textarchive.ru

Главная > Документ


* * *

А ось розповідь живого свідка наведеної вище події: На постерунку з'явився підрозділ НКВД з-за Бугу.

  • Ви тут спите, к... ваша матір, а там УПА село мордує. Збір, блискавично!

Шеренга стала вмить.

  • Підрозділ готовий до маршу. Залишився пан інспектор, але це гість...

  • Давай!

У дверях схопили інспектора за руки. Пізнали відразу.

  • УПА! — простогнав «Рись».

Клацнули наручники, і міліцейська шеренга здригнулась — завмерла під стволами автоматів.

1 Спеціальний батальйон, виділений командуванням БХ для боротьби з ук­раїнцями, був сформований весною 1942 року під командуванням Станіслава Ба- сая, псевдонім «Рись». Після виходу з БХ Басай був працевлаштований у МО.


— Його допитували кілька днів. Кират?Брехня! Просто розстріляли.

Документ ЗО

ПОЛЬСЬКО-РАДЯНСЬКА «СПІВПРАЦЯ»

Цішанів, 17 лютого 1944

Український допомоговий комітет
Повіт Замость
Представництво у Цішанові

ЗВІТ

Організаційного помічника референта Представництва Цішанів
про діяльність більшовицьких банд на терені Цішанівшини

10 лютого від Верхрати до Старого Брусна прибула сила-си-
ленна більшовицьких банд. Вже зранку 11 лютого в лісах біля
Брусна було чути автоматні черги. Перервався повністю зв'язок з
Равою-Руською.

Банда обстріляла потяг з угорськими підрозділами. Люди із
Старого Брусна говорили, що ця банда має характер більшовиць-
кої диверсійної. Уночі з 10 на 11 лютого банда перейшла через Руд-
ку, Хотилюб, фільварк Нове Село на Цішанів, а звідти через
Люблінець, Новий і Старий Замх, Боровець, Обшу, Ружанець, Ру-
ду Ружанецьку, Гуту Ружанецьку, Сусець і Нароль.

Чисельність банди: по дорозі з Костилюбля на Цішанів наліче-
но 700 саней. Якщо вважати, що на кожному возі було у середньо-
му по три людини, не враховуючи кінноти, то повинно бути приб-
лизно 3000 осіб.

Озброєння банди: всі бандити були озброєні більшовицькими
автоматами. Гвинтівок мало, також не помічено ручних гранат. Во-
ни тягнули 6 гармат, у тому числі дві великого калібру.

По дорозі на Цішанів озброєна банда чисельністю 15 чоловік
на 6 санях і 6 кавалеристів заїхали до школи у Новому Селі, де до-


щенту пограбувала директора цієї школи Миколу Бородача. Його забрали до лісу, де він перебуває до цього часу.

У Цішанові бандити розбіглись по хатах, грабували, шукали головним чином горілку. По дорозі з Брусна забрали молодих лю­дей, у тому числі й нашого поліцейського з Горинця, і про них не­ма звістки донині.

12.02.44 тим самим шляхом і в тому самому напрямку знову їхало 100 фур. Першого дня банда роззброїла постерунок польсь­кої поліції в Цішанові. Прийшли під постерунок і закликали зда­тись. Після тривалої наради поліцейські здались. їх завантажили на фури і забрали з собою. У Цішанові бандити поводились дуже уважно. Входячи до хати, завжди питали: «Українець чи поляк?» Розглядали стіни у пошуках ікон і таким чином встановлювали національність мешканців.

Бандитів усюди підтримували місцеві польські активісти. По­ляки приходили зі зброєю, тому їх охоче приймали. Вони діставали відповідний одяг, оснащення і брали участь в операціях банди. Сама банда не була б страшною, якби у ній не було місцевих поляків. Це вони підготовляли списки української інтелігенції, а більшовики за всяку ціну намагались їх виловити і запроторити до лісу. (...)

15.02.44 зі штабу банди втік забраний більшовиками із Старо­го Брусна Михайло Кужневич. Під час допиту він розказав, що го­ловний штаб банди перебуває в селі Боровець, керівником банди є майор, більшовик, а на додаток ще й єврей. При ньому є багато лю­дей, які цікавляться особливостями внутрішнього життя ук­раїнців. Майор залякує, б'є і називає всіх фашистами. Під час до­питу застосовує відомі з описів більшовицькі методи слідства. Знайшовши у Кужневича посвідчення УНО, питав, чому він його тримає при собі. У штабі сидів також директор Бородач з Нового Села, якась німкеня з Луцька, спіймана на дорозі, німецькі солда­ти з Нового Люблінця. 14 лютого 1944 року одного з німців розстріляли, а другого за наказом майора-єврея спалено на вог­нищі, приготованому з сухого дерева поляками і більшовиками. Кужневич, простий сільський хлопець, дуже схвильований роз­повіддю про ту сцену, розчулився і заплакав. Він підкреслював, що поляки і спеціальні «відділи» банди під сміх і вереск готували і до­кидали дрова до вогню, сміючись разом з дівчатами-партизанками,


які також були у банді й ходили зі зброєю. Це були головним чи­ном єврейки, які входили до складу спеціального суду при штабі товариша майора. Усе село Боровець співпрацює з бандою. Усі до­помагають і служать у банді. Боровчани відразу утворили місцеву міліцію для внутрішньої охорони села. Удень вони їздять до Ціша- нова та інших сіл на розвідку, виконують свою погану роботу з ме­тою знищення українського елементу... Усе, що зараз відбувається у наших селах, всі грабунки — це робота боровчан. Так само роб­лять мешканці Руди Ружанецької, Нароля і Замха.

Поляк Антоні Врубель із Замха відразу став командиром підрозділу. Люди з Боровця і Замха приїжджають до Нового і Ста­рого Люблінця, допомагають грабувати ці села. На початку вторг­нення більшовики зайняли Старий і Новий Люблінець, але після наради з командиром місцевої польської банди відступили, пояс­нивши, що тут небезпечно, бо обидва села захищались від нападів польських банд, отже, тепер вони будуть стежити за рухами банд. Уся молодь з Нового й Старого Люблінця та Жукова втекла до Но­вого Села і Любачова. З Боровця, із Замха чи інших так званих за­кордонних сіл не втік ніхто, усі включились у більшовицьку діяльність. Поки існуватимуть такі села, не буде тут спокою, бо не припиняється більшовицька пропаганда. Тут, на Холмщині, усі одержавлені фільварки стали осередками більшовицько-польської діяльності.

Кужневич розповідав, що на його очах звернувся у штабі до майора командир польських банд з пропозицією про співпрацю. Пропозицію прийняли, приведених людей включили до банди. Ра­дилися, що робити з польською поліцією в Цішанові. Цей самий командир говорив, що під час нападів на Цішанів і околиці у його напрямку ніколи не було зроблено жодного пострілу. Він був за те, щоб прийняти до банди всіх поліцейських. У них (польських поліцейських) відібрали зброю й мундири і дали зброю та більшо­вицькі мундири.

Уночі з 16 на 17 в лісах було чути гучну канонаду. Надійшла інформація, що банда оточила 300 шутцполіцейських і розбила їх. Боялися, що вони заволодіють усією нашою околицею. Уся ця бо­ротьба розігралась у Руді Ружанецькій. Усе наше економічне і культурне життя знищено, все розсипається. Може, цей звіт ще


вдасться вислати, але подальше перебування тут чи яка-небудь прац,я неможливі.

Треба зазначити, що з польських сіл до нас приходять тільки грабувати, нема вже ні коня, ні корови, ні воза, ні саней; люди йдуть світ за очі. Ми заздалегідь знищили всі акти Представницт­ва, спалили все, без чого можна обійтись.

Просимо — телеграфуйте і повідомте про цю загальну ситуацію владі, щоб швидко прислали допомогу. Крім цього, інформуємо, що більшовики будуть незабаром проводити мобілізацію польського населення. Про сталінську пропаганду поки що не чути.

Більшовики прийшли сюди, щоб розірвати німецький зв'язок і торувати шлях для своїх. Вони говорять про це відкрито і твер­дять, що будуть тут за десять днів. Банду підтримують з повітря. Досі ніхто ще такої допомоги не бачив. Ще нині можна знищити банду, якщо оголосити їй рішучу боротьбу

За Представництво: (підпис вирізаний, другий підпис не читається)

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 232-235.

Документ 31 ЖЕРТВИ ПАРАФІЇ ДОМБРУВКА

Борки

Катерина Піскоровська застрелена. Ноги її зв'язані колючим дротом. Її тіло вкинули до річки Танви. Виконавцями злочину були: Міхал, Тадеуш і Юзеф Андрасіки. Броніславу Хмелевську, молоду жінку, в якої залишилась мала дитина, застрелено на порозі її хати. Цей злочин вчинили Юзеф Паха і Франтішек Коні. Миколі Пашкові з сином завдали жахливих тортур. Замордовано всю родину Миколи Волошина, його п'ять синів перед смертю зазнали тортур. Олесь Бенько — війт гміни — захищав поляків, заарештованих німцями у Середній Кужині. Після їх звільнення він повертався додому, і його


по дорозі вбито. Говорять, що одним з виконавців цього злочину був звільнений з в'язниці поляк, якого Бенько захищав. Володимир Бенько загинув 19 грудня 1943 року. Його сина Олеся, випускника гімназії у Перемишлі, застрелено у серпні 1943 року. Шимко Олек- сак — застрелений, Андрій Піскоровський — вбитий, Йосиф Воло­шин — вбитий, Катерина Щепаняк з маленькою донечкою — застре­лена по дорозі до Стальової Волі. Така сама доля спіткала й Катери­ну Волошин з двома малими донечками, коли йшла в гості до чо­ловіка у Стальову Волю. П. Волошин, якого називали «Пацюхом», — вбитий. Владислава Гадая мучили публічно, пізніше живого повіси­ли за ноги і розпалили під ним вогонь. Бандити не зважили на той факт, що він був одружений з полькою.

Домбрувка

Йосиф Федак, 84-річний псаломщик, застрелений на цвинтарі; Ольга Покій, дочка Федака, застрелена разом з батьком; Катерина Павлик, сестра священика Павлика, останнього настоятеля Домб- рувки, застрелена з Федаками. Марії Волошин завдали тортур, пізніше її вбив Маріан Каня. Польські бандити вбили Івана Дияка і його родину — батька, матір і двох синів. Микола Міля — застре­лений; Микола Злоток — вбитий; вбита вся родина Йосифа Марти­ни; Мирослав Бенько — застрелений; М.Волошин, який мешкав на лівому березі Танви, вбитий разом з усією родиною (батько, мати й син); вбито також родину Степана Петришина (батько, мати і дві дочки). Катерину Пахліну вбито попри те, що чоловіком її був по­ляк, а два її сини брали участь у вбивствах українців. Станіслав Старонь — вбитий разом з дружиною; Іван Волошин — застреле­ний разом з дружиною; Мирослав Мартина — застрелений.

Мала Кужина

Жертвами у цьому селі були: Лев Ричко, Йосиф Мартина — тортуровані, Дмитро Пиріт з дружиною — багаторічний вчитель у Середній Кужині. їх замучено у жахливий спосіб: завели до лісу, зняли з них шкіру і на ній повісили.

Шиперки

Першою жертвою польського терору в парафії Домбрувка був Іван Карп із села Шиперки. Його вбили, коли повертався із


церкви. Чергові жертви — це Іван Мартин, Йосиф Ричко, Іван Млинарський, син Петра, Петро Млинарський, Іван Волошин, Іван Симбіда.

Всю інформацію про злочини польських бандитів у парафії Домбрувка зібрав Іван Млинарський на підставі заяв мешканців села Борки у парафії Домбрувка, а саме: Мирона, Костя і Йосифа Піскоровських та Франка й Івана Млинарських. В опрацюванні цих матеріалів брав участь професор Р.Чубатий.

Ярославщина і Засяння 1932—1947: Історично-мемуарний Збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 621—622.

Документ 32 СИТУАЦІЯ У БІЛГОРАЙСЬКОМУ

До Українського Центрального Комітету у Кракові

НОТАТКА

На території Білгорайського повіту, а особливо у місцевостях, що найбільше виступають на захід, тобто у гмінах Верхній Потік, Крешів, Біща, життя українців стало нестерпним, і все через польські банди. Перші випадки грабунків спостерігались восени 1942 року і відтоді все більше посилювались. З грудня минулого ро­ку не було жодної ночі, щоб не пограбували одного або навіть кіль­канадцять українців (поляків не грабують, хіба за наказом). Жод­ний українець літньої ночі не спить ні в хаті, ані на власному обійсті, тільки десь у полі, на межі або в полукіпках або непомітно йде до сусіда-поляка. Влазить у солому або під чийсь дах, бо якщо бандити не знайдуть і не вб'ють на місці, не поб'ють до нестями, то заберуть до лісу, де катують, поки не сконає. Опис радянських знущань блідий у порівнянні з тим, що робиться тут, під наглядом влади.


Ось короткий перелік тих, хто загинув протягом останнього року від куль (бо список пограбованих нині важко встановити).

  1. Шевала Антін, довірена особа, вчитель з села Кульно, вбитий бандитами під час нічного нападу.

  2. Мостовський Микола, село Кульно, вбитий польськими бан­дитами.

  3. Левицький Дмитро, псаломщик з Дольних Липин, руки зв'язані дротом, розпоротий живіт.

  4. Священик Кадій Олександр, 70 років, забраний вночі з церк­ви польськими бандитами і до цього часу не знайдений. Церкву в Липинах усередині поруйновано.

  5. Волошини Адам і Микола, селяни, забрано до лісу, не повер­нулись.

  6. Дружина Адама Бабія з Верхніх Липин, селянка, яку забра­ли до лісу, і вона не повернулась.

  7. Палико Андрій вбитий у лісі.

  8. Перестінко Дмитро з Верхнього Потоку, не був свідомим ук­раїнцем, вбитий у лісі з причини наявності української кенкарти.

  9. 17 грудня 1943 року між 7 і 8 ранку за 700 метрів від посте­рунку поліції вбито у власному помешканні гмінного писаря Дмитра Бонна, його дружину Катерину, тестя Миколу Ясочка і війта Івана Ясочка. На них напали польські бандити, які після вбивства відійшли до Липин. Про це була замітка у газеті «Краківські Вісті». Тільки не знаю, чому ми повинні мовчати, хто їх вбив. Бо ж нас усіх тут повбивають, і Ви будете мовчати. Хіба боїтеся за власне життя? То хоча б напишіть, що так є насправді.

Де обіцяна допомога? Де галицькі агітатори, які донедавна підбурювали людей, поглиблювали ненависть і провалля між сусідами? їх нема, давно втекли, залишаючи народ на поталу по­лякам. У червні було виселено поляків з повіту Тарногрод, туди прислали українців з Томасівського, але не подумали про їхню охорону. Поляки напали і вбили всіх, кого змогли схопити, дехто втік лише в самій сорочці (Ви про це не пишете!), і поляки знову зайняли їхні господарства, а українці пішли у жебраки, бо на їхніх з діда-прадіда землях осіли фольксдойчі.

А Ви хвалитесь дивізією СС «Галичина»? Але ж холмщани служать у поліції, у Шупо, охороняють фабрики, євреїв у гетто, а


на їхніх батьків і сестер нападають польські бандити — і це є опіка? Зрештою, чи можемо сподіватись на опіку і справедливість з боку німецької адміністрації, у якій служать майже виключно фолькс- дойчі, що є польськими шовіністами з крові і кості, а прикрива­ються тільки німецьким плащиком?

Для охорони зернового контингенту знайшли військо, а якщо треба охороняти життя і майно людей, які завжди на 100% викону­вали свої обов'язки, то нема можливості. Тож майте очі і вуха відкритими, бо такими є факти: коли німецьке військо стало захи­щати приймання контингенту, то лейтенант цієї групи завжди пив з поляками і то такими, які ще за польських часів були злодіями. А він говорив, що це є gut bauer, бо дав багато награбованої вночі горілки і сала. А коли українська поліція піймала одного бандита, то [лейтенант] три рази приходив, щоб його випустили. Тобто опіка є, але не для нас.

Тепер усі поляки ставляться до нас як до ворогів і сприяють бандитам — підпільній військовій організації, яка повинна знищи­ти все українське населення і передусім — свідоме. Бо на їхню дум­ку німецька адміністрація в країні давно б розпалась, якби не ук­раїнська поліція і свідоме українське населення.

Наша молодь воює на фронтах. За що? За нову Європу? Але ж вона не для нас, бо якщо так далі піде, то ніхто з нас не дочекаєть­ся кінця війни. Вважаєте нас за комуністів? Ні, холмщани ко­муністами ніколи не були, але тяжкі умови кидали нас туди, звідки можна було сподіватися допомоги. Українське населення на 100% було прихильне до німців. Десятки тисяч нашої молоді виїхали до Німеччини. На звернення про вступ до охоронної служби СС наша молодь зголосилася масово, контингент також віддавали повністю. І що за це маємо? Жодної школи на селі, бо вчителі втекли, а хто не втік — того вбито. Під час проведення бо­гослужіння повинна бути присутня поліція зі зброєю, бо в іншому випадку прийдуть бандити, пограбують людей і замордують свя­щеника, як це було у Кульні на Новий рік. (...)

Поки на нашій землі будуть поляки і фольксдойчі в адміні­страції, поки будуть польська інтелігенція, духовенство, лісники, управителі маєтків, доти тут не буде спокою, бо вони продовжують підбурювати і налаштовують польське населення проти нас.


На дезертирів є способи накладення покарання, а на бандитів нема. Наприклад, багато польських родин мають синів у бандах, яких неможливо схопити, але їхні родини живуть собі спокійно. Отже, прошу розглянути ці справи і вчинити відповідні кроки у відповідних інстанціях, бо тепер такий час настав, що коли навіть українець працює десь як чиновник, то мусить втікати до міста, як­що хоче жити.

Вибачте за гостру тональність цієї нотатки, але дійсність є на­багато гірша, ніж тут написано.

Михайло Федорчук Селянин з Верхнього Потоку

Василь Верша. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 235-238.

Документ 33

ПОДЗВІН ЗАРАДИ ЛЮДЕЙ І ЦЕРКВИ

Ми всі, хто ще живе, добре пам'ятаємо червень 1947 року, ко­ли на нашу землю вдерлося регулярне польське військо під гаслом акції «Вісла». (...)

Земля всотувала нашу кров; всотувала її і річка Солокія, куди втікали катовані до нестями люди з нашого села, яких наздоганя­ли кулі. Дехто вскакував у палаючі будинки, щоб припинити свої страждання. Акція «Вісла»... Символ брутального масового вини­щення. І все ніби за те, що мешканці співпрацюють з українським збройним підпіллям — УПА.

Після триденного погрому села Вербиця примусово виселено всіх мешканців на так звані «Повернені землі». Понад півсотні трупів закопано у випадкових ямах. Понад 60 осіб, серед них свя­щеника Юліана Криницького, закрито у концентраційному таборі. Приблизно півсотні осіб судили псевдопольові суди, багато хто дістав смертний вирок.


Нагадуємо ці кривди не для того, щоб закликати до помсти. Я тільки хочу заторкнути здорову християнську моральність, яка повинна нарешті привести до безумовного засудження злочину під паролем «Вісла». Акція, яка заклала фундамент під «нову еру» ненависті, зміцнену стереотипами, була прологом до українського поневіряння. (...)

Церковка у Вербиці була свідком жахливого знущання з людей мого села і залишилась, як могіканин, самотній солдат, на батьківській землі. У її святих стінах нові господарі складали штучні добрива, зневажали нашу віру, нищили з року в рік, поки не довели до руїни. На тлі цього храму виразно бачимо, як далеко може зайти людська злість. Найневиннішу приректи на смерть і нарешті виконати вирок. (...)

Дивлюсь на фотографію церкви у руїні. Дивлюсь, як на по­хорон моєї Найдорожчої Мами, яка довгі роки вірно служила нам у смутку і в радості. У свята і буденні дні вона гостинно віта­ла парафіян у своїх стінах. Прикривала своїми шатами, додава­ла сил і втішала у нещасті. У її стінах після святої сповіді вірні переживали внутрішнє відновлення і полегшення. Скільки ж молодих пар перед її жертовним столом приймало Таїну Под­ружжя, Святого Хрещення! Скільки домовин винесено через її двері на близький цвинтар! У її стінах всі знаходили щастя і спокій душі — і бідні, і багаті. (...)

Хто з нас, закривши очі, не бачить нашої церкви, знайомих об­лич, трохи вже припорошених пилом забуття? Хто не чує цих ме­лодій, які так чудово виконував місцевий церковний хор? Наша церква була тому важлива, що захищала і свободу релігійних виз­нань, і одночасно національні права українського населення. (...)

Ярослав Стех (Торонто)

Наше Слово (Тижневик). — Варшава. — 1993. — № 16 (18 квіт.).




Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..