Главная > Документ


Скіфські вершники та лучники стали своєрідним символом усього скіфського етносу на прославлених творах елліно-скіфсько-го мистецтва. Численні наконечники стріл, знайдені в похованнях скіфів різних соціальних прошарків, свідчать, що лук у Скіфії упродовж усього її існування був найнадійнішою зброєю.

Найбільше уваги Геродот приділив найближчим сусідам пів-нічнопонтійських еллінів — кочовим скіфам. Хоча згадує й інші племена: калліпідів, неврів, царських скіфів, скіфів-землеробів, бу-динів, ісседонів, савроматів.

Безмежні причорноморські степи від Дунаю до Азовського моря були для скіфів рідною стихією. Там вони пасли стада, зводили кургани, звідти вчиняли набіги... Вершини багатьох курганів вінчали кам'яні стели, які надовго пережили своїх творців. У народі вони дістали назву ";скіфські баби";. Насправді — це закуті в броню володарі безмежних степів, могутні воїни-чоловіки. Озброєні мечем, кинджалом, бойовою сокирою і сагайдаком зі смертоносними стрілами, безіменні герої часто підносять до рота ритон (посудина у вигляді рога з невеликим отвором у нижньому вузькому кінці) зі священним напоєм, що символізує їхню приналежність до легендарних героїв-божеств. Давні майстри надавали їм узагальненої форми людської фігури, ретельно розробляючи деталі озброєння та прикрас, вирізьблених різцем у низькому рельєфі. Честі бути похованими в кургані з таким монументом на вершині удостоювали лише тих скіфських воїнів, які були вірні доктрині воїнського аскетизму і за життя відмовилися від розкоші та коштовностей. У їхніх похованнях знаходять цілі арсенали різноманітного озброєння, але прикраси трапляються вкрай рідко. Можливо, кам'яні статуї стояли на курганах представників замкненої касти воїнів із аристократичних родів. Одне достеменно: народ, символи котрого й донині стоять на курганах, був досить войовничим.

Спірним залишається питання про походження кам'яних статуй. Спочатку переважала думка про запозичення скіфами цього звичаю під час їхніх транскавказьких походів. Згодом походження скіфських кам'яних статуй пов'язували з місцевою причорноморською енеолітичною скульптурою. Але відкриття українських учених останньої чверті XX ст. переконливо вказують на центральноазіатські джерела монументального мистецтва скіфів.

29

КАМ'ЯНІ ВОЇНИ СКІФСЬКИХ СТЕПІВ І----------------------

Ще загадковіші, отже, мають більше гіпотез, образи, закарбовані на кам'яних стелах. Деякі вчені вбачали в них божество, аналогічне грецькому богові війни Аресу, інші — образ померлого царя з регаліями, подарованими йому божеством на знак царської влади, або ж обожненого героя, міфічного першопредка скіфів Таргітая. Та хоч би кого зображували стародавні скульптори, так чи так перед нами — образ скіфського воїна з підкресленими статевими ознаками, котрий постає в усій своїй грізній реальності.

Статуї з граніту, піщанику або вапняку існували впродовж VII—IV ст. до н. є., поступово трансформуючись і видозмінюючись. Учені виокремлюють шість основних стилістичних типів, що характеризують три періоди їхньої історії. Для VII — першої половини VI ст. до н. є. типові архаїчні образи. їх висічено з прямокутних або округлених кам'яних стовпів. Це вкрай примітивна, але деталізована антропоморфна пластика з характерним передаванням рис обличчя з вузькими, глибоко запалими очима і барельєфним зображенням плечей на фронтальній площині. Моделюється тільки голова, відокремлена за допомогою гривни (металевого обруча), що проходить нижнім краєм обличчя. Більшість статуй мають великі мигдалеподібні очі та прямий, трохи розширений донизу ніс, що доходить до підковоподібних вусів з рівно підрізаними кінцями.

Потім стилістика зазнає змін, пов'язаних із початком розквіту монументальної скіфської скульптури наприкінці VI—V ст. до н. є. Реалістичні тенденції призвели до створення певного канону, який практично не має локальних особливостей. Це вже не просто ледь угадувана фігура, а яскраво окреслений образ могутнього воїна. Крім голови, тепер виразно виділені плечі, спина з модельованими лопатками. Руки розкуті: права з ритоном зігнута під гострим кутом, ліва опущена до меча, що висить на поясі.

Кам'яна стела із

зображенням скіфського воїна.

Одну з найкращих пам'яток цього часу — монументальну кам'яну статую, що колись стояла на вершині кургану, 1975 року знайдено в с. Нововасилівці Миколаївської області. З двометрової брили вапняку висічено монолітну фігуру скіфського воїна. Майже нерозривні об'єми голови і торса, із щільно притиснутими до боків зігнутими в ліктях руками, впритул наближаються до круглої скульптури, в якій, утім, усе ще домінує тип фронтального зображення.

Основну увагу майстер зосередив на обличчі кочівника, на його хоч і схематично переданих, але дуже виразних очах. Напружений погляд таїть у собі могутню силу воїна — нероздільного володаря скіфського степу.

У IV ст. до н. є. монументальна скіфська скульптура поступово занепадає. Форми статуй спрощуються, зменшуються їхні розміри, що переходять у примітивне силуетне зображення, висічене з м'яких порід каменю. Тільки в кримських статуях

простежуються спроби злиття грубого образу скіфських воїнів з витонченою стилістикою еллінської пластики. В цьому регіоні аж до І ст. н. є. створюють антропоморфні статуї, що демонструють типологічний зв'язок із класичним скіфським каноном.

Кам'яні антропоморфні стели в різні століття зводили над скіфськими курганами на величезній території від румунської Доб-руджі до Північного Кавказу. Хто ж населяв ці землі в ті далекі часи? Останнім часом учені під терміном ";скіфський світ"; розуміють цілу низку археологічних культур VII—НІ ст. до н. є., що простяг-лися в поясі степів, лісостепу, передгір'їв і гір, здебільшого на території сучасних України, Росії, Казахстану, а також на сході — в Монголії та частині Північного Китаю. Встановлено основні риси, властиві всім племенам, які жили на цих землях: використання заліза; кочовий спосіб життя; численні поховання воїнів у бойових обладунках; високі кургани над могилами вождів, у які клали коштовні речі. Але Геродот, хоча й назвав безліч різних племен, знав

30

Кам'яна стела із зображенням скіфського воїна.

КАМ'ЯНІ ВОЇНИ СКІФСЬКИХ СТЕПІВ

цей так званий скіфський світ у значно менших масштабах. Такою ж мірою це стосується і північнопричорноморських еллінів, від яких до Геродота надходила основна інформація про них.

Наведені в ";Історії"; дані — це наче однорідний зріз великого генеалогічного дерева північнопонтійських народів, що відображає певну історичну ситуацію кінця VI—V ст. до н. є. Вони мають величезну цінність не тільки завдяки своїй повноті, а й через те, що відтворюють ситуацію найважливішого часу в житті північнопри-чорноморської Скіфії — періоду її формування та піднесення.

Історик писав про ранні звичаї номадів не пізніше другої половини V ст. до н. є. А основна кількість найбільших і найбагатших курганів скіфської знаті датована IV ст. до н. є.; а в регіоні між Запоріжжям і Нікополем (Нижня Наддніпрянщина), — можливо, на землі підвладного скіфам племені геррів був унікальний поховальний центр степової Скіфії цього часу.

Без осуду ";батько історії"; розповів про надзвичайно жорстокі скіфські звичаї. ";Коли скіф убиває першого ворога, він п'є його кров. Голови всіх убитих ним у бою скіфський воїн приносить царю";. Без натяку на незвичну для цивілізованих еллінів поведінку кочівників Геродот детально описав, як вони здирають шкіру з людської голови, роблять з неї рушники, якими пишаються. ";У кого найбільше таких шкіряних рушників, той вважається найдоб-леснішим мужем. Дехто навіть робить із зідраної шкіри плащі, зшиваючи їх, як козині шкури. Інші із зідраної разом з нігтями з правої руки ворожих трупів шкіри виготовляють чохли для своїх сагайдаків. Людська шкіра, справді, товста і блискуча й виблискує білиною найбільше серед усіх шкір. Багато скіфів, нарешті, здирають усю шкіру з ворожого трупа, натягують її на дошки і потім возять її з собою на конях";.

З черепів найненависніших ворогів — хай то буде іноземець чи родич — скіфи виготовляли спеціальні чаші, які Геродот називав по-теріонами. Бідняки ззовні обтягували їх бичачою шкурою, а в заможних вони були позолочені й використовувалися для пиття вина.

З розповіді Геродота про похід перського царя Дарія в Скіфію стає зрозумілим його власне ставлення до скіфських воїнів. Хоча й не зовсім відверто, але він симпатизує скіфам, які не силою, а хитрощами і стрімкістю просування степовими просторами змогли перемогти величезне військо персів у 514 р. до н. є. У відповіді скіфського царя Іданфірса Дарію в Геродота звучить гордість скіфа, котрому не потрібно захищати ні своє місто, ні оброблене

32

00 ШЕДЕВР

поле, бо його народ цього не має. Та якщо хтось наважиться порушити спокій могил їхніх предків, скіфи неодмінно кинуться в бій на будь-якого ворога. Насправді, вони найбільше турбувалися про поховання царів, над могилами яких зводили високі кургани.

Хитрість скіфів, їхню зневагу до ворога особливо яскраво передав Геродот у пасажі про дари скіфських царів Дарію. Вони послали йому птаха, мишу, жабу і п'ять стріл зі словами, що перси, ";якщо вони мудрі, самі зрозуміють, що означають ці дари";. Врешті один із підданих Дарія розшифрував послання: ";Якщо тільки ви, перси, не полетите в небо, ставши птахами, не сховаєтесь по норах, ставши мишами, або не стрибнете в болото, перетворившись на жаб, ви не повернетеся назад, уражені ось цими стрілами";.

Під час війни скіфи жодного разу не вступали у відкритий бій з персами. Вони заманювали ворога у степи, засипаючи дорогою всі колодязі та знищуючи траву. Воювали, як правило, чоловіки. Жінки з дітьми, люди похилого віку, худоба, майно перебували у віддалених, лише їм відомих місцях.

Проте давні автори згадують і скіфських жінок-войовниць, озброєних луками. Так, Діодор Сицилійський у ";Бібліотеці"; пише, що ";вони, як і чоловіки, привчаються до війни і геть не поступаються їм у хоробрості; тож багато великих подвигів було вчинено славними жінками не тільки в Скіфії, а й у сусідніх з нею землях";.

Як кочівники скіфи розводили худобу. Вживали переважно м'ясо та молоко кобилиць, з якого в дерев'яних посудинах готували спеціальні напої. Досить часто пили нерозбавлене грецьке вино. ";Один раз на рік, — писав Геродот, — кожен правитель у своєму окрузі наповнює вином кратер, з якого п'ють скіфи, котрі вбили ворогів. А ті, хто цього не зміг, не куштують це вино і, зневажені, сидять окремо. Це в них найбільше безчестя. А всі ті з них, хто вбили дуже багато мужів, мають по два кіліки і п'ють із обох";.

Геродот лише мимохідь торкнувся теми звичаїв і вірувань. Однак він не просто назвав імена божеств, яким вони поклонялися, але для кожного з них назвав еллінський еквівалент. Згідно з Ге-родотом, скіфи найбільше поклонялися Табіті — місцевій Гестії — богині домашнього вогнища, потім Папаю (Зевсу) — повелителю неба та його дружині Апі (Геї) — богині землі. Також у пошані були Гойтосір (Аполлон), Аргімпаса (Афродіта Небесна), Тагімасад (Посейдон), Арей (Арес).

Жодному з них, за винятком Арея, скіфи не ставили статуй, жертовників або храмів. Лише бога — покровителя війни вони

33

удостоювали особливих почестей. ";У Кожній скіфській області по околицях споруджено такі святилища Аресу. гори хмизу, нагромаджені одна на одну на просторі завдовжки і завширшки майже в три стадії, а заввишки менше. На горі обладнано чотирикутний майданчик; три боки його прямовисні, а з четвертого є доступ... На кожному такому пагорбі поставлено давній залізний меч. Це і є кумир Ареса. Ось цьому мечу щороку приносять у жертву коней і рогату худобу... З кожної сотні бранців прирікають у жертву одну людину, але не у той спосіб, що худобу, а за іншим звичаєм. Голови бранців спочатку скроплюють вином, і жертви заколюють над посудиною. Потім несуть кров на купу хмизу і скроплюють нею меч. Кров вони несуть нагору, а внизу біля святилища відбувається такий обряд: у заколотих жертв відрубують праві плечі з руками і кидають їх у повітря...";. Мабуть, саме цей обряд було закарбовано на золотій діадемі скіфського царя або жерця з кургану Сахнівка Черкаської області, де серед інших сюжетів зображено унікальні сцени людського жертвоприношення. Крім того, під час розкопок першого Уляпського кургану в Адигеї в 1981 р. відкрито святилище Арея, де зберігся невисокий вівтар із хмизу та землі з мечем-акинаком у центрі і частиною правої руки людини. Іншим божествам скіфи найчастіше приносили в жертву м'ясо коней і биків, яке варили у великих казанах на кістках жертовних тварин.

Різні угоди, що їх скіфи укладали між собою, супроводжувалися клятвами. При цьому у велику глиняну чашу наливали вино, змішане з кров'ю тих, хто мав принести клятву. В цю рідину опускали акинак, стріли, подвійну сокиру і дротик. Після довгих заклинань і молитов по черзі випивали вміст посудини. Це свідчення Ге-родота підтверджується численними золотими виробами із скіфських курганів: унікальною золотою пластиною з Куль-Оби, сахнівською діадемою та аплікаційними пластинами із Солохи і

Кам'яна стела із зображенням скіфського воїна.

00 ШЕДЕВРІВ

34

Бердянського кургану. Геродот залишив безліч інших, не менш цінних і захоплюючих даних історичного, етнографічного і географічного характеру, які проливають світло на особливості життя цього давнього кочового народу. Можливо, ";Скіфський логос"; із ";Історії"; у дев'яти книгах справив таке сильне враження на всіх освічених еллінів, що серед них не знайшлося мандрівника, який би детальніше вивчив і описав звичаї і життя скіфів. Принаймні тривалий час ця історична розповідь Геродота про скіфів залишалася єдиною і найінформативнішою.

Скіфський ";звіриний стиль";

(VII початок III ст. до н. є.)

Скіфський ";звіриний стиль"; залишив яскравий, самобутній слід у культурі давніх народів Євразії VII—III ст. до н. є. Він вражає багатством духовного змісту, високим рівнем виконавської майстерності, різноманітністю композицій і матеріалів. Лише на території європейської Скіфії можна виокремити чотири локальні варіанти: прикубанський, степовий, лісостеповий і ольвійський (у своїй основі іонійський) ";звірині стилі";. Кожен із них характеризується певними сюжетно-стилістичними особливостями та інокуль-турними впливами. Але поширення скіфського ";звіриного стилю"; не обмежилося лише цим регіоном. Степи Поволжя і Приуралля, Середня Азія, Казахстан, Мінусінська улоговина, Алтай і Тува були вогнищами появи та поширення цього художнього стилю.

На предметах прикладного мистецтва з'являються зображення тварин і окремих частин їхнього тіла — голів, очей, рогів, лап, кігтів тощо, виконаних у техніці тиснення і карбування. Простежується тенденція узагальненого зображення тварин, наявність кількох основних типів, які можна вважати своєрідними пластичними ідеограмами: ";образ копитного";, ";образ хижака";, ";образ птаха";, ";образ фантастичної тварини";. Переважно вони прикрашали зброю, кінську збрую, посуд і ювелірні вироби з бронзи, срібла, золота та різьбленої кістки. Навіть найвитонченіші й найнеповторніші образи тварин, представлені на цих виробах, витримані в певних канонічних традиціях, властивих не тільки окремим регіонам поширення, а й хронологічним періодам історії скіфського ";звіриного стилю";.

СКІФСЬКИЙ ";ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ";

Олень. Золота пластина із кургану Синявка. Кінець VII—VI ст. до н. є.

35

Таких періодів учені виділяють три: архаїчний (друга половина VII—VI ст. до н. є.), середній (кінець VI—V ст. до н. є.) і пізній (IV — початок III ст. до н. є.).

У кращих творах архаїчного періоду сувора стилізація дивовижно поєднується з найвищою правдивістю. Можливо, цей стиль спочатку було вироблено в різьбленні на дереві та аплікації з повсті. З VII ст. до н. є. дедалі частіше використовуються золото і бронза, а ось срібло й залізо — доволі рідко. Вражає дивовижна майстерність та ідеальне знання анатомії тварин, виразна і лаконічна форма.

Сюжети, щоправда, різноманітністю не вирізнялися. Кожну тварину зображували в дещо традиційних позах. Пантеру й вовка, наприклад, — згорнутими в кільце, а оленя й гірського козла — з підібганими під живіт ногами. Найпопулярнішими були олень, баран, грифобаран, кінь, орел, пантера, лось. Але що дивно, від цих фігурок не віє ні монотонністю, ні одноманітністю, всі вони винятково індивідуальні та неповторні.

Ефект досягався за рахунок розчленування і доповнення образу, пристосування його до певної форми предмета, оформлення декоративними деталями. Тонко опрацьовані золоті аплікаційні пластини з кургану біля с. Синявки Черкаської області. На них зображено лежачого, або ";літаючого"; оленя (див. додаток 1). Саме це хитромудре передавання пози породило безліч тлумачень. Чи це олень на момент стрибка, а чи в летючому галопі. А може, це лише готовність до руху, чи, навпаки, тварина відпочиває. Або, нарешті, це жертовна поза...

Кожна з цих версій навряд чи правильна. На жертовну тварину перед закланням олень аж ніяк не схожий. Погортаємо Геродота: ";Жертовну тварину ставлять зі зв'язаними передніми ногами. Той, хто приносить жертву, стоячи позаду, тягне кінець мотузки і валить жертву на землю. Під час падіння тварини жрець звертається до бога, якому приносять жертву";. Отож, найпевніше, шукати точну відповідність пози оленя реальній дійсності взагалі не потрібно. При-

І 36,

I--------------- 100 ШЕДЕВР

Кінь. Золота пластина із кургану Бобриця. Кінець VII—VI ст. до н. є.

вабливість мистецтва скіфів не в натуралізмі, а в поетичному переплітанні реальності та ор-наментальності.

Унікальними для всіх періодів розвитку ";звіриного стилю"; є зображення на кістяних пластинах із Жаботинських курганів у Черкаській області, розкопаних у 1899 р. В. Хвой-ком. На них вигравійовано лосицю з двома дитинчатами (додаток 2). В архаїчний період

у скіфському середовищі в ходу були вироби так званого ольвій-ського звіриного стилю, що були прикрасою головних уборів та одягу, предметів побуту кочівників. Інтерес становлять знайдені в Березані форми для відливки аплікаційних пластин із зображеннями оленя, який стоїть із повернутою назад головою, і згорнутого клубком вовка.

Техніка виготовлення цих виробів, коли фігурка тварини і тло відливалися водночас, була чужа грецькій торевтиці того часу. Проте в Ольвії у цій техніці виготовляли дзеркала, деталі кінської збруї, прикраси і монети. Так, у другій половині VI ст. до н. є., орієнтуючись на смаки скіфських кочівників, майстри створили новий тип дзеркал, що мали широкий попит і серед самих ольвійців, і багатьох племен, які населяли Східну та Центральну Європу. Дзеркала відрізнялися масивним диском з вертикальним бортиком по краю, відлитим разом із фігурною ручкою. Останню вінчали фігурки пантери, оленя, голівки кабана, орла, інколи переплетені з витонченими античними капітелями, пальметами і волютами.

Показовий стиль зображень на металевих виробах. Найчастіше на них відтворювали фігури тварин у дуже своєрідних позах. Усі зображення стилізовані, схематизовані, часом надто спрощені. Прикладом може бути відома хрестоподібна бляха, знайдена в 1910 р. в ольвійському некрополі. На ній скомбіновано три хрестоподібно розташовані схематизовані пташині голови, фігурка згорнутого в клубок хижака і ряд тварин, які лежать в однакових позах, виконаних у значно менших масштабах.

У моді зображення парних фігур тварин у геральдичних позах. При цьому практично відсутні сцени роздирання або боротьби зві-

37

СКІФСЬКИЙ ";ЗВІРИНИЙ СТИЛЬ1

рів. Лише на початку V ст. до н. є., під безпосереднім впливом еллінів, стилістика виробів так змінюється, що їх уже можна назвати елліно-скіфськими.

Наприкінці 1960-х років О. Лєсков розкопав майже повністю пограбований у давнину багатий скіфський курган біля с. Ілліче-вого на Керченському півострові (Кримська обл.). Серед знахідок увагу вчених відразу привернув цілком сплющений предмет у вигляді відерця, в якому після реставрації, здійсненої в Ермітажі, знайшли кілька золотих виробів. Особливий інтерес у дослідників викликала золота прикраса верхньої частини сагайдака з багатофігурною сценою нападу на оленя (додаток 3). Цей сюжет у мистецтві скіфського ";звіриного стилю"; унікальний і не має навіть віддалених аналогій.

Наприкінці VI ст. до н. є. дедалі більший вплив мали іконографічні образи савроматської та ананьїнської культур. Уперше з'явилися вироби з бронзи та різьбленої кістки із зображеннями вовка та ведмедя. Образ вовка, що згорнувся в кільце, на бронзовій ажурній блясі з кургану в степовому Криму цілком відповідає традиційній архаїчній схемі. Художник ідеально вписав тіло хижака у заздалегідь1 обумовлену форму, непомірно подовживши пропорції його тіла1. Збережено навіть упізнавані риси вовка: умисно перебільшене око, притиснуте вухо та роздуті ніздрі. Вони покликані підкреслити агресивність хижого звіра. В тулуб укомпоновано фігурку лежачого козла та голівку лося. Лапи вовка закінчуються стилізованими голівками орлів із загнутими дзьобами. Мотив звіра, котрий згорнувся в кільце, має суто скіфське походження.

У Золотому кургані поблизу Сімферополя знайдено унікальну бронзову фігурку пантери, обкладену листовим золотом із напаяними гніздами, в давнину інкрустованими кольоровою скляною пастою. Пантеру зображено з вільно звисаючими лапами, що не мають під собою опори, і опущеною донизу головою. Ця горельєфна прикраса служила обкладкою щита або кришки сагайдака.

Зрідка трапляються вироби, виконані у вигляді окремих частин тіла тварин — кінської голови або ноги з копитом, голови орла з масивним, хижо загнутим дзьобом. Такі образи зазвичай прикрашали псалії та пластини від вуздечкового набору.

Художники V ст. до н. є. основну увагу зосереджували на наданні формі предмета красивих обрисів. У репертуарі скіфського ";звіриного стилю"; стійке місце посіли нові іконографічні образи лева, гірського козла, грифона, кабана. Водночас досить рідкісні вироби,

38

00 ШЕДЕВРІВ

відлиті у формі голови хижака з вишкіреною пащею, як на бронзовій пластині з поховання біля с. Грищенців Черкаської області.

Голова лося — один із найпопулярніших мотивів. Упродовж V ст. до н. є. він зазнав значних стилістичних змін від лаконічних до пишних, часом химерних композицій. До рідкісних зразків високої майстерності скіфських ремісників належать бронзові ажурні бляшки із зображенням крилатих левів з рогами, козлиною бородою і пташиними кігтями (з кургану біля с. Защити Кіровоградської області). Багато із зображувальних прийомів тісно пов'язують із творами скіфського ";звіриного стилю";. Проте відсутність прямих аналогій дає підставу припускати, що ці бляшки створив талановитий майстер на основі завезених зразків близькосхідного походження.

Згодом на скіфський ";звіриний стиль"; дедалі більший вплив мало фракійське, ахеменідське (перське) та особливо еллінське мистецтво. На зброї, кінській збруї зображено сцени роздирання тварин. Композиції на них, наслідуючи більш ранній скіфський ";звіриний стиль";, пронизані напруженням, протистоянням сил, що уособлюють вічну круговерть життя степів.

Поступово, з кінця V ст. до н. є., ";звіриний стиль"; втрачає реалістичні риси. Фігури тварин і птахів перетворюються на вигадливий орнамент, стають нерідко схематичними і плоскими. У IV ст. до н. є. майже зникли рельєфна об'ємність, моделювання поверхні тіла тварини широкими площинами з різкими гранями, що дають змогу подолати статичність поз тварин. Образи втратили риси узагальненого реалізму, перетворилися на застиглі орнаментальні композиції. Дедалі більшого поширення набуло гравіювання, що прийшло на зміну литтю, карбуванню, тисненню.

Розквіт елліно-скіфського мистецтва в IV ст. до н. є. і масове завезення до Скіфії високохудожніх творів грецької торевтики призвели до поступового спаду і виродження самобутнього скіфського ";звіриного стилю";. На прикрасах кінської збруї, що найдовше зберігала його традиції, переважає орнаменталізм — складний, вигадливий, інколи навіть химерний. Фігури тварин буквально тонуть у рослинних пагонах і пальметах. Часом вони переплітаються зі звірячими мордами, лапами та хвостами, створюючи чудернацькі композиції, в яких цілком переважає декоративне начало.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Управління культури на теренах славетної україни (до дня соборності україни) рекомендаційний бібліографічний покажчик

    Документ
    ... Сергія Васильківського. 41. Яковлєва, Т. Руїна Гетьманщини: Від Переяславської ради ... 143 Кучерук О. 136 Лазаренко А. 93 Ламонова О. 145 Лемещук Н.М. 63 Лисенко О.Є. ... 96 Розсоха Л. 97 Рокоссовский Р.К. 67 Романовський В.О. 77 Ромас П.М. 68 Ружинський М. ...

Другие похожие документы..