textarchive.ru

Главная > Документ


Документ 38

ПІСКОРОВИЦІ - ЛІДИЦЕ УКРАЇНИ

Лідице — старе гірницьке село біля Кладна у Чехословаччині,
відоме у всьому світі. Там вбито німецького гауляйтера Протек-
торату Чехії і Моравіїу генерала поліції Гейдріха. 10 червня
1941 року німці розстріляли у цьому селі всіх чоловіків і
56 жінок. Решту жінок закрили у концентраційних таборах, а
дітей розіслали по німецьких притулках. Село спалили і пере-
орали. Так Лідице зникнуло з лиця землі.

Не одне Лідице має Україна. Вона має також своє українське
Надсяння... Це село Піскоровиці, яке лежить на правому березі
Сяну, неподалік Жухова, між Синявою і Лежайськом. (...)

У 1930 році тут мешкало 1859 українців, 428 поляків і 102
євреї. Головним заняттям населення було сільське господарство.


Посередині села стояли чудова мурована церква, читальня і двопо­верхова школа. Трохи далі — український кооператив. У церкві гарно співав хор, часто влаштовувалися різні культурні заходи. Традиція культурної праці у селі сягає 1910 року, коли було ство­рено товариство «Січ» (...), що об'єднувало приблизно 300 чо­ловіків.

У цьому великому і надзвичайно свідомому селі у квітні 1945 ро­ку без найменшого приводу з боку українців дійшло до різанини невинного населення.

Терор почався у серпні 1944 року і посилився у березні наступ­ного року. Під кінець квітня поляки зібрали наших людей ніби на мітинг у справі переселення, а насправді мали вже готовий план масового знищення. Школу і всіх зібраних обстріляли з автоматів. Тоді загинуло 358 українців. Вбивці, яким мало було цього огид­ного «геройства», виловлювали людей у полі над Сяном і вбивали їх або топили.

Врятувалися тільки окремі діти. Двоє з них приїхали з Франції відвідати рідне село, зробили фотографії і цей наочний документ Голгофи українців над Сяном повезли у вільний світ. У цих актах людиновбивства і блюзнірства вцілілі звинувачують священика Яна Зарембу і польську владу.

Про це людиновбивство українців у Піскоровицях і на Засянні світ нічого не знає, і самі ми знаємо також дуже мало. Нема на За­сянні місцевості, у якій польські банди не мордували б місцевих українців. Наші жертви становлять кілька тисяч невинних осіб.

У самих тільки Піскоровицях у квітні 1945 року життя втрати­ли приблизно 900 українців.

Оксана Багайлюк

Ось перелік осіб, яких замордовано у 1945 році тільки тому, що були греко-католиками, українцями. Це лише невелика частина тих, чиї прізвища вдалось установити поза всяким сумнівом. Усі походять з Піскоровиць.

У списку є багато однакових прізвищ, але це лише тому, що на селі було кільканадцять родин з ідентичними прізвищами.


Жертви терору

Бліщ Іван

Куцло Іван

Куцло Михайло

Швед Катерина

Шалева Анна

Шалева Михайло

Піхан Анна

Піхан Катерина

Студент Марія

Козелко Теодор

Сорока Іван

Куцло Теодор

Бліщ Михайло

Пуцило Михайло

Чайка Михайло

Бенько Михайло

Бенько Марушка

Бенько Стефан

Бенько Анастасы

Бенько Іван

Бенько Михайло

Папа Василь

Папа Параскевія

Шикула Марія

Шикула Ева

Кулага Катерина

Чайка Анна

Шикула Василь

Шикула Анна

Шикула Іван

Козелко Іван

Курас Олег

Курас Анна

Курас Іван

Шикула Іван

Шикула Ева

Шикула Михайло

Шикула Марія

Шикула Марія

Шикула Славко

Майдер Олег

Базилевич Павло

Базилевич Михайлина

Бліщ Іван

Рафа Петро

Рафа Іван

Рафа Олег

Рафа Анна

Менько Юрій

Менько Ева

Палюх Михайло

Пуцило Іван

Пуцило Анна

Волос Іван

Волос Петро

Куцло Іван

Молинь Іван

Логин Петро

Логин Іван

Березка Анна

Когут Ілько

Шалева Ілько

Шалева Михайло

Шалева Марія

Шалева Параскева

Шалева Кароліна

Занько Андрій

Занько Іван

Занько Марія

Келар Стефан

Руп Михайло

Ходан Андрій

Сирило Стефан

Соха Іван

Фесяк Олег

Волос Юрій

Когут Анна

Коман Анна

Коман Катерина

Ступен Марія

Молодій Марія

Козелко Ксенія

Рафа Текля

Папа Марія

Рафа Марія

Рафа Михайло

Рафа Стефан

Вахнянин Зоя

Вахнянин Орися

Вахнянин Нестор

Шикула Дмитро

Шикула Стефан

Вовчко Михайло

Хрумейко Юрко

Швед Марія

Молинь Марія

Молинь Стефанія

Молинь Ілько

Буковенський Стефан

Буковенська Ксенія

Волос Михайло

Волос Анна

Козелко Олег

Козелко Марія

Волчастий Олег

Волчаста Марія

Ще про події у Піскоровицях

Першою у моїй родині загинула сестра Марійка. Її схопили з нареченим на Сяні і обох кинули під лід. Брати Іван, Михайло, братова, двоє дітей і мама загинули в селі у школі. У цій школі за­гинуло тоді 340 осіб. Усе господарство спалили, майно загарбали, а ми втекли в самих сорочках і на одній фурі добрались до України: тітка Стефанії Терлецької з Шпаком, брат Микола з дружиною і сином, батько, я і Ситар з дітьми і дружиною.

І так приїхали в Україну і живемо до цього часу. Церкву зруй­нувала ця банда, яка вбивала людей. У Піскоровицях тоді загину­ло 1344 особи. З Піскоровиць тут нема нікого.

Стефан з Піскоровиць (нині мешканець України)

Піскоровиці в 1966 році

У 1966 році я вирішила поїхати в Україну, а потім до свого се­ла Піскоровиці, у якому ще залишились мої родичі. Приїхала до села і не повірила власним очам, що це мої Піскоровиці, які я по­кинула 28 років тому. Мене огорнув великий сум: хат мало, церква і читальня розвалені, усе заросло бур'яном. У селі залишилось ли­ше кілька українських родин.

Ми пішли на цвинтар, і там також усе поросло бур'яном. Мені по­казали дві братські могили замордованих у місцевій школі. На одній поставили залізний хрест, на другу людям не вистачило грошей.

Після повернення до Америки разом з Василем Шикулою зібрали трохи готівки, мій чоловік Стефан розробив план, і це все вислали до родини Миколи Шикули. Пам'ятник зробили, але, щоб його встановити, потрібний був дозвіл влади. Після довгих клопо­тань у Варшаві в Українському комітеті й у Жешові приїхала комісія перевірити, що то були за люди і як їх вбито. Нарешті ми отримали дозвіл на встановлення пам'ятника. Він стоїть поблизу дороги, а люди, які приїжджають з України до Піскоровиць, спо­чатку йдуть на цвинтар подивитись на пам'ятник і згадати у мо­литві невинних жертв польського людиновбивства.

Стефанія Терлецька

Ярославщина і Засяння 1031—1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто, 1986. — С. 510—513.


Від церкви у Піскоровицях залишилися шматки кам'яного фундаменту, кілька старих лип і великий хрест. Тут, ще перед висе­ленням українців, місцеві й навколишні польські злочинці вимор­дували протягом одного дня 358 українців. Згідно з розповіддю на­очних свідків польський уряд виселив з Піскоровиць тільки поло­вину українського населення, бо другу половину (1344 особи) встигли знищити сусіди-поляки ще перед урядовим виселенням.

Церкву, яка мозолила очі, місцеві поляки поступово розібрали, а коли минуло 20 років, знищили дощенту.

Олег Володимир Іванусів. Церква в руїні: Загибель українських церков Перемиської єпархії. — Cm. Катарінес (St. Catharines), 1987. — С. 255.

Документ 39

ТРАГЕДІЯ СЕЛА ГВОЗДЯНКА

Там не було УПА. Поляки говорять, що якби не УПА, то лемків не виселяли б і українців залишили б у спокої.

Поряд з самим Жешовом були ще два українських села: Залісся і Біла. У Заліссі була чудова мурована церква, побудована українцем, який повернувся з Америки у 1889 році. (...) У Заліссі богослужіння велось у греко-католицькому обряді, тільки про­повідь була польською, щоб усі розуміли, бо більшість вірних го­ворила тільки польською.

За 10 км на південь від Жешова були села Гвоздянка, Ближнянка і Малівна; найбільше українців було у Гвоздянці, більше половини становили українці. У Гвоздянці розмовляли українською і польсь­кою. (...) Далі, за ЗО км на південь, були суто українські села: Бо- нарівка, Ванювка, Коростенка (Красна), Чорноріки, Опарівка, Жеп- ник і Петруша Воля. Всюди розмовляли українською, у церквах пра­вили у греко-католицькому обряді, крім Петрушої Волі, у якій були уживані дві мови... На 1200 мешканців Бонарівки був тільки один по­ляк, але і він сам, і його діти розмовляли українською. Там були всі українські культурні установи, які на той час могли існувати: читаль­


ня «Просвіти», «Сільський Господар», «Молочарня», Товариство «Луг», «Союз Українок», Товариство «Відродження» та інші. (...)

У 1945 році почалася репатріація. До Бонарівки приїхали агітатори записувати людей на виїзд в Україну. Обіцяли рай на землі. Люди не мали виходу. Поляк — ворог і москаль також ворог, але краще між своїми... Записались... Гвоздянка прилучилась до Бонарівки, настав час виїзду, квітень 1945 року. Люди прощались. Бо це була остання ніч Гвоздянки.

Вночі польські «лицарі» оточили село. Вдирались до кожної ха­ти, хто записався на виїзд. Це не був татарський напад, ані напад хи­жих звірів. Це був напад польських гієн, які спрагли української крові. Людей витягали з хат, прив'язували до дерев, до плотів, віша­ли для забави, вирізували на грудях тризуби і хрести, обрізали руки, перерізали горло. Мою знайому Катрю Раджиняк, яка вийшла заміж за українця, прив'язали до дерева біля хати, відрізали груди і дали ссати малим дітям, яких у неї було двоє. До ранку всі вони бу­ли мертві. Її сестру Розалію замордували у такий самий спосіб. Най­молодшу, 19-річну Софію, яка вийшла заміж за поляка, залишили живою. Однак коли вона побачила, як мучать її сестер, від шоку по­чала кричати. Тоді власний чоловік убив її на місці. «Гулянка» три­вала до ранку. Усе, що люди мали забрати з собою, нападники розікрали і вивезли «між своїх».

Щасливцям вдалось утекти, і вони повідомили про себе у Бо- нарівку, що була за ЗО км, бо ближче українського села не було. У Бонарівці розташовувалась радянська частина, у складі якої були також українці. Відразу вислали «каральну» роту, 20 возів з кінь­ми і солдатами і 20 озброєних цього дня сільських хлопців. В по­лудень вони приїхала на місце. Там застали страшну картину: при кожній хаті у калюжах крові лежали знівечені тіла. Польське шу­мовиння вже втекло, оскільки боялися, що їх може наздогнати відповідь. Командир групи наказав зібрати всіх убитих в одне місце. Нарахували 166 осіб. Викопали спільну могилу і послали до найближчого села за польським священиком, щоб поховати всіх нещасних. Рота повернулась до Бонарівки без людей і без майна.

М. Хом'як — родом з Бонарівки

Український Архів у Варшаві. Квартальник «Лемківщина». — 1987. — №4. Видання Організації захисту Лемківщини у Нью-Йорку.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..