Главная > Документ


Щерба Микола — 69 років

Ярослав Вайда //Наше Слово. — 1991. — 10 лютого (М 6).

Десь наприкінці червня 1946 року, вже після переселення в Ук­раїну, Військо Польське пішло на Кічеру. Солдати зайшли до госпо­даря Гриця Станьчика, жорстоко його побили, вимагаючи, щоб роз­казав, чи приходять до нього бандерівці. Почувши негативну відповідь, почали немилосердно його бити, поки не знепритомнів. Тоді підпалили хату, і він у ній згорів. Залишилась дружина з мали­ми дітьми, без чоловіка і без хати. Це був дикий, катівський спосіб Війська Польського — вбивати і палити людей живцем.

Українські партизани часто заходили до села за продуктами. По­ляки мстили за це українському населенню. Чому давали продукти?


Люди мусили давати, бо боялись і тих і тих. У Терці були донощики, які інформували військо, що відбувається у селі. Українські партиза­ни вирішили, що це треба перевірити. Прийшли до села, забрали по­ляка Яна Ганкевича і українців — Івана Дрозда, Михайла Лошицю та його сина Юрка (у спогадах Ярослава Вайди — Гриць. — Ред.), який перед війною перехрестився на католика, а також Дмитра Мастиля- ка, також українця. Це було 1 липня 1946 року. Мастиляк після ви­ходу з села почав упиратися, питав, куди і для чого його ведуть, і не хотів іти. Його застрелили на місці. Івана Дрозда випустили. Решту забрали до лісу. Там влаштували суд. Ян Ганкевич і Михайло Лоши­ця були засуджені до кари на смерть через повішення. Вночі привез­ли їх з лісу до Терки і повісили в центрі села, на грушах між хатами біля дороги. Юрек Лошиця пропав безвісти.

Над селом нависла чорна хмара смерті. Вранці поляки побачи­ли двох чоловіків, повішених на грушах, і відразу повідомили війську у Волковиї. Людей охопив страх, бо ніхто не сумнівався, що поляки будуть мстити. Але ніхто не припускав, що жорстокість набере таких розмірів, що за одного повішеного поляка будуть па­лити цілі групи беззахисних, невинних людей, у тому числі ма­терів, дітей і немовлят.

Українська молодь покинула село. Вона переховувалась у лісі за селом, ночувала на луках у стогах сіна (це вже був період сінокосів). Старі люди збирались на ніч по дві родини і спали в хатах разом.

На світанку 3 липня поляки оточили Терку, розбудили меш­канців і наказали покинути село, при цьому знущались і били. Сказали, щоб забирали з собою майно, одяг, корів, коней і вози. Приблизно о 7 годині зібрали з села старих людей, матерів з не­мовлятами, жінок і підлітків та погнали до військового штабу у Волковиї. Багато щасливців з цього натовпу змогли по дорозі втекти і сховатись у полі серед хлібів чи в лісі.

У Волковиї цивільні поляки і військо, ніби голодні оскаженілі вовки, вишкірені на цих бідних, невинних людей, розпорядилися відвести їх під сильним конвоєм назад, до Терки. У групі було ли­ше три чоловіки, решта — матері з немовлятами, жінки і діти від року до дванадцяти років. Капітан ВП у Терці сказав: «Пропало три наших мужики, але маємо тих трьох українців, то їх і вб'ємо». Але ж повісили лише одного поляка і двох українців! Поляки —


земляки з Терки ричали, як найгірші дикуни, до капітана і сол­датів: «Всіх повбивати, всіх повбивати...»

7 липня 1946 року в хаті Миколи Єриста поляки спалили трьох старих українців: Михайла Осташа, Матвія Дяка і Миколу Хомия. Всю трійку зв'язали і повели до хати біля церкви. Старі плакали, благали про помилування. Полум'я рвонулось угору, а плач, вереск і благання було чути аж у лісі, поки нарешті не за­мовкли. Так горіли живі люди. Чорний дим з палаючих муче­ників рвався під небеса1.

9 липня 1946 року солдати ВП під командуванням капітана загнали матерів з немовлятами на руках до хати Миколи Зубала у верхній частині села. Спочатку стріляли по них через вікна, потім підпалили будинок. Дванадцятирічна Марійка Романцьо пробувала вислизнути і втекти через вікно. Була поранена у ногу, але вискочила й уникнула б смерті, але злочинці впіймали її і ки­нули у полум'я палаючої хати. Крики, плач і стогін з палаючого бу­динку відбивалися луною в лісі й долітали до людей, які там пере­ховувались. Це горіли мучениці зі своїми дітьми за свою кохану землю прабатьків, зелені Карпати, Лемківщину.

У палаючій хаті під столом було сховище для картоплі. Василь Соняк знав про цю «криївку» і відразу сховався у ній, засуваючи за собою дверцята, що маскували її. Коли хата згоріла, він вийшов з цієї ями. Побачив, що війська вже нема, і втік до лісу. Там пере­сидів до вечора. Потім пішов до села Студенне, а звідти перебрав­ся до лісу, до своїх, до мами. І він, і мама боялися, що поляки мо­жуть його впіймати і вбити, щоб не розказував, як свідок, про спа­лення стількох людей. Хлопець пішов до українських партизанів. Пізніше говорили, що Василь пройшов з партизанами чехосло­вацький кордон і перебуває у Франції.

Американські документи Тимка Лавера врятували життя чо­тирьом особам, які мали бути спалені у групі. Це була дружина Тим­ка — Тетяна, їхні дочки Анна і Марія та мама Тимка — Олена. Дру­жина Тимка мала документи, які прислав чоловік на виїзд усієї ро-

1 У спогадах є деякі відмінності, з часом хтось щось трохи забув, але в основ­ному ці трагічні розповіді збігаються. — Ред.


дини до Америки. Тримала їх ніби найдорожчий скарб. Вона пока­зала їх і благала: «Мій чоловік є американцем, маю їхати з мамою і дочками до Америки». Капітан переглянув документи і відставив ро­дину набік. Написав записку, щоб солдати віддали все, що у них пограбували. Свекруха Олена отримала назад корову. Корова не хотіла йти. Жінка покликала Єву Романцьо: «Євцю! Пожени корову, бо не хоче йти». Поляки не хотіли пускати дівчинку, але вона сказа­ла: «Це чоя онучка». Таким чином ще одна дитина була врятована від смерпі в палаючій хаті, де згоріли її мама Пазя Романцьо і 12-річна сестра Маруся (та, яка намагалася втекти через вікно).

Тетяна Лавера і її свекруха Олена померли на Західних зем­лях, а дочка Марія з чоловіком Василем Романцьом і четвіркою дітей та її сестрою Анною приїхали до Америки 7 листопада 1962 року і розповідали про ті страшні переживання. Єва Ро­манцьо мешкає тепер з чоловіком у Нью-Йорку.

Зойки, плач і крик спалюваних живцем людей чули у лісі втікачі з Терки. Приблизно о 7 годині вечора військо повернулось до Волковиї, забираючи з собою всіх поляків. Село пограбували, забрали господарський інвентар: вози, січкарню, віялку. Спалено приблизно 20 хат, а в тих, що залишились, повибивали вікна.

Увечері з лісу до верхнього краю села прийшла молодь. Звідти в разі нападу війська можна було легко втекти. Заглянули до пер­шої хати — Михайла Зубала, а там купа спалених тіл дорослих і дітей. Тут нога, там живіт, розірвані тіла. Василь Романцьо розпізнав свою маму, Пазю Романцьо, за розсипаними поруч з тілом коралями. Постояли, поплакали, помолились. Перевірив­ши, що у селі нікого нема, пішли вниз села. Чорна хмара диму йшла від палаючих хат. Село було оповите сумом. Кури сиділи на деревах, а деякі посмалені мучились на луках. Пси жалісливо ви­ли, ніби співали жалісливе «Вічна пам'ять». Хлопці повернулись до лісу і розказали людям, що сталось і що бачили у селі. (...)

14 липня 1946 року поляки знову напали на Терку і під лісом, у хаті Гриця Мандрика, впіймали молодого Дмитра Тиму і Мико­лу Щербу. їх жорстоко побили, потім завели до хати Миколи Гна- тишина у верхньому кінці села і там спалили. Того самого дня ук­раїнські партизани зібрали значні сили і пішли помститись Війсь­ку Польському у Волковиї. Там були вбиті й поранені з обох боків.


Пізніше поляки зібрали військо із Санока, рушили на ук­раїнські села, спалили Студенне, Творильне і Кживе над Сяном. Військовий літак, який скидав запалювальні бомби, спалив у По­лянах приблизно 10 хат.

Люди втікали у глибину лісів, ховались у гущавині, під пова­леними деревами, у руслах потоків, між скалами. Матері з малята­ми на руках, чоловіки з коровами, кіньми, возами. Тільки ночі бу­ли спокійними. У лісі будували буди-криївки від дощу, вночі у них спали. їли головним чином картоплю і молоко, бо не булэ у чому пекти хліб. На щастя, літо 1946 року було гарне і тепле.

Уранці 1 травня 1947 року військо зганяло з поля людей ціли­ми родинами на збори до старости зі словами: «З цієї праці й так не матимете користі». Це був важкий і болісний удар у серце працьовитих лемків. Незабаром почули наказ офіцера: «Через дві години всі маєте забратись на захід, на Повернені землі».

Не одні сиві дідусь із бабусею впали на коліна і цілували рідну землю, бо хотіли скласти свої кості тут, де спочивають їхні прадіди, діди і батьки. Гірко плакали і з жалем говорили: «Моя ти свята зем­ле, ти мене породила, виховала, тут виросли, прожили свій вік, по­сивіли, постаріли, а тепер будемо змушені помирати у невідомій, чужій землі». Цілували кутки і поріг свого будинку. Знімали зі стін святі образи, заносили до церкви і там, плачучи, молились останній раз. І забирали ікони з собою в цю невідому дорогу.

На великий луг під Волковиєю зігнали всіх людей з навко­лишніх сіл: Завуз, Гродек, Саковчик, Райське, Студенне, Твориль­не, Кживе, Терка, Поляни, Буковець, Гужанка, Рибне, Підміщани. Військо стежило за людьми і по кілька родин вивозило авто­мобілями до станції Лукавиця протягом цілих двох тижнів. Після виходу людей Військо Польське підпалило села, щоб УПА не забрала продуктів. З димом пішов увесь запас зерна, який жоден господар не міг забрати з собою, бо не мали возів і коней.

Факти спалення живцем і вбивств українського населення на Лемківщині залишаться в історії для пам'яті майбутніх поколінь.

Степан А. Пельц (Торонто)

Наше Слово. — 1991. — 17 лютого (№ 7).


Документ 70

ВОП В АКЦІЇ ПРОТИ ТЕРКИ1

Звіт Стефана Голягиа (псевдонім «Мар») — підрайонного коман­дира (провідника) УПА на Лемківщині про напад підрозділу ВОП з Волко&иї на село Терка (Леського повіту) у липні 1946року.

Уночі з 4 на 5 липня 1946 року наша БСБ (Боївка служби безпе­ки) арештувала чотирьох конфідентів з села Терка. П'ятого, який почав утікати, застрелила. Серед арештованих був один поляк, два ренегати (батько і син) і один українець. Місцеві поляки дали знати про цю подію у Волковию. Розміщений там підрозділ ВОПу чи­сельністю приблизно ЗО солдатів уночі з 6 на 7 липня напав на село Терка Леського повіту. У селі застали тільки старих людей, жінок і дітей. Після захоплення верхньої частини села військо почало вики­дати з хат напівсплячих людей. До них ставилися по-варварськи. Катерину Цокан (60 років) побили до крові, на голові вона мала кілька ран. Били інших людей, навіть дітей. їх відривали від матерів і викидали надвір. Вопісти діяли всю ніч. Вони пограбували кожну хату, нищили домашнє начиння, били посуд, ламали лавки, шафи, столи, вибивали вікна. Під ранок вони зігнали схоплених людей у центр села і погнали 43 особи до Волковиї. Частина людей утекла по дорозі та із самої Волковиї. У Волковиї тримали впійманих під конвоєм до 8.07.46 року, писали протоколи, знущаючись із людей.

Арештованих конфідентів БСБ допитала. Три з них визнали свою вину і розказали все, про що доносили у ВОП, МО і ВП. Од­ного звільнили (українця), бо він виявився невинним, двох (Ми­хайла Лошицю — 49 років і Яна Ганкевича — 55 років) повісили у селі вночі 7.07.46 року. Біля них повісили інформацію, що вони покарані за співпрацю з ВОП, МО і УБП, як агенти більшовизму, вороги польського і українського народу.

8 липня знову прибули солдати ВОП з Волковиї і привели арештованих. Було ще 26 осіб. їх завели на верхній край села. Ра­

1 У цьому документі є відмінності в деталях від двох попередніх. — Ред.


зом з ВОП прибули цивільні поляки з Терки, які 7 липня втекли до Волковиї. Кричали до війська: «Всіх: перестріляти!» Найго- лосніше вимагав кари на смерть Казьо Чарнецький. Цивільні розійшлись по хатах і почали збирати майно для виїзду до Волко­виї. Тим часом банда польського червоного війська завела арешто­ваних до хати на краю села. Тут перерахували всіх, відставили вбік трьох старих (Матвій Дяк — 60 років, Микола Хомий — 55 років, Михайло Осташ — 79 років) і двох жінок з американськими доку­ментами (Катерина Лавер — 41 рік і Марія Лавер — 25 років).

Залишилась 21 особа: 14 жінок і 7 дітей (хлопці й дівчата). Вопісти загнали всіх до хати, посадили на землю, після чого стріляли по них з автоматів і кидали в хату гранати. Потім підпа­лили хату і всіх спалили, хоча дехто ще був живий.

14-річному Василю Соняку вдалось вирватися з палаючої хати і під захистом диму сховатись у кущах. Хлопець давав свідчення:

8 липня приблизно о 10 годині нас везли під сильною охороною з Волковиї до Терки. По дорозі говорили: «Наведемо у вас порядок, перехочете самостійної України!» Заборонили нам розмовляти ук­раїнською, бо не розуміли цієї мови. По дорозі частина жінок моли­лась і плакала. У селі, в рову поруч з дорогою, лежали тіла повіше­них, біля них крутились поляки у цивільному одязі. Нас завезли у верхній край села і наказали злазити. Трьох старших чоловіків і двох жінок з американськими документами відвели вбік. Решту загнали до хати Дудички. У хаті з нами залишився лише один по­ляк з автоматом, другий був зовні. Наказав нам сісти у кутку під стіною. Налякані люди сідали, ставали на коліна і молились. Я ле­жав у самій середині хати і дивився на поляка, який кричав: «Моліться, моліться, то швидше дочекаєтеся смерті». Нарешті відтягнув замок «пепеша» і почав у нас стріляти. Я притис голову до землі і тільки чув звук пострілів і крик людей. Мене облила гаря­ча людська кров. Розстрілявши один барабан, убивця вставив дру­гий і знову почав стріляти. Мариня Дяк кричала страшним голо­сом: «Прошу добийте мене, нехай я не мучитимусь при дитині!» Інші жінки також кричали. Тоді поляк витягнув з кишені гранату і кинув одну між нас, а сам сховався на момент у сінях, потім кинув другу гранату. Гранати вибухнули, і нас присипало глиною. Люди продовжували кричати, ойкали, качались по землі. Поляк побачив,


що люди все ще живі, і крикнув до другого: «Давай ще один круг» — і знову стріляв по нас. Тим часом хата вже горіла, і він мусив утіка­ти через вікно. Я вибрався з-під людей, які ще ворушились і крича­ли, вискочив через вікно надвір і сховався у потічку за кущами. Я чув, як поляк кричав: «Стій, стій!» — і стріляв з автомата. У ко­го він стріляв, не знаю. Нічого більше я не бачив, тільки чув тріск палаючої хати.

Увечері почув, що в селі тихо, встав і пішов до лісу. Далеко не дійшов, бо був дуже втомлений і голодний. Відійшов якихось300 кроків і сів відпочити у шопі Дана. Я був увесь мокрий, бо лежав у воді, а до того ж дуже втомлений і тому заснув. Спав цілу ніч, аж під ранок устав і побачив Тимка Паночкового. Спитав, де моя мама. І поволі пішли до неї разом».

Цей хлопець до цього часу лежить хворий після важких пере­живань.

Жертвами польського терору в селі Терка стали такі особи1:

1. Марія Гісейка

— 60 років, вдова

2. Катерина Остапі

— 60 років, дружина Михайла

3. Марія Карнас

— 40 років, мати

4. Катерина Карнас

— 21 рік, дочка

5. Пазя Романцьо

— 42 роки, мати

6. Марія Романцьо

— 16 років, дочка

7. Олена Поливка

— 50 років, вдова

8. Тонька Байда

— 35 років, мати

9. Марія Байда

— 6 років, дочка

10. Володимир Байда

— 4 роки, син

И. Анна Гнатишин

— 35 років, мати

12. Розалія Гнатишин

— 9 років, дочка

13. Ілля Гнатишин

— 3 роки, син

14. Катерина Цокан

— 60 років, вдова

15. Рузя Дяк

— 22 роки, мати

16. Анастасія Дяк

— 7 місяців, дочка

17. Марія Дяк

— 37 років, мати

18. Наталія Дяк

— 11 років, дочка

1 Є відмінності у прізвищах, а де правильніше — невідомо. — Ред.

19. Марія Санчак

— 80 років, мати

20. Катерина Ліберна

— 32 роки, дівчина

Спаливши хату з невинними жертвами, бандити побігли пали­ти наступні. Під час спалення вони ловили ще тих нерухомих і ста­рих людей, хто залишився в селі, катували їх, виламували руки і вкидали живцем у вогонь. Так, у полум'ї загинули:

1. Михайло Липкевич

— 78 років, брат Байди

2. Марія Байда

— 70 років, його сестра

3. Анна Дяк

— 100 років, вдова

4. Василь Байда

— 90 років, вдівець

5. М. Романцьо

— 72 роки

6. А. Романцьо

— 65 років, дружина

7. Невідоме прізвище

— 27 років, глухонімий

Трьох старих, раніше виключених з групи розстріляних жінок і дітей, банда привела на цвинтар і наказала їм викопати могилу для повішених конфідентів. Старики викопали ями і поховали конфідентів. Потім їм звеліли копати могили для себе. Старики викопали яму, і злочинці наказали двом лягти всередині й застре­лили їх. Третій, найстарший, мусив засипати їх землею, після чого один з бандитів застрелив і його, залишивши тіло на спільній мо­гилі. Так були вбиті:

1. Матвій Дяк

— 60 років

2. Микола Хомий

— 55 років

3. Михайло Остапі

— 79 років

Крім цього, впіймали двох хлопців на горі Корб, над селом, і вбили. Тіла понівечили так, що їх ледве можна було розпізнати. Це були хлопці з села Терка: Стефан Бурмич — 20 років і Гриць Ро­манцьо — 23 роки.

Пограбували все село, награбоване вивезли до Волковиї. Те, чого не можна було забрати, знищили на місці й спалили. Того дня було спалено 23 господарства, решту пограбовано. Після акції ВОП разом з місцевими поляками поїхав до Волковиї. Між спале­ними хатами були і польські. Кістки і попіл спалених людей ку­дись приховали, побоюючись наслідків.

9 липня підрозділ ВОП знову прибув до Терки і далі грабу­вав. Населення Терки сидить у лісі, боїться з'явитись у селі, бо поляки влаштовують засідки й стріляють по них, щоб не ховали вбитих.

Подібні випадки відбувались і в інших місцевостях Лемківщини, таких як Завадка Мороховська, Карликів, Вісьлік, де ворог влаштував масові вбивства населення. Польсько-біль­шовицькі червоні банди хотіли винищити наш народ, вигнати з батьківської землі, з землі прадідів. Але народ швидко повстав проти жорстоких акцій ворога-окупанта. І цей народ, вже маючи своє військо, затято захищає своє право на існування. І знали лемки, що невинно пролита кров жінок, старих і дітей не піде намарно. Що виростуть з неї нові лицарі УПА, які не дозволять знущатися з беззахисного населення. І так сталось. Один з лемківських підрозділів УПА, під командуванням Вора, разом з членами ОУН помстився, напавши на гніздо ворога, Волковию, знищив бандитський гарнізон ВОПу і відібрав награбоване май­но, яке повернув селянам.

Ще одне Лідице повторилось на українській землі. Але світ про них не говорив, преса про них мовчала, ніби українці гірші за чехів. Новий бандит Сталін не набагато відрізняється від свого по­передника Гітлера, а з погляду винищення народів навіть його пе­регнав. Але ці дикі оргії не зіштовхнуть народ з обраної дороги, не злякають тих, хто пережив, а викличуть напруження всіх сил, щоб скинути прокляте ярмо і створити нове, краще життя у Вільній Незалежній Державі.

(-) Мар

Лемківщина. Земля—люди—історія—культура. — Нью-Йорк—Па­риж- Сідней - Торонто, 1988. -Т.І.- С. 536-540.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..