textarchive.ru

Главная > Документ


Документ 34

У СТАРОМУ ЛЮБЛІНЦІ

Фрагмент статті «Запис злочину» з циклу «Під спеціальним

наглядом»

Я мав шістнадцять років, коли до нашого села, Старий Люблінець, увійшла Червона Армія, — згадує Дмитро Кущак, — це було 20 липня 1944 року. А 22 липня з лісів Сольської Пущі вийш­ли підрозділи польських і радянських партизанів і почали грабува­ти моє село. Забирали коней, худобу, свиней, одяг, взуття, збіжжя, словом усе, що можна було забрати і чого не забрали гітлерівці. Так нам засвітило сонечко волі, принесене на російських багнетах і ду­лах партизанських автоматів. Це мала бути кара за підозру в співпраці з Гітлером і Бандерою. Пригадую, що серед мешканців села тільки священик і вчитель були інтелігентами. Крім них, ніхто у селі не мав вищої освіти. Кілька осіб закінчили сім класів, части­на — чотири класи, кожний третій був неписьменний. Тож про яку політичну співпрацю могла бути мова?

Визволення принесло українцям ще більшу трагедію. Під час війни гітлерівці забирали збіжжя, молоко, м'ясо. У 1942 році село почало голодувати. Мама готувала нам кропиву... «Визволителі» не відрізнялися від окупанта. Визначено було контингенти, а на додаток реквізували все, що залишилось.

У вересні 1944 року зміцнені сили поліції та У Б вдерлись до села і забрали 40 осіб. Нещасних погнали до Руди Ружанецької. З розповідей мешканців знаю, що їхні руки були зв'язані колючим дротом, їх завели до лісу і всіх знищили. Серед міліціонерів і функціонерів УБ були мешканці Нового Люблінця Едвард Муха і Пьотр Шинал. Дотепер матері, дружини і діти не знають, де ле­жать останки їхніх близьких.

Від осені 1944 року до початку 1945 не було дня, щоб до села не вдиралась міліція або УБ, щоб когось не заарештовували. А ко­го брали, той вже не повертався. У цьому терорі було пограбовано все, що тільки потрапляло в руки. Хапалися за зброю і стріляли у мирних людей на подвір'ї й у помешканні. У лютому 1945 року


застрелили у помешканні 18-річну Марію Денеку і 32-річного Дмитра Ступака. Серед білого дня їх застрелила панянка у мун­дирі поручника Війська Польського. А пізніше від'їхала у напрям­ку Цішанова.

Судним днем стало 21 березня 1945 року. У книжці «Дорога у нікуди» на с. 372 про це згадується тільки одним реченням:«21 бе­резня 1945 року 240 солдатів з Окремого оперативного батальйо­ну (КБВ) у Любачові і міліціонери провели акцію в селі Старий Люблінець». І це все. Коротко. А я був свідком цієї «акції» й до­нині її пам'ятаю. Відразу після сходу сонця військо і поліція ото­чили село. А потім почали стріляти запалювальними набоями, підпалюючи у такий спосіб село. До вечора Старий Люблінець ущент згорів. Коли у селі шаленіла пожежа, кати у мундирах Війська Польського витягали з будинків чоловіків, починаючи від п'ятнадцятирічних. їх вбивали на місці на очах матерів, дру­жин, дітей. Врятувалися лише ті, кому вдалось утекти до лісу, за 5 км від села. Мені також це вдалось. Це була пацифікація, а не якась там «акція». Пацифікатори грабували все, вантажили на во­зи і вивозили у напрямку Руди Ружанецької, Немцова, Цішанова, Замха — сіл, де проживало головним чином польське населення. 21 березня 1945 року поляки вбили 170 чоловіків. Ще протягом кількох наступних днів над спаленим селом піднімався дим, було чути тільки зойки жінок і дітей. Перед цим у Старому Люблінці мешкало 700 родин.

Цього трагічного дня у лісі між Новим Люблінцем і Рудою Ру- жанецькою стояв підрозділ УПА. Знаю, що партизани, дізнавшись про трагедію, вимагали від командира помсти на мешканцях Руди Ружанецької, де переважали поляки. Вибрали Руду, бо звідти по­ходили міліціонери, які пацифікували Старий Люблінець. Але ко­мандир підрозділу УПА, І. Шиманський, не дав дозволу

23 березня 1945 року КБВ знову спробував напасти на село. Але тим разом його привітали кулі УПА. Багато солдатів загинуло під час бою. До нинішнього дня у Новому Люблінці стоїть пам'ят­ник, присвячений тим, хто зміцнював «народну владу», вбиваючи мирних людей.

Ще гірша доля чекала село Гораєць, що за 8 км від Старого Люблінця. У Горайці нападники мордували не тільки чоловіків,


але також жінок і дітей. Тоді загинуло 200 осіб. Після пограбуван­ня все село спалили.

У всіх тих злочинах хтось брав участь, хтось давав накази. Не так уже й важко встановити, хто це. Чи правда не проб'ється крізь сталінський бетон?

Стефан Мігус//Наше Слово. — 1990. — № 15( 15 квіт.).

Документ 35 ЛЕЖАЙСЬК

У прикордонному Лежайську українці мали гарну церкву і Народний Дім. Натиск польськості на всі фронти громадського життя був таким сильним, що українці у Лежайську розмовляли польською. Бувало й так, що священик у церкві проголошував проповідь польською.

Після приходу німців у 1939 році українське населення у Ле­жайську ніби почало опам'ятовуватися. Під час окупації в місті існувала початкова українська школа, замість передвоєнної «Просвіти» було створено Українське освітнє товариство, почали діяти театральний гурток, дитячий садок, було організовано чудо­вий хор і духовий оркестр. При церкві утворилися гуртки релігійної спрямованості. Почали працювати кооперативні інсти­туції («Самодопомога», Районна Молочарня), були приватні ук­раїнські магазини. Словом, національне і культурне життя прохо­дило нормально.

Між польським і українським населенням не було видно ніякої ненависті, головним чином тому, що всі родини у Лежайську були мішані. Після захоплення Галичини більшовиками восени 1939 ро­ку багато людей прибуло на західні окраїни наших земель, і почала проводитись інтенсивна культурно-освітня діяльність. Це не подо­балося польським діячам. Від початку 1940 року аж до нападу німців на Радянський Союз польське підпілля проводило масові розстріли українського активу, а особливо священиків і вчителів.


На територію Лежайська й околиць польське підпілля кинуло банди різунів на чолі з «Волиняком». Він належав до польських не­добитків зі сходу. Цей бандит зібрав у своїй банді різноманітних хар­цизяк із Лежайська й околиць. Він почав переслідувати українське населення не тільки у місті, але й по селах. У банді вирізнялися: Та­деуш Рейман, його брат Зигмунт Рейман, Станіслав Бялковсь- кий, 3. Венцлав (псевдонім «Шльонскі», заступник «Волиняка»), Ю. Мжиглуд, Казімеж Стоцький, три брати Келбовичі із Седлянки, Ю. Тричинський (його брата вбили німці у 1943 році). Ця група бан­дитів була тоді найвищою владою у Лежайську, бо безкарно грабува­ла і мордувала українців на кожному кроці, вдень і вночі.

(...) Першою жертвою був Еміліан Ванчик із Седлянки, (...) потім з'явилися інші. Від рук бандитської групи мученицькою смертю загинули дві сестри Слабові, Лев Кишакевич з дружиною і домашньою працівницею. Івана Гайдука вбили на мосту перед йо­го домом. Ольга Ванчицька із Струців загинула на дорозі біля Дембна. Її стягнули з воза і на місці розстріляли. Через кілька місяців подібна доля спіткала її чоловіка Івана. Його забрали з ха­ти, завели до Сяну, прив'язали до льодяної брили і пустили за течією на вірну смерть.

Від польських бандитських куль загинули старі Гайдуки, дру­жина адвоката Марія Геліцінська з 13-річною дочкою Расею. З цієї жінки бандити знущалися довго. Екзекуцію здійснив Казімеж Стоцький з Венцлавом Шльонським. Бандити завели їх уночі до так званого Монастирського лісу і там зґвалтували матір, а прив'язана до дерева дитина мусила дивитись на цей злочин. Потім це саме зробили з неповнолітньою дочкою.

Від рук тієї ж банди загинув Хамець із сином і мати Атамано- вої. Стараннями лежайського злочинця «Волиняка» у Лежайську виникли ще дві банди. Однією командував Кравчик, який діяв під псевдонімом «Кудлатий», другою керував Станіслав Войцеховсь- кий з Лежайська. Бандит «Кудлатий» зібрав шайку виродків з Ле­жайська і Піскоровиць, які послідовно розстрілювали українських селян. До цієї банди з Лежайська належали: Зигмунт Криса, два брати Венцлави з вулиці Подольшини, Тадеуш і Ян Цьосек, Адам Вішневський, Чеслав Зьомек і ще дехто. Усі вони тримали у стра­ху всю українську Лежайщину.


Найжахливішу різанину влаштувала банда «Кудлатого» у Піскоровицях. Місцеві поляки допомагали бандитам у виловлю­ванні українців, доводили пійманих до «збірного пункту» в місцевій школі, звідки вже не було можливості вийти живим.

Один зі злочинців, «Зьомек», пізніше розповідав, що перед по­чатком мордування українського населення у Піскоровицях банда перебувала у фільварку біля Жукова, у Щекота. Керівник банди «Кудлатий» наказав усім без винятку випити перед акцією стільки алкоголю, скільки хто зможе. Після цієї пиятики випустив свою бандитську зграю на Піскоровиці. Цей «Зьомек» розповідав, що немовлят вбивали на місці. їх брали за ніжки і розбивали голівки об стіну будинків або колеса возів, які стояли на подвір'ї. Усе це діялося на очах батьків і матерів. Найбільше знущалися з жертв Зигмунт Криса і звироднілий пастух «Зьомек» з вулиці Подвежи- нек у Лежайську.

Від 22 липня 1944 року до кінця березня 1945 року вся ук­раїнська Лежайщина жила у постійному страху. Ніхто не знав, чи доживе до наступного дня. Хто міг, ховався у лісі, інші втікали до українського села Дембно. Місцеві українці організували там таку самооборону, що польські розбійники не відважились напасти на село.

Такий побіжний перегляд втрат серед українського народу на наших західних окраїнах, а особливо на території нашого Надсян- ня, це промовистий документ нечуваних злочинів поляків проти українців.

Майже дощенту вибите українське населення у Павлокомі, Піскоровицях, Горайці, Старому і Новому Люблінці та жахливі методи вбивства говорять самі за себе.

У польській листівці від 1943 року, адресованій «До ук­раїнців», яка розповсюджувалася з підписом «Польське військо­ве командування 4 району», нам погрожували : «Не буде України у Польщі. Присягаємо перед Богом. З нами можуть залишитись лише ті, хто піде на гилях спокути і покаяння. Решта за Збруч!» Погрозу «за Збруч!» польські переселенські комісії ви­конували дослівно. Польська влада мріяла у цей час про Поль­щу від моря до моря, говорячи, що «одна атомна бомба і зно­ву повернемося до Львова».


У такій атмосфері й при такому ставленні до української проб­леми для українців у Польщі справді не було місця...

Іван Бідний. Незабутні дні Лежайщини (1944—1945) //Ярославщина і Засяння 1031—1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк—Па­риж—Сідней—Торонто, 1986. — С. 370—373.

Документ 36 ПРО ЛЕЖАЙСЬК ІЗ ГОРОДЕНКИ

Спогади Віри Кишакевич, дочки Станіслава, про події у Лежайську в січні й лютому 1945 р. Авторка народилась у Лежайську в 1931 році й мешкала там до 1945року. Нині вона мешкає у Городенці Івано-Франківської області в Україні.

Після переходу фронту (...) польські націоналісти спрямували свій удар проти української меншості у місті. У Лежайську прожи­вало 6% українців.

18—19 січня 1945 року були вбиті мешканці Седлянки Вань- чик і Гайдук. Тіло Гайдука знайшла у колодязі, тіло Ваньчика — у якомусь струмку. На обох тілах було видно сліди побиття. Це бу­ли перші жертви національних непорозумінь.

Уночі з 5 на 6 лютого вбито Мільцю Кишакевич, Льва Киша- кевича і їхню домашню працівницю, які проживали на вулиці Шашкевича (Пєрацького). Ті самі вбивці ходили до Володимира Кишакевича, але не потрапили до його будинку. Вони прийшли та­кож на наше подвір'я, на Подольшини. Подвір'я було огороджене, брама зачинена, батьки у хліві доїли корову. Я бачила через вікно, як п'ять чоловіків підійшли до наших воріт, пес почав голосно гав­кати. Бандити не змогли відчинити ворота і пішли далі. Через відчинене вікно я почула, як хтось із них сказав: «Це нічого, ще бу­де на обід». Бандити пішли до Федеркевичів, які мешкали на цій самій вулиці, неподалік від нас, і кинули гранату в їхній будинок. Від вибуху загинула одна жінка. Її сина не було вдома, і завдяки цьому він залишився живим. Того самого дня вбито сестер Гелю і Стефу Слабих. Тієї ночі вони ще були у мого стрия Леона Киша-


кевича, який проживав на вул. Сталінського з дружиною і двома дітьми. Сусіди-поляки грали в карти у стрия до білого дня. Коли вони хотіли вийти з дому, то не могли, бо двері були заставлені (...) Важко сказати, чи то був випадок, чи сусіди-поляки щось передчу­вали і свідомо хотіли врятувати родину стрия.

Влада не дала дозволу на спільний похорон, з церкви можна було виносити тільки по одній домовині. Це також було знущан­ням із живих. Пізніше жертв ховали без священика Юрія Кікти, який мушв переховуватися. Бувало, що священик кілька днів сидів у льоху без їжі. Від невідворотної смерті одного разу його врятував поляк-столяр, який виконував різні замовлення для церкви. Священик утікав від погоні, забіг до майстерні й сховався за дверима, бо іншої можливості не було. Переслідувачі запитали столяра, чи не бачив священика, а він відповів, що священик пішов далі, й показав рукою у якомусь напрямку.

7—8 лютого закатовано вдову адвоката пані Геліцінську разом з 12-річною дочкою Расею. Геліцінська знала 10 іноземних мов, працювала перекладачем у Гарнізонній комендатурі у Лежайську. (...) Бандити забрали її і дочку до лісу, обох зґвалтували і пізніше вбили. Жертви мали поламані руки і ноги. Понівечені тіла справи­ли страшне враження на мешканців Лежайська.

Не меншим варварством було вбивство у будинку Дзідзінсь- ких Варвари Патрило, матері сімох дітей, — на очах трьох наймен­ших. Старші ночували тоді у залізничній будці. Вранці чоловік, не поховавши дружину, взяв усіх дітей і поїхав до Судової Вишні. Варвару Патрило поховано десь у кутку цвинтаря, де висипають сміття. Найстарший з тих дітей, Ізидор, нині є проректором духов­ної семінарії у Ватикані, править там українською мовою службу, яка транслюється по радіо. Ізидор Патрило асистував кардиналові Любачівському під час його повернення в Україну ЗО березня 1991 року, брав участь в урочистому богослужінні у церкві Святого Юра у Львові.

Разом з Варварою Патрило у будинку Дзідзінських вбито та­кож Комарницьку. їй належала половина будинку, у якому мешкав поляк Шпілька. Була підозра, що Шпілька доніс бандитам, що в будинку Дзідзінських ночують українці. Будинок Дзідзінських був навпроти будинку Шпільки.


9—10 лютого мій батько і його брат Лев з родинами переїхали до села Дембно, у якому більшість становили українці. У цьому селі чоловіки утримували постійну оборону, вночі нікого не впус­кали. Нашу родину супроводили два селянини, які мешкали у Вежавицях й інколи допомагали батькам збирати врожай. Наступ­ного дня у них з'явилися бандити. Покололи багнетами сіно, соло­му, шукали нас. А ми не затримались у Вежавицях, ночували у Дембні. Мушу сказати, що нічого не взяли з собою, жодних речей, постелі. Втекли з Лежайська, маючи тільки те, що на cof і. Це нас врятувало, бо ми не привертали до себе уваги.

Священик Юрій Кікта втік з плебанії до Дембна, вбраний у жіночий одяг, звідти дістався до Ярослава.

Наступного дня, а може пізніше, у «Німецьких Долах» між Ле- жайськом і Вежавицями було вбито мешканців Лежайська: Володи­мира Кишакевича (брата Льва) з дружиною і Ольгу Струц (Ваньчик). Ці українці втікали до Дембна, на возі везли своє майно. Мешканка Лежайська Віська Хамец йшла з Лежайська до Дембна і зустріла сусіда Володимира Кишакевича — поляка Овсяка із закривавленим ножем. Овсяк запитав її, звідки йде, і вона відповіла, що з Вежавиць. Розуміла, що справжня відповідь могла коштувати їй життя. Овсяк не напав на неї і пішов далі до Лежайська. Через певний час Віська Хамец натрапила на віз із мертвими Кишакевичами і Ольгою Струц.

Недобру славу мали такі поляки, як Дідух, Шпілька, Антек Келбович, які або належали до банд, або були їхніми агентами.

Мученицькою смертю загинув також чоловік згаданої вище Ольги Струц — Іван Струц. Бандити схопили його на вулиці Перацького, прив'язали до кінського хвоста і погнали коня до Вежавиць, до Сяну.

Жорстоко розправлялися з українською молоддю, яка була за­вербована на роботи до Німеччини і тепер поверталася до родин­них сіл — Цеплиць, Королівки. Бандити в'язали колючим дротом руки і ноги хлопцям і дівчатам і вкидали до Сяну.

У січні вбито двох хлопців — Романа Гайдука і Левка Ваня. їхні тіла знайдено на березі Сяну. Тоді ж однієї ночі вкинули гра­нату до хати мого другого стрия — Ігната Кишакевича, який меш­кав на Халупках. На щастя, граната не вибухнула, і вся родина чу­дом врятувалася: дружина-полька і п'ятеро дітей.


20 лютого частина біженців поїхала з Дембна до Лежайська, щоб забрати трохи майна і провіанту. Коли поверталися з ванта­жем, то їм не дозволили їхати до Дембна ярославською дорогою, а повернули до магістрату. Польська міліція заарештувала деяких лежайщан, ревізувала речі, «яструбки» пробували щось украсти. При виїзді з міста фури обстріляли. Потім до нашої колони приєдналися фури з «яструбками». Невідомо, як закінчилась би ця подорож, якби не з'явився автомобіль з радянськими солдата­ми, які відігнали непрошених гостей.

Біля хреста на ярославській дорозі біженці знайшли тіло ще одного українця — Пустельного. Розказували, що бандити вбили Пустельного і його дружину на очах кількох дітей, які благали вбивць, щоб вони залишили батьків живими, а після вбивства діти просили, щоб і їх застрелили. Але бандити залишили їх живими.

За ці два місяці у Лежайську загинуло 100—150 українців.

До військової комендатури у Ярославі з Дембна вислали деле­гацію з метою організації виїзду в Україну. У її складі був і мій батько. Перший потяг для біженців підігнали на станцію Гродзіско. До нього завантажились головним чином мешканці Дембна. Вночі на транспорт напали бандити, перестріляли пересе­ленців і пограбували їхнє майно. Пізніше станцію Гродзіско охоро­няло радянське військо, до кожного поїзда додавали кілька вагонів для охорони.

Моя родина виїжджала з Гродзіска 19 березня 1945 року. Наш транспорт доїхав до станції Тернопіль, а звідти повернув до станції Городенка. Уночі ми вивантажилися з вагонів у Городенці. Вдень нас розмістили у будинках, які покинули поляки, інколи по кілька родин в одній кімнаті, бо помешкань не вистачало. Після виїзду поляків до Польщі звільнялись помешкання, поліпшувалися умови життя.

Нині колишні лежайці мешкають у Городенці, Коломиї, Гвожджці, Бориславі. (...)

Віра Кишакевич, дочка Станіслава

Травень 1993, Городенка в Україні

Власний архів: ксерокопія з оригіналу, знайденого в Ukrainian Jarosław Society, S.Kiktay Editory Cleveland, Ohio, USA.


Документ 37

КУРИЛІВКА

Люди, які пережили страшні злочини польських бандитів у 1943—1944 роках, інформують, що у 1943 році в лісах біля Ку- рилівки польський опришок (псевдонім «Волиняк»), який прийшов зі Львова, зібрав подібних до себе втікачів зі сходу і місцевих поляків, що переховувалися в лісах, і назвався «Армією Крайовою», хоча банда не мала нічого спільного з цією Армією. Діяльність бандитів зводилась виключно до грабування і вбивств невинного українського населення. Ватажком банди був Еміліан Костек, якому приписується вбивство двоюрідного брата Юліана Магери. Найбільшим бандитом у групі був Міхал Крупа. Він сам хвалився, що особисто вбив у самій лише Курилівці 28 українців. Коханкою «Волиняка» була 15-річна Людвіка Чапля. Під час на­паду на хату Дутків вона власноручно вбила Анну Дутко, її сина Івана і зятя Миколу Михалушка.

Жертвами польських виродків у Курилівці були: Михайло Беля, Марія, Анна й Іван Дутко, Микола і Богдан Желізко, Мок- рина, Анна і Юстина Кендзьора, Федір і Катерина Князевич, Ана­толій, Іван і Володимир Коба, Іван Кордас, Прокіп Кулик, Іван Ку­рило, Юліан Магера, Михайло Михалушко, Олекса Працінь, Юрій Равза, Іван Смолевич, Кароля Сидор, Юліан і Марія Сте- цик, Михайло Чернейко, Теофан Барицький і Михайло Буда.

Коли у 1944 році німецькі війська відступали на захід, за Сян, польські банди відкрито йшли з розбоєм на українців. Улітку 1944 року до села прибув підрозділ УПА, бо, дізнавшись про злочини польських бандитів, дістав можливість по них ударити. Після кількагодинної стрілянини бандити втекли за Сян, залишивши кількох убитих.

На початку 1945 року до села прибули радянські комісари. Скликали мітинг і заявили, що Сталін хоче «потурбуватись про всіх українців» і тому запрошує всіх до негайного переселення в «ра­дянський рай». Це мала бути добровільна репатріація. Народ вислу­хав комісарів, але навіть не подумав покинути землю прадідів.


Поляки, сповнені прагненням грабунків і крові, почали теро­ризувати українців. Часто вони їздили по селах на конях зі зброєю. Хто виставляв голову з хати, у того стріляли. Одного дня вони вбили у селі 18 осіб. Погрожували, що перестріляють всіх ук­раїнців, які не вийдуть зі своїх хат. У селі почався переполох. Лю­ди, взявши з собою, що могли, залишали село. Залишались тільки ті, хто переховувався у лісах, і одинадцять мішаних родин.

Ледве українці вийшли за село, як поляки кинулись грабувати залишене майно. Переселенці затримались у Кульні в очікуванні на подальші радянські розпорядження. їх охороняло радянське військо. Після пограбування хат поляки хотіли вчинити напад на переселенців у Кульні. Але напад не вдався, бо совіти не допусти­ли до нього.

5 травня радянське військо дістало наказ покинути територію. Українці з Курилівки оселились у Тернопільській області.

Ярославщина і Засяння. 1032—1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк—Париж—Сідней—Торонто у 1986. — С. 622—623.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..