textarchive.ru

Главная > Документ


Документ 40

ЦЕПЛИЦІ

Село Цеплиці лежить на правому березі Сяну, при дорозі з Ярос­лава через Сеняву до Тарногрода (...), тягнеться на відтинку сім кіло­метрів паралельно до течії річки. (...) У 1909 році в Цеплицях мешка­ло 2410 українців, 460 римських католиків і 130 євреїв. (...) У 1939 році тут було 602 самостійних господарства, а кількість українського населення сягала 4000. Населення цеплицьких присілків, за винят­ком Польської колонії, було на 99% українським. (...)

Після початку німецько-радянської війни у червні 1941 року по­чався другий, дуже важкий період панування гітлерівського агресо­ра на наших землях. (...) Колишні польські можновладці відносно швидко здобули так звані кенкарти фольксдойчів і зайняли ключові позиції в Білгорайському старостаті. Вони також зайняли посади у впливових установах Любельського дистрикту, виконували функції директорів «Лігеншафтів», засідали у господарських і контингент­них комісіях у повіті. А також гнали горілку в ґуральнях і доставля­ли її впливовим німцям. З тих своїх впливових позицій вони злісно накладали тягар контингенту головним чином на українські села, од­ночасно сприяючи польським. Після приєднання Цеплиць до Білго- райського повіту польські фольксдойчі класифікували ґрунти цеплицьких селян до першого класу, і на цій підставі німці наклали на Цеплиці у три рази більший контингент.

Уже восени 1941 року Цеплиці не могли виконати свої контин­гентні обов'язки. У листопаді того ж року німці почали застосовува­ти щодо населення гострі поліцейські репресії. Одної ночі підрозділи німецької жандармерії оточили село і виселили з Цеплиць 58 ук­раїнських родин, а реквізовані господарства включили до місцевого «Лігеншафту» (Liegenschaft). Здатних до праці селян було вивезено до Німеччини на роботи, а 48 чоловіків закрито у концентраційному таборі біля Любліна, де вони майже всі загинули. (...)

Зимою 1941/42 року українські Цеплиці почали серйозно го­лодувати. У присілку Волчасти вибухнула епідемія тифу. (...) З се­ла до Німеччини забрали на роботи понад 600 хлопців і дівчат. (...)


За таких умов зменшувалася стійкість українських Цеплиць, а од­ночасно у навколишніх польських селах збиралися польсько-біль­шовицькі банди і своїми нападами турбували населення села.(...)

Напади на Цеплиці й навколишні села почалися вже у сере­дині 1942 року. Першою жертвою польського бандитизму став Микола Наконечний з Халупок. Бандити з Польської колонії забрали його вночі з дому, завели у Жабне і там вбили.

Такі напади у навколишніх селах і присілках змусили ук­раїнське населення у Цеплицях підготувати відповідні кроки про­ти цього польського бандитизму. Через якийсь час від німецької влади отримано дозвіл на організацію збройного відділу сільської самооборони. Німці виділили цьому підрозділу аж сім заржавілих гвинтівок. Та, маючи формальний дозвіл на володіння зброєю, решту вирішили «власними силами». (...) У 1943 році в цеплицькій самообороні зі зброєю вже було 86 осіб.

У Верхніх Цеплицях було створено трохи численніший і кра­ще озброєний відділ, бо там був постерунок української поліції. Кожної ночі по сільських дорогах ходили наші вартові й охороня­ли села. Коли до села наближалися нападники, певні люди били на сполох у церковні дзвони, і всі, хто мав зброю, бігли на визначені позиції. Від цього часу напади поляків на Цеплиці вже не повто­рювалися так часто, як до того. (...)

У лютому 1943 року в Цеплицях і околицях з'явився трити­сячний загін радянських партизанів Сидора Ковпака. (...) 1 берез­ня до Цеплиць прийшли підрозділи німецького війська (...), кілька днів точилися бої в лісах. Німці витіснили Ковпака на північ, втра­тивши при цьому багато людей.

Тим часом польсько-фольксдойчівський гарнізон жандармерії у Білгораю зміг переконати німців, що українці в Цеплицях співпрацюють з радянськими партизанами. На результати не тре­ба було довго чекати. Вже у квітні 1943 року до Цеплиць приїхала німецька жандармерія і наказала зібратися всім дорослим меш­канцям. На зібрання прийшло кілька старих людей і жінок з діть­ми, решта сховались у лісах. Війт Цеплиць, Юрко Новак, довго пе­реконував німців, що у селі нема бандитів, поки ці всі німецькі «сілезці» у мундирах жандармів не відійшли, пограбувавши у лю­дей харчі.


Дали про себе знати калмики-власовці, залишені німцями для боротьби з бандитизмом у Білгорайському повіті. Ці азіати спали­ли у лісі живцем Івана Охаба, коли він став на захист своєї дружи­ни. Літом їхали з Цеплиць до млина в Ожанній Микола Кархут з сином Стефаном, Микола Ковальчик і Теодор Охаб — усі з Ци­ганської Гурки. їх убили на дорозі поляки з Бжиської Волі. Трохи пізніше бандити з Любянки вбили Петра Зілінку.

Після відступу Ковпака польські банди з Люхова і Сенявсько- го Майдану напали на Цеплиці вдруге. (...) Бандити втекли, з переляку залишаючи награбоване майно, коли почули постріли з автоматів самооборони. Від цього часу боївки оминали Цеплиці й передислокувалися на західні території. Особливо тоді потерпіли Курилівка і Домбровиця. У 1944 році багато українців з Курилівки мусили спочатку шукати захисту в Цеплицях і лише звідти виїжджати в Україну. (...)

У середині серпня 1944 року українське населення з Цеплиць і околиць було залишене на поталу бандитським елементам, які формально репрезентували тоді адміністрацію Польщі. У Цепли­цях це були староста Йозеф Бушта і комендант міліції Марцін Ма- терна. Різні злочинці й покидьки польського суспільства зійшли­ся в Цеплицях і околицях і почали систематично вбивати ук­раїнське населення. Приводом для смерті від польського ножа і кулі була належність до українського народу.

Авторитетними представниками тодішньої влади, польської адміністрації були такі злочинці, як Ян Тот («Мева») з Великої Домбровиці, Вінцент і Фелікс Врубелі з Лежахова, Словінський з Пелкінь, Новак («Дроп») з Рудки, Мечислав Круль, Ян Бенца і його брат-близнюк Мечислав Міхальський (нині лікар у Польщі), Тадеуш Куниш, Дзвонек Мікульський і його брати, Болєк Косткевич, Коперський (Татар), Мандович, Войтек Кубрак з Убешина, Йозеф і Франек Зигмунти, Ян Мілек і перехрест Житу- ра з Гожиц. Територією діяльності цієї банди з Цеплиць були всі наші землі на схід від Сяну.

До другої банди, яка діяла в околицях Цеплиць з базою у Сенявському Майдані, належали: Урбанський, Ян Козлуб з Польської колонії (він хотів замінувати церкву в Добрій, але бом­ба вибухнула раніше і розірвала його), брати Сорготови з Бучини


біля Слободи, Ян і Собек Пендзівятри з Малої Домбровиці, Ян Одонек і брати Лєнарови з Королівки, Ян Крупа, Міхал Вось з Циганської Гурки, перехрест Іван Наконечний (Микитка). Най- жорстокішим убивцею в цій бандитській групі була стара панна Ева Кубіца, яка у 1935 році приїхала із-за Сяну зі своїм батьком Якубом і поселилась у Нижніх Цеплицях Дольних на фільварку в адміністратора Ружицького. На своїй совісті вона мала понад 50 убитих українців з Цеплиць та околиць.

До цих двох бандитських груп у планованих акціях приєдну­валися ще помічники, які тільки грабували і полювали за трофе­ями. Саме в такому зміцненому «сезонною підмогою» складі бан­дитські групи впень вирізали українське населення Піскоровиць. А починалося від арештів зовсім невинних людей у Цеплицях. Жертвами арештів були: Михайло Квік (Гілар), Сенько Лешак, Михайло Лешак (Команів), Стефан Воробель, брат Олекси, Олекса Федірко, Ілько Піх, брати Андрій і Микола Гись, Олекса Гарпуль, Михайло Шегда, Микола Федірко (Медик). З цієї гру­пи загинули у в'язниці Олекса Федірко, Михайло Лешак (Ко­манів), Юрко Шегда і Михайло Федірко (Медик) (так в оригіналі. — Ред.).

Іншим разом ті самі бандити заарештували у Цеплицях таких селян: Івана Волчастого (Калин), Івана Коваля, Петра Волоса й Івана Пазуняка з Адамівки. У 1945 році додому повернувся тільки Петро Волос, але незабаром помер. Решта загинули без сліду (...) Іван Кархут врятувався від смерті втечею.

У березні 1945 року польська банда напала на присілок Цеплиць — Волчасте і там жорстоко мучила, а потім вбила 24 осо­би. Через кілька днів напала на Цеплиці. Тоді загинули: Степан Зубик, Федько Рудик з Покрив, Олекса Волос (Градус), Катерина Квік (Гілярка), брати Кость і Михайло Нагірні, Тимко Сопілка, Денис Чорнейко, Дмитро Шегда (Смаль), Іван Рудянин, Микола Пашковський (Попик), Нестор Паранич, Микола Мокрицький, Іван Грод, Марія Грод, Олекса Зигмунд, Дмитро Пісечко, Павло Пухта, Іван Нагірний, Михайло Шегда, Михайло Цупер, Петро Воробель, Сильвестер Пашковський, Настя Квік, уся родина Мок- рицьких — Іван, Марія, Анна, Василь, Михайло і Ярослав. На присілку Шегди поляки сокирою зарубали Михайла Шегду.


У 1945 році польська банда напала на хату старого Івана Кар- хута і так його побила, що через кілька днів він помер. Микола Вось зі своїми колегами Бахорами вбили Івана Лутого з Цигансь­кої Гурки у ліску «Півне» біля Цеплиць.

Злочинці не поминули також українського населення на присілку Молинь, який належав до громади Піскоровиць. Від ножів польських бандитів там загинули: Ілько і Анна Молинь (їхню дочку бандити вкинули до Сяну), Петро Ковальчик, Семен Хромейко, Василь Волох, Настя Піган, Параскева Бліщ, Ілько Сах, Іван Бліщ, Марія Молинь, Анна Сах із сином і Олекса Молинь. Онуфрія Молиня вбив товариш — поляк з Рудки Стах Котовсь- кий, а Петра Коваля вбили мазури — Марія і Альбін Лєйчаки, які мешкали в лісовій сторожці.

Систематична акція винищення українського населення тривала на всьому Закерзонні, а особливо у Цеплицях. На Різдво Христове 1945 року поляки вбили у Тарнавці біля Ожанної всю родину Коза — матір Параску, її синів Івана, Петра, Миколу, Сте­фана і дочку Анну. Тоді загинув також Теодор Павлівець із села Павлова, а на присілку Белє бандити вбили Анну Мокрицьку. Ми­хайло Беля загинув на пасовищі біля своєї хати.

Вбивали українців і на території Сеняви. У 1945 році поляки замордували там усю родину Наконечних (5 осіб, у тому числі троє дітей), загинули Андрій Гірний з дружиною й чотирма дітьми і Михайло Левцьо з дружиною й двома дітьми. Одне з дітей вижи­ло і залишилося сиротою.

* * *

Після розпаду гітлерівської Німеччини українці, які були вислані до Рейху на примусові роботи, почали масово поверта­тися додому. По одному або групами верталися також хлопці й дівчата з Цеплиць. Виходили з потягів на станціях у Ярославі, Лежайську і Тринчі. Вони везли з собою мізерне майно і пішки діставалися до рідних Цеплиць. Не знали, що на всіх перехрес­тях перед селом або над берегом Сяну в прибережних кущах за ними стежили польські бандити, які затримували тих, хто по­вертається, все у них відбирали і всіх по черзі вбивали. Трудно нині сказати, скільки цеплицьких хлопців і дівчат убили ці бан­


дити. Десь над берегами Сяну вкидали їхні тіла до річки, і ніхто не знає, коли і кого вбито.

Влітку 1945 року з Гамбурга поверталась Анна Молинь, вийш­ла з потяга в Лежайську і пішла навпростець до свого села. По до­розі схопили її поляки з Бжиської Волі, пограбували все, що у неї було, а потім завели до лісу, там пригнули верхівки двох дерев, прив'язали до них дівчину і розірвали надвоє.

Тоді поляки вбили над Сяном також двох братів дружини Ло­гина, а їхні тіла вкинули в річку. Так само загинули: Василь Кар- хут — брат Стефана з Циганської Гурки, Андрій Зінь, Іван Пили- пець. Брати Іван і Василь Гроди після приїзду до Лежайська вирішили взяти віз із Цеплиць. За ним пішов Василь. Коли повер­нувся до Лежайська, брат уже був мертвий. Його вбили поляки.

* * *

Неможливо зараз установити, скільки хлопців і дівчат з Цеплиць, що поверталися з Німеччини, загинули над берегами Сяну. Багатьох з тих, хто був у Німеччині на роботах, нема ні на еміграції, ні на батьківській землі. Залишається припустити, що вони загинули від бандитських куль, а їхні тіла попливли Сяном до Балтійського моря.

Важко описати Голгофу людей з мого села і назвати всіх жертв українських Цеплиць, а вони були дуже великі. «Людові» літо­писці наших часів голосно вихваляються, як зі своїм військом і Цивільною міліцією захищали українське населення від банд. Яка страшна іронія! Коли на очах польських міліцейських гарнізонів і війська у Ярославі гинули мирні мешканці мого села, тоді ніхто не прийшов захищати людське життя.

Мимоволі спадає на думку опис із Галицько-Волинського літопису, як багато століть тому Лєшек вирушив на Лева, зайняв Пшеворськ, убив у ньому всіх людей, від малого до великого, і по­вернувся на свої землі. «Культурні» спадкоємці у XX столітті пов­торили напад Лєшка.

* * *

У ці дуже важкі місяці польських переслідувань і вбивств без­захисних мешканців Цеплиць люди випили гірку чашу до самого


дна. Кожний хотів утікати в безпечніший бік, щоб не жити вічно у страху за своє життя і не дивитись на муки і смерть сусідів і влас­ної родини.

Виселення українців з Цеплиць почалось на початку 1945 ро­ку. (...) На тих, хто виїжджав, по дорозі нападали загони Армії Крайової і забирали у людей все, хто що віз.

Після страшних вбивств українського населення у Піскорови­цях, Молинях і Волчастих багато українців з Цеплиць пішли кочу­вати у ліси за Добчою, Доброю і під Лехманями. Тоді там почали утворюватися загони УПА, і польські боївки вже не мали сміли­вості туди навідуватись. 27 липня 1945 року почалась остання акція виселення. У Цеплицях залишились лише українці з міша­них сімей. (...)

Невдовзі після виселення поляки з Сенявського Майдану приїхали до Цеплиць з наміром зруйнувати українську церкву Але українські жінки з мішаних сімей, які залишились у селі, не дали цього зробити.

Українську церкву в Цеплицях перетворили на костел. Село заселили поляки з заходу, і від недавніх українських Цеплиць за­лишились тільки численні могили і теплий спогад емігрантів.

Ю. Теплицький. Теплиці — історія одного замученого села // Ярослав- щинаіЗасяння 1031—1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк— Париж—Сідней—Торонто, 1986. — С. 587—607.

Напад на Волчастий — присілок Цеплиць

(...) У суботу 3 березня 1945 року численна польська банда на­пала на наш присілок — Волчастий. Бандити спочатку прийшли до нас, бо наша хата стояла при в'їзді до села. Як розповідав мій брат Іван, один з бандитів, з фінкою у руці, наказав усім лягти в ліжка. Іванові вдалось утекти, але бандит застрелив усю родину — батька Миколу Гися, моїх братів — Петра і Василя та сестру Еву Гись.

Це все відбувалось на очах моєї мами, яка сиділа за піччю. Бан­дит стріляв у неї чотири рази, але якось не влучив. Лише п'ятою кулею розбив лице і вибив зуби. Мама якимось чудом видужала, але незабаром таки померла. По сусідству з нами бандити вбили Степана, Петра і Миколу Ничів. Загинули там також Іван, Мару­


ся, Катерина, Василь, Михайло і Петро Лишаї. Бандити не поща­дили також Мирона, Михайла, Марію, Олега та Ілька Волчастих. З ними загинули також: Олег, Маруся і Василь Сороки — всі були мешканцями Волчастих. Микола Щасний зі Східної України, який мешкав у нашому присілку, також загинув від польської кулі.

Після цього бандитського нападу в селі почали грабувати ук­раїнців різні пройдисвіти, як Стах Піган і Ян Кохан. Усі ще пам'ятаємо, як під час вивезення українського населення з наших теренів там, за Рудкою, у Кутах, польські бандити перехопили 6 фур з бідними переселенцями і звідти не повернулася жодна жи­ва душа. (...)

Досі, після стількох років, пам'ятаю підрахунки римо-като- лицького священика з Цеплиць, який нарахував понад тисячу вби­тих українців з околиць Цеплиць і поховав їх на місцевому кладо­вищі. Він не враховував тих 75 українців, яких поляки застрелили у самих Цеплицях. Українці Ярославщини мусили платити високу ціну за свою національну відмінність.

Анастасія Мороз. Трагедія українського населення з присілка Волчас- тий // Ярославщина і Засяння 1031—1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто у 1986. — С. 625—626.

Документ 41 СУРОХІВ

Село Сурохів, записане у Земельних книгах за 1462 рік, ле­жить на широкій і дуже родючій рівнині на правому березі Сяну, напроти княжого замку Ярослава. З незапам'ятних часів у Суро- хові проживали тільки українці. Такий стан зберігався до кінця XIX століття, коли у селі почав поселятися польський елемент. Це була фільваркова служба і сезонні робітники. Після 1930 року прийшли польські колоністи. Але вони швидко потонули в ук­раїнському морі і як сепаратистська польська група не відігравали на селі жодної ролі. (...) Шематизм греко-католицької церкви


інформує, що в Сурохові та його присілках, Конячові й Собеціні, проживало 2282 українці. (...)

Коли наприкінці липня 1944 року радянські війська зайняли майже все Надсяння, розпочалася сваволя жорстоких польських банд. Сусідні польські села перетворились на бази для бандитсь­ких нападів на українське населення. Бандити нападали серед білого дня, стріляли у кожного зустрічного українця. Ніхто не був упевнений, чи проживе хоча б ще один день. Від грудня 1944 року напади поширились на територію української Ярославщини. Польські села Півода і Шовско стали центром кривавого польсь­кого бандитизму.

Щоб якось протидіяти цій розбійницькій акції покидьків польського суспільства, українське населення лісистої частини Надсяння, особливо околиць Любачева і Цішанова, взялося за зброю і організувало загони самооборони, які пізніше увійшли до складу УПА. Навколо Сурохова нема лісів, тому там не створюва­лися жодні загони. Єдиною організованою формою оборони стала система тривоги, до якої, крім Сурохова, приєдналося населення Собеціна, Конячова, Маковиська і Вітліна. Удень і вночі навколо тих сіл чергували спостерігачі, які биттям у дзвони і труби попе­реджали про напад польсько-радянських татар.

15 вересня 1945 року численна польська банда напала на Су- рохів. Тієї трагічної неділі священик Михайло Плахта відправляв богослужіння у місцевій церкві. Бандити увірвались до церкви, наробили ґвалту, перервали богослужіння, забрали священика з вівтаря. Заарештували також дружину священика і сина Юрка. Зв'язавши колючим дротом, арештованих тяжко побили, а потім повели на допит до села Півода, де знову страшно знущалися з них. Потім усіх погнали до Шовска і там, роздягнувши всіх дого­ла, публічно зґвалтували дружину священика Плахти і врешті всіх розстріляли.

Друга група з тієї самої банди схопила під церквою кільканад­цять дівчат, привела їх на фільварк, також роздягли догола і зну­щалися з них. Коли Іван Кордіяк став на захист дівчат, один з польських бандитів застрелив його. Під час нападів польських банд на Сурохів загинули: Василь Конський, Стефан Дуль, Олек­са Ванцак, Параскевія Ціховлас, брат пробоща Володимир Плахта,


Василь Осьмак, Михайло Гелета, Василь Зінчак, Настя Кулик, Михайло Кунь, Анна Федан, Стефан Кушпира, Дмитро Дубняк, Олекса Романець, Роман Головенька та інші.

16 серпня 1945 року Польща уклала договір з СРСР про пере­селення всіх українців з земель так званого Закерзоння. Пе­реслідування українського населення тепер набрало легальної форми і називалось тутешніми польськими писаками військовою «охороною». Яка це була польська офіційна «охорона», знають тільки ті, хто її пережив. Цивільна міліція і різні «штурмівки» так заохочували українців до переселення, що знову били людей, зну­щалися з них і безкарно стріляли у кого хотіли.

10 березня' 1946 року всіх мешканців українського Сурохова зігнали на залізничну станцію в Ярославі і вивезли на терени Тер­нопільщини. Тих, хто залишився і зміг якимось чудом уникнути примусового виселення, у 1947 році вивезли на Повернені землі. І суто українське село Сурохів перестало існувати.

Сьогодні тільки самотня українська церква, перетворена на польський костел, стоїть у Сурохові, щоб своєю прекрасною архітектурою нагадувати чужим приблудам, що сурохівські землі є українськими.

Михайло Шкільних. Сурохів — українська сільська фортещ над Ся­ном// Ярославщина і Засяння 1031—1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1986. — С. 565—575.

Документ 42

ЖЕРТВИ ДОБРОЇ

Перелік 27 осіб, вбитих 10 січня 1946 року, розміщений на пам'ятнику в Добрій.

Анастасія Козар, Олександер Комінко, Анастасія Новак, Марія і Катерина Палюх, Марія Головенчак, Марія Бус, Теодор Кудлак, Юрій Лиховід, Анна, Анастасія, Анна (дитина) і Катерина Кріль,


Анна, Марія, Михайло й Ілько Головенчак, Марія Дика, Анастасія і Андрій Квасньовський, Марія Миц, Анна Лиховід, Михайло, Анастасія і Розалія Копанець, Петро і Анна Тараско.

Микола Андрусяк. Кривавий терор польських боївок на Надсянні // Ярославщина і Надсяння 1031—1947. — С. 621.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..