textarchive.ru

Главная > Документ


За даними польського історика мистецтва Ришарда Бриковсь- кого поляки знищили у Надсянні й Лемківщині 200 церков істо­ричної і культурної цінності. На території Ярославського повіту знищено церкви у місцевостях: Воля Червона (з 1752 року), Ко- женіца (з 1649 р.), Манастеж (з 1719 р.), Радава (з 1850 р.), Радим- но (з 1910 р.); у Радимнянському повіті: Дмитровиці (з 1634 р.), Дусовці (з 1641 р.), Новий Менкіш (з 1869 р.), Орли (з XVI ст.), Лази (з 1893 р.).


Неповний перелік жертв Надсяння,
вбитих польськими боївками у 1944—1945 роках

Березка — 250

Прухник — 5

Бірча — 50

Розбор — 5

Лещава — 2

Болестрашиці — 4

Пьонткова Руська — 50

Дрогоюв — 9

Руська Весь — 10

Журавіца — 5

Скоп в - 120

Воля Залеська — 7

Рушельчиці — 14

Замехов — 5

Бабіце — 6

Малковичі — 104

Яворник Руський — 50

Мацьковичі-Острув — 5

Кобильниця Руська — 27

Радимно — 5

Хотинець — 15

Уйковиці — 19

Дембно — 12

Добра - 40

Домбровка — 14

Домбровіца — ЗО

Каньчуга — 5

Молодич — 33

Кжечовіце — 15

Піскоровиця — 1000

Курилівка — 50

Цепліце — 25

Лежайськ — 78

Горинец — 25

Ожанна — 50

Гураєц — 155

Тарнавка — 20

Менкіш — 5

Бігалє — 50

Сурохів — 20

Коровіца — 15

Труйчице — 70

Стара Весь — 50

Ярослав — 50

Красіце — 50

Лази — 17

Негрибка — 3

Павлокома — 365

Ольшани — 10

Бахов — ЗО

Дубецко — 50

Крамажовка — 5

Кживча — 5

У цьому неповному списку відбита лише частина трагізму ук­раїнського Надсяння.

Микола Андрусяк. Кривавий терор польських боївок у Надсянні // Ярославщина і Засяння 1031-1947. - С. 615-620.

Документ 63

В УЛУЧІ

У центрі Улуча височить 300-метрова гора Дубник, а на ній церква-пам'ятка Воскресіння Господнього. Передвоєнна молодь, об'єднана у читальні «Просвіта», дійшла висновку, що »^аме тут варто насипати могилу і поставити хрест на вшануванню пам'яті про українських січових стрільців. На захід від церкви оула кап­личка, поряд з нею цвинтар, місце спочинку людей, які померли під час І світової війни від страшних хвороб — холери і дизентерії. Саме там насипали могилу під пам'ятний хрест.

У суботу перед Зеленими Святами хлопці хотіли поставити хрест на горі, але побачили поліцію. Дорога до могили була закри­та, тому хрест залишили біля церкви і пішли.

І ось неділя, Зелені Свята. Поліція стояла весь час за сто метрів від церкви. Прийшли командир постерунку С. Замощак і його заступник В. Шалайдзевич. Вони ще й сторожа поставили біля хреста, мого тестя Івана Харидчака, заступника старости. А в цей час навколо хреста зібрались діти. Коли у церкві почали співати «Іже Херувими», хлопці схопили хрест і перенесли його на могилу, приблизно за сто метрів. Поліція не помітила.

Наступного дня хрест був зрізаний невідомою особою. Вночі хлопці знову його поставили, хоча і на метр коротший. Через кіль­ка днів чиясь рука знову зрізала хрест, порубала його і ще розкопа­ла могилу.

Через два тижні приїхав повітовий суддя з Бжозова і допитав на постерунку все село. Усіх питав: «Хто ставив хрест?» Ніхто не сказав. Але тим не закінчилося. Незабаром арештували Олексу Середницького, Володимира Поливку і диригента нашого хору Романа Солтикевича. Перших двох вислали на три місяці до табо­ру в Березі Картузькій, Солтикевича тримали півроку у в'язниці в Саноку. Звинувачували в тому, що під час навчання музики у Кракові розповсюджував на вулиці антипольські листівки, що ходить по селу і співає підозрілі українські пісні. Його захисник П.Загайкевич довів, що ці звинувачення повністю безпідставні,


сфабриковані поліцією, але все одно Солтикевича засудили на рік ув'язнення за якусь книжку, знайдену у його помешканні під час обшуку

Така була правда бідного народу, що він і помолитись за полег­лих братів не мав права.

Настав фатальний 1947 рік. Усіх вивезли на західні землі, село спалили до останньої хати. Залишилась тільки стара церква на горі Дубник з пограбованими іконостасом, царськими воротами, дзвонами. Могилу розкопали дощенту, а відновлений під час війни хрест чиїсь руки знову порубали на шматки.

Микола Ковальський. Бранево//Наше Слово. — 1991. — № 52.

* * *

(...) З приходом народної влади розпочинається найбільша тра­гедія Улуча. На початку 1945 року збільшується кількість нападів на Улуч і навколишні села. Нападають переважно різні польські групи з-за Сяну. Йдуть грабувати підрозділи самооборони, ОРМО та інші угруповання, які важко назвати інакше, як бандитськими. Пограбу­вання, вбивства людей, ґвалтування жінок стають їхнім щоденним за­няттям. Паніка охоплює село після появи повідомлення про вбивство поляками майже всієї Павлокоми. Кілька чудом врятованих осіб опи­нились в Улучі і серед них — жінка з двома голими дітьми. (...)

Завдяки рішучим діям УПА напади поляків стають рідшими. Нападники не мають бажання зустрічатися з озброєним населен­ням. Але у 1946 році, коли починається виселення українців до Ра­дянського Союзу, різні польські групи під крилом Народного Війсь­ка Польського підводять голови, набираються відваги. Українські села знову охоплює страх. Нема дня без повідомлення про вбивства людей, знущання з беззахисних дітей, жінок, старих людей.

Переселення до Радянського Союзу мали бути ніби добровіль­ними. Але охочих не було забагато. Виявилося, що людей треба «заохочувати» до виїзду. І тоді почались напади з-за Сяну, зі сто­рони Вітрихова і Томашова. Грабунки «переконали» частину улу­чай про доцільність виїзду до СРСР. Але більшість вирішила зали­шитись. Люди були настільки пов'язані з рідною землею, що ніякий страх не міг змусити їх до втечі.


Десь із середини 1946 року Народне Військо Польське продов­жило напади на українські села, залучаючи у спільники різні цивільні групи. Ось як згадує один з таких нападів Іван Добрянський.

На початку червня Військо Польське вдерлося до Улуча. Щастя мав той, хто встиг утекти зі своїм майном (найчастіше корова або кінь) до лісу. Дехто намагався сховати майно у селі, тим пощастило менше. Іван Добрянський із сусідом Іваном Шляхтичем спустились у криївку під хатою. Дружина Шляхтича, Стефанія, пішла до матері Добрянського, щоб бути разом. Після вступу війська до криївки Добрянського і Шляхтича почав доноситись стогін дружини Шлях­тича, яку катував якийсь поручник. Незабаром катованих жінок ви­вели з хати, а військо підклало вогонь під стріху.

Приблизно через три години Добрянський і Шляхтич наважи­лись покинути криївку. Побачили згарище... Чоловіки, які не встигли сховатись, були вбиті. Ті, що втекли з села, уціліли. Сол­дати вбили біля хати інваліда І світової війни Василя Москаля; по­ранили, а потім укинули у вогонь палаючого будинку Михайла Сотницького (також інваліда австрійського фронту). Вбили сім'ю Куликів... Тіло застреленого Івана Подоляка солдати вкинули до палаючого будинку. У списку вбитих є також: Онуфрій Тхір з дру­жиною, Іван Павлівський, Іван Левкович, Іван Клиш і 11-річна дочка його сестри, Захарія Москаль... Більшість убитих загинула у муках: виколювали очі, відрізали язики, ґвалтували...

Принагідно, як розказує Микола Ковальський, забрали 75 корів, ЗО коней. Після їх відходу померли побиті Йосип Кібала і Микола Бадирка. Солдати застрелили Миколу Холявку з дочкою Катериною, Миколу Гандзьо, а Тетяну Кулик з глухонімим сином вкинули до палаючої хати. У вогонь вкинули також Софію Кібалу і дочку Андрія Солецького з Боровниці. Всього спалено 24 особи. Подібних нападів було вісім. Село повністю знищене. [Перед війною тут мешкало понад чотири тисячі людей].

У воєнній трагедії вціліли тільки церква Святого Миколая, стара церква на Дубнику і хата Петра Зілецького. Врятовані улучани поселились у навколишніх селах: у Добрій Шля- хецькій, Жогатині, Бжежаві. Інші викопали землянки і жили в них аж до акції «Вісла».


Після вивезення улучан їхнє майно було розкрадене або зни­щене. Від нової церкви пропали спочатку будівельні матеріали, підготовлені для завершення її побудови, потім вікна, двері, бляха. Злодії не визнавали святості. Розгромили дзвіницю і все, що вда­лось, забрали. Грабіжники збезчестили могили, між іншим, шля­хетське поховання Пілави і Станіслава Смолявських, фундаторів вірменської каплиці. У церквах тоді знищили багато цінних фре­сок та ікон... В одній з церков, як згадує Микола Ковальський, на місці жертовного столу (престолу) нові «господарі» влаштували туалет. Скласти список втрат неможливо.

Василь Чарнецький (з Улуча)

Степан Мігус. Доля села //Наше Слово. — 22.04.1990. — 22 квітня (№ 16).

Документ 64

ВБИВСТВА У ГРОНЗЬОВІЙ

Наше село належало перед війною до Добромильського повіту у Львівському воєводстві, після війни — до гміни Войткова Пере­мишльського повіту в Жешівському воєводстві, нині — до гміни Устшики Дольне у Кросненському воєводстві. Від того села зали­шилась тільки назва, село зовсім опустіло, ніхто там не мешкає. Село майже щасливо витримало німецьку окупацію. Не можу ска­зати, скільки мешканців було у Гронзьовій, бо ніхто з нас не про­водив обліку. Напевно знаю, що у селі було 300 номерів житлових будинків, а в кожному мешкало у середньому по 7—10 осіб. Ук­раїнських родин було 270, польських — лише ЗО. У селі стояли старовинна, понад трьохсотрічна церква і невеликий католицький костелик. Ніхто в селі не вживав польської мови, навіть поляки розмовляли українською. Після війни церкву розібрали (як пам'ятка стоїть у скансені в Саноку) і повністю пограбували.

Після проходження фронту в липні 1944 року у нас почали ор­ганізовувати польську народну владу. У гміні Войткова розмісти-


ли ВОП, створено МО. Від того часу почалися репресії проти ук­раїнської більшості на нашій території. Почалися підпали, і, що найгірше, почали вбивати невинних людей.

Першою жертвою став Стефан Савка (приблизно 45 років). Восени ВОП забрав його до Войткової, через 10 днів його знайш­ли у колишніх німецьких окопах. Руки і ноги мав поламані, ноги були зв'язані за головою, лежав прикритий ялинковими галузка­ми. Правдоподібно так зв'язаний загинув у вогні.

У цей час військо, MO і ОРМО почали шаліти у Бірчі. Поча­лись підпали, грабунки, побиття. Місцеві люди все частіше муси­ли втікати до лісу. Це були звичайні провокації польської влади.

Наступними жертвами були Анна і Міхал Сокальські, сім'я у віці 40—45 років. У лютому 1945 року військо з Бірчі напало на село. Анну витягли з хати, розстріляли, а потім кинули під пліт, прикрили соломою і підпалили. Коли на порятунок з кузні прибіг чоловік, його схопили і побили так, що не міг встати. Злочинці підпалили будинок, а коли вже добре палахкотів — живцем укину­ли господаря у вогонь. Залишилось п'ятеро дітей, наймолодший син мав приблизно рік, найстарший — 21 рік. У цей день було спа­лено кілька українських хат.

Наступна акція відбулась 23 березня 1945 року. У ній брали участь війська з Бірчі й міліція з Войткової. Тоді загинули:

Іван Маркович — приблизно 60 років. Його страшно побили, прокололи багнетом ніс, аж вістря вийшло ззаду — і так залишили.

Петро Маркович — 21 рік, закатований на смерть. Був психічно хворий, нешкідливий, його вбивство не мало жодного сенсу.

Іван Буць — приблизно 60 років. Помер під час катування.

Теодор Буць — приблизно 55 років. Били прикладами гвинтівок, аж мозки вилізли з черепа.

Григорій Ярош — 45 років. Жахливо катували прикладами гвинтівок, вибиті зуби вбивці вкладали до дірок від багнетів на грудях вмираючого. Помирав у страшних муках.

Більшість мешканців врятувалась від смерті, переховуючись у лісі. Того дня було спалено чверть села.

До того часу Українська Повстанська Армія не втручалась. Повідомлена про події увечері, вона прибула до села. Військо


Польське втекло. На відплату розстріляли 7 поляків і спалили їхні будинки. Це відбувалось у п'ятницю, а в суботу в полудень у селі з'явилися радянські прикордонники. Сфотографували вбитих ук­раїнців, розстріляних поляків і спалене село, наказали всіх похо­вати. Обіцяли звернутись до польської влади, щоб такі випадки не повторювались у майбутньому.

На жаль, і надалі тривали акції, в яких гинуло невинне ук­раїнське населення. Загинули:

Йосиф Мачишин — 35 років. У квітні 1945 року міліція увірва­лась до помешкання, витягнула на подвір'я і розстріляла.

Михайло Щепанський — 40 років. Влітку 1945 року був ареш­тований військом з Перемишля. Слід його пропав.

Йосиф Маркович — 23 роки. Влітку 1946 року, побачивши, що наближається військо, почав утікати. Його застрелили, коли пере­лазив через пліт.

Дмитро Слив'як — приблизно 60 років. Улітку 1946 року його катували понад 2 години, поки не попросив, щоб змилувались і застрелили його.

Іван Цар — 23 роки. Застрелений під час втечі.

Іван Гамадик — 23 роки. У 1947 році військо забрало його з се­ла, наступного дня скатованого привели для впізнання. Потім за­брали знову, і більше його ніхто не бачив.

Микола Галущак — 23 роки. Пройшов фронтовий шлях, був двічі поранений. Коли увечері повертався додому, військові спро­бували його затримати і поранили в ногу. Раненого тримали цілу ніч у стодолі, а відбувалося це у лютому. Уранці виволокли його зв'язаного у двір і застрелили, тіло вкинули у найближчий потік.

Під час акції виселення з села забрали 10 осіб, серед яких був я [Михайло Маркович]. Нас завезли до Явожна. У таборі померли: Іван Копко — 70 років, Іван Сокальський — 70 років. Тих 8, що за­лишились, звільнили через 9 місяців. Посвідчення про звільнення з Явожна не маю, бо у 1950 році його забрало УБ.

Під час німецької окупації, у грудні 1942 року, мене арештува­ла поліція і завезла до Кракова, на Монтелюпіх. У січні 1943 року разом з кількома іншими в'язнями мене приєднали до транспорту з Тарнова і завезли до табору Аушвіц-Біркенау (Освенцім- Бжезинка). Після відбору мене направили до табору Саксенгау-


зен-Гайнкель, де я працював до квітня 1945 року. Під час евакуації
табору до Гамбурга нас визволила Радянська Армія. Незабаром я
повернувся додому.

Дзергонь

Михайло Маркович. З листів до «Українського архіву» //Нагие Сло-
во. - 1991. - 31 березня (№ 13).

Документ 65

У ЗАВАДЦІ МОРОХОВСЬКІЙ

«Вбивали українці. І вони розпочали. При цьому не жаліли ні
старих, ні дітей, ні жінок». Такі висловлювання були популярні
у повоєнній Польщі. Писали про рубання поляків сокирами,
різання ножами, розпилювання пилами. Українці у Польщі муси-
ли мовчати. Не могли захищатись, викривати брехню, говорити
про теу що Військо Польське і польське підпілля робило з ук-
раїнським населенням. Хто з поляків (крім учасників па-
цифікації) чув про трагедію Завадки Мороховської, Павлокоми,
Горайца, Нового і Старого Любліні(я та багатьох інших ук-
раїнських місцевостей? А ці трагедії були. Десятиліттями
висіла над ними змова замовчування, але не можна було їх схова-
ти. Бо живуть люди, які бачили ці злочини на власні очі й зберег-
ли все у своїй пам'яті.

— Уперше Військо Польське напало на Завадку Мороховську
24 січня 1946 року, — згадує чотирнадцятирічний тоді мешканець
села Володимир Білас. — Солдати прийшли і приїхали возами
з боку Морохова і Мокрого. Майже цілий день грабували все, що
їм потрапило під руку. Били кожного, хто з'являвся. Мій батько
зміг втекти з конем до лісу. Не від поляків, бо, як йому здавалось,
жив з ними у згоді. Втікав, бо боявся втратити коня... Уранці нас-
тупного дня розбудив мене і крикнув: «Бери швидко коня і втікай
до лісу, військо оточує село».
Дехто вже встиг утекти. Солдати вже
оточили село, я бачив їх у кущах, але вони мене не затримали. На-


певно, думали, що ми про них не знаємо, і не хотіли видати себе, їдучи далі, я зустрів групу людей, що поверталися з лісу. Вони дуже перемерзли. Про солдатів уже знали, почули ще й від мене, але відкидали саму думку про небезпеку — у селі панувала тиша. Ці люди не думали, що може повторитись такий напад, як попе­реднього дня. Військо пропустило їх. Увійшли до пастки без пе­решкод. Коли я заглибився на якихось 200 метрів у глибину лісу, почулися стрілянина і крики з боку Завадки. Була восьма година ранку. Стрілянина і крики про допомогу дуже мене налякали — не знав, що робити, але кінь сам мене привів до людей, які перехову­вались у лісі. Разом ми рушили ще глибше у ліс. Після тривалого маршу ми зустріли загін УПА. Розказали партизанам про стріля­нину і страшні крики з села. Я додав, що село горіло. Кілька пар­тизанів пішло у розвідку. Незабаром повернулися з сумними об­личчями. Не хотіли нам нічого говорити, тільки доповіли коман­дирам. Я передчував найгірше, але у глибині душі тліла надія. Але ж там залишились батьки, сестричка, семимісячний братик...

Вже на початку села ми побачили страшну картину — люди, яких зустрів у лісі, коли повертались до Завадки, були мертві. Трупи лежали по всьому селу. Лежали там, де їх наздогнали сол­дати і закололи багнетами. А вбивали багнетами всіх: дітей, до­рослих, жінок і старих. Мого батька, єдиного, застрелили. Стріляли у плечі, коли рубав дерево. Маму з семимісячним бра­том і семирічною сестричкою наздогнали на подвір'ї. Мамі відрізали язик, усе тіло покололи багнетами. Сестру також зако­лоли багнетом., Брата не було ніде. Під час пошуку поранених люди побачили, що мама ніби поворухнулась. Повернули її і по­бачили під нею мого братика. Він був увесь у крові, але живий. Мама врятувала йому життя, прикриваючи власним тілом. Але сама загинула у страшних муках.

Важко описати вигляд Завадки Мороховської після тих на­падів. З цієї різанини врятувалось хіба що з 10 осіб, а понад сто солдати вбили. Напади повторювалися ще два рази. Але тоді вби­вали вже тільки чоловіків, навіть поранених.

Важко зрозуміти цю жорстокість. Тяжко поранена Катерина Томаш — на її очах солдати закололи трійко її дітей — розказувала партизанам з УПА про все, що бачила на власні очі, і з цього скла-




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..