textarchive.ru

Главная > Документ


Бельськ. У процесі формування руської і польської державності Побужжя стало адміністративно-політичною одиницею Брестсь­кої землі і тим самим Київської Русі. І коли у X—XII століттях внутрішня боротьба за владу перемежовувалась набігами ко­чівників, підляські бори ставали омріяним сховищем для втікачів зі сходу.

Обговорюючи процес заселення Підляшшя, Яблоновський стверджує:

«Найпершим осередком цієї (руської) колонізації стає від по­чатку XII століття (1132 р.) містечко Дрогічин на Бузі, після успішного переходу руських князів через Нурець у середині XIII століття вперед виходить Бельськ (1251 р.). Головна течія переселенців на Північному Підляшші рухалась від безпосередніх сусідів — з брестської території, підсилена переважно вихідцями з Полісся, чий княжий рід володів усім Поліссям довгі роки (1087—1157). У середині XIII століття нижньопідляське При- бужжя було вже досить заселеним, а Дрогічин являв собою чима­ле місто, якщо Данило Романович міг у ньому (1253 р.) коронува­тись на «руського короля». (...) За його часів Русь, витискаючи яцьвегів усе далі, перейшла Нарву і дійшла аж до Бебжа, де взяла в облогу навіть Райгород. (...) Тут мова йде про простори Підляш­шя саме до річки Нарви, щонайдалі до її притоки Супрасль, бо за річкою Супрасль аж до прусського кордону і троцької «Запущі», якщо десь між мазурами і зникаючими там литовцями і траплялись руські поселення, то вони належали до білоруського крила, а не південного» (с. 183).

Коротко кажучи, кордоном української колонізації стала річка Нарва.

Яблоновський твердить, що найперша мазовецька коло­нізація, тобто польська, могла розпочатися вже з середини XIII століття (с. 177) на лівому боці Бугу, в місцях, на яких з ча­сом з'явилися Монкободи (сьогоднішні Мокободи?), Венгрів, Со­колів, Косів. Це припущення автора відрізняється від архівних джерел, де найперші згадки про мазовецькі поселення з'являються лише у другій половині XIV століття.

Може, автор помилявся, вважаючи, що під боком мазовецьких поселень знаходилася столиця Галицько-Волинського князів-


ства — фортеця Холм, будівник якої князь Данило був видатним володарем. Як писав Микола Костомаров, майже вся Україна, увесь край, заселений українськими племенами, перебував під його владою. Саме в середині XIII століття його коронували у Дрогічині, а його син Шварно, зять литовського володаря Мендога, у цей самий час став володарем Новогрудка, Слоніма, Волковиська та інших міст. Можливі кандидати у польські колоністи не могли у цей час посе­лятись на території сусідньої держави, незважаючи на те, що тоді не знали колючого дроту і розораної смуги землі на кордоні. Доказом цього є згадуваний Яблоновським казус Лєшка Малопольського і Конрада Мазовецького. Після смерті Данила (1264) князівство ще існувало, поки остаточно не занепало у середині XIV століття. Ли­ше тоді хвиля польського осадництва могла майже безперешкодно рушити на територію українського Підляшшя. Підкреслюємо «майже», бо Підляшшя перебувало під правлінням Литви — за ви­нятком короткотривалого панування мазовецьких князів у 1391— 1392 і 1440—1443 роках. Лише Любельська унія в 1569 році приєднала Підляське воєводство до Польщі.

Проте експансія католицизму на православне Підляшшя поча­лася вже у другій половині XIV століття разом з напливом польсь­ких колоністів. Першою полонізувалась православна шляхта. Процес експансії полегшувала Любельська унія, а найбільше спу­стошення серед православ'я спричинила Брестська унія в 1596 році, планована як засіб до повного окатоличення «схизма­тиків». Вона здійснила справжню революцію на Підляшші.

Про її перебіг ніхто не писав. З простої причини: не було канди­датів у хронікери. Нечисленна руська інтелігенція на Підляшші пе­рейшла у католицизм, тому не могла писати про православ'я. Польські письменники обминали релігійну тематику, щоб не розбивати міфи про польськість цієї землі. Віднайшовся, одначе, документ, який дає змогу встановити, у яких місцевостях Підляшшя мешкало населення, що тоді називалося руським, і як з плином часу воно зникло.

Це записи з середини XVII століття, які переховувались у чо­ловічому монастирі святого Онуфрія у Яблучній (повіт Біла Підляська). Вони були відомі українцям під назвою «Грамотка», а серед росіян — «Пом'яннік» і містили перелік живих і померлих парафіян, чиї імена були згадувані під час богослужіння.


Надбужанський храм отримав широке визнання у населення, тому що утримався у православній вірі, хоча інші прийняли ла­тинський обряд. Монастир став регіональним центром право­слав'я і притягував паломників з обох берегів Бугу, збирав пожерт­ви за здоров'я і на вічну пам'ять, занотовував осіб-жертводавців і дату внеску. Перелік тисяч імен перемежовувався короткими зве­деннями про найважливіші події. Занотовувались події протягом цілого століття, до середини XVIII століття.

З лівобережного Побужжя, тобто Підляшшя, у цих записах виділено назви приблизно 80 місцевостей, головним чином у російському звучанні, тобто ті, що не завжди збігаються з польсь­кими назвами. Це були такі місцевості:

Повіт Біла Підляська: поселення Біла, Ціцібор, Докудів, Лома- зи, Россоші, Лешна, Липинка, Домбровиця Мала, Домбровиця Велика, Вичулки (Присілки. —Є .П.), Теребеля, Ольшанка, Слава- тичі, Кузавка, Кодень, Окчин, Копитів, Костомлоти, Полоски, За- блоття, Мацяшівка, Яблочин, Ганна, Довгоброди, Хорошчинка, Міжлісся, Крива Вілька, Добринь, Малашевичі, Ленюшки, Бо- лотків, Саївка.

Повіт Влодава: поселення Влодава, Вишниці, Городище, Пар- чев, Острів, Королівка, Шумінка, Сушно, Рожанка, Любень, Жу­ків, Вирики, Красівка, Карлоноси, Сухава, Жежчинка, Монтвіца, Бруса, Розвадівка, Головно, Ополе, Окунінка, Стульно, Оссова, Собібор, Косинь, Хвористита, Крива Верба, Коденець, Заставки.

Повіт Радзинь: поселення Мендзижець, Вогинь, Жиротин, Гусь, Вигнанка, Комарівка.

Повіт Янів: Лосиці, Свори, Островець, Мостів, Хотиці, Гушлів.

Повіт Соколів: поселення Соколів, Рогів, Корчів, Козіради.

У записах видно певні закономірності. Російськомовні, а інколи і польські записи завершувала шаблонна дата, напри­клад,1699 року. Як виняток, вживалося словогод, це свідчить про те, що записи робили українці. У записах з деяких місцево­стей налічуються сотні (навіть тисячі) осіб. Наприклад, у Соко­лові Підляському в 1679 році і в кількох наступних записано по­над 40 прізвищ і понад 600 імен типу Боярчук, Балковець, Мо- чульський, Биковський, Лазовський, Доля, Заткалик, Худик, Сенюта, Харлампович, Старкевич. Адреси із західних територій,


записувані спочатку досить часто, зникають з плином часу, а місцевості з-над Бугу залишаються у записах найдовше. Це свідчить про прогресування полонізації.

Тодішнє і наступні покоління приймали унію з великим спро- тивом, у боротьбі з нею на Підляшші допомагали навіть козаки з Запорожжя. Речниками унії стали члени литовської князівської родини Радзивіллів, які свою резиденцію у Білій Підляській пере­творили на головну фортецю унійного руху. У 1628 році князь Александер Людвік Радзивілл відкрив у Білій філію Краківської академії з метою прищеплення підляській молоді польського духу. Пізніше були відкриті монастир і костел святого Антонія, рефор­матів (1671), монастир василіанів (1690). Місцеве населення про­тестувало. Знищили костел і замок Радзивіллів, а також навчаль­ний заклад, побили священика і унійних діячів. Подібні виступи відбувались у ближчих і дальших селах, які першими запроваджували унію: у Віторожі, Сворах, Теребелі, Гнойному, Вітуліні, Козірадах у Соколовському повіті. У цих нападах брали участь запорозькі козаки, які від часу облоги Замостя військами Богдана Хмельницького у 1648 році аж до 1657 року постійно влаш­товували збройні «прощі» до центру унії. Яблучинські записи на­водять цілий список таких подій.

З плином часу унія майже повністю заволоділа Підляшшям. Пізніше більшого значення набрав римо-католицький костел. Це було зумовлене різними чинниками. Серед них — підтримка дер­жавними органами, визнання католицьким мучеником Юзефата Кунцевича, якого вбили за переслідування православного насе­лення і тіло якого утримувалось у Білій, встановлення католиць­кого єпископства у Янові Підляському, побудова 9 чоловічих і 4 жіночих монастирів та архімандритства у Кодні над Бугом. У 1864 році на Підляшші й у Холмщині (що утворюють Холмську єпархію) було вже 3 латинських єпископати, 3 латинські семінарії і приблизно ЗО католицьких монастирів. Важливі уніатські об'єкти були оточені латинськими монастирями. Важливу роль у полонізаційній діяльності відігравали священики, які походили зі змішаних або суто польських родин латинського віросповідан­ня, але перейшли у східний обряд, бо не хотіли на все життя зали­шитись неодруженими. Серед уніатів таким був кожний четвер-


тий. Не дивно, що вони йшли у перших рядах полонізаторів. Внаслідок масованого натиску українське населення Підляшшя, у якого жодною мірою не була сформована національна свідо­мість, поволі перетворювалось у польське населення.

-Увесь цей процес дослідив і представив у численних статтях Єфим Михайлович Крижановський1, який у 1865—1871 роках був начальником «Седлецької навчальної дирекції», а потім директо­ром І чоловічої гімназії у Варшаві. У «Листах з Підляшшя» 1867 року Крижановський пише, що вся територія складається з більше чи менше сполонізованого елементу. До більше сполонізо- ваних належить майже все населення більших містечок: Мендзи- жеча, Білої, Янова, Влодави, Лосиць, Соколова, де всі уніати забу­ли вже батьківську мову «Зродиться у душі якась радість, коли після містечка опинишся в іншій групі — в уніатському селі, серед «селян і худоби», як сказав би шляхтич. Виникає враження, що пе­ребуваєш у гущі українського народу; та сама мова, ті самі облич­чя, ті самі «свитки і кожухи», та сама «хата», а в ній «припічок і запічок», «квітки і рушники» над іконами, дивовижно подібні мане­ри і рухи, прислів'я і звичаї, така сама тепла, сердечна розмова. Зі спостережень життя цього народу видно як на долоні, що польщиз- на і латина оточили його, як імла і туман, але ще не змогли його за­душити».

Подорожуючи від села до села, Крижановський проїхав усе Підляшшя і всюди побачив ту саму картину: смерть народу. Не фізичну, бо заселеність території не змінювалась, а національ­ну — країна втрачала десятки і сотні тисяч людей, які разом з пе­реходом до латинського обряду поривали всякий зв'язок зі своїм народом і навіть ставали його затятими ворогами.

Коли людина помре і потрапить у могилу, то залишає після се­бе більш-менш виразний слід. Принаймні у людській пам'яті. Ці сліди знайшов і Крижановський на своєму шляху, який розпочав­ся на околицях Підляшшя, Луковської Землі і старого Мазовша. Це був прикметник руський, руська, руське у назвах місцевостей.

1 Русское Забужье — Холмщина и Подляшье: Сб. статей Е.М.Крыжановско- го с предисловием И.П.Филевича. — С.-Петербург, 1911.


Тобто Руське Село, у якому нема жодного русина, бо всі мешканці (177 осіб) давно вже прийняли латинський обряд, розмовляють тільки польською і називають себе поляками. Недалеко звідти Руська Воля, у якій ще є приблизно 60 уніатів, а 493 католики не хочуть згадувати про свое походження. На північ від Соколова і Венгрова лежить містечкоKocie Руський, у якому нема жодної руської душі. Село Бучин Руський — так само. Мокободи — це містечко, де була церква, при якій православний священик Хреб- тович заснував «на вічні часи» школу, що було задокументовано в акті від 1513 року, написаному по-руськи. Крижановський зустрів тут лише католиків-поляків, жодного «руського». Далі Руська Кам'янка — 7 уніатів і 245 католиків, Савиці Руські 18 уніатів і 238 католиків.

Загалом на тих околицях Підляшшя, де міста (Косів, Соколів) і села були заселені головним чином «руським» населенням, Крижа­новський зустрів 81 місцевість з уніатами, з них у парафії Чеканів біля Соколова було їх 35, в Руських Савицях 36, а в 49 місцевостях вже менше десяти, переважно по одній, дві або три особи. Тільки у восьми місцевостях уніатів було трохи більше, ніж католиків.

Біля Седлець розташоване містечко Морди. Крижановський бачив місце, де була спалена понад сто років тому, в 1773 році, па­рафіяльна уніатська церква. Ніхто її не відбудовує, бо від 1820 ро­ку в містечку вже нема жодного уніата, а поляки-католики буду­ють костел з вівтарем на схід. Зі звички, як у церкві. Неподалік Бу­гу розташоване містечко Константинів (нині село) — церква є, але нема жодного уніата. В Лосицях у 1839—1864 роках латинізува­лося приблизно 400 осіб. Це вже поляки — протестують проти за­криття царською владою місцевої польської школи. Подібна ситу­ація спостерігається у Янові, Межиречі, Соколові, Кодні, Білій, у всіх більших містечках Підляшшя. У Білій під час заворушень і антиросійської демонстрації в католицтво перейшло приблизно 50 осіб. Уніатська церква у містечку Радзинь має ще 5 вірних, у трохи більшому Парчеві — сім. Ці свіжоспечені поляки-патріоти ставляться до своєї рідної мови гірше, ніж споконвічні поляки.

Загарбник не встиг ще повністю покатоличити і сполонізувати селян і міщан. Щоправда, сільське населення майже не встає з колін, так само молиться і б'є себе в груди, «лежить хрестом» на


католицький зразок, збільшує присутність на латинських відпус­тах. Але одночасно твердо вимовляє свою назву русин і скоса по­глядає на поляка як на свого ворога, який думає про перетягуван­ня його у свою віру і до свого народу. Це неважливо, що завжди бу­де ганебне надбання, за яке не подають руки, важливим є здобуття душі, додаткової овечки до стада. Село продовжує шанувати По­крову, Юрія, Онуфрія, Дмитра, а не Антонія, Міхала, Мацея, Станіслава, Марціна, Боже Тіло.

Наступне століття не поскупилося на страждання новим на­щадкам розіп'ятого Підляшшя. Але завдяки вродженому консер­ватизму пращурів чи, коли хочете, героїзму народу протримались ще на землі предків аж до акції «Вісла». Лише ця варварська опе­рація вирвала з рідної землі руське коріння підляського автохтона. Нібито за співпрацю з Українською Повстанською Армією. Тією, яка заважала вириванню коріння.

Проте якісь рештки цього коріння у надбужанському ґрунті залишились. Бо вже видно на поверхні молоді, зелені пагони. Не дуже численні, але є. Розростуться напевно, але наскільки міцно — покаже майбутнє.


ХОЛМЩИНА В ОБЛУДНІЙ
ІСТОРІОГРАФІЇ

Обговорюючи давню історію Підляшшя, ми навели висновки Александра Яблоновського, одного з тих науковців, які відтворю­ють історичні процеси згідно з історичною правдою. Але є коло істориків, які намагаються інтерпретувати минуле відповідно до потреб. І тоді в історії з'являється момент облуди, який рано чи пізно створює скрутне становище. Цей процес показово відбитий в історії Холмщини, має у польському історичному письменстві глибоке коріння, яке сягає початків польської держави.

Прикладом такого процесу є коротенька, в одне речення, нотатка Нестора у «Повісті минулих літ» про похід Володимира на ляхів у 981 році і захоплення Червенських Гродів. Вона зробила у польській історіографії карколомну політичну кар'єру. І ось коли минуло багато століть, історики прийняли це як підтвердження того, що Червенські Гроди від найдавніших часів належали польським племенам, а отже, автоматично у X столітті увійшли до складу держави Мешка І, завдя­ки чому Польща отримала на них усі історичні права. Згадка Нестора була крихким доказом, але про докази ніхто не питав, ніхто не підо­зрював, що назва ляхи могла тоді не стосуватись польських племен, ніхто не звертав уваги на те, що держава Мешка І не могла тоді сягати Червенських Гродів, що в іншому місці Нестор пише: ляхи та інші ляські племена прийшли з-над Дунаю (див. Історія... Т. І. — С. 11). За­пис Нестора обернувся для Польщі чудовим здобутком. Якщо перша в історії згадка говорила про відрив цих земель від ляхів, то вони му­сили бути з діда-прадіда польськими, і польська держава мала право їх анексувати без огляду на те, хто на цих землях мешкав. Ця засада бу-


ла основою політики II Речі Посполитої, стимулятором нищівних опе­рацій — партизанських у роки окупації, а на початку «народної вла­ди» — війська, служби безпеки і міліції. І менторських повчань: Тут е Польща, і прошу говорити польською, повторюваних щодня окупанта­ми у таких далеких забужанських повітах, як Дубно, Кремінець, Рівне, Костопіль чи Сарни. Не кажучи вже про Закерзоння чи про Холмську землю.

Але з плином років ця інтерпретація призвела до ускладнень в історіографії. Наприклад, нема жодних доказів приналежності Холмщини до Червенських Гродів. Отже, під знаком питання стає її підлеглість Мешку І, тобто її польськість. Якщо Іпатська хроніка1 повідомляє, що галицько-володимирський князь Данило приблизно у 1237 році збудував Холм, то немає підстав називати його польським містом. Попри те Холмська наукова конференція в наш час авторитетно, але голослівно ствердила: «Єцілком доведе­ним, що у період виникнення Польської Держави Холм як місто му­сив існувати і входив до складу Червенських Гродів»2.

Відомо, що християнську віру Холмська земля прийняла від Київської Русі. А чому не від Рима в 966 році, коли було хрещено пле­мена, підпорядковані Мешку І? Адже це не були безлюдні простори. Це підтверджують усі джерела — польські, українські, російські.

«Останні дослідження на території так званих Червенських Гродів показали складну проблематику цієї території, — пише су­часний дослідник Б.Ціммер3. — На початку п'ятдесятих років було проведено дослідження у Надбужанському Гродку Гру- бешівського повіту, у Чермні Томагиівського повіту, у Сонсядці і Ліпську Замойського повіту. У цих місцевостях виявлено залишки міст з періоду щонайменше X століття. З досліджень міст істори­ками й археологами може випливати, що ця територія не була «ляською» (польською), а належала до гіпотетичного племені бу-

1 Це фрагмент Галицько-Волинської хроніки: Руський літопис/ За Іпатським списком переклав Леонід Махновець. — К., 1989. — С. 418.

2Kazimierz Janczykowski. Powstanie і najdawniejsze dzieje Chełma // Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 158 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Хол мі 21 червня 1959 року).

3Bolesław Zimmer. Miasto Chełm: Zarys historyczny. PWN. — Warszawa— Kraków, 1974. -S. 14.


жан, які культурно (археологічно) були перехідною формою між «ляхами» і русинами».

Цей удар по вірогідності інтерпретації запису Нестора діє на Ціммера приголомшливо. Шукаючи виходу, він називає бужан гіпотетичним племенем, хоча навіть польська енциклопедія подає, що таке плем'я існувало1, а в українських енциклопедіях знаходи­мо цікаві подробиці на цю тему2. І зовсім сенсаційно звучить повідомлення, що ці дуліби-бужани-волиняни, які займають час­тину нинішніх Львівської і Волинської областей (колишній Рат- нівський повіт), утворювали перехідну форму між ляхами і русина­ми. Автор не наважився і надалі говорити про польськість Гродів, бо речові докази заперечували цю теорію.

Наступний приклад. Один з науковців, Г.Верцінський3, ствердивши першість на цих землях польського осадництва, пише, що, оскільки:

а) панування руських і литовських князів на лівому березі Бу­гу кілька разів переривалось ГГястами,

б) у 1916 році у шести повітах колишньої Любельської губернії переважало польське населення — 96% у відношенні до 3,1% ук­раїнського населення (замовчуючи, що так сталося після евакуації українського населення з Холмщини царськими військами),

в) назви річок Буг, Вепж, Гучва є суто польськими (sic!), то ні історичні права, ні фактичний стан заселення країни (...) не виправдали б від'єднання Підляиаия, як і Червенської Землі, від Польського Королівства.

1 Про це говорять два записи у Wielkiej Encyklopedii Powszechnej PWN (Warszawa, 1963-1969):

ДУЛІБИ, східнослов'янське плем'я, яке проживало на Волині у 2-й половині І тисячоліття; Д. на початку X століття опинилися під владою Київської Русі; їх ідентифікують з волинянами (т. З, с. 178).

ВОЛИНЯНИ, східнослов'янське плем'я, яке проживало на територіях понад верхнім Бугом і Стиром; спочатку воно мало назву дулібів, від IX століття — бу­жан, а потім в(олинян), може, від міста Волинь; приблизно у 981 році Володимир Великий включив їхню територію, яку потім назвали Волинню, до Київської Русі... (Т. 12. - С. 485).

2 Відомості про те, що дуліби перебували «під впливом» великоморавської держави, потім опинились у складі племен, які утворювали Київську Русь і вже у 907 році брали участь у поході київського князя Олега на Візантію.

3Henryk Wierciński. Ziemia Chełmska i Podlasie. — Warszawa, 1919.


Типовим прикладом фальшування історії є робота двох авторів — Владислава Цвіка і Єжи Редера «Адміністративно-територіальний розвиток Холмської землі»1 зі згаданої конференції у Холмі. На дум­ку авторів ця територія перед виникненням польської держави ра­зом з племенами віслян і ледзян із Сандомірщини якийсь час залиша­лась у точно не окресленій залежності від великоморавської держави, потім могла на певний час перейти під зверхність київських князів або чеської держави, і є дуже правдоподібним, що територія Гродів [Червенських] потрапила у сферу впливу держави Мешка І вже на по­чатку панування цього володаря. Але далі в тексті автори визнають (с. 12), що започаткування Холма і подальше виокремлення і зростан­ня значення Холмщини припадають на часи Данила, сина засновника Галицько-Волинського князівства — Романа. Померлого у 1264 році Данила поховано у Холмі, й лише королева Ядвіга у 1387році знову (?!) об'єднала ці землі з Польщею. І від того часу, після бурхливого пе- рехідного періоду, можна говорити про тривалий непорушний зв'язок Холмщини з рештою земель Польщі (с. 15). Отже, досить пізно, лише за часів Ядвіги, почався цей «тривалий непорушний...», після майже 40 років окупації Перемишля і Санока.

Всі історики одностайно стверджують, що Холмська земля бу­ла заселена від незапам'ятних часів (за В.Кубійовичем — у період пізнього палеоліту), але ніхто не говорить ким. Польській стороні досить запису руського літописця, бо якщо в цьому першому пи­семному документі записано, що ляхи втратили Гроди, то сумніватися в їхній польськості ніби недоречно.

Якось ніхто з сучасних дослідників не згадує, що на початку XX століття знайшлись документи, які заперечували польськість Холмщини. їх опублікував саме Александер Яблоновський2. Дослідник застерігає, що цей матеріал (...) в цілому не був до­статнім для належного написання повнішого і зваженого в усіх своїх частинах нарису. Тут бракує даних про походження мешканців,

1 Ziemia Chełmska. — Lublin, 1961. — S. 9 (Матеріали наукової конференції істориків, яка відбулась у Холмі 21 червня 1959 року).

2 Źródła Dziejowe. Т. XVIII. Część II. Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym; Т. VII. Część II. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. Opisane przez Aleksandra Jabłonowskiego. — Warszawa, 1903.




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..