишиться.

Польська Держава не може існувати без Дрогобича, і Лондон ніколи не погодиться на залишення Дрогобицького воєводства біль­шовикам.

Люблінський Репатріаційний договір не має правової сили, бо його не підписав Сталін. (...)

[с. 8] У Польщі трапляються випадки примушування і навіть вбивств стосовно людей, які хочуть переселитись до УРСР. Так, у селі Красне (Влодавський повіт, Польща) ЗО жовтня 1944 року банда АК приблизно із 75 осіб напала на селян, які зібрались у будинку Пахути на розмову про переселення з представником гмінного уповноваженого уряду УРСР у справах евакуації. Се­ред 11 зібраних у будинку осіб 1 особа була поранена, а 8 убито, у тому числі гмінний референт Головного уповноваженого уряду УРСР тов. Тарасов. (...)

Голова Ради Народних Комісарів УРСР (—) М. Хрущов

Київ, 21.XI. 1944 р.

Архів колишнього ЦК КП(б)У. - Ф. 1. - On. 23. - Спр. 790. - Арк. 223-236.


Документ 82

НАВІЩО СЕБЕ ВИНИЩУЄМО?

Копія

Проти польського народу не ведемо боротьби, але суворо ка­раємо більшовицьких найманців без огляду на національність.

Шановний Пане Коменданте!

Надсилаємо Панові цю пошту з метою пояснення Панові нашої лінії, яка напевно зацікавить Пана. Цим посланням закликаємо Пана змінити своє ставлення до українського на­селення, а вістря боротьби спрямувати проти нашого спільно­го ворога.

З попередньої Панської політики на території Панських впливів видно, що повністю хочете знищити український народ (ліквідуючи його на місці або виселяючи). Таку політику вели німці стосовно інших національностей. До чого довела їх така політика? Ви підняли крик проти німців як «катів світу», а спи­тайте себе, чим відрізняється Панська поведінка від них? Ми різниці не відчуваємо.

Скажіть, для чого ми взаємно себе винищуємо? В ім'я чого проливається кров? Хто цим користується? Цим користується наш спільний ворог, який тільки сміється збоку. Якщо Пан хоче надалі діяти так, як до цього часу, то нехай проливається кров. Досі ми мовчали. Тепер заявляємо, що, як євреїв, не дамо себе винищи­ти.

Ми Українську Державу в Польщі будувати не думаємо, і це нехай Пана не турбує. Наші попередні акції проти окремих посте­рунків треба розглядати як попереджувальну відплату, застосова­ну там, де перейдено вже межу можливості. Ми б'ємо і будемо би­ти всіх тих, хто нищить український народ.

Як Пан до цього всього ставиться, нехай Пан якнайшвидше відповість, щоб ми знали, як виставити наші частини відносно Панського постерунку.


Нехай відповідь Пан передасть у руки тієї людини, від якої Пан отримав цю пошту

З повагою:

Командир Народної Самооборони (-) Богун

17 квітня 1945 р.

АР Rzeszów, zesp. WUSW, sygn. 170, k.1 (314).

Документ 83

ЗАКЛИК ДО СПІВПРАЦІ

Свободу народам! Свободу людині! Смерть тиранії!

• ПОЛЯКИ!

Нині вивозять нас, а завтра Вас... Наша доля є однаковою. Тільки Вас ще намагаються приманити польськими мундирами, гербом, прапорами, виборами, відзнаками і гарними, але фальши­вими словами про Демократичну Польщу. Але це все вирішує не польський народ, а Сталін і його кліка. Не вірте їм! Не вірте цим облудним тиранам!

Нас також обманювали спочатку Українською Радянською державою, своїм президентом, військом, урядом, консульствами тощо, а потім, коли взяли все у свої руки, все ліквідували. Арешту­вали і розстріляли навіть таких мальованих президентів і прем'єрів, міністрів-комісарів, як нині Ваші Осубки і Берути, а ко­лись наші Коцюбинські, Скрипники та інші. Залишилась стара не­воля, стара, добре нам і Вам відома, російська тюрма народів, тем­на азійська тиранія. Те, що вчора робили з нами, нині роблять з Ва­ми. А те, що нині діється з нами, — завтра чекає на Вас.

ПОЛЯКИ! Наша доля тепер є однаковою і наша дорога до волі та сама. Незабаром знову зустрінемося — або у Сибіру, або разом у ново­му вільному світі на руїнах московської в'язниці народів. Найбіль­шою мірою це залежить від нашої поведінки і від нашої боротьби.


Отже, вставайте до спільної визвольної боротьби за спільні
ідеали національного визволення і особистої людської свободи.

ХАЙ ЖИВЕ СПІЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ ФРОНТ
УСІХ ПРИГНОБЛЕНИХ НАРОДІВ!
ГЕТЬ МОСКОВСЬКУ В'ЯЗНИЦЮ НАРОДІВ!
ГЕТЬ МОСКОВСЬКО-БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ФАШИЗМ!
СМЕРТЬ ТИРАНАМ І ТИРАНІЇ!
ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА НЕЗАЛЕЖНА УКРАЇНА!
ХАЙ ЖИВЕ ВІЛЬНА НЕЗАЛЕЖНА ПОЛЬЩА!
ХАЙ ЖИВУТЬ РІВНІСТЬ, БРАТЕРСТВО І СОЦІАЛЬНА СПРА-
ВЕДЛИВІСТЬ
УСІХ НАРОДІВ І ВСІХ ЛЮДЕЙ!

УКРАЇНСЬКІ ПОВСТАНЦІ
Переклав1: Мосьондз М.

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy, «Sian».—
Teczka 85. - S. 203.

Документ 84

БІЛЯ ДЖЕРЕЛ УПА НА ЗАКЕРЗОННІ

(Фрагменти спогадів)

При визначенні кордону між Польщею і Україною в 1944 році
вздовж лінії Керзона українців про згоду не питали. Подібно до
того, як в Андрушові в 1667 році чи у Ризі 1921 року Україну діли-
ли Москва і Варшава. Ще раз підтверджено, що Україна — це ко-
лонія, предмет торгу між «старшими братами». У Польщі залиши-
лось понад сімсот тисяч українців, які згуртованою групою прожи-
вають на Лемківщині, поблизу Перемишля, Ярослава, Любачова,
на Холмщині й Підляшші.

Відразу після проходу фронту восени 1944 року в містах і деяких
селах Галичини оживили діяльність польські боївки. НКВД їх не пе-

1 На польську. — Ред.


реслідувало. У серпні або у вересні поляки з села Пнікут на південь від Мостиської спалили частину українського села Пакость (нині Нагірне). Загинуло кільканадцять осіб. Пнікут — єдине польське се­ло серед десятків українських сіл. І це на території України.

12 жовтня 1944 року в Майданських лісах між Сколе і селом Ластівки перебували частини УПА, які після вишколу на полонинах Букового Берда під командуванням «Рена» перейшли через фронт на схід від Тухлі. Славко Коцьолек — «Крилач» — тодішній коман­дир чоти [взводу] дав мені прочитати лист від Якова Чорнія, у яко­му написано, щоб усі частини, утворені влітку в Перемишльському, негайно повертались на рідні землі, бо поляки почали тероризува­ти українське населення [підкреслення моє. — М С.]. (...)

У листопаді й грудні 1944 року почала надходити інформація, що поляки вбивають українців, палять села, причому не тільки на території Польщі, айв Україні. Не було це ні для кого несподіван­кою за таких стосунків, які існували між двома народами. Найгіршим було те, що грабували передусім села, у яких чоловіків забрали до армії і не було кому їх захистити. (...)

Через тиждень чи два після мого повернення до нас прийшов комендант польської міліції з Конюшок (приблизно за 8 км від Перемишля), Ризнар, давній знайомий мого батька. По секрету він сказав, що до кожного постерунку зараз додають по кілька «волиняків», які вбиватимуть українців, переважно з вищою чи середньою освітою. Списки вже готові, в яких я і мій молодший брат Міхал попереду. Відтоді ми вдома не спали. Частина хлопців сховалась у криївках, інші вдосвіта йшли до лісу, бо там було без­печніше. Конкретних планів ніхто не мав. Жили день від дня. (...) Вісті про польські акції й далі надходили. Хлопці почали прихо­дити до лісу зі зброєю. Не було тільки військових спеціалістів, особливо офіцерів, які могли б нас організувати і чогось навчити. (...)

20 січня 1945 року по всьому Перемишльському регіону пішов поголос, що в селі Ольшани (за 14 км на захід від Перемишля) польські міліціонери з Бірчі (ЗО км від Перемишля) і з Красічина (7 км) вбили 24 особи: родину священика Копистянського (з його сином проживав в одній кімнаті гуртожитку в Перемишлі у 1937—1939 ро­ках), родину вчителя Сенишина (з його сином і дочкою Аретою


разом вчились у 1939—1941 роках), родину керівника молочарні Вуйтовича (з сином разом проживав і вчився у 1939—1941 роках), колишнього голову «Просвіти» та інших. 19 січня, в день Хрещення (Йордан), завели їх до Сяну і в тому місці, де щороку святили воду, застрелили і вкинули у річку. По дорозі міліціонери жартували і го­ворили людям, що йдуть разом воду святити. Повідомлення про вбивство вразило всіх. Це вже були не поголоски, а страшний факт. Тим страшніший, що стався серед білого дня за участі представників закону і стосовно людей, які всю війну просиділи вдома, на селі й не мали нічого спільного з німцями, протягом кількох років чекали закінчення війни. Ініціатором вбивства був місцевий поляк — Круліковський, мабуть, єдиний поляк у всьому селі.

Перед цим випадком понад 300 осіб, переважно старших лю­дей і дітей, загинули у селі Павлокома, за 40 км на захід від Пере­мишля. Здається, що молоді чоловіки добровільно вступили до Радянської Армії, а потім відразу пішли на фронт, звідки майже ніхто не повертався, і село залишилося беззахисним. Після ви­падків в Ольшанах стало зрозуміло, що це лише початок і без дії сидіти не можна. Поляки вирішили помститись українцям за 1942—1943 роки на Волині.

Українська молодь почала створювати в селах групи самообо­рони. Завжди знаходився хтось енергійний, з ініціативою. Села встановлювали зв'язок між собою. Під кінець січня і в лютому на­селення деяких місцевостей, які сусідили з польськими, пе­ремістилося до лісу зі всім майном і дітьми. Тут відчували себе без­печніше. Частини самооборони дуже швидко переформувались у добре організовані військові підрозділи. З'явились власна підпільна адміністрація, добре функціонуючий зв'язок і дис­ципліна. (...) Створено крайовий штаб для координації захисту на­селення від нападів поляків. Самооборона мала локальний харак­тер і, як військова сила, не набрала ще розмаху. Здавалося, що не­має такої потреби. В особливих випадках вона забезпечувала охо­рону кількох найближчих сіл.

Про якусь помсту полякам, яких у селах було чимало, не було і мови — це нікому не прийшло б у голову. (...)

Вранці 11 квітня поляки з Бжуської Гути і з Бірчі разом з міліцією повбивали українців у селах Бахів і Березка. У Бахові


загинуло 187 осіб, у Березці — 95, у тому числі четверо дітей, на­роджених у 1945 році.

Крайовий штаб вислав мене на місце злочину, щоб оформити протокол з прізвищами жертв. Упродовж ночі ми добрались до Ба- хова. Мені приставили для охорони 5 чи 6 хлопців і провідників, які змінювались у кожному селі. Що ми застали на місці — страх згадувати. У хатах все було побите, поламане, всюди були калюжі крові. Хто залишився живий — утік і боявся вертатись до хати, щоб хоча б поховати найближчих. Усе сталося так несподівано. Люди увесь час жили у згоді, ніколи не були вороже настановлені до поляків, навіть різанина у Павлокомі кілька тижнів тому не змінила настроїв. Поляки з Гути напали під ранок, повбивали, зни­щили все, а що можна було, — забрали і втекли через ліс, не затри­муючись ні на хвилину. Все робилося на бігу, ніби вони боялися, що хтось їх прожене. Ми прийшли наступного дня після нападу, частина хат була спалена, мешканців небагато. Більшість боялась повертатися до села. Залишились ті, хто сховався поблизу. Спо­чатку я заходив до хат і записував прізвища вбитих, але коли поба­чив на підлозі тіло шестиденної дитини, у якої не можна було розрізнити ні голови, ні рук, ні ніг, — почав записувати тільки на підставі розповіді групи людей, які мене супроводжували.

Поляки забрали худобу і більше на ці села не нападали. Ані у Бахові, ані у Березці не було самооборони. Люди сказали нам, що чоловіків забрали на фронт або вони зголосились добровільно.

Почалась весна, і ніхто не сумнівався, що погроми будуть масові там, де люди не зможуть захищатись. Майже одночасно загинуло 168 осіб у Малковичах (за 12 км на північ від Перемишля), Глудні та Іздебках (між Диновом — родинним містечком письменника Ярослава Галана — і Бжозовом). Не краще було на Холмщині.

Не можна було змарнувати жодного дня. Я зрозумів, що треба забути про університет, виїзди до центральної Польщі під чужим прізвищем, а треба повністю включитись у боротьбу. Я забув, що колись любив математику і ненавидів військові заняття. Перед очима стояли знайомі з Ольшан, діти з Бахова і Березки. У ці дні з частин самооборони було створено три сотні під командуванням Бурлака, Хрона і Крилача. Це були переважно хлопці, які вже у своєму житті нюхали порох. Точно не пам'ятаю, але не виключе-


но, що ці сотні були створені ще перед Новим роком і розташовані у лісовому масиві Турниця.

Приблизно за 50 км на південний схід від Перемишля, між Сано- ком і Диновом, за 3 км на схід від Улича (у якому народився компо­зитор Михайло Михайлович Вербицький — автор музики до «За­повіту» Шевченка і Гімну «Ще не вмерла Україна») знаходилось польське село Боровниця — острівець між українськими селами се­ред лісів. У ньому затримались три «волиняки» на чолі з Котвіць- ким, сліпим на одно око колишнім офіцером Війська Польського, яких вигнали з Волині у 1942—1943 роках. Вони належали до тих, кому Пілсудський давав на Волині й Поділлі землю, щоб вони буду­вали і полонізували цю землю. На підставі Версальського договору 1919 року землі Західної України передали Польщі на 25 років; а пізніше мав бути проведений плебісцит, який вирішив би, чи ці землі залишаться за Польщею, чи ні. Поляки робили все, щоб зібра­ти там понад 50% голосів. Правдою і неправдою їм вдалося до 1939 року багато чого досягти. Від 1941 року на Волині.почали спиратись виключно на польських колоністів — для охорони залізниці й про­мислових об'єктів використовували переважно поляків, які нена­виділи українців. Місцеве населення не мало симпатії до німців.

Цей Котвіцький (псевдонім — «Сліпий»), організував у Бо- ровниці групу приблизно із 140 осіб серед місцевих поляків і напа­дав на навколишні українські села. Вбивали чоловіків, грабували все, що потрапляло під руку, головним чином харчі та одяг. Вони тероризували не тільки українські села, але і саму Боровницю. Бу­вало, що люди з цього села приходили до українців і просили дати їм щось для створення видимості, що вони теж грабують, бо «Сліпий» не прощає їм симпатії до українців. На початку квітня 1945 року викликав паніку поголос, що «Сліпий» має намір роз­правитися з іншими українськими селами. Найбільше під загрозою перебували села Улуч, Яворник Руський, Жогатин і Воля Во- лодзька. Яворник і Жогатин могли атакувати поляки з іншого бо­ку села — з розташованої за лісом Дильонгової, чиї мешканці вби­вали Павлокому. Дильонгова ще перед війною була відома своїм бандитизмом.

Ситуація українського населення нагадувала часи татарських нападів. Ніхто не знав, коли і звідки загрожує небезпека. Крім


польської міліції, в акціях могли брати участь добре озброєні й вишколені частини Армії Людової, Батальйонів Хлопських, Армії Крайової. Всіх їх об'єднувала ненависть до українців.

Про існування військової української організації поляки не знали, не здогадувалися і не повірили б, якщо б їм хтось про це сказав. Вони були певні, що все їм можна і все мине безкарно.

Відразу після подій у Бахові та Берізці на нараді Крайового командування вирішено було випередити Котвіцького-« Сліпо­го» і знищити Боровницю не пізніше ніж 21 квітня. Це гніздо вибрали тому, що там найменше сподівались якогось опору з бо­ку українців — ще не було жодної збройної сутички. Про село і учасників групи ми мали докладну інформацію: село було неве­лике, відрізане від головних шляхів, до найближчого постерунку міліції було не менше ніж 20 км лісами через українські села. Впродовж 6 годин жодна допомога не встигне надійти. Ця тери­торія належала до 4-го району за нашим адміністративним поділом. 18 квітня 1945 року Крайове командування призначило мене туди на невизначений час для допомоги місцевим частинам самооборони. Мене попередили, що у наших збройних групах — боївках і частинах самооборони в деяких селах — важко знайти людей, у яких поляки не вбили когось із родини. Не можна до­пустити, щоб мстилися на невинних. Війна наближалась до кінця. Поляки поступово почали розуміти, що не все буде так, як вони б хотіли. Але ми у жодному випадку не можемо загострюва­ти з ними стосунки, особливо з населенням.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..