Главная > Документ


Документ 20

ВБИВСТВА І ЗГАРИЩА У ГРУБЕШІВСЬКОМУ

Грубешів, 11 березня 1944

Український Комітет Допомоги Грубешівського повіту у Грубешові № 4010/0 «.../42»

До

Українського Центрального Комітету у Кракові

Інформуємо, що 9—11 березня 1944 року спалено 11 українсь­ких сіл і вбито у дуже жорстокий спосіб не тільки чоловіків, але й жінок і дітей.

Вранці 9.ІІІ.44 люди з Аделіни, гміна Ментки, повідомили правління гміни і постерунок української поліції в Сагрині, що до їхнього села прийшла велика банда, сформована із самих поляків. Банда вийшла з Турківського і Тучапського лісу, куди вона прийш­ла, ймовірно, з Лащовицької і Тишовицької гмін.

Гміна передала інформацію органам безпеки у Грубешові й УКД. О 4 годині після полудня ця банда напала на село Ментки, повністю його спалила і застрелила багато українців. Польські гос­подарства вона оминала і поляків не била (зрештою поляки відсту­пили з усіх сіл, на які здійснювались напади). О 4 годині вранці 10 березня банда напала на село Турковиці, спалила його і вбила українців. У цей самий час був напад на колонію Сагринь і село Сагринь. У цьому селі зібралось понад 3 тисячі українців зі всіх довколишніх сіл. Село і колонія були спалені. Дуже багато ук­раїнців вбито (приблизно 500). Уранці 10 березня ця сама банда прийшла до колонії Теребінь, спалила її і повбивала людей. Інша банда спалила село Стрижовець, де також були людські жертви. О 2 годині після полудня банда спалила село Теребінь (за 10 км від Грубешова), а о 4 годині підпалила село Малиці, вибираючи тільки самих українців. Потім вона пішла до села Вербковиці, але мусила відступити, бо там був постерунок українських ортшутців і поліції.


Інша банда пішла на територію гміни Крилів, спалила і повби­вала українців із села Шиховиці, залишаючи понад 200 трупів і по­ранених, потім повернулась до села Ласків і, попри сильну оборо­ну, спалила село та вбила багато людей. Третя банда спалила Ста­ру Весь у гміні Телятин. Де зараз ці банди, невідомо, напевно, десь на території гміни Сагринь, у тамтешніх лісах і польських ко­лоніях. Банда прийшла з Лабунецької, Тишовицької, Котліцької гмін і з околиць Комарова з Замойського повіту. Місцеві поляки були її провідниками і надали їй харчі та зброю. Підкреслюємо, що польське населення з тих місцевостей, де були напади, перемісти­лося до Грубешова і ближніх фільварків, які банди не палили і не грабували. Від весни минулого року в кожному звіті ми показува­ли, звідки приходять банди на нашу територію, але ніхто з цент­ральної влади не звертав на це уваги, поки не сталася ця страшна катастрофа. Ми ще звертаємо увагу, що на територію Грабовецької, Уханської і Молодятицької гмін приходять банди з гміни Войсла- виці Холмського повіту і гміни Краснічин повіту Краснистав (Бонецькі ліси). Якщо центральна влада надалі не зверне уваги на ці місцевості, то в Грубешівському повіті українці перестануть існувати. На наші прохання і звернення стосовно охорони повіту від польських банд і допомоги під час нападів місцева влада не ре­агувала і не реагує до цього часу, хоч у місті є військо, жандар­мерія, підрозділи СС дивізії «Галичина», а в околиці Грубешова три сотні Волинського Легіону.

Просимо, щоб наше центральне керівництво негайно довело до відома ситуацію керівництву безпеки, аби це більше не повто­рювалось. Одночасно просимо надати нам якнайбільшу допомогу, бо маємо вже понад 3 тисячі родин без даху над головою, голих і голодних. На нашому утриманні залишається майже половина дітей, які ходять до професійних і середніх шкіл у Грубешові та інших містах.

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 227-228.


Документ 21

SOS ІЗ ГРУБЕШОВА

Люблін, 24 березня 1944

Український Центральний Комітет поштова скринька 226 тел. 117-92 і 206-90 № 318/44

При відповіді просимо посилатися на цей номер

Український Центральний Комітет Організаційний відділ Львів—Краків

ДУЖЕ ТЕРМІНОВО! Стосується: продовження підпалів наших сіл у Грубешівському

Від неділі 19 березня донині горять українські села Гру- бешівщини. «Польські національні підрозділи» під керівництвом своїх офіцерів продовжують вбивати сотні українських селян і дітей.

Усі дії чиновників, які тільки вислуховують наші тривоги і ча­сом обіцяють щось зробити, не дають жодного ефекту. Мені пояснюють, що з першого разу полякам вдалось тому, що весь збройний резерв пішов у похід до Більського повіту. Але і тепер польська банда гуляє безкарно і буде гуляти, якщо не підійдуть військові підрозділи. (...)

Крім раніше спалених, між 9 і 12 березня, 17 сіл у двох гмінах Сагринь і Крилів: Сагринь, Ментки, Турковиці, Андріївка, Ма­лиці, Теребінь, колонія Сагринь, Моложів, Ласків, Шиховиці, Малків, Прегоріле, Вроновиці, Модринець, Модрич-колонія, Ста­ра Весь, Жеплін — ляська орда знову спалила за останній тиждень 10 українських сіл, а саме: Бересть (гміна Молодятин), Веречин, Вітків, Жабче (гміна Потурин), Ощів (гміна Долгобичів), Ка- щанік, Ліски (гміна Варенж), Меняни, Масловиці, Козодави (гміна Меняни).


Сотні нових трупів лежать вбиті ляськими недолюдками! Ще більше сотень залишилось без даху над головою!

Мобілізуйте самооборону з інших українських земель, бо тут допомоги не дочекаємось!

«Національні підрозділи» сформовані з бандитів з усіх земель колишньої Польщі, але тепер переважають волинські і галицькі ляхи!!!

Народ у розпачі, бо ми всі тут безпорадні! Пришліть на місце спеціальних делегатів від керівництва УЦК! Нехай спеціальні кур'єри привезуть багато грошей, речей і т. п.!

Ще тепер можна врятувати нещасні жертви ляської голоти, оскільки евакуацію частково призупинено, а власне, розподілено на довший час.

Слава Україні!

Др. Л. Голейко — представник УЦК

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — С. 229-230.

Документ 22

МАСАКРА У ЖАБЧІ

ПРОТОКОЛ 28 складено 27.IV. 1944 р. в УДК Грубешів.

Свідчення Костянтина Дідуха, 27 років, вчителя з села Сушів, гміна Потурин

Від Різдва Христового жодної ночі я не спав у хаті. Моєю спальнею були стодола, хлів або якась солома при стодолі. О 5 го­дині ранку я вискакував з лежбища і швидко летів у дім, задоволе­ний, що ніч пройшла спокійно. Невиспаний і втомлений ішов до праці. Траплялось інколи, що дрімав під час лекції, швидко проки­дався і далі працював з дітьми. Після закінчення уроків я був щас-


ливий — міг вільно і спокійно відпочити, навіть удома в ліжку. Щастя, що я міг спокійно посидіти у своїй хаті хоч би пополудні, тривало недовго.

Якогось дня о третій пополудні до мого помешкання прийшли дві невідомі особи зі зброєю в руках і запитали: «Чи тут мешкає український вчитель?»

На щастя, мене не було вдома, бо пішов до кравця, досить дале­ко від дому. А вони обійшли кілька хат і всюди питали про вчителя.

Коли після повернення я дізнався про гостей, мене охопив страх. Довго бачив перед собою двох чорних типів зі зброєю в ру­ках і жодним чином не міг звільнитись від них. Після цього відвідування я не міг знайти собі місця у власному домі. Я мешкав у всьому селі: в одній хаті їв сніданок, в іншій — обід і вечерю. Не хотів покинути школу, бо полюбив дітей і не хотів залишити їх без духовної опіки.

У таких важких умовах працював до 15 березня 1944 року. А того дня о 8 годині ранку побачив страшну картину в сусідньому селі, за 3 км від мене.

Село Жабче, гарне село, все перетворилося на полум'я, запале­не польськими бандитськими запалювальними кулями. Було чути гучні постріли з автоматичної зброї, які зливалися із зойками і криками людей. Незабаром до нашого села прибігли дуже налякані люди з Жабча. Вони не говорили, а тільки кричали переляканими голосами: «Втікайте, бо поляки палять, і стріля­ють у людей, і ріжуть ножами/» Я схопив малий саквояж, давно спакований, і рушив до сусіднього села. У тому селі було дуже ба­гато людей. У кожному домі по п'ять і навіть по вісім родин. Польська банда підходила все ближче до села, у якому зібралися люди із навколишніх сіл. Не було іншого виходу, як утікати в бік галицьких сіл. Великий табір людей з кіньми і піших вирушив ра- но-вранці у вівторок з Потурина в бік Галичини, на Урсинів. Дале­ко не доїхали, тільки до Віткова. Неподалік від Віткова є ліс. З то­го лісу вийшла велика добре озброєна банда і почала стріляти у людей, які йшли в бік Галичини.

Багато людей і коней було вбито. Велика паніка виникла серед людей. Люди кричали, плакали, розбіглись на всі чотири сторони. Дорогу встелили трупи людей і коней. Було багато важкопоране­


них, але бандити підходили до них і в жахливий спосіб убивали. А я знову мав велике щастя і якимось чудом пробрався до Угринова між живими і вбитими, між озброєними і неозброєними і там відпочив після таких страшних і прикрих переживань.

/-/ Костянтин Дідух

Грубешів, 27.IV. 1944 року

За відповідність з оригіналом (підпис нечіткий)

Василь Верига. Дорогами Другої світової війни. — Торонто, 1981. — Ć. 230-231.

Документ 23

ОБЛАВА У ПШЕВОДОВІ

Акт №1: Про польський терор у селі Пшеводів

ПРОТОКОЛ

27.111.1945 о 6 годині ВП і МО у кількості приблизно 200 осіб провели облаву в селі Пшеводів. Вранці з великою стріляниною і криками вбігли у село і почали пошуки. Чоловіків, які не змогли сховатись, забирали без огляду на вік і тримали під охороною біля Народного Дому. Після довгих пошуків знайшли криївку, у якій ховалися стрільці командира Чумака. Два стрільці прийняли бій приблизно з 50 бійцями ВП. Коли вони зрозуміли, що стрільців не візьмуть живими і не вб'ють кулями (бо ті мали зручну позицію), підпалили сусідні будинки. Розлючені бійці ВП почали стріляти у цивільне населення, ніби ненавмисно. Ніхто не намагався рятува­ти підпалені будинки, бо таких розстрілювали. Через це вогонь швидко поширювався, і протягом короткого часу згоріло 10 сто­дол, дві хати, 9 стаєнь і Народний Дім. Застрелених цивільних вкидали у вогонь, називаючи їх «бандерівцями». Від куль тоді за­гинуло 13 мешканців, це були: Козак Федір, 40 років, застрелений за те, що гасив власну хату; Захарчук Михайло — 35 років, вбито­го вкинули у вогонь; Сокіл Василь — 22 роки, кульгавий, вбитий


на дорозі до Белза за те, що не міг іти; Сенюк Іван — 38 років; Чор­ний Михайло — 4-річна дитина, поранений у голову, помер через дві години (постріл не був випадковим). Інші вбиті були так попа­лені, що їх пізнавали за залишками одягу: Тарасюк Максим — 67 років і його син Михайло — 16 років, Залівський Микола — 40 років, Мелех Фома — 42 роки, Гусар Микола — 36 років, Талант Василь — 17 років. Коли стрільці з підрозділу командира Ч[ума]ка побачили, що не мають виходу, самі застрелились, один з них жив ще приблизно 3 години.

Усіх затриманих немилосердно били, знущалися з них, поста­вили під мур обличчями до стіни і наказали тримати руки вгору. Якщо хтось цього не витримував, його немилосердно катували. Пізніше завели до болота і наказали лягги, а лежачих били чим могли: ланцюгами, кийками, прикладами гвинтівок. Як правило, всіх затриманих били по головах. Крім цього, у різний спосіб зну­щалися з людей. Наприклад, Іванойкові Федорові мастилом нама­лювали вуса і, сміючись, говорили: «Вже маємо самого Бандеру». Злочинці вигадували різні дурниці:«Я тобі дам Україну, ти буль- баху, к...ва ваша мати бандерівська, будете мати УкраїнуНа селі було багато побитих, майже кожен мешканець був побитий. Найбільше потерпіли: Зубко Петро — 27 років, Тарасюк Іван — 35 років, Ковальчук Володимир — 40 років, Райхер Карло — 57 років, Тарасюк Іван — 50 років, Костиречко Ярослав — 18 років. Усі вони від ніг до голови були чорні від побиття, найбільше били у го­лову. Під час акції цілковито пограбовано село. Солдати забирали все, що потрапляло в руки: бритви, помазки для гоління, мило, со­рочки, годинники, дзеркала, ножі, ложки, виделки, тарілки та інші речі. Найбільше крали одяг і взуття, наприклад, у Цьвеха Леська — кожух, куртку, черевики і спідницю; у Гетьманчука Андрія — три светри і дві пари черевиків; у Назара Григорія — куртку і пару че­ревиків. Не залишали також господарського інвентаря, коней, возів, свиней. Наприклад, у Калиновської Марії, 65-річної вдови, забрали коня і двох свиней вагою 70—80 кг; у Гетьманчука Макси­ма — коня і віз; в Остапа Антона — свиню, 100 кг. Пограбували та­кож місцевий млин, забрали 400 кг борошна і багато збіжжя.

До Белза забрали 9 осіб, з них двох звільнили (вони були з польської родини), а 7 вивезли до Грубешова. Через 14 місяців з


в'язниці у Замості повернулись Мазурок Максим, Залівський Гри-
горій, Луцьків Григорій, Гринюк Юрій, Сорока Іван (Луцький і
Залівський мають по 20 років, інші — середнього віку), і дотепер не
повернулися два: Мазурок Петро — ЗО років і другий чужий
(прізвища не знають) — приблизно 40 років, який загинув безвісти.

Акцію завершено о 3 годині по обіді.

Свідчив: (-) селянин Слухав: (-) Чумак

Archiwum Państwowe Lublin, UPA-Zachód, VI Okręg Wojskowy kryptonim
«Sian». — Teczka № 76. — S. 164.

Документ 24

КОРОЛЕВА ПОЛЬЩІ І ТУРКОВИЦЬКИЙ МОНАСТИР

У пам'яті українського народу Холмщини живе легенда про по­яву образу Матері Божої у Турковицях. Кажуть, що польський князь Владислав Опольчик після приєднання руських земель белзького князя Андрія постановив вивезти з Белза всі коштов­ності, залишені руськими князями, до свого замку в Ополі у Сілезії. Найціннішим скарбом була чудотворна ікона Матері Божої, на­мальована, згідно з переказами, святим євангелістом Лукою.

Цю ікону чудотворної сили, у якій князь переконався під час нападу татар на белзький замок, Владислав віз до Ополя. У Чер­вені князь затримався на пустій галявині у гаю (Турковицькому на Грубешівській землі). Після відпочинку хотів їхати далі. Але шість пар коней, які тягнули карету, не могли рушити з місця. Князь, побачивши велику Божу силу ікони (величезне світло­випромінювання), вирішив, що не повезе її до Ополя, а передасть до Ченстохова. Як тільки рушили, на місці їхньої зупинки з'явив­ся блиск. Це блищання привабило звідусіль багато людей. Туди приїхав на коні княжич-юнак. Коли кінь наближався до місця світіння, то ставав на коліна. (...) Княжич-юнак запропонував по­


будувати на цьому місці церкву. Народна легенда називає його на­щадком князя Данила. (...)

Блиск не зникав, поки не була збудована церква, а коли будівництво закінчили, у блищанні з'явилось на полотні зобра­ження Матері Божої1 (...)

Турковицький православний санктуарій, пов'язаний з культом православної ікони і святим джерельцем, напевно вже існував у XIV столітті. Це легенда. Але за всіма ознаками православний Тур­ковицький монастир закладено було правдоподібно перед XVII століттям. (...) Поголос про чудеса при іконі Турковицької Божої Матері продовжував зростати. Незабаром з'явилось кілька бо­гомільних людей, які там поселились і заклали чоловічий монас­тир після знищення татарами попереднього. У 1789 році монастир був закритий уніатським єпископом Максиміліаном Рилло.

Повторно Турковицький монастир було відкрито 5 (18) грудня 1902 року (як жіночий монастир). (...) Збудований новий монастир складався з шести дерев'яних і одного кам'яного будинків, а також церкви святих Валаамських чудотворців Сергія і Германа, яка мала служити монахиням і парафіяльній школі. Крім цього, був збудова­ний великий дерев'яний п'ятикутний храм, покритий бляхою. (...)

[Під час відпусту] в Турковицях збиралися тисячі (до 15000) паломників, туди ходили процесії з багатьох (до 20) парафій.

(...) У 1909 році в Турковицях було відкрито жіночу вчительсь­ку семінарію, сільськогосподарську школу, шпиталь, притулок. (...) Під час Першої світової війни у 1914 році (...) населення поки­нуло село, а частина православних монахинь виїхала, забравши із собою уславлену своїми ласками ікону (до Москви). (...) У Турко­вицях залишилась копія чудотворної ікони. (...)

[Володіння православної церкви були конфісковані на підставі декрету від 20.06.1919 року, польський уряд закрив храм, було розібрано церкву, побудовану в 1903 році, все інше перероб­лено на магазин і костел]. Польська влада віддала монастирські за­будови на потреби соціальної опіки. (...) Так постала Установа для

1 Копію назвали іконою Матері Божої Турковицької, оригінальна ікона Белзької Матері Божої насправді потрапила на Ясну Гору, де під назвою Матері Божої Ченстоховської — Королеви Польщі стала найбільшою святинею польсь­кого народу


воєнних сиріт, (...), у лютому 1919 року були запрошені сестри Служительки Найсвятішої Діви Марії. (...) [Розпочалася] систе­матична, важка, жертовна праця колективу сестер, які через кіль­ка років створили зразкову виховну установу, центр, який випромінював культуру і польськість. У 1924 році на допомогу сестрам прибув ще ксьондз Маріан Дембський, який виконував функцію капелана закладу і префекта у місцевій школі. Він був та­кож головою Товариства розвитку Східних Земель, яке патронува­ло ревіндикаційно-полонізаційну акцію. Саме через це обов'язки «навернення» виконував дуже завзято. (...)

У 1929 році в рамках першої акції ліквідації церков на Холм­щині у Турковицях було розібрано першу церкву. Оскільки вона була в доброму стані, матеріал з неї передали на будівництво шко­ли десь в околиці Крилова. (...)

[Новоутворені боївки «кракусів» безперестанно й у різний спосіб мучили українське населення]. Повторювалося закидання гноєм джерельця, з якого православні паломники пили воду. Під час процесії, у якій брав участь митрополит, «хтось» підпалив се­ло Переспу, яке знаходиться за Бугом. Процесія розсипалась. (...)

«Навернення» православних турківчан передувало знищенню діючої церковки (...) 15 липня 1937 року після обіду, коли численні паломники роз'їхались, поліція оточила цвинтар, а привезені з Грубешова робітники, яких місцеві називали «кракусами», за кілька годин розібрали дерев'яну церковку. (...) Рано навесні 1938 року (...) польські боївки посилили свою діяльність. Поча­лося з вибивання шибок в українських помешканнях. До акції підключилась місцева адміністративна влада. У квітні 1938 року, на Великдень, дійшло до загальної сповіді і святої католицької ко- мунії для православних. З Грубешова на цю урочистість приїхав підполковник Вітольд Еугеніуш Новіна-Савіцький з військовим оркестром. [Сестра Германа (Юзефа Романович) з Ордену Служи­тельок НМП так характеризувала тодішню ситуацію:]

«Прийшло розпорядження від державної влади з повіту, що всі православні мають прийняти римо-католицьку віру і святий Ве­ликдень будуть відзначати в єдиному костелі — католицькому. Православні ще мали одну дерев'яну церкву на своєму цвинтарі, біля якої мешкали дві сестри-монахині, час від часу приїжджав правое-


лавний священик і відправляв богослужіння. Коли з Грубешова приїхала поліція і за одну годину порубали церковку, для православ­них залишився лише розпач, і нам було жаль, бо це були змішані ро­дини, польські і руські, всі жили у згоді. Влада з гміни, керівник шко­ли Константинович і наш ксьондз-капелан промовляли до правос­лавних, що прийшло розпорядження від влади, що повинна бути од­на католицька віра. На завершення досить гостро говорив керівник Константинович: а хто не підпорядкується, той буде покараний і виселений з Турковиць! З помстою, добре запам'яталися ці слова! Ксьондз-капелан Домбський нагадував православним: «Ви походите з уніатських родин. Ваші прадіди належали до римо-католицької церкви. Силою і могутністю їх змусили перейти у православ'я. Самі ваші прізвища свідчать про те — Подляський, Домбровський і так далі. І цей хрест на вашому цвинтарі — то документ мученицької смерті ваших батьків».

У квітні 1938року почалася сповідь православних. На допомогу приїхали ксьондзи з Грубешова і Сагриня. Було видно, що дехто приймав сакрамент тільки через примус, а внутрішній протест, ненависть відбивалися на сумному обличчі. У селі повстала нена­висть. Вночі одні одним вибивали шибки, у полі чинили шкоду. З повіту прийшло розпорядження, що на території Закладу буде спільно відзначатися свячене яйце. На цей день прислали свіже пе­чиво, яйця. На спортивному майданчику у два ряди встановили прибрані святкові столи. Зійшлися люди зі всього села, більше з цікавості, ніж з відданості. Сумні обличчя православних робили святковий настрій швидше похоронним. Мало хто з православних сів до столу чи висловив побажання, ділячись святочним яйцем. Ми прагнули якнайшвидше завершити цю похоронну церемонію».

1 травня 1939 року єпископ Фульман відвідував у Турковицях римо-католицьку парафію. Закладено було також цвинтар для по­хоронів. Подібна доля очікувала сусідні села. Церкви перетворюва­ли у костели, як у Мірчі, або руйнували, як у Малкові, Крилові, Ши- ховицях, Пригорілому, Чомові... Долю людей розділили ікони...

Незабаром вибухнула Друга світова війна. Німецька влада з Грубешова у 1940 році наказала віддати населенню православну церкву, яку захопили католики. Це розпорядження стосувалося й будинку школи, де оселилися православний священик і кілька мо­


нахинь. Решту монастирських забудов займали сестри Служитель­ки НМП, які опікувались Закладом. Саме цей Заклад став польсь­ким конспіративним осередком. Він становив пункт збору, з якого вирушали на різні акції бійці АК. Польсько-український конфлікт у цьому районі набирав сили. Множаться безвідповідальні, трагічні акції з обох боків. Ліквідація весною 1943 року старих українських війтів, проведена Кедивом Грубешівського округу, викликала хви­лю помсти. Взаємна різанина набирала сили. Коли кордон на Бузі зайняли підрозділи СС «Галичина», командування АК наказує ева­куювати польське населення у Красниставське і залишити за со­бою спалену землю. Від травня 1943 до травня 1944 року знищено на Холмщині 52 українських села. Пожежа охопила також Турко- виці. Головною метою була сусідня Сагринь. Як згадує один з учас­ників «акції», у Сагрині «живої душі не залишилося». Спалено 260 господарств, вбито приблизно 700 українців — чоловіків, жінок і дітей. З Турковиць польські господарі (попереджені АК) евакуюва­лися кількома днями раніше, щоб не викликати тривоги серед ук­раїнців. Турковиці були повністю спалені. Залишилися тільки дві хати. Частині населення вдалося втекти до віддаленого за кілометр Закладу, чию нейтральність поважали УПА і АК. Протягом усього періоду війни у ньому перебували 300 дітей-сиріт, у тому числі єврейських.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Історія польсько-українських конфліктів Другий том

    Документ
    ... окупантом. Поляк знову ставав ворогом українця. Третім у черзі після совєтів і німц ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Другий том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. Веремійчик ...
  2. Історія польсько-українських конфліктів

    Документ
    ... наділи землі у селян. Третю зону утворювали східні земл ... . Отже, у третій фазі польської атаки на Холмщину українці втратили 136 ... видання Сивіцький Микола Історія польсько-українськихконфліктів Перший том Переклад з польської Є. Петренка Редактор О. ...
  3. Черкаський державний технологічний університет чубіна тетяна дмитрівна рід потоцьких в україні (тульчинська лінія) суспільно-політичні

    Документ
    ... нню вітчизняної історії. Третю групу досліджень ... українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з істор ... 116. – С. 16. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / М. Сивіцький. – К.: Видавництво і ...
  4. Міністерство освіти і науки україни національний університет «львівська політехніка» інститут гуманітарних і соціальних наук

    Методичні рекомендації
    ... предмет історичного аналізу. Тому у першому питанні варто дати ... здобути міжнародне визнання. У третьому питанні слід розглянути дипломатичну ... М.: Русич, 1998. – 448 с. Сивіцький М. Історія польсько-українськихконфліктів / Пер. з пол. – К.: Вид-во ім. ...
  5. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій) підготувала мр Таня Гаев Белград

    Документ
    ... громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю ... полягає в тому, що, на відміну, наприклад, від польської літератури, ... українського театру він розглядає його історію й еволюцію, типи конфліктів, які особливо популярні в українських ...

Другие похожие документы..