textarchive.ru

Главная > Документ


процес заселення цієї землі. Але і без того стан польськості в XVI столітті, тобто після досить довгого періоду «тривалого не­порушного зв'язку Холмщини з рештою земель Польщі», був пред­ставлений досить виразно. Ось що читаємо на с. 47:

«Все підгір'я Бескидів від краківського кордону аж до волоських вирубок (Буковини), напевно, не мало жодної латинської парафії. (...) УХолмській землі, у всьому чималому Ратнівському Князівстві, яке мало на площі 43 квадратні милі 28 сіл, була тільки одна ла­тинська парафія; у Грубеїиівському на 31 село також тільки одна; у Буському повіті Белзької землі на 69 сіл — лише 2 парафії».

Прийшле польське населення оселялось головним чином у містах, тому в кожному місці поселення був костел, а церков бу­ло кілька. Полонізація міст розвинулася вже у пізніший період. Де ж за цей час зникли нащадки племен Мешка? Знайшлись дані, що їх звідти... виселено! Майже як в акції «Вісла», лише у протилежному напрямку. Про це писав інший русь­кий літописець1 (цитуємо за згаданою працею Б. Ціммера, с. 14):

«В літо 6539 (1031) великий князь Ярослав і Мстислав собраста многі вої ідоста на ляхи і взяста гради Червенская опять і повойо- васта ляцку землю і многі ляхи пріведоста ірозделіша я. Велікій князь Ярослав посаді по Русі і cym сегодені». До цього дещо ускладненого тексту Б.Ціммер додає пояснення: «Ярослав після завоювання Гродів виселив мешканців цієї землі... і розпочав колонізацію країни ляхів».

Пояснення вийшло діаметрально протилежним: літописець писав про оселення ляхів на Русі, а коментатор поправляє, що це руських розселювали на ляській землі. І вже зрозуміло, що поляки тут були, але руські їх виселили...

На увагу заслуговує інша деталь. Під час археологічних досліджень на горі Данила у 1966 році відкрито середньовічну фор­тифікацію з кам'яно-дерев'яним валом і 5 рядами дерев'яного паліса­ду, що оточував узгір'я. Як зі здивуванням зазначає Б. Ціммер (при­пис 18 на с. 188):«Розкопки несподівано були перервані з невідомих причин». Знаємо ці «невідомі причини». Такі самі дослідження про­водились після війни на Замковій горі у Перемишлі. І також не­

1 Latopisiec Litwy і kronika ruska. — Wilno, 1827. — S. 114—115.


сподівано їх припинено «з невідомих причин». Це була таємниця полішинеля: перервано після встановлення, що знахідки, особливо сакральні, були такі самі, як у Київській Русі (рештки кафедральної церкви святого Івана Хрестителя круглої форми — тип будівлі відо­мий на сході від V століття), що суперечило теорії польськості Гродів. Відкрито оборонну вежу типу стовп — як у Холмі, Угруску і Столпі біля Холма. З дрібних предметів там були печатка володи- мирського князя Давида Ігоревича, а також численні хрести-ен- колпіони, відомі в Україні у X—XII століттях. Влада дійшла виснов­ку, що таких фактів не можна розголошувати, і наказала зупинити роботу, не називаючи причин. Подорожуючи у цей час по країні як журналіст, я особисто чув численні коментарі на цю тему.

З часом коло нащадків Мешка на Холмщині збільшувалось. Це видно з доповіді1 на згадуваній конференції, де наводяться дві таб­лиці з двох праць: «Огляд Люблінської губернії за 1904 рік» і С. Дзевульський. Статистика населення Любельської і Седлецької губерній з огляду на проект створення Холмської губернії, що відповідає стану на 1.01.1906 року. Якщо ці таблиці об'єднаємо, то результат буде таким:

Віросповідання населення

Кількість за оглядом

Процент за оглядом

Процент за статистикою

Православного

72 866

41,3

33,5

Католицького

54 906

31,1

40,5

Протестантського

ЗО 105

17,0

15,5

Іудейського

16 512

10,6

10,5

Проминемо той факт, що польське джерело зазначило процентну перевагу католиків, не підтверджуючи її даними про кількість меш­канців. Важливішим є дещо інше: там, де після двох століть окупації була раптом аж одна латинська парафія у повіті, після п'яти віків ка­толики почали становити більшість. Необов'язково навіть прийшлу; саме царська політика в останній період призвела до того, що 200 ти­

1Albin Koprukowniak. Rewolucja 1905 roku w powiecie chełmskim // Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 103 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Холмі 21 червня 1959 року).

сяч українських уніатів з Холмщини перейшли у латинський обряд. Полонізації Холмсбкої землі прислужились обидва окупанти.

Подальший процес відбувався швидше. У XX столітті тих авто­хтонів, що залишились, ліквідували протягом 40 років. Але це вже було століття не якоїсь там пари й електрики, а блискавичного технічного поступу, коли поряд із сучасним зв'язком опинилась ско­рострільна зброя, яку підкидали партизанам літаками за вказівками лондонського уряду. «Русскому православному насєлєнію» спочатку прислужились царські опікуни під час Першої світової війни, розки­даючи його на величезних просторах імперії і очищаючи територію для сусідів, які залишились на місці, а ті, у свою чергу, довершували справу. Спочатку силами війська і поліції знищили основу народу — церкву, а потім, під час Другої світової війни, визначили «спеців» — 700 чи 800 партизанів «Рися»-Басая — для знищення решти, тих недо- битих у період «непорушного союзу».

Метою було винищення автохтонів. Силами власних лісо­вих підрозділів, «Народного» Війська Польського, КБВ, МО, ВОП. У союзі з радянськими партизанами, до спілки з німець­кою поліцією...

Але про це на «науковій» конференції у 1959 році ніхто не го­ворив. І ніхто з польських істориків не згадує про існування запи­су1, який подає таку версію заснування Холма:

«Згідно з Божою волею місто Холм було збудоване так. (...) Одного разу під час полювання Данило побачив гарно залісені місця, оточені довкола полем, і запитав тамтешніх людей: «Як це місце називається?» І йому відповіли: «Холм є його ім'я». Уподобавши це місцеу вирішив збудувати там містечко. І дав Богу обіцянку збуду­вати церкву на його честь.

І збудував містечко, але, побачивши, що Бог йому допомагає і святий Іоанн також, збудував місто, яке не змогли взяти татари у той час, коли Батий захопив усю Руську землю. Тоді й церкву свя­тої Трійці спалено і наново побудовано».

1 Це фрагмент Галицько-Волинської Хроніки: Літопис Руський / За Іпатсь- ким списком переклав Леонід Махновець. — К, 1989. — С. 392.


НАСЛІДКИ ОБЛУДИ

Польська історіографія постійно так препарувалася, щоб пока­зати польські права майже на всю Україну, але цього неможливо було зробити без брехні. Український дослідник Я. Дашкевич1 викриває низку таких обманів, водночас підкреслюючи, що вони часто просто суперечать здоровому глузду, не кажучи вже про за­гострення стосунків.

«Починаючи від середини XIV століття, — пише львівський істо­рик, — Польща постійно проводила імперіалістичну політику, міняю­чи гасла типу «від моря до моря» та «вогнем і мечем». Творцем цієї іде­ології був історик Марцін Кромер (1512—1589), який твердив, що більша частина Русі, а саме Поділля (яке нібито тягнеться до Чорно­го моря чи — згідно з іншими польськими істориками XVI століття — навіть до Азовського моря і Дону) і Полісся віками належали Польщі, а отримала вона цю землю від сцито-сарматських язигів. Пізніше ці землі від Польщі були забрані одного разу і вдруге, поки не було повер­нуто на основі Любельськоїунії. І так насправді записано у документі унії, що ці території «повертаються до Польщі». Фальшування зали­шило сліди до нинішнього дня: у шкільному історичному атласі Мол­давське Господарство між Поділлям і Чорним морем показано трохи яснішим кольором від Поділля і Галичини, які належали до Польщі, — з анотацією «вільно зв'язане з Короною», хоча нога польського солдата на берег Чорного моря ніколи не ступала».

1Ярослав Дашкевич. Для кого дорога у нікуди? Про польсько-українські відносини у минулому та сучасності // Україна — наука і культура. — К., 1993. — № 26-27. - С. 53-73.


Якщо дитину від малолітства переконувати, що біле не є білим, а тільки чорним, то через певний час вона мусить повірити у цю брехню. «Голова Товариства любителів Львова і Східних кресів проти того, щоб називати Львів українським містом. Можна гово­рити лише про українську адміністрацію в цьому місті», — читаємо у пресі. Звідки береться цей 105%-ний «патріотизм» тієї проводирки «любителів», як не з брехливої історіографії? Лише журналіст1 повинен їй пояснювати, що Львів нині є українським містом, частиною суверенної української держави, яку Польща визнала першою і до якої не має жодних прикордонних претензій [підкреслено в оригіналі]. Справжній любитель Львова швидше подбав би про те, щоб нас там любили, а не про те, щоб де­монструвати свої фобії і підтримувати напругу по обидва боки. Посилання журналіста тільки на державний інтерес також є дале­ким від адекватності, але нехай би він спробував нагадати, що це не є польська земля! Адже польському суспільству постійно пояс­нювали, що Польща має право на українську землю, аж суспільство прийняло брехню за добру монету і при кожній нагоді почало юрбою протестувати проти «наступу» на його інтереси, спроб «поділу» Польщі. Поляки-колоністи, відчуваючи себе серед 70 чи 80% «меншості» як шкарлупка в океані, почади ненавидіти господаря і хапатись за зброю, щоб викинути його з дому.

Закерзоння є типовим прикладом цього. Під час окупації польські партизанські підрозділи боролися з німцями на Замой- щині, щоб протидіяти виселенню поляків. А що робили на інших теренах? Я намагався знайти у бібліотеках зведення про боротьбу НСЗ, АК, БХ з німцями на Жешівщині — не знайшов, хоча лісових братів там не бракувало. Причину легко пояснити: не можна було дратувати окупанта у місцях, де підрозділи підпілля потрібні були для очищення терену від українців і для маршу на Львів під час операції «Буря». Великій «Бурі» перешкодила УПА (особливо на Любельщині), але українців багато було знищено. «Кількість польських і українських жертв на Холмщині і західній Волині, пи-

1Ernest Skalski. Sami swoi we własnym domu // Gazeta Wyborcza. — 1993 . — 2-3. 10.


ше Я. Дашкевич на с. 67, — була приблизно однаковою. Рафінована польська жорстокість загалом не поступалась українській. Якщо виходити з логіки і термінології «кресовиків», то побачимо, що польські націоналісти цілком заслуговують на рівнозначне ім'я «різунів» та «гайдамаків».

Цей висновок, напевно, викличе обурення «кресовиків», але після короткого аналізу швидко втратить ознаки сенсації. Про вбивства тисяч українців на Закерзонні в Польщі ніхто не го­ворить. Лише часом якийсь автор зазначає, що тут чи там побито трохи українців, але тільки в рамках відповіді. Після війни преса повідомляла «аж» про один процес цього роду, який стосувався за­гибелі села Верховина, але з повідомлень преси ніхто не догадався, що знищено українське село. Певні застереження дає лише згадка одного з обвинувачених, що акцію здійснила «спеціальна» коман­да НСЗ, створена для... знищення євреїв та українців. Але ж єврейських сіл не було. Як бачимо, «діяльності» батальйону БХ під командуванням «Рися»-Басая, який називали також «спеціальним», вже було недостатньо. Мався на увазі такий, що спеціалізується на вбивствах українців.

Лише українські джерела розкривають закерзонську дійсність, у якій важко було знайти село без жертв. В одних селах гинуло кілька або кільканадцять осіб, в інших — десятки і сотні, а в Тепли­цях Перемишльського повіту — понад тисячу. Отже, якщо віднімемо від українського рахунку штучне обтяження такими формулюваннями, як: За співпрацю з радянськими партизанами німці разом з українською поліцією вбили...; Українська поліція з участю німців убила...; У селі Малин, на території гміни, де прожи­вали поляки і чехи, за допомогу радянським партизанам (Ковпак) через донос українських націоналістів німці спалили живими у там­тешній церкві 603 особи (насправді німці з поляками спалили чехів і українців — див. документ 3), то будуть усі підстави вважати, що кількість українських жертв на Закерзонні дорівнювала кількості поляків, убитих на Волині.

Ось тільки питання: хто і за що загинув? Отже, за колонізацію української землі на Волині гинули поляки, а на Закерзонні — ук­раїнці. Всюди за польську колонізацію. Але ніколи не було спроби колонізації польської землі українським населенням — і


в одвічних польсько-українських конфліктах це було принципо­вою відмінністю, яка давала відповідь на питання: хто винен? У польській публіцистиці зустрічаємо твердження, що винними є дві сторони, тільки ніхто не уточнює, у чому полягає вина ук­раїнців. Бо важко звинувачувати народ за те, що повстає проти своїх гнобителів.

На увагу заслуговує одна деталь. При описі вбивства поляків на Волині та в Галичині ніхто не згадує про те, що українці грабу­вали поляків. На Закерзонні грабунок був невід'ємним атрибутом кожного вбивства. Про польські вбивства і грабунки радянські пе­реселенські комісії доповідали Хрущову (док. 80), доповідали прем'єрові Польщі (док. 77) і просили приборкати злочинний еле­мент. І якщо на грабунок вирушали цілі села на 600 фурах (слова­ми: шістсот! Див. док. 84), то виникає враження, що маємо перед собою страшне явище: абсолютну дегенерацію суспільства на цьому терені.

Чому це явище спостерігалося тільки в діях однієї сторони? Звідки брався садизм у людей, які вбили в одному селі 65 дітей (док. 60), які вкидали гранати до шпиталю (док. 84), які посадили дівчину на розжарене вугілля за те, що має брата в УПА (док. 75)?

Головну причину дегенерації суспільства треба шукати в облуді, у фальшуванні історії, у безперервній пропаганді, що все довкола є польським, що навіть самі українці є зросійщеними поляками. Імперіалістична політика прямо змушувала до брехні — бо треба бу­ло ж чимось, наприклад, обґрунтувати війну з західноукраїнською державою за панування на Східній Галичині. А те вело до курйозних тверджень: якщо поляки повставали проти загарбника, то це був шляхетний чин, якщо українці — то це був злочин.

Чи на цьому фальшуванні могло виховатися здорове суспіль­ство? Чи діти фірманів, які допомагали батькам грабувати скарб вигнанців, могли вирости порядними громадянами? Чи варто дивуватися, що це суспільство, пронизане ненавистю до чужо­племінників, пхає палаючі жарини під їхні храми? Бо, напевно, не випадково протягом кількох останніх років спалено церкви у Клениках, Чижах, Ячні, Крушинянах, пішла з димом церква XVIII століття у Грабарці, горіли церкви у Нарві, у Кракові, капли­ця у Криночці біля Гайнувки. Новозбудовану церкву святого Духа


у Білостоці двічі підпалювали. А скільки їх згоріло на всьому Закер- зонні? Чи це не є типовими прикладами дегенерації суспільства? І це на території, де не було польсько-української боротьби. Не кажемо вже про обкрадання храмів, як, наприклад, крадіжка двох найцінніших ікон з православного монастиря в Яблучній.

Ці «випадки» не можна назвати інакше як спробою вбити дух народу.

Післявоєнна література стала кузнею антиукраїнських інсину- ацій, у якій сотні молотів кували постать українського різуна. Це був всюдисущий вбивця. Його бачили у погромах війська і цивільних у 1939 році, у придушенні Варшавського повстання, у пацифікації поляків на Закерзонні, у співпраці з німцями, у вбивствах львівських професорів і т.д. Йому приписувались усі найвигадливіші риси жорстокості, які тільки можна уявити. Як твердить М.Фіалка1, «обряд» убивств поєднувався звичайно з бла­гословенням капелана і освяченням знарядь убивства — сокир, кіс, вил, ломів і зброї, (...) живих людей вкидали до колодязів, ставків і річок, насаджували на палі, відрізали частини тіла — ноги, руки, го­лови, жінкам відрізали груди. Ще живим жертвам розпорювали жи­воти, залишаючи тіла на поїдання мухам і хробакам. Дітей проко­лювали вилами, насаджували на палі або штахети огорожі. Тіла розрізували пилками для дерева, виколювали очі, відрізали язики і вуха. Від тіла відривали голови, руки і ноги прив'язували ланцюгами до коней. Більші села і поселення спочатку завойовували зі зброєю в руках, а після оволодіння вбивали мешканців сокирами, косами, ви­лами, ножами, багнетами. Вбивали віруючих у костелах (...) і своїх побратимів, які не хотіли брати участі у вбивствах поляків...». Шкода тільки, що в описах ніхто не посилається на конкретні ви­падки, не називає прізвищ.

Якщо поляки ненавиділи українців більше, ніж німців (див., на­приклад, док. 10), то брехлива література лише доливала олії до во­гню в такій мірі, що звернення до читача зі словами правди ставало неможливим. Можна було лише збагачувати фальшування. Звідси виникали такі дива, які ганьбили самих авторів, як, наприклад,

1 Michał Fijałka. 27 Wołyńska Dywizja Piechoty AK. — Warszawa, 1986. — S. 46.


книжка А. Щесняка і Б.Шоти під назвою «,Дорога в нікуди», яка означає, що «в нікуди» нібито вела боротьба за свободу. Цю тезу за­перечує текст, тому таке мислення є недоречним. Але якби автори згідно з правдою дали назву «Дорога до свободи», то викликали б загальне обурення, бо суспільство, виховане на брехливій літера­турі, приймає брехню за добру монету. Бо ж усі так пишуть...

Цікавим прикладом є тут праця доцента Ришарда Тожецького з Інституту історії ПАН. Це провідний знавець польсько-ук- раїнських відносин міжвоєнного і воєнного періоду, має багатий науковий доробок і серед українознавців вважається експертом. Розшукуючи матеріали для докторської роботи на тему «Ук­раїнське питання у політиці III Рейху (1933—1945)», що була опублікована у 1972 році, він оглянув крайові і закордонні архіви, головним чином німецькі, звертався до відомих діячів й істориків ОУН, які перебувають в еміграції, що дало йому можливість гли­боко вивчити тему і розкрити такі деталі, на які не спромігся жо­ден історик. Завдяки цьому книгу шукали у США та Канаді навіть тоді, коли її наклад вже було вичерпано.

І все-таки автор не вийшов за межі шаблону, створеного для української проблематики. Навпаки, він його продовжував бу­дувати. Тобто показував, що найгіршим ворогом були українські націоналісти, які хотіли збудувати українську державу (чому та­ке прагнення було злом — не пояснює), «вели криваву боротьбу з комуністами, які захищали інтереси України» (sic! див. с. 349). Нігілістичні бої УПА потягли за собою численні українські жертви, «гекатомби жертв цивільного населення, війська і міліції в СРСР, Польщі й Чехословаччині» (с. 330), УПА «стала си­нонімом знищення, вогню і вбивств» (с. 346), тоді як польські підрозділи, а особливо «Рися» з БХ проводили тільки акції у відповідь (с. 300). Націоналісти, «заохочені гітлерівцями до бо­ротьби з СРСР (!), заплатили за це не тільки знищенням власних сил, але й здобутків українського народу, жертвами народу, в ім'я якого нібито присвятили себе і воювали». Насправді «більше думали про задоволення власних політичних амбіцій, ніж про країну» (с. 331—332). «І це саме комуністи наново створили умови для розквіту матеріальної і духовної культури українсько­го народу» (с. 350). І так далі.


Через двадцять років (1993) була опублікована докторська робота Р. Тожецького: «Поляки і українці. Українська справа під час Другої світової війни на території II Речі Посполитої». Це ніби книга іншого автора. Тут вже нема звинувачень українських націоналістів у тому, що вони хотіли збудувати власну державу. Автор ніби хоче представити дійсність делікатно, щоб нікого не образити. І так різанину поляків на Волині він називає братовбив­чою боротьбою, а різанину українців на Любельщині тільки подіями. Також він показує роль польського націоналізму в загост­ренні відносин і стверджує, що «від вересня 1939 року не було шансів на польсько-українське порозуміння, бо у міжвоєнні роки багато було зроблено, щоб взаємні стосунки стали неприязними або ворожими» (с. 200). Якщо навіть з польського боку були спро­би проведення розмов з українцями, то вони були знівечені енде- ками, хадеками та іншими течіями польського націоналізму, забо­ронами уряду в Лондоні, «який не допускав до предметних розмов польську сторону через злу волю частини польського суспільства у Східній Галичині, яке не хотіло йти на жодні поступки» (с. 274).

«Рішення про відкриту боротьбу з окупантами української землі, — читаємо на с. 258—259, — прийнято 17—21.03.1943 р. на III конференції ОУН(р); «відкриту» не означає спрямовану на фізичне знищення (...). Також у березні-квітні почалася братовбивча боротьба на південному Поліссі. (...) Ставлення поляків до поліщуків, значною мірою українців, було у цей час ворожим. Польське населен­ня більш нетерпляче очікувало повернення радянської влади, ніж на Волині. (...) Урядах радянських партизан опинилося приблизно 5 ти­сяч поляків. Це була вода на млин української націоналістичної про­паганди, яка так само старанно (!) використовувала скандальну по­ведінку частини польського суспільства на Волині. (...) Адміністрація на Поліссі, як х на Волині, була значною мірою польською. Польська доповідь виділяла тут три групи людей: «одні не переймаються», діють не на користь окупанта і стараються допомагати місцевому населенню; інші поляки «від усієї душі ненавидять» українців, біло­русів і взагалі все місцеве селянське населення; ці дотримуються і са­мовіддано виконують розпорядження окупанта, спрямовані проти інтересів місцевого населення; (...) у деяких випадках вони гірші від німців. Третя група поляків — це найбільш «відсталий або несвідомий


елемент, співпрацюють з гестапо як донощики. Гітлерівці втягують до такої роботи навіть молодь».

«Ця похмура картина показує людей, поведінка яких, спрямо­вана проти інтересів місцевих мешканців, додавала полякам во­рогів. (...) У доповіді Б С (Бюро Східного представництва Лондонсь­кого уряду) ... говорилось, що у Кобрині гДрогічині, головних місцях розташування батальйонів шуцманів, поліцейсько-військових фор­мувань, командирами і офіцерами були молодші офіцери ВП. (...)Во­ни навіть офіційно користувались польською мовою» (с. 260).



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..