textarchive.ru

Главная > Документ


З роками люди збагатились, купили сільськогосподарські ма­шини, дехто навіть мотоцикли. Могли збагатитись, бо їх було


звільнено від податків, а землю отримували безплатно. Лише че­рез кілька років усі, місцеві й осадники, отримали так званий акт надання і сплачували за поля за низькими цінами. Вийшло розпо­рядження, що переселенці можуть повертатись через 10 років на свої землі, але не на свої господарства. Вони могли купити собі землю і будинки або за малі гроші найматись до праці у ПГР-ах, створених державою на землі українських селян і колишніх філь­варкових полях у Загродах. (...)

Окремі українці, сповнені тугою за рідним селом, приїжджа­ли з Ольштинського воєводства до Кожениці, щоб хоча б подиви­тись на своє господарство (Гудь, Мокрий, Кульпака, Кондрати- шин, Катерина і Марія Ситко та інші). За ними стежили міліція і місцеві поляки. Пильнували, щоб приїжджі швидко виїхали. Коли Катерина Мельник просила дозволу залишитись у своїй хаті, кажучи, що не буде довго перешкоджати, бо має вже 82 ро­ки, господар, який мешкав у хаті, — Войтек Кобиляж — повідо­мив міліцію у Лашках. Міліціонери приїхали, посадили її на віз і завезли на зупинку в Кожениці, щоб поверталася туди, звідки приїхала.

Інших, хто приїхав відвідати свою рідну землю, на зупинці в Кожениці побили так, що ледве залишилися живими. (...) Старші люди тужили і тужать за рідними місцями. А молоді, народжені й виховані на Повернених землях, асимілюються, хоча можуть роз­мовляти українською і ходити до церкви на богослужіння. Дехто вже навіть імена змінив: Роман — це тепер Юзек, Богдан — це Стах, Мирон — Мілєк і т. д. (...)

(Адже з цією метою виселяли батьків).

Катерина Василькевич. Мої спогади про Коженицю //Ярославщина і Засяння 1031-1947... - С. 443-455.

18*


Документ 60

ЗНИЩЕННЯ ПАВЛОКОМИ

Розповідь інженера Андрія Мудрика з Торонто

Села над Сяном історично українські. їх мішане населення є результатом багаторічної денаціоналізації, мішаних шлюбів, при­бульців з Заходу, а головне, планового польського осадництва. На­тиск польської адміністрації інколи призводив до переходу ук­раїнського населення у латинський обряд (наприклад, у селі Сель- ниця Перемишльського повіту), але переважно українські села міцно трималися своєї віри. У деяких селах, наприклад у Бахужці, селяни навіть забули батьківську мову, але ще перед Першою світовою війною збудували прекрасну греко-католицьку церкву. Проповіді виголошувались там польською, але богослужіння пра­вились у батьківському обряді й селяни відчували себе «руськи­ми», що було рівнозначним з поняттям «українець».

Назви сіл — Коритники, Кривча, Іскань, Руське Село, Підбу- ковина, Дубецько, Бахів, Костева, Сільниця, П'яткова, Селиська, Явірник Руський та інші засвідчують, що все Надсяння — це ук­раїнська земля з українським населенням. Цього факту не змогла перекреслити навіть постійна полонізаторська діяльність польсь­кого уряду і польських громадських організацій. Жахливий удар українське Надсяння отримало лише в 1944—1945 роках, коли польські комуністичні банди і місцеві польські осадники почали масове знищення українського населення. Жертвою цих банд ста­ло також одне з найбільш свідомих українських сіл Надсяння — Павлокома. (...)

У селі було лише кілька польських родин. Поляки ходили як до свого костелу в сусідньому польському селі Дильонговому, так і до нашої церкви. Тривалий час головою читальні «Просвіти» був римський католик Юзеф Поточний. (...)

Після Першої світової війни землевласник АСкржинський поділив на парцелі свій фільварк у Павлокомі. Він робив це у прискореному темпі, оскільки боявся, що Павлокома може


«зникнути» після встановлення нового кордону між Польщею і Україною. (...) Небагато українців отримало парцельовану землю, прийшли за нею і поляки, головним чином із сусіднього Дильон- гового. Вони зайняли найкращу землю на так званій Качмажівці, зайняли всю надсянську рівнину: Широкий Плат, За Ямою і На Єзопі. Від того часу посилився антагонізм між прибулими поляка­ми і місцевими українцями. Поляки наполегливо претендують на владу в гміні і, здобувши її, використовують для прискорення про­цесу денаціоналізації, без вагань застосовують варварські методи нищення українського населення.

Поляки безперешкодно здійснюють свої плани за підтримки власних державних інститутів. Під час першої більшовицької, потім німецької і, нарешті, другої більшовицької окупації вони спритно налаштовують окупаційну владу проти українського на­селення. Організовані шовіністичні боївки, особливо після розва­лу німецького фронту, послідовно ліквідують визначних меш­канців Павлокоми:

  1. 14 жовтня 1942 року загинув у власній хаті від чотирнадця­ти пострілів директор школи Микола Левицький. Його катувало шість поляків: Анджей Ланьчак з Улановського, одружений з Ка- шицькою; Ян Кусь, син лісничого; два з Дильонгового і один з Барткова, прізвища невідомі.

  2. У травні 1943 року на передмістях Динова вбили Івана Кар­пу, активного культурно-освітнього діяча з Павлокоми.

  3. У 1944 році загинули: Євгенія з Коштовських Троян та Іван Шпак.

Винищувальна акція особливо посилилась після відступу німців. Поляки взяли владу у гміні, а оскільки їх підтримувала інтелігенція сусіднього містечка Динів і староство у Бжозові, мог­ли безкарно нищити не тільки окремих осіб, але й цілі гміни.

За таких умов у березні 1945 року відбулось тотальне знищен­ня села Павлокома. Тривалий час не можна було дізнатись про подробиці цієї події, бо польський уряд намагався приховати сліди злочину. Справа прояснилась лише тоді, коли на захід почали про­биратися з Лемківщини члени штурмових груп УПА та українські селяни. Серед них була мешканка села Павлокома Олександра Потічна. Після втрати 23 членів родини у 1950 році вона прибула


з 9-річною дочкою до Канади і в присутності свідків розповіла про перебіг подій, внаслідок яких було знищено майже все українське населення Павлокоми.

* * *

Розповідь Олександри Потічної — мешканки Павлокоми.

Після відступу німців у 1944 році у Павлокомі було обрано гмінну раду, яка складалась лише з поляків, що проживали у польській колонії на Кочмажівці. Українці, які становили у селі більшість, прийняли цей факт спокійно, хоча і з прикрістю. Поля­ки відразу почали заводити свої порядки. Спочатку заборонили ховати померлих на новому цвинтарі, що знаходився на польсько­му (колись фільварковому) ґрунті, і закрили дорогу до нього. По­ховання треба було здійснювати на старому, давно вже переповне­ному і з цієї причини закритому цвинтарі. Міліціонери з Динова приходили постійно, але замість того, щоб стежити за порядком і ладом у селі, вони переслідували українське населення, наприк­лад, за наявність у хаті українських портретів та образів: Тараса Шевченка, в'їзду Богдана Хмельницького у Київ і т.п. Отже, поча­лися взаємні звинувачення, напади на село банд з Бартківки і Дильонгового, у селі почалися пограбування. Впали перші жерт­ви. Вбили Андрія Афтанаса зі Стависьк, Івана Шпака забрали до Бахожа, там катували і вкинули в Сян.

У цей час були арештовані міліцією (без оголошення причин): Войтко Афтанас, Федько Афтанас, Михайло Стець, Іван Кріль, Йосип Федак, Микола Троян, Стефан Вацяк із сином Влодком, Антко Троян, Северко Романик, Йосип Саджуга. їх відвезли до в'язниці у Бжозові, а звільнили після розправи з Павлокомою.

Напади на Павлокому посилились у грудні 1944 року. Більшо­вики тоді проводили у Павлокомі військові навчання. Це певною мірою утримало поляків від ширших дій, хоча більшовиків у селі було небагато. На Трьох Королів 1945 року більшовики вийшли із села. Незабаром до села прийшов з Домброви підрозділ у більшо­вицькій уніформі. Невеликий — приблизно 60 осіб. У цей час че­рез село проїжджали поляки з Динова, Геруля зі швагром Гонсець- ким, який мав женитись у Антка Трояна, везли борошно на весіл­


ля. Названий підрозділ забрав їх обох і додатково інших поляків: Радоня Кацпра, Ігнаця Вілька, Антка Трояна з Савчини, Дябла і Катажину Костовську. Всіх повезли у напрямку Яворника. Пізніше поляки стверджували, що це був загін УПА, який розстріляв захоплених у Яворницькому лісі. Слід припустити, що це був більшовицький загін, а фальшиві повідомлення поширюва­ли з метою провокації. На результати не довелось довго чекати. Матері з Динова, Гонсецька і Герулова були кілька разів у попа в Павлокомі, щоб він звернувся з проханням про видачу тіл уби­тих. Це не мало сенсу, бо Яворник лежить далеко від Павлокоми (...) Тоді «обурені» матері вирушили до староства у Бжозові. У ста­ростві нібито їм сказали: «Можете робити з Павлокомою що хоче­те». Усі поляки з Павлокоми й околиці зібрались у неділю, під кінець лютого 1945 року, у Динові на таємну нараду. Наступного дня усі поляки з Павлокоми залишили село і пішли у сусідні села. Після їх відходу почалася серія нападів на Павлокому, у якій бра­ли участь Дильонгово, Бартківка, Сельніца, Бахуж, Бахужець і містечко Динів. Організовані банди оточили Павлокому, ходили по хатах і грабували все, що траплялось. На звістку про наближен­ня банд люди ховались у криївках або втікали до церкви, помеш­кання залишали пустими. Першим спалили дім Антка Коштовсь- кого. Першою жертвою була Софія Шпак. Її застрелив дильонго- вець, якому вона ще встигла крикнути: «Стаїику, за що мене вби­ваєш?» Це чула її мама Розалія Шпак і вирвала онука з рук ди- льонгівця, бо хотів убити і його. Дитину і себе викупила за 600 рублів, які отримала від більшовика за коня.

З березня 1945 року о 4 годині ранку ці бандити разом з поля­ками, які у понеділок залишили село і встигнули повернутись, ото­чили село зі всіх боків і почали його нищити. Зганяли людей до церкви, страшно б'ючи по дорозі. У церкві залишили вагітних жінок із дітьми до 4 років, решту гнали на кладовище, ставили над викопаними вночі ровами, розстрілювали і відразу закопували. По дорозі на кладовище також немилосердно били. Ще біля церкви обмотали колючим дротом оголеного Северка з Вацяка і били ко­лами так, що кров струмками текла. Попа Володимира Лемця, за розповідями жінок, які були у церкві, на кладовище вивели барт- ківці й дильонгівці. Прийшли до церкви і кричали до попа, який


благословляв людей: Кинь це, бо нам і тобі це вже не потрібне! Ви­вели його за церкву під липи, били колами і ціпами, потім потягли на цвинтар і там застрелили. Його мати, дружина і діти сиділи у церкві на сходах під іконостасом. Пізніше їх гнали разом з інши­ми жінками через Бірчу, звідки УПА забрала всіх до Перемишля.

Мої хлопці: Михайло (20 років), Юлько (17), Івась (15), Бог­дан (7) крадькома пройшли до бабусі, а Любко (19 років) був у криївці у Петра Несторовського. Там був і 6-річний син Петра, Олег. Вони почули таку розмову: «Цю халупу не чіпати, бо тут українців нема». На горищі в Івана Мудрика були: Антін Басараб, Ізидор Стрейко, Петро й Іван Мудрик (власник хати), Богдан Джвік. Вони чули, як син місцевого поляка, Владка Коваля, Юзеф хвалився: «Коли я зробив два постріли по вуйкові, то він лише нога­ми загрібав» по вуйкові, тобто Петру Нестеровському, який схо­вався під стодолою, на яку напав Коваль з бандою.

Моїх синів, які втекли до бабусі, забрали на цвинтар і там їх застрелили. Я з чоловіком і Катрусею була в криївці у своїй шопі- стайні. Там лежала солома, і під неї заховались. Звідти не тільки було видно, але й чути, як поляк Людвік Поточний разом з інши­ми виводив нашу худобу з хліва. Тоді Людвік сказав:«Тут шукай­те, вони десь тут заховались». Коли нарешті погрозили, що бу­дуть кидати запалювальні гранати, чоловік сказав мені:«Вилізай­мо, бо спалять». Ми вийшли, і нас забрали сельничани. Я не мог­ла йти, тому мене взяли на віз, чоловік також присів. Привезли нас до церкви. Мене сельничани відвели вбік. Тоді до нас підійшла Рузя з Бартківки і стягнула хустку з голови. Коли я спи­тала: «Для чого це забираєш?» — відповіла: «Вам це вже не треба, вам прийшов кінець».

Чоловіка відвели під стайню Вацяка. Там його обшукали, а ме­не, після того як вивели всіх людей на цвинтар, загнали до церкви, де вже були жінки з дітьми. Ще з-під церкви побачила, що мого чо­ловіка приєднали до останньої групи, яку вели на цвинтар. На чолі цієї групи йшов Іван Карпа, без сорочки, з вирізаним хрестом на грудях, з якого лилася кров.

Мені потім розповідала Олександра Федачка, що мій чоловік і Павло Потічний засипали канави на цвинтарі. Рузя Дзячинська з Романиків казала мені, що чула від Катерини Булдис, що та ба­


чила мого чоловіка, застреленого на цвинтарі, але ще не поховано­го. Вбитих, але ще не похованих людей мусили загрібати поляки, які залишились, як Стах і Вавжко Сльончка та Пантоль. їх змуси­ли постягувати трупи з села. Усі трупи з Карпівки, Нестерівки і Сльончківки повкидали у бункер на нестерівських полях. Наказа­ли також очистити церкву від крові.

В окремих хатах було багато трупів, бо банда, розгулявшись, стріляла без жалю. Разом з бандами із навколишніх сіл вбивали місцеві поляки. їм припала керівна роль — показували чужим, де шукати українців. Майже всі місцеві разом з родинами, включно з неповнолітніми, вбивали сусідів і навіть родичів. Шовіністична за­тятість довела до того, що чоловік виривав у дружини з рук власну дитину, а її, українку, видавав на смерть! Ось «передові» у вбивствах польські родини з Павлокоми: Владислав Коваль, брати Кашицькі, Улановські, Слончка, Теодор Рудавський (його син пізніше загинув в УПА) і з Дильонгової ціла зграя вихованців пробоща Сталінсько­го, звироднілих бартківців, динівців, перехрестів-сельничан і місце­вих колоністів-приблуд з Дильонгової. Це вони винні у пролитій крові, яка увійшла у землю української Павлокоми.

Тіла жертв нападу, невинних і беззахисних людей, лежали аж до 28 квітня. Лише після розпорядження з Динова село очистили від трупів, бо боялися, що приїде якась міжнародна комісія. Після очищення села від трупів місцеві поляки і дильонгівці на чолі зі своїм ксьондзом намагались нашу церкву перетворити на костел. Але церковна влада не дозволила, бо у зганьбленому пролиттям крові Божому Храмі не можна правити протягом 7 років. Але цього року католицький священик уже посвятив полякам їхню паску.

Тих, що залишилися живими, а саме жінок і дітей до 4 років, вигнали із села у цей самий день. Просто з церкви нас погнали до Седліск. Гнали Юзеф Кашицький, якісь бартківці, яких знаю тіль­ки на вигляд, і дильонгівці. їх було шестеро, а нас — приблизно 40. Ті, хто нас гнав, були озброєні. Стріляли навіть у жінок, які не мог­ли йти. Відразу на Гуцовій Скалі застрелили стареньку Анну Сад- жугу і навіть не дозволили її поховати. По дорозі застрелили Ро- залію Видру і її дворічного сина, а старшого дали жінкам, щоб ішов з ними. З цим хлопцем пізніше зустрівся його батько, Іван Видра, який перебував у криївці, а потім утік до Яворника, де ми перебу-


вали. Там його схопили сельиичаии, запрягли у саики і наказали тягнути. Наступного дня його знайшли зі слідами страшних по­боїв під мостом з Яворника до Нетребки, з відрізаним носом, вико­лотими очима, але вже без санок. Його синок з нами був також недовго, помер від виснаження.

Нас довго ганяли по різних селах: із Седліск до Улюча, звідти до Яворника, довше ми затримались у Добрій. Лише у 1947 році нас забрали на Повернені землі. Там сказали: «Тепер уже мусите бути поляками». Нас відвезли до Новогрода, а пізніше до Беляви. Тут я почала клопотання про виїзд до Канади. Завдяки допомозі моїх сестер я отримала згоду американської влади на виїзд, що тоді було важкою справою. За порадою і допомогою знайомого єврея з мого села я зробила подання президентові. Як виняток, я отримала дозвіл і почала готувати документи. Очевидно, що треба було поїхати до Павлокоми. Поїхала. Ані сліду від представницт­ва влади. Усе треба було вирішувати у Динові. В опустілій Павло- комі зустріла небагато людей. Я боялась, і мене боялись. Кілька родин існувало на руїнах і на згарищах. Кожний боявся власної тіні. За документами послали мене до Динова. Там вимагали свідоцтво про смерть мого чоловіка. Я давала докази, приводила свідків, присягала, що бачила поляків, які вбивали, що чула їхні розмови, впізнаю їх. Але суд вперто твердив, що це УПА знищила польське село Павлокому. Щоб довести смерть чоловіка, влашту­вали слідство і через три місяці видали такий документ:

Сигн. Зг. 11/49

4 листопада 1949 року

ПОСТАНОВА Гродський Суд у Динові в особі Судді гр. мгр. Ст. Пастежа, за участі писаря ст. реєстр. М. Ванке, у справі по зверненню Александ- ри Поточної, яка проживає у Павлокомі Бжозівського повіту, що­до визнання померлим її чоловіка Ігнація — після проведеного розгляду

постановив:

визнати Ігнація Поточного, сина Анджея і Катажини Соколік, який народився 3 липня 1895 року в Павлокомі Бжозівського повіту, — за померлого. Днем смерті вважати 31 грудня 1945 року.


Обґрунтування

На підставі показань свідків — Анджея Соколіка, Яна Дзя- чинського і автора звернення Александры Поточної — суд встано­вив, що Ігнацій Поточний у 1945 році разом з іншими мешканця­ми гміни Павлокома був захоплений бандами УПА і від того часу слух про нього пропав. Ігнацій Поточний постійно проживав у гміні Павлокома Бжозівського повіту.

Є фактом, що банди УПА вбивали поляків, захоплених таким чином, як у випадку, що розглядається.

Оскільки безрезультатно минув термін 3 місяці від дати оголо­шення розшуку в Моніторі польському і загиблий не дав про себе жодного повідомлення, а також ніхто не повідомив суду, що він живий, згідно з приписом статті 7 і декретом від 29/8 1945. ДУРП №40, пункт 226 належить постановити, як вище.

Мгр. Ст. Пастеж в. р.

Суддя гродський

Вірно

(кругла печатка суду і підпис)

З цим документом я поїхала і почала клопотати про паспорт на виїзд до Канади. Я отримала його швидко, вже 7 листопада 1949 року, а 26 січня 1950 року виїхала до Канади.

Складаючи ці свідчення, зазначаю, що розповіла лише про найважливіше. Не наводила деталей тих страшних катувань, муче­ницької смерті, якою вмирали мої найближчі і всі люди з села. Цього неможливо ні розповісти, ні описати. Я бачила таку масу трупів і крові, такий жахливий вигляд мали люди, які мовчки йшли на смерть, особливо старші, які й так стояли над могилою, що не в змозі описати деталей.

Перед моїми очима стоять ці образи, жахаючи мене не тільки тому, що втратила чоловіка, маму, п'ятьох синів, сестер, загалом 23 особи з моєї родини, але й тому, що все наше село зникло з по­верхні землі, зникло з вини і від рук тих людей, з якими стільки років разом жили, але, як виявилось, що це не люди були, а звірі. Так само відбувалося в інших селах. Наприклад, в Іздебках зви­


роднілі поляки живими замурували у підвалі нашого найкращого
священика, Ореста Калужницького, який там загинув.

[Кам'яну церкву в Павлокомі, политу людською кров'ю, нав-
колишні мешканці розібрали на будівельні матеріали].

Список родин, убитих у Павлокомі 3 березня 1945 року

(у дужках подано кількість осіб у родині)

Афтанас Войтко (4)

Карпа Іван(3)

Афтанас Андрій (3)

Карпа Розалія (1)

Афтанас Володимир (3)

Карпа Розалія (4)

Афтанас Катерина (1)

Коляса Михайло (1)

Афтанас Катерина (2)

Коляса Степан (3)

Афтанас Марія (3)

Коштовська Марія (4)

Афтанас Михайло (3)

Коштовський Іван (4)

Афтанас Михайло (3)

Коштовський Михайло (5)

Афтанас Петро (1)

Коштовський Осип (4)

Афтанас Степан (4)

Коштовський Петро (1)

Афтанас Федько (1)

Кріль Йосип (1)

Барбарек Михайло (2)

Кріль Марія (1)

Барбарек Олександра (1)

Кріль Михайло (1)

Басараб Іван (6)

Кріль Софія (3)

Басараб Катерина (3)

Курись Анна (3)

Басараб Наталія (1)

Курись Ева (2)

Белець Володимир (3)

Куч Йосип (4)

Вацяк Іван (1)

Ланчак Анна (1)

Вацяк Іван (1)

Ланчак Антін (3)

Вацяк Йосип (1)

Ланчак Іван (3)

Вацяк Катерина (4)

Ланчак Катерина (3)

Вацяк Михайло (3)

Ланчак Микола (1)

Вацяк Степан (4)

Ланчак Микола (2)

Видра Іван (3)

Ланчак Михайло (4)

Видра Ольга (3)

Ланчак Михайло (5)

Дзівік Юлько (1)

Левицька Стефанія (1)

Добуш Василь (3)

Маршалок Войтко (1)

Добуш Петро (1)

Мудрик Андрій (2)

Карпа Анна (3)

Мудрик Антін (3)

Мудрик Антін (4)

Романик Куба (3)

Мудрик Іван (2)

Рудавська Анна (1)

Мудрик Іван (3)

Саджуга Андрій (3)

Мудрик Іван (6)

Саджуга Антін (2)

Мудрик Йосип (3)

Саджуга Антін (2)

Мудрик Катерина (2)

Саджуга Микола (2)

Мудрик Катерина (3)

Саджуга Михайло (5)

Мудрик Степан (1)

Саджуга Роман (1)

Налесник Анна (1)

Свящ. Лемцьо Володимир (1)

Налесник Антін (3)

Соколик Йосиф (1)

Налесник Дмитро (4)

Стець Анна (1)

Налесник Іван (3)

Стрейко Антін (5)

Налесник Степан (2)

Стрейко Ізидор (3)

Несторовська Катерина (5)

Троян Антін (1)

Несторовський Андрій (2)

Троян Антін (1)

Несторовський Андрій (6)

Троян Ева (3)

Несторовський Антін (1)

Троян Марія (2)

Несторовський Антін (3)

Троян Михайло (2)

Несторовський Володимир (3)

Троян Сенько (1)

Несторовський Михайло (5)

Уляновська Анелька (2)

Несторовський Петро (1)

Федак Антін (2)

Несторовський Петро (2)

Федак Дмитро (2)

Несторовський Федь (5)

Федак Катерина (2)

Петрович Іван (3)

Федак Михайло (3)

Петрович Іван (6)

Федак Розалія (4)

Петрович Михайло (1)

Федак Северин (1)

Петрович Стефан (3)

Федак Федько (3)

Потічна Катерина (1)

Шпак Андрій (3)

Потічний Гнат (6)

Шпак Антін (3)

Потічний Павло (2)

Шпак Іван (3)

Романик Василь (1)

Шпак Рузя (1)

Романик Іван (2)

Шпак Рузя (4)

Романик Катерина (4)

Всього 324 особи.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..