textarchive.ru

Главная > Документ


* * *

Витяг з протоколу допиту арештованого Єжі Заранського, сина Кароля

Є. К. Заранський, народився 1923 року у Львові, поляк, се­редня освіта, від 1931 до 1941 року мешкав у СРСР, комендант постерунку міліції в селі Войтково, військове звання — підпо- ручник.

Запитання: Прошу розповісти про події 19 березня 1945 року.

Відповідь: Один з інформаторів міліції повідомив, що у селі Верхня Лещава перебуває банда бандерівців. Про це я повідомив постерунку міліції в Бірчі, і ми постановили з комендантом, що я зі своїми міліціонерами оточу село з одного боку, а він з другого, бо Верхня Лещава лежить між Войтковим і Бірчою. 19 березня я ви­слав 9 міліціонерів, а двох забрав із собою. У селі вже було спокійно. Я зустрів коменданта міліції з Бірчі Врубеля, з ним був поручник Осипенко. Пізніше з Войткова приїхали фури з 16 за­триманими українцями, які переховуються від мобілізації у Чер­вону Армію. Коли фури під'їхали до дерева, на якому була повіше­на Ольга Василькевич, затримали їх. А коли всі зійшли, вибрав п'ять молодих чоловіків, решту вишикував у шеренгу і наказав розстріляти. Наказ виконав міліціонер з Бірчі на ім'я Вацек. Фури з рештою молодих чоловіків поїхали до Перемишля.


Потім міліціонери разом з братом повішеної Василькевичем почали палити будинки мирних мешканців і стріляти у населення і вгору, в результаті спалено більше 25 хат.

Протокол зізнання записаний правильно на підставі моїх слів, прочитав: (-) Заранський

Допитував: (-) капітан Димов

Витя~ вірний: (-) ст. лейтенант Хлуснєв

Arthiw im Państwowe Rzeszów; zespół WUSW. — Sygn. 182. — Teczka 6. — K. 3.

* * *

Протокол допиту від 9 квітня 1945 року

Допитуваний: Трабенда Францішек, син Станіслава, народив­ся у 1921 році, проживає від народження у селі Розпуття (Пере­мишльський повіт), поляк, письменний, неодружений, у війську не служив, позапартійний, за його словами не суджений, міліціонер постерунку в селі Войтково.

Запитання: Вас арештовано за участь у грабунках і вбивствах українського населення у селах Верхня Лещава і Грождево, роз­кажіть про свої дії.

Відповідь: Не брав участі у грабунках і вбивствах разом з міліцією у названих вище селах. Мені була доручена охорона ко­менданта Заранського на постерунку в селі Войтково.

Зап.: Органам слідства відомо, що при постерунку села Войт­ково вбито кілька осіб. Розкажіть, що це за люди і хто їх убив.

Відп.: Так, при постерунку Войткова вбито шість українців. Трьох розстріляв комендант, решту міліція, тобто ми. Прізвищ

розстріляних людей не знаю.

Зап.: Скільки ви працюєте міліціонером на постерунку Войткова?

Відп.: Міліціонером на постерунку працюю від листопада 1944 року.

Зап.: Скільки разів виїжджали на територію з метою грабуван­ня українського населення?

Відп.: Виїжджав багато разів, з комендантом постерунку або з самими міліціонерами, з метою стягнення податків з українців. За­бирали коней, корів, збіжжя і одяг.


Зап.: Якщо стягували тільки з українців, то хіба це були тільки податки, а не звичайний грабунок населення?

Відп.: Так, звичайно, стягували тільки з українців, це означає, що грабували тільки їх. Частину забраного майна відвозили до Пе­ремишля, решту залишали собі.

(-) Трабенда Францішек

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespól WUSW— Sygn. 182. — T}czka 7. — K.3.

Документ 48 МОГИЛА У МАЛКОВИЧАХ

(...) Мені тоді було 9 років, усе бачив на власні очі. (...) Сьогодні ми приїхали з Львівщини, щоб поклонитися нашим дідам, батькам, сестрам — невинним жертвам. Довгими роками тут жили поряд два народи. Українці не пам'ятають таких жертв, які приніс 1945 рік. Тут лежить понад 20 малих дітей, від кількох місяців до 10 років. Лежать діди — ветерани Першої світової війни з високими нагородами, як Юрій Стримінський чи Дмитро Віняр — солдат Війська Польського до 1939 року. (...) Нехай еони сплять спокійно, а ми маймо надію, що ці два народи будуть жити у мирі і дружбі, бу­дуватимуть нове життя, як пристало європейцям, і більше між ними нічого подібного не станеться.

Так із сумом, але й з оптимізмом виступив Мирослав Падовсь- кий, нині член товариства «Надсяння» у Львові, а в 1945 році свідок подій, на жалобному богослужінні над могилою 153 жертв,

яке відправлялося 28 квітня 1991 року в селі Малковичі.

* * *

Малковичі до 1945 року були українським селом, за 12 км від Перемишля у напрямку Ярослава, відомим з довоєнних часів ак­тивною діяльністю товариства «Просвіта». Вночі з 17 на 18 чи, за


іншими повідомленнями, з 18 на 19 квітня 1945 року на нього напала банда поляків із сусіднього села Орли і вбила всіх, хто не зміг утекти на станцію Журавлиця або просто в кущі, тобто дітей, жінок, старших людей. Протягом 45 років не можна було згадувати про такого типу події. (...) У квітні — місяці пам'яті — завдяки старанням Мирослава

Сидора з Перемишля відзначили пам'ять невинних жертв.

* * *

Нині у селі, крім однієї української родини, мешкають лише поляки, які не дуже хочуть чути про тодішні події. Тому вони нео­хоче дивилися на українську процесію, хоча ксьондз у місцевому костелі говорив про неї, а влада дала на її проведення згоду. На урочистість прибуло понад 200 осіб з України, головним чином ро­дичі і давні мешканці Малковичів, яких після тієї «чорної ночі» переселено на Львівщину і Тернопільщину

На цвинтарі виросла велика (6x6 м) могила з трьома березови­ми хрестами. (...) У майбутньому буде ще пам'ятна таблиця з прізвищами жертв, які тут спочивають. До цього часу вдалось установити приблизно 120 прізвищ.

Б. Мацієвич. Малковичі кличуть до каяття тих, хто вчинив зло //На­ше слово. - 1991. -№22 (2.06).

Документ 49

ГЕТЬ ПАМ'ЯТНИКИ

Товариство «Надсяння» (зі Львова) звернулося з листом до воєводи у Перемишлі у справі гідного християнського пошануван­ня пам'яті вбитих польськими солдатами вночі з 17 на 18 квітня 1945 року невинних мешканців села Малковичі, біля Перемишля. Тієї страшної ночі вбито приблизно 150 осіб української національності. їх поховали у братських могилах.

З ініціативи Перемишльського Союзу Українців у Польщі на місці вічного спочинку жертв у 1991 році насипано могилу і вста­новлено три хрести. А члени товариства «Надсяння» — колишні


мешканці села Малковичі зробили, висвятили у соборі Святого Юра у Львові і передали Перемишльському відділу ЗУП бронзо­ву таблицю з прізвищами, іменами і датами народження 114 жертв, які на цей час вдалось установити. Планувалося помістити її на братській могилі. Але місцева влада не дозволила це зробити.

Така антихристиянська поведінка охоронців правопорядку Перемишльського воєводства змусила активістів товариства надіслати листа, у якому автори, зокрема, пишуть: «Хочемо, щоб ті, хто нині проживає у будинках жертв, обробляє їхню землю, мо­литься в їхній колишній церкві, поводилися так, як вчить нас усіх спільна християнська наука».

«Надсяння» звернулося з проханням до Перемишльського воєводи про здійснення ексгумації всіх жертв, похованих у ямах, а також про дозвіл на встановлення на могилі жертв пам'ятника, складовою частиною якого повинна бути названа вище таблиця. Автори чекають на відповідь. Хотілось би вірити, що її отримають.

І хочеться вірити, що незабаром мешканці Малковичів помо­ляться перед цим пам'ятником за спокій душ невинно замордова­них людей.

Галина Фединець. «Надсяння» бореться за права українців // Ук­раїнське Слово. — Київ—Париж. — 1993. — № 50 (22.12).

Документ 50

ЗНИЩЕННЯ БАХОВА

(...) Бахів нагадав мені трагічні події 1945 року. Це було чудо­ве село! Велике, розлоге, налічувало понад 500 господарств. Так само близька Березка (нині Бжуска) була великим поселенням, яке налічувало 350 господарств. Що від них залишилося? Серед страшної руїни де-не-де стоїть чудом уціліла пуста хата.

Польські бандити напали на Бахів і Березку 18 грудня. Кілько­ма днями раніше наш загін розташувався в Іскані, звідки постійно здійснювали вилазки до близьких сіл. Ми переконували селян, щоб


організовували загони самооборони. На жаль, наша акція не при­несла результатів. Особливо у Бахові й Березці. Люди там були па­сивні і не дуже свідомі. У цьому велика «заслуга» свяще­ника Сембратовича, багаторічного пробоща Бахова, впертого москвофіла. Він був дуже лояльний до поляків, дружив з польсь­кими священиками і людьми, які неприхильно ставились до ук­раїнців. Щоправда, доля відплатила йому за це. Коли банди напа­ли на Бахів, він утік до Бабіц. Але там його знайшли і застрелили.

Вранці нас розбудила стрілянина, і через мить прибігли розвідники з криком, що поляки мордують людей і палять хати у Бахові й Березці. Наша боївка і кущ самооборони з Іскані вируши­ли з допомогою. Вже здалека ми побачили вогонь, було чути постріли, лемент людей і ревіння худоби. Затока наказав кущу зайняти позицію в густих заростях над потоком і стежити, щоб по­ляки не оточили нас. Тим часом боївка підібралась до села. Відра­зу стало зрозуміло, що нас замало. У селі, крім цивільних банд, бу­ло також польське військо. їхні сили перевищували наші у сто разів. Наші серця розривалися від розпачу. Але ж ми не можемо чекати, поки всіх повбивають. Ми підібралися ще ближче. Затока наказав наставити приціли нашої зброї на якнайдальшу віддаль. Звичайно, ми могли розраховувати лише на те, що їх налякаємо.

Ми відкрили вогонь. Стрілянина сполошила коней, спочатку запряжених, а потім і військових. Поляки у відповідь заграли на «максимі» і задіяли міномети. Вони не орієнтувались, на якій відстані від них ми знаходимось, і тому їхні кулі нас не чіпали. Єдиний снаряд, який упав недалеко, присипав землею стрільця Риболова. Заторохтіли також гвинтівки СКВ. Поляки, забувши про нас, почали бігти в їхньому напрямку. Коли вийшли на шосе, ми спрямували на них усю силу вогню. Рій СКВ відступив до лісу. З присілка Сокіл до нас прибіг якийсь селянин з інформацією, що поляки нас оточують. Відразу ж ми опинилися серед хат у селі й звідти пробрались до лісу, де до нас приєднався рій СКВ. Поляки не рушили нашими слідами, бо боялися втратити награбоване майно. Серед нас найбільше побоювання мав стрілець Чорнюк, який залишив у Бахові дружину. Він розумів, що грабіжники не пощадять її, хоча вона полька. Він поривався бігти до села, але За­тока заборонив йому, запевняючи, що підемо туди разом, як тільки


мине небезпека. Пізнім вечором ми вирушили в село. Те, що заста­ли на місці, було вражаючим і жахливим.

На згарищі лежали звуглені скелети. Чоловіки, жінки, діти. На плебанії в Березці ми знайшли безголові тіла священика Білика і його дружини. їхні відрубані голови лежали неподалік від тулуба.

Неможливо описати цей страшний злочин. У Бахові й Березці тоді було вбито 465 беззахисних людей, дві третини яких станови­ли жінки. Серед них загинула також дружина Чорнюка. Кількість жертв не перебільшена. Ще живуть люди, які пам'ятають це вбив­ство і мають список убитих осіб. Скільки беззахисних селян заги­нуло на цьому «Закерзонні»?

Наша група вбила тоді дев'ять бандитів і стільки ж поранила...

Omelan Pieczeń. 9 lat w bunkrze: Wspomnienia żołnierza UPA. — Lublin, 1991. -S. 59-61.

Документ 51

В УЙКОВИЦЯХ

Іван Сорокевич, який народився в 1863 році у Перемишлі, після закінчення теологічної освіти в 1887 році отримав посвячен­ня у священики. Він був пробощем у Беднарці і Здині в Горліцько- му, у Щуткові біля Любачева, нарешті, у занедбаних попередника­ми Уйковицях (7 км від Перемишля). Католики були тут пе­ремішані з греко-католиками.

Перша світова війна спустошила села навколо фортеці Пере­мишль. В Уйковицях були спалені хати, вирубані сади, висаджена у повітря кам'яна плебанія. Протягом доби село перетворилось у пустелю. Греко-католицьких священиків зі всієї околиці, у тому числі з Уйковиць, вивезли до табору в Талергофі. Росіяни після здобуття Перемишля під час австрійського контрнаступу евакую­вали мешканців навколишніх сіл до Ростова-на-Дону.

Той, хто пережив табір, верталися додому. Повернувся і свяще­ник Сорокевич. Життя було важким; усі мешкали в землянках,


пізніше переселились до бараків. Богослужіння відправляли у сто­долі. У 1939 році збудували церкву.

Весною 1945 року почались напади на священиків і українське населення. Пізнього вечора у суботу 3 березня група озброєних по­ляків приїхала фурами до Уйковиць. Виламавши у плебанії двері, застрелили священика Івана (86 років) і його дружину Костянтину (76 років). Хату так пограбували, що не було у чому поховати жертв. Потім рушили розкрадати інші будинки. Хто не встиг сховатись, того вбивали. Загинуло 14 осіб разом із священиком. Дозвіл на поховання видано лише через чотири дні, після прибуття комісії з переселення.

Ірена Дорош — дочка Івана

Документ 52

ДОБРА ШЛЯХЕТСЬКА

У січні 1946 року Військо Польське прийшло до колонії Зама- гура, біля Доброї. Спалили 18 хат і забрали 4 господарів. Це були: Василь Нісевич — 48 років, Андрій Попель — 40 років, Михайло Нісевич — 35 років, четвертий був з Брижави. їх катували цілий день біля малої каплички за селом, а увечері пішли до Бірчі, зали­шивши чотири трупи, так закатовані, що коли прийшли дружини і діти, то не змогли розпізнати своїх найближчих.

У квітні 1946 року з гміни і міліції у Мжиглоді прийшло до Доб­рої розпорядження привезти до гміни з лісу в Сольній Тираві кілька фур дров для опалення. Поїхали, повертались увечері, останнім їхав 25-річний Іван Білас. У кущах над Сяном чекали два бандити. Схо­пили Біласа, задушили і вкинули до Сяну. Через кілька днів тіло знайшли діти, які ловили рибу. А бандити з кіньми втекли до польсь­кого села Диднє Бжозовського повіту. Коней знайшли через рік.

Іван Демкович-Добрянський Яжень, воєводство Ельбльонг

Archiwum Ukraińskie. Warszawa. — Sygn. 405/92.


Документ 53

ЗВЕРНЕННЯ ЗАКЕРЗОННЯ

Свободу народам! Волю людині! Смерть тиранам!

ДО ВСЬОГО КУЛЬТУРНОГО СВІТУ Відкритий лист українців, які проживають за лінією Керзона.

«МИ, ЛЮДИ ОБ'ЄДНАНИХ НАЦІЙ, сповнені рішучості... повернути віру в основні права людини, гідність і цінність особистості, рівноправність чоловіків і жінок, у рівність великих і малих народів, створити умови, що дозволять підтримувати справедливість і пошанування зобов'язань, які випливають з договорів та інших джерел міжнародно­го права, підтримувати соціальний прогрес і покращення умов життя у більшій свободі і з цією метою чинити то­лерантно і жити між собою у мирі як добрі сусіди. ПОС­ТАНОВИЛИ ОБ'ЄДНАТИ НАШІ ЗУСИЛЛЯ ДЛЯ ВИРІШЕННЯ ЦИХ ЗАВДАНЬ».

(Витяги з Декларації Об'єднаних Націй)

Ми, українці, мешканці українських етнічних територій, розта­шованих у Карпатських горах на захід від річки Сян, на північ від річок Сян і Солокія і на захід від річки Буг, територій, які згідно з ухвалами Кримської конференції залишились у межах відродже­ної Польської Держави, звертаємось таким чином до представ­ників і урядів Великої Британії, Сполучених Штатів Північної Америки, Франції, Швеції, Швейцарії, Туреччини і всіх інших європейських і неєвропейських держав, звертаємось також осо­бисто до Пана Президента Трумена, Пана Прем'єра Етлі та їхніх міністрів закордонних справ, які опрацювали, ухвалили і підписа­ли статут Організації Об'єднаних Націй, звертаємось також до всіх Голів і Достойників Християнських Церков, до Міжнародно­го Червоного Хреста, до всіх політичних і гуманітарних прогре­сивних організацій, до совісті всього прогресивного, культурного


людства з нашим відкритим листом у справі страшних насильств і

безправ'я, які чинять проти нас військо та інші органи нинішнього
польського уряду, сліпо виконуючи інструкції та накази Москви.

На підставі рішення Кримської конференції згадані території
на північ і захід від лінії Керзона мають залишитись у рамках
відновленої Польської Держави. Згідно з цим українському насе-
ленню, яке у кількості одного мільйона від найдавніших часів про-
живає на цих територіях, надаються всі конституційні, грома-
дянські права у Польській Державі. Але польський уряд, сліпо ви-
конуючи волю і накази радянських органів влади, від яких насп-
равді є залежним, не погоджується на те, щоб визнати за українця-
ми будь-які людські й громадянські права, а хоче силою виселити
українське населення з його одвічних родинних садиб.

Тутешнє українське населення не хотіло і не хоче за жодних
умов покинути свою землю і своє нинішнє місце проживання. Це
діється внаслідок різних зрозумілих причин, але у першу чергу то-
му, що в рамках Радянського Союзу, куди нас хочуть вивезти і де
проживає вся решта більш як 40-мільйонного українського наро-
ду, наш народ не має жодних забезпечених національно-політич-
них, релігійних та соціальних прав.

Український народ терпить у Радянському Союзі небувалий
національно-політичний утиск. Радянський режим, у якому зму-
шені жити український та інші народи, є режимом тотальної дик-
татури і тиранії, а наші земляки внаслідок цього позбавлені всіх
людських прав.

Тому з усього мільйона українців, які мешкають за лінією Кер-
зона, майже ніхто не хотів і не хоче добровільно виїжджати до Ра-
дянського Союзу, до своєї національної, материнської української
держави, яка існує у Радянськім Союзі під назвою «Радянської
України», але насправді не має жодних державних прав, а форма
державності служить виключно для цілей облудної більшовицької
пропаганди, особливо для належно не поінформованих лег-
ковірних країн вільного світу. Все українське населення за лінією
Керзона одностайно висловилося, що не хоче виїжджати, а хоче
надалі залишитись у своїх нинішніх місцях, у своїх родинних
місцевостях і з огляду на це хоче користатись усіма належними їм
громадянськими правами. Але нинішній польський уряд під тис-


ком Москви, яка боїться залишити українців де б це не було за ме­жами своїх безпосередніх нелюдських експериментів з де­націоналізації, постановив насйльно викинути українське насе­лення з його землі й осель.

Офіційно в урядових трактатах проголошено, що переселення є добровільним. Ми, українці, безумовно дотримуємося цієї офіційної умови про добровільність переселенської акції. Але представники польського і радянського уряду за весь час пересе­ленської акції від осені 1944 року аж донині ведуть акцію не доб­ровільного переселення, а примусового виселення всупереч усім правовим постановам. Коли провалилась уся широко задумана пропаганда щодо переселення, коли визначені один за одним терміни виїзду не давали жодних результатів, бо ніхто з українців не хотів виїжджати на свою згубу до радянського «раю», тоді представники польського уряду і більшовицьких переселенських комісій почали організовувати різного роду банди серед польсько­го населення і давали тим бандам наказ нападати на оселі ук­раїнців, грабувати, мордувати, палити людей, щоб таким чином змусити українців до виїзду.

Внаслідок цього протягом усього минулого року, а особливо весною 1945 року, на українські поселення нападали численні польські озброєні банди, яким відкрито допомагали урядова міліція та інші урядові чинники. Ці озброєні банди разом з урядо­вою міліцією і частково підрозділи війська протягом минулого ро­ку спалили на наших територіях кілька десятків українських сіл і набагато більше пограбували або знищили у них господарського майна. При тому мали місце страшні злочини масових убивств і катувань. У численних селах банди і урядова міліція вбивали по 100, 200 і більше людей протягом одного дня. Нападаючи, били до крові, катували і вбивали також жінок, старих людей і дітей. Час­то кидали живих людей, навіть немовлят, у вогонь.

Патронували ці терористичні, людиновбивчі дії підрозділи прикордонних більшовицьких військ НКВД, які часто переходили через новоутворений кордон між Польщею і СРСР, базуючись на тому боці, допомагали польським терористичним бандам ламати опір і оборону українського населення за допомогою терору і висе­лення.


Однак і цей довготривалий терор організованих банд і держав­ної міліції не зламав волі українського населення залишитись на своїй землі.

Під натиском небувалого терору на виїзд записався відносно малий відсоток населення. Але й ті, хто записався, робили це під примусом. Виїжджати вони не хотіли, часто втікали і переховува­лись.

Ті ж, кого все-таки вивезли, часто вже через короткий час по­вертались, якщо тільки їм вдавалося вирватись із концентраційних таборів, куди більшовики вивозять переважно наше населення.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..