textarchive.ru

Главная > Документ


Терор поширився на села. Вбивали священиків, селян, по­одинці й цілими родинами. У Кжешовицях вбито священика І.Фе- девича, у Волі Розвінецькій — старосту Івана Мельничука, у Рож- нятові — Івана Гранду і багато інших.

Висоцько Радимнівського повіту, с. 394. 1945 рік був трагічним не тільки для населення Висоцька, але й для всього ок­ругу. Почалися безперервні напади польських банд, які безжально стріляли у беззахисних людей. Довкола палали села, а сільськими дорогами мандрував людський розпач.


Перше виселення відбулося весною 1946 року. Військо Польське і більшовицькі виселенські комісії «визволяли» тоді се­лян від усього, що вони напрацювали протягом усього життя. НКВД арештувало колишнього війта Івана Мадая, вивезли його до Львова і там убили. Польська поліція постійно навідувалась у село й заарештовувала невинних людей. З Дмитра Конюха знуща­лись так, що він майже втратив розум. Після першого виселення заховалося ще трохи українців з надією, що вдасться залишитись у селі. У травні 1947 року відбулось чергове виселення, і Військо Польське вивезло рештки українців на Повернені землі. Вже вес­ною 1948 року з-за Сяну наїхали орди поляків і зайняли село. З церкви зробили костел, усунули іконостас. Українське Висоцько перестало існувати.

Глудно Бжозівського повіту, с. 397. Від 1943 року на Надсян­ня прийшов поганий час. Німецькі невдачі на військових фрон­тах активізували діяльність польського підпілля. Замість того, щоб спрямувати всі сили на боротьбу з німецьким окупантом, польські партизани почали нищити український актив. Жертва­ми цієї нічим не обґрунтованої звірячої ненависті стали відомі громадські й релігійні діячі. Зла доля не оминула і священика Михайла Гайдука.

У середині липня 1943 року священик Михайло Гайдук повер­тався до Глудна після відправлення богослужіння у Динові. (...) Коли підвода їхала по шосе вздовж Сяну, з лісу виїхав велосипе­дист, певний час їхав за возом, потім збільшив швидкість і двічі вистрелив у священика. Постріли були смертельними. Вбивця зник у лісі.

Так загинув провідний у регіоні громадський діяч, керівник драматичного колективу, хору, кооперативного руху, прекрасний оратор і творець патріотичних промов.

Добча Ярославського повіту, с. 398. До 1944 року все було доб­ре. Після повернення німців зі сходу поляки показали свою «куль­туру» і «християнську віру». Вони почали нападати із сусідніх сіл на наші і вбивали людей на полях навіть серед білого дня. На подвір'ї Станька тільки в одній могилі поховали 18 осіб. Богдан Дубляниця був убитий у школі. (...) Тепер у селі нема жодного ук­раїнця, всіх вигнали і виселили з рідної землі.


Ярослав Зубаль: Домбрівка Ниского повіту, с. 408. Відразу після приходу німців рік чи два було спокійно. Українці почували себе вільно, ніхто їх не переслідував за релігійну чи культурну діяльність. (...) Наші надії на визволення від польського і мос­ковського ярма швидко розтанули, коли почала показувати своє обличчя гітлерівська грабіжницька і жорстока політика, у першу чергу стосовно поляків, а пізніше і стосовно українців. Спочатку українці щиро співчували полякам, особливо тим, хто не ставився шовіністично до українців. Одначе поляки швидко зіпсували ці настрої. Виникли польські підпільні боївки, які взяли на приціл не гітлерівських гнобителів, а Богу Духа винних і беззбройних ук­раїнців, вбиваючи кожного, хто потрапив під руку.

Першими жертвами стали вчителі з сусідньої Курини — Пиріг і його дружина Наталка. їх страшенно катували перед смертю. Ди­тину, щоправда, залишили і навіть доручили няні, щоб «цю ук­раїнську дитину» виховувала. Вбивства так швидко поширились, що наші люди почали втікати у безпечніші місця. Священик П., по­переджений про появу боївки, врятувався втечею через вікно. Ме­не нещастя оминуло двічі. Перший раз це було перед приходом німців 12 вересня 1939 року. Разом із сім'єю та іншими людьми, які втікали від бомбардування, протягом трьох днів і ночей сидів у лісах, а в цей час боївкарі сплюндрували все моє помешкання, пере­вертаючи все догори ногами у пошуках «зрадників». Другий раз — у 1941 році, коли німці вчасно мене виселили, бо територія перехо­дила під контроль війська. У жовтні 1941 року я виїхав з родиною на схід і отримав посаду старшого лісника у Рогатині, тут почу­вався безпечно в оточенні свояків. І потім ще довго зі страхом зга­дував нещасну долю наших людей, які залишились на ласку шовіністичного польського шумовиння.

Яків Козел: Домбровипя Лежайського повіту с. 413. У 1944— 1945 роках на Домбровицю почали нападати польські банди, їхніми жертвами стали 25 українців. Однією з банд командував поляк з Домбровиці — Ян Тот-Мева. Після війни він потрапив до в'язниці і там загинув.

Яків Козел: Рулка Ярославського повіту с. 545. З приходом більшовиків улітку 1944 року польські банди почали арештовува­ти найбільш свідомих українських селян. До Перемишля забрали


Миколу Федірка, звідки він вже ніколи не повернувся. Тут бушу­вала польська банда «Мева» під командуванням Яна Тота з Домб- ровиці, а до неї належали Франек Новак (псевдонім Дроп) з Руд- ки, Стах Косовський та інші. Ця банда вбила багато людей. Улітку 1945 року польська банда нападала на людей, які поверталися з примусових робіт у Німеччині, при переході через Сян, грабувала і вбивала цих людей, а тіла вкидала до річки. Кількість жертв уже ніколи не вдасться встановити. (...)

Банда «Мева» вбила: родину Щурів — Олексу Щура, дружину Анну і шестеро дітей; родину Романа Охаба — дружину Катерину і четверо дітей, врятувалась одна дочка, яка спала тоді у сіні на го­рищі; родину Миколи Бохнака (7 осіб), включно зі старою бабу­сею; братів Андрія й Івана Дейнеків; Еву Шегду, тіло вкинули у річку; Теодора Козла з Цеплиць. Один бандит з Піскоровиць убив у Рудці двох братів Молодіїв — Дмитра у стайні і Михайла на складі дерева. Це неповний список невинних жертв, бо їх було на­багато більше.

Яким К. Босняк: Слобода Ярославського повіту, с. 554. Оскільки за Слободою були вже польські села, то у 1943—1945 роки польські банди часто нападали на село, грабували і вбивали наших людей. Вбито понад 40 осіб. Окремі прізвища мені вдалось записати, а саме: Пашковський Сильвестр, Сікора, Дубляниця Михайло, Шарило Михайло, Дуда Петро, Вигінний Степан, Ме­дик Онишко, Цюпик Гриць, Чорнейко Іван, Митько Іван (з Под­логи), Гись Іван (з Малої Слободи), Яриш Іван, Білинський Воло­димир (вчитель).

Майдан Сенявський (ПавловаУ с. 555. Перед виселенням села польська банда вбила старосту Жика, усе село виселено на Західну Україну. У Майдані в 1944 році польські бандити вбили Михайла Куперваса з сином, Олексу Ксенця, а в 1945 році — Михайла Шам- рила і Стефана Вигідного.

Василь Глова: Собепин (Собятин) Ярославського повіту, с. 558. У 1946—1947 роках треба було захищатись від нападів польських злочинних банд Желіняка з Шевська і Грабовського з Піводи, які в Сурохові, Собятині і Конячеві мордували наших селян, молодих хлопців і дівчат. Загинули: Михайло Логос, Павло й Іван Шведи, І.Тиховолос, Кунь, Володимир Борсук, Мірко Дзюба, О.Осьмак,


Петро Кондра, Софія Кухаренко з чоловіком, М.Горбач. Андрій Романець (лісничий у Храпах) вбитий Грабовським, якого впіймали у Собятині і вбили. Між іншим, банда Желіняка у Су- рохові вбила священика Плахту, його дружину і 11-річного си­на Юрка.

Прикро писати про своє рідне село. Це рана, яка ятриться і ду­же болить. Особливо коли згадую свою родину, земляків з мого се­ла, тих свідомих українців, яких ворог порозкидав десь на просто­рах Тернопільщини, Збаражчини чи по колишніх німецьких тери­торіях Кошалінського, Вроцлавського, Ельбльонга, Ольштина. У моєму рідному Собятині живуть мазури з Жешівщини, панують там на пограбованих землях наших дідів і прадідів.

У Сурохові церкву переробили на костел, місійний хрест і мо­гили знищено, над дверима церкви висить напис «Королево Коро­ни Польської, молись разом з нами», а з церкви чути «Боже щось Польське». Але настане час, коли власники цих земель вернуться до родинного Собятина і відберуть у польських приблуд землю своїх прадідів, на якій народились і виростали.

Документ 56

КРАКІВСЬКИЙ КОТЕЛ

Під кінець січня 1947 року перейшов на бік ворога, тобто до
польсько-більшовицького Управління громадської безпеки, ко-
лишній бойовик Служби безпеки (УПА) — Орел (справжнє
прізвище Cyc Роман, що народився і жив у селі Тисова Пере-
мишльського повіту). Згаданий Орел був покараний за недбалість
у зберіганні організаційних матеріалів, які потрапили до рук воро-
га у його криївці. Керівництво покарало його переведенням до
іншої місцевості й виправною працею. Тим часом за день до переве-
дення Орел перейшов на бік ворога, зголосившись до гарнізону
КБВ у Бірчі. Через кілька днів показав ворогові склад зі збіжжям і
криївку зі зброєю (кілька звичайних гвинтівок і один автомат). На
цьому його зрадництво завершилось, бо все, про що знав або міг


знати, було перенесене в інше місце. Залишились тільки люди, які жили легально, але Орел знав про їхній стосунок до Організації. Отже, почав наводити убивців на цих людей. Ми навчили жінок, що вони мають робити, коли цей Іуда прийде з убивцями, тому во­ни так взялися за нього, що він перестав водити непроханих гостей. Боявся, що УБП дізнається про нього все, що він хотів приховати, рятуючи власну шкуру. Пізніше КБВ використовувало Орла лише для лісових рейдів, які, однак, не давали очікуваних результатів.

У цей час пробощ із села Клоковиці Андрій Гоза мав намір виїхати до СІЛА. Залагодження різних формальностей (підтвер­дження громадянства СІЛА, паспорт і т. д.) тягнулось майже цілий рік. У квітні 1947 року священик Гоза отримав повідомлен­ня з американського посольства, що його американське громадя­нство ще дійсне і до кінця квітня він повинен виїхати. Справа йо­го виїзду була широковідомою. Знало про неї і УБП. До того ча­су до священика ставились як до громадянина СІЛА, який кло­почеться про виїзд. Знали про це також і парафіяни, а ще додат­ково знали, що їхній священик від певного дня носитиме прізви­ще не Гоза, а Левчук (на таке прізвище священик Гоза виробляв паспорт).

За таких обставин 22 квітня 1947 року зрадник Орел привів до священика Гози УБП, напевно розказавши їм усе, що про нього знав.

Священик Гоза не був членом нашої організації, але як свяще- ник-українець, солідарний з українським визвольним рухом, ви­конував свої пастирські обов'язки, давав шлюб революційним па­рам, брав участь у похоронах полеглих у боях повстанців і вбитих бандитами з УБП і ВП цивільних українців. Одним словом, вико­нував свої обов'язки як кожний порядний священик-українець на землі, на якій народ не кориться загарбникам, але веде героїчну боротьбу. Про це все, як і всі інші люди, Орел знав. У такій ситу­ації УБП арештувало священика Гозу разом з його американськи­ми документами на прізвище Левчук. Коли агенти УБП з'явилися зі зрадником Орлом у плебанії, священик Гоза тільки сказав до своєї служниці: «Загинув, Ганю!» і зомлів (це була дуже делікатна людина).

За кілька днів до арешту св. Гози УБП заарештувало в Перемишлі св. Яворського і пробоща села Лучиці (Перемишльські).


Обох священиків УБП передало до УРСР у руки НКВД, а св. Гозу затримали в перемишльській в'язниці.

Через кілька днів після арешту священика Гози до американсь­кого посольства у Варшаві під'їхав пробощ із К, щоб прояснити цю справу. У посольстві йому відповіли: «Ми отримали листа з польського міністерства безпеки, у якому наведено переконливі факти, що священик Левчук виступав під фальшивим прізвищем і що не е американським громадянином. Тому скасовуємо наші доку­менти і не втручаємось у справу арешту».

А тим часом УБП «обробляло» священика Гозу в пере­мишльській в'язниці, застосовуючи відомі більшовицько- єврейські методи.

У той самий час, коли священик Гоза сидів у в'язниці, я проїжджала з дитиною через Краків і мусила затриматись на кілька днів у плебанії, хоча було відомо, що священик Граб (пробощ у Кра­кові) перебуває під загрозою, а крім цього, можливий був провал з боку священика Гози, який його знав. Довго чекати не довелось.

Наступного дня після мого приїзду (13.V. 1947) у плебанію прийшов спеціальний загін УБП й НКВД і влаштували так званий котел. Це мало такий вигляд.

Перед полуднем у плебанії з'явились агенти, всі у цивільному одязі. Двоє стали при брамі, десять розійшлися по будинку, до кож­ної кімнати увійшло по 2—3 агенти. Після перевірки посвідчень особи всіх присутніх почалася детальна ревізія. У плебанії, крім двох священиків і двох монахинь, тоді було понад десять чоловік з різних околиць, які затримались тут проїздом або також втекли від переселення. Під час перевірки у кожного запитували про ставлен­ня до священика Граба і з якою метою прибув у плебанію.

Серед присутніх тільки я була «полькою».

  • Пані є полька? — запитав агент.

  • Так.

  • То що пані тут робить? Полька — в українського священика?

  • Я тут проїздом. Сюди зайшла випадково. По дорозі дізна­лася, що тут мешкає жінка з мішаної родини, яка прибула з мого рідного краю. Тут я хотіла дізнатися про долю моїх близьких, про яких я нічого не знаю від 1944 року. Не знаю, чи вбила їх банда, чи також їх репатрійовано до Польщі.


  • А коли пані приїхала з Коломиї (звідти походив мій доку­мент) до Польщі?

  • У червні 1944 року я приїхала до тітки у Перемишлі. Я боя­лась повертатися додому, бо наближався фронт, а, крім того, у Ко­ломийському повіті банди вбивали поляків. Додатково я дізналася вже перед самим приходом Червоної Армії, що вбито моїх батьків. Від того часу волочусь по світу, заробляю на життя, та зрештою — як пан бачить — «заробила» дитину.

Агент вислухав усе уважно і запитав:

  • То пані не має чоловіка? А дитина живе?

  • Дитина? Його батько є поручником Війська Польського, — відповіла, і мимоволі мої щоки почервоніли.

Здається, що агента переконали мої аргументи, а особливо рум'янець, коли почав мене втішати, що нешлюбна дитина — це ніякий не сором, а якщо від поручника Війська Польського, то навіть честь...

На цьому перевірка завершилась. Мені повернули документи (кенкарту, прописку в Гнезні й метрику дитини, видану римо-ка- толицькою парафіяльною установою в Гнезні). Співчуваючи через фатальний збіг обставин, які завдали мені стільки клопоту, агент старався мене втішити:

  • Нехай пані не нервує. Пані муситиме кілька, а може кілька­надцять днів тут посидіти, бо робимо котел, хочемо спіймати всіх бандерівців з Кракова і всієї Польщі, які сюди приходять.

На цьому розмова перервалась. Обшук у кімнатах наближався до кінця. Під час обшуку у валізі одного священика було знайдено відозву про оголошення незалежності Української Держави від ЗО червня 1941 року. Агент, правдоподібно енкаведист, розгорнув відозву й у глибокій тиші почав читати вголос, перекручуючи з ук­раїнської на російську: «Волею Українського Народу оголошуєть­ся реституція Незалежності Об'єднаної Держави...», — тут перервав і зі злістю процідив:

  • Ну, ізвєстно, кодло бандьоровскоє!

Після закінчення обшуку агенти розійшлись по кімнатах (1—2 у кожній кімнаті). Священика Граба тримали в окремій кімнаті, у яку нікому не можна було входити. Мешканці, що залишились, мог­ли пересуватись по всій плебанії, але тільки у супроводі агентів.


Кожний, хто приходив у плебанію, потрапляв, як і ми, у паст­ку. У кожного, незалежно чи був це чоловік, жінка чи дитина, відразу перевірялось посвідчення особи, йому повідомляли про тимчасове затримання і розміщували в одній з кімнат. До вечора так зібралося приблизно 20 осіб різних статі, віку і національ­ності. Тут опинились також поляки. Не обійшлось і без різно­манітних сцен. Наприклад, один з поляків зайшов до плебанії, а дружину залишив на тротуарі. Очевидно, мав якусь дрібну спра­ву і думав, що зараз вийде. Тим часом зайшов і пропав. Дружина чекала на тротуарі. Через кільканадцять хвилин, мабуть, щось відчула, бо зайшла до кам'яниці навпроти, стала біля відчиненого вікна і, повернувшись у бік плебанії, почала гукати чоловіка. Той, почувши голос дружини, швидко підбіг до вікна і крикнув: «Басю, не можу повернутись, тут якась холера діється. Я арештований!» У цей момент агент стрибнув на нього, як тигр, з криком і кулака­ми, і відірвав від вікна.

Увечері багато людей прийшли на травневе богослужіння. По­бачивши зачинену церкву, дехто увійшов до плебанії, щоб дізна­тися, що сталося, і... не повертався.

Агенти змінювались на «чергуванні» щокілька годин. Коли настала ніч і завмер рух на вулицях міста, почали вивозити арештованих з котла до УБП. Спочатку забрали священика Гра­ба. Мене наразі не чіпали, вважаючи тимчасово затриманою. Той, хто встановлював мою особу, купив навіть у місті молока для дитини, звичайно ж, за мої гроші. Інші агенти поводилися дуже ординарно.

Так під уважним оком агентів пройшла перша ніч у котлі. До УБП не забирали, мабуть, через дитину, бо там треба було сидіти до завершення котла. Очевидно, були б можливості для звільнен­ня, якби хтось не зрадив. Роздратована неспокоєм, просиділа всю ніч. Спати не могла, хоча не спала вже три попередні доби, весь час була у дорозі, а на додаток захворіла дитина.

Настав ранок. Приблизно о 10 годині перед брамою плебанії затримався автомобіль, з нього вийшли три агенти, вбрані у цивільне. Я чекала у непевності: чи то не за мною? Чи не зрадив хтось із арештованих? Про те, хто я, докладно знав лише священик Граб, інші мешканці лише знали, що я українка.


Нарешті з гуркотом відчинилися двері, і до кімнати увійшли три агенти. Один став за крок переді мною і, весь усміхнений, з іронією на обличчі, запитав російською:

  • Ти знаєш Орлана?

Я усвідомила, що тут розігрується останній акт трагедії. Після миттєвої розгубленості взяла себе в руки і відповідаю польською:

  • Не знаю!

Тільки те я була в змозі сказати. А з глибини серця йшли інші слова. Хотілося сказати відверто: «Так, я його дружина, а ось його син». Але взяла себе в руки. У голові промайнула думка: «Чи це не провокація?» Я не могла повірити, що священик Граб так швидко мене зрадив (тільки він докладно знав, хто я є). Кажучи це невпев­нене «Ні», я стояла напроти нього і дивилась йому прямо в очі. Ди­тина, мій малий чотиримісячний Зенек, також відчував перед со­бою ворога, бо все міцніше тулився до моїх грудей. Нарешті енка- ведист процідив:

  • Ну што, бандєровка? Попалась? — й істерично зареготав. А потім з цинічним посміхом почав ставити запитання:

  • Ти не знаєш Орлана? Не пам'ятаєш тієї церкви у Брилинцях, де ви брали шлюб? Ми знаємо все, Граб і Гоза все виспівали. Хоча б зараз можуть тобі все повторити просто в очі.

  • То що ви хочете від мене, якщо все знаєте? — відповіла, про­довжуючи говорити польською.

  • Влаштуємо суд! Такий гучний, показовий — зрозуміла? Ще самого Орлана приведемо до тебе. Добре буде, так? — і знову зайшовся сміхом. Москаль почав підскакувати від радості. Ходив по кімнаті, потирав руки від радості й продовжив:

  • Але ж провалилась! Судити будемо. Не вірив, що так легко тебе впіймаю... І скажи нам, де бункер твого чоловіка? Напевно все скажеш, це вже наша справа.

Врешті наближається до мене і каже:

  • Ну що, Марійко, чому мовчиш? Боїшся?

Протягом тих кількох хвилин, коли я дізналась, що мене зради­ли, у голові закрутилися різні плани та ідеї. Рішення слід було прий­мати швидко. Вибір не був великим. Він, власне, зводився до одно­го: в'язниця, а там тортури, суд і смерть. Найбільше в пам'яті зали­шилися слова «суд», «процес», яким енкаведист надавав великого


значення. Було видно, що їм такий процес потрібний, до цього ча­су їм не вдавалося зробити щось подібне, бо наші революціонери дотримувалися засади: живими в руки ворога не потрапляти. То­му я постановила негайно покінчити з собою або втікати. Можли­вості для втечі були дуже обмеженими, бо плебанія кишіла аген­тами. Найкоротшою дорогою було підійти до вікна і кинутися з дитиною на тротуар. Раптом я змінила план: поклала дитину у візок і вирішила покінчити з собою. Не мала ні права, ні сили, як мама і як людина, вбивати дитину, хоча і не хотіла залишати її на «ласку» цих хижаків. Тверезий розум нагадував про обов'язки пе­ред Організацією. Вони ж про провал не знають. Ворог може ви­користати зламаних людей для різних провокацій. Тому треба втікати і повідомити про все своїх. А якщо не вдасться, то шукати нової дороги до смерті.

Після першої ейфорії злосливої радості енкаведист почав вима­гати мої документи. Знову почали обшукувати кімнату і мене. Я взя­ла сумочку, щоб подати документи. Агент вирвав сумочку і почав її переглядати сам. Не знайшовши нічого, крім документів, спитав:

  • А де фотографії? Де фотографія Орлана?

  • Не знаю такої людини, то звідки можу мати його фото­графію?

  • Не знаєш? Побачимо.

Узяв документи в руки і почав питати:

  • Прізвище?

  • Марія Гонтарська.

  • Брешеш! Ти є Марія Крупінська (прізвище з попереднього документа, про який знав священик Граб. Нинішнього не знав).

  • Подивіться у документах. Там є моє прізвище.

  • Це фальсифікат! Це документ з вашого бандерівського пас­портного столу!

  • Якщо так думаєте, то не бажаю вас переконувати.

  • Все скажеш, сволоч бандерівська, — заскреготів зубами енка­ведист.

Тим часом обшук доходив до кінця. Після обшуку повинні по­везти мене до УБ, тому належало поспішати. Востаннє беру сина на руки, прощаюся з ним подумки, цілую, благословляю від себе і


від батька. Важким було це розставання, як у кожної мами зі своєю дитиною.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..