Главная > Документ


ли протокол. Також розказала, що солдатам допомагали вбивати поляки з села Небещани.

Чудом врятувалась від смерті Маруся Максим. Коли солдати увійшли в село і бігли у напрямку до неї, вона сховалася за бабу­сю. Заколоту багнетами бабусю онучка потягнула на себе і прикрилась її тілом. І таким чином вижила.

Усіма нападами командував той сам поручник. їздив на білому коні по селу і пострілами з пістолета добивав поранених. При цьо­му кричав, що вистріляє всіх, як качок, якщо не виїдемо до Ра­дянського Союзу. Пізніше я зустрів його у Мокрому. Коли його по­бачив, то почав утікати з братиком на руках. Добіг до хати Йосипа Платоша, який пригорнув нас, сиріт, після цієї трагедії. Молився у душі: якщо офіцер знайде нас, то нехай уб'є нас обох, разом з бра­том. Мені пригадалися слова мами, що коли прийдуть вбивати, то нехай вбивають усіх, разом з дітьми, щоб не розділили долю не­щасних сиріт... Офіцер віднайшов нас і зорієнтувався, звідки ми. Сказав, щоб не втікали, бо вже не вбивають. Але як можна не втікати, коли перед очима чотирнадцятирічного хлопця постійно стоїть постать вбитого татка, закривавленої і поколотої мами і сестри...

Хто вбивав мешканців Завадки Мороховської — не таємниця. У цій страшній акції брав участь 2-й батальйон 34-го полку Народ­ного Війська Польського. Полком командував підполковник Станіслав Плуто. Прізвища поручника, який командував загоном, що вбивав, не знаю, але, напевно, його неважко встановити.

Ця друга, найтрагічніша, акція 2-го батальйону тривала від 8 го­дини до 8.30, найстаршим з убитих мешканців був 70-річний Андрій Максим. Його спалено живцем. Наймолодшою була шестимісячна Кася Іздебська. їй перерізали горло. Тим разом військо вбило також солдатів, які поверталися додому з Червоної Армії. Це були: Іван Білас — 35 років, Іван Нечистий — 41 рік, Михайло і Петро Іздебські — 22 і 28 років. Ці люди визволяли від гітлерівців, між іншим, і Поль­щу. Повертались додому, щоб загинути в мирний час.

Мешканці навколишніх сіл розповідали, що військо, яке по­верталося з Завадки, мало такий вигляд, ніби йшло з бойні. Солда­ти закривавлені, кров на обличчях і руках. Свідки цих убивств ще живуть. Чи вбивць знайде справедлива кара?


25 січня 1946 року 2-й батальйон (цього дня ним командував капітан Кзира) 34-го полку Війська Польського (командир підполков­ник Станіслав Плуто) о 8 годині ранку зайняв українське село Завадку Мороховську. Акція тривала півгодини. Список жертв (неповний) на­водимо за виданням: Аннали Світової Федерації Лемків. — № 2 — Каміллус (США), 1975. — С. 168—172. [Перелік подано по родинах].

Білас Катерина (приблизно 60 років), Білас Пелагія (приблиз­но 50 років),

Білас Ева (36 років), Білас Теодор (65 років), Білас Іван (46 років), Білас Марія (36 років), Білас Софія (7 років), Білас Катерина,

Бончак Осип, Бончак Марія (дружина), Бончак Катерина (дочка),

Бончак Дмитро (50 років), Бончак Іван (брат), Циганик Василь, Циганик Катерина (мати), Циганик Іван, Добрянський Микола,

Дудинчак Анастасія (40 років), Дудинчак Осип (40 років), Гриньо Іван,

Іздебська Ева, Іздебська Катерина (6 місяців), Іздебський Михайло, Іздебський Петро (брат), Іздебський Нестор, Клемчик Анна, Клемчик Дмитро,

Козлик Катерина, Козлик Анна, Козлик Ева, Кирилейза Марія (41 рік, народилась у США), Кирилейза Ан­на (дочка, 16 років), Кирилейза Катерина (дочка, 15 років),

Кирилейза Катерина, Кирилейза Ярослав (син), Кирилейза Петро (брат),

Максим Андрій (70 років), Максим Марія (дружина), Максим Анастасія (невістка), Максим Степан (10 років), Максим Катери­на (4 роки), Максим Анна (1 рік),

Нечиста Анна, Нечиста Катерина (дочка 20 років), Нечистий Михайло (поранений), Нечиста Катерина (дружи­на), Нечиста Софія (дочка, 8 років), Нечиста Марія (дочка, 6 років), Нечистий Тарас (3 роки), Нечиста Магдалина (17 років), Нечистий Андрій,


Нечистий Іван,

Томаш Катерина, Томаш Марія (дочка), Томаш Анна (дочка), Томаш Степан (син),

Жертви Війська Польського від акції 28 березня 1946 року:

Білас Іван (36 років), Білас Теодор (40 років), Добрянський Василь (35 років), Кирилейза Дмитро (48 років), Клемчик Михай­ло (28 років), Козлик Степан (18 років), Маслюх Іван (46 років), Маслюх Микола (26 років), Маслюх Теодор (26 років), Нечистий Михайло (38 років), Шуркало Яким (40 років).

Жертви Війська Польського від акції 13 квітня 1946 року:

Бончик Володимир (18 років), Добрянський Володимир (15 років), Добрянський Іван (22 роки), Кирилейза Іван (42 роки), Маслюх Орест (27 років), Нечистий Сянько (3 роки).

Стефан Мігус. Запис злочинів //Нагие Слово. — 1990. — 15квітня (№ 15).

Документ 66

САНОЦЬКЕ У СІЧНІ 1946

Інформаційний звіт референтки пропаганди підрайону Санок

УПА за січень 1946 р.

Січень я провела в околицях Санока. Вже у попередньому місяці почалась акція виселення у селах навколо Санока. Методи виселення були такі, як завжди. Оголошувалось виселення того чи іншого села, на другий або третій день приїжджало військо, вики­дало людей з хат, лякало, било і грабувало, особливо тих, хто упи­рався і не хотів їхати. Військо перебувало у селі лише протягом дня, на ніч від'їжджало до міста. Люди не чинили великого опору. При перших ударах вони ламались і їхали. Але були випадки па­сивного опору — втечі. Селяни втікали до інших сіл або відразу після повідомлення про виселення, або по дорозі на станцію.

Села Домбровка Руська, Великі Стружі, Малі Стружі, Заб- лотці виїхали повністю (може, залишились окремі особи або кіль-


ка родин), не вчинивши жодного опору. Дехто хотів відкупитись від переселення, зібрали: Домбровка Руська — 70 тисяч злотих, Заблотці — приблизно 17 тисяч. Але їм наказали записатись, за­певняючи, що виїдуть весною, а наступного дня прийшло військо, повикидало людей з хат і почало вивозити на станцію.

Села Прусик, Загутинь, Саночек учинили сильніший, хоча й па­сивний спротив. Військо мало тут клопіт майже в кожному селі про­тягом двох тижнів, поки люди виїхали. Ці села виїхали не повністю. У Саночку залишилось приблизно 40 родин, у Загутині — близько ЗО, з Прусика виїхало приблизно ЗО родин. Решта розійшлась між місцевими поляками або по інших селах. Три господарі, виселені з Саночка, повернулись із станції й спалили свої хати. Молодь співа­ла на станції українські революційні пісні, малювала на вагонах три­зуби, писала антибільшовицькі гасла, сварилася з поляками і т. ін. Робили це, головним чином, дівчата, заангажовані меншою чи більшою мірою в роботі організації. Члени і симпатики з виселених сіл, як чоловіки, так і жінки, майже всі виїхали з родинами.

Під час виселення Військо Польське поводилося з населенням дуже брутально. Били чоловіків, жінок, дітей. Грабували майно, через вікна викидали з хат на сніг голих дітей, на вози вкидали тільки частину речей і так відсилали на станцію. Усе, що залиша­лося, грабувало військо або польські селяни із сусідніх сіл, причому часто ще на очах виселенців.

Попри це на місцевості панував спокій. Де-не-де тільки прихо­дило Військо Польське невеликими групами, по 30—35 осіб, не роблячи нікому значної шкоди.

20 січня з'явились випадкові групи кількістю приблизно 120 людей з гарматами, різноманітною зброєю і телефонним інвента­рем. Ці групи жорстоко ставились до українського населення. Гра­бували все, що можна, зі звірячою жорстокістю били всіх — чо­ловіків, жінок, дітей. Часто було так, що вбивали одну-дві особи, арештовували кілька або кільканадцять, забирали з собою і від'їжджали, спалюючи при цьому кілька хат. Отож: Полонна — спа­лено три хати, побито людей. Мокре, Морохів, Збоїска, Воля Сенко- ва, Воля Яворова, Токарня — побито мешканців, пограбовано май­но. У Токарні злочинці дуже тяжко побили священика і старосту, тримали їх зв'язаними і легко одягненими кілька годин на снігу.


Бухівка — вбито одну особу, побито і пограбовано; Бялухівка — арештовано 6 осіб, наступного дня одного з арештованих знайш­ли вбитим під лісом. Ратнавиця — вбили трьох людей, забрали 14, 45-річній жінці поламали руки, били чоловіків, заганяли голки під нігті, припікали п'яти свічками. Каліку, який повернувся з більшовицької армії, били по рані на нозі, яка ще не загоїлась. У Карликові вбито 14 осіб, у тому числі приблизно 70-річного священика, його дружину, дочку і 6-річну внучку. Дитину, яку тримала на руках служниця, тричі вдарили багнетом у груди, потім застрелили служницю. Священикові багнетом спотворили обличчя. Інших також покололи багнетами і застрелили. Кілька хлопців були поранені, багато побито, спалено кілька хат. Кілька осіб заарештували і забрали, наступного дня двох знайшли десь у кущах при дорозі вбитими.

У селі Завадка Морохівська наш загін провів бій з бандитами, які грабували село. Злочинці залишили все — міномети, вози з майном і амуніцією, втекли у напрямку польського села Небещани. Наступ­ного дня вони зібрали більші сили на чолі з радянськими офіцерами, які розмішувались у сусідніх селах, вскочили у село і вбили 66 осіб та спалили майже всі хати. Жертвами вбивства були головним чи­ном діти віком до року і навіть піврічні, жінки й старі. Чоловіки ря­тувались переважно втечею до лісу. Серед 66 трупів було тільки 4 чо­ловіки, яких застрелено під час втечі з хати. Інших побили приклада­ми, покололи багнетами, порізали ножами і спалили (6 чи 7 осіб). Видовище було жахливим. На згарищах, у городах, подвір'ях і на до­розі лежало по 3—4 дитини віком від півроку до 5—6 років з розпоро­тими животами, порізаними горлами, дехто мав по кілька дір від баг­нетів на плечах, грудях або головах. Цілі родини з 6—7 осіб лежали вбиті, людей вбивали на дорозі, під час праці (одного вбили під час рубання дерева з сокирою в руці). Молоді дівчата мали відрізані гру­ди, порізані ноги. Майже всі тіла були сині від побоїв прикладами, головним чином обличчя і руки. Руки дорослих жертв були по­калічені ніби колючим дротом або чимось подібним, кров у їхніх жи­лах запеклась. Тіло одного старого мало дуже дивне положення — постать на колінах з обличчям, зверненим угору. Правдоподібно смерть наздогнала його під час молитви. Його плечі пробиті багне­том, тіло спалене. Трупи були так спалені, що ледве можна було


розпізнати форму голови й окремих частин тіла. Чотири особи були тяжко поранені. Одна вмерла через півдоби, решта лежали у якихось будах або вцілілих хатах. Де-не-де з родини залишалась одна дитина, старий або стара. Привидами блукали вони по згарищах, безперерв­но розглядаючи тіла найближчих істот і заламуючи руки з розпуки. То тут, то там чувся роздираючий душу плач.

Акція переселення вразила українську людність. Відсутність на­шого загону в цих околицях у першій половині січня породила брак довіри до нас. Люди нарікали, що повстанці про них не дбають, що залишилися беззахисними і не мають іншого виходу, ніж виїзд. Че­рез відсутність загону не було в цій місцевості пропаганди. Прибут­тя підрозділу і посилення пропагандистської праці у середині місяця підняло дух населення. Воно почало готуватись до переселення, хо­вати майно, зерно, у деяких місцевостях навіть відновили пости.

Останні події дуже налякали людей, але також трохи загарту­вали. Після убивств, що сталися на тій території, частим стало явище, коли села стоять пусті, поки не з'явиться наш підрозділ. Тоді невідомо звідки з'являється і цивільне населення. Після відходу загону село знову стає пустим.

Настрої людей тут як погода у березні. Змінюються майже що­денно. Поява ворожого війська чи якісь удари з його боку відбирають віру в краще майбутнє, у можливість виживання. А якась, хоча б мінімальна, акція наших підрозділів, коротка розмова з повстанцем чи членом підпілля відразу змінюють настрій. Порівнюючи настрої 3—4 місяці тому і нинішні, можна з впевненістю сказати, що акція ви­селення змінила маси. Хоча ще не зник дріб'язковий матеріалізм, але ставлення до нас і до ворога, навіть погляди й поведінка змінилися. Вже не чути: «Йдіть від нас, бо нам хати спалять», тільки: «Ой, то вже йдете? Але ж спокій є лише доти, поки ви є тут!» Нема вже май­же хати, яка не хотіла б переховувати повстанця, навпаки, гордими є ті, до кого приходить найбільше повстанців. Йдучи від тієї чи іншої хати, можна майже завжди почути: «Як будете ще у нашому селі, то відразу приходьте до нас». Вже не нарікають, що через нас їх вивозять, а покладають на нас усю надію, що врятуємо їх від вивезення. У заго­нах і окремих повстанцях не вбачають уже дармоїдів, які прийшли пе­реховуватись на їхній території, а бачать справжніх захисників. Все більше зростає довіра до нас і ненависть до ворога.


Особливо гідним подиву є населення Завадки Мороховської. Не­зважаючи на жахливі вбивства, що їх пережили мешканці цього села, вони ні словом не нарікали на адресу повстанців. Коли загін з'явився, щоб оглянути ту жахливу картину, мешканці кинулись назустріч стрільцям, виливаючи на них увесь безмір нещастя, показуючи найдо­рожчі тіла. «Йдіть, мої кохані, подивіться, що вони з нами зробили! привітав нас 45-річний чоловік. —Тут моя дружина, тут трійко ма­леньких дітей, тут мій батько. А я сам залишився на світі...» і захли­нувся плачем. «Ходіть подивіться сюди, тягнув за руку семирічний хлопець. —Тут мій татусько. Вбили його, як рубав дерево. Це мої дві сестри і братик, тут мамуся спалена, я залишився з семимісячною ди­тиною. Для чого вони мені цього малюка залишили? Що я з ним буду ро­бити?» Хлопець не плакав, розказував як дорослий. «Ходіть, діти побачите всіх. Тут моя донечка, чоловік, тут сусіди, а багатьох уже на цвинтар відвезли. І туди підіть. Чи ир повинно їм минутись безкарно? Чи Господь Бог не покарає за те, що зробили з нашим народом? Пометіться, діти, за наші кривди!» благала п'ятдесятирічна бабуся. А на цвинтарі нас зустріли кілька похмурих чоловіків, які звозили тіла з села до спільної могили: «Бачите, як лях з них знугцається? Були тут і поляки з Небегцан, у військовому одязі. Тут нема нічого, тільки бий гадину, і все! Бо вони нас усіх повбивають!» До такого висновку прихо­дили також селяни з інших сіл. Але це закінчується ще словами. Кож­ний оглядається, щоб, не дай Боже, не йти першому, і немає сміливості зголоситись особисто. «А чому ви не беретесь?» «Як треба буде, то всі підемо», звучить відповідь, коли кажемо, що єдиним виходом з ситуації є організована збройна боротьба.

Ставлення до акції виселення дуже негативне. Тут вже не сприймається жодна ворожа пропаганда. Треба визнати, що біль­шість населення була підготована до тієї акції. Значна частина за­ховала своє майно і обіцяє не виїжджати, що б з ними не робили. Чи дотримають слова — не відомо, бо, як показує практика, перші села поїхали без значного опору. Можна сподіватися, що села, роз­ташовані далі від міст, вчинять сильніший опір. Ми мали до них кращий доступ, ніж ворог, який не мав впливу на ці села.

Українська інтелігенція (головним чином священики) йде за настроєм мас. Поки маси стоять на висоті завдань, доти інтелігенція, навіть коли вже не впливає на населення, принаймні мовчить. Як


тільки маси охоплює духовна депресія, інтелігенція першою починає сумніватись і голосно говорить, що нічого з цього не буде. Відомі ви­падки, що навіть коли село чинить опір виселенню, то інтелігенція радить їхати, щоб не було гірше. Не можна сказати, що вона вороже налаштована до нас чи до нашої справи. Ні. Тільки дуже бояться.

Про поляків, як інтелігенцію, так і населення, можна сказати од­не: «Лях ляхом!» Кожний з них є шовіністом. Ніби є «прихильний» до українців, «розуміє» значення спільного фронту поневолених на­родів — але тільки поки не відчує страх. Як тільки знайде найменшу нагоду зробити кривду українському населенню, то ніколи її не про­пустить. Під час виселення наших сіл польські селяни грабували майно українських селян, часто навіть розбирали хати на очах гос­подарів. Те саме робила інтелігенція у містах під час вивезення ук­раїнців. Поляки із сусідніх сіл, переодягнені у військові мундири, грабували і вбивали українців, яких виселяли.

За звітний період я організувала чотири мітинги у селах Рат- навиця, Морохів, Мокре, Чашин. У середньому на них було по 50 осіб. Обговорювали найактуальніші справи:

  1. Акція виселення: Як сховатись від виселення? Сховати майно. Вести добру розвідку Тоді можна сховатись в іншому селі, врятува­ти життя і залишитись у рідній стороні. Говорячи про умови життя на сході, використовувала розповіді тих, хто повертався з шпиталів, утікачів зі східних колгоспів і листи виселених. У гміні Щавниця бу­ло оголошено про другий контингент зерна і м'яса. Я радила не відда­вати, бо, крім того, що буде віддане, і так ще будуть грабувати. А як­що добре сховати, то не віднімуть. Не збирати для поляків ні пода­рунків, ні відкупів, бо це є добровільне пограбування себе. У Чашині якийсь селянин організував збори й агітував за виїзд. Я викрила йо­го зрадницьку роботу і безглуздість зміни віри і обряду.

Більшість своєї праці я виконувала, використовуючи форму бесіди. Вона була корисніша, ніж мітинг, бо робить можливою дис­кусію, у якій брали участь усі мешканці, можна було пояснити і розвіяти їхні сумніви. Бесіди я влаштовувала на вечірках, в окре­мих родинах тощо.

  1. У боївках СБ Шугая і Букового я опрацювала такі теми:

    1. Що таке держава і що нам дасть наша власна держава.

    2. Українська держава як результат боротьби всього народу.


    1. Ефективність нашої боротьби.

    2. Українська держава тільки на трупі СРСР.

  1. На районній нараді кущових передала вказівки щодо пропа­гандистської роботи серед населення, представила реферат на ос­нові твору «Психіка мас».

  2. У загоні «Хрона» мала у двох чотах 17 годин політично-ви- ховних занять на тему: «Внутрішня політика більшовиків». Викладала розділи: І. Прихід більшовиків до влади; II. Період воєнного комунізму; III. Період НЕПу; IV. Період колективіза­ції — селянська проблематика.

Крім того, у всі чоти я передала політичну інформацію з особ­ливим висвітленням українських справ та досягнень нашої бо­ротьби у Фронті Поневолених Народів.

Я провела бесіди на тему акції виселення, прочитала стріль­цям лист політичних в'язнів з нагоди Свята Різдва Христового, присланий з тюрми у Саноку. Цей лист справив на стрільців вели­чезне враження. Пізніше вони довго розмовляли між собою, що «вони там чекають, поки прийдемо їх визволяти...»

За інтелектуальним рівнем та національною і політичною свідомістю стрільців можна поділити на дві групи. Половина стрільців, що походять з інших територій, більше розвинута інте­лектуально і стоїть вище з точки зору національної і політичної свідомості. Половина стрільців серед місцевого елементу мало­грамотна, друга половина — неписьменна, їхня національна і політична свідомість стоїть на дуже низькому рівні. Тому вихов­ний матеріал засвоюється нерівномірно: у першій групі задовіль­но, а в другій — слабо. Особливо низьким є ідейно-політичний рівень новачків, і тому після виселення деяких сіл стрільці, які з них походять, почали дезертирувати. У випадку недоїдання, бра­ку взуття чи одягу відразу чути нарікання, хоча й тихі.

Бойовий дух, як для новачків, добрий. Нетерпляче чекають акцій. А особливо після того, коли повернулась сотня, яка бачила вбитих людей у Карликові і Завадці Морохівській. Стрільці нага­дували про акцію помсти.

Ворожа пропаганда майже не діє. Ходили чутки, що будуть пе­ресувати кордон за Львів і Станіслав. Акцію виселення супрово­джували більше терор і страх, ніж пропаганда.


Зацікавлення мас і стрільців зосереджене, головним чином, нав­коло наших рухів, перебігу акції виселення і міжнародної ситуації. Перше всюди звучить питання: «Як довго це триватиме? Звичайно, я відповідаю коротко: «Поки всі не візьмемо зброю і не почнемо захи­щатись. Поки будемо сидіти вдома, доти не закінчиться».

(-) Степова

Увага: у підрозділах відчувається недостача паперу, тому стрільці не ведуть записів і не займаються творчістю.

Місце постою, 1.11.46 року.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół WUSW. — Sygn. 162. — K. 45—48.

Документ 67

САНОЦЬКА ЛІТАНІЯ

У 1946 році, коли до Сяну наближався фронт, українці і поля­ки до 20 років мусили вступати до Війська Польського. Щоб викрутитись від війни, особливо у Карпатах, поляки вступали в ОРМО і Міліцію Обивательську зі словами: «Нехай кацапи самі завойовують Польщу». Почувши, що поляки не хочуть йти до війська, українці почали втікати. Одначе поляки робили облави і впійманих висилали на фронт. Під час третьої облави застрелили Йосипа Крайника. Тоді він мав 45 років. Незабаром така сама до­ля спіткала його 35-річного брата Миколу.

У березні 1945 року під час нападу польської банди забрали трьох господарів: Миколу Демковича (35 років), Шимка Тиравсь- кого (65-річний воєнний інвалід з 1915 року) та Івана Теха (35 років). Усіх трьох розстріляли і вкинули у воду під час переп­рави поромом через Сян з Тирави Сольної до Мжиглода. Про те, Що сталося, ніхто тоді не знав. Наступного дня дружина Тирансь­кого пішла до міліції у Мжиглод. Там розміщувалась польська бан­да. їй сказали, що нікого з Добрян тут не було і щоб вона йшла собі Додому. Коли вона верталася поромом до Тирави, то побачила, як


бандита вкинули у річку стару жінку і втопили. Через кілька днів вода викинула її тіло на берег біля Улуча. Люди передали це повідомлення до Доброї. Матір впізнав за одягом син Стефан.

Незабаром після цього випадку два цивільних бандити схопи­ли жінку, яка поверталась додому з Тирави. Це була 50-річна Маг- да Чомко. З неї стягнули одяг, задушили і вкинули у Сян. Її тіла ніхто не знайшов.

Під час облави, яку проводило Військо Польське у червні 1945 року, були застрелені: Іван Ковальський (35 років) з колонії Діло, Михайло Бучинський (35 років) і Йосип Сорока з Семошова, од­ружений у Добрій, якому куля влучила у плечі.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..