textarchive.ru

Главная > Документ


Поклавши дитину у візок, беру пелюшки і кажу енкаведис- ту, що мушу вийти в туалет. Один іде за мною і стає під дверима. Вікно туалету виходить у подвір'я. Тихо, але швидко влажу у вікно. Піді мною з висоти поверху видно кам'яне подвір'я. Мить. Стрибок — і лежу на кам'яних плитах. Встаю. Ноги, на щастя, цілі й здорові, тільки шкіра обдерта на обох руках. Пробігаю че­рез подвір'я і потрапляю на задню вулицю. За собою з вікон пле- банії чую крик: «Удрала! Втекла!» Швидко пробігаю через вули­цю і потрапляю у ворота, які ведуть до наступної вулиці. Тут іду вже швидким кроком, ховаючи закривавлені руки. Повернувши кілька разів у різні вулиці, заходжу до знайомої. Купую плащ і хустку на голову, бо вискочила тільки у сукні, і рушаю в дорогу. Маю намір обійти Краків і за Краковом сісти у потяг. Дотриму­ючись обережності, іду аж на другу станцію за Краковом і сідаю до потягу, який відходить саме в потрібному напрямку. Зважаю на те, що в потязі мене будуть шукати. І не помилилась.

Через кількадесят хвилин їзди я побачила одного з агентів, які були в плебанії. Він мене не помітив. Я відвернулась від ньо­го в куток і вдала, що дрімаю. Мене трохи маскував змінений одяг. Найбільше я боялась контролю документів, бо їхала з пус­тими руками. Документи залишились у Кракові в руках енкаве- диста.

Під час їзди мені вдалось уникнути перевірки документів. Од­нак я вважала, що у Тарнові потяг затримають довше і з допомогою тамтешніх агентів перетрясуть усі вагони. Треба оминути Тарнів пішки. Так я й зробила. На щастя, у Тарнові потяг таки затримали довше, бо шукали мене, отже, я встигла ще сісти до того самого по­тягу. Через кілька станцій переді мною як з-під землі виріс один з краківських агентів.

Ми впізнали одне одного. Агент вийшов, і через момент до «мого» вагона почала підтягуватись решта. Увесь час, показуючи на мене, про щось шепталися між собою. Але наразі не просили у мене документи, не зверталися до мене. Один з них сів навпроти мене. Виглядало так, що шансу для втечі немає зовсім. Треба шу­кати спосіб покінчити з собою. Я попросила свого сусіда, якогось


старшого пана, позичити мені бритву, бо я хочу почистити нігті. Я запланувала порізати собі вени на руках. А тим часом він подав мені ножиці для нігтів. Тоді приймаю рішення вискочити з потяга, який був на повному ходу. Я сиділа неподалік дверей (вагони то­варні, у дверях сидять люди). Переді мною сидить убівець. Підійти до дверей — не пустить. Приймаю рішення вискочити з лавки пря­мо у двері й падати на камінь, який є в цьому місці біля насипу, по­руч з рейками. Ще раз у думках прощаюся з синочком і своїми близькш їй. Момент. Стрибаю! Відчуваю струмінь повітря, удар об землю, лицем об камінь. Зі всіх вагонів чути: «Ах! Розбилась!»

Але було не так! На превеликий подив, відчуваю, що жива. Пробую, чи поламані ноги. Ні. Мене лише пронизує нестерпний біль — дуже забилась. Ноги в крові, лице побите, але можу втікати. Піднімаюсь і біжу, боюся погоні. Недалеко присілок. У полі бачу кілька смуг жита. Тут можна сховатися. Пробігаю повз малого пас­тушка, який кричить до мене:

  • Нехай пані не втікає, потяг поїхав!

Він усе бачить, бо стоїть на іншому боці цвинтаря, а потяг заїхав за поворот. За кілька хвилин кричить знову:

  • Втікайте, пані, швидше втікайте, бо потяг зупинився! Вже біжать!

І справді. Потяг проїхав ще з 300 метрів від місця мого стриб­ка і зупинився. Ціла зграя убівців кинулась у погоню. Спочатку погнали на присілок. У цей момент вони мене не помітили, бо закривали мене цвинтар і жито. Присілок перевернули догори но­гами. Я втікала вздовж жита. Сили полишали мене, і я мусила сховатись у житі. Щастя сприяло — мене не знайшли, хоча шука­ли затято. Я пролежала у цьому житі від 17 години до ранку. Вдосвіта підійшла до найближчої хати, спитала про ситуацію і дізналася все про вчорашню погоню і пошуки. Господарі прийня­ли мене дуже сердечно. Вони здогадувалися, що я є та, яка виско­чила з потяга і яку шукали. Зрештою вони бачили рани на руках, ногах і обличчі.

Звідти полями і лісами йшла пішки до повстанського королів­ства. Минала дороги і села, передбачаючи, що ворог (який, мабуть, знає напрямок моєї траси) напевно всюди ставитиме своїх агентів. Це була дуже важка дорога, бо переживання останніх днів, голод і


безсонні ночі відібрали у мене фізичні сили, тому я силою волі трималась на ногах і добралась до мети без значних пригод.

Дитину забрали енкаведисти. У котлі спіймали приблизно 70 осіб.

Марічка

Травень 1947 р.

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód. — Teczka № 76. — 5.167—169.

Документ 57

ПІСЛЯ ПЕРЕМИШЛЬСЬКОГО КОТЛА

Військо Польське Підпис

Військовий Районний Суд

у Жешові Знак акта — с. 405/48

ВИРОК іменем Речі Посполитої Польщі

Жешів, 20 травня 1948 р.

Військовий районний суд у Жешові в складі: Голова: — поручник Панас Зигмунт Засідатель: — капрал Зелінський Міхал Засідатель: — капрал Ноґа Казімеж за відсутності військового прокурора і в присутності захисника за призначенням адвоката доктора Вайнберга Емануеля і за участі протоколіста — секретаря Стшемпки Марії, ознайомившись із цивільною справою Теслі Марії, дочки Стефана й Анастасії з дому Яким, народженої 11 грудня 1927 року в Лонцку Добромильсько- го повіту, української національності, польської громадянки, не­заміжньої, що має освіту 7 класів загальної школи і 2 класи торго­вельної школи, без професії, без майна, постійно мешкає у Ма­ковій Перемишльського повіту, без нагород, судом не каралась,


позапартійна, обвинувачення за ст. 85 карного кодексу Війська Польського.

На підставі всіх обставин, виявлених у процесі судового розгляду, і керуючись приписами статей 3, 240, 245—247 к.к.в.п.

суд визнав:

Громадянка Тесля Марія, дочка Стефана, винна у тому, що протягом часу від грудня 1946 року до дня 18 листопада 1947 року на території Перемишльського повіту Жешівського воєводства була членом не­легального союзу ОУН (Організація Українських Націоналістів), який має за мету відірвати частину території, а точніше південно- східних земель, від Польської Держави, у цій організації виконувала функції друкарки технічного осередку при рідрайоні «Холодний Яр», користуючись псевдонімом «Мотря», — тобто у злочині, перед­баченому ст. 85 к.к.в.п. (Дз. У.Р.П. № 6/44, позиція 2),

і за це засудив

громадянку Теслю Марію, дочку Стефана, на основі ст. 85 к.к.в.п. до покарання ув'язненням на 12 (дванадцять) років, а згідно із ст. 46, параграф 1, пункт б і ст. 48, параграф 1 К. — до втрати суспільних і чільних громадянських прав на термін 3 (три) роки та конфіскації всього майна.

На основі ст. 56 к.к.в.п. суд зараховує осудженій у термін пока­рання позбавлення волі під час тимчасового арешту від 18 листо­пада 1947 року, і від цього терміну належить відлічувати відбуван­ня покарання.

Обґрунтування У процесі судового слухання встановлено: у грудні 1946 року до дому якоїсь Бахурської Марії у Маковій Перемишльського повіту, де мешкала засуджена Тесля Марія, прийшли кілька членів нелегальної української організації ОУН, які після вербування завели її до Тур- ницького лісу в бункер, де переховувався провідник підрайону ор­ганізації ОУН «Холодний Яр», псевдо «Руслан». Він же надав засу­дженій псевдонім «Мотря» і влаштував її друкаркою в технічному осередку при підрайоні, чиїм керівником він був. Засуджена пере­друковувала на машинці під керівництвом «Руслана» всі нелегальні листи, накази чи доповідні «Руслана», які потім розсилались місце­вим керівникам за посередництвом зв'язкових.


Засуджена була друкаркою цього технічного осередку банди УПА до квітня 1947 року, а потім разом з «Русланом» і його підлеглими покинули бункер та перемістились у навколишні ліси, оскільки побоювались викриття бункера Військом Польським.

Від квітня 1947 року засуджена, кочуючи лісом, вже не друкувала на машинці, але була зайнята готуванням їжі для членів банди.

Коли у листопаді 1947 року прибули зв'язкові з території СРСР з метою переведення «Руслана» разом з його бандою, як і засудже­ною, на територію СРСР, «Руслан» доручив засудженій податися до Перемишля й зв'язатися з його дружиною, з якою хотів попроща­тись. Із цією метою він забезпечив для засудженої фальшивий пас­порт на прізвище Шиманська Францішка і дав відповідні доручення, вказавши місце і час, де хотів побачитися зі своєю дружиною.

Засуджена тоді вирушила за вказаною адресою в Перемишль, де потрапила у засідку, влаштовану функціонерами УБ, і була арештована 18 листопада 1947 року.

Зазначене вище було встановлено на підставі пояснень засу­дженої і долучених до протоколів речових доказів. Засуджена за­хищалась, що вона не була справжнім членом ОУН, а тільки їй до­помагала. Суд тому не повірив, оскільки з самого характеру її праці, яку вона виконувала, перебуваючи у банді, — через її руки, як друкарки, проходили всілякі таємні накази й естафети — явно випливає, що вона сама мала бути членом банди, бо їй цю таємну кореспонденцію довіряли (допускали). Зрештою, сам факт пере­бування засудженої довгий час у бункері, а потім у лісі з іншими членами банди заперечує її захист.

За цього стану справ суд вважає доведеною вину засудженої Теслі Марії щодо приналежності до нелегальної української ор­ганізації ОУН — тобто у вчиненні злочину, передбаченого в ст. 85 к.к.в.п. При визначенні покарання суд узяв до уваги дуже щире і без викручувань зізнання засудженої, її дуже молодий вік і життєву недосвідченість, що, безсумнівно, схилило її до злочинної діяльності. Маючи це на увазі, суд призначив їй за доведений зло­чин відносно м'яку, у порівнянні з провиною, кару.

Голова: — поручник Панас Зигмунт Засідателі: — капрал Зелінський Міхал — капрал Ноґа Казімеж


Погоджено:

Керівник секретаріату ВСР у Жешові
(Гаусман Юзеф, капітан)

Кругла печатка з гербом Держави і написом:

Військо Польське. Військовий Район. Суд у Жешові.

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespół Prokuratury Wojskowej. — Sygn.
3272/47-48. - K. 9-10.

Документ 58

ЗІ СПОГАДІВ З ЧАСІВ ВОЄННОГО СТАНУ

У темну ніч воєнного стану; десь по десятій, до нашого до-
му завітав незнайомий гість. Він привітався і перепросив, що не
назвав себе, оскільки прийшов від «Солідарності», яка не може
афішуватись. І його цікавлять українські справи, життя грома-
ди, яка прошила у польській комуні тернистий гилях. Звернув
увагу, що цей шлях почався задовго до комуни, і потекла жвава
розмова. Наш гість, доктор інженерних наук, був відважним
конспіратором, готовим до найгіршого.

  • А якщо програєте?

  • То перейдемо на еміграцію і боротимемось далі. До результату.

Розмову завершила пропозиція, щоб описав українські спра-
ви, особливо найменше відомі у сучасній історії. Що я через пев-
ний період і вчинив. Публікація під назвою «Українці у повоєнній
Польщі» з'явилась у розмноженому на гектографі виданні часо-
пису «Обуз» №3 за листопад—грудень 1981 року на с. 34—46
(номер з'явився у 1982 році). Текст я не підписав, пам'ятаючи
про візит двох панів о 6 годині ранку в перший день воєнного
стану, які просили підписати надрукований аркуш з заявою, що
не буду проводити антидержавної діяльності.

  • А якщо не підпишу?

  • То, пане, будьте ласкаві, одягайтесь.

У наведеній статті я оприлюднив інформацію про краківсь-
кий котел, влаштований УБ в церкві Святого Норберта. І дуже


я втішився весною... 1993року; коли серед документів УПА Дер­жавного архіву в Любліні я віднайшов розповідь героїні описаної події (док. 56). А в листопаді 1993 року в Державному архіві у Жешові ознайомився з продовженням сумного життєпису — ви­роком суду (док. 57). Отже, здається, що варто навести фраг­менти статті, що показують фон, на якому формувалися ці життєписи молодого покоління воєнних років.

(...) Йшлося про те, щоб викинути автохтонів з рідної землі, до­вести їх до фізичного знищення через денаціоналізацію і тим са­мим до ліквідації української проблеми у Польщі. Протягом століть різні володарі ставили перед собою цю мету, але ніхто не зміг прямувати до неї з такою жорстокістю і безпощадністю, як зро­били це польські комуністи. (...) Польські товариші випередили ра­дянських як у часі, так і в масштабі заходу; переселення татар з Криму здійснено було лише у 1946 році, коли Польща в цій сфері вже мала значні «досягнення»; кримська акція охопила тільки 179 ти­сяч людей, що в кілька разів менше, ніж у Польщі. (...)

Заселення Повернених земель тривало вже два роки, поки при­везли сюди українців. їм залишилися розбиті й повністю «вичи­щені» рештки від колишніх господарств або багатосімейні філь­варкові бараки. Оперативні групи керувались урядовою інструкцією, яка наказувала розміщати переселенців так, щоб у селі вони не становили більше, ніж 10% польського населення. Це був до­каз, що владі дуже було потрібно створити такі умови, які сприяли б швидкій денаціоналізації новоприбулих. Але траплялися села, зни­щені до такої міри, що ніхто з поляків не хотів у них селитись. їх при­мусово заселяли елементом з акції «В», завдяки чому на мапі Повер­нених земель утворилися суто українські села. Скільки це коштува­ло зусиль, людських сліз, скільки тихих проклять дістала за тієї на­годи «народна» влада — нині можна собі тільки уявити.

Над Сяном і Одрою запала дуже глибока ніч. Дві, три чи п'ять родин, кинутих у вороже середовище, особливо до репатріантів із Східної Галичини, замикались у собі, втрачали бажання до розмо­ви і, напевно, тільки думали по-своєму. Краще складалися стосунки у сусідстві з прибульцями з Віленщини. У Кракові атмос­фера була жахлива. При німцях Підвавельський град став голов­ним осередком українського руху в Закерзонському іфаї (так нази­


валися землі, які знаходяться на західному боці лінії Керзона і за­селені українцями). Коли підійшов фронт, усі активісти евакуюва­лися разом з німцями, залишилися тільки ті, хто не брав участі у політичних іграх. І на них звалилась уся ненависть поляків, роз'ят­рених варварством гітлеризму і терором бандерівців на Волині та в Галичині. Відчуваючи за собою підтримку суспільства, органи без­пеки зайнялися помстою. У Явожні було утворено концент­раційний табір, і через нього пропустили всіх українців з Кракова і навіть ближчих і дальших околиць, наприклад із Санока. Люди зазнавали таких пекельних тортур, на які були здатні лише садисти.

Щоб виловити всіх українців, було влаштовано котел у греко-ка- толицькій церкві святого Норберта у Кракові. Коли у неділю па­рафіяни входили до церкви, функціонери У Б затикали їм за дверима уста, клали зв'язаних у куток і чекали на наступних. Акція припини­лася завдяки випадку, коли якась жінка вирвалася з рук агентів і вискочила через вікно, залишивши посіпакам своє немовля. Ук­раїнський художник і графік Лев Гетц, професор Академії Мистецтв у Кракові, розповідав мені під кінець свого життя історію його по­надрічного перебування (разом з дружиною) у таборі в Явожні. Після звільнення агенти запропонували їм співпрацю з УБ і мучили так довго, поки подружжя не вирішило вчинити самогубство. Одного дня вони відкрутили газові крани. Сусіди вибили двері, і професора вдалось урятувати, а дружина померла, не опритомнівши.

Напрошується тут певний відступ. Отож переважна біль­шість польського суспільства до нинішнього дня переконана, що такого роду ставлення українці «заслужили» за вбивства поляків на Східних Кресах під час окупації. Різанина поляків — це безза­перечний факт. Але чи можна у цьому звинувачувати увесь ук­раїнський народ? Не можна замовчувати також іншої справи. Йдеться про захоплення Східних Кресів Радянським Союзом у 1939 році. Совіти твердять, що не захоплювали Кресів, а лише Західну Україну і Білорусь. І мають рацію, бо беззаперечним є факт, що ці землі, колишня власність Київської Русі, потрапили до Польщі завдяки завоюванню, яке принесло більше сліз, ніж користі. Протягом довгих століть, від 1340 року, Польща вела за них воєнні й політичні бої, у 1923 році вболівала про вирішення їх долі у Раді Послів, видирала землю в місцевих бідняків, щоб


віддати присланим осадникам — «захисникам польськості» цих земель. Ледве опритомнівши після майже вікової неволі, вже проводила пацифікацію, відбирала і розбирала церкви, закрива­ла українські школи, виокремлювала з народу групи лемків, поліщуків чи «тутешніх» для зменшення кількості українців, позбавляла праці впертих, які відмовлялися переходити у като­лицизм. Перед повторним відновленням незалежності вона фор­мувала нову армію на етнічно чужих землях (27-ма Волинська дивізія АК), аби й у майбутньому утримати їх при собі. Чомусь ніхто не здатен подумати, що подібна абсурдна політика призве­ла свого часу до повстання Хмельницького і різанини шляхти в Умані й по всій Україні. Небажання робити висновки з помилок минулого дало погані результати, привело осадницьку меншість під ніж автохтонної більшості.

Існує певна послідовність. З воєнної пожежі Польща вийшла ще непогано, взявши Вроцлав і Щецін за Львів і Вільно, що було майже поворотом від помилкової політики, хоча і вчиненим під примусом. Попри те у свідомості старшого покоління залишилося почуття кривди, більше засноване на сентименті, ніж на логіці. Ця генерація міркує так: Пястовські гроди — безумовно, але і Червенські — також! Так говорив кожний прихильник Вільна і Львова, не звертаючи ува­ги на те, що це чуже добро приносить лише нещастя. (...)

З німцями, які знищили мільйони людей і зруйнували країну, Польща збудувала нормальні відносини, переступила до порядку денного над тим, що було. І слушно, бо безкінечне нагадування нічого не допоможе. Тим більше, що це є сильний партнер. Нато­мість ніхто не змусить негайно до подібного укладання відносин з власними громадянами, нечисленною групою, слабкою і беззахис­ною. Ніщо не стоїть на перешкоді, щоб приректи їх на знищення.

Але чекають відповіді важкі питання Войцеха Сулевського1, поставлені 25 років тому:

Звідки у нас стільки шовінізму, холерної зневаги до чужих, звідки брутальна полонізація? Де наші традиції? Де наш правопо­рядок?

1 У «Обозі» на с. 38 помилково названо К. Залейського.


Документ 59

КОЖЕНИЦЯ

(...) Під час першого виселення (1946) вивезли також 80-річно- го, хворого і майже паралізованого пробоща Степана Дороша і його дружину такого самого віку. (...) Це було протиправно, бо люди, старші 65 років, не підлягали виселенню. Але це залежало ще від місцевої виселенської комісії. У ній були староста і ще два поляки. Один з них, Лятавець, був бідний і хотів загарбати майно пробоща. Він підмовив дружину священика, аби та віддала йому на зберіган­ня худобу, збіжжя і всю решту. Коли виселенці чекали на транспорт на станції Бобрівка, паніматка послала до Лятавця довірену люди­ну, щоб той дав на дорогу 2 центнери збіжжя і одну корову. Лятавець не тільки не віддав, а ще твердив, що все у нього забрало військо. Це була очевидна брехня. Людей, які чинили спротив виселенню, військо било, силою викидало з хати, при тому грабувало. З собою можна було забрати тільки те, що умістилось на возі. (...) На зали­шені речі накидались місцеві і немісцеві поляки. Вони навіть вири­вали дверцята з пічок, замки й окуття дверей. Забирали з собою до­машній інвентар, господарське знаряддя, не кажучи вже про худобу. Селяни з плачем залишали рідне село. (...)

Взимку 1948 прийшов наказ розібрати церкву. Не допомогло рішення комісії з Перемишля, що церква є пам'яткою архітектури. Якщо 10 осіб із села підписало згоду на розібрання, то таку церкву розбирали. I'в Кожениці знайшлися такі «каїни». Одним з них був польський солдат, який по-п'яному признався: «Буду мати вели­кий гріх, що першим підписався за розбирання церкви». Він помер у 1971 році. Церква хоч і стара, але міцна, і її не вдавалося розібра­ти руками. Тому два трактори зачепили стіни і роздерли, як муче­ницю. Люди плакали, не тільки наші, але і поляки. З цього приво­ду селу обіцяли велике нещастя. З кращого церковного дерева один приблуда-поляк збудував собі хлів, решту розібрали поляки на дрова. Залишилась тільки збоку дзвіниця, мурована, без дзвонів. Старі більші дзвони забрали під час австрійської війни на гармати, а малі забрали для костелу в Лашках.


В останні роки почав приїжджати православний священик з Жапалова, відправляє богослужіння на площі перед церквою, на свіжому повітрі. У той час, коли розбирали церкву в Кожениці, розібрали також церкви у Новому і Старому Менкіші, а в Лат­ках — тимчасову дерев'яну і нову кам'яну, ще не закінчену. Трохи пізніше розібрали муровану церкву в Лазах і Радимні. Дерев'яну церкву, що залишилась у Бобрівці, і муровані у Маковиську, у Волі Ришковій, у Сурохові поляки, які дбали про своїх пробощів, вики­нувши іконостаси, перетворили на костели. (...)

У Ярославі ще до 1962 року був молодий український свяще­ник Павлишин, який закінчив теологію у Перемишлі. Його не ви­селили, бо він мав дружину польку. Священик Павлишин мусив відправляти богослужіння у костелі в ризі польського священика. Він мешкав з матір'ю в Ярославі неподалік костелу. Коли Пере­мишльського єпископа і священиків мали виселити, поляки поча­ли знущатися з їхніх вихованців, завдавали тортур, вкинули до підвалу і тримали їх там зануреними до половини у крижаній воді. Потім виселили, а священика Павлишина звільнили на прохання матері. (...)

У липні 1944 року до Кожениці увійшло польське і радянське військо, а через місяць до правління приступила польська адміністрація. Почалися переслідування і розслідування, хто співпрацював з німцями, хто був колабораціоністом. Таких бойо­вики негайно забирали і, як правило, ліквідовували. У Кожениці забрали керівника школи М. Галаня, селян арешти оминули. Усе залежало від доносів місцевих поляків. Люди боялись більше, ніж при німцях. У сусідніх Лашках однієї ночі польська боївка з Ярос­лава вбила 8 українців із сільської нічної варти. Вартовим наказа­ли показати кенкарти. Хто мав з літерою П, того залишали, а з літерою У вбивали на місці. (...)

7 липня відбувалось третє виселення на Повернені землі. Тим ра­зом виселили і старе покоління. Залишились тільки ті, хто мав знайом­ства у переселенських комісіях або були родичами поляків. (...) Після третього виселення на опустілі господарства приїхала польська бідно­та з-за Сяну. Староста виділив їм поля, засіяні ще весною.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..