textarchive.ru

Главная > Документ


Документ 43

ДОМБРОВИЦЯ

Від рук польських бандитів у Домбровиці загинули: Юрко
Пухта, Михайло Каня, Степан Остяк, Меланія Наконечна, Теодор
і Марія Люті, Михайло Пухта, Степан Данилець, Гаврило Труш,
Михайло Труш, Марійка Нікеруй, Марійка Налядзьона. По-бан-
дитськи замучені пробощ Домбровиці, священик Іван Зимний,
Степан і Марія Шегди, Анастасія Федірко з двома дітьми. У Добчі
в парафії Добра (повіт Ярослав) у могилі на подвір'ї Станька Му-
рав'янки поховано 18 осіб. Прізвища вбитих невідомі. Лише знаю,
що вчителя Богдана Дубляницю бандити вбили у школі.

Яків Козел. Жертви польського терору у Дубровиці // Ярославщина і
Засяння 1031-1947. - С. 623.

Документ 44
ЛАЗИ

Коли і за яких обставин оселились українці у селі Лази, нині
важко встановити. Рештки написів на цвинтарних надгробках у
селі говорять про те, що село існувало вже у середині XVII століття.
Але у мого батька зберігся запис, датований 9 серпня 1925 року, у
якому йдеться про (...) знайдену інформацію, що перша церква у


Лазах була збудована вже у 1225 році. Інших документів на під­твердження цієї дати нема.

Село Лази лежить на північ від Перемишля (29 км), на півден­ний схід від Ярослава (14 км) і на північ від Радимна (7 км). (...) Від початку існування Лази були суто українським селом. Лише під кінець XIX століття у результаті мішаних шлюбів тут посели­лось кілька десятків римських католиків. (...) У 1884 році в селі мешкало 1195 осіб греко-католицького і 100 осіб римо-католиць- кого віросповідання. (...) За моїми даними, у 1939 році в Лазах бу­ло 1585 греко-католицьких українців, 80 поляків, 15 євреїв і 40 римських католиків, які розмовляли українською, ходили до церкви і фактично належали до українського середовища. (...)

[Друга світова війна стала початком кінця українських Лазів]. Коли на сході почав захлинатись німецький наступ, кожний ро­зумів, що більшовицький мотлох швидко повернеться на наші землі. У навколишніх лісах безчинствували більшовицькі банди, і з ними співпрацювали польські. На всьому українському Над- сянні вони почали масові вбивства української інтелігенції і свідо­мих селян. (...) Наше західне прикордоння перетворилось на доли­ну смерті, а його населення стало об'єктом розбою, тортур і вбивств для польських банд. Коли у серпні 1944 року на Ярослав - щину повернулась Червона Армія, напади на українське населен­ня і насильство посилилися. Попередні антиукраїнські виступи польського шумовиння не тільки отримали схвалення, але і допо­могу підрозділів НКВД. Ніхто вже не мав упевненості, що доживе до наступного дня.

Тримісячне перебування більшовиків на Ярославській землі і антиукраїнські акції поляків, особливо у Пшеворську і на всьому Надсянні, набрали таких спотворених форм, що життя українців, зокрема і в Лазах, стало неможливим. Мешканці не мали зброї, не мали організованої самооборони, але на одному зібранні молодь постановила здобувати зброю, щоб захиститись від бандитизму. Збройна протидія українського села негайно відлякала польських розбійників. їх замінили підрозділи «людового» Війська Польсь­кого, які ще більше знущались із беззбройного українського насе­лення. Післявоєнні хронікери, такі як Шота чи Блюм, захвалюють Військо Польське і Цивільну міліцію за «захист» українського на-


селения від нападів «бандерівців». Що це за «охорона» була, зна­ють на Надсянні всі українці. Вчинки польських військових були не тільки жорстокими, а просто звірячими.

Напади польських боївок і Війська Польського на мешканців Лазів спочатку були спорадичними. Напади цивільних банд, так званих лісових, мали грабіжницький характер і відбувались переважно ночами. Коли почалось виселення, численні й добре озброєні банди поляків, часто з радянськими «інструкторами», приходили до Лазів також удень.

Тотальне знищення села сталось у Великодню суботу 1945 ро­ку. Вранці священик — пробощ Ілля Левицький зі своїм помічни­ком — священиком Евином правили у церкві богослужіння. Чи­сленна польська ватага вдерлась до села. Члени цієї ватаги, озб­роєні автоматичною зброєю, оточили село. Частина ватаги увірва­лась до церкви і, б'ючи людей, почала виганяти їх у двір, де зняли з них святковий одяг. Друга група ходила від хати до хати і заби­рала все, що мало якусь вартість. При цьому вони нищили посуд, зривали зі стін ікони і святі образи, били вікна і перевертали діжі з Великоднім тістом. Того дня загинув Володимир Манчак, син Якима. Лази перетворились на справжню руїну. Такі напади польських бандитів відбувались і раніше, коли поляки розстрілю­вали почергово всю молодь.

Трагічним був напад 11 квітня 1946 року. Поляки спалили тоді живцем Івана Кобаринку, сина Івана, довго і жорстоко катували Івана Лозовського, сина Дмитра, а потім розстріляли його на По­токах. Розстріляли також Володимира Кобаринку, сина Василя.

А ось жертви, вбиті польськими бандитами у Лазах: Іван Пирч, син Михайла, — вбитий у селі Лашки у 1945 році; Іван Кобаринка, син Ілька, — вбитий у 1945 році; Ірина Кобаринка, дочка Ілька, — вбита у квітні 1945 року; Гриць Підлужний — розстріляний 11 квітня 1946 року; Андрій ІДирбяк, син Марії, й Іван Попік, син Данила, — розстріляні у травні 1947 року; Гриць Вергун, син Тео­дора, — розірваний гранатою 17 липня 1947 року; Василь Воркун — вбитий у Лазах на Задомброві у 1946 році; Андрій Мудрий, син Павла, — вбитий у Домброві 24 грудня 1943 року.(...)

Реєстр молодих жертв злочинних акцій з околиць Лазів дуже довгий. До нього треба було б додати тих усіх, яких примусово


забрано до Червоної Армії і які загинули безслідно, а також убитих випадково під час нападів польських «цивільних» та жертв польського табору смерті у Явожно. Таким чином, кількість лазівчдн, які загинули у воєнній заметілі, перевищить сотню.

Згадаю тут тільки тих молодих людей і моїх приятелів, які по­лягли в околицях моїх рідних Лазів. Це були: Іван Присько, син Тетяни, — загинув у 1946 році; Данько Лозовський, син Олекси, — загинув у селі Млини в 1945 році; Василь Циприло, син Томка, — поліг під Любачовом у 1946 році; Іван Доскоч, син Василя, студент університету, — поліг 19 січня 1946 року; Леонід Невдячний, син Максима, — розстріляний «людовими» солдатами під Любачовом у 1945 році; Андрій Філь, син Стефана, — вбитий поляками у селі Ніновиці у 1946 році; Андрій Косюр, син Параски, — поліг у Ново­му Селі біля Любачова у 1947 році; Іван Кізлик, зять Павла Кіндра, — поліг під Баб'яками у 1945 році; Володимир Манчак, син Якима, — загинув під Волею Залеською в 1946 році; Андрій Крись, син Пилипа, — поліг у 1944 році.

Злочинне «заохочення» українських мешканців Лазів до виїзду в Україну через вбивства, пограбування, переслідування і арешти почалося вже восени 1944 року. Уже тоді всі напади польських банд, «людового» війська, «міліції обивательської» та інших парамілітарних штурмовиків мали одну мету — позбутись українців. Це переслідування офіційної польської влади ук­раїнське населення сприймало спочатку як традиційну польську провокацію. Люди перший час терпіли ці приниження, кривду і знущання з вартим здивування терпінням. Але кожен знав, що ан­тиукраїнська мобілізація не тільки польського шумовиння, а й «респектабельного» суспільства є загальною. У цей час не було жодного поляка, який би з гуманних мотивів виступив на захист українців.

Лише у січні й лютому 1946 року загроза виселення українців з Лазів почала набирати реальних обрисів. До навколишніх сіл: Лашок, Ветліна, Коженіц, Маковиска, Висоцького і Цетулі приїха­ло дуже багато польського війська і почали силою виганяти людей з цих сіл. (...)

Вночі 12 березня 1946 року до Лазів надійшла звістка, що почи­нається виселення українців. Цілу ніч люди втікали і ховались —


одні в лісі, інші у раніше виселених селах. Таким чином понад 80 родин уникло виселення у перший термін, решту, яку військо застало вдома, виганяли з села, вантажили на замовлені мазурські фури і звозили на станцію Бобрівка. Там вони два тижні чекали під голим небом на товарні вагони, бо УПА, здійснюючи опір пересе­ленню, знищила залізничну колію на лінії Любачів—Рава-Руська.

Після виселення села на покинуті господарства масово збіглися «добрі сусіди» з польських сіл і дощенту пограбували се­ло. Ще того ж самого року відбулося друге виселення, але і цим разом частина людей втекла до сусідніх сіл і уникла виселення. Лише 6 червня 1947 року польські переселенські екзекутори, несподівано з'явившись у селі, здійснили тотальне виселення тих, хто залишився. Цього разу людей звозили до Пшеворська, а далі у вагонах для худоби везли на Повернені землі. Нині лазівці зму­шені мешкати десь в Ольштинському, частина на Західній Україні, на Львівщині і Тернопільщині. Українську церкву в Лазах зруйно­вано, а кості наших предків, похованих у давні часи під старою церквою, були розкидані.

Не всі лазівці щасливо доїхали на Повернені землі. Зокре­ма, невідома доля 21 особи; їх заарештувала польська політична поліція 3 червня 1947 року як особливо небезпечних для Польщі. Разом із сотнями інших українців, арештованих на те­ренах Ярославщини, Цешанівщини і Любачівщини, та полоне­ними УПА їх посадили в концентраційний табір у Явожно, біля Катовіц, і там майже всі вони загинули у муках. Серед них бу­ли: Василь Кіндра, Теодор Воркун, син Яцека, Михайло Козяк і Марія Присько. Про інших арештованих у цей час донині нема звісток.

Мирон Лозовський. Лази // Ярославщина і Засяння 1031—1947. — С. 455-465.

і5ІП85


Документ 45

РАДАВА

За станом на 1.01.1939 року в Радаві мешкало 710 українців, 380 поляків і 40 євреїв.

У середині липня 1944 року фронт пройшов через наші місця на захід без боїв. (...) Десь через місяць заходилися створювати польську адміністрацію, починаючи від міліції. (...) Польська адміністрація ставала дедалі сильнішою і все більше давала про се­бе знати. Почалося з арештів більш свідомих українців, тих, які бу­ли активними за німецьких часів, не виключаючи молоді. Потра­пив у в'язницю і автор цих спогадів. Арешти були здебільшого ви­падкові. Справжнє пекло почалося рано навесні 1945 року, коли, крім міліції, або разом з нею почали вештатись різні польські бан­ди, які грабували і вбивали випадкових людей.

Першою жертвою став Василь Бохно з Теребіня, якого Ян Ти­ран з Радави прив'язав до дерева і пробив багнетом. Пізніше від рук банди з В'язівниці у Теребіні загинули два старих, Вац і Скуратко Іван. У Радаві вбили хворого Білого (прізвисько Чуйка). На мосту вбили і вкинули у воду Вербицького, а малого хлопця Тонкого вби­ли на пасовищі. АК вбила Анелю Білу і Володимира Шегду, Петра Бохна, який повертався з магазину і назвався поляком, але, коли виявили, що він таки українець, вистрелили йому в обличчя і втек­ли на велосипеді. Поранений, він доповз до села, і тут його якось врятували. Такі події були на порядку денному в усіх селах Ярос- лавщини. Мешканці сіл, розташованих на безлісній території, таких як Монастир чи Лежахів, мусили переселитись у лісисті око­лиці, забрати худобу і все, що тільки можна з собою взяти.

Терор припинила акція загонів УПА під командуванням Залізняка. 17 квітня УПА напала на В'язівницю і ліквідувала осе­редок польських банд з командиром Армії Крайової Глиняком. Після цієї сутички були ліквідовані постерунки міліції в усій око­лиці, і, таким чином, вся польська адміністрація перестала існува­ти. Радава опинилась під опікою УПА, точніше кажучи СКВ (Са­мооборонний кущовий відділ). Цей кущ складався з хлопців голов-


ним чином із Радави, Монастиря, Нелепковиць, В'язівниці та де­яких сіл із-за Сяну. Настала «упівська республіка» з кордоном на Сяні, яка протрималась до весни 1946 року. У цей період було кіль­ка облав Війська Польського на ліси, але без значного ефекту. Пер­шою найбільшою акцією з великою кількістю війська була облава, яка охопила наше село. Це було на Великдень 1946 року. Тоді були спалені майже всі присілки нашої гміни. Люди збудували собі згодом землянки і прожили в них до виселення влітку 1947 року. Військо Польське влаштовувало такі акції все частіше, але не так систематично, як перед тим робили це звичайні польські банди.

Під кінець травня і на початку червня так звана акція «В» («Вісла») збезлюднила Радаву. Українців і більшість мішаних родин вивезли на колишні німецькі землі, переважно в Ольштинське. Як вже згадувалося, всі присілки було спалено, тільки небагато з них відбудувались. У деяких місцях тепер росте ліс. Село Радава існує і, як кажуть, розбудовується. Крім восьми мішаних родин, справжніх українців там нема. Зрештою, це було бідне село, але завжди йому була властива релігійна самосвідомість. Національна свідомість по­чала пробуджуватися лише під час Другої світової війни, однак не встигла викристалізуватись. Але шість хлопців з Радави пішли таки у дивізію «Галичина», а тринадцять — в УПА. Дехто з них віддав своє життя, виконуючи обов'язок перед Україною, яку так мало знали.

Михайло Бохно. Радава //Ярославщина і Засяння 1031—1947. — С. 523.

Документ 46

ТЕРОР У ПЕРЕМИШЛЬСЬКОМУ

До Голови Ради Народних Комісарів СРСР тов. Микити Сергійовича ХРУЩОВА

Від другої половини лютого ц. р. до українського населення Перемишльського повіту, яке має бути евакуйоване в Україну, зас­тосовується нелюдський терор. У численних випадках населення масово вбивають, а майно і худобу грабують.


18 лютого, вдень, у селі Пйонткова у гміні Жогатин розстріля­но 25 українців, спалено кілька хат, у селян забрали багато худоби і майна.

23 лютого у селі Бабиці вбито родину священика і дві родини українських селян.

25 лютого здійснено напад на українське населення у селі Ко- сеніци, яке готувалось нами до евакуації. Вбито 3 особи, поранено 2.

В кінці лютого українське населення вигнали з шести сіл у гміні Дубецко: Підбуковинка, Руське, Полхово, Бахужець, Ласківка і Дубецьке Передмістя. Багато селян у страшний спосіб вбито і розстріляно, польське населення з навколишніх сіл повністю пограбувало їхні майно і худобу. Понад 500 родин з тих сіл сховались на правому березі Сяну. Терміново потрібні харчі, одяг і взуття.

28 лютого вдень у селі Павлокома, гміні Динів, у страшний спосіб вбито приблизно 500 українців, у тому числі багато жінок і дітей. Майно і худобу із 180 українських господарств повністю по­грабувало польське населення.

  1. березня у селі Уйковиці, яке ми готували до евакуації, у страшний спосіб вбито 11 українських селян. Майно і худобу, не тільки вбитих селян, пограбували.

  2. березня у селі Бахів спалили приблизно 60 українських гос­подарств. Вбито багато людей.

Уночі 3 березня в селі Коштова вбито п'ять осіб і поранено одну серед господарів, підготовлених до евакуації. Пограбовано і знищено майно ЗО господарів, запаковане і вже завантажене на фури.

Виконувачі цього розбою — озброєне польське населення і міліція. Розбій вчинили, головним чином, з метою вигнати і погра­бувати українське населення, щоб воно не змогло вивезти худобу і майно.

Місцева влада не робить нічого, щоб припинити розбій і гра­бежі. Навпаки, поспішають забрати зерно і худобу в господарів, які не встигли ще звернутися з проханням про евакуацію і не взяли відповідного посвідчення. З цією метою на них накладають збіль­шений контингент або просто конфіскують майно. Є випадки за­хоплення худоби навіть у тих господарів, які подали прохання про евакуацію.


За таких умов нормальна евакуація неможлива. Будемо зму-
шені вивозити пограбованих жебраків, які потребують негайної
матеріальної допомоги.

Необхідне застосування заходів з метою нормалізації умов
евакуації українського населення.

Уповноважений на Перемишльський регіон:
(-) Тишенко

10.111.45 р.

[Примітка від руки на с. 1: «Передати телефоном тов. Шатілову — і у
зворотний бік».

Розпорядження тов. Хрущова
(-) підпис нерозбірливий

«Передано по ВЧ 23/111-21.»

(-) Підпис нерозбірливий]

Archiwum b. КСКР (b)U. -F.1.- Ор. 23. - Spr. 1469. - Ark. 20-22.

Документ 47

ВЕРХНЯ ЛЕЩАВА

Протокол допиту арештованого Василькевича Володимира, сина Антона, від 9 квітня 1945 р.

Василькевич Володимир, син Антона, народився 1917 року у Верхній Лещаві (Перемишльський повіт, Жешівське воєводство), поляк, селянського походження, безпартійний, середня освіта, одружений, військовозобов'язаний, секретар гміни Бірча (Пере­мишльський повіт), проживає у селі Бірча.

Запитання: Чи знаєте російську мову?

Відповідь: Так, російську знаю добре.

Зап.: Вас арештовано як учасника вбивств, грабунків і підпалів хат українців, які проживають у селі Верхня Лещава? Прошу відповісти.


Відп.: 18 березня 1945 року о 6 годині вечора у селі Верхня Лещава повісили мою сестру Ольгу Малецьку, дочку Антона (дівоче прізвище Василькевич), полька, народилась 1912 року. Як розповідають мешканці Верхньої Лещави, її нібито повіси­ли бандерівці. Про те, що було повішено сестру, мене поінфор­мував міліціонер постерунку в Бірчі Лашкевич приблизно о 12 годині вночі. Негайно я пішов до коменданта міліції, стар­шого сержанта Врубеля, з проханням, щоб вислав до Верхньої Лещави міліціонерів з метою порятунку сестри, але комендант постерунку в Бірчі не погодився їхати вночі, обіцяв вислати патруль зранку. Вранці 19 березня 1945 року до Верхньої Ле­щави під командуванням старшого сержанта Врубеля виїхало 15 міліціонерів з постерунку Бірча і 12 — з Дольної Лещави. Я приїхав туди з поручником Війська Польського Осипенком і міліціонером постерунку в Бірчі Димкевичем щось за три го­дини після міліції. Коли ми приїхали до Верхньої Лещави, то на місці, де була повішена моя сестра, лежало приблизно 10 убитих українців. їх розстріляла польська міліція. У центрі села горіли хати, підпалені польськими міліціонерами з міста Бірча і села Войтково. Моєї сестри вже не було на місці пові­шення, бо комендант постерунку з Войткова вислав підводу з тілом до Войткова. Я наздогнав її біля церкви у Верхній Ле- щаві й попрямував до Бірчі. Пізніше я поїхав до старости Сте­фана Попеля, у якого ми випили вина з комендантом посте­рунку Войткова підпоручником Заранським і міліціонерами Сорокою, Стасицьким і Нахманом. У вбивствах, грабунках і підпаленні хат українців у Верхній Лещаві особисто участі не брав.

Зап.: Говорите неправду. Знаємо, що особисто брали активну участь у грабунках, вбивствах і підпаленні хат українців у Верхній Лещаві. Слідство вимагає від вас правдивих зізнань.

Відп.: Ще раз стверджую, що не брав участі особисто у грабун­ках, вбивствах і підпаленні українських хат. Моя участь в акції об­межилась тим, що я кілька разів вистрелив по хаті псаломщика Міхала Найдуха. Разом з Парашем (імені не знаю), поляком зі Старої Бірчі, ми забрали з собою 70 кг вівса і невичинену шкуру, яка висіла на стіні. Нічого більше не зробив.


Зап.: Якими кулями стріляли?

Відп.: Звичайними кулями з російської гвинтівки.

Зап.: Не розказали ще ви всього про свою участь у грабунках, вбивствах і підпаленні українських хат у Верхній Лещаві. Слідство ще раз вимагає від вас правдивих зізнань.

Відп.: Я сказав правду і нічого більше сказати не можу.

Зап.: Кого знаєте з людей, які брали участь у вбивствах, грабунках і підпаленні українських хат у Верхній Лещаві?

Відп.: У вбивствах, грабунках і підпаленні українських хат у Верхній Лещаві 19 березня 1945 року брали участь міліціонери з постерунків Войткова, Бірчі, Нижньої Лещави і Бжуської Гути. Ось їх прізвища:

  1. Яблецький Станіслав — міліціонер пост. Бірча

  2. Сарабін Володимир — міліціонер пост. Бірча

  3. Вінерський Юзеф — міліціонер пост. Бірча

  4. Цибенко Юзеф — міліціонер пост. Бірча

  5. Соколовський Ян — міліціонер пост. Бірча

  6. Грудецький Людвік — міліціонер пост. Бірча

  7. Дикевич Юзеф — міліціонер пост. Бірча

  8. Нахман — міліціонер пост. Бірча

  9. Врубель Павел — міліціонер пост. Бірча

  10. Заранський — міліціонер пост. Бірча

  11. Лабан — міліціонер пост. Бірча

Прізвищ решти учасників не знаю. Не знаю також, що конк­ретно робив кожний з них. Крім того, особисто знаю, як міліціонер з постерунку Войткова бив батогом одного українця. Прізвища цього міліціонера не знаю. Це брюнет, вищий від середнього зрос­ту, з несимпатичним обличчям. Нині він також арештований і си­дить у в'язниці в Саноку.

Зап.: Куди поділись майно і худоба, пограбовані в українців Верхньої Лещави 19 березня 1945 року?

Відп.: Міліціонери з Бірчі розповідали, що три фури з різни­ми речами і частина худоби, пограбовані в українців Верхньої Лещави, були спрямовані до Войткова. До Бірчі відіслано 7 ко­ней, які роздали полякам, і 6 корів, які за розпорядженням ста­рости чи також повітової комендатури спрямовані до рільничої школи у Перемишлі.


Зап.: Чи можете ви щось додати до своїх зізнань?

Відп.: Не маю більше чого сказати.

Протокол складено відповідно до моїх зізнань і прочитано зрозумілою для мене мовою, що стверджую своїм підписом: (-) Василькевич

Допитував слідчий опергрупп Укр. «Смерш» 4-го Українського фронту, ст. лейтенант (-) підпис нерозбірливий

Archiwum Państwowe Rzeszów, zespól WUSW. — Sygn. 182. — Teczka 6. — K. 1-2.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..