Главная > Документ


Ще у грудні 1944 року польська банда з Боровниці перейшла через ліс до Доброї. Під лісом було кілька хат. З однієї забрали Миколу Демковича (1921 року народження), Андрія Гинька (20 років), Степана Дзюрдзевича (35 років) і його брата Михайла (45 років). їх вивели до лісу, наказали лягти на землю і кинули між ними гранату. Михайла Дзюрдзевича розірвало, братові порозби­вало ноги, Гинько був поранений у руку, а Демкович у ногу.

Іван Демкович-Добрянський Село Яжень Ельбльонського воєводства

Archiwum Ukraińskie, Warszawa. — Sygn. 404/92.

Документ 68
НАДСЯННЯ ВЛІТКУ 1946

Таємно

СИТУАЦІЯ НА ТЕРЕНІ

Доповідь колеги Ввиголошена 11 липня 1946 року на першому
засіданні Командування Округу УПА по смерті св. п. командира
Сурмача.

Висвітлюючи загальну ситуацію в нашому окрузі, буду нама­гатись говорити лише про найважливіші проблеми.


Вже минув місяць від часу, коли над нашими теренами проко­тився ураган виселення, спричинивши повну економічну, родинну і культурну руїну. Перш ніж перейти до опису стану села після висе­лення, треба згадати останні місяці, найстрашніші місяці, які з кри­вавими втратами, але пережило нещодавно українське село. Опис цих переживань, тортур і мук колеги знайдуть у «Теренових Вістях» за останні місяці. Такого насильства і безправ'я, напевно, не пережив жоден народ у всьому світі. Українців позбавили всіх прав, не тільки людських, бо у світі ще існує право охорони тварин. Українця можна було будь-де застрелити, без права і суду забрати його майно, зґвал­тувати дочок на очах матерів, а матерів на очах дочок, і то по кілька одночасно, на вулицях, площах і навіть у церквах. І ще отримати за це похвалу. Я вже не кажу про ненависть, якою нас оточено.

У Люблінці поглумилися з могили полеглих стрільців із заго­ну св. п. Гармаша та інших. Витягнули хрест, а на його місце встро­мили тичку з соломою, поклали колесо, поставили відро і мітлу, і навколо цього ходили, вигукуючи дикі пісні. Офіцери фотографу­вали цю дику забаву. Цікаво, для чого?

Наслідки такого варварства найбільше відчули села у Лю- бачівському повіті, які лежать під лісом і повністю знищити які обіцяв ворог, намагаючись позбавити нас баз харчування.

Між Горайцем—Любачовом-Гориньцем і шосе Львів—Варшава залишилася справжня пустка. Також більшість сіл на південний схід від Любачова повністю виселено і знищено, наприклад такі, як Суха Воля, Гамарня, Опака. З населення Любачівщини залиши­лось якихось 204 особи. Села поблизу великих лісів мали більші можливості утриматись. Спустошенню дуже сприяла адміністра­тивна влада, особливо староства, які оголошували спеціальні інструкції щодо повного виселення українців.

Найменше знищеними були села Перемишльського повіту: Торки, Пождзяч, Накло і Стобенець. Майже повністю виселено се­ла Ярославського повіту, що лежать поблизу лісів. Вони зазнали майже повного знищення. З Ярославського повіту виселено 60— 70% населення, не враховуючи мішаних сімей. Є села, з яких ви­їхало небагато осіб, а в інших, навпаки, мало залишилося. На безлісних теренах Томашівського повіту, починаючи від сіл Жу­равці, Махнів й закінчуючи Ульгівкою, ситуація така сама, як на


безлісних теренах Ярославського повіту, але з тією відмінністю, що там з кожного села виїхало приблизно 70% українців.

Мусимо бути задоволені, навіть горді нашим населенням, бо попри величезний тиск значний відсоток залишився вірним батьківській землі.

Переживаючи фатальний період, український селянин знав, що його чекає в СРСР, який «рай» приготував для нього «геніаль­ний батько», не вірив у брехливу пропаганду і погрози досвідче­них енкаведистів, тільки разом зі своїми захисниками, українськи­ми повстанцями, ставав на боротьбу проти своїх ворогів-нищи- телів. Вірив, що тільки УПА є його захисником і опорою, шукав у нас поради і завжди її знаходив, заплативши не раз за це життям. Такий стан тривав аж до офіційного оголошення, що ЗО травня 1946 року закінчується період виселень.

Після таких страждань населення втомлене і потребує відпо­чинку, спокою, яким би він не був, але такий спокій, щоб можна бу­ло загоїти рани, завдані катами під час виселення.

Коли військо від'їхало, селяни почали виходити з лісів і братися до роботи вдома і в полі. У спалених селах застукали со­кири, зашуміли ковадла, ніби гриби після дощу, почали виростати нові будинки. Зароїлись людьми поля і луки. У лісах бігали діти, збираючи ягоди. Життя у селах кипіло, як за добрих часів.

Усе треба було придбати, селянин навіть сам не їв, але ніс до міста, бо потрібні були гроші на цвяхи, замки, одяг, взуття і т. ін. І з села під лісом йшли люди до міста з маслом , сиром, ягодами, різними продуктами, щоб потім купити потрібні речі. Тому не раз так ставалося, що повстанцям важко було здобути не тільки масло чи сир, але навіть молоко.

У гмінах Лашки, Радимно і Млини виселення закінчилось на межі квітня і травня. Тут життя вже нормалізувалося. Ця тери­торія швидше «дозріває». Знаємо з практики, що те, що там відбу­вається, скоро буде у решті гмін Ярославщини і на всій території!

Вже діє державна адміністрація. Використовуючи мрії ук­раїнців про спокій, вона взялася, з допомогою католицького кліру, з великим розмахом за полонізацію українського населення.

Ярославський староста на сесії гмінних війтів наказав видавати «лояльним» українцям польські документи. Є три види документів.


Для поляків і «стовідсотково лояльних» українців, які приносять метрику від польського ксьондза, видаються однакові документи — «тимчасове посвідчення особи» з рубриками національність і віро­сповідання. Для менш лояльних видаються посвідчення без рубрики «віросповідання», а для решти — без «національності і віросповідан­ня». Католицькі ксьондзи охоче «допомагають» в отриманні доку­ментів з польською національністю. Ксьондз з Вйонзовниці видає польську метрику за 300 злотих з тим, що її одержувач повинен тиж­день ходити до ксьондза на навчання польських молитов. Так само чинить ксьондз зі Штубна і ксьондзи з інших польських парафій. Уся ця полонізаційна робота потрапила на сприятливий ґрунт. За ціну спокою люди продають себе. В окремих місцях переміна метрик і здобування за всяку ціну польських документів набрало масового характеру. Ті, хто перемінив метрики, виправдовуються, що вже не могли витримати терору і мусили зробити це задля святого спокою. Але твердять, що і надалі будуть вірними ідеалам незалежної Ук­раїни. Проте є і такі, хто продався і почуває себе поляком. У колонії Ценки чув, як українське населення без ксьондза відправляло бого­служіння польською мовою. На питання: «Чому відправляєте поль­ською?» відповіли: «Ну що ж, змінили вже метрики». Другий випа­док: перед референдумом зустрів двох селян, які питають, чи мають голосувати. Пояснюю їм, яка наша позиція у справі голосування і взагалі щодо Уряду національної єдності.

  • Ну, добре, це — українці, а ми?

  • А ви що, поляки?

  • Ніби так, якби це сказати, ми змінили метрики...

У деяких місцевостях польські ксьондзи приходять в ук­раїнські парафії. Так було у селі Лази.

Війтам гмін Дуньковиці й Радимно наказано збирати серед на­селення підписи і прохання про запровадження у селах польських шкіл, священиків і Спілки селянської самодопомоги.

Щоб здобути довіру українського населення, адміністративна влада окремих місцевостей намагалася зберігати нейтральність під час виселення і вину за цю акцію покладала на військо. Тепер влада прагне того, щоб рештки українського населення бачили в адміністрації свого опікуна і захисника. Намагаються завоювати прихильність людей видачею польських документів, а в деяких ви-


падках МО чи ВОП захищає селян від грабунків, допомагає знайти у польських селах пограбоване в українців під час виселення майно і віддає його власникам. При нагоді обов'язково обливають нас бру­дом, підкреслюючи нашу недієздатність: «Нехай прийдуть ті з лісу і це зроблять!» МО і ВОП створюють у селах мережу донощиків, ста­раються вербувати наших колишніх симпатиків або таких, хто щось знає про наш рух. У Хотинці ВОП завербував до співпраці господа­ря, у якого розмішувався технічний іурток та інші дівчата з нашого руху, які доносами хотіли змити свої старі антибільшовицькі гріхи.

По.льська влада всюди, де тільки може, старається вдарити по нас, відірвати від нас населення. У Сеняві спеціальна комісія ого­лосила, що виплатить допомогу жертвам нападу різноманітних банд. Люди рушили як по свячену воду, бо за підпис діставали сто чи двісті злотих. Як виявилося пізніше, польські більшовики зби­рали за мізерну оплату підписи селян, зазначаючи, що потерпіли від «українських банд» чи внаслідок боїв Війська Польського з «бандерівцями». (...)

Спеціальне повідомлення

28.03.47 польське радіо з Варшави передало спеціальне повідомлення про те, що 27 березня ц.р. загинув, потрапивши у засідку, організовану УПА у Саноцькому, генерал Кароль Сверчевський — віце-міністр національної оборони, заступник Жимерського. Життя цього опришка у генеральському мундирі було наповнене розбоєм. Під час війни в Іспанії воював на боці іспанських комуністів у так званій Бригаді Домбровщаків (ко­муністичний підрозділ, сформований з поляків). Після поразки червоних в Іспанії він перебрався до Москви. Під час німецько- більшовицької війни дослужився у Сталіна до рангу генерала, і з його волі став на чолі II Польської Армії. Тепер вибрався, як ка­жуть, на інспекцію цих бандитських військ, які послано для бо­ротьби з УПА. Він був старим сталінським посіпакою — колись на­лежав до комуністичної партії, а тепер до ППР (та сама агентура, тільки під іншою вивіскою). Тіло вбитого перевезли літаком до Варшави і влаштували «бальшой пахаронний парад», у якому бра­ли участь: Берут, Жимерський, Гомулка, Циранкевич, представни­ки іспанського комуністичного уряду і ціла зграя сталінських блю­


долизів, так званий «генералітет» і «дипломатичний корпус». За видовищем з цікавістю спостерігали також представники інших держав. Промов на похороні й грому на нашу адресу, звичайно ж, не бракувало. Якийсь сталінський лизоблюд «розпатякався», про­мовляючи до мікрофона: «Усе польське суспільство болісно пережи­ває втрату дорогого генерала, тільки маргінальні елементи втіша­ються тим, що цього разу їх виручили українські фашисти».

Напевно, не один поляк чи іспанець (а може, й інші) будуть вдячні тому невідомому українському повстанцю, чия куля вкоро­тила життя цього міжнародного вбивці. Він пролив чимало людсь­кої крові в Іспанії, Польщі й, нарешті, на українських землях, поки дочекався заслуженої кари. (...)

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 162. — K. 195— 196,205-206.

Документ 69

ТРАГЕДІЯ СЕЛА ТЕРКА

Вежховіни, Завадка Мороховська, Павлокома — це назви ли­ше кількох місцевостей, які стали символом мартирологи ук­раїнського населення у Польщі після II світової війни. (...) Нині важко встановити навіть такі основні факти, як дата пацифікації села, кількість вбитих людей, їхні прізвища. (...) Тим більше, що там, де живуть свідки цих трагедій, політичні реалії не заохочува­ли до збирання, а тим більше публікації інформації про злочини щодо українського населення. Прикладом спізнення і занедбання може бути Завадка Мороховська, чиї мешканці були вбиті солда­тами 34-го полку піхоти Війська Польського. Донині єдиним дже­релом інформації про трагедію цього села є брошура «Новітні вар­вари», видана у 1946 році підпільною друкарнею ОУН імені Дмит­ра Сурмача, пізніше неодноразово передрукована.

Напевно, нікого не треба переконувати, яке велике значення має об'єктивна документація жертв трагічного польсько-українсь­


кого конфлікту. Особливо у нинішній політичній ситуації, коли виявилося, що антиукраїнська література, якою довгі роки «годо­вано» польське суспільство, була не тільки елементом, але спе­цифічною рисою комуністичної пропаганди.

Не маємо наміру відплачувати тим самим. Хочемо тільки відтворити правду тих днів, коли взаємна, трагічна ненависть була причиною невинних жертв з обох боків. На нас, живих, лежить обов'язок врятування їхніх імен від забуття. Чинимо це з надією, що все погане і трагічне в минулому польсько-українських сто­сунків вже більше ніколи не повернеться.

Друкуємо фрагменти двох розповідей про село Терка Лесько- го повіту, у якому 9 липня 1946 року підрозділ 36-ї комендатури ВОП з Волковиї вбив 33 особи. (...) Шукаємо також свідків та інформацію про пацифікацію сіл: Кобильниця Руська (26.11.1945), Старий Любінець (21 і 23.111.1945), Гораєць (6.ІУ.1945), Піскоро­виці (IV. 1945), Ніновиці (VII. 1945), Кальниця (Х.1945), Мигова (17.ХІІ.1945), Ляхава (1.1.1946), Яворник Руський (16.11.1945 і 23.VII. 1946) та інших, про які до цього часу не знаємо.

Еугеніуш Місіло

(Директор Українського архіву у Варшаві) * * *

До 1945 року село Терка налічувало лише 110 хат і стільки ж родин, у тому числі приблизно 100 українських родин, 8—10 польських і одну єврейську. Перед війною єврей, як і всюди, три­мав корчму. У селі була кам'яна церква Святого пророка Іллі, по­будована 1935 року. Останнім пробощем був священик Лев Саль- вицький, який народився у Великому Круглі, біля Перемишля, од­ружений був із сестрою моєї мами. У 1946 році він виїхав в Ук­раїну майже з половиною мешканців нашого села. У 1953—1955 ро­ках церкву розібрали місцеві поляки, один з них збудував стайню з церковного каміння. У селі була також читальня «Просвіти» і ко­оперативний магазин, його тримав мій батько. Сільська початкова школа, у якій працювали учитель і вчителька, відкрилась лише під час німецької окупації. Також було організовано дитсадок. Учите­лями були місцевий українець і українка з Санока. Під час прохо­дження радянських військ у 1944 році німці обстріляли село арти­


лерійським вогнем. Убиті й поранені були також серед цивільного населення.

Відразу після просування фронту на захід, визначення східно­го кордону і створення органів безпеки, МО й ОРМО на ук­раїнські села почали нападати банди, головним чином з Волковиї. Місцеві поляки, які переважно становили меншість щодо ук­раїнського населення, не були лояльними до українців. З метою оборони села від грабіжників, яким MO і ОРМО сприяли, ук­раїнці створили «кущі» самооборони. У 1946 році частину села пе­реселили на Радянську Україну, решту українських родин депор­тували у 1947 році на Повернені землі. У селі залишились тільки місцеві польські родини. До них переселилися поляки із сусідніх сіл: Полянки, Студенного, Завіс та інших. Нині у Терці мешкає

приблизно 35 польських родин.

* * *

На початку липня 1946 року Військо Польське оточило Терку і влаштувало облаву. Всіх забрали і пішки погнали (5 км) до Волко­виї. Там їх загнали до огородженого колючим дротом майданчика біля костелу і так тримали два дні. Серед ув'язнених була моя мама і нас п'ятеро: чотири хлопці — Роман (13 років), я (11 років), Юліан (9 років), Володимир (3 роки) і сестра Маруся (5 років). Місцевий поляк з Терки, Францішек Богацький, був чоловіком моєї тітки. Він попросив військових, щоб звільнили нашу родину. Військові пого­дились. Ми з мамою вийшли вже з Волковиї, коли мама наказала нам, старшим хлопцям, Романові, мені та Юліанові, йти додому, а сама, взявши наймолодшого Володимира на руки, а Марусю за ру­ку, повернулась до Волковиї просити військових про повернення корови і коня, бо у Терці забрали все живе. Мама з братом і сестрою вже не повернулись. 6 липня ЗО затриманих за дротами мешканців Терки, жінок і дітей, привезли возами назад, до Терки, і загнали до хати Михайла Дрозда, останньої у верхній частині села в напрямку села Студенне. Хату зачинили, підпалили і нікого не випустили. Згоріло 28 осіб, серед них моя мама, сестра і брат. Якимось чудом врятувався тільки один хлопець, Василь Соняк, який сховався під піччю. Пізніше пішов із загонами УПА і, мабуть, загинув по дорозі на захід. Другий, Іван Небора, втік з палаючої хати, був поранений


в обличчя, але вижив і в 1947 році депортований на Західні землі, до села Свенте, біля Старгарда Щецінського.

Цього самого дня Військо Польське спалило майже все село, вбило ще 5 старих людей у хатах, у тому числі мого дідуся з боку батька — Дмитра Вайду, який тоді мав 84 роки. Його вбили біля кузні, на яку тяжко заробляв на шахтах Америки. Військові нака­зали місцевому полякові Гжегожу Паславському позбирати по домівках і поховати спалених і вбитих людей. Під вечір військо виїхало. Наступного дня, 7 липня, я пішов з тіткою Розалією, сест­рою мами, на згарище і побачив збиті в одну масу спалені тіла. Я ще не дуже уявляв, що сталося. Там були моя мама, брат і сест­ричка. Тітка Розалія кричала з розпачу: «О Боже мій, що вони зро­били!». Проходячи з тіткою повз кузню, побачили вбитого дідуся. Тітка забрала мене, ми йшли через пусте і спалене село, заглядаю­чи до недопалених хат. У них ми знайшли решту вбитих. Гжегож Паславський кілька днів збирав тіла і звозив до спільної могили на цвинтарі біля церкви.

Колись, уже дорослим, я відвідав рідне село. Розмовляв з Гжегожем Паславським. Він сказав мені: «Я добре жив з твоїм дідусем, а на могилі треба поставити пам'ятник». Там тепер стоїть пам'ятник, на таблиці 33 прізвища (написані польською) невинних жертв села Терка. Проектували його і виконали терча- ни у Старгарді Щецінському, відтранспортували до рідного села і поставили на спільній могилі. Адміністративна влада не протес­тувала, а місцеві старші господарі-поляки, які знають українську, говорили: «Якийсь пам'ятник їм мусить бути». Цей пам'ятник там стоїть донині.

Перед тією трагічною подією Військо Польське під час нападу на село вбило 19-річного хлопця Осипа Корнаса. У відповідь УПА повісила двох донощиків. Одним з них був поляк, прізвища не пам'ятаю (Ян Ганкевич. — Е. М), другим — українець Михайло Ло­шиця, син якого Гриць Лошиця брав участь у цій акції разом з війсь­ком і носив мундир польського солдата. Можна здогадуватися, що це була форма трагічної помсти за ту смерть — 33 невинних жертви. Більшого озвіріння не можна було придумати, тим більше, що роби­ло це військо, що підпорядковувалося державним та судовим орга­нам, які називають себе народними і демократичними.


Ті, хто тоді втік із села до лісу, як мій батько і ми, діти, почали повертатися на згарище. У кожній вцілілій хаті мешкало по кілька родин. Люди оплакували своїх найближчих, не знаючи, яка ще до­ля їх чекає.

Так минула зима, а весною почалася нещасна акція «Вісла». На кінець квітня 1947 року решта терчан, конвойовані військом, зали­шили рідне село і були депортовані на Західні землі. Вони могли забрати з собою тільки те, що було під рукою, що ще не було погра­боване чи спалене. Одних везли на возах місцевих поляків, інших гнали пішки до найближчої залізничної станції Лукавиця.

Але не всім було дано доїхати. Багато чоловіків різного віку арештували по дорозі, на станції Лукавиця. Арештували і мого батька, повезли його разом з іншими у невідоме. Нас троє — най­старший брат Роман, я і Юліан, залишилися серед депортованих. Під час транспортування нами опікувались чужі люди.

Батька вкинули до табору в Явожні. Нас, хлопців, забрали гос- подарі-поляки з містечка Сухань (Щецінське) до праці у господар­ствах. Довго ми нічого не знали один про одного, хоча жили в одній місцевості. Батько якось пережив Явожно, хоча втратив здоров'я і помер у віці 52 років.

Дідусь з боку мами, Василь Бурмич, мав 5 синів. Два старших, Михайло і Володимир, були в УПА. Володимир загинув як боєць УПА у Чорному Леського повіту, а Михайло нелегально перейшов в Україну і там якось вижив. Діда і трьох молодших синів — Ярос­лава, Степана й Івана — військові поляки дуже били, катували і мучили за старших синів і братів Володимира і Михайла. І так їх нещасних депортували в Україну.

Та трагічна картина, яку я бачив ще дитиною, стоїть перед моїми очима дотепер. Минуло вже 44 роки, і я хотів би її забути. Не розповідаю про мою трагедію своїм дітям, бо не хочу засму­чувати їхнього молодого життя, але стає прикро і тяжко, коли в різних місцях з'являються публікації про ті часи, принизливі й образливі для людей з мого села, які потерпіли і зазнали такої недолі, публікації, що ображають мій народ, такі хоча б, як вида­на недавно у Польщі книга під назвою «Піонери. Спогади бещадських осадників» з передмовою Броніслава Голембйовсь- кого (Жешув, 1975), а в ній чималий розділ Францішка Ганкеви-


ча, місцевого поляка, довоенного війта села Терка під назвою «Пережив шматок історії».

Саме це спонукало мене до опису трагедії моєї родини, меш­канців мого села, долі мого народу, щоб показати правду.

Список мешканців Терки, вбитих 9 липня 1946 року

Вайда Дмитро — 84 роки Корнас Катерина — 19 років

Вайда Іван — 25 років Лазоришин Ева — 75 років

Вайда Антоніна — 32 роки Ліберна Катерина — 29 років

Вайда Марія — 5 років Ліпкевич Михайло — 70 років

Вайда Володимир — 3 роки Осташ Михайло — 66 років

Дрозд Михайло — 44 роки Осташ Катерина — 66 років

Гнатишин Анна — 50 років Поливко Олена — 60 років

Гнатишин Ева — 4 роки Романцьо Микола — 83 роки

Гусейко Марія — 62 роки Романцьо Пелагія — 50 років

Дяк Анна — 90 років Романцьо Марія — 14 років

Дяк Матвій — 65 років Скончей Анна — 51 рік

Дяк Пелагія — 40 років Семчак Марія — 75 років

Дяк Марія — 35 років Станьчик Григорій — 43 роки

Дяк Розалія — 7 років Тима Дмитро — 31 рік

Дяк Розалія — 23 роки Хомий Микола — 52 роки

Корнас Марія — 55 років Цокан Катерина — 60 років



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..