textarchive.ru

Главная > Документ

1

Смотреть полностью

ЧЕРКАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ТЕХНОЛОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

На правах рукопису

ЧУБІНА ТЕТЯНА ДМИТРІВНА

УДК 94(477)«16/18»

РІД ПОТОЦЬКИХ В УКРАЇНІ (ТУЛЬЧИНСЬКА ЛІНІЯ):

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ

ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ

07.00.01 – Історія України

Дисертація на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Науковий консультант

Гуржій Олександр Іванович,

доктор історичних наук, професор

Черкаси–2008

ЗМІСТ

Перелік умовних скорочень 4

Вступ 5

Розділ І. Історіографія, характеристика використаних джерел

та методологія дослідження 13

1.1. Стан наукової розробки проблеми 13

1.2. Джерельна база 26

1.3. Методологія та методи дослідження 41

Розділ ІІ. Біографія як основа вивчення історичних постатей

та родин (на прикладі роду Потоцьких срібної Пиляви) 62

2.1. Перше покоління Потоцьких і його місце в тогочасних

суспільно-політичних процесах 67

2.2. Станіслав Ревера –

родоначальник гетьманської (срібної) лінії роду 81

2.3. Фелікс Щенсний Казимеж: портрет на тлі епохи 90

2.4. Засновник тульчинської лінії – Юзеф Потоцький 101

2.5. Францішек Салезій Потоцький: знакова постать родини 104

Розділ ІІІ. Станіслав Щенсний Потоцький та його нащадки:

просопографія роду 121

3.1. Станіслав Щенсний Потоцький: магнат, політик, особистість 124

3.2. Сини Щенсного від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек:

життєві віхи 166

3.3. Спадкоємці від шлюбу із Софією Ґлавані-Вітт:

історико-психологічні виміри 185

Розділ ІV. Жінки тульчинської лінії родини Потоцьких:

ґендерні аспекти 218

4.1. Анна Ельжбета Потоцька і Гертруда Коморовська:

трагедія двох доль 220

4.2. Жозефіна Амалія Потоцька: боротьба за утримання позицій 227

4.3. Софія Потоцька: просопографічний портрет 238

4.4. Софія Кисельова та Ольга Наришкіна: переплетіння

життєвих ліній 300

4.5. Дельфіна Потоцька: хроніка життя 309

Розділ V. Рід Потоцьких і розвиток української культури 318

5.1. Тульчинський палац як осередок культурно-мистецького життя 321

5.2. Театр Потоцьких 337

5.3. Книгозбірні Тульчинського маєтку 358

5.4. Садово-паркові комплекси Потоцьких. Дендрологічний парк

«Софіївка» 369

5.5. Меценатський проект Потоцьких: Немирівська гімназія 385

Висновки 401

Бібліографічні посилання 407

Список використаних джерел та літератури 504

Додатки 601

Список умовних скорочень

АНБУВ

– Архів Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

Архив ЮЗР

- Архив Юго-Западной России, издаваемый Временной комиссией для разбора древних актов. – Киев, 1859–1914

б. д.

- без дати

БПАН

- Бібліотека Польської Академії наук у Кракові

БТУ

- Бібліотека Торунського університету імені М. Коперніка

ВБУ

- Всенародна Бібліотека України

ВР

- Відділ рукописів

ВИ

- Вопросы истории

ВСРВ

- Відділ стародруків та рідкісних видань Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського

гр.

- граф /графиня/

ДАВО

– Державний архів Вінницької області

ДАЧО

– Державний архів Черкаської області

ДАХО

м. Хмельницький

– Державний архів Хмельницької області

Зв.

- зворот

КС

- Киевская старина

НБУВ

- Національна бібліотека України імені В.І. Вернадського

н. п.

- не пізніше

н. р.

- не раніше

Стп.

- стовпчик

Спр.

- справа

УІЖ

- Український історичний журнал

ЦДІАУК

- Центральний державний історичний архів України в м. Києві

AGAD

- Archiwum Główne Akta Dawnych w Warszawie

AP w Krakowie

- Archiwum Państwowe w Krakowie

BP w Paryżu

- Biblioteka Polska w Paryżu

B. Cz.

- Biblioteka Czartoryjskich w Krakowie

BN

- Biblioteka Narodowa w Warszawie

PAN

- Polska Akademia Nauk

Rkps.

- Rękopis

Syg.

- Sygnatura

ВСТУП

Актуальність теми. На початку ХХІ ст. політичні, економічні, наукові та культурні відносини між Україною і Польщею певною мірою можуть бути прикладом добросусідства і партнерства в Європі й для світової спільноти. Їхнє нове спрямування розпочалося в 90-ті роки ХХ ст. своєрідним покаянням та усвідомленням обома сторонами причин усіх негараздів та суперечностей, що мали місце протягом десяти століть співіснування обох народів. У цьому процесі важливу роль відіграє українська і польська історична пам’ять та свідомість, які сприяють усебічному переосмисленню подій та явищ минулого й сьогодення в міждержавних стосунках.

Нині в Україні існує і постійно зростає величезний попит на інформацію стосовно польської культури і державного реформування, накопиченого позитивного досвіду демократичного вдосконалення системи управління й організації суспільно-політичного життя. Причому підвищений інтерес українців і поляків до спільної українсько-польської історії та культури спостерігається не лише в професійних сферах діяльності, а й на побутовому рівні спілкування пересічних громадян [61, с. 416].

У зв’язку із цим слід зазначити, що в історичній науці назріла об’єктивна потреба у вивченні біографій непересічних представників роду Потоцьких, неупередженого висвітлення їх життя і спадщини в контексті українсько-польських взаємин, оскільки, з огляду на ідеологічну заангажованість радянської історіографії та порівняну малодоступність джерел іноземних архівосховищ, ґрунтовних спеціальних праць із даної теми створено не було. Актуальність та доцільність вивчення життєдіяльності цього роду зумовлюється ще й тим, що громадянська позиція його кращих представників та питання їхньої спадщини співзвучні з багатьма проблемами нашому часу, а тому заслуговують на підвищену увагу і переосмислення.

Історична наука завжди відводила чільне місце висвітленню неординарних особистостей. Проте в останнє десятиліття в українській історіографії спостерігається особливо активна тенденція саме до репрезентації визначної постаті в просторово-часовому вимірі та в особистісно-індивідуальній сфері.

Таким чином, виокремлюється окрема постать або родина на зламі публічного і приватного життя, спеціально визначаються аспекти ідеологічного статусу сім’ї в суспільстві, співвідношення історії держави і громадської ланки. Сімейна хроніка займає нішу між структурною і культурною антропологією і є новим ракурсом у новітній історичній науці.

На сьогодні багато родів і досі залишаються невивченими. Дослідження історії окремих родин – не лише приватна справа, а й історична необхідність. Велична історія будь-якої країни складається з історій окремих родин. Це є невичерпним і маловивченим джерелом історії.

У кожній країні є такі роди, що вже стали здобутком усієї нації, як-от: у Німеччині – Габсбурги, у Франції – Бонапарти тощо. Чимало славетних родів можна назвати і в Україні. Є представники і так званих «інтернаціональних» кланів. Наприклад, нащадки магнатів Потоцьких уважають себе як поляками, так і українцями. Ці «українські» магнати відіграли помітну роль і в польській історії, і в українській.

Представники найвідомішого і найбільш могутнього магнатського роду Речі Посполитої володіли значними територіями, замками, маєтками в Польщі, Білорусії, Україні, насамперед у Подільському, Брацлавському, Белзькому, Руському і Краківському воєводствах, обіймали важливі державні посади в Речі Посполитій, а згодом – у Росії й Австрії.

У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі (Potocki): герба Любич, герба Остоя, герба Пилява, герба Сренява, герба Шеліга, герба Яніна. Найвідоміші з них – Потоцькі герба Пилява.

Відомі герби срібної та золотої Пиляви. Потоцькі Тульчинської (гетьманської) лінії, що мали володіння в Брацлавському, Волинському, Подільському і Київському воєводствах, належали до герба срібної Пиляви.

Одночасне поєднання типовості й унікальності роду Потоцьких в історії дає підстави для інтерпретації нових ідей, підходів, методів на матеріалах вивчення культурної, сімейної, громадсько-політичної історії України і Польщі при дослідженні феномена роду в цілому.

Визначаючи актуальність та значення окресленої теми, перш за все слід виходити зі стану наукової розробки проблеми, з її недостатнього вивчення в українській історичній науці. Обрана автором тема ще не була об’єктом спеціального дослідження. Тому назріла потреба в її розробленні на основі архівних документів і опублікованих джерел з урахуванням сучасних підходів до наукового дослідження.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах комплексної теми кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету «Історія України: регіональний аспект» ( номер державної реєстрації 0103U003693).

Об’єктом дослідження є процес взаємодії роду Потоцьких і суспільно-політичного середовища, вплив цього середовища на поведінкові стереотипи, спосіб життя і характер діяльності представників тульчинської лінії роду, трансляцію культурно-національних традицій у межах певного просторово-часового періоду.

Предметом вивчення є історія тульчинської лінії роду Потоцьких, його структура, громадсько-політична і культурна діяльність його представників у контексті новітніх практик сучасної історіографії.

Мета дослідження полягає в тому, щоб на основі аналізу здебільшого нововиявлених архівних і рукописних документів, а також опублікованих джерел і спеціальних студій комплексно висвітлити історію тульчинської лінії Потоцьких; з’ясувати маловідомі факти життя та діяльності знакових постатей цього магнатського роду, та, відкинувши раніше існуючу в радянській історіографії ідеологічну упередженість до цієї родини, об’єктивно визначити місце й оцінити її значення в суспільних процесах і українсько-польських стосунках означеного періоду.

Для досягнення поставленої мети передбачено вирішити такі завдання:

  • проаналізувати стан висвітлення проблеми у вітчизняній і зарубіжній історіографії;

  • охарактеризувати рівень і повноту її джерельного забезпечення;

  • на підставі традиційних методів простежити генеалогію тульчинської лінії Потоцьких;

  • застосувати ґендерні підходи при вивченні історії роду;

  • дослідити еволюцію суспільно-політичної значущості фамільного клану Потоцьких;

  • з’ясувати основні етапи політичної кар’єри його членів;

  • розкрити особливості життєвих сценаріїв найбільш відомих представників роду (Ф.С. Потоцького, С.Щ. Потоцького, М. Потоцького та ін.);

  • реконструювати реалії культурологічної діяльності (створення і функціонування приватного магнатського театру, садово-паркових комплексів, книгозбірень, архітектурних проектів тощо);

  • репрезентувати Потоцьких у їх суспільному й особистому житті як єдиному континіумі сфери;

  • визначити можливі напрями подальшого вивчення аспектів минулого роду Потоцьких.

    Географічні межі охоплюють територію Брацлавського, Волинського, Подільського і Київського воєводств (сучасні території Вінницької, Волинської, Київської, Кіровоградської, Черкаської, Хмельницької областей України та Люблінського воєводства Республіки Польща).

Хронологічні рамки зумовлені специфікою дослідження роду Потоцьких (герба Пилява) й охоплюють період від початку активної діяльності представників гетьманської лінії роду на суспільно-політичній і воєнній арені Речі Посполитої, зокрема Станіслава Ревери Потоцького (перша половина ХVII ст.), до 1860–1872 рр. – продажу Тульчинського маєтку, еміграції Мечислава Потоцького (сина Станіслава Щенсного) до Франції та його смерті (1872 р.) Проте для з’ясування окремих подій та розуміння їх наслідків дисертант інколи відходить від означених хронологічних меж.

Наукова новизна визначається насамперед самою постановкою і розробленням складної та малодослідженої проблеми. Вона полягає в тому, що:

  • застосовано просопографічний метод як новий концептуальний підхід у висвітленні історії конкретно визначеного роду;

  • на основі максимально доступної нині кількості джерел уперше створено колективний портрет тульчинської лінії Потоцьких, у багатьох аспектах знакового в історії Польщі й України;

  • до наукового обігу введено матеріали центральних і регіональних вітчизняних архівосховищ; залучені маловідомі документи з Польської бібліотеки в Парижі; всебічно використано рукописну спадщину представників роду (зокрема, вперше опрацьовані особисті архіви графа Адама Потоцького (Франція), що значною мірою поглибили уявлення про того чи іншого представника роду);

  • історію роду Потоцьких представлено як соціокультурний феномен, що досліджується на засадах міждисциплінарності. Це дозволило відтворити реалії існування клану за рахунок вивчення життєдіяльності не лише знакових, а й «рядових» членів, які стали не творцями, а трансляторами окремих національно-патріотичних ідей;

  • реконструкцію тульчинської лінії Потоцьких представлено як так зване «метаджерело», тобто систему відомостей про рід, що відтворює його структуру. У свою чергу, реконструкція фамільного клану є підставою для визначення соціокультурних трансмісій – шляхів передання головних засад діяльності роду до наступних поколінь;

  • показано формування родинних традицій, соціальних амбіцій (престижний шлюб, кар’єра), передання духовних надбань, активної громадянської позиції тощо;

  • визначальними показниками для встановлення соціокультурних трансмісій сім’ї Потоцьких обрані військова, громадсько-політична служба, культурна діяльність;

  • за допомогою етногеографічного підходу до походження засновників роду запропоновано новий вимір щодо вивчення ранньої історії Потоцьких. Це означає, що до уваги береться не лише етнічне походження засновників роду, а й історичний шлях, пройдений ними;

  • висвітлено історію роду Потоцьких у ґендерному ракурсі, визначені механізми впливу зовнішніх та внутрішньородинних чинників на зміну традиційних життєвих проектів відомих представниць родини Потоцьких (Жозефіни Потоцької, Софії Потоцької, Софії Кисельової, Ольги Наришкіної та ін.);

  • висвітлено приватне життя Потоцьких (як правило, спираючись на приватне листування);

  • визначено специфіку й основні етапи існування, мотивацію суспільної та меценатської діяльності кращих представників роду Потоцьких;

  • показано роль Потоцьких як родової еліти, що переросла з регіонального рівня в загальнонаціональний;

  • інформативність результатів дослідження посилюється схемами, діаграмами і розширеною базою додаткового матеріалу.

    Таким чином, наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що на основі ґрунтовної джерельної бази, за умов виявлення і залучення нових джерел і дослідницької літератури, вперше проаналізоване суспільне і приватне життя, військово-політична та культурологічна діяльність роду Потоцьких.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що, по-перше, зміст та висновки дисертаційного дослідження суттєво розширюють спектр наукових знань з історії українсько-польських взаємин. По-друге, результати просопографічної розвідки тульчинської лінії Потоцьких є основою подальших наукових розробок, пов’язаних із вивченням родової еліти та її внеску в соціокультурний і політичний розвиток як України, так і Польщі. По-третє, матеріали дослідження можна широко використовувати при написанні наукових праць із регіональної історії, а також спеціальних робіт із культурології, історії, джерелознавства і краєзнавства. По-четверте, результати пошуку можуть бути застосовані при укладанні довідкових генеалогічних видань, при підготовці основних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах. По-п’яте, зібрана і проаналізована історична інформація може бути використана під час культурницько-просвітницької роботи зі студентами, учнями, зокрема, при вихованні патріотичних почуттів, а також для розвитку регіонального туризму.

Особистий внесок здобувача. Основні положення і результати дослідження викладено в 66 публікаціях автора, в тому числі у 2-х індивідуальних монографіях, 2-х книгах, 2-х навчальних посібниках, 25 статтях у фахових виданнях ВАК України, а також у 35 публікаціях у збірниках наукових праць, матеріалах і тезах конференцій, інших виданнях.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертаційної роботи і висновки були викладені автором та обговорювалися на засіданні кафедри історії України Черкаського державного технологічного університету, в авторських лекційних курсах «Історія України», «Культурологія», «Соціологія» для студентів та курсантів Академії пожежної безпеки ім. Героїв Чорнобиля.

Одержані в ході підготовки дисертаційного дослідження результати доповідалися й обговорювалися на міжнародних, міжвузівських та обласних наукових і науково-практичних конференціях, круглих столах: обласній науково-практичній конференції «Ґендерний аспект професійної діяльності жінки в сучасному суспільстві» (Черкаси, 2003 р.); Міжвузівській науковій конференції «Гуманітарні науки очима молодих дослідників – 2005» (Черкаси, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Наукові дослідження – теорія та експеримент – 2005» (Полтава, 2005 р.); Міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток наукових досліджень – 2005» (Полтава, 7–9 листопада 2005 р.); II Mezinárodnі vědecko-praktická conference «Perspektivní novinky vědy a technici – 2005» (Praha, 2005 r.); Міжвузівській науковій конференція «Гуманітарні науки очима молодих дослідників – 2006» (Черкаси, 2006 р.); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасні наукові дослідження – 2006» (Дніпропетровськ, 2006 р.); Другій міжнародній науково-практичній конференції «Наукові дослідження – теорія та експеримент – 2006», (Полтава, 15–17 травня 2006 р.); І Міжнародній науково-практичній конференції «Європейська наука ХХІ століття: стратегія і перспективи розвитку – 2006» (Дніпропетровськ, 2006 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Актуальні проблеми сучасних наук: теорія та практика – 2006» (Дніпропетровськ, 2006 р.); І Міжнародній науково-практичній конференції «Передові наукові розробки – 2006» (Дніпропетровськ, 2006 р.); ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Науковий потенціал світу – 2006» (Дніпропетровськ, 2006 р.); I Международной научно-практической конференции «Становление современной науки – 2006» (Днепропетровск, 2006 г.); I Международной научно-практической конференции «Новости научной мысли – 2006» (Днепропетровск, 2006 г.); Другій міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток наукових досліджень – 2006» (Полтава, 27–29 листопада 2006 р.); II Международной научно-практической конференции «Образование и наука без границ – 2006» (Днепропетровск, 2006 г.); V Международной научно-практической конференции «Наука и образование – 2007» (Днепропетровск, 2007 г.); VII Міжнародній науковій конференції студентів, аспірантів та молодих учених «Історія та сучасність: погляд крізь віки» (Донецьк, 2007 р.); ІІ Международной научно-практической конференции «Современные научные достижения – 2007» (Днепропетровск, 2007 г.); Міжвузівській науковій конференції «Гуманітарні науки очима молодих дослідників – 2007» (Черкаси, 2007 р.); Международной научно-практической конференции «Современные направления теоретических и прикладных исследований – 2007» (Одесса, 2007 г.); ІІ Міжнародній науково-практичній конференції «Наукова думка інформаційного віку – 2007» (Дніпропетровськ, 2007 р.); Международной научно-практической конференции «Перспективные инновации в науке, образовании, производстве и транспорте – 2007» (Одесса, 2007 г.); II Международной научно-практической конференции «Европейская наука XXI века – 2007» (Днепропетровск, 2007 г.); ІІІ Международной научной практической конференции «Умение и нововъведения – 2007» (София, 2007 г.); Международной научно-практической конференции «Научные исследования и их практическое применение. Современное состояние и пути развития – 2007» (Одесса, 2007 г.); ІІІ Международной научной практической конференции «Наука и образование без граница – 2007» (София, 2007 г.); Международной научно-практической конференции «Современные проблемы и пути их решения в науке, транспорте, производстве и образовании – 2007» (Одесса, 2007 г.); Третій міжнародній науково-практичній конференції «Розвиток наукових досліджень – 2007» (Полтава, 26–27 листопада 2007 р.); Шостому круглому столі «Культура, освіта і просвітницький рух на Поділлі» (Кам’янець-Подільський, 2007 р.); IV mezinárodnа vĕdecko-praktická conference «Efektivní nástroje moderních vĕd – 2008» (Praha, 2008 r.); ІV Международной научной практической конференции «Научно пространство на Европа – 2008» (София, 2008 г.); Міжвузівській науковій конференції «Гуманітарні науки очима молодих дослідників – 2008» (Черкаси, 2008 р.); Международной научно-практической конференции «Перспективные инновации в науке, образовании, производстве и транспорте – 2008» (Одесса, 2008 г.); IV mezinárodnа vĕdecko-praktická conference «Evropska vĕda XXI století – 2008» (Praha, 2008 r.); Четвертій міжнародній науково-практичній конференції «Наукові дослідження – теорія та експеримент – 2008» (Полтава, 19–21 травня 2008 р.)

Структура дисертації зумовлена змістом проблеми, предметом і завданнями дослідження та відповідає його меті й основним завданням. Складовими частинами дисертації є перелік умовних скорочень, вступ, п’ять розділів (21 підрозділ), висновки (основний текст становить 406 сторінок), список використаних джерел та літератури (97 сторінок, 1112 назв) і додатків. Загальний обсяг дисертації 633 сторінки.

РОЗДІЛ І

ІСТОРІОГРАФІЯ, ХАРАКТЕРИСТИКА ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ТА МЕТОДОЛОГІЯ ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Стан наукової розробки проблеми

Систематизація праць вітчизняних і зарубіжних істориків дозволила з’ясувати, що історія тульчинської лінії Потоцьких дотепер залишається малодослідженою, а отже, актуальною для наукового пошуку. Висвітлення місця і ролі Потоцьких в історії України XVIII – першої половини ХІХ ст. доречно класифікувати за певними критеріями відображення окремих напрямів, організованих за тематичною спрямованістю. Отже, залежно від змісту окремих аспектів, що аналізувалися в наукових працях, можна виокремити п’ять груп досліджень.

Першу групу становлять узагальнюючі фундаментальні праці українських [291; 290; 308; 311; 312; 774], російських [314; 349; 381; 406] та зарубіжних науковців [310; 818; 820; 829; 832; 848; 851; 860; 863; 864; 867; 872; 874; 887; 892; 903; 904; 906; 917; 951; 960; 973; 988; 998; 999; 1057; 1064; 1065; 1069; 1077; 1086; 1107] з історії Польщі та історії південних і західних слов’ян; з огляду на те, що Потоцькі – знаний магнатський рід Речі Посполитої, розкриття досліджуваної проблеми неможливе без ґрунтовного вивчення загальних праць з історії сусідньої держави.

До другої групи належать студії, в яких ідеться лише про окремих представників фамільного клану Потоцьких. До цієї групи належить література, написана в різні часи переважно зарубіжними авторами з різних світоглядних позицій.

Уважаємо за доцільне зосередити увагу на найбільш оригінальних та інформативно змістовних дослідженнях, що стосуються переважно Станіслава Щенсного Потоцького і його третьої дружини Софії, а побіжно – й інших членів роду.

Так, стаття Матіаса Берсона, вміщена у варшавських «Клосах» 1868 р., ідеалізувала третю дружину Щенсного. Берсон стверджував, що славетна пані Потоцька походила зі знатного аристократичного грецького роду, її виховував у Стамбулі французький посол на прізвище Дю Барі [882], що, як відомо, суперечить дійсності.

Поворотним пунктом у вивченні історії представників родини Потоцьких стали праці Антонія Юзефа Ролле, лікаря, який жив у Кам’янці-Подільському і час від часу друкував історичні нариси під псевдонімом «Д-р Антоній Ю.» У 1869–1893 рр. Ролле опублікував кілька десятків праць та історичних оповідань, присвячених передусім історії Поділля в XVII та XVIII ст.; то був результат багаторічних пошуків в архівах і численних бібліотеках магнатських дворів на колишніх східних рубежах Речі Посполитої. У XIX ст. ці праці користувалися великою популярністю, ще й нині їх високо оцінюють деякі дослідники і популяризатори історії [804; 805; 806]. Однак при уважнішому аналізі праці Ролле викликають в історика суперечливі оцінки. Автор і справді виклав у них величезну кількість інформації, що базується на джерелах і документах, нині вже втрачених або недоступних для дослідників. Але справедливим є й те, що він, як ніхто інший, применшив історичну цінність джерел завдяки своєму специфічному методу дослідника і письменника, який полягає в прикрашанні оповіді фантазією і вигадкою скрізь, де йому бракувало конкретної інформації. Маючи доступ до багатьох надзвичайно цікавих історичних матеріалів, Ролле нерідко обходив мовчанням важливі факти, які, на його думку, компрометували родини з історичними прізвищами, натомість, пишучи про представників нижчих страт, не вагався додавати колоритних узагальнень скрізь, де для довершення розповіді, як йому здавалося, потрібен якийсь цікавий анекдот або пікантна подробиця. Усі ці закиди повною мірою стосуються трьох праць Ролле, присвячених здебільшого або загалом історії роду Потоцьких, і зокрема Софії Ґлавані: «Тульчинський двір», «Доля красуні» та «Фатіма», що їх, на жаль, деякі дослідники й досі вважають опрацюванням історичних джерел та цілком вірогідними [476].

Щоправда, праці Ролле були першими біографічними студіями про Софію Потоцьку, які взагалі базувалися на якихось джерелах і повністю подавали її життя, що, певна річ, значно зрушувало вперед дослідження про неї. Але той факт, що Ролле мав доступ до Тульчинського архіву, дезорієнтував науково-історичну думку; припускали, що автор, якого цінують за численні, зовні такі досконалі історичні нариси, майстерно використав доступні для нього матеріали і завдяки цьому його праці містять беззаперечні, фактичні усталення. Таким чином, до популярної та навіть суто наукової літератури потрапляли численні помилки, навіть вигадки, які з того часу періодично повторювалися, коли йшлося про біографії Потоцьких.

Ще за життя Ролле з’явилися публікації, які, щоправда, стисло, але досить точно змальовували початковий період історії Софії Потоцької. У 1879 і 1880 рр. на сторінках паризького географічного часопису «Revue de Géographie» було опубліковано уривки спогадів версальського дипломата Александра д’Отеріва, який познайомився із Софією в Яссах у 1785 р. Він перший подав інформацію про подорож Софії зі Стамбула до Кам’янця на початку 1779 р., тим самим спростовуючи твердження, нібито вона їхала до Польщі разом із місією Боскампа [800]. За кілька років румунський історик Еудоксіу де Урмазакі в матеріалах до історії Молдови і Волощини в XVII–XIX ст. поміж іншого опублікував реляцію члена штабу Потьомкіна під час російсько-турецької війни 1788–1791 рр., генерала Андрольта Ланжерона, в якій називалася майже точна дата народження Софії (1761 р., насправді ж – 1760), її соціальне походження і, нарешті, обставини, за яких її привезено до Польщі [880]. На цій підставі в 1893 р. [1088] про Софію писав відомий польсько-російський історик Казимеж Валішевський, піднімаючи завісу над правдивою версією її юності.

І все ж вигадки Ролле впродовж багатьох років повторювали майже всі автори, які писали про непересічну історію цієї уславленої грекині. У популярних статтях викладався зміст нарису «Доля красуні», до нього часто додавалися нові, інколи просто кумедні, вигадки і ризиковані інтерпретації. Характерним прикладом цього може служити стаття Антонія Урбанського, надрукована 1925 р. в одному з популярних варшавських тижневиків; повторюючи версію Ролле, Урбанський неправдиво подав хроніку подій [1083].

Популяризації приватного життя Щенсного Потоцького, а у зв’язку з цим і життя його родини, певною мірою сприяла публікація Адамом Чартковським у 1925 р. збірника фрагментів різноманітних спогадів та рукописних повідомлень під назвою «Володар Тульчина. Спогади про Станіслава Щенсного Потоцького, його родину і садибу». Ця публікація не втратила свого значення ще й сьогодні, роблячи доступнішими для нас матеріали, що ґрунтуються на першоджерелах, однак нічого нового стосовно проблеми, яка нас цікавить, не додала, оскільки зібрана в ній інформація була давно вже відомою. Утім, Чартковському не вдалося розшукати кілька цікавих і неопублікованих джерел, які могли б долучити багато деталей до історії життя і Станіслава Щенсного Потоцького, і його синів [856].

У 1936 р. Ян Котт опублікував велику статтю, яка, по суті, являла собою переказ французького рукопису Боскампа [836], в якому з-поміж іншого містяться спогади про Софію ґлавані. Але треба констатувати дуже поверхове використання ним документа; численні помилки і неточності свідчать про те, що Котт не надто уважно ознайомився з рукописом.

Ян Котт наполягав на виданні повного тексту щоденникових записів Боскампа, але напередодні Другої світової війни справа до цього не дійшла. І лише в 1963 р. автор книжки опублікував і французький оригінал цього твору, і свій польський його переклад на основі буквального перекладу, який на замовлення видавництва виконав Станіслав Відлак [937]. Таким чином, історія юності гречанки – майбутньої дружини Щенсного Потоцького стала доступною для читацького загалу.

Між 1936 і 1963 рр. нових відомостей про життя Софії та Станіслава Щенсного Потоцького практично не додалося. Історію Потоцьких намагалася подати по-своєму М.Ю. Вельопольська, автор численних нарисів на моральну тему, присвячених насамперед жінкам, що прославилися в минулому, але вона повторила всі помилки своїх попередників [1092]. У цікавому дослідженні про батька і матір Щенсного Потоцького і його молодість, виданому 1939 р., Ян Чернецький пише також про третю дружину володаря Тульчина, але слідом за Ролле повторює більшість помилок і вигадок [859]. Ян Рейхман, оповідаючи в 1959 р. про «Польське життя в Стамбулі у XVIII столітті», спробував зібрати та критично дослідити різноманітні розповіді про походження і життя Софії Потоцької, однак занадто довірливо поставився як до нарису Котта, так і до давніх студій Ролле, що не дозволило йому з’ясувати всі непорозуміння і заплутаності [1021].

У 1962 р. побачила світ популярна книжка Донати Цепенько-Зелінської «Корольки в Тульчині»[854] . Хоча авторка і використала деякі архівні джерела, вона, на жаль, беззастережно повірила в усе те, що написав свого часу Ролле. Дослідження містить численні та вражаючі неточності, просто-таки фактографічні помилки, які стосуються діяльності Щенсного Потоцького, політичних подій 1776 і 1795 рр., загальносуспільного, культурного і побутового тла.

Останньою спробою наблизити постать Софії Ґлавані до широкого читацького загалу був нарис Антонія Гурського, надрукований у тижневику «Куліси» [888]. Своєю науковою цінністю ця праця поступалася навіть перед книжкою Цепенько-Зелінської. Автор також пішов слідом за Ролле, але, крім того, широко і некритично використав на подив плутані, повні вигадок і фантазування розповіді Ю.У. Немцевича [982; 983; 984]. Цей нарис не мав нічого спільного зі справжньою історією сім’ї Потоцьких.

Найбільш ґрунтовними на сьогоднішній день є дослідження польського історика Єжи Лоєка. Так, його монографія «Історія прекрасної бітинки» присвячена цікавій постаті кінця XVIII – початку ХІХ ст. Софії Ґлавані-Вітт-Потоцької [397; 952]. На основі історичних документів тих часів автор подає широку панораму епохи; характеризуючи постать Софії Потоцької, польський історик побіжно звертає увагу і на особистість Станіслава Щенсного Потоцького. Унікальні матеріали до цієї книги допомагала зібрати неординарна особистість, талановитий учений – Надія Віталіївна Суровцова. У передмові до «Історії прекрасної бітинки» Єжи Лоєк пише: «Під час кількарічних пошуків першоджерел і праці над цією книжкою автор зустрів найщирішу зацікавленість, безкорисливу і дуже доречну допомогу передусім із боку однієї особи. Це доктор Надія Суровцова, глибокий знавець історії України XVII і XVIII століть, велика шанувальниця парку «Софіївка». Без багатої інформації архівного характеру і першоджерел, здобутих завдяки сприянню доктора Суровцової, ця книжка наполовину втратила б свою цінність. І тут я складаю їй свою найщирішу подяку за цю допомогу, яка стане добрим прикладом співпраці польських й українських істориків у дослідженні проблем, що стосуються спільного минулого обох наших народів» [397, с. 22]. Загалом, у цій монографії автор намагався подати всі беззаперечні факти з життя Софії Ґлавані та належними джерелами обґрунтувати свої припущення. Попри це, багато фрагментів й аспектів її життя та діяльності залишилися таємницею. Неординарній долі одного із синів Станіслава Щенсного Потоцького – Мечислава – і його дітей присвячене дослідження Є. Лоєка «Нащадки Щенсного» [958]. Заслуговують на увагу й ті праці польського історика, де розкривається тло епохи, на яку припадає найбільш активна політична діяльність Потоцьких [953; 954; 955; 956; 957; 960].

Серед українських дослідників роду Потоцьких оригінальністю виділяються генеалогічні розвідки І. Кривошеї [357; 363].

У 2007 р. побачив світ перший в Україні бібліографічний словник В. Колесник «Відомі поляки в історії Вінниччини» [330], в якому значний масив матеріалу присвячений магнатам Потоцьким. Це перше видання такого типу в межах України, що сприяє не лише кращому знайомству з історією і культурою народу-сусіда, а й ширшому і глибшому розумінню вітчизняної історії.

Третю групу досліджень становлять роботи, в яких науковці торкаються суспільно-політичних і соціально-економічних аспектів, пов’язаних з українськими маєтностями Потоцьких.

У працях В. Смолія [491], М. Кояловича [347], Е. Сташевського [500], А. Корнілова [322], П. Кулаковського [372] аналізується ситуація на Правобережній Україні в період розподілів Речі Посполитої, порушується питання суспільного розвитку південно-західних губерній.

Боротьбі тульчинських міщан із Потоцькими як власниками міста присвячена стаття С. Шамрая [772].

Наукові розвідки, присвячені польському повстанню 1830–1831 рр. та суспільному розвитку 30–60 рр. ХІХ ст., представлені роботами М. Окунєва [429], М. Орлова [432], В. Дьякова, В. Зайцева, Л. Обушенкової [283] та ін.

Розвідка І. Кравченка [348] досліджує історію землеволодіння і господарської діяльності поміщиків Правобережжя на прикладі Ямпільського маєтку Потоцьких на Поділлі.

Український дослідник І. Кривошея вивчав проблеми демагнатерізації володінь Потоцьких на Правобережній Україні, досліджував маєтності Потоцьких на Уманщині. Сьогодні це є одні з найцікавіших робіт в історії України з досліджуваної тематики, що стосуються переважно соціально-економічних аспектів [352; 359; 360; 361; 362; 365; 366].

Н. Темірова вперше простежила зміни в соціально-економічному становищі поміщиків українських губерній, що входили до складу Російської імперії в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст. На основі широкого кола джерел нею показане економічне підґрунтя еволюції поміщицтва в напрямку від стану до класу, переглянуто традиційно негативну оцінку місця поміщицтва в економічному житті дореволюційної України, звернуто увагу на національний склад поміщиків, зокрема польського походження, серед яких виділено й Потоцьких [511; 512; 513; 514; 515].

Характер господарської діяльності родин Потоцьких і Сангушків у Волинській губернії показано в роботах В. Павлюка [442; 443], у яких автор вивчив вплив великих господарств на розвиток краю.

Дослідженню проблем функціонування великих поміщицьких маєтків у контексті соціально-економічної трансформації на Правобережній Україні присвячено роботи О. Лобко [390; 391; 395; 396]. На основі широкого кола архівних джерел та літератури автор досліджує комплекс маєтків родини Потоцьких, встановлює обставини переходу володінь від одного власника до іншого; вивчає питання про вплив родини Потоцьких на соціально-економічну історію Правобережжя; простежує динаміку кількісних і якісних змін у маєтках Потоцьких; показує їх роль у становленні та розвитку окремих галузей промисловості.

Серед досліджень польських істориків доречно виділити роботи В. Серчика [1032; 1034], які й сьогодні залишаються єдиним комплексним опрацюванням документації магнатських маєтків Подільського воєводства другої половини XVIII ст. Дотичними до тематики дослідження є роботи Б. Смоленської [1038; 1039], А. Майдановського [964]; І. Рухлякової [1025; 1026], П. Вітовського [1098; 1099].

До четвертої групи доцільно віднести численні напрацювання вітчизняних і зарубіжних учених, у яких досліджені різноманітні культурологічні аспекти, пов’язані з тульчинською лінією Потоцьких.

Так, в українській та зарубіжній історіографії майже не вивченим залишається питання про виникнення і трансформацію польських приватних театрів. Окремі аспекти цієї проблеми знайшли відображення в працях А. Веселовського [45], І. Полєвого [452], Н. Петрова [446], Д. Антоновича [17; 18; 19; 809], С. Баженової [21] та ін. [494; 861; 972; 1096; 1035] Дослідженню приватного театру Потоцьких у Тульчині присвячена розвідка польського вченого Р. Соболя [1043].

Біографічний аспект, пов’язаний із Тульчинською бібліотекою, досліджений вельми ґрунтовно. Неодноразово увагу дослідників привертали представники тульчинської гілки роду Потоцьких, і насамперед, особистість та політична діяльність її протопласта Станіслава Щенсного, неординарне життя його третьої дружини грекині Софії Потоцької, доля прямого спадкоємця Тульчинського маєтку їхнього сина Мечислава. Це втілилося в монографіях сучасного польського історика Є. Лоєка і в публікації Е. Александровської [952; 953; 958; 798; 799]. Але в цих публікаціях практично не торкалися аспекту «власник–бібліотека». Під таким кутом зору написана інформаційно-наукова стаття Г. Вольщанової, присвячена власникам бібліотек із тульчинської гілки роду [1104], де коротко подано загальний перебіг подій в історії бібліотеки, бібліографію, дотичну до її історії.

Про Тульчинську бібліотеку є короткі відомості в праці оглядового характеру Ф. Радзішевського [1017]. Згадки про тульчинську книгозбірню містять праці польських книгознавців З. Коссаковської-Шанаї, Б. Маєвської-Машковської, М. Ніткевич, присвячені Ланьцутській бібліотеці Любомирських-Потоцьких [934; 986; 987].

На сьогодні багато сучасних книгознавчих розвідок, зроблених польськими дослідниками, присвячено саме стародрукам Тульчинської книгозбірні. У каталозі бібліотеки музею-замку в Ланьцуті, укладеному С. Вишньовською, зроблено науково-бібліографічний опис тульчинських стародруків, які нині зберігаються в Ланьцутській бібліотеці. У передмові до каталогу вміщено короткий, але докладний екскурс в історію Тульчинської книгозбірні [1097].

У ґрунтовних публікаціях М. Струтинської [1051, 1052] про стародруки з провенієнціями представників роду Потоцьких у бібліотеці Торунського університету ім. М. Коперніка, серед яких є книжки з Тульчина, подано їх науково-бібліографічний опис, книгознавчий аналіз та в загальних рисах історію книгозбірні. Огляд видань із Тульчинської бібліотеки, що зберігаються в Науковій бібліотеці Королівського замку у Варшаві, викладено в публікації А. Дзеньцьол [873]. У монографічному дослідженні про історію Віляновської бібліотеки автор Я. Рудницька, розглядаючи надходження книжок до Вілянова з інших книгозбірень, приділяє увагу і стародрукам із Тульчина, які туди потрапили шляхом спадку і тепер зберігаються в Національній бібліотеці Варшави [1023].

Родові книгозбірні польської шляхти XVIII – початку XX ст. є окремим соціокультурним явищем, яке репрезентує цілісний пласт духовної культури польського народу і культурні процеси, що відбувалися на етнічних українських землях, зокрема на Поділлі. Тому їх вивчення дає змогу розширити знання з історії культури як Польщі, так і України [496].

Тульчинська бібліотека Потоцьких активно вивчалася українським книгознавцем І. Ціборовською-Римарович [470; 756; 757; 758; 760; 761], яка намагалася зробити історико-книгознавчу реконструкцію магнатських книгозбірень, зокрема й тульчинської, а також дослідницею Л.  Стрєльніковою [503, 504].

Долі родинного архіву Потоцьких із Тульчина й огляду його документів, що зберігаються в ЦДІАУК та бібліотеці ПАН (Краків), присвячені публікації українських архівістів Л. Гісцової, Л. Сухих, Д. Шовкового, Н. Черкаської, польської дослідниці Б. Шнайдрової та ін. [59; 60; 62; 392; 394; 485; 507; 764; 765; 817; 902; 1031; 1056]

Історія виникнення і розвитку дендрологічного парку «Софіївка» та імена його творців оповиті легендами, які складалися впродовж усього часу існування цього казкового творіння природи і людських рук. У цих описах є історичні й фактичні похибки і суперечності. Адже кожний автор додавав своїх емоцій, вражень, розуміння змісту і художньої цінності цієї унікальної пам’ятки. Величезний інтерес викликають роботи авторів другої половини ХІХ ст. [12; 271; 276; 292; 296; 316; 331; 445; 490; 520; 784; 785 та ін.], цінними матеріалами насичені роботи дослідників історії парку ХХ ст. [49; 318; 325; 328; 334; 337; 364; 400; 402; 416; 471; 472; 473; 474; 546 та ін.], цікаві описи парку знаходимо в роботах зарубіжних дослідників та митців [788; 854; 1034; 1054; 1055; 1058; 1066; 1072; 1073; 1074; 1093], науковим підходом вирізняються роботи директора Національного дендропарку «Софіївка» НАН України І. Косенка і його однодумців [320; 321; 337; 339; 340; 341; 342; 343; 344; 345; 346], надзвичайно багатими є Інтернет-ресурси [50; 306; 437; 770 та ін.]

З-поміж загальних праць з історії резиденцій польської шляхти на давніх територіях Речі Посполитої доречно виділити наукові розвідки А. Урбанського [1079; 1080; 1081; 1082], Р.Афтаназі [788; 789; 790]. Заслуговують на увагу також дослідження Д. Малакова [403; 404; 405], І. та О. Родічкіних [475], в яких основну увагу приділено українським архітектурним ансамблям Потоцьких.

Використання матеріалів «Киевской старины» є неодмінною умовою відтворення історіографічного процесу в Україні в усій його повноті й багатогранності. Публікації часопису становлять цінну фактологічну базу для створення фундаментальних праць з української історії, для аналізу наукової спадщини та світогляду видатних українських учених. Вони є справжньою скарбницею, без якої не може обійтися жоден дослідник минулого України [441]. Цікаві матеріали знаходимо в журналах «Киевская старина» стосовно Немирівської гімназії [418; 518; 762], міста Умань і парку «Софіївка» [3; 378; 16; 279; 490; 520], деякі замальовки до портретів Потоцьких [13; 420; 428; 506].

Заслуговують на увагу краєзнавчі розвідки з історії Немирова [272; 404; 775], Тульчина [483; 484], Тальнівщини [33] тощо.

До п’ятої групи належать студіювання генеалогічно-бібліографічних видань, які, допомагаючи осмислити ряд теоретичних аспектів, закладають фундамент дослідження.

Так, наприклад, у Росії генеалогія як наукова дисципліна потрапила до планів викладання у вищих навчальних закладах значно пізніше, ніж у Західній Європі. В 1906 р. видатний російський генеалог Л. Савьолов почав викладати курс генеалогії в Московському археологічному інституті [524, c. 36], а 1907 р. за його ж ініціативи було створено кафедру генеалогії [399]. Лекції Л.М. Савьолова були зібрані в окреме видання, що побачило світ у 1908 р. Тривалий час ця книжка залишалася найпопулярнішим посібником із теоретичних проблем родознавства й історії російської генеалогії [481]. У лекціях Л.М. Савьолов дав нове визначення генеалогії як наукової дисципліни, що, з одного боку, на основі достовірних документів та інших джерел встановлює споріднення поміж особами спільного походження (від одного родозасновника чи нащадка), а з іншого – вивчає історію того чи іншого роду в усіх проявах життєдіяльності його представників [524, c. 36–37].

У 1959 р. у Варшаві побачила світ праця знаного польського фахівця В. Двожачека «Genealоgia» («Генеалогія»)[871]. Вона узагальнює багатовіковий досвід розвитку генеалогії в різних країнах Європи, демонструє нові підходи до розв’язання проблем генеалогії та окреслює перспективи її подальшого поступу. В основних розділах праці розглядаються предмет і завдання родознавства, методи генеалогічного дослідження, джерельна база, історіографія європейської генеалогії та, зокрема, польської. В. Двожачек намагається визначити основні етапи розвитку генеалогії – утилітарний період та період зародження і становлення родознавства як наукової дисципліни. Польський дослідник наводить усі можливі форми фіксації генеалогічного матеріалу, характеризує ступінь зручності їх використання залежно від мети дослідження. Під час аналізу джерельної бази генеалогії автор намагається дати класифікацію джерел. Визначаючи предмет генеалогії, науковець, на наш погляд, дещо звужує її можливості, розглядає родознавство лише як допоміжну історичну дисципліну. За міркуваннями В. Двожачека, генеалогія, встановлюючи ступені споріднення, повинна сприяти виявленню істотних процесів суспільного розвитку, лише надавати матеріал для досліджень інших фахівців – істориків, соціологів, правників тощо. Зроблений автором додаток до книги має наукове значення. Генеалогічні таблиці європейських володарюючих династій та польської аристократії активно використовуються як довідник [524, c. 28–29]. «Genealogia» В. Двожачека добре відома науковцям, особливо в Росії та Україні. Оскільки протягом тривалого часу російські та вітчизняні історики не мали змоги користуватися досягненнями західних генеалогів, то багато інформації запозичувалося саме з цього видання [408, c. 266–273].

У дослідженнях В. Томазова в контексті розвитку світової генеалогії відтворюється історія становлення вітчизняного родознавства, узагальнюється світовий досвід методики генеалогічного дослідження [524; 525; 526; 527; 528; 529; 530; 531; 532; 533; 534]. Спробою узагальнення досвіду теоретичних розробок у галузі методики генеалогічного дослідження і способу фіксації родовідних відомостей стала праця В. Томазова «Родовід. Науково-методичний посібник» [533]. Матеріал, наведений автором у посібнику, адаптований до зовсім непідготовленого користувача, тому вирізняється простотою і дохідливістю викладення. Учений також пропонує методику поетапного здійснення генеалогічного дослідження, подає приблизний перелік розділів, за яким може формуватися генеалогічне досьє, та приклад генеалогічної картки. У роботі надано чітку класифікацію генеалогічних таблиць, як за змістом генеалогічної інформації, так і за формою, розглядаються види родовідних розписів. Автор чітко пов’язує вибір того чи іншого способу фіксації родовідного матеріалу з метою генеалогічного дослідження. У посібнику наводиться перелік всесвітньо визнаних генеалогічних позначень.

Монографія Н. Яковенко не є суто генеалогічною, вона скоріше висвітлює питання соціальної історії [779]. Однак, з огляду на величезний генеалогічний матеріал, зосереджений у розвідці, його нову інтерпретацію, оригінальні трактування деяких спірних проблем українського родознавства, це фундаментальне дослідження стало значною подією в українській історичній науці взагалі та в українській генеалогії зокрема. Чималий архівний матеріал, використаний автором у роботі, дав змогу ввести до наукового обігу нові відомості щодо генеалогії панівних верств Волині та Центральної України XIV–XVII ст. Низхідні горизонтальні чоловічі родовідні таблиці містять не всіх представників роду, а демонструють лише ключові моменти генеалогії роду. Однак слід зазначити, що скрупульозне дослідження того чи іншого роду і не ставилося автором за мету, оскільки генеалогію він використовує тут як допоміжну дисципліну [524, с. 75–76].

Методика здійснення генеалогічного дослідження наводиться в розвідці З. Служинської та М. Шамека «Генеалогія. Побудова, аналіз та застосування родоводів» [487]. Автори висувають визнану в усьому світі методику поетапного складання родоводу: перший – збирання родовідного досьє, другий – формування генеалогічних карток та останній – побудова генеалогічної таблиці чи укладання родовідного розпису. Тут же подано приклад генеалогічної картки.

Історіографічний огляд міститься в монографії В. Кривошеї «Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків», що побачила світ 2002 р. [350] У ньому дослідник спиняється тільки на тих генеалогічних працях попередників, що стосуються козацької старшини, оскільки це зумовлено темою його роботи, хоча у вступі до книги В. Кривошея також торкається історії формування української генеалогії, де практично повністю наводить тези з попередніх своїх праць [351; 353; 356].

Наукове дослідження В. Чишка «Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України» [766] теоретично розкриває такі поняття, як біографія, біографіка, біографістика, біографічні дослідження, персонологічна біографія, життєпис. У монографії розглянуто історію й теорію біографії як літературного жанру та історико-біографічного дослідження в проблемно-хронологічному аспекті європейської й української історико-культурної традиції. Визначено основні напрями і проблеми вивчення біографії, обґрунтовано теоретико-методологічні основи біографістики як спеціальної історичної дисципліни.

У 90-х рр. ХХ ст. в Україні реанімовано генеалогічні розвідки. І трохи більше як за десять років тут уже є певні успіхи: фундаментальні праці, присвячені історії роду купців та промисловців Терещенків [280; 324], змістовні розвідки щодо купецьких родів Харитоненків, Бродських, Зосимів, Родоканакі, Хараджаєвих [323; 273; 329; 516; 517; 480], патриціанських родів Львова – Боїмів, Папара, Корняктів [493; 386; 387] і Києва – Гудим-Левковичів, Рибальських, Войновичів [454; 455], священицьких родів Рудичевих, Білинських, Міхновських, Дольницьких [355; 465; 486] тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності та поступовим звільненням суспільства від догматів соціалізму зростає інтерес людей до власного походження, коренів свого роду. Тому останнім часом з’являються аматорські дослідження про власні роди [274; 389; 39], деякі з яких виконані на досить високому науковому рівні.

Останнім десятиліттям в Україні спостерігається поглиблена тенденція до вивчення історії окремих родів, виникають нові генеалогічні розвідки, посилюється інтерес до просопографічних досліджень, про що яскраво свідчать дисертаційні дослідження [23; 26; 63; 354; 521; 522; 523; 754].

Підсумовуючи загальний огляд історіографії, автор дійшов висновку, відповідно до якого загалом історіографічний аналіз свідчить про те, що історія тульчинської лінії роду Потоцьких привертала увагу істориків переважно в контексті діяльності окремих представників досліджуваного фамільного клану.

Доробок попередніх дослідників створив підґрунтя для подальших студій, виявив слабо висвітлені або невивчені компоненти, що дозволило концептуально переосмислити порушену проблему на основі сучасних підходів. Таким чином, розглянуті дослідження переконливо доводять, що історія тульчинської лінії роду Потоцьких є надзвичайно важливою в контексті відтворення як загальної історії України, так і загальної історії Польщі.

Але аналіз праць вітчизняних і зарубіжних науковців із даної проблеми засвідчує, що, використовуючи різні методологічні й ідеологічні принципи та підходи, вони досягли певних успіхів у їх вивченні. Однак, незважаючи на їх досягнення в означеній царині, комплексне дослідження, присвячене історичному виміру тульчинської лінії роду Потоцьких, відсутнє.

Попри певні здобутки вітчизняних науковців у розробці теоретичних питань родознавства, значна частина дослідників під час реконструкції родоводів недостатньо використовує сучасні методики та підходи.

Усі процеси, що відбувалися в розвитку європейської генеалогії, в загальних рисах притаманні й українській, а саме – формування наукової генеалогічної школи, демократизація і розширення тематичного спектра генеалогічних досліджень, використання генеалогії як допоміжної дисципліни та перехід її у статус спеціальної.

Українські генеалогічні дослідження ніколи не припинялися, попри несприятливу політичну й ідеологічну кон’юнктуру за часів радянської влади, але суттєво змінювалися мета дисципліни, об’єкт її уваги, звужувався спектр використання, що, в остаточному підсумку, спричинило занепад вітчизняного родознавства.

Сьогодні спостерігається бурхливий розвиток генеалогічних студій в Україні, але не всі вони мають необхідний науковий рівень. Тому виникнення генеалогічних інституцій та часописів, популяризація досягнень світового родознавства, розробка теоретичних і методологічних засад зазначеної дисципліни сприяють значному піднесенню національного родознавства.

Загалом, стан історіографії проблеми щодо місця та ролі магнатів Потоцьких в історії України підтверджує правильність вибору теми дослідження і необхідність написання узагальнюючих наукових праць.

1.2. Джерельна база

Проведення цього дослідження передбачає використання значної кількості джерел, весь комплекс яких поділяємо на зображувальні, речові, лінгвістичні та писемні типи джерел. Найбільш важливими є писемні джерела, меншу питому вагу мають зображувальні, речові та лінгвістичні джерела, однак і вони служать оригінальним доповненням до писемних джерел.

Сукупність залучених писемних джерел до історії роду і соціокультурної діяльності його представників, в першу чергу, поділяємо на опубліковані й архівні джерела, значна частина яких уведена до наукового обігу вперше.

За формально-змістовним принципом комплекс опублікованихписемних джерел доречно розподілити на такі групи.

1. Польські геральдично-генеалогічні та біографічні довідники (А. Бонецький, Е. Боровський, Ю. Бобрович, В. Двожачек, Ю. Дунін-Борковський, Т. Жихлінський, Т. Зелінська, К. Несецький, С. Уруський, В. Вєлондке та ін.) [1112; 832; 985; 900; 833; 971; 1000; 1090; 826; 833; 870; 871; 1085; 1108]

Уважаємо за доцільне охарактеризувати окремі розвідки. Створення родоводів у Польщі, на відміну від ряду європейських країн, починаючи з XVIII ст., повністю потрапило в приватні руки, генеалогічні дослідження були авторською роботою, а не продуктом діяльності урядових інститутів. Тому коло родів, що заносилося до генеалогічних збірок, визначалося суб’єктивними міркуваннями автора [871]. Іншою особливістю польської генеалогії був її надзвичайно тісний зв’язок із геральдикою – генеалогічні відомості наводилися в так званих гербовниках і нерідко мали другорядне значення для дослідника [524, c. 15].

Друга половина XVIII ст. була позначена появою справді визначної постаті польської генеалогії – К. Несецького. Найбільш відомим є десятитомне видання гербовника К. Несецького, здійснене Я.Н. Бобровичем у 1839–1845 рр., під назвою «Неrbarz Роlskі» («Гербовник Польський») [985]. Одним із досягнень гербовника К. Несецького є критичне ставлення до легенд і переказів, якими були переповнені родоводи польської аристократії. Безперечно, автор використовував праці попередників – хроніки Я. Длугоша і М. Кромера, гербовники Б. Папроцького [934], Ш. Окольського та ін., але намагався ставитися до наведених фактів критично. Іншим досягненням дослідника є використання матеріалів родових архівів. Однак слід зазначити, що праця не позбавлена деяких маловірогідних фактів та має дещо тенденційний підбір досліджуваних родів. Оскільки К. Несецький був єзуїтом і палким католиком, до кола його гербовника майже не потрапили роди іншого віросповідання [524, c. 17].

2. Російські біографічні та генеалогічно-геральдичні довідники (П. Долгорукий, О. Половцов, О. Лакієр, Д. Кобеко, Л. Савьолов, О. Онучін, С. Тройніцький та ін.) [477; 478; 505; 307; 322; 430; 56; 267]

Відомості про рід Потоцьких знаходимо в різноманітних генеалогічно-біографічних довідниках Російської імперії, оскільки, як відомо, Станіслав Щенсний Потоцький після розподілів Речі Посполитої, до яких був причетним, прийняв російське підданство.

У другій половині XIX ст. в Росії були підготовлені та видані довідкові генеалогічні збірники, що також є ознакою формування генеалогії як допоміжної наукової дисципліни [524, c. 34]. Серед них, наприклад, «Российская родословная книга» князя П. Долгорукого [477].

3. Довідкові бібліографічні та географічні джерела: різноманітні словники [816; 1036; 1037; 877; 38; 1001; 1002; 763], каталоги [918; 919; 920; 1097].

4. Джерела особистого походження, або так звані еgо-документи. До цієї групи джерел відносимо мемуари, щоденники, записні книжки, епістолярію, автобіографії, подорожні нотатки представників роду Потоцьких [1014; 949; 950; 954; 1100; 1005].

Саме ці джерела є традиційними і найбільш результативними для пізнання соціальної психології минулого. З цієї групи джерел на особливу увагу заслуговують листи, тому що саме листам притаманна швидкість реакції, в них зосереджена інформація про такі соціально-психологічні прояви і процеси, які в інших джерелах особистого походження відображені неповною мірою. Крім того, листування є фактом відкритої поведінки особистості. Необхідно наголосити на тому, що публікувалися і публікуються матеріали, в основному, публічного життя, а еgо-документи, які стосуються приватного життя, залишаються неопублікованими.

5. Некрологи [1110; 179]. Так, російська дослідниця біографічного жанру І. Петровська детально аналізує деякі види біографічних джерел, що становлять джерельну базу біографіки [448, с. 192–202; 449, с. 223–227; 450, с. 204–212]. Важливим джерелом вона вважає жанр некрологів, що має розвинену родо-видову класифікацію і велику кількість довідкових публікацій – як окремих, так і у складі журналів, календарів, історичних видань, щорічників тощо [449, с. 223–227].

6. Мемуарна та історико-краєзнавча література (Т. Бобровський, Ф. Вігель, Е. Комаровський, Ю. Крашевський, А. Нарушевич, Ю. Немцевич, Л. Потоцький, А. Пшездецький, А. Урбанський та ін.) [827; 833; 836; 855; 984; 983; 932; 966; 905; 992; 980; 1011; 945; 942; 1066; 889; 1059; 1082; 1084; 1081; 1079; 46; 311; 269].

Близько 1830 р. конторник тодішнього власника Тульчина Мечислава Потоцького Антоній Хжонщевський (1770–1851 рр.) закінчив публікувати свої детальні нотатки про історію тульчинської лінії Потоцьких, про життя Щенсного Потоцького, найближчих членів його родини, друзів та найвідданіших прибічників. Хжонщевський походив із родини, яка протягом двох поколінь була пов’язана з Потоцькими, але, з огляду на скромні офіційні обов’язки і нешляхетське суспільне становище, не мала доступу до найближчого оточення Потоцьких і могла лише з других рук брати неперевірені плітки й анекдоти (що їх він записав чимало). Для дослідників, які цікавляться життям у Тульчині та приватною історією Щенсного Потоцького, спогади Хжонщевського й досі є основним джерелом – без сумніву, цікавим і переконливим, однак водночас позбавленим, по суті, будь-якої об’єктивної верифікації [851]. За життя Хжонщевського це джерело було доступне лише для його найближчих, гідних довіри друзів; подробиці, що їх містили ці спогади, у світлі уявлень, які побутували в середині XIX ст., вважалися такими скандальними, що їх треба було зберігати в найглибшій таємниці. Однак після смерті Хжонщевського з його нотаток було знято багато рукописних копій, унаслідок чого тульчинські таємниці почали мало-помалу виходити на денне світло, хоча всіх їх подробиць ніхто ще не наважувався публікувати [953, С. 6–7].

Майже всю правду про юність Софії Ґлавані допомогло з’ясувати лише відкриття в 370-му томі так званого «Фонду Попелів», придбаного в 1930 р. Головним Архівом у Варшаві, – французького рукопису Карла Боскампа-Лясопольського під назвою «Меs Amours Ehemerès avec une jeune Bythinienne», який виявився конфіденційною реляцією, адресованою королю Станіславові Августу. На нього натрапив відомий історик Владислав Конопчинський, який вивчав польсько-турецькі відносини у XVIII ст.

Рукопис Боскампа можна вважати цілком вірогідним історичним матеріалом. На користь визнання за цим твором ваги повноцінного історичного джерела свідчить таке. По-перше, його автор, з огляду на свої офіційні функції в Стамбулі в 1777–1778 рр. та особисті стосунки із Софією ґлавані, міг бути найбільше поінформований про її походження, минуле, добре вивчив їїхарактер та індивідуальні риси. По-друге, жодна з інформацій, поданих у творі Боскампа, не суперечить джерелам іншого походження, що стосуються діяльності польської місії в Стамбулі чи безпосередньо історії Софії. По-третє, кілька істотних моментів реляції Боскампа знайшли виразне підтвердження в джерелах іншого роду, що додає довіри також до решти описаних ним деталей. Відкидання реляції Боскампа тільки через те, що теоретично він міг замовчати, переінакшити або й зовсім вигадати деякі факти, хоч насправді на користь такого припущення ніщо не промовляє, було б, певно, надміром критицизму [836].

7. Джерела, які характеризують юридичні, майнові, господарські, меценатські аспекти діяльності представників клану Потоцьких [536, 472, 463, 505].

8. Інтернет-джерела. Складний характер проблеми зумовив використання інформаційних ресурсів Інтернету. Так, важливу біографічну інформацію містить польський сайт «Genealogia dynastyczna» [890, 8091]. На цьому сайті можемо не лише знайти короткі біографічні дані про фамільний клан Потоцьких (понад 700 біографічних довідок), а й простежити споріднення представників родинного кола Потоцьких з іншими стародавніми польськими і російськими родами. Викликає інтерес сайт «Всероссийское генеалогическое древо» [51], на якому в алфавітному порядку розміщено інформацію про певних представників роду Потоцьких. Дослідити інформацію, пов’язану з гербами Потоцьких, допомагає російський сайт «Геральдика» [55]. Архітектурні пам’ятки роду Потоцьких дає змогу вивчати сайт «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» [444], який являє собою довідник пам’яток будівництва й архітектури України. Дендрологічний парк «Софіївка», його історія, сучасність та перспективи розвитку представлені на офіційному однойменному сайті [437]. Про інтерес до представників роду Потоцьких, а також до їх культурної та громадсько-політичної діяльності свідчить наявність великої кількості статей-повідомлень з Інтернету.

Неопубліковані архівні матеріали залучені з метою розширення джерельної бази дослідження. До цієї групи джерел відносимо документи, які зберігаються в архівосховищах України, Польщі та Франції: Центральному державному історичному архіві України м. Києва, Державному архіві Вінницької області, Державному архіві Черкаської області, Державному архіві Хмельницької області, Архіві НБУВ, Інституті рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського в м. Києві; Центральному архіві давніх актів у Варшаві, Державному архіві у Кракові, Польській бібліотеці в Парижі, особистому сімейному архіві графа Адама Потоцького (Нормандія, Франція).

Про значимість культурної та суспільно-громадської діяльності представників роду Потоцьких свідчать їх іменні фонди, які зберігаються в різних наукових і архівних установах України (наприклад, фонд 49 «Потоцькі – графи, польські магнати, великі землевласники у Правобережній Україні» в ЦДІАК України, фонд 879 «Потоцькі – графи Подільської губернії» в ДАВО).

Майже в усіх родових маєтках Потоцьких були архіви, які складалися в результаті їхньої господарської, політичної та державної діяльності. Є відомості про існування архівів у Кристинополі, Тульчині, Немирові, Умані, Теплику, Печорі. Про це свідчать описи справ, які зберігалися в Тульчинському й Уманському архівах. На жаль, розрізнені дані не дають повної картини загального стану архіву Потоцьких. Частина його зберігається нині у фонді 49 у Центральному державному історичному архіві України м. Києва і своїм походженням завдячує передусім другій, або, як її ще називають, тульчинській, лінії гетьманської гілки роду Потоцьких герба срібна Пилява.

Згідно з трьома описами ЦДІАК України, фонд 49 становить 6444 справ (див. рис. 1.1).

Фонд 49. Потоцькі – графи, польські магнати,

великі землевласники у Правобережній Україні.

Опис 1 – 2966 справ.

Опис 2 – 3040 справ.

Опис 3 – 442 справи.


Рис. 1.1. Розподіл наявних документів у фонді 49 ЦДІАУК

У фонді 49 документи не всіх членів Тульчинської лінії представлено рівномірно. Так, лише незначна кількість справ пов’язана з іменами сина і внука Станіслава Потоцького, тобто Фелікса Казимежа і Юзефа. Більше документів належить правнуку графа Станіслава, а саме Францішку Салезію. Основу ж київської частини архіву Потоцьких становлять документи сина графа Францішка – Станіслава Щенсного (1752–1805 рр.) і його сім’ї. Зокрема, значна кількість документів належить його третій дружині Софії та двом їхнім синам – Мечиславу і Болеславу. Документів дітей від другого шлюбу графа Станіслава Щенсного – із Жозефіною Мнішек – небагато, в основному це листи і деякі матеріали Станіслава, Володимира і Констанції Потоцьких.

Загалом, історію роду Потоцьких за київським фондом 49 вивчати дуже складно. На відміну від інших родових фондів, що зберігаються в ЦДІАК України, у фонді 49 відсутні родословні, генеалогічні таблиці (винятком є справа 551, опис 2), гербовники. Можливо, ці матеріали разом з іншими важливими для Потоцьких документами були вивезені з України в 60-х рр. XIX ст. Мечиславом Потоцьким до Парижа.

Одержавши в 1860 р. дозвіл на виїзд із Росії, М. Потоцький забрав із собою з тульчинського палацу бібліотеку, картини, портрети, гобелени, меблі. На нашу думку, найцінніші документи з родинного архіву він також вивіз до Парижа. Після продажу Тульчина Григорію Строганову, одруженому з дочкою Болеслава Потоцького Марією, решту архіву було перевезено до Немирова, де він зберігався до 1920 р. Того року загинула остання власниця Немирова Марія ІЦербатова, онука Болеслава Потоцького. Для обліку конфіскованого майна покійної місцева влада створила комісію у складі 20 осіб – «представників місцевої трудової інтелігенції та ревкомів місцевого і волосного». Тоді ж до Немирова з Вінницького музею було направлено двох працівників для відбору матеріалів із Немирівського палацу Щербатової для Вінницького і Київського музеїв. Комісія працювала 7–15 лютого 1920 р. [250] У звіті про свою поїздку вони доповідали, що в палаці містяться багато тисяч томів наукових книжок основними європейськими мовами, чудові художні видання з історії мистецтва, архів чиншових документів та книг, багато рідкісних актів (наприклад, дарча грамота Петра Великого), цінні фамільні документи графів Потоцьких, Григорія Строганова, Щербатових, Салтикових тощо. У палаці був хаос: багато меблів пошкоджено, на підлозі звалено цілі гори книг, картин, документів, альбомів. Комісія вирішила розподілити художні та наукові цінності між Києвом, Вінницею і Немировом [65]. Перевезення майна до Вінниці відкладалося через військові дії. З палацу було вивезено 25 ящиків картин, 124 ящики книжок, газет, архівних матеріалів, 17 одиниць меблів, за іншими даними – 101 ящик, 4 корзини, 19 скринь, разом 124 одиниці [394, c. 306]. Усе це зберігалося на складі Немирівського Господарсоюзу й у Немирівському жіночому монастирі. Місцева влада не погоджувалася віддати найцінніше до Вінниці й Києва, тому комісія з обліку конфіскованого майна покійної М. Щербатової вирішила створити в Немирові свій музей; також було визнано за доцільне розподілити майно між Немирівським та Вінницьким музеями [65]. До Вінниці це майно було відправлене в декілька заходів, з 1 лютого 1921 р. до 10 квітня 1921 р. працівниками Губполітпросвіти [63]. До Вінницького музею було передано художні цінності, архівні матеріали потрапили до архіву. У Немирівському палаці архів зберігався до 1920 р. [392, c. 42].

Зрештою, архівні матеріали з Немирова було перевезено до Вінниці, про що свідчать штампи Вінницької філії Всенародної бібліотеки Академії Наук України, які стоять на багатьох документах.

На початку 30-х рр. ХХ ст. документи Потоцьких були передані до Києва. Частину їх одержав Центральний архів давніх актів, решту – Бібліотека Академії Наук України.

Документи періоду володіння Немирівськими маєтками Марією Строгановою з Потоцьких та її дочкою Марією Щербатовою (друга половина ХIХ – початок XX ст.) зосереджено тепер у фонді 258 «Строганови – російський графський рід», який зберігається в ЦДІАК України [60].

Німецькі фашисти під час окупації Києва значну частину матеріалів київських архівів та бібліотек відправили до Західної Чехословаччини. Серед них був і архів Потоцьких. У 1944 р. частину вивезених архівних матеріалів, у тому числі й архів Потоцьких, було повернено до Києва і передано на зберігання в новостворений Центральний державний історичний архів УРСР. Під час цієї вимушеної мандрівки документи певною мірою перемішалися – як усередині фонду, так і з іншими фондами, науково-довідковий апарат було втрачено. На той час київська частина архіву складалася зі 1554 одиниць зберігання і 400 кілограмів розсипу [60].

Переважна більшість документів фонду 49 стосується майнового статусу, проте більшість справ фонду можна використати при вивченні історії роду загалом, окремих його гілок і певних осіб. Це насамперед кореспонденція. У фонді зосереджена величезна кількість листів як самих Потоцьких, так і адресованих їм. Коло кореспондентів надзвичайно широке і налічує кілька тисяч осіб, серед них – визначні політичні, державні й громадські діячі того часу. При цьому листи збереглися за великий проміжок часу, зокрема з XVII до XIX ст. (оп. 1, спр. 290–399, 431, 440–442, 602, 1000–1434, 1435–1467, 1533–1560; оп. 2, спр. 1718, 1732–1734, 1738–1739, 1741–1746, 1756–1759, 1761, 1764, 1795, 1812, 2156, 2483; оп. 3, спр. 146–167, 168).

Важливе значення для вивчення взаємин між членами роду мають документи, що стосуються розподілу й успадкування майна. Як свідчать документи, після смерті графа Щенсного його величезні маєтності в рухомому і нерухомому майні були поділені між синами і дочками (від другого шлюбу із Жозефіною Мнішек їх було одинадцятеро, від третього шлюбу – п’ятеро). У центрі цієї групи – матеріали третьої дружини графа, Софії, та її дітей.

У вивченні історії роду, зокрема для розуміння джерел утворення їхніх величезних латифундій в Україні в XVII–XVIII ст., істотну роль відіграють документи про шлюбні зв’язки Потоцьких. Серед їхніх партнерів, що особливо яскраво зафіксовано в листуванні, бачимо князів Вишневецьких, Радзивіллів, Любомирських, Сангушків, Огінських, Пулковських; графів Оссолінських, Браніцьких, Острогів, Лещинських, Фірлеїв, Калиновських, Мнішків, Жевуських, Сенявських, Центнерів, Сологубів та ін. З приєднанням Правобережної України до Російської імперії після поділів Польщі Потоцькі, зокрема діти і внуки Станіслава Щенсного Потоцького, вступали у шлюби з представниками відомих російських родів: Салтикових, Кисельових, Строганових, Наришкіних, Щербатових тощо. Як бачимо, шлюбні зв’язки Потоцьких оберталися в колі визначних магнатських родин. Лише такі сильні натури, як Станіслав Щенсний, наважувалися їх розривати. Прикладом може служити історія трагічного першого, майже легендарного, кохання графа з Гертрудою Коморовською і досить реального шлюбу з красунею-грекинею Софією. С. Потоцька залишила по собі велику документальну спадщину. Це знову ж таки листування, матеріали про сплату боргів, про будівництво парку в м. Умані, про намагання підтримувати відповідний рівень господарства маєтків після смерті чоловіка, графа Станіслава Щенсного, про її участь у розподілі спадщини по графові і под.

Вивченню побуту представників роду Потоцьких значно допомагають описи і реєстри рухомого майна й особистих речей, що їм належали. Серед них: реєстри ікон, картин, срібного посуду, порцеляни, меблів та інших речей Кристинопільського замку за 1775 р.; список коштовностей, закуплених для Станіслава Щенсного у Варшаві; опис діамантів, що підлягали оцінюванню і поділу між його дочками Софією й Ольгою; опис одягу, зброї та інших речей, які залишилися після смерті київського воєводи Францішка Потоцького в 1772 р.

Слід окремо зупинитися на документах, що стосуються державної, політичної та громадської діяльності Потоцьких. Це, в основному, матеріали про їхню участь у роботі Сейму та місцевих сеймиків, Барської та Торговицької конфедерації, промови на засіданнях Люблінського трибуналу та військових комісій; видані шляхті охоронні грамоти великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького; окремі документи, які виникли при виконанні обов’язків київського воєводи Юзефом і Францішком Потоцькими, зокрема про вирішення ними суперечок між шляхтою, про дозвіл грецьким купцям на торгівлю в межах воєводства, звільнення шляхти від повинностей [60].

Значно більше документів щодо діяльності Станіслава Щенсного на посаді генерала коронної артилерії, генерал-лейтенанта Української дивізії. Вони стосуються охорони кордонів держави, комплектування дивізії особовим складом, забезпечення зброєю і провіантом, перебування австрійських і російських військ на території Речі Посполитої тощо. Особливий інтерес викликає листування з визначними діячами Торговицької конфедерації Жевуським, Косаківським, Браницьким й іншими.

Що ж до молодшої парости Потоцьких, то у фонді 49 документів про їхню політичну діяльність майже немає, за винятком тих, що стосуються накладання секвестру на маєтки Олександра Потоцького – сина графа Щенсного – за участь у повстанні 1830–1831 рр.

Характеризуючи, в основному, майновий рівень Потоцьких, засвідчуючи соціальний престиж власників маєтків, їхнє високе суспільне становище, ці документи є важливим джерелом для вивчення господарської діяльності Потоцьких, у першу чергу методів та засобів керівництва величезними латифундіями.

Значний масив фінансової документації, зокрема звітів про прибутки і видатки коштів, дає змогу вивчати ефективність господарювання Потоцьких. З іншого боку, значні витрати на пристойне за їхнім становищем існування, марнотратство, тобто суб’єктивні чинники, розвал кріпосницьких стосунків спочатку в умовах Речі Посполитої, потім – Росії, як об’єктивні чинники, сприяли зруйнуванню економічної могутності Потоцьких, що засвідчується великою кількістю документів про борги, застави, передання в оренду, встановлення опіки над маєтками. Ця тріщина з’явилася ще при Станіславові Щенсному, поглибилася при Софії Потоцькій, змусила обтяженого боргами графа Мечислава продати свої маєтки і, нарешті, призвела до втрати Потоцькими Тульчина, а з тим – і до занепаду тульчинської лінії роду Потоцьких.

Не можна обійти увагою й таку тему, як стосунки Потоцьких із селянством, що у своїй масі було українським. Слід зазначити, що деякі з Потоцьких намагалися послабити залежність селян. У документах ідеться про події 1787 р., коли граф Станіслав Щенсний на честь відвідання Тульчина королем Станіславом Августом звільнив від залежності кріпаків приміських сіл, перевівши їх у стан міщан та вільних хліборобів. На жаль, ці факти викладено в судових матеріалах про намагання Мечислава Потоцького позбавити звільнених свободи і накласти на них кріпосні повинності.

Територіально документи фонду Потоцьких на 80 відсотків пов’язані з Україною. Решта за своїм походженням та змістом стосуються територій сучасних Польщі та Білорусії; важливо, що вони, в основному, датуються ХVІ–ХVІІІ ст. Загалом же документи фонду хронологічно охоплюють XV – початок XX ст. Найбільш раннім документом уважається частина випису з Холмських актових книг 1435 р., найпізніший документ датовано 1918 р. [60].

Більшість документів складено польською мовою. Але є й документи, написані латинською, російською, французькою, староукраїнською і старобілоруською (мовою Великого князівства Литовського), англійською, арабською, грецькою, німецькою, єврейською мовами. Переважна частина документів створена в канцеляріях установ Речі Посполитої, значно менша – в установах Великого князівства Литовського і Російської імперії. Більша кількість документів вийшли з управлінь маєтностями Потоцьких з-під руки членів роду і представників інших шляхетських родин.

У фонді мало друкованих документів, переважно це промови членів родини Потоцьких у Сенаті, польського короля Станіслава Августа, вирізки з періодики.

Є у фонді й графічні матеріали. Це плани і карти замків, маєтків та сіл кінця XVIII – початку XIX ст. Серед них географічна карта Польщі за часів Болеслава Хороброго (копія XIX ст.), план Тульчинського фільварку 1802 р., план замку в м. Клевань 1819 р.

Обіймаючи високі державні посади, тримаючи у своїх руках королівщини на Брацлавщині та Південній Київщині, Потоцькі тульчинської лінії скупили значні маєтності в місцевої шляхти при її зубожінні чи згасанні окремих родів. Це другий, після шлюбних контрактів, важливий шлях збагачення Потоцьких. Разом із купленими в магнатів землями надходили й акти, в яких висвітлено попередню історію маєтків. Тому не дивно, що навколо родинного архіву Потоцьких групується чимало документів дрібної шляхти. Щоб примножити кількість успадкованих і набутих маєтків, Потоцькі, спираючись на адміністративні урядові посади, які вони обіймали, вели запеклу боротьбу із сусідами, тому маєтки Потоцьких складалися часом із захоплених земель і привласнених силоміць володінь. Про це свідчать численні справи про наїзди і судові тяганини. Крім того, намагаючись «округлити» надбані латифундії, Потоцькі здійснювали обмін своїх маєтків у Краківському, Белзькому та інших воєводствах на маєтки на Поділлі та Київщині. У результаті відклалася певна група документів і з цих питань.

Вивченню внутрішнього господарського життя маєтків Потоцьких допоможуть книги, відомості, рапорти, листування з управителями економій про прибутки і видатки господарств, про збір урожаїв, розмір орної землі, лісових угідь, пасовищ, розвиток бджільництва, садівництва, скотарства, конярства, вівчарства.

Крім документів, які належали Потоцьким, у фонді 49 є масив документів, що ніколи цим магнатам не належали. Може бути дві причини їхньої появи в цьому фонді. Потоцькі, слідуючи моді кінця XVIII ст., крім колекціонування картин, зброї, збирали в себе й давні документи, зокрема такі, що стосувалися місцевої шляхти. Не виключається й інше: це стало результатом механічного злиття архівних матеріалів під час несприятливого зберігання і переміщення їх у роки громадянської та другої світової воєн. Імовірно, саме цим пояснюється наявність у фонді генеалогічних таблиць понад 70 шляхетських родин, майнових документів, що належали Кумановським, Орловським, Старшинським, Карчевським та іншим родам [60].

Документи фонду є також цінним джерелом зі спеціальних історичних дисциплін: геральдики, генеалогії, палеографії, сфрагістики та ін.

Побіжний огляд документів фонду 49, що зберігається в ЦДІАК України, дає змогу дійти висновку: фонд, будучи надбанням переважно тульчинської лінії Потоцьких, одночасно є вагомою частиною архіву роду Потоцьких загалом. Панівне становище, яке займав магнатський рід у Польщі й Україні протягом кількох століть, зумовило можливість зосередження величезного масиву архівних документів. Із часом ці документи набули неабиякого значення для всебічного вивчення життя українського і польського народів.

Для детального вивчення тульчинської лінії роду Потоцьких зверталася увага на такі справи фонду 49: опис 1 [604-615; 619-621; 623-657; 548-603], опис 2 [658-671; 676-689], опис 3 [691-698].

Потоцькі належали до тих магнатсько-польських родів, що відігравали значну роль у становленні культури на Поділлі та Київщині. У їхніх маєтках улаштовувалися крупні освітні осередки, картинні галереї, парки тощо. Глибокий слід, а з тим і документальне підтвердження, залишила діяльність Потоцьких і в ряді інших фондів архіву.

Так, наприклад, досліджувалися фонди, в яких відбита діяльність Болеслава Потоцького, зокрема, фонд 707 «Управління Київського учбового округу» [733-745] і фонд 442 «Канцелярія Київського, Подільського, Волинського генерал-губернатора» [705, 719], де знаходимо відомості про його участь у створенні та матеріальній підтримці шкіл, гімназій, сирітських будинків, аптек, костьолів, церков, шпиталів, ботанічного саду, театру в містах Немирові, Умані, Тульчині. Після смерті Болеслава всіма закладами почала опікуватися його онука Марія Григорівна Щербатова та її діти Олександра Олексіївна (1881–1920 рр.) і Володимир Олексійович (1880–1920 рр.)

Цікавий і об’ємний матеріал міститься про Мечислава Потоцького, зокрема у фондах 442 [704, 712-717], 1258 [748], 356 [702] та ін.

Конфіскація маєтків Олександра Потоцького за участь у польському повстанні відображено у фондах 486 [726] та 442 [711].

Спадкові документи Софії Потоцької знаходимо у фонді 486 [727, 728].

У Державному архіві Вінницької області (ДАВО) є велика частина майнових документів родини Потоцьких, які зберігаються у фондах: 254 «Подільський губернський відділ народної освіти» [64], 470 «Вінницький повітовий суд»[66-68], 471 «Гайсинський повітовий суд» [69-75], 473 «Брацлавський повітовий суд» [98-104, 76-96], 474 «Ямпільський повітовий суд» [105, 106], 477 «Ямпільський повітовий управитель» [107], 479 «Могилів-Подільський повітовий земський суд» [108-112], 480 «Вінницький повітовий земський суд» [113-126], 492 «Літинський повітовий земський суд» [127, 128], 507 «Брацлавський повітовий земський суд» [129-149], 521 «Брацлавська повітова казенна палата» [150], 608 «Липовецький повітовий суд» [151-160], 792 «Гайсинсько-Ольгопільський повітовий земський суд» [161-171], 863 «Щербатови – князі, поміщики Подільської та Херсонської губерній» [172], 879 «Потоцькі – графи, поміщики Подільської губернії» [173-217], 880 «Строганови – графи, поміщики» [218-248], 895 «Брацлавське намісницьке правління» [249], Р-5257 «Особистий фонд Брілінга Г.Г.» [250].

Відомий краєзнавець, патріот свого краю Григорій Юхимович Храбан (1902–1990 рр.) займався дослідженням наукових і архівних джерел з історії Уманщини, вивчав архівні документи, літературу з історії дендропарку «Софіївка» [319, c. 31–42], здійснював археологічне обстеження західної частини Черкаської області. Працював над путівниками «Умань» (1968, 1975, 1979, 1982, 1985 рр.) [546] Результатами його досліджень були нариси і ряд науково-краєзнавчих статей. Г. Храбан був членом редколегії фундаментального видання «Історія міст та сіл. Черкаська область» [309].

У Державному архіві Черкаської області зберігається фонд Г. Храбана (Р-5624), до якого документи надходили ще від самого Григорія Юхимовича в 1989–1990 рр. Загалом до опису фонду Храбана внесено 246 справ, а до списку позитивів – 468 фотодокументів.

Сьогодні до складу фонду входять різні документи, що характеризують наукову і творчу діяльність Храбана. Окрему групу документів становлять матеріали з історії будівництва дендрологічного парку «Софіївка», викликають інтерес зібрані дані про окремих представників родини Потоцьких, особливо про третю дружину Станіслава Щенсного Потоцького – Софію [252-266].

Про пожертви Францішка Салезія Потоцького на будівництво костьолів знаходимо підтвердження у фонді 685 Державного архіву Хмельницької області [268].

Досліджуючи питання про тульчинську книгозбірню Потоцьких, автор зверталася до фондів архіву Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського (АНБУВ) [5-11].

Чимало рідкісних документів, пов’язаних із Потоцькими, зберігається в Інституті рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського [297-304].

Особливу групу становлять рідкісні фонди і рукописи, пов’язані з історією родини Потоцьких, які зберігаються в Польській науковій бібліотеці в м. Парижі та з якими ми мали змогу ознайомитися особисто як стипендіат Історико-літературного товариства в Парижі ім. Марії Здзярської-Залеської (м. Париж, травень–червень, 2007 р.)

Одними з найдавніших емігрантських польських інституцій у Європі є Польська бібліотека й Історико-літературне товариство в Парижі, засновані осередком польських емігрантів після листопадового повстання 1830–1831 рр. Тут зберігається ряд важливих джерел з історії польсько-українських відносин на різних історичних етапах – як оригіналів, так і рукописних копій.

Детальна інформація про архівні документи, що зберігаються в Польській бібліотеці в Парижі, міститься у виданих друком каталогах [946; 977; 1010; 1019; 1105].

Серед рідкісних документів Польської бібліотеки в Парижі стосовно історії роду Потоцьких особливе місце посідають листи Станіслава Щенсного Потоцького за 1792 р., які являють собою перекладні копії польською і російською мовами. Зміст листів є ідентичним [837-842].

Суттєвим доповненням до створення просопографічного портрета Францішка Щенсного Потоцького є його епістолярний спадок, відображений у фондах Польської бібліотеки в Парижі [843, 845].

У Польській бібліотеці в Парижі зберігається частина листа Олександра Потоцького до Адама Міцкевича (шість рядків за підписом Олександра Потоцького, на яких не вказано ні дати, ні місця написання; складається враження, що то лише закінчення одного з листів до А. Міцкевича). Цінним є те, що згаданий лист є оригіналом, на якому можна побачити автограф О. Потоцького [846].

Але найбільшу цінність становлять документи з особистого сімейного архіву графа Адама Потоцького, які зберігаються в його родовому замку в Нормандії (Франція), який являє собою переважно копії важливих документів, листів фамільного клану Потоцьких [433; 434; 435; 436].

Під час роботи з архівами графа Адама Потоцького мали змогу ознайомитися з фотокопіями сімейних документів, розміщених в архівах Варшави [791; 792; 793; 794; 795] і Кракова [811].

Автор висловлює велику вдячність та глибоку шану Вельмишановному графові Адаму Потоцькому за допомогу у вивченні маловідомих сторінок історії його славетної родини і гостинний прийом, який дозволив ознайомитися з рідкісними і безцінними матеріалами.

Д

2*

ля визначення можливостей дослідження біографій та внеску знакових і менш відомих представників родинного кола Потоцьких у культурне і суспільне життя доречним є застосування персонологічного підходу до аналізу джерел. Саме цей аналіз дає змогу визначити їхній персональний внесок, простежити процес особистого формування і вплив на нього родинних чинників. Дослідити біографії представників старших поколінь роду повною мірою немає можливості у зв’язку з обмеженою кількістю джерел, які розпорошені по архівосховищах Польщі.

До лінгвістичного типу джерел у цьому дослідженні відносимо антропонімічні джерела (імена, топоніми). Досить часто вибір імені дитини зумовлювався традиціями роду.

До речових джерел належать парково-архітектурні пам’ятки (тульчинський палац, немирівський маєток, дендрологічний парк «Софіївка» тощо), розпорошені книгозбірні Потоцьких, твори мистецтва, меблі, особисті речі Потоцьких і т. ін., що збереглися до нашого часу і надають певним чином допомогу у відновленні колориту епохи, в якій жили представники роду Потоцьких.

До зображувального типу джерел можна віднести герб роду, а також портретні зображення його представників та сучасників, які мали відносини з членами родинного кола Потоцьких тощо.

Отже, викладене вище дає підстави стверджувати, що з досліджуваної проблеми існує досить ґрунтовна джерельна база, яка дозволяє об’єктивно і достовірно розкрити зміст теми даного наукового пошуку. Разом із тим вона недостатньо залучена до наукового обігу, що визначає завдання, а в окремих випадках і наукову новизну дослідження. Аналіз та вивчення масиву джерел переконує, що в сукупності названі документи надають дослідникам важливу і корисну інформацію, допомагають простежити історію розвитку тульчинської лінії роду Потоцьких.

1.3. Методологія та методи дослідження

Кожне вивчення тієї чи іншої проблеми ґрунтується на загальній теорії наукового пізнання, а також на специфічному методологічному інструментарії.

Вітчизняна і зарубіжна історична наука перебувають у пошуках нових концептуальних орієнтирів та підходів, за допомогою яких можна було б відтворити багатовимірну історію людства. У цьому напрямку плідно працюють сучасні історики А. Болебрух, С. Воронкова, С. Жук, Я. Калакура, С. Кульчицький, Ю. Павленко, О. Реєнт, В. Смолій, Л. Таран, В. Якунін та ін. [285; 313; 374; 439; 459; 460; 461; 462; 467; 468; 509; 510; 780; 781; 782]

Нині, коли наша держава проходить період свого становлення, особливої ваги набуває неупереджене вивчення історичного досвіду України. Але саме на цьому етапі, в умовах помітної руйнації ціннісних орієнтирів тоталітарної доби і формування нових концептуальних підходів до аналізу історичних процесів та явищ, стоїть проблема запобігання новим кон’юнктурним оцінкам, хибним напрямкам у наукових дослідженнях. Гарантією уникнення нового переписування чергової «концепції» історії України є застосування надійних методів дослідження. Тому М. Берг зауважував: «Процес історієписання слід розуміти у двох значеннях: як процес сприйняття, «дешифрування» і впорядкування досвіду минулого з метою тлумачення його у світлі досвіду сучасності та як метод реалізації такої програми» [53, с. 30].

На сучасному етапі розвитку методологічний плюралізм повинен стати головним теоретичним постулатом історичних досліджень, адже, на думку теоретика методології історії Л. Зашкільняка, за умов величезної різноманітності уявлень про предмет історії та шляхи її пізнання здається марним вести мову про якусь загальноприйняту методологію історії [289, с. 37]. Підхід до історії як до суспільного явища дозволяє застосовувати загальну методологію дослідження. Система методів, що використовуються в історичній науці, є ієрархічною. За ступенем універсальності вони поділяються на групи: перша – загальнонаукові методи, насамперед історичний і логічний із властивим їм аналізом, синтезом і системним підходом. Аналіз та синтез здійснюються на рівні як окремих історичних фактів, періодів, джерел, так і їх сукупностей. На рівні окремого кожне спочатку сприймається як цілісний феномен, потім для глибшого вивчення воно ніби розкладається на частини, а потім, на новому рівні знання, розглядається як цілісність. На рівні сукупності подій, фактів із досліджуваної проблеми вони поділяються на складові, що після вивчення синтезуються в комплекси, оптимальні для отримання системи наукових фактів. Аналіз та синтез застосовують до історичних фактів, до комплексу фактів як до певної системи, що має свої системні, інтегративні якості. Друга група – міждисциплінарні методи, властиві ряду наук. Вони, як правило, складаються в рамках іншої науки, і згодом виявляються їх евристичні можливості в історичних дослідженнях. До них належать методи статистичні, зокрема математичної статистики, конкретних спеціальних досліджень, лінгвістичні, психологічні, криміналістичні, різних природничих наук та ін. Третя група – загальноісторичні методи, властиві історичному пізнанню в цілому, – порівняльно-історичний, ретроспективний, синхроністичний та ін. За їх допомогою безпосередньо забезпечується підхід до вивчення історичних явищ із позиції об’єктивності й історизму, інших, вивірених досвідом історичної науки, принципів пізнання [40, с. 56–57].

Загальними принципами використання методів та прийомів цього історичного дослідження, що їх дотримувався автор, є принцип історизму й об’єктивності. Принцип історизму дозволяє оцінити аналізовані історичні факти з урахуванням часу їх виникнення і побутування, розглядати їх у тісному зв’язку із загальним станом історичної науки і конкретно-історичними умовами, в яких відбувалися події. Принцип історизму вимагає від дослідників генетичного аналізу історичних явищ, тобто спостереження їх зародження, еволюції та занепаду. Цей принцип вимагає сприйняття дослідником ще двох невід’ємних методологічних принципів пізнання: перший – принцип холізму, який передбачає визнання пріоритету цілого відносно до його складових частин; другий – есенціалізму – визначає в цілісній системі передусім суттєві зв’язки, які є провідними в існуванні всієї системи. Принцип історизму дозволяє знайти в багатоваріантності явищ загальні закономірності та специфічність, зрозуміти єдність теорії та практики в пізнанні. Історизм є загальнометодологічним принципом пізнання. Проте особливе значення він має для історії, звідки беруть початок його витоки як категорії пізнання, при цьому цей принцип виступає способом вивчення явищ у їх виникненні та розвитку, в їх зв’язку з конкретними умовами. Разом із тим цей спосіб вимагає пізнання кількісних і якісних своєрідностей явищ, з’ясування їхніх як загальних, так і особливих рис. Слід зауважити, що іноді в поняття історизму вкладається більш широке значення. Він розуміється як синонім історії концепції чи історичного методу. Принцип об’єктивності застосовується як ефективний засіб уникнення кон’юнктурності, упередженості з метою досягнення глибокого вивчення предмета дослідження. Об’єктивність, як теоретичний принцип, вимагає всебічного аналізу історичних фактів, подій, процесів. Тому питання про те, виділяти принцип об’єктивності чи не виділяти як самостійний, є другорядним. Однак необхідно чітко мати на увазі пізнавальні функції цього принципу, оскільки він пов’язаний з об’єктивно істинним пізнанням історії дійсності [295, с. 72].

Історизм і об’єктивність, як пізнавальні категорії, виражають істотні зв’язки реальної дійсності та доповнюють один одного в процесі історичного дослідження. Історизм забезпечує можливість застосування загальнонаукової істини для характеристики саме цих, а не якихось інших явищ, до яких є прийнятною ця загальна істина. Відповідно, наукове дослідження загальної лінії історичного розвитку поєднується з об’єктивним вивченням конкретних етапів історичного процесу.

Будь-яке історичне дослідження спрямоване на розкриття основної суті, загальних закономірностей і конкретно-історичних особливостей функціонування і розвитку реальності, що вивчається. Тому необхідні для цього науково-історичні факти не можуть бути простим відтворенням тих фактів, що містяться в історичних джерелах.

Теоретичний, тобто суттєво-змістовний, підхід до вирішення поставленого дослідницького завдання дозволяє визначити його сторони, властивості та зв’язки, а відповідно, й ті конкретні ознаки історичної реальності, які повинні вивчатися. Теоретичний аналіз допомагає встановити змістовне коло необхідних науково-історичних фактів. Саме на цій основі в дослідженні відбувався процес підбору джерел, які містили необхідні факти і встановлювалася їхня достовірність та точність.

Автор виходила з твердження, що факт як об’єкт історичного дослідження не може існувати сам по собі, без усякої оцінки. Р. Колінгвуд відкидає самостійне значення джерел, роблячи акцент на їх вільній інтерпретації істориком. На його думку, дослідник є автономним трактувачем минулого, яке тим самим позбавляється характеру об’єктивності [286, с. 207]. Є. Корр вважає, що історичним фактом є не всяка подія, а лише та, яка історично значима. Дослідник має знати максимальну кількість фактів періоду, що вивчається, щоб відібрати нечисленні значні свідчення і перетворити їх на історичні факти. Стосунки між істориком і фактами є стосунками рівності [286, с. 207].

Є. Топольський розглядає історичні факти як динамічно-цілісну систему та підкреслює, що вони перебувають у стані постійної зміни [286, с. 208]. До одного й того самого об’єкта дослідження можна підійти з різних позицій, розглядаючи в різних ракурсах, залежно від поставлених дослідником завдань.

Вирішальною умовою правильного підбору фактів при історичному дослідженні служить оволодіння загальними принципами, які дозволять, використовуючи існуючі уявлення про повторність явищ, про існуючі сторінки закономірності, переходити від окремого до загального.

Окрім загальних принципів методології дослідження, у світлі теми наукового пошуку постають конкретні проблеми щодо розв’язання завдань. Основним методологічним принципом, дотримання якого забезпечує наявність необхідних науково-історичних фактів, є системність цих фактів. Проникаючи в суть досліджуваної історичної реальності, автором використовувалася не просто сукупність фактів, а система фактів. Так, при визначенні суспільно-політичної діяльності клану Потоцьких до уваги бралися як неопубліковані архівні джерела, так і попередні дослідження з цієї проблематики. Такий підбір системи фактів утворив об’єктивну змістовну цілісність досліджуваної проблеми. Важливою рисою в розвитку сучасної науки є дедалі більший потяг до інтегрального, системного, цілісного розгляду об’єктів, явищ та процесів, що вивчаються. Розвиток науки на всіх її етапах характеризується двома тенденціями: з одного боку – детальним і поглибленим, диференційованим, вивченням окремих явищ і процесів, а з іншого – їх узагальненим, цілісним висвітленням [305, с. 139]. Системний підхід є головною якістю дослідження.

Сутність цього підходу полягає в тому, що досліджуваний об’єкт, явище чи процес розглядаються як цілісна система з відповідно структурованою сукупністю елементів, а також певним типом взаємозв’язку цих елементів і характерних їм рис і властивостей.

Головне завдання дослідження – розкрити цю будову і взаємозв’язки та виявити їх якісні характеристики. Для вирішення цих завдань використано метод структурно-функціонального аналізу. Системний аналіз вимагає багатостороннього підходу до об’єкта, врахування його характеристик та їх зіставлення.

Система фактів відрізняється від простої їх сукупності тим, що в системі факти взаємопов’язані й утворюють змістовну цілісність, яка відображає основні риси і взаємозв’язки об’єкта пізнання [326, с. 135].

Значну пізнавальну силу мають методологічні принципи, які на всіх етапах історичного дослідження відіграють провідну роль: вони націлені на глибоке вивчення джерел, усієї сукупності фактів, установлених між ними зв’язків, організацію в систему отриманих знань. Методологічні ідеї спрямовують думку історика шляхом правильного пояснення і теоретичного осмислення фактів та подій [286, с. 84].

Як автор праці з методології історії В. Іванов зазначає: «Методологічні принципи автоматично не вирішують проблем історії. Вони досліджуються і вирішуються в рамках самої науки за допомогою методів, які відповідають специфіці явищ, що вивчаються» [286, с. 14]. В роботі використані такі основні методи: хронологічний, історико-порівняльний, класифікації, періодизації, кількісний.

Для вивчення основних подій у взаємозв’язку і часовій послідовності з фіксацією змін, що відбувалися, застосовано хронологічний метод. Хронологія є наукою, що допомагає визначити історичні межі дослідження і виділити важливі моменти наукової проблеми або історичного процесу.

Використання методу періодизації визначає логічно-науковий характер підходу до теми, принцип відтворення історичного процесу і послідовність викладення історичного матеріалу.

Історико-порівняльний метод – найбільш поширений метод наукового пізнання. Об’єктивною основою для порівняння є те, що суспільно-історичний розвиток являє собою постійно повторюваний, внутрішньо зумовлений, закономірний процес. Саме процес порівняння і дає змогу пояснити факти і розкрити суть явищ.

У цілому історико-порівняльний метод відкриває широкі пізнавальні можливості. По-перше, він дозволяє розкрити суть досліджуваних явищ, виявити загальне і повторюване, необхідне і закономірне, а також відмінне. По-друге, історико-порівняльний метод дає змогу виходити за межі явищ, що вивчаються, і на основі аналогій приходити до широких історичних узагальнень і паралелей. По-третє, він допускає застосування всіх інших загально-історичних методів [36, с. 107].

Історико-філософське осмислення дослідником будь-якої теми вимагає створення певної логічної наукової структури для вивчення і розуміння окремих фактів, подій, явищ та їх місця в історичному процесі. Одним із важливих методів історичного дослідження є класифікація. Метод класифікації дозволяє групування основних досліджуваних питань за їх змістом.

Кожна класифікація є умовною і залежною від мети та завдань історичного дослідження. Складність, на яку наштовхуються історики під час вивчення сукупностей історичних джерел, призводить у разі їхнього неповного опрацювання до чисто ілюстративного підходу, до фрагментарності у висвітленні подій. Тому особливої ваги набирають кількісні методи аналізу історичних джерел. Поряд із традиційними, чисто описовими методами вивчення джерел, використано і вищевказані методи. Особливість застосування математичних методів в історичних дослідженнях полягає в тому, що необхідно мати достатнє поле дослідження, тобто достатню для математичної обробки кількість статистичних матеріалів. Для визначення достатності зібраних дослідником статистичних відомостей слід виділити певні параметри, за якими ці відомості оброблятимуться. Чим більше параметрів, тим правильнішими і точнішими є висновки. Наприклад, соціально-економічну вагу магнатерій Потоцьких не можна визначити лише за кількістю належних селян. Тому в дослідження залучено показник землеволодіння, їх розвиток і продуктивність.

Математично-статистична обробка матеріалів докорінно поліпшує працю дослідника і, головне, робить її оптимально продуктивною. Крім того, математичні методи дають змогу перевірити висунуті дослідником гіпотези або зроблені висновки. Як зазначав І. Ковальченко, «сильний бік описових методів – їх конкретність та образність, а кількісних – їх глибина і точність» [53, с. 30]. Кількісні методи виступають дієвим інструментом для виявлення певних історичних процесів та завдяки цьому мають велику силу доказовості, а описові – сприяють ідіографічному відображенню в історичних дослідженнях окремих конкретно-історичних явищ.

Провідним для цієї роботи є полідисциплінарний (міждисциплінарний) підхід, який знайшов відображення в понятійному апараті.

Понятійний апарат дослідження характеризується використанням термінів та категорій як традиційно історичних, так і запозичених з інших суміжних наук (соціології, історичної психології, культурології та ін.) При написанні роботи використовувалися терміни «рід», «фамільний клан», «родина», «сім’я», «родинне коло». Під терміном «рід» ми розуміємо людей різних поколінь досліджуваної спільноти, які походять від одного предка. Майже тотожним за значенням у цій роботі є термін «фамільний клан», який розуміється як певна родова структура, пов’язана спільністю походження і кровними зв’язками (філіціями). У сучасних гуманітарних студіях існує велика кількість дефініцій сім’ї. Під термінами «родина» та «сім’я» в цьому дослідженні визначаємо в першу чергу соціокультурну систему, малу соціально-психологічну групу, що концентрує в собі всю сукупність відносин суспільства, через яку діти з моменту народження включаються до системи суспільних відносин [15, с. 34]. Також потрібно враховувати, що сім’ю можна сприймати як одиницю, яка ділиться та відновлюється в кожному поколінні, не порушуючи спадкоємності, надаючи їй більш складного та цікавого характеру [27, с. 132].

Для дослідження роду Потоцьких набуває актуальності визначення складу роду, оскільки в даному випадку йдеться про розгалужену спільноту людей різних поколінь, які походять від одного предка. Родовід ведеться за принципом патрилінійності, за яким родоначальником традиційно визначається чоловік. Необхідно зазначити, що особа родоначальника є умовною, зазвичай засновником роду вважається найбільш ранній предок, про якого збереглися відомості. При вивченні складу роду Потоцьких використовуються такі терміни, як «покоління» (нащадки, що перебувають на однаковому віддаленні від загального предка і формування характеру яких відбувається під впливом певних подій, економічних і культурних умов), «гілка» (елемент структури роду, який походить від спільного предка) та «лінія» (елемент структури роду, до якого входять лише прямі нащадки певної особи).

Антропологами і соціоісториками визначені основні функції родини, зокрема: репродуктивна функція (народження дітей), екзистенціональна функція (утримання дітей) і функція соціалізації та інкультурації поколінь шляхом виховання, передання дітям культурних надбань, ідеологічних поглядів, створення ціннісних орієнтацій, понять про моральність. Дуже важливими в житті кожного індивіда є умови, в яких він провів перші роки життя – в цей період формуються творчі здібності людини, що будуть визначати його подальшу здатність до освіти. Розвиток генетично закладених обдарувань значною мірою визначається соціальними факторами, що відбиваються при формуванні особистості в ранньодитячий, дитячий та підлітковий періоди крізь впливи оточення (імпресинги), які кожною особою сприймаються залежно від індивідуального вибору [776, с. 51]. До того ж слід зазначити, що в процесі родинного виховання в дітей формується ґендерна ідентичність, однак, окрім родини, на її формування впливають також суспільство і культура.

Згідно з концепцією соціальної спадковості, родина виступає як транслятор національних традицій та носій історичної пам’яті, який упроваджує конкретно-історичну систему соціальної спадковості, впливає на формування особистості. У світовій науці під терміном «традиція» визначається специфічний вид соціального наслідування, такий спосіб фіксації інформації, який орієнтований на точне відтворення попередніх зразків соціальності. Традиційний спосіб наслідування матеріальної та духовної культури передбачає копіювання цієї діяльності, засвоєння накопиченого попередніми поколіннями досвіду в усій його повноті та конкретності. Традиція спирається на сам факт соціалізації індивідів, на їх приналежність до певної спільноти [251, с. 48]. Спільнотами, що формують соціалізаційні механізми, розглядаються такі соціальні інститути, як сім’я, рід, соціально значимі та референтні групи.

Під терміном «історична пам’ять» у даному випадку розуміється сфокусована свідомість, яка відображає особливу значимість і актуальність інформації про минуле в тісному зв’язку з теперішнім та майбутнім часом. Це багатопланове поняття, яке відтворює історію формування і розвитку життя певного етносу і його членів, досвід народу для можливого його використання в діяльності людей або для повернення його впливу у сферу суспільної свідомості. Історична пам’ять опредметнюється у відповідних культурних формах (традиціях, пам’ятках, мемуарах), а також існує у вигляді історичної свідомості народу [453, с. 11–20; 535, с. 3–14]. Історичну пам’ять можна розглядати на трьох рівнях, яким відповідають певні її форми: загальноетнічний рівень, рівень локальних етнічних груп, особистий рівень. Цим рівням відповідають колективна, групова й індивідуальна форми. Але ж потрібно розуміти, що всі форми історичної пам’яті взаємопов’язані. Індивід включає у свій внутрішній світ, в особисту оцінку подій ті цінності, ідеї, переконання, зразки, які вироблені й характерні для всієї етнічної спільноти або її локальної групи [453, с. 13–15]. Людина в процесі самовиховання як фундамент, матеріал для особистого формування використовує шари історичної пам’яті. Дослідники визначають, що будь-який метод культурного піднесення в історії пов’язаний зі зверненням до минулого, тобто інтересом до відродження традицій, розуміння своїх національних коренів – «культура рухається вперед шляхом накопичень, а не відштовхування від минулого» [447, с. 70]. Для проведення дослідження особливо актуальним є розуміння історичної пам’яті на рівні локальних груп (фамільний клан) і на особистому рівні, оскільки саме з особистою історичною пам’яттю й історичною свідомістю представників досліджуваного роду певним чином пов’язане відродження культурних і духовних надбань української нації в рамках українського національного відродження.

Провідне місце в роботі належить міждисциплінарному підходу, який на сьогодні затвердився як головний при вивченні людини в історії. Цей підхід використовує не лише категоріальний апарат, а й методи і методики, вироблені в рамках певних дисциплін (соціології, генеалогії, історичної психології, історії культури, історії літератури) як засіб для вирішення завдань. У дослідженні використано метод соціології особистості – метод мережевого аналізу, який дозволяє змоделювати «мережу» зв’язків та дружньо-родинно-союзницьких відносин при вивченні кола близьких [466, с. 83]. Це є дуже важливим для розуміння сімейного життя, для вивчення механізму прийняття сімейних рішень. Під час вивчення розгалужених кровноспоріднених зв’язків (кровних, двоюрідних, троюрідних), що мали велике значення в сімейній практиці протягом періоду, що вивчається, була застосована запропонована канадським соціологом Б. Уелманом методика фіксації активних і близьких зв’язків особистості за критеріями розміру, зв’язаності та здатності до підтримки [540, с. 78–87]. Шляхом застосування цієї методики була здійснена спроба висвітлити основні засади встановлення ролі конкретних осіб у системі родинних взаємозв’язків. Це дало змогу підтвердити важливість соціальних норм, які підтримували мережі родинних відносин. Правила і звичаї надавали родичам право разом проживати, народжувати дітей, отримувати конфіденційну інформацію від бюрократичних структур; вимагали піклуватися про представників роду під час адаптації до трансформації життєвих обставин як прояв вшанування спільних предків. Саме соціальні норми і традиції утримували близьких і далеких родичів у системі родинних зв’язків, примушували батьків та дітей, братів та сестер допомагати один одному [540, с. 79–84].

ґендерний підхід, використаний при проведенні дослідження для вивчення особливостей функціонування роду, передбачає застосування ґендерної методології, тобто проведення комплексного аналізу соціально-історичних явищ з урахуванням фактора статі. ґендерна методологія історії розглядає історичний процес крізь призму ґендерної проблематики. Важливе місце в цій роботі відведене соціокультурному підходу, оскільки вивчення сім’ї та діяльності окремих представників родової спільноти неможливе без урахування рівня соціально-економічного розвитку, суспільно-політичного життя, стану духовного життя, культури, науки. Сім’я в цілому і кожен окремий її член відчували на собі «співпрацю мас», думки оточення; вони мали змогу сформуватися лише такими, якими їм дозволили бути їх епоха та їх соціальне середовище. Кожен із представників роду перебував у постійній взаємодії із суспільством, тобто культурним світом. Під впливом зовнішніх чинників формувалися їхні культурні традиції та політичні амбіції, суспільно-громадська діяльність та проводилися реконструкції моделей минулого з урахуванням ґендерного досвіду досліджуваної доби.

Вивчення становлення і функціонування роду як соціокультурної одиниці виводить нас на межу сімейної та ґендерної історії. Серед питань, які заслуговують на увагу і можуть бути вирішені за допомогою ґендерних студій як методу сімейної історії, – роль жінки у створенні родинного світу – від династичних шлюбів до родинного виховання; жіноча освіта; жінка «в тіні» генеалогії та політики. Патрилінійний принцип укладання родоводів визначає спадкування належності до роду по чоловічій лінії. Нащадкам роду жіночої статі генеалогічні джерела приділяють менше уваги; їхні діти формально не є членами роду матері. Для досягнення повноти уявлення про рід, дослідження зміни його статусу доцільно зважати на те, за кого заміж віддано ту чи іншу дочку Потоцьких або звідки приходили дружини, оскільки у верхівці суспільства XVIII–XIX ст. шлюбом насамперед був союз родин.

Для вивчення роду Потоцьких у його соціальній та культурній динаміці, визначення головних напрямів діяльності роду і виявлення його найбільш знакових вихідців, у другому і третьому розділах роботи запроваджено класичний для сімейно-історичного дослідження метод реконструкції сім’ї [469, с. 176; 29, с. 133], вироблений британськими соціоісториками на базі досвіду соціології та демографії. Будучи першим кроком дослідження становлення та діяльності роду, реконструкція роду дозволяє створити так зване метаджерело [29, с. 246], що використовує генеалогію як метод дослідження, а також відомості про рід, вилучені з інших, не родовідних джерел. Створене метаджерело містить основні відомості про історію роду та діяльність його представників. Його структура зумовлена, з одного боку, специфікою джерел – генеалогічних розписів, родинних паперів, а з іншого – необхідністю аналітичного опрацювання цієї інформації: визначення структури роду, специфіки його складових частин: долі гілок, окремих сімей або поколінь; формування тих чи інших традицій усередині роду – від вибору сфери професійної діяльності до традицій називання дітей. Крім того, створене метаджерело є універсальною довідковою системою в роботі.

У роботі також було використано метод соціальних трансмісій, уведений до наукового обігу французькими соціологами Д. Берто і І. Берто-В’ям [27, с. 132–140]. Цей метод дозволяє визначити вплив сім’ї на долі наступних поколінь шляхом передання так званого соціального капіталу, який може мати як матеріальний (рухоме, нерухоме майно, родинні коштовності тощо), так і нематеріальний (соціальний статус, географічна локалізація) еквівалент. Особливістю наслідування соціального капіталу є визначна роль впливу зовнішніх (позасімейних) і особистісних (життєві цінності й очікування конкретних представників фамільного клану) чинників, оскільки вони визначають ступінь імовірності використання соціального капіталу нащадками роду. Під трансмісіями розуміється сукупність умов походження (соціальне середовище, рівень прибутків, освітній рівень, культурні потреби, специфічний культурний мікроклімат, норми поведінки, цінності, заборони і под.), які приймаються нащадками від предків і того, як прийняла їх дитина (від цього залежить її життя й особистісна реалізація). Нащадок засвоює те, що йому передано як особистий елемент. Усі складові соціального статусу, крім грошових заощаджень, мають відносний ступінь передаваності. Метод соціальних трансмісій щодо окремих осіб визначає, як походження впливає на долю, а щодо історії роду дозволяє встановити істотні настанови його існування, зв’язок представників роду. Розрізняють трансмісію за ідентичністю (дитина повністю відтворює соціальну реалізацію батьків або їх нереалізоване бажання) і трансмісію за еквівалентністю (спосіб життя нащадка пов’язаний зі способом життя предка) та різні види співвідношення «консервації» та трансмісії в долях роду [27, с. 132–140; 28, с. 62–67]. Особливу увагу в роботі було звернуто на наявність «сили повернення», з якою будь-яка сімейна справа впливає на долю нащадків. Така тенденція простежується всередині роду Потоцьких на рівнях декількох поколінь.

У дослідженні був застосований також метод аналізу життєвого шляху, що вперше був використаний при дослідженнях американської сім’ї Т. Херевеном та М. Віновкісом, а також Г. Елдером. На думку останнього, суть цього методу полягає у вивченні, перш за все, змін у віковій диференціації й основних життєвих подіях індивідуума під впливом соціокультурних, економічних і демографічних факторів [519, с. 55–57]. Зазначений метод передбачає розгляд долі представників роду Потоцьких крізь призму впливу на них не лише умов сім’ї, а й більш масштабних змін у суспільстві в цілому. Однак і при цьому підході біологічним і психологічним факторам в особистих долях надається перевага. У рамках роботи автор прагнула використати значно ширші історичні матеріали, простежити вплив на представників роду як певних родичів, так і різних суспільних інститутів. Цей метод також логічно пов’язаний із методами сучасної психології та соціології особистості.

Історико-психологічний підхід у роботі представлено принципом історичного ефекту, коли дії соціальної групи оцінені з погляду їх впливу на характер і спрямованість історичного процесу, а також принципом психологічної інтерпретації – дослідженням групової поведінки, що спрямована на змінення соціальних умов і має історичний ефект [34, с. 71–73]. Серед здобутків історичної психології, використаних у дослідженні, – обґрунтований В.М. Бєхтєревим закон суспільної спадковості, сутність якого полягає у визнанні стабільного зв’язку між історичним досвідом певного колективу і його діяльністю. Історичний досвід колективу передається через виховання і традиції та стає поштовхом до суспільно значущої діяльності. Такий підхід дозволяє розглядати рід Потоцьких як історичний колектив, дії якого в соціокультурній та інтелектуальній сферах зумовлені оточенням і соціальною спадковістю, засвоєною від предків шляхом виховання звичаїв, поглядів та суспільних традицій [30, с. 95].

Родичі, що належать до однієї генерації роду, можуть мати значні розбіжності в життєвих шляхах і психологічних настановах діяльності. У контексті сімейної історії таке явище може бути пояснене феноменом психоісторичного покоління, яке становлять близькі за віком люди, об’єднані спільним часом формування особистості, суспільно-значущими подіями, що припадали на цей час.

Не викликає сумніву належність усіх представників роду, а значить і роду в цілому, до духовно-культурного простору сучасного їм суспільства. Отже, маємо підстави стверджувати тяглість та домінування традицій, коли йдеться про визначні моменти життя людини – народження, вступ до шлюбу тощо.

Коли мова йде про створення колективної біографії, зокрема, просопографічного портрета цілого роду, як, наприклад, роду Потоцьких, перед дослідниками постає ряд проблем методологічного змісту. Одна з них – визначеність терміну «просопографія». Слід зауважити, що в комплексі спеціальних історичних дисциплін статус просопографії залишається розмитим і не підпадає під усталені критерії дисциплінарності. Вона відрізняється мінливістю предметно-об’єктивної локалізації, розгалуженими міждисциплінарними зв’язками та відсутністю власного усталеного дисциплінарного інструментарію.

Просопографія (з грецького προσωπον – особа і γραφω– пишу, письмово повідомляю) займається пошуком, атрибуцією і зведенням біографічних та всіх інших даних, зокрема зовнішності, рис характеру й особистих якостей, родинних зв’язків, роду діяльності, кар’єри, різних життєвих обставин тощо, про осіб, що згадуються в історичних джерелах, з метою максимально повного відтворення минулого як історії людей. Просопографіями також називають збірники біографічних нарисів про історичних осіб, насичені посиланнями на джерела.

Болгарський учений Іван Божилов у своїй монографії «Фамилията на Асеневци (1186–1460). Генеалогия и просопография» термін просопографія застосовує при створенні колективної біографії роду, але уточнює, що, якщо недостатньо відомостей про якусь особистість, то просопографічні методи дослідження дозволяють реконструювати її життя та діяльність через загальний фактологічний матеріал про рід у часово-просторовому вимірі. Дослідник підкреслює, що історична розвідка має здійснюватися з урахуванням місця проживання (регіону) представників роду і ментальності часу, в який вони діяли [35].

Сучасні російські словники визначають просопографію як метод створення колективних біографій. Причому, як подає Нова філософська енциклопедія, він складається з визначення певного кола осіб, у постановленні ряду однотипних питань про дати народження і смерті, про шлюб і родину, соціальне походження, місце проживання, освіти, поле діяльності тощо [422]. А словник «Культурология. ХХ век» уточнює, що методи колективних біографій (просопографія), які використовують нові технології обробки матеріалів, набувають особливого значення при реконструкції внутрішнього світу особи, замінюючи болючі для соціально-історичних наук протиріччя між окремим характером фактів та загальним характером висновків [373, с. 60].

Підсумовуючи розгляд всіх наведених визначень, спробуємо дати власний погляд на проблему відповідно до поставлених завдань.

Просопографія це метод дослідження колективних біографій, який кожну особу, що потрапила в поле наукової зацікавленості дослідника, розглядає як особистість та як індивідуальність. Навіть за відсутності достатньої кількості документального і наративного матеріалу він дозволяє шляхом історичного занурення реконструювати особистість у її громадському, суспільному і приватному житті, відтворити духовний космос індивіда. Слід зазначити, що суспільне і приватне розглядається або як рухливі елементи в єдиному континіумі сфери, або як звернені один до одного (взаємоорієнтовані) сторони соціального і духовного життя.

При створенні історичного роду просопографічні методи мають універсальний характер. По-перше, в результаті дослідження цього жанру крізь призму життя та діяльності особистості більш насичено, багатогранно виступає історична епоха, в яку вони жили і яка тією чи іншою мірою персоніфікується в інших біографіях. По-друге, історичне буття людини розглядається, з одного боку, з погляду характеристики героя як особистості, тобто визначення його суспільного статусу, ступеня участі в історично значущих подіях, впливу на суспільне життя і життя наступних поколінь, а з іншого боку – з погляду виявлення його індивідуальності, яка визначає внутрішній світ людини, її духовний потенціал.

Робота над створенням просопографічного портрета роду Потоцьких має ряд суттєвих особливостей, які вимагають застосування таких методологічних засад.

1. Передусім необхідно визначити коло осіб, які потрапили в поле уваги дослідника. У складеному автором просопографічному списку присутні лише окремі представники роду Потоцьких. Це Потоцькі, які залишили помітний слід в історії нашої країни і які, власне, і зробили цей рід знаменитим. Про інших представників роду подаються стислі біографічні відомості, а основна концептуальна лінія дослідження зосереджена на видатних Потоцьких.

2. Важливою засадою є побудова просопографічного дослідження. Наявні відомості про рід Потоцьких непропорційно висвітлюють його покоління. З одного боку, достатньо широке коло джерел про одних представників фамільного клану Потоцьких, з другого – уривчасті відомості, непрямі джерела про інших. Відповідно, й у викладенні матеріалу намітилася така сама диспропорція. Якщо виключити з кола визначених осіб тих Потоцьких, відомостей про яких недостатньо, дослідження збідніє і буде виглядати неповним. Просопографія дає змогу не відмовлятися від поставленої мети, а будувати історію роду шляхом послідовної реконструкції життя та діяльності особистостей, що ввійшли до просопографічного списку.

3. Історія кожного роду має свою відзнаку. При побудові наукової розвідки такі відзнаки суттєво впливають на її концептуальні засади. Якщо не з’ясувати і не розкрити їх своєчасно, подальше історичне просопографічне дослідження може призвести до плутанини, зміщення акцентів, неприпустимих помилок.

Маючи намір показати зв’язок між представниками різних поколінь та визначити місце досліджуваної родини в загальному розвитку суспільства, потрібно одночасно розв’язувати завдання, яке стоїть на стику генеалогії та історії культури, – виявити еволюцію ідей, що пронизують історію даного роду, та діяльнісних практик. Конкретна людина в її соціальній реалізації – величезною мірою дитя своєї епохи. Але так само справедливим є те, що в дитині, яка виховується в сім’ї та саме в її рамках первинно соціалізується, багато що зумовлене саме її традиціями. Важливими є й біологічні константи, визначувані генетично: вони задають можливості, а значить межі, подолати які вдається нечасто. Дія сукупності перелічених факторів й утворює неповторну комбінацію, основу психологічної індивідуальності особистості. А за справедливим зауваженням чеського вченого Ф. Герека, «інтерпретація життєвого шляху [...] виявляється вельми поверхневою, якщо цей шлях не розглядається на тлі його психологічних особливостей» [315, с. 106]. На прикладі родини Потоцьких можна прослідкувати все вищеназване: і роль у біографії родової біології, й сімейні традиції, й віяння часу, що відображають розвиток суспільства.

Для просопографічного дослідження група осіб утворює привабливий у багатьох відношеннях об’єкт. Особливої цілісності йому додає їх споріднений зв’язок, відкриваючи додаткові можливості для дослідження проблематики, що нас цікавить. Слід лише сформулювати загальні для групи питання, отримати відповіді та зіставити їх.

Такими питаннями є: рід як об’єкт вивчення в контексті історії; методологія дослідження в групах, поєднаних єдністю роду; раціональне й емоційно-естетичне начало в представників таких груп, їх відображення в діяльності; індивідуальне, родове, соціокультурне в розвитку; фактори, що визначали розвиток України і Польщі в XVII–ХІХ ст.; «паростки» духовної еліти та їх соціальний матеріал; генетичне і соціальне в способах формування еліти та ін.

Беручись за це дослідження, автор планувала якщо не досягти, то принаймні істотно наблизитися до досягнення двох цілей.

Перша, звичайна для науково-біографічної літератури, вбачалася в тому, щоб відновити біографії видатних представників роду Потоцьких. Продукт історієписання, породженого дослідницькими зусиллями в цьому напрямі, значною своєю частиною неминуче є емпіричним і фактографічним.

Друга мета оформилася зі специфіки об’єкта дослідження, з того, що під загальну оправу зібралося відразу декілька діячів. Склад цієї групи був, зрозуміло, невипадковим. Її представники розділені часом (в осіб, які створюють крайні ланки обраного ланцюжка, роки народження розходяться майже на півтора сторіччя), місцем діяльності (арена – майже вся Європа), а в ряді випадків і культурою.

Можливість приростити сумарну масу створеної колективними працями історіографів просопографії (в значенні колективних, порівняльних біографій) доповнилася можливістю використовувати просопографію як аналітичний метод, орієнтований на наукознавчі та культурологічні завдання.

Варто відзначити, що роль фактора спадковості та спадкування стояла в центрі наукознавчої просопографії вже в перших, які стали з часом класичними, роботах її засновників. Рішення «спадковість–середовище» було головною метою і предметом полеміки Ф. Гальтона й А. Декандоля. Досліджуючи його, вони з особливою увагою шукали і реєстрували факти спорідненої обдарованості в середовищі вчених, зробивши в цьому плані ряд цінних спостережень і узагальнень [58, с. 28–32]. Але складність відсікання параметрів середовища не дала їм змоги знайти рішення, здатне задовольнити велику частину наукового співтовариства. Їхня суперечка залишилася незавершеною, але досягнуті проміжні результати допомогли вельми продуктивно відчути поле когнітивних можливостей самої просопографії як методу і з часом почати «обживати простір цього поля».

Формування аналітичної вибірки з осіб, пов’язаних кровною спорідненістю, дозволяє спробу виділити в їхніх індивідуально неповторних характерах і долях складові, детерміновані, по-перше, природою (біологією); по-друге, соціальним началом (середовищем); по-третє, мультифакторними компонентами, що не зводяться до дії однієї причини. Важливість подібного виокремлення (засобами просопографії і/або іншими) для розуміння «пристрою» і генезису індивідуальності є, на наш погляд, очевидною. Вважаємо, що на цьому шляху відкривається можливість зробити крок також у напрямі проблем «великого звучання»: від історії окремих доль перейти до загадок епохи – її змісту, вигляду, духу, а також у будь-якому разі уникнути деяких пасток. Англійський письменник Джон Фаулз, роздумуючи щодо правомірності при історичних реконструкціях екстраполяції на суспільство (його групу) думок, суджень, поглядів окремих осіб, застерігав від надмірного захоплення цим прийомом через часту його некоректність: «Коли ми судимо про минулі епохи за їхніми Поупами, Пддісонами, Стилями, ми, як правило, благополучно забуваємо, що художник-геній – це завжди виняток із загального правила, як би не хотілося нам вірити у зворотне» [541, с. 453].

Робота з групами, що складаються з осіб, поєднаних спільністю роду, відкриває цікаві можливості для вивчення еволюції деяких культурних феноменів, і насамперед тому, що розширює хронологічні рамки дослідження. Матеріал, який охоплює значний хронологічний період, здатний характеризувати ці феномени не лише в статиці, а й в історичній динаміці. Останнє є вельми цінним для інтерпретації конкретного матеріалу в різних історико-культурних контекстах. Більш цілісно при цьому розкривається і власне культурологічний аспект подій [790, с. 265].

Дещо спрощуючи реальну картину, будь-яку соціалізовану особу можна представити як результат сукупної дії трьох різноприродних чинників, трьох субстанціонально незалежних начал (див. рис. 1.2):



Рис. 1.2. Особа як результат сукупної дії різноприродних чинників

- генетичного чинника (G): начала природженого, зумовленого генетичною пам’яттю – психофізіологічних характеристик індивідуума, що частково зберігаються в ході їх міжпоколінінної трансляції;

- сімейного (фамільного) чинника (F): традицій роду, тієї складової вже не генетичної, а соціокультурної пам’яті, яка транслюється на рівні мікроосередків суспільства – сім’ї та ряду соціальних агентів, завдяки яким ця особа формується і розвивається; це – соціальна адсорбована особою пам’ять, яка передається не всім простором (середовищем) дитинства, а лише тією його частиною, що пов’язана з домашнім вихованням;

- чинника часу (Т): «духу епохи», утвореного з тих ментальних стереотипів, які нав’язує індивідуумові час, а точніше, сучасний йому, переважно позасімейний, культурний субстрат, що є носієм досвіду лише частково відрефлектованого в різних формах пов’язаних з ним соціальних практик; це інша частина соціокультурної пам’яті, яка зберігається і безперервно оновлюється в структурних осередках суспільства всіх рівнів.

Усі ці три чинники діють на фоні тієї індивідуальної неповторності, яка формується щоразу новим поєднанням елементів спадкової інформації.

Виділення внеску кожного з вищеназваних начал у більшості випадків (не враховуючи особливі модельні ситуації) являє собою вельми непросте завдання. У методичному плані в загальному випадку слід прагнути зафіксувати, по можливості, всі змінні, за винятком однієї – тієї, вплив якої досліджується. Тут головна проблема полягає, як правило, в неможливості цілеспрямовано регулювати стан об’єкта. Історик працює з особистостями, що вже склалися, з уже прожитими ними життями. Але для компаративних досліджень він певною мірою вільний цілеспрямовано формувати ті, що вивчаються в їх сукупності.

Серед сукупностей, які становлять інтерес для наших досліджень, природну цілісність мають групи, поєднані спільністю роду. У представників одного роду два компоненти – генетична схильність та традиції роду – володіють певною близькістю. Зрозуміло, і перше, і друге з часом змінюються. Але ці зміни є порівняно повільними, в змістовному плані консервативними, завжди еволюційними і завжди зберігають пам’ять про минуле.

Звернення до вибірок, сформованих на основі спільності роду, дозволяє намітити контури процедури, яка уловлює вплив того, що вище ми образно назвали «духом епохи». Приналежність до одного роду максимально зближує всю вибірку за чинником G, а окремих представників у її складі (брати, що виховувалися в одній сім’ї) – ще й за чинником F. Залишається навчитися відстежувати зміну чинника Т. Досягти цього дозволяє розбиття вибірки на підгрупи (когорти) за близькістю дат народження. Саме так, а не на основі приналежності до одного «коліна» (покоління родовідного дерева). Останнє в окремих випадках є допустимим, а в загальному випадку неприйнятним: дати народження всередині покоління можуть значно розрізнятися, причому відмінності наростають у міру збільшення порядкового номера покоління (діапазон дат розширюється). Перехід від однієї підгрупи до іншої дозволяє аналізувати вплив чинника Т, усередині ж підгрупи – індивідуальну мінливість та зовнішні чинники, що не повторюються для інших одиниць вибірки, але здійснюють вплив на формування особи.

Матеріал, який дозволяє досліджувати історію роду Потоцьких, на нашу думку, особливо добре адаптований до подібного роду методичних маніпуляцій.

Проаналізувавши теоретичні та методологічні засади, можна зробити висновок, що методологічне забезпечення дослідження повною мірою дозволяє досягнути його мети і вирішення основних завдань.

Підсумовуючи викладене в першому розділі, можна дійти таких висновків.

  1. Історіографічний огляд засвідчує фрагментарність попередніх досліджень тульчинської лінії роду Потоцьких, що спонукає до створення синтетичної праці, присвяченої комплексному вивченню соціокультурної діяльності тульчинської лінії роду Потоцьких у рамках українського періоду його історії.

  2. Джерельна база складається з великої кількості опублікованих, а також залученого комплексу неопублікованих або частково опублікованих архівних документів, різних за формою, видом, характером зберігання.

  3. Структура залученої джерельної бази дослідження дає змогу робити певні висновки й узагальнення.

  4. Застосування загальнонаукових, міждисциплінарних, соціокультурних методів та методів просопографії дозволяє вивести дослідження тульчинської лінії роду Потоцьких на якісно новий рівень.

РОЗДІЛ ІІ

БІОГРАФІЯ ЯК ОСНОВА ВИВЧЕННЯ ІСТОРИЧНИХ ПОСТАТЕЙ

ТА РОДИН (НА ПРИКЛАДІ РОДУ ПОТОЦЬКИХ СРІБНОЇ ПИЛЯВИ)

Здавна історія та біографія вважалися нерозривними поняттями. Життя окремих осіб допомагало глибше і повніше з’ясувати хід та значення історичних подій, робило хронологію більш конкретною. З розвитком загальної письменності інтерес до вивчення біографій надзвичайно підвищився. Сьогодні біографія є допоміжним засобом для істориків, виступаючи підґрунтям для проведення додаткових досліджень певного історичного явища.

З проблемою оволодіння методикою свого предмета й умінням виносити ту чи іншу думку стикається не лише біограф. На думку В. Айделота, у разі, коли методичні прийоми історика явно не придатні, він має повне право використовувати методику біографів: «…безпосереднє звернення до самої особи особливо корисне в тих випадках, коли історик, оперуючи лише цифровими даними, заходить у глухий кут. Ці особи можуть бути зовсім не типовими для даної епохи, й цілком імовірно, що на основі їх життя та діяльності не можна буде зробити яких-небудь узагальнень; проте вивчення цих осіб наведе на нові думки, підкаже нові гіпотези, що, врешті-решт, допоможе зрозуміти те або інше явище в цілому [1094, с. 18]».

Для багатьох учених-істориків поняття «видатна особа» є значно розширеним. Науково-історична біографія не лише повинна займатися життєписом політичних діячів, а й має приділяти увагу і представникам інших страт та враховувати особливості конкретного історичного періоду.

Думку народжують люди. Жодна людина не є пасивним продуктом свого віку. Історик насамперед зацікавлений у тому, щоб зрозуміти, як відбуваються ті чи інші зміни. Таким чином, як засвідчує Г. Баттерфілд, біограф та історик сходяться в тому, що визнають кожну особу джерелом дедалі новіших дій [901, с. 94].

На думку А. Вільсона, загальна історія нагадує симфонію; біографія ж, навпаки, ближча до концерту. Обидві форми допускають голос, що виконує соло, або ж у них відбувається швидка зміна голосів. Проте в концерті на нас діє зміна тем та віртуозність окремого виконання при величезній різноманітності комбінацій з іншими виконавцями. Ініціатива і темп можуть виходити від соліста або від оркестру. Голос соліста може бути повністю заглушений оркестром. Він може поєднуватися з групами голосів, що входять до загального ансамблю. Він може контрастувати з ансамблем. А іноді цей голос може злетіти, щоб кинути виклик каденції. Головне – це гнучкість, а особливо істотним є злагодженість. При доброму виконанні кожний голос береться до уваги [47, с. 15–16].

Сьогодні зростає потреба в теоретичному осягненні минулого, розумінні сучасності та визначенні контурів майбутнього. Сучасні дослідники дедалі більше зосереджуються на нерозривних взаємозв’язках людини, історії та культури. Людина, навіть не усвідомлюючи цього, творила історію, культуру і, що є дуже суттєвим, саму себе [427, с. 3].

Як дослідницька проблема біографія сьогодні знаходить самостійний статус у всій системі історико-філософських знань і наук про людину. Учених цікавлять питання, що є біографія, її завдання, мета, ціннісне значення; природа біографії як феномена науки і водночас збагнення особистості; можливості та межі біографічних досліджень; зародження і генезис біографічного жанру в соціокультурному контексті; місце біографічного знання в системі науки і суспільній свідомості; детермінованість біографічного знання образом людини, створеним кожною історичною епохою, філософією і культурою; типологія біографій та біографічні джерела.

У нерозривній єдності з програмними установками конкретно-біографічних студій ця теоретико-методологічна й історіографічна проблематика становить своєрідний каркас «біографічної свідомості» кожної культурно-історичної епохи.

Теоретико-методологічні засади вітчизняного біографознавства – в його змінах, розвитку, переломних зсувах – визначалися кількома групами чинників: усвідомленням, переживанням та історіографічним освоєнням вітчизняної та зарубіжної біографічної традиції; системою філософського бачення людини в її родовій, побутовій та соціально-діяльній функції; системою наукових знань про людину в міждисциплінарному просторі природничонаукового і гуманітарного підходів до вивчення людської особистості; соціальними ідеалами конкретного суспільства, його етичними нормами та ціннісними уявленнями; тим знанням людини про іншу, яке формується практикою соціального спілкування і соціальної поведінки; нарешті, внутрішніми потребами окремих наук у систематичному вивченні світу індивідуального досвіду. Важливу роль відіграють і самосвідомість та самопізнання біографа у всіх формах його перебігу та фіксації, а також сукупна практика конкретних біографічних студій.

Наявні методологічні можливості історіографії, історії філософії та соціології дозволяють вести мову про здійсненність реконструкції соціокультурного контексту біографічного знання. Подібна реконструкція, що враховує чинник змінного соціально-історичного часу, могла б виявити дійсну зміну парадигм біографічного знання [226, с. 3,  13–14].

На думку В. Чишка, «осмислення та виділення біографічних досліджень як окремої галузі історичного знання і спеціальної наукової дисципліни започатковано у період 80-90-х років у зв’язку з кризою комуністичної ідеології та розпадом СРСР, що створило сприятливі умови для вільного розвитку соціальних і гуманітарних наук у незалежних країнах посткомуністичного простору. У цей період й історична наука звільняється від партійної ідеології. Виникає гостра потреба в реабілітації всіх форм суспільного життя, що були майже повністю одержавлені, зверненні до витоків національної культури, заповненні «білих плям» в історичному процесі, переосмисленні ролі особистості в історії. Стрімко зростає кількість біографічних розвідок, що зумовлюється бажанням повернути народові забуті імена й відтворити саму історію в портретах її творців [766, с. 3]».

Біографія як літературний, науково-популярний та науковий твір – це об’єкт різних наук: історії, літературознавства, психології, соціології, педагогіки, серед яких центральною ідеєю теоретичних розробок є проблема висвітлення індивідуального. Дві великі течії визначають зміст її вивчення як історико-культурного явища: індивідуалістська, що більш властива літературознавству і має в центрі уваги особистість як індивідуальність, та історико-соціологічна, яка характерна для історичних досліджень і визначає відносини особистості в історичному контексті. Обидва підходи характеризуються поляризацією найбільш яскравих теорій індивідуального і соціального в історії, а відповідно, й специфічним підходом до можливостей пізнання історичного процесу і ролі особистості в ньому. Тому складність та суміжність методів біографічного аналізу особистості, некоректне використання методичного апарату різних наук або нетотожне розуміння змісту цих методів породили неймовірну плутанину в термінології, різних методах, поглядах і концепціях [766, с. 5].

Біографія як історія життя і жанр літератури є окремим історико-культурологічним феноменом суспільства, який досліджується в багатьох контекстах і аспектах [766, с. 10]. Термін «біографія» вперше був використаний у XVII ст. Дж. Драйденом у передмові до перекладу «Порівняльних життєписів» Плутарха («Біографія, або Історія життя окремих людей»). Аналогічно трактує це поняття Оксфордський словник: «Біографія – історія життя індивідуальних людей, жанр літератури»; з часом воно трансформувалося в сучасне розуміння біографії, яке набуло поширення в літературознавстві, психології та філософії: «Біографія є відтворення людини, якою вона була в дійсності» [981; 825].

За Радянським енциклопедичним словником, біографія – це: 1) опис життя людини; давній жанр історичної, художньої та наукової прози. Сучасна біографія виявляє причинно-наслідкові зв’язки, історичну, національну і соціальну обумовленість, психологічний тип особистості; 2) життя людини [495, с. 142].

Визначення Української літературної енциклопедії, є, на думку В. Чишка, найбільш об’єктивним за змістом: «Біографія – біографічний твір-життєпис, відтворення на основі фактів та документів життя й діяльності, історії духовного розвитку особи у зв’язку із суспільними умовами її епохи [766, с. 5]».

У сучасній історичній науці виділяють такі форми біографії (див. табл. 2.1).

Таблиця 2.1

Історичні форми біографії*

Форма біографії

Функція

Зміст

1

2

3

4

1

Історико-біографічний нарис

особа в історії

характеризується описом усього життя особи від народження до смерті, розглядає її життєвий шлях і еволюцію поглядів та діяльності в історичному контексті, аналізує всю сукупність зовнішніх та внутрішніх факторів та взаємозв’язків особи і середовища в його розвитку

2

Історичний портрет

історія в особах

виникає в історіографічній традиції як форма представлення особи в історичному процесі; є результатом дослідження історичних процесів та явищ і ролі в них особистості, характеризує людину крізь призму її історичного значення, проте лише частково, з певних позицій, на певному хронологічному етапі та в певному контексті

Продовж. табл. 2.1

1

2

3

4

3

Словникова форма біографії

особа серед інших осіб в історії духовної та матеріальної культури

передбачає акумуляцію формалізованих даних про персональні ряди видатних діячів, коротке представлення всього життя особистості, науковий аналіз та відбір біографічних фактів, якісно значимих для історії, культури, науки, уникнення художніх інтерпретацій; відображає лише соціально важливі факти особистого внеску і включає оцінку важливості особи для людства та бібліографію його праць

4

Біографічний покажчик

особа в джерелах

переліки, покажчики, хроніки життя та діяльності, які не претендують на повне розкриття біографії, а концентрують увагу на первинному пошуку джерел і матеріалів до біографії

5

Бібліографія

особа в історії науки

головним є науковий здобуток ученого, який визначає структуру та зміст біографічної статті бібліографії, де органічно поєднуються особливості історико-біографічного нарису, історичного портрета і словникової біографії з метою репрезентації життя вченого

6

Біографічний коментар

пояснення зв’язків особи та історії

його формою є післямовна або біографічна стаття як додаток до публікацій рукописної творчої спадщини діяча; допоміжне значення біографічного коментарю не означає його другорядності, а демонструє суто історичні методи археографічної репрезентації особистості

*Таблицю складено за: Чишко В.С. Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України. – К.: БМТ, 1996. – С. 168–169.

У дослідженні автор використовував усі зазначені форми біографічного жанру залежно від ступеня вивчення тієї чи іншої історичної постаті та різноманітності доступної джерельної бази, яка б допомогла схарактеризувати цю постать.

Г. Щетініна підкреслила специфіку наукового пізнання в біографічному дослідженні, що зумовлюється більш тонкою взаємодією загального, окремого й одиничного; джерельна база, як правило, складається зі специфічних видів джерел – мемуарів, спогадів, щоденників, автобіографій тощо, – які відзначаються егоцентризмом і, як загальновизнано, є складними джерелами, адже ступінь їх вірогідності завжди важко визначити. Не менш вагомою є роль психологічного фактора, небезпека однобічності в розкритті характеру політичного чи державного діяча і його значення в колі інших діячів. Важливим є ступінь внеску історичного діяча в історію та культуру [31, с. 231–232].

Автор погоджується з концепцією В. Баженова, який окремо виділяє ретельний вибір фактів, викладених у біографіях, оскільки самі по собі біографії є малоцікавими, але як історичні дослідженнявони вписані в панораму історичних подій, що визначили життя і були результатом впливу особи. Тому в історії лише та біографія має виняткове значення для історичної науки, яка є одночасно й історичним дослідженням [20, с. 295–296].

Таким чином, біографія як історико-культурологічне явище є сукупним поняттям, яке об’єднує різні види, роди і типи біографічного письма, що склалися історично. Разом із тим, як рід літературної та наукової діяльності біографія є складним історичним явищем, що розвивається в суспільстві й чутливо реагує на всі суспільні колізії, зміни історичних парадигм та ідеологічні коливання [766, с. 162].

Услід за Б. Мейлахом вважаємо біографію самостійною науковою проблемою, що розглядає особистість в її історико-соціальній обумовленості й одночасно – в індивідуальній своєрідності [409, с. 7–18].

Особа жила та діяла в історії, залишивши слід, який можна зафіксувати й інтерпретувати. У цьому її пізнавальне значення. Але біографія лише тоді є важливим елементом історико-літературної або наукової творчості, коли вона несе певну соціальну функцію, зумовлену метою її створення, впливу на певні сфери духовного розвитку людства. Біографія виникає як вид історико-літературної творчості та частина історіографічної традиції в її літописно-хронікальній формі, де поєднані емпіричні та концептуальні підходи до висвітлення біографії як факту життя та діяльності людини з метою впливу на свідомість сучасників.

Історія як важливий чинник культури належить до людинотворчих феноменів цивілізації. Та власне, до справжньої історії необхідно пройти шлях очищення від ідеологічних догм, фальсифікацій та спрощень [427, с. 3].

Історичні дослідження – це не лише великі фундаментальні праці з важливих історичних тем, а й вивчення історичного минулого окремих родин, окремих постатей, про що яскраво свідчать біографії фамільного клану Потоцьких.

2.1. Перше покоління Потоцьких і його місце в тогочасних суспільно-політичних процесах

Магнатський рід Потоцьких (герб Пилява), один із наймогутніших у Польщі, котрий, незважаючи на всілякі потрясіння, зумів зберегти свою високу позицію, походить із Потока, розташованого в Єнджейовському повіті парафії Кшченчице [1112, с. 21].

Давній польський аристократичний рід Потоцьких має цікаву історію, оповиту ореолом таємничості. Перші документально підтверджені відомості про цей рід зустрічаємо у ХІІІ ст. Кожний відомий польський рід мав власний герб – символічний спадковий знак, фігури і предмети на якому мають особливе значення, виражають певну історичну традицію й укладені відповідно до законів геральдики [340, с. 30].

У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява [897], герба Любич [895], герба Остоя [896], герба Сренява [899], герба Шеліга [898], герба Яніна [894; 55; 477, с. 224] (див. рис. 2.1).


Рис. 2.1. Структура роду Потоцьких

Найвідоміші з них – Потоцькі герба Пилява. Герб Пилява являє собою два білих хреста в блакитному полі, третій хрест зображений наполовину [457]. Синій колір символізує славу, честь, відданість, а білий – мудрість, невинність, чистоту.

За джерелами, герб Пилява був дарований польським королем Владиславом Кучерявим лицареві Зарославу, предку Потоцьких, за подвиги проти «прусаків», переважно біля міста Пиляве [379]. Дослідник уманського сліду Потоцьких І. Кривошея наводить дещо іншу версію: «Польський король Казимеж Справедливий (1177–1194 рр.) клейнодом «Пилява» гербував Януша, одного з предків Суліслава, за мужність та героїзм у боях під Пилявою проти прусів. У запеклій битві Януш урятував краківського єпископа. В 1400 р., коли польським королем був Владислав II Ягайло, була проведена остаточна нобілітація (визнання за родом шляхетських прав) Потоцьких на шляхетство і закріплено за ними герб «Пилява». Герб Потоцьких представлений у геральдиці багатьох населених пунктів. Окрім герба, кожен знаний шляхетський рід мав власний девіз, який доповнював клейнод» [358]. Девізом Потоцьких слугував вислів – «Scutum opponebat scutis» («Щит протиставляй щитам») [405].

Дискусійним є питання про графський титул Потоцьких тульчинської лінії [415, с. 16–20]. Це питання в історичній науці є найбільш суперечливим. Так, польський дослідник ХІХ ст. Т. Жихлінський стверджує, що представники тульчинської лінії мали право титулуватися графами Римської імперії, оскільки це було узаконено австрійською імператрицею Марією Терезою в 1780 р. та підтверджено російськими законами в 1840 р. [1112, с. 21].

Відомий польський історик Єжи Лоєк намагається переконати, що родина Потоцьких не мала жодного права титулуватися графами, оскільки в Речі Посполитій практика надання такого титулу була відсутня, а тому Потоцькі могли отримати його тільки за кордоном або ж узурпувати. Лоєк зауважує, що Потоцькі з Тульчина такого права не мали взагалі, тому що першим представником роду, якому був наданий графський титул у Росії лише в 1903 р. був правнук Станіслава Щенсного – Константин Юзеф (1846–1909 рр.) [958, с. 30–31].

Логічно постає питання: чому в усіх офіційних російських документах кінця XVIII–XIX ст. зафіксоване словосполучення «графи Потоцькі»? Адже відомо, що в Російській імперії до незаконного присвоєння титулів ставилися негативно. Інше джерело повідомляє, що в Російській імперії в 1821 р. Потоцькі були інкорпоровані та нобілітовані як графи польські. Також за Потоцькими були визначені права на графський титул, наданий королевичем галицьким Францем І [307, с. 175; 364, с. 3].

І. Кривошея зазначає, що під час ревізії дворянських справ, яка проходила впродовж майже 25 років після польського повстання 1830–1831 рр., графи Потоцькі також змушені були доводити свою належність до дворянського стану. Так, у серпні 1844 р. Центральна ревізійна комісія, створена 1840 р. з ініціативи Д.Г. Бібікова, розглядала справу графів Потоцьких, які були зареєстровані за Брацлавським повітом Подільської губернії. Серед поданих документів, зокрема, було визначення Подільського дворянського депутатського зібрання від 20 грудня 1832 р. про те, що Станіслав Фелікс Карл Роніов Володимир Теодіуш, Володимир та Ярослав (Жерослав), Олександр і Мечислав Станіславови визнані у дворянстві як графи. Це визначення спиралося на виписку визначення Київського дворянського депутатського зібрання 1803 р., в якій ішлося, що на основі посімейних списків та інших актів графи Потоцькі є власниками нерухомих маєтків із селянами (до 80 тис. душ) у різних повітах Київської та Подільської губерній. За указом від 19 жовтня 1831 р. вони були долучені до першого розряду дворян. Центральна ревізійна комісія зазначала, що всі документи, в тому числі й листування в питанні справи Потоцьких, надіслані до Департаменту Герольдії [725, арк. 19 зв.–22; 364, с. 3].

Родина Потоцьких набула політичної могутності в середині XVI ст.

Представники роду володіли значними територіями, замками, маєтками в Польщі, Білорусії, Україні, насамперед у Подільському, Брацлавському, Белзькому, Руському і Краківському воєводствах, обіймали важливі державні посади в Речі Посполитій, а згодом – у Росії й Австрії.

Розрізняють герби срібної та золотої Пиляви. Потоцькі Тульчинської (гетьманської) лінії належали до герба срібної Пиляви. Різниця в гербах полягала в кольорі фігури, відповідно, золотої та срібної [55].

Засновником гетьманської гілки був визначний військовий і політичний діяч Станіслав Потоцький Ревера (1579–1667 рр.), великий гетьман коронний, воєвода київський, краківський тощо, діяльність якого помітно відобразилася в історії Польщі й України, особливо середини XVII ст. Одружившись із дочкою брацлавського старости, генерала подільських земель Валентина Олександра Калиновського і Гелени Струс, Софією, граф Станіслав одержав у посаг за нею маєтки в Брацлавському, Волинському, Подільському й Київському воєводствах.

На нашу думку, поділ маєтностей між синами графа Станіслава поклав початок двом лініям гетьманської гілки: першої – Андрія і другої – Фелікса Казимежа. Шлюб сина графа Фелікса – Юзефа – із Теофілою Терезою із Цетнерів, панною на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження другої лінії.

Перейдемо до більш детального вивчення життєписів визначних представників досліджуваного першого покоління роду Потоцьких.

У «Малопольському кодексі» вже від ХІІІ ст. неодноразово знаходимо згадки про Потоцьких із Потока. Зокрема, Суліслав, син Бартоломея, продав частину Потока монастирю, а Болеслав Стидливий 1236 р. засвідчує, що сини Суліслава Клемент, Фулко, Сезім і Томко передають свої права на село на користь монастиря. У 1250 р. Бах із Потока віддав свою частину Потока тому ж монастирю.

Й

3*

ого синами були: Бертольд, Вавжинек і Петро; їхня подальша діяльність не відома [1112, с. 21].

Лише наприкінці XIV і на початку XV ст. з’являються Якуб із Потока (І пок.) і його дружина Хелена, і саме їх належить вважати фундаторами знатного фамільного клану Потоцьких (Pilawitów Potockich), а ім’я праотця Якуба відтоді постійно згадується в пам’яті нащадків дому Потоцьких. Його син Анджей, про якого згадується в судових джерелах 1430 р., залишив цей світ бездітним; але рід продовжив брат Бернард (ІІ пок.), про якого Бонецький [832] не згадує [1111, с. 155]. Однак про нього пише Несецький, зазначаючи, що це була «людина, яка вирізнялася благочестям і багатством розуму» [985, с. 429]. Зі слів того ж самого автора, після Бернарда лишилося троє його синів: Бернард, Мацей i Станіслав [985, с. 429]. За іншими джерелами, Бернард мав ще двох синів – Єжи та Миколая. Після Єжи (III пок.) був син Бернард (IV пок.), королівський ротмістр 1512 р., «славетний вояка» з-під Вишньовця, який одружився з Анною Костелецькою з Кутни, дочкою ленчицького воєводи, вдовою після смерті Пшедбожа Конецьпеського, від котрої мав дочку Урсулу (V пок.), дружину Вацлава Остроруга, сина Яна, познанського каштеляна і генерала. Бернарда поховали в Бучачі [1112, с. 21–22].

Дружиною Миколая Потоцького (III пок.) була Анна Кмічанка з якою мав дочку Регіну, що була одружена з Адамом Дуніним герба Лебідь, а також чотирьох синів, які були бездітними (IV пок.): Яна, одруженого з Маріанною Островською, герба Гриф, Миколая, одруженого з Барбарою Гронською герба Лада, Зигмунда і Петра.

Після Мацея i Станіслава дім Потоцьких розпадається на дві окремі гілки, які Жихлінський називає магнатською і великопольською [1112, с. 22]. Останній з братів, синів Бернарда, також Бернард, а в чернечому ордені – Саніслав, у 1550 р. був 24-м єнджейовським абатом. І «хвалять його всі, що був він прибічником шани Божої, зразком благочестя і прикрасою Вітчизни» [985, с. 429].

Мацей (III пок.) з так званої магнатської гілки, краківський хорунжий, у 1505 р. здобув від князя Міхала Глинського село Пшитулянку в Гоньондзкім повіті. Одружений з Псарскою, сестрою дружини свого брата Саніслава, залишив із нею трьох синів та дочку Софію, яка була одружена з Яном Вишенським герба Тшивдар. Син Миколай був вітебським королівським ротмістром у 1531 р. і жив, не маючи дітей, із дружиною Софією; Ян у 1543 р. був галицьким підчашієм; далі цю гілку продовжує Якуб (IV пок.), який від помічника судді дійшов до галицького подкоморія; помер у 1551 р., похований у Бучачі [1112, с. 22].

Якуб Потоцький (герб Пилява) – ротмістр, галицький підкоморій – походив із незаможної сім’ї, родинним гніздом якої був Поток у Краківському воєводстві [908].

На зламі XV і XVI ст. в частині того села, що звалася Дольним Потоком, мали свої наділи настільки численні Потоцькі, що мусили використовувати прізвиська (Cornus, Gawin, Grad, Pantir), оскільки для їх ідентифікації імен було недостатньо. Часом Якуба Потоцького визначали іменем Майковича або Мацковича; це свідчить, що він був сином Мацея [985, с. 430].

Безсумнівним є те, що Потоцький мав рідного брата Яна і що його двоюрідним братом був також Ян, званий Градем, спадкоємець найбільшої частки в Потоку. Коли і за яких обставин Якуб Потоцький переїхав на територію Галичини, не відомо. В 1527 р., як спадкоємець Потока, Пукова i Соколова, Потоцький з’явився в Кракові та поступився часткою, що належала його дружині Катажині, а також її сестрам Анні та Ядвізі Ємельницьким [939, с. 17].

У 1530 р. Потоцький віддав в оренду свою частину в Потоку двоюрідному братові, а в 1533 р. він її перепродав йому за 300 злотих; тоді ж склав із себе обов’язки відмовитися від наділу в Потоку на користь свого рідного брата Яна (від 1542 р. він був галицьким підчашієм), а також на користь іншого двоюрідного брата Града. Того самого року Потоцький на пьотрковському сеймі (6 лютого) дістав від короля «in feudum» село Войніш на галицькій землі. Можливо, на цьому сеймі він був як депутат Руського воєводства і, користуючись перебуванням у центральній Польщі, вирішив урегулювати свої майнові справи. З того часу обриваються будь-які зв’язки Потоцького з краківською землею. На сліди родинних контактів натрапляємо лише наприкінці XVI ст., коли син Яна Града – Войцех називав опікуном своїх дітей двоюрідного брата Станіслава, сина Якуба, а також двоюрідних братів Яна й Анджея [939, с. 18].

20 квітня 1535 р. Потоцький обіймав посаду помічника галицького земського судді. Відтоді він пов’язував свої судейські обов’язки з військовою службою в постійній регулярній обороні, де служив протягом декількох років. У 1531 р. він був у корогві Вавжинця Будзовського і 22 липня брав участь у битві з молдавським воєводою Петром Рарешем під Обертинем. У 1536 р. Потоцький був ротмістром 50-кінної роти в скороченому призові подільського війська, 1537 р. на парад в Грудку Ягеллонськім він прибув із ротою, що налічувала 120 коней. Його рота зазнала великих утрат у битві 1 лютого 1638 р. над Серетем із Петром Рарешем. Улітку того ж року Потоцький став на чолі нового призову – роти з Малопольщі (200 коней) у зв’язку з приготуванням до війни з Молдавією й, імовірно, був із нею в серпні під Хотином.

З 25 квітня 1539 р. Потоцький був ротмістром кінноти (100 коней) Руського воєводства. 18 квітня 1543 р. Потоцький став галицьким підкоморієм. Його призначення було здійснене під час краківського сейму; ймовірно під час наступних сеймів (1544, 1545 і 1547 рр.) він одержував інші різноманітні призначення. На нашу думку, є цілком логічним, що на них він був представлений як депутат від галицької землі. Вірогідним є його депутатство на краківському сеймі в 1545 р.; тоді ж король підтвердив призначення Потоцького на посаду підкоморія [935, с. 167–168].

Протягом цих років Потоцький перетворився зі скромного Мацковіча, спадкоємця частки в Потоку, на власника багатьох волостей. Отже, після смерті першої дружини (приблизно 1544 р.) він міг жадати руки сенаторської доньки. Шлюб із Друзьяною з Бучача, дочкою кам’янецького каштеляна Миколая Язловецького-Монастерського, остаточно переконав Потоцького в потребі служити суспільству.

Його володіння на галицькій землі складалися із сіл Соколів і Пуків, Костельники i Загайполя, крім того, він утримував королівські села Ольховець, Яблунів, Тушковець. На Поділлі мав Бабчинці або Кшиків, Ковачі, Суходілі, Кшево і Беднари. 5 квітня 1547 р. він отримав привілей на розташування там міста Сидорова [939, с. 18].

У шлюбі з Катажиною Ємельницькою (померла приблизно в 1544 р.) Якуб Потоцький мав синів: Миколая, Яна (помер молодим) i Анджея, а також доньок: Люцію, дружину Миколая Шчуцького, Анну, дружину Миколая Коричинського, Ельжбету, що в першому шлюбі була за Яном Сметанка, подільським хорунжим, у другому – за Якубом Калиновським, Катажину, дружину Миколая Венжика. Від шлюбу з Друзьяною Язловецькою (померла після 1570 р.) він мав сина Станіслава (помер у 1599 р.), ротмістра війська коронного [871, табл. 140].

Якуб Потоцький помер у 1551 р., похований у парафіяльному костьолі в Бучачі [1112, с. 22].

Миколай Потоцький (герб Пилява) (помер 1572 р.) – ротмістр хмельницький, пізніше кам’янецький староста [301, арк. 1].

Дату його народження вписують у рамки між 1517 та 1520 рр. [975].

М. Потоцький – син галицького підкоморія Якуба і його першої дружини Катажини з родини Ємельницьких, старший брат Анджея, кам’янецького хорунжого [871, табл. 140].

Уже в 1528 р. Потоцький служив у корогві Вавжинця Будзовського, а влітку 1531 р. брав участь у битві з молдаванами, розв’язаній гетьманом Яном Тарновським під Обертином [1046].

У 1543 р. М. Потоцький стає придворним Сигізмунда Августа. Придворний загін Потоцького у 1543 р. налічував 3 коні, в 1545 р. – від 3 до 5, в 1546 р. – 4 коні. Наприкінці червня 1545 р. Потоцький був висланий до Седньогроду, до королеви Ізабелли Ягеллонки. Від молодого короля він віз для неї коней, тканини, коштовності та інші цінні подарунки, до Вільна він повернувся в травні 1546 р. У 1549 р. Потоцький знову був призваний до регулярної оборони і як ротмістр керував 60-кінною гусарською корогвою, представленою в Мендзибожі 12 листопада. Судячи з місцевостей, перерахованих у реєстрі відшкодувань за страти, корогва Потоцького здійснила сутички з татарами під Мендзибожем, Кшиковим, Взямцями, і передусім під Зінковим, де втратила 23 коні. Загалом утрати були дуже великими, сягаючи половини складу корогви. Корогва Потоцького знову була продемонстрована 7 листопада 1550 р. в Грудку. Восени 1552 р. Потоцький отримав циркулярний лист на призов 80-кінної корогви, з якою взяв участь у захисті зруйнованого татарами Брацлав’я [1006, с. 103].

Закінчивши військову службу у квітні 1553 р., Потоцький уже не брав участі в новому призові, але вирушив до Кракова на шлюб Сигізмунда Августа.

Під часу урочистостей з нагоди весілля М. Потоцький брав участь у турнірі, організованому в замку. Після розтрощення списів у сутичці з придворним, пізніше – ротмістром, Станіславом Менжиком, Потоцький, озброєний у щит і меч, взяв участь у груповому турнірі. У Кракові король надав йому високу посаду управителя кам’янецького замку. З Кракова він виїхав із місією на подільський кордон. Імовірно, 1554 р. він одержав циркулярний лист на 100-кінну корогву, оскільки того ж року йому і його товаришам було сплачено грошове забезпечення.

У липні 1555 р. Потоцького призвали на службу до прусського князя Альбрехта. У квітні 1558 р. він повернувся до країни й у Львові одержав першу часткову сплату грошового забезпечення на 150-кінну корогву, з якою вишикувався на параді 16 травня під Теребовлею. У ній переважали гусари, озброєні переважно списами. Пізньою весною 1558 р. Потоцький на чолі своєї корогви вів боротьбу з кримськими ватагами, які під керівництвом сина хана Девлет-Гірея вчинили напад на Поділля (на Бар, Хмільник та ін.) [330, с. 542]. Пізніше – весною та влітку 1559 р. – Потоцький вів боротьбу із загонами турецьких беїв, у якій його корогва втратила лише 5 коней, що свідчить про військове мистецтво Потоцького.

Після початку литовсько-московської війни в 1560 р. Сигізмунд Август, у рамках королівської допомоги для Литви, зосередив біля Інфлянт (польська назва Ліфляндії – Т.Ч.) значну групу регулярної оборони. Вони перебували в контингенті гетьмана Флоріана Зебжидовського, який із 1561 р. підтримував великого литовського гетьмана Миколая Радзівіла «Рудого» у війні з Москвою. Серед них був і Потоцький із 150-кінною корогвою. Від осені 1561 р. до весни 1562 р. кількість його гусарської корогви, що діяла в Литві та в Інфлянтах, зросла до 160 коней. У травні та липні 1562 р. в таборі під Полоцьком він мав у розпорядженні 164 солдати. 19 серпня того ж року під командою Станіслава Лєшньовольського він брав участь у переможній оборонній битві з переважаючими московськими силами під Невлем [310, с. 103].

Після ухвали пьотрковського сейму стосовно регулярної найманої армії й татарських наїздів в Україну було відновлено призов на Русі та Подолі. Туди в грудні 1563 р. з литовського фронту прибув Потоцький і продемонстрував свою 200-кінну корогву, з якою прослужив лише два квартали, до початку червня 1564 р. Новий циркулярний лист на призов 200-кінної корогви Потоцький одержав 1565 р., продемонструвавши її 24 листопада у своєму маєтку в Яблуневі під Теребовлею; на перший квартал він одержав аванс у розмірі 1600 злотих із сум, накопичених із доходів соляних руських копалень. Корогва Потоцького була на службі до червня 1566 р., причому від березня цього ж року нараховувала тільки 174 коні [935, с. 168].

Є підстави вважати, що ця корогва брала участь у боротьбі з кримськими татарами, які навесні 1556 р. тричі атакували польсько-литовські землі. Після закінчення служби Потоцький виїхав до Любліна, де 25 червня з рук руського стольника Миколая Кошлі одержав платню за службу в 1564 р. у розмірі 200 злотих. Відомо, що за попередню службу йому було сплачено ще 746 злотих. На початку 1569 р. Потоцький одержав Хмельницьке староство. У березні того ж року, вже як хмельницький староста, він виїхав до короля до Любліна, щоб доповісти йому про загрозу з боку татар на Поділлі [330, с. 542].

У середині 1569 р. в результаті ряду ухвал люблінського сейму загони регулярної найманої армії на Поділлі були значно збільшені. Поріднившись із гетьманом Єжи Язловецьким, Потоцький отримав звання польного королівського стражника. На генеральному параді під Теребовлею 12 вересня 1569 р. він представив уже 300-кінну корогву кінноти, якої в такій кількості раніше не існувало на південно-східних теренах від 1539 р. З нею він ніс службу до лютого 1571 р., а згодом – уже із 150-кінною дружиною – до лютого 1572 р. [1006, с. 104]

У 1571 р. Потоцький став кам’янецьким старостою (з того часу в історичній літературі зображений як подільський генерал); хмільницьке староство він відступив синові гетьмана Язловецького Михайлові, також ротмістрові регулярної оборони.

Потоцький належав до групи професійних ротмістрів, які, здобувши бойовий досвід під Обертином і передаючи своє вміння наступному поколінню, зберегли спадковість військової майстерності. З-під його знамен походили такі ротмістри, як Миколай Гославський, Томаш Крушельницькій, Миколай Коморовський i Мартин Ґнівош. Під його керівництвом військовий хліб відпрацьовували родичі й ті, що породичалися з ним, у тому числі брат Анджей і три шурини: Станіслав Чермінський (брат дружини), в майбутньому – ротмістр, Мачей Добромільський i Ян Сметанка. Військове ремесло було також джерелом доходів Потоцького, який вісімнадцять років військової служби ділив із поліпшенням родинного благополуччя [1006, с. 104].

Потоцький був пов’язаний з реформаторським рухом; Анджей Венгерський переповідав, що він «вибудував для євангелістів у Кам’янці церкву» [1090].

Він успішно примножував родові багатства, фундамент яких заклав його батько. Як платню за службу та гарантії за витрати на утримання корогви брав у заставну оренду королівщини, деякі з них перейшли з часом у спадкову власність родини. Так, у серпні 1550 р. довічно отримав Просятків Кам’янецького повіту, 2 грудня того ж року Сигізмунд Август записав йому 800 злотих на Яблонові, Вільхівці й Тишківцях на Галицькій землі, які батько Потоцького тримав у довічній власності; одночасно король гарантував, що після смерті батька все надане довічно і забезпечене на тих селах перейде його синам із правом успадкування. 14 серпня 1552 р. король надав Потоцькому всі три вищеназвані села «iure feudi» («ленним правом»). 7 квітня 1553 р. Потоцький отримав привілей на перетворення Яблунева на місто, у квітні наступного року – дозвіл на викуп королівського села Крогулець у Подільському воєводстві. У 1556 р. разом із сином Яном викупив королівщину Борбучинці в тому ж воєводстві, а на початку 1557 р. король дозволив йому викупити Чартовець на Галицькій землі. У червні 1564 р. король був винен Потоцькому платню за службу в Литві в розмірі 11628 злотих, із яких виплатив лише 1700. За решту суми Миколай 1565 р. отримав у довічне володіння виділені з Теребовельського староства місто Борек із селами Канів, Диків, Красівка і Самоклесківці. Хмільницьке староство (місто Хмільник та вісім сіл) приносило Миколаю Потоцькому 1788 злотих річного прибутку, Кам’янецьке (Кам’янець-Подільський і дванадцять сіл) – значно більше, зокрема 1574 р. – 3948 злотих. У Кам’янці в М. Сенявського набув двір на вулиці Татарській. Крім того, неподалік від Кам’янця тримав ще королівщину Михалків та, ймовірно, Сопохів (дозвіл на викуп 1569 p.). Унаслідок поділу батьківського спадку (1556 р.) отримав у Подільському воєводстві частини в Сидорові, Бабчинцях, Суходолі, Ков’ячеві й Беднарах, у Руському – Загайпіль. У 1555–1556 pp. тримав у заставній оренді за 1700 злотих Шаравку і Колибань із Теребовельського староства. Дружина принесла йому в посагу Панівці, Шутнівці та Малиничі на Поділлі [330, с. 542–543].

Потоцький помер у Кракові між 2 травням і 19 червням 1572 р. [975].

Від шлюбу з донькою кам’янецького писаря Анджея Чермінського Анною (померла між 1579 і 1581 рр.), удовою по Себастьяну Ксьонжніцькому, мав дітей: Яна (близько 1552–1611 рр.), подільського генерального старосту (1592 р.), польного коронного писаря, брацлавського воєводу (1608 р.), одруженого з Ельжбєтою Каменецькою, удовою по Мацею Влодеку; Анджея (батька Станіслава «Ревери» Потоцького); Миколая, королівського ротмістра, одруженого з Геленою Калиновською; Якуба, брацлавського воєводу, і Стефана, теж брацлавського воєводу, а також три дочки: Барбару, заміжню за Якубом Струсем, хмільницьким старостою, Катажину – за Станіславом Волуцьким, галицьким каштеляном, і Анну – за Куропатвою [871, табл. 140].

Сини Миколая Потоцького Анджей і Стефан дали початок двом лініям роду: перший – лінії «Срібної Пиляви», так званої гетьманської, другий – лінії «Золотої Пиляви», так званої примасівської.

Анджей Потоцький – граф Пилява (1553–1609 рр.), кам’янецький каштелян [801] – був другим сином Миколая й Анни з родини Чермінських, братом брацлавських воєвод: Яна, Якуба i Стефана [871, табл. 140]. Вихований у кальвіністському віросповіданні, в 1568–1569 рр. навчався разом із братом Яном в університеті в Липську.

Повернувшись до країни, служив у регулярній найманій армії; під час інфлянтської війни Стефана Баторія (1579–1582 рр.) брав участь у роті або брата Яна, або дядька Станіслава. За міжцарів’я, після смерті Баторія, 2 грудня 1578 р. був на з’їзді Руського воєводства в Жешуві та підписав ухвалену на ньому конфедерацію. За рекомендацією з’їзду мав вербувати військо на оборону кордонів на цей період [918, с. 769].

У 1589 р. був депутатом сейму від Подільського воєводства, увійшов до числа депутатів, призначених до підписання битомсько-бендзинської угоди. Того ж року, ймовірно, взяв участь у битві з татарами під Баворовим. У 1590 р. призначений подільським підчашієм. Дуже тісно співпрацював із братом Яном, що був більш активний. Як депутат від галицької землі на сейм у 1591 р., 15 січня 1591 р. підписав протест групи депутатів проти постанов кольського з’їзду і средзького сеймику від 1590 р. У червні 1592 р. брав участь у з’їзді в Єнджейові та підписав його статті, що закликали до підтримки Сигізмунда III. У липні цього року він був обраний депутатом від Подільського воєводства на інквізиційний з’їзд. У 1595 р. брав участь у молдавській експедиції Яна Замойського; лишився в Молдавії на чолі однієї з кінних рот, залишених там для допомоги господареві. На чолі своєї роти зійшовся в битві зі Стефаном Розванем під Сушавою (11 грудня 1595 р.) [935, с. 173–174].

Як свідчать джерела, Потоцький повернувся на батьківщину на початку 1596 р. Наприкінці 1596 – на початку 1597 р. як ротмістр перебував зі своєю ротою в полку брата Яна на південно-східних землях, захищаючи кордони держави від татар і спостерігаючи за подіями в придунайських князівствах. У 1600 р. знову брав участь у молдавській кампанії Замойського на чолі роти, що входила до складу полку брата Яна. Наприкінці жовтня із Симеоном Могилою вирушив до Бухареста з метою посадити того на італійський трон. 25 листопада брав участь у розгулі військ Міхала Валечного. Повернувся до країни, вірогідно, на початку 1601 р. Того ж року був обраний депутатом сейму, що призначив його ревізором для визначення вільних місць на Русі та Поділлі [948, с. 769].

На початку 1602 р. Анджей Потоцький разом із братом Яном перебував на італійсько-татарському рубежі, пильнуючи державні кордони і вивчаючи ситуацію в Молдовії. Відправлений Яном, тоді ж брав участь у сутичках із татарами під Дзюрдзовом, розбивши декілька татарських підрозділів. Після сутичок був висланий братом для придушення селянських заворушень у цих районах. Восени того ж року за порадою брата Яна очолив польське військо, яке допомагало Симеону Могилі в боротьбі за трон із турецьким протеже Раду Мігнеа. Досягши певних успіхів, в липні мусив, однак, разом із військом покинути Волощину. Надалі перебував на прикордонні, інформував брата про ситуацію в придунайських державах і заохочував до інтервенції. Навіть порушив молдавський кордон, але досить швидко повернувся до країни.

У 1605 р. як ротмістр вербував солдат до регулярної найманої армії. На той час Потоцький був уже тісно пов’язаний з королівськими прибічниками, що певним чином відображалося в період сандомирського заколоту. Після бунтівного з’їзду в Любліні Анджей Потоцький надавав свої послуги королю. У квітні 1607 р. він прибув до короля до Кракова. Ймовірно, тоді його призначили кам’янецьким каштеляном, оскільки вже 1607 р. він брав участь у засіданнях сейму. Тоді ж він був призначений депутатом від сенату для прийому регулярної найманої армії. 6 липня 1607 р. Анджей Потоцький брав участь у молдавському поході. Потоцький підтримував інтервенцію Сигізмунда III в Москві. У жовтні 1608 р., ймовірно, хворий Потоцький перебував у Яблуневі. Напевно, Анджей не був учасником походу під Смоленськ, у якому брала участь лише його гусарська рота (що була у складі війська королівського від 6 квітня 1608 р. до 6 квітня1611 р.) [948, с. 770].

У 1607–1609 рр. Потоцький отримав від короля в довічне користування два комплекти сіл на Поділлі, а саме: Теремці, Колодіївку, Шубоці, Колеховці чи Кубаковці, а також Пісець, Кучин (право викупити ці села йому надав Стефан Баторій у 1584 р.), Фурманківці (Окунів) i Воєводжинці, а в Руському воєводстві містечко Косів із прилеглими селами. Маєтки, що перейшли після батьків, Анджей Потоцький поділив між братами. У Руському воєводстві йому належала частина містечка Поток, a також частина в Яблуневі, Костельниках, Ольхівці, Соколові, Тишковцях i Войніші. На Поділлі він мав свою частку в Панівцях, Сутньовцях, Малиничах i Михалкові. У 1607 р. отримав дозвіл на розміщення «Нового міста» на молдавському кордоні. Найчастіше Анджей Потоцький перебував у Яблуневі та, можливо, був фундатором тамтешньої кальвіністської церкви. Підтримував також церкву в Панівцях.

Анджей Потоцький помер 27 лютого 1609 р. [801].

Анджей був двічі одруженим. Його першою дружиною була Софія з Пясецьких, другою – Катажина, донька Миколая Вичацького Творовського, підкоморія кам’янецького. Від першого шлюбу мав синів: Миколая (помер 1613 р.), королівського ротмістра; легендарного Станіслава Реверу (помер 1667 р.); Єжи (помер 1615 р.), королівського ротмістра; Якуба (помер 1657 р.), подільського підчашія з 1625 р., та дочок: Анну (заміжню в першому шлюбі за Станіславом Ґольським, у другому шлюбі за Константином Заславським, в третьому – за Каролем Корецьким) і Кристину (заміжню в першому шлюбі за Олександром Хумецьким, в другому – за Самуелем Занєховським). У другому шлюбі Анджей Потоцький мав спадкоємців: Кшиштофа і Яна Теодорика. Удова Катажина вишла заміж за С. Остроруга [871, табл. 140].

Таким чином, можемо зазначити, що про перше покоління роду Потоцьких маємо фрагментарні, розрізнені дані переважно в джерелах польського походження, які відображають лише соціально важливі факти особистого внеску окремих представників фамільного клану. Провінційність роду, що стримувала інтенсивне зростання політичної й економічної потуги клану, поступово відійшли на задній план, а наближеність до короля та підтримка великих політичних діячів сприяли швидкому поступу роду як в економічній, так і в суспільно-політичній сферах. Удалими були шлюбні традиції Потоцьких, що не лише зміцнювало економічну основу роду, а й сприяло встановленню свояцько-родинних відносин із найбагатшими і найвпливовішими сім’ями Речі Посполитої. І хоча перше покоління Потоцьких ще не мало такої фінансової могутності, воєнної слави і суспільного визнання, як їхні відомі нащадки, проте саме воно заклало підвалини величі магнатського роду Потоцьких.

2.2. Станіслав Ревера – родоначальник гетьманської (срібної) лінії роду

Станіслав Потоцький, названий Реверою, – воєвода краківський і гетьман королівського війська (Великої Корони) [847, с. 67; 924; 301, арк. 1]. Був онуком Миколая Потоцького, другим сином Анджея, королівського ротмістра, подільського підчашія (1590 р.), кам’янецького каштеляна (1607 р.), і його першої дружини Софії з Пясецьких [1029, с. 119]. Мав братів та сестер від першого шлюбу батька – Миколая (помер 1613 р. під Смоленськом), королівського ротмістра; Єжи, королівського полковника; Якуба; Анну (близько 1593–1623 рр.), заміжню вперше за Станіславом Ґольським, удруге – за князем Костянтином Заславським, утретє – за князем Каролем Самуелем Корецьким, волинським каштеляном; Кристину, заміжню вперше за Олександром Гумецьким, кам’янецьким каштеляном, удруге – за Самуелем Замєховським. Мав ще двох братів від другого шлюбу батька (з Катажиною Бучацькою Творовською, яка вдруге вийшла заміж за Сендзівоя Остроруга): Кшиштофа (близько 1600–1675 рр.), литовського підчашого (1661 р.), кальвінського діяча, одруженого вперше з Геленою з Волловичів, удруге – з Ельжбетою Гальшкою Дунін-Раєцькою, і Яна Теодорика (близько 1608–1664 рр.), галицького підкоморія, кальвінського діяча, одруженого вперше з Анною Лещинською, вдруге – із Софією Ґорайською [871, табл. 140].

Джерела подають різні роки народження Станіслава Ревери, зокрема 1579 р. [1049] та 1589 р. [1013, с. 140]. У 1602 р. разом зі старшим братом Миколаєм Потоцький прибув на навчання до Базиля; 1 квітня 1606 р. обидва увійшли до численного колективу університету в Лейджі. При вступі Потоцький зазначив, що йому сімнадцять років (виходячи з дати народження на той час йому мало бути 27), а звідси слідує, що потрібно відкинути міф про старця-гетьмана. Не всі відомості про військову діяльність Потоцького знаходять підтвердження. Можливо, разом із батьком він був учасником битви з повстанцями під Гузовим 6 липня 1607 р., але водночас в жодному з відомих нам реєстрів смоленського війська від 1609–1612 рр. згадки про Потоцького відсутні, хоча перераховуються всі знамена його батька, який помер перед виїздом до Смоленська. Власне, можливо, через його смерть Потоцький був змушений залишитися вдома. У липні 1612 р. разом зі своїм братом Єжи, очолюючи 200-кінну роту, він брав участь в експедиції дядька Стефана в Молдавію, і навіть поширилися чутки, що він помер 16 липня під Сасовим Рогом [1013, с. 140].

Певно, на той час Потоцький залишив кальвінізм та перейшов у католицизм, чим пояснюється ліквідація ним у Панівцях, успадкованих від свого дядька Яна Потоцького, кальвінського молитовного дому і школи, яку перетворив на стайню [330, с. 556].

Достеменно невідомо про участь Потоцького в експедиції Станіслава Жулковського проти Іскандера-паші в 1617 р. Протягом 1617 – 1618 рр. з особистою корогвою Потоцький брав участь у московській кампанії принца Владислава. За одними джерелами, він брав участь у Цецорській битві 1620 р. і Хотинській битві 1621 р. [275, с. 415]. За іншими – восени 1620 р. був депутатом на сейм від Подільського воєводства, тож під Цецорою не міг бути [1013, с. 140].

20 квітня 1621 р. він отримав посаду подільського підкоморія. На жаль, вірогідна інформація про його участь у хотинській кампанії відсутня.

На сеймі 1623 р. Потоцький знову представляв Подільське воєводство і був обраний до комісії «на утримання в порядку Війська Запорізького» [1013, с. 140].

19–20 червня 1624 р. брав участь у переможній битві С. Конєцпольського з татарами під Мартиновом. У 1625 р. – у придушенні Конєцпольським козацько-селянського повстання на Київщині. Згодом був одним із комісарів на переговорах із козаками в урочищі Медвежі Лози, які завершилися укладенням угоди 6 листопада (так званий Куруківський договір). Під час війни зі шведами в Королівській Пруссії (1626–1627 рр.) Потоцький, маючи гусарську корогву, був полковником кінноти [330, с. 556].

21 листопада 1627 р. він став кам’янецьким каштеляном. У 1628–1629 pp. брав участь у діях Конєцпольського проти шведського короля Ґустава II Адольфа. Під час козацько-селянського повстання 1630 р. під проводом Т. Федоровича, Конєцпольський вислав Станіслава Реверу очолити групу кварцяних військ, побитих 4 квітня під Корсунем. На чолі тих загонів 14 травня під Переяславом Потоцький об’єднався з Конєцпольським, що взяв командування на себе, а Потоцького направив із частиною сил на Поділля у зв’язку з відомостями про загрозу татарської навали [330, с. 556].

У 1631 р. Станіслав Ревера став брацлавським воєводою. У 1632 р. брав участь в елекції Владислава IV Вази. Наступного року у війні з турками командував кінним полком, зокрема 22 жовтня в бою під Кам’янцем-Подільським. 7 листопада 1636 р. отримав Подільське воєводство. Інформація про участь Потоцького в придушенні козацьких повстань у 1637–1638 pp. викликає застереження і стосується, ймовірно, іншого Станіслава Потоцького, брата Миколая Потоцького, тогочасного польного гетьмана [1013, с. 141].

У 1645 р. в Галичі спалахнув міщанський бунт проти Потоцького, під час якого міщанам удалося захопити замок, а один з їхніх проводирів, галицький війт В. Тиравський, скоїв напад на Станіслава Потоцького [330, с. 556].

У 1647–1648 pp. Потоцький мав у кварцяному війську гусарську корогву. 16 липня 1648 р. Генеральна варшавська конфедерація призначила його до військової ради при регіментарях. На елекційному сеймі 1648 р. він віддав свій голос за Яна Казимежа від Подільського воєводства. На коронаційному сеймі 1649 р. був обраний до комісії з оборони країни, яка мала визначити кількість військових сил на найближчу кампанію. 24 квітня з Варшави з королем вирушив у похід проти козаків. На той час мав кінний полк, а також був ротмістром козацької хоругви, виставленої Галицькою землею.

У битві під Зборовом (15–16 серпня 1649 р.) командував правим крилом польських військ. На сеймі 1649/1650 р. був делегований до комісії Галицької землі. Брав участь у військових діях 1651 p., зокрема очолював полк під Берестечком і разом з М. Калиновським командував лівим крилом польських військ під Білою Церквою [290, с. 178].

У червні 1652 p., після битви під Батогом, де участі не брав, разом з іншими вищими офіцерами прибув до Львова, щоб збирати війська. Наприкінці червня був призначений польним коронним гетьманом. У липні зумів зібрати близько 10 тис. війська, але відсутність коштів для його оплати, голод і епідемія залишили 6–7 тис. Водночас у результаті нових наборів у жовтні кількість війська зросла майже до 15 тис. З огляду на те, що надіслані для війська гроші покрили лише частину належних сум, Потоцький домагався від короля дозволу розмістити вояків і в шляхетських володіннях, чим викликав незадоволення шляхти. У 1653 р. встановив контакт із семигородським князем Дєрдем II Ракоці та молдавським господарем для спільних дій проти Богдана Хмельницького. У середині березня того ж року дав згоду на висунутий С. Чарнецьким проект нападу на Брацлавщину і передав тому частину війська. У зв’язку з тим, що уряд великого коронного гетьмана залишався вільним, сейм надав Потоцькому його компетенції. Того ж року Потоцький отримав Київське воєводство. У наступній кампанії в повсталій Україні вже діяв як гетьман, але під головнокомандуванням короля. Через це важко встановити його роль у невдачі польських військ під Жванцем на Поділлі [1013, с. 143].

Після ухвали в 1654 р. Переяславської ради про перехід України під протекторат Московської держави, Ян Казимеж у лютому 1654 р. видав Потоцькому наказ створити в районі Брацлава–Вінниці укріплений табір. Станіслав, будучи проти такого походу з огляду на недостатні сили, розпочав, проте, підготовку до нової кампанії. Перед виступом безрезультатно намагався привернути на польський бік полк І. Богуна, який не підписав переяславської угоди. Коронні сили вирушили двома групами (по 6–7 тис. кінноти і драгунів): одна, під командуванням Станіслава Потоцького, йшла в напрямку Проскурів–Вінниця, інша – на Шаргород–Немирів. 31 березня, після об’єднання сил під Іллінцями, Станіслав, прагнучи уникнути зіткнення з головними козацько-російськими силами, відновив спроби перетягти на польський бік Богуна, який командував південною групою козацьких військ. Коли ж надії не справдилися, коронна армія рушила слідом за Богуном на Умань. Хоча здійснений 3 квітня штурм не вдався, Ревера розраховував усе ж таки захопити частину Брацлавщини. 5 квітня було здобуто і знищено Мишарівку, однак, отримавши звістку про вступ до Брацлава значних козацьких сил, Потоцький, який не мав артилерії, не наважився розпочати облогу міста. Коронні війська рушили назад через Красне й Шаргород. Той похід, який мав характер каральної експедиції, супроводжувався знищенням цілих поселень [290, с. 178].

Улітку 1654 р. на надзвичайному сеймі Потоцький був призначений великим коронним гетьманом (із 12 тис. злотих річної платні). Наприкінці жовтня він знову розпочав дії в Україні, де його союзниками мали виступити татари. 13 листопада дійшов до Бара. Звідти армія рухалася, «спустошуючи вогнем і мечем села й хутори» [1013, с. 143]. С. Чарнецькому вдалося захопити Бушу і Брацлав. Станіслав Ревера, сподіваючись на швидке прибуття татарської допомоги, розмістив свій табір у Тульчині. Спершу розквартирував військо в цьому районі, потім – коло Ладижина і Тростянця. Задля зміцнення позицій дещо послабив репресивні заходи щодо місцевого населення. На той час йому підкорилися, зокрема, Вінниця, Цибулів, Іллінці, Саврань. 6 січня 1655 р. прибув, нарешті, Мухаммед-Гірей із 15 тис. орди. Переговори з ним в Ободівці тривали до 11 січня. Потім об’єднані польсько-татарські сили рушили до Умані, яку захищав Богун, і взяли її в облогу. На допомогу обложеним в Умані з-під Білої Церкви виступило козацьке військо під командуванням Богдана Хмельницького і допоміжні московські частини.

Зберігся лист великого коронного гетьмана Станіслава Ревери до коронного підканцлера Анджея Тшебицького, колишнього перемиського єпископа, писаний 28 січня 1655 р. під Уманню, що показує очима Потоцького перипетії тих подій: «Посилаю вже сьому пошту, рушивши військо до України. Одну пошту – при виступі з-під Тернополя, другу – з-під Гусятина, третю – з-під Животова, четверту – з-під Буші, п’яту – з Нестервара (Тульчина – Т.Ч.), шосту – з Тростинки, сьому, нинішню, з усім, що тільки стосується справи, зреферував. У моєму попередньому листі, даному з Тростинки, я повідомив, що після з’єднання з ордою наше військо мало рушити з-під Умані, котрі не відпущу (?), враховуючи різні рації, бо всі ці наші праці в усмиренні шляху між Дністром і Бугом і ближньої України даремні, коли Умань не буде підкорена. У ній зібралася вся старшина тамтешніх міст […]. Раніше міста думали, що їх мали привести до покори, і ми вислали з цим до них. […] А ми мали добру надію на Господа Бога, думаючи, що могли б цей штурм щасливо закінчити. Однак якраз у цей час пан Брушкевич із паном Гродзицьким, ротмістром, який ходив із татарським роз’їздом, принесли відомість про Хмельницького, котрий ішов на допомогу Умані та вже був у Ставищах. Вони порубали козацьких «язиків» через те, що підходив ворог, але привели московських, котрі не могли сказати про козацьку потугу, а тільки про московську, котру оцінювали в шість тисяч. Через це, порадившись, ми знайшли слушним, щоб залишити намір підкорити Умань, бо це буде легше вчинити, коли Господь Бог подав би щасливу перемогу над Хмельницьким і подав би добрий кінець. Під Уманню довелося б і далі витрачати час. Хмельницького ж, котрий ішов на відсіч, можна було б виманити; коли про нього вчора взяли відомість, то, відступивши від Умані, проти Хмельницького виступили, палко просячи Господа Бога, щоб він так скерував речі, щоб з них було добро для Речі Посполитої. При нашому чеканні на відхід козаки вчинили вилазку і було тоді забито одного їхнього значного, кажуть, що уманського полковника, однак я не маю бажання розповідати про нього. Я відклав комісію до останнього дня березня, до часу воєнної пори. Про комплектування війська новими затягами вже писав і раніше до короля його мості, але ж військо й не було в тій кількості, яку хотіла б мати Річ Посполита, а на війні людей убуває, особливо іноземців, через хвороби. Послуги мої милості вашої мості, мого мостивого пана, старанно віддаю [32, арк. 355; 412, с. 35–40; 413, с. 156–158]».

Генеральну битву, яка відбулася під Охматовом (29 січня – 2 лютого), не виграла жодна зі сторін. Однак коронна армія зазнала величезних утрат, і Потоцький змушений був припинити наступ [290, с. 179].

У 1655 p., коли царські війська брали Литву, а шведи вторглися у Великопольщу, Б. Хмельницький і В. Бутурлін у липні розпочали наступ углиб Поділля. Потоцький же, після відходу більшої частини військ проти шведів та зміцнення гарнізонів Кам’янця-Подільського і Львова, мав у своєму розпорядженні лише 4–7 тис. майже виключно кінноти, які концентрував під Глинянами. На початку вересня він відправив полковника Ґ. Войноловича з 30 корогвами кінноти для відволікання противника, однак їх розбили під Бучачем. 20 вересня Потоцький відійшов до Львова, зміцнив його облогу і 24 листопада прибув до Городка. 29 вересня Хмельницький із Бутурліним розбили армію Ревери, після чого 7 тижнів тримали Львів в облозі.

Приблизно 6 жовтня Потоцький об’єднався з дивізією польного коронного гетьмана С. Лянцкоронського, яка 3 жовтня зазнала поразки від шведів. У ній було чимало прибічників переходу на бік шведського короля Карла X Ґустава. Після того, як частина війська піддалася шведам, Ревера, переконаний у безнадійності ситуації, разом із Лянцкоронським відправив посольство до шведів. 13 листопада з військом склав присягу на вірність Карлу X Ґуставу. У нагороду отримав значні маєтності. Однак у грудні 1655 р. розпочався повстанський рух і настрої у війську радикально змінилися. Гетьмани вирішили приєднатися до повстання і 16 грудня в Сокалі видали універсал, де повідомили, що розривають зі шведами, і закликали до боротьби з ними. Однак Ян Казимеж, ще повний недовіри до гетьманів, 3 січня 1656 р. призначив регіментарем над військом, яке залишило шведів, С. Чарнецького, натомість Потоцького і Лянцкоронського забрав із собою до Львова відтворювати армію. 30 травня гетьмани прибули з королем під Варшаву, де, ймовірно, прийняли командування коронним військом, яке облягало місто, захоплене шведами. Після капітуляції шведів 1 липня Ревера залишився в столиці, де здійснював часткове командування її обороною від шведсько-бранденбурзьких військ [330, с. 557–558].

Того ж року він брав участь в осінньому поході Яна Казимежа до Королівської Пруссії. У лютому 1657 р. дивізія Потоцького зазнала поразки від семигородської армії. За наказом короля в травні Ревера виїхав із коронною армією на південь, назустріч татарським допоміжним військам. Під час очікування на орду в Сокалі виник задум спустошити Семигороддя. З цією метою армію було перекинуто до Самбора, звідки польний гетьман Є.С. Любомірський пішов на Семигороддя, а Потоцький залишився, щоб прикривати його дії. Після повернення Любомирського рушили разом на схід, прагнучи наздогнати Ракоці. 23 липня з останнім було укладено мирний договір.

У липні 1658 р. Станіслав Ревера став краківським воєводою. Наступного року брав участь у сеймі та був присутній при ратифікації Гадяцької угоди. Пізніше висилав допоміжні загони гетьманові І. Виговському. У 1660 р. разом із Любомирським командував армією, яка в союзі з ордою виступила проти козацько-московського війська, очоленого київським воєводою В. Шереметьєвим, на якого царський уряд поклав завдання утвердити московське панування в Україні. 17 вересня Шереметьєв був оточений ними під Чудновом у Київському воєводстві та 3 листопада підписав акт капітуляції. Крім того, в битві під Слободищем 7 жовтня Любомирському вдалося спинити військо Ю. Хмельницького, яке рухалося на підмогу Шереметьєву. Хмельницький пішов на переговори з польським командуванням та 17 жовтня підписав угоду, яка в головних рисах повторювала Гадяцьку [290, с. 185]. 16 травня 1661 р. Потоцький прибув на сейм до Варшави і 12 липня з Любомирським тріумфально передав полонених і здобуті штандарти королю.

Саме тоді Ревера був утягнутий у політичну гру навколо плану королівського двору обрати на польський престол наступника Яна Казимежа під час правління останнього (т. зв. «vivente rege»). Він цілковито погодився з елекційними планами двору. Узяв участь у московському поході Яна Казимежа в 1663–1664 pp. Залишив армію 8 березня 1664 р., довіряючи командування Чарнецькому. Під час військово-політичного виступу опозиції 1665 р. (т. зв. рокошу Є.С. Любомирського) бився проти рокошан. Гостро засуджував їх і Любомирського, попри те, що був пов’язаний з ним родинно (син Потоцького Фелікс одружився 1661 р. з донькою Любомирського), а також конфедерацію, створену 6 липня 1665 р. частиною коронного війська на підтримку Любомирського [330, с. 558].

Станіслав Ревера був власником значних володінь, зокрема в Подільському воєводстві йому належали Китайгород (заснований його батьком близько 1607 p.), Студениця (зруйнована 1633 р. військами Абази-паші, а потім відбудована) і Панівці; у Галицькій землі – Заблотів (перетворений його сином Анджеєм на м. Станіславів) та з 1641 р. Підгаєцький ключ. У Китайгороді він збудував замок, який оточив муром і валом. Однак за свою основну садибу обрав Підгайці (спалені 1655 р. московсько-козацькими військами, а пізніше швидко відбудовані). Крім того, мав ряд староств, зокрема в Руському воєводстві – Долінське (1659 р.), Гродецьке, Галицьке (1627 р.), Красноставське, Медицьке й Мосціцьке (останні два були привнесені Потоцькому його другою дружиною 1659 p.), у Подільському – Барське (1665 р.), у Сандомирському – Ропчицьке (1659 р.), у Великопольщі – Драгімське [1013, с. 149–150].

Станіслав Ревера був відомий як людина набожна, про що свідчать пожертвування ним гетьманської булави славетній чудотворній іконі Матері Божої Ченстоховської (донині зберігається в Ясноґурському кляшторі в Ченстохові), схилення другої дружини до переходу з православ’я в католицизм, фундація костьолу і кляштору домініканців у Панівцях, каплиці кармелітів у Підгайцях [330, с. 559].

Відомо, що Потоцький міг бути суворим із підлеглими – в 1654 та 1658 рр. страчував навіть офіцерів, але разом із тим є докази, що він дбав про військо і прагнув зберегти його від знищення, його цінували за відвертість та доступність. Існують також свідчення, що підтверджують його популярність серед солдатів, які навіть прозвали його Реверою, підхопивши часте вживання ним цього слова (латинське «revera» – українською «насправді, дійсно»).

Від осені 1666 р. він щоразу частіше хворів, лікувався у Львові. Помер 27 лютого 1667 р. [900, с. 63] у Львові, похований 2 травня того ж року в парафіяльному костьолі в Підгайцях [1112, с. 33].

Був одружений двічі. Першою дружиною Станіслава була донька Валєнти Олександра Калиновського Софія [789, с. 111, 224] (померла 1645 р.), з якою він мав дітей: Прокопа, померлого в молодому віці; Анджея; Фелікса Казимежа (помер 1702 р.), коронного підстолія (1663 р.), сєрадзького (1669 р.), київського (1682 р.) і краківського (1683 р.) воєводу, великого коронного гетьмана (1702 р.), краківського каштеляна (1702 р.), одруженого вперше з Кристиною Любомирською, удруге – з Констанцією Ружею з Лосів, голову тульчинської та віляновської гілок роду; Вікторію Ельжбєту, що була в першому шлюбі за Адамом Геронімом Сєнявським [985, с. 448], у другому – за Анджеєм Потоцьким, та Анну, яка була в першому шлюбі за Яном Зиґмунтом Остроруґом, рогатинським старостою, у другому – за Зиґмунтом Каролем Пшерембським. Другою дружиною Потоцького (шлюб взято після 1658 р.) була донька молдавського господаря Єремії Могили Анна [477, с. 225] (померла в 1666 р.), трикратна вдова: по Максиміліану Пшерембському, сєрадзькому воєводі, Яну Сендзівою Чарнковському, кам’янецькому каштеляну, і Владиславу Мишковському, краківському воєводі. Цей шлюб Ревери був бездітним [1049].

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що Станіслава Реверу поміж аристократичної знаті Речі Посполитої вирізняв талант військового і політичного лідера. Особа Станіслава Ревери відповідала всім необхідним критеріям: наявність відповідного маєтку; здійснення певних політичних та військових функцій; родовитість; зовнішні ознаки престижу; рівень освіти. Н. Яковенко виділяє «класичні» риси магнатерії: «обійняття сенаторських урядів протягом декількох поколінь, утримання у своїх руках королівщин, посідання почесних титулів, наявність власних збройних загонів та великих дворів, існування певного кола залежної від магната шляхти-клієнтів, нарешті, доступ до відповідного шлюбного ринку» [779, с. 193]. Погоджуючись із тим, що поняття «магнат» було динамічним в часі та змінним у просторі [963, с. 268], вважаємо, що такі чинники якнайкраще підтверджують належність особи Станіслава Ревери Потоцького до магнатерії.

2.3. Фелікс Щенсний Казимеж: портрет на тлі епохи

Фелікс Казимеж Потоцький [881] – граф Пилява (помер 1702 р.) [835, с. 43], воєвода, потім краківський каштелян, польний гетьман, пізніше великий коронний гетьман [929, с. 215, 325, 357; 930, с. 2, 68, 98; 931, с. 8, 25, 91, 177, 265-266, 269, 273, 276–279, 289, 313, 314, 319, 322–323, 403, 420, 470; 995; 1030].

Фелікс був молодшим сином Станіслава Ревери [985, с. 443] від його першого шлюбу із Софією з родини Калиновських, братом польного гетьмана коронного Анджея [1112].

1 жовтня 1655 р. Потоцький отримав корогву після Лукаша Гуревича. В 1657 р. брав участь у воєнних походах під керівництвом польного гетьмана коронного Єжи Любомирського. Потоцький брав участь і в поході 1660 р. у складі дивізії свого батька, керував його полком кінноти. За часів управління свого батька мав (до 1667 р.) драгунську корогву. Наприкінці серпня – на початку вересня батько направив його з 2 тис. кінноти проти козацького полковника Івана Вертелецького, одночасно об’єднавши з висланим Любомирським полковником Єжи Сокольницьким, що керував 2 тис. солдатів. Обидва здобули укріплений табір Вертелецького і розбили його. 14 вересня під Любаром під час перших зіткнень з армією Шереметьєва Потоцький із власної волі прибув на місце бою в товаристві кількох охочих, де бився із завзяттям. 16 і 26 вересня брав участь у боях на чолі полку, 26 вересня відзначився мужністю. 14 жовтня під Чудновим, перебуваючи у складі батькової дивізії, керував своїм полком і перешкоджав ворогові. У цій битві особливо відзначилася гусарська корогва гетьмана, якою, вірогідно, керував Потоцький [1012, с. 807].

Цей полк тричі відкидав ворога, згодом рішуче сприяв тому, що московсько-козацький табір був змушений зійти зі шляху в північному напрямі. Потоцький із братом Aнджеєм, наражаючись на найбільший вогонь, мужньо билися, під Потоцьким застрелили трьох коней. 27 жовтня разом з Яном Коморовським, сандомирським стольником, Потоцького відправили для проведення попередніх переговорів із московським військом, що мало намір капітулювати. До посади сокальського старости, яку він тоді обіймав (1659 р.), король у 1660 р. віддав йому красноставське староство. На сеймі 1661 р. королівський двір намагався схилити Є. Любомирського на свій бік для проекту вибору vivente rege, плануючи шлюб його доньки Кристини з Потоцьким. Укладений цього року шлюб спричинив зміцнення стосунків обох родів, однак не на користь двору. У 1662 р. під впливом тестя Потоцький схиляв Вишенський сеймик до того, щоб його посли виступали на сеймі 1662 р. за виключення французького кандидата з претендентів на польський трон.

Інформація Самуеля Бродовського про те, що Потоцький «брав участь у воєнних походах Стефана Чарнецького проти козаків та Москви», стосується, напевно, задніпрянського походу Яна Казимежа (1663–1664 рр.) [847, с. 81–82]. Імовірно, до цього походу має відношення також недатована відомість про здобуття Потоцьким Воронкова (поблизу Переяслава), яке мало місце наприкінці жовтня – на початку листопада 1663 р. Отримавши тоді це місто від короля в подарунок, Потоцький, однак, швидко його втратив через козацьке повстання на Лівобережжі. 2 січня 1664 р. Потоцького було призначено королівським підстольним. Фелікс брав участь у подальших походах на Україну, зокрема в облозі Глухова (22 січня – 9 лютого). Ще 29 лютого він був в армії, а залишив її, скоріше за все, коли вона повернулася на Правобережну Україну. В 1665 р. Єжи Любомирський доправив йому до табору під Ярославом три корогви, а наприкінці липня відвіз його листи королю. Однак пізніше Потоцький не демонстрував своєї підтримки Любомирського. Певно, він мав сумніви і не хотів рвати зв’язки з двором, між іншим, з огляду на свого батька, котрий стояв на боці короля. Корогва регулярного війська Потоцького залишилася в таборі повстанців та під керівництвом Папроцького в битві під Монтвамі 23 серпня 1666 р. першою атакувала королівські війська. Хоча ще під час повстання французький посол P. Beziers (єпископ de Bonzy) намагався схилити Потоцького на свій бік, після смерті тестя (в 1667 р.) він продовжував свою антифранцузьку і спрямовану проти двору короля політику. 16 квітня 1667 р., будучи представником галицьких земель у сеймі, Потоцький разом з однодумцями уклав таємну змову проти виборів француза. Тоді він виступав прихильником Філіпа Вільгельма. У серпні того ж року Потоцький отримав гусарську корогву після смерті свого батька (якою володів до смерті). Цього місяця він розташував свої корогви в Краківському і Сандомирському воєводствах. Брав участь в осінній кампанії, однак його не було під Підгайцями в головній армії: можливо, тоді він перебував під Галичем у групі брата Анджея. 13 жовтня в листі із Соколя до A. Любомирського Потоцький захищав Яна Собеського від звинувачення в надто поспішному укладенні договору з ворогом, а також у таємних домовленостях із козаками чи татарами. Прошовський сеймик 14 грудня 1667 р. ухвалив рішення про призначення йому нагороди за заслуги у формі «аukcji spisnego»; це рішення було прийняте вдруге 27 липня 1669 р. За знищене тоді Підгаєцьке майно сеймик малопольських воєводств 18 лютого 1669 р. прийняв рішення про відшкодування йому збитків, таке ж рішення прийняли галицькі сеймики 7 грудня 1667 р. та 2 квітня 1669 р., а також прошовські від 22 січня 1670 р. і шадковські від 15 грудня 1672 р. Пропонувалося нагородити його за знищені маєтки і вимагалося віддати йому село Неджв’яди в Пельзненському повіті Сандомирського воєводства «cum attinentiis dol at 40»; водночас галицький сеймик 15 грудня 1671 р. проголосував за знищення аренди Стоянів i Месньоди. Лише сейм 1673 р. ухвалив йому компенсацію в розмірі 40 тис. злотих із казни корони. Але вірогідно, що або цієї суми йому не було виплачено, або Потоцький вважав її недостатньою, оскільки прошовські та вишенські сеймики 31 грудня 1675 р. і 10 грудня 1776 р. оновили свої рішення про відшкодування йому цих військових витрат [1012, с. 808].

У 1668 р. Потоцький товаришував, крім того, із Собєським, бував у нього в Жулкві та входив до близького оточення гетьмана. У липні цього ж року Собєський вислав Потоцького на сеймик до Белза, щоб там виправдати його від докорів й оскаржень, що їх висував йому белзький воєвода Димитр Вишневецький. У серпні 1668 р. Потоцький був делегатом на сейм зречення (sejm abdykacуjny). Напевно, випадково в підписі на акті зречення Яна Казимежа Потоцькому було дописано звання польного писаря, в той час як під rewersałem (квитанційна книжка) він фігурує як підстолій корони.

У березні 1669 р. Станіслав Геракліуш Любомирський, родич Потоцького, намагався залучити його до своїх французьких політичних планів, виплачуючи йому в Перемишлі весь посаг сестри. Цього ж року Потоцький був делегатом на виборний сейм від Белзького воєводства, де був обраний маршалком депутатської палати. З метою урочистого привітання Богуслава та Міхала Радзивілів, що 23 травня в’їжджали до Варшави, переніс цього дня засідання сейму. Згідно з повідомленням Вердума, Потоцький намагався зробити вирішальний внесок до вибору Міхала Корибута Вишневецького. 1 жовтня 1669 р. Фелікс Казимеж був призначений сєрадським воєводою. Восени цього ж року, як маршалок попереднього сейму, відкривав засідання коронаційного сейму, який пізніше було зірвано.

У серпні 1671 р. гусарська корогва Потоцького взяла участь у поході Собєського на козацьку Україну. Потоцький брав участь в обох сеймах в 1672 р. і належав до захисників Міхала Корибута. Під час сесії 8 березня цього ж року на нього напала якась жінка на прізвище Куніцка та рішуче почала домагатися усунення воєводи з палати, стверджуючи, що йому загрожує вигнання з Трибуналу за затримання її двох підданих. Вона влаштувала сварку, в результаті чого заступник великого канцлера литовського Олександр Нарушевич вигнав її із зали. Потоцький помирився з нею, обіцяючи негайно виплатити 2 тис. злотих і видати їй одного селянина. На цьому сеймі Потоцький був обраний до депутації для опрацювання додатку до інструкції для польських посланців у переговорах із царем про мир [1012, с. 809].

У «списку нейтральних», висланому до Парижа в липні 1672 р. разом зі списком тих, хто 1 липня підписали акт конфедерації незадоволених, Потоцький був поруч з іншими прибічниками Міхала Корибута, серед яких були його родичі Димитр i Костянтин Вишневецькі, один із керівників прибічників королівського заступника великого канцлера коронного Анджея Ольшовського. На післясеймову раду сенату Потоцький приїхав 8 липня разом із Димитром Вишневецьким з 1200 коней. Того ж дня на раді сенату Потоцький удруге добивався з’ясування справи заступника гетьмана Станіслава Вижицького, котрий із частиною кінноти не підкорявся наказам Собєського.

У таборі шляхетських конфедератів під Голенбєм у жовтні та листопаді цього ж року Потоцький належав до найбільш дієвих і часто виступаючих із промовою. Його навіть хотіли вибрати маршалком. Завзято критикував незадоволених, не обминув і Собєського. У колі прибічників вихвалявся, що не прийняв пожертвуваних йому Францією 200 тис. «французьких грошей». Але коли 15 жовтня дискутували, чи має бути гетьманський уряд лише протягом 3 років або ж довічно, він став на бік тих, хто виступав за останнє. 29 жовтня і вдруге 5 листопада пропонував, щоб маєтки, відібрані незадоволеним: примасові Миколаю Пражмовському і його братові плоцькому воєводі Самуелю – передати маршалкові Стефану Станіславу Чарнецькому, польному писарю коронному, або ж обміркувати, як йому з тієї власності виділити 100 тис. злотих «певного доходу». Потоцький непокоївся доносами, що незадоволені нелегально карбують якісь гроші в старостві С. Пражмовського. Найбільше нападав (7 жовтня – 4 листопада) на королівського скарбника великого коронного Яна Анджея Морштина за його змови з Францією. Але коли, у свою чергу, був атакований його брат, воєвода київський Анджей, за свої профранцузькі симпатії, через що йому погрожували конфіскацією майна, Потоцький енергійно намагався його боронити. 11 жовтня і 2 листопада прийняв дві ухвали по Сєрадському воєводству для підтримки короля і конфедератів. Нарешті 10 листопада він підписав конфедерацію, а також два документи «ad archivum». У них за «вагомі докази давньої гідності та любові до вітчизни» він був рекомендований колом до нагороди зі спадкового майна. Гусарська корогва Потоцького 23 жовтня 1672 р. відмовила присягати на військову конфедерацію в солдатському колі і за це була вигнана з табору, натомість козацька корогва примкнула до конфедерації [1012, с. 809].

У січні 1673 р. під час проведення домовленостей двору з незадоволеними і переформування генерального з’їзду конфедератів з-під Голенбя і Любліна в пацифікаційний сейм, незадоволені домагалися суду над Потоцьким за його наклепи, ніби примас Пражмовський i Собєський «спровадили татар і турків до Польщі». Ще 26 січня Потоцький різко налягав на цих своїх політичних опонентів, погрожував їм судами і доводами їхньої зради, докоряв їм за інтриги у війську, зривання сеймів, знищення восени 1672 р. нових корогв. Не хотів також допустити скасування генеральної конфедерації та декларував «за Пана та вітчизну вмирати». Рішуче домагався осуду свого родича Миколая Потоцького, подільського генерала, за здачу Кам’янця в 1672 р. Імовірно, мав намір у такий спосіб обтяжити Собєського відповідальністю за втрату цієї фортеці, оскільки на нарікання Миколая Потоцького щодо різкого наступу на нього Потоцький відповідав: «Коли хочеш із цього мати зиск, видай винного». Зрештою, в березні дійшло до об’єднання Потоцького із Собєським, причому велику роль у цьому відігравав папський нунцій A. Ранузі. 6 квітня на сеймовій сесії Потоцький клопотав про «gratitudinem» від палати. Цей сейм призначив Потоцького членом казначейської комісії у Львові. [1012, с. 809].

З травня 1673 р. Потоцький мав у розпорядженні драгунський полк, переформований у лютому 1674 р. на піхотний полк (яким керував аж до смерті). Від серпня 1673 р. (до жовтня 1676 р.) був ротмістром волоської корогви. 8 жовтня цього ж року разом з іншими сенаторами вітав короля у Сквашаві. Брав участь у хотинському поході [1112, с. 47]. 24 жовтня був учасником військової ради в Луці над Дністром. У битві під Хотином (10–11 листопада) керував своїм кінним полком, що боровся на лівому крилі армії корони, напевне, у складі свого брата Анджея. Потоцький брав участь у контратаці груп свого брата і Д. Вишневецького. Хотинською битвою Потоцький спокутував злу славу серед шляхти, якої він набув раніше, і галицький сеймик 2 січня 1674 р. рекомендував його до нагороди. У лютому 1674 р. Потоцький увійшов до казначейського трибуналу для покарання відсутніх під Хотином. Цього ж року він був також виборним Собєського. Але згодом не завжди підтримував короля, особливо в його антипруській політиці. Брав участь у поході Яна III на Україну восени 1674 р., маючи кінний полк. Прибувши до армії перед 5 листопада цього ж року, залишив її напередодні 18 лютого 1675 р., вражений тим, що польний гетьман коронний Вишневецький наказав йому бути підвладним Станіславу Яблоновському, воєводі руському. До 15 червня хан Селім Герей узяв до неволі весь піхотний полк Потоцького на Диких Полях (полкова плата за період від листопада 1675 р. до квітня 1676 р. була невиплачена; це може означати, що Потоцький знову виставив свій полк навесні 1676 р.) Під час наступальних дій Яна ІІІ у вересні та жовтні 1675 р. знову перебував в армії, беручи участь у радах сенату 30 жовтня і 1 листопада в таборі під Чорнокозинцями. У серпні 1675 р. до табору під Львів надіслав «досить приховану» гусарську корогву. На коронаційному сеймі 1676 р. у своєму «wotum» палко висловлювався за збройне розв’язання конфлікту з Туреччиною; вважав, що не треба розраховувати на допомогу інших держав, хіба що лише з боку папи [1112, с. 809]. Вимагав укріплення прикордонних фортець, пропонував податок від коштовностей, критично оцінював вартість народного ополчення, але, незважаючи на це, розраховував на нього. На цьому сеймі його було залучено до числа депутатів, що мали резиденцію при королі та гетьманах під час війни. Ян ІІІ, вирушаючи 19 вересня зі Львова в напрямку до Галича, довірив Потоцькому командування запізнілим підрозділом, наказуючи продовжувати збір війська у Львові до прибуття М.К. Радзівілла, литовського польного гетьмана. Потоцький прибув до Львова напередодні 30 вересня і до приїзду Радзівілла здійснював керування спільно з Яном Гнінським, хелмським воєводою. 13 жовтня брав участь у раді сенату в таборі під Журавнем. У липні й серпні 1678 р. був у змові проти короля разом із гетьманом литовського війська Міхалем Казимежом Пацем, краківським воєводою Яном Лещинським, краківським єпископом Анджеєм Тшебіцьким, гетьманом Д. Вишневецьким і С.С. Чарнецьким, які виступали проти династичних планів короля. За невідомих обставин у неволю до Потоцького потрапив турецький бей Шахчувар-огли. Гродзенський сейм 1678–1679 рр. постановив виплатити Потоцькому за звільнення в’язня 70 тис. злотих. На цьому сеймі Потоцького знову висунуто як надзвичайного резидента до королівського блоку, до «hibernowej» комісії та Львівського Казначейського Трибуналу [1012, с. 810].

У 1682 р. Ф. Потоцького було йменовано київським воєводою, того ж року його висунули на краківського воєводу. 1683 р. був присутній на сеймі, де його й запросили до hibernowej комісії. Далі брав участь у віденському поході; вже 25 серпня був із королем в Опаві. Керував полком із чотирьох корогв (з 1682 р., крім вищезазначених, мав легку корогву, отриману ще в лютому 1697 р.) Кіннотний полк Фелікса Казимежа 12 вересня 1683 р. брав участь у битві під Віднем на лівому фланзі армії корони, можливо, брав участь у боях кінноти під командуванням Марка Матчинського. Протягом пізніших дій в Угорщині Потоцького часто підводило здоров’я. 7 жовтня в першій битві під Парканами керував лівим польським флангом, дав відсіч турецькій атаці, але, коли король після розриву правого польського флангу забрав у Потоцького частину корогви, щоб перекинути її на небезпечну ділянку, в його підрозділах вибухнула паніка та дійшло до втечі. Наприкінці листопада, під час маршу на Кошиці, Потоцький знову хворів. На сеймі 1685 р. його було включено до hibernowej комісії. 24 травня він отримав лучинське староство. У похід Яна ІІІ на Молдавію в 1686 р. Потоцький значно спізнився, приїхавши до Яс після 19 жовтня, вже після виступу королівської армії; об’єднався з нею лише в ніч з 10 на 11 вересня після її повернення під Яси. На той час мав полк, що складався з чотирьох корогв.

У 1681–1687 рр. Потоцький був пов’язаний із групою малопольських магнатів, яких французький посол у Польщі F. de Béthune’a називав «незалежними». Так, до цієї групи входили і його брат Анджей, і королівський канцлер Ян Вельопольський, і королівський підскарбій Мартин Замойський. У них не було відносин із жодним з іноземних дворів, але підтримувався контакт із Францією й Австрією. 1687 р. вони визнали, що політика двору націлена на «золоту незалежність» і в результаті цього опинилася під сильним впливом лідера опозиції військового королівського маршалка Станіслава Геракліуша Любомирського, родича Потоцького. Проте Потоцький на той час зберігав нейтралітет та не підписав акта змови, ініційованого в другій половині 1687 р. Бенедиктом Сапегою, підскарбієм литовського війська, і Любомирським. На сеймі 1688 р. виступив на боці короля, гостро засуджуючи імператора Леопольда і курфюрста брандербурського Фридерика Вільгельма за їхню роль у виданні заміж Людвіки Кароліни Радзивіллівни, нареченої королевича Якуба, за князя Кароля Філіпа Неубурського. Під час сейму 1690 р. Фелікса Потоцького обрано додатковим депутатом при королі на період війни, а також до комісії, створеної з метою розгляду суперечок на угорському кордоні. Потоцький узяв участь у молдовському поході Яна ІІІ в 1691 р. Був учасником рад сенату.

Відразу після смерті брата Анджея (30 серпня 1691 р.) почав домагатися польної коронної булави, маючи при цьому багатьох суперників: Марка Матчинського, Гієроніма Любомирського та ін. Лише 1692 р. одержав призначення [1112, с. 47], водночас отримавши після померлого брата деякі його військові підрозділи (якими керував до смерті). Протягом 1699–1702 рр. корогви становили полк легкої кавалерії Потоцького. Він брав участь у діях війська корони в 1692 р.

Від 1693 р. Потоцький порозумівся зі своїми родичами, зокрема з підскарбієм корони Гієронімом Любомирським щодо можливого вибору королевича Якуба та відсторонення від політики Марії Казимири. Їздив на сімейні з’їзди Потоцьких і Сенявських до Жешова. За останні роки життя короля Потоцький був його частим гостем у Жулкві, Вілянові, Кулікові, разом із дружиною Кристиною його приймали в родинному колі обох королівств (Польщі та Литви), дарував королю дрібні подарунки і надавав послуги. У квітні 1694 р. він був одним із тих, хто займався встановленням посагу королівни Терези Кунегунди, яка 2 січня 1695 р. вийшла заміж за баварського курфюрста Максиміліана II Емануеля. У внутрішніх конфліктах Потоцький підтримував гетьмана литовського війська Казимира Сапегу.

У період безкоролівського правління 1696–1697 рр. Потоцький спочатку належав до супротивників королеви Марії Казимири. Він схиляв примаса Міхала Радзиєвського до полишення ним її табору. Включився до агітації на сеймиках періоду міжцарів’я. На такому сеймі в 1696 р. разом із Г. Любомирським та іншими Потоцькими вимагав вислання королеви з Варшави. Був підозрюваний, безперечно, з огляду на свої зв’язки з Г. Любомирським, в підбурюванні військової конфедерації Богуслава Барановського в серпні цього ж року. Однак цьому суперечить тісна співпраця Потоцького із С. Яблоновським під час ліквідації конфедерації; вони разом проводили переговори з військовим союзом, стоячи на чолі розрахункової комісії (17 жовтня – 3 листопада 1696 р.), обоє брали участь у перемовинах, розпочатих 21 січня 1697 р. Казначейським Трибуналом. Під час перевиборчих торгів Потоцький відразу став на бік французького кандидата ксьондза Францішка Людвіка Конті (навіть брав гроші від посла Полігнаца); однак остаточно, разом із Яблоновським, 27 червня висловився за саського курфюрста Августа [1012, с. 811].

Незабаром разом із гетьманом Яблоновським Потоцький концентрував війська для підтримки нового курфюрста, на чолі їх брав участь в урочистостях з нагоди коронації в Кракові (12–15 вересня), як один з небагатьох на тому сеймі сенаторів був учасником нарад за участю короля. 20 серпня 1698 р. Потоцький був на військовій нараді у Львові та висловлювався за облогу в цій компанії Кам’янця, чого Август II не заперечував.

Для відбиття татарського наступу, що загрожував, і прискорення концентрації військ Потоцького було вислано до табору генерального війська корони. Він вирушив до Підгаєць, убачаючи тут сприятливе місце для оборонної боротьби. Однак на зосередження війська до цієї місцевості зважився занадто пізно, в результаті 8 вересня орда завдала удару на розділені сили Речі Посполитої. Під Заславцями головні польські сили, що йшли до Потоцького, відкинули татар. Потоцький під Підгайцями (якнайменше з 1100 солдатів), вміло використовуючи відступ, відбив атаки головних сил татар, почергово скеровані на греблю на південний захід від міста, а також на передмістя (на північний захід). 9 вересня об’єднані сили Потоцького (6 тис. осіб) зіткнулися із зосередженою армією татар (понад 1000 солдатів). Коли війська Речі Посполитої витісняли фронтальні атаки орди, її частина обійшла позиції Потоцького і, вдаривши з тилу, розбила ліве крило польського тильного ешелону. Татари кинулися грабувати табір, завдяки чому польські війська перейшли в контрнаступ, який відкинув орду. Незважаючи на відхід татар, побоюючись їхнього повернення, Потоцький в ніч з 9 на 10 вересня укріпив табір та пізніше, після з’ясування ситуації, не вирушив за ворогом. У 1698–1699 рр. полк кінноти Потоцького мав 21 корогву (в тому числі 6 гусарських), а в 1699–1702 рр., крім того, в Потоцького був полк легкої кінноти (4 корогви).

Потоцький брав участь у сеймі 1699 р., тоді його призвали до малозначущої комісії, що розглядала суперечливі питання на кордоні Заторського князівства і Шльонська. Його стосунки з Августом II формувалися досить неоднозначно. Під час війни зі шведами в липні 1700 р. він привів під Ригу декілька корогв регулярної армії. У квітні 1701 р. Потоцький розіслав універсал на сеймики, в якому звинувачував короля за «протекцію над козаками» Семена Палія. Цього ж року увійшов до комісії, створеної з метою заспокоєння Литви. 17 лютого 1702 р. на раді сенату після зірваного К. Пацем сейму Потоцький висловився в підтримку короля, запевняючи, що можна самим утримати пана, якого обрали liberis suffragiіs. Вимагав скликання сейму, який би ухвалив податок на військо, а тим часом радив залучити народне ополчення. 1 травня Потоцький був призначений гетьманом великим коронним і краківським каштеляном після померлого 3 квітня С. Яблоновського, однак уже у квітні цього року обійняв посаду командуючого війська корони. На прохання короля в середині квітня з Варшави він видав війську наказ зосередитися під Шчурцем поблизу Львова в термін до 22 травня та підсилив його універсалом від 26 квітня із Сокалю. Для заохочення солдат обіцяв виплатити їм дві прострочені чверті платні. Подальші дії Потоцькому зашкодила провести смерть [1012, с. 811].

Потоцький разом із братом Анджеєм володів Підгайцями (в галицькій землі), крім того, мав Кристинопіль (у Белзькому воєводстві) – це містечко заснував на честь своєї дружини Кристини Любомирської. У Кристинополі 30 травня 1695 р. заснував монастир бенедиктів та костьол Св. Духа. До того ж у Белзькому воєводстві мав Тартаків, опріч цього, мав володіння в Сандомирському воєводстві, а також менші домоволодіння на Поділлі. Між іншим, був белзьким старостою, красноставським старостою (був доброчинцем тамтешнього монастиря августіанів), грубішовським старостою (заснував монастир для домініканців), сокальським старостою (в Сокалю спорудив костьол і монастир) тощо. Ці староства давали Потоцькому великі прибутки, оскільки в 1702 р. з них платив 55600 злотих кварти.

Потоцький помер 15 червня 1702 р. [971, с. 1073] в Кристинополі, де й похований у костьолі бернардинів.

Від першого шлюбу з Кристиною з родини Любомирських [477, с. 226] (померла 1699 р.) Потоцький мав чотирьох синів: Міхала, волинського воєводу; Юзефа, стражника великого коронного; Станіслава, белзького воєводу, Єжи, старосту грабовецького і тлумацького, а також дочку Маріанну, заміжню спочатку за Станіславом Каролем Яблоновським, квартирмейстером великим королівським, а потім за Адамом Тарлом, люблінським воєводою. Від другого шлюбу з Констанцією Розою, дочкою воєводи Владислава Лося, Фелікс Потоцький не залишив нащадків [871, табл. 140].

Таким чином, можна дійти висновку, що Фелікс Казимеж Потоцький, замолоду сміливий і спритний керівник кінного полку, пізніше не виявляв таланту в самостійному командуванні. Він був, по суті, епігоном Собєського, але, запозичивши від свого вчителя замисел оборонної битви, не зумів надати їй наступального характеру, не перейняв від Собєського його концепції відступу. І хоча Фелікс Казимеж Потоцький не так добре знаний у вітчизняній та зарубіжній історіографії, як його прославлені потомки, зокрема Юзеф Потоцький, Францішек Салезій Потоцький, Станіслав Щенсний Потоцький, без його політичного вибору, воєнного таланту, стремлінь, уподобань і амбіцій, можливо, по-іншому розгорталася б подальша історія роду Потоцьких герба Пилява.

2.4. Засновник тульчинської лінії – Юзеф Потоцький

Постать Юзефа Потоцького майже невідома в українській історіографії. Потоцький Юзеф, герб Пилява (помер в 1723 р.) – ротмістр, делегат сеймів, караульний королівського війська [914]. Був сином Фелікса Казимежа, гетьмана королівського війська, і Кристини з родини Любомирських [1112, с. 49], братом волинського воєводи Міхала і белзького воєводи Станіслава [833; 935; 886; 1095, с. 187].

У 1688 р. Потоцький був уже ропчицьким старостою і ротмістром панцирної кавалерії. У 1693 р. був депутатом на сейм із Белза. Узяв участь в осінній підгаєцькій кампанії 1698 р. Його корогва в першій фазі битви 8 вересня захищала Загаєць, передмістя Підгаєць, від татарських атак. У 1697 р. він погодив вибори із белзьким воєводою. Під час вибуху північної війни його корогва перебувала в повстанському загоні регіментарія Мартина Ченського. У серпні 1702 р. Потоцький виступав як белзький староста. З початку 1703 р. він перебував в оточенні керівника шведського Генерального Військового Комісаріату M. Стенбока, що співпрацював із Потоцьким за рекомендацією Карла XII. Згідно з донесенням Стенбока, Потоцький намагався приховати від шведів маєтки шляхти, відроджуючи повішання та підпалення тих, хто чинив опір [947, с. 58].

Юзеф був головним організатором результативного опору белзької шляхти проти контрибуції, покладеної на воєводство. Одержавши цілковите звільнення від повинностей своїх володінь, він зміг хитрощами одержати скрині зі шляхетними речами, захопленими шведами в Сокалю, примноживши в такий спосіб своє майно. Будучи делегатом на люблінському сеймі 1703 р., він різко відбивав атаки на брата Міхала, якого як старосту Соколю було оскаржено за неналежний догляд за володінням, унаслідок чого шляхта зазнала великих збитків.

Джерела не дають інформації про те, на чий бік Юзеф став у 1704–1709 рр., коли більшість Потоцьких підтримала шведів та Лешчинського. Як белзький депутат на Загальну Варшавську Раду 1710 р. Потоцький підписав «підтримку сандомирської конфедерації». Взявши слово, разом з іншими белзькими депутатами він домагався відстрочки засідання Ради до часу звільнення з російської неволі Міхала Вишневецького. Також заступався за іншими Потоцькими, котрих торкнулася царська немилість, прагнув якнайшвидшого випровадження з Польщі auksyliarnych військ. Крім того, писав про призначення керуючих маєтками для інспекції королівських земель, а також закликав обміркувати питання про виділення відповідних коштів на збільшення кількості королівського війська [947, с. 58].

З початком листопада 1715 р. під керівництвом Потоцького було зібране народне ополчення Белзького воєводства. Гостро критикуючи гетьманів, він звернувся до них із закликом приєднатися до тарногродської конфедерації. Після зайняття Замостя (грудень 1715 р.) Саси розбили загін Потоцького. Юзеф приєднався до загону брата Міхала, і 3 квітня 1716 р. вони разом вторглися до Львова, захопивши гетьмана королівського війська Адама Миколая Сенявського. Як белзький маршалок Юзеф Потоцький увійшов до групи радників тарногродської конфедерації. Під час люблінських переговорів (червень 1716 р.) був «першим керуючим маєтками за договором». На початку зборів виступав проти участі в них фельдмаршала Якоба Генріха Флеммінга, стверджуючи, що не може засідати з тими, «хто бореться з Польщею». Домагався звільнення руського воєводи Яна Станіслава Яблоновського. Під час обговорення питання про умови перемирення домагався цілковитої евакуації Сасів (зокрема з фортець). Крім того, прагнув повернення захоплених шляхетських депозитів, що зберігалися в Замойській фортеці.

Вимагав, щоб росіяни відшкодували всі заподіяні збитки, завдані збіжжю і худобі. Після зриву люблінських переговорів входив до верхівки казимирських переговорів та малопольських депутатів, а з кінця вересня 1716 р. брав участь у варшавських засіданнях. Тоді ж акцентував, що «... без волі та консенсусу Речі Посполитої» російське військо не мало бути впроваджене, і декларував, що «ні за що не відповість, поки не буде даний contre орден». Під час дискутування з військових питань Потоцький виступав за суд над гетьманами, вважаючи, що «опис» булави буде цілком невдалим, щойно влада над військом повернеться до них. Поступово загострював критику діяльності царського посередника Г. Долгорукого, звинувачуючи його в наданні переваги королівській стороні. При цьому він підкреслював позитивні якості тарногродської конфедерації, «в якій немає сенаторів та гетьманів, лише сам ordo equestris» [947 с. 59].

Юзеф із недовірою сприйняв проект нового складу армії, боячись, що будуть згорнуті знамена Потоцьких – у минулому шведських прибічників. Він вимагав, щоб офіцерам польського призову була гарантована першість. Виступав проти того, щоб королю лишити 1200 гвардійців. У жовтні–листопаді 1716 р. результатом його протестів стала повторна зупинка засідань на тлі суперечок про військові справи. Незважаючи на вмовляння подільського воєводи Стефана Гумецького, Потоцький зумів підказати військовим ні на що не погоджуватися, після чого повідомив зібранням конфедератів, що Долгорукий хоче захистити гетьманів від «опису» їхньої служби. Стверджував, що королівські скарбничі повинні сприйняти «опис» своєї служби в такій формі, як це визначено в договорі. В іншому разі вимагав у Яна Єжи Пшебендовського залишити посаду. 1 лютого 1717 р. він читав конституцію «німого сейму».

У березні 1717 р. на звітному белзькому сеймику Потоцький став на бік тих, хто погодився з постановами «німого сейму», всупереч маніфестантам, які зривали сеймикові засідання, хоча не підтримав планів групи, що мала намір опротестувати маніфести. Він уважав, що в майбутньому це могло б спричинити порушення засади вільного голосу.

Потоцький був депутатом із Белза на гродненський сейм 1718 р. Він не погоджувався на збільшення кількості війська для захисту від ворога, аргументуючи відсутністю в цьому потреби. Відповідно до його міркувань, Подільське і Волинське воєводства заслуговували на податкові пільги на основі пожертвувань, що їх вони понесли на потреби кам’янецької фортеці. На укріплення Кам’янця вистачило б, на його думку, 30 тис. злотих [947, с. 59].

Потоцький прагнув поліпшення функціонування трибунальних судів, а також домагався, щоб єпископи не викликали шляхти до своїх судів та не застосовували відлучення від церкви. Потоцький робив акцент на необхідності якнайшвидшого відправлення послів до Москви для залагодження питання евакуації війська з Речі Посполитої.

23 лютого1720 р. він став королівським стражником, а белзьке староство передав синові. У 1720 і 1721 рр. втручався в справу королівського скарбника Пшебендовського щодо виплати йому належної зарплати стражника. У 1722 р. був белзьким депутатом на сейм. Тоді Юзеф домагався, щоб виняткове право булави суворо відповідало засадам, прийнятим у 1717 р. Вносячи пропозицію про залагодження конфлікту про маєток, висловлював побажання завершити зібрання «nie głоsami, ale rem agendo» [947, с. 59].

Потоцький був заможною людиною, однак відомості стосовно його володінь мають фрагментарний характер. Будучи власником Кристинополя (Белзьке воєводство), де закінчив будівництво монастиря бернардинів, мав також угіддя в Пруссії. Заснував парафіяльний костьол у Лушчові. У 1715 р. клопотався про дозвіл підскарбія Пшебендовського гнати волів за кордон. Під час тарногродської конфедерації белзькі володіння Потоцького зазнали значних руйнувань.

Юзеф Потоцький помер у 1723 р. і був похований у кристонопільських бернардинців [871, табл. 141].

Від шлюбу з Теофілою Терезою [471, с. 228] (померла 1741 р.) [1062], дочкою Яна Цетнера [985, с. 446], львівського старости, Потоцький мав сина Францішка Салезія [1059, с. 401] i дочку Антоніну, яка вийшла заміж за Северина Жевуського, волинського воєводу [363, с. 5].

Можна стверджувати, що, хоча життя Юзефа Потоцького було порівняно коротким, він зумів утримати батьківські позиції та встиг примножити велич своєї відомої фамілії. Шлюбом із Теофілою Терезою із Цетнерів, панною на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження сімейної лінії та створивши міцне фінансове підґрунтя магнатської родини.

2.5. Францішек Салезій Потоцький: знакова постать родини

Потоцький Францішек Салезій герба Пилява (1700–1772 рр.) [1029, с. 311] – київський воєвода [881]. Був онуком гетьмана Фелікса Казимежа, сином Юзефа [1059, с. 401], охоронця війська королівського і Теофіли (померла 1742 р.), доньки Яна, львівського старости [858, с. 814].

Після смерті батька він отримав значний спадок, зокрема Кристинопіль [858]. На сеймі дебютував у 1724 р. Імовірно, на той час виконував функцію депутата від Белзького воєводства, оскільки в 1726 р. став маршалком Трибуналу Королівського в Любліні, всупереч закону суміщаючи цю посаду з депутатською функцією на сеймі 1726 р. Також був депутатом на останньому гродненському сеймі: в 1729 р. від Брацлавського воєводства, в 1730 р. – від Чернігівського воєводства.

Із січня 1728 р. до 1731 р. вступав у суперництво з численними конкурентами за Софію Сенявську, спадкоємицю величезних статків. Вийшовши із цієї конкуренції, переможений Августом Чарторийським, утвердився в неприязні до табору «сім’ї» Чарторийських і Понятовських.

Кумедну історію про боротьбу Потоцького з Чарторийським за Денгоф-Сенявську розповідає їхній сучасник:

«Молодий син коронного стражника Салезій Потоцький, на той час уже староста львівський, а пізніше воєвода київський, незважаючи на конкуренцію з боку князя Чарторийського, став із ним змагатися за руку молодої вдови, яка недавно втратила чоловіка. То був пан зі старопольськими звичаями, завжди оточений великим двором зі шляхти, пишний, популярний, улюблений у народі, але з нічим невгамованою пихою.

Він не був небезпечним суперником для князя Чарторийського; дружина гетьмана, як і князь, отримала закордонне виховання, вони розмовляли між собою французькою мовою, а Салезій Потоцький знав лише польську і трохи латину. Ходив він у кунтуші, голову мав поголену, не вмів говорити ті дотепні компліменти, які заповнюють бесіди з дамами, вихованими на французькій мові, не міг подобатися багатій дамі.

Якось він довідався, що програє завдяки французькому одягу і вихованню свого суперника та вирішив своїм багатством перемогти щасливішого від себе в коханні князя. Він наказав постригти згідно з версальською модою, якої дотримувався Чарторийський, 12 холопів, пошив їм одяг таких самих кольорів та такого ж самого крою, що й одяг князя.

Дізнавшись від шпигунів, у якому вбранні буде князь, він з’являвся там, оточений дванадцятьма українськими хлопцями в такому самому вбранні, з такими ж самими зачісками, зі шпагами і в жабо, намагався бути там, де сподівався зустріти свого суперника, який тоді зовнішньо нічим не відрізнявся від його холуїв.

Того замало. Оскільки Чарторийський був князем, а Потоцький уважався простим шляхтичем, бо в той час ніхто не думав про те, щоб стати графом, до котрого, хоч би і найсправжнісінького, шляхта не мала жодної поваги, та навіть сміялася з того, то Потоцький, намагаючись і тут князя перемогти, дав наказ своєму управителеві в Уманщині, щоб той знайшов якогось бідного князя і вислав до нього, а той уже буде щедро нагороджений.

І такого відшукали: то був Володимир Четвертинський, який постійно мешкав на чиншовому ґрунті та своїм вихованням майже не відрізнявся від звичайного холопа. Його привезли до Варшави. Пан Салезій наказав його вимити, пошити йому французький гардероб, навчили його в ньому рухатися, виклопотали йому в баварського електора (виборного монарха) орден святого Губерта і назвали його маршалком дому Потоцьких. Бідний князь отримав за це непоганий маєток, але Бог відає, скільки він мав знести зневаги, коли хтось із рідних чи близьких князя Чарторийського прибував до воєводи на прийом, а той одразу посилав за князем маршалком, звертаючись до нього: «Ваша князівська честь!», і не шкодував для нього міцних виразів» [854, с. 19–21].

У сімейних переказах Потоцьких збереглися відомості про те, що Потоцький не хотів зашкодити своєму авторитету надмірною увагою до багатої пані, тому у вирішальний момент він надіслав їй листа, в якому пропонував їй вийти за нього, а свою відсутність мотивував надзвичайною зайнятістю полюванням на вовків у степах України. Але це полювання пройшло для Потоцького невдало, оскільки багату дружину він цього разу так і не вполював. Коли його плани виявилися марними, він попросив руки Софії Жечицької, теж удови, померлий чоловік якої був ломжинський хорунжий Микола Цетнер. Вона принесла йому доволі значний посаг, а після її смерті Салезій одружився зі своєю родичкою Анною Ельжбетою Потоцькою, дочкою гетьмана, жінкою із жорстоким і зарозумілим характером, яка своїм посагом вагомо збільшила багатство «короля руських земель», як іменували тоді Потоцького [397, с. 185].

Імовірно, на зламі 20–30-х рр. Потоцький подорожував. Зокрема, він відвідав Петербург, де був прийнятий царицею Анною Іоанівною як родич (через Салтикових). У 1732 р., після померлого без спадкоємців дядька Станіслава Потоцького, белзького воєводи, взяв у свої руки залишені йому в спадок уманські володіння в Україні (Умань, Тульчин, Торговицю, Могилів, Браїлів) [816, с. 1371].

Біограф Потоцьких А. Хжонщевський наводить кумедний анекдот про те, яким чином Францішек Салезій став власником величезних земельних наділів, маленьким цариком у Правобережній Україні.

«Салезій Потоцький не став власником уманського маєтку як спадкоємець, а отримав його як подарунок від свого дядька Станіслава, белзького воєводи, який, у свою чергу, теж його отримав як подарунок від жінки Морштина, уродженої Калиновської. Салезій Потоцький під час царювання російської імператриці Анни відвідував царський двір та був прийнятий нею як член царської родини.

Повернувшись із закордонної подорожі у французькому одязі, від одного монаха-реформата, який був довіреною людиною белзького воєводи, він дізнався, що його бездітний дядько говорив про своє бажання, обминувши інших Потоцьких, віддати йому одному свою батьківську спадщину, коли б він не відмовився від національного одягу. Салезій після поради цього реформата з’явився до дядька, прибраний у польський одяг, і одразу ж отримав Уманщину» [851, с. 44–45].

Зрозумівши, як вигідно ходити в жупані, Потоцький потім до кінця свого життя так і не скидав його, до того ж одягав у польське вбрання свого єдиного сина.

Таким чином, утворилася потужна магнатська держава, зі своїм пишним двором у Кристинополі на Львівщині, де завжди крутилося багато дрібної шляхти, слуг і посіпак, відбувалися гучні з’їзди магнатства і створювалися плани захоплення королівського трону. Потоцький, як і його єдиний син, так і не став королем, натомість він нагромадив безліч посад і титулів, що робили його дуже помітною постаттю в тогочасній Польщі. Ротмістр та полковник коронного війська, староста белзький, сокальський, гайсинський, звенигородський, ропчицький, грубешівський, барський і яблунівський, маршалок коронного трибуналу в 1734 р., воєвода волинський та київський, кавалер ордена Білого Орла – далеко неповний перелік звань і важливих посад, які отримав Потоцький.

Він мав власну армію, до складу якої входили піхота, драгуни, улани і козаки, нею керували офіцери державної армії, які отримували патент короля і дозвіл сейму на свої звання.

Ніхто не мав права в’їхати на подвір’я Потоцького в кареті, а повинен був виходити з неї та йти пішки. Коли ж Потоцький виїздив із палацу, то загін його армії ставав під брамою і на честь магната грали в труби і били в бубони. Піддані мусили стояти перед каретою на колінах із непокритими головами, доки Потоцький не проїде. Без його ласки ніхто не міг виграти жодного судового процесу,ніхто у воєводствах Белзькому, Руському (Львівському), Волинському і Брацлавському не міг без нього отримати гідне місце, стати послом до сейму, депутатом, старостою, сенатором чи навіть єпископом [484, с. 44–45].

Слід віддати належне Потоцькому в тому, що він міг бути і доброзичливим до своїх підлеглих, цінувати їх не лише за вірну службу, а й за мужність, чесність та лицарство.

Володареві великих земельних наділів, що простягнулися від Польщі до Київщини і Брацлавщини, доводилося також бути хазяїном на цих землях.

Великою проблемою для нього, як і для інших магнатів тих часів, була проблема заселення земель достатньою кількістю робітників.

Тому Потоцьким провадилася звична для магнатства політика створення слобод, тобто надання певних пільг переселенцям. Це викликало протести місцевої шляхти, від якої заохочене селянство тікало на вільні землі, це зумовлювало стан постійної громадянської війни між дрібними і великими землевласниками, де беззаперечна перевага була на боці магнатів, оскільки ті не цуралися ніяких засобів для досягнення своєї мети і мали їх у своєму арсеналі велику кількість.

До наших днів дійшов історичний анекдот про те, як неподалік від Тульчина було старовинне село, власник якого ні за що не хотів продати його Потоцькому, котрий дуже хотів його придбати, бо те село було вже оточене його землями. Якось Потоцький запросив власника села до себе до палацу в Тульчині на гулянку. Той панок, звичайно, не міг у цьому відмовити такому великому панові і гуляв там цілу ніч. Коли ж він повертався до свого села, то ніяк не міг його відшукати. Лише вранці він побачив, що за цю ніч його село було знищене, хати розібрані, люди перевезені в заздалегідь заготовлені місця, а саме місце розоране. Судовий процес проти всесильного Потоцького нічого не дав. Ще в середині минулого століття спадкоємці того пана мали на руках усі необхідні документи на цю власність, але щось довести і перемогти магнатів Потоцьких їм було не під силу [536, с. 157].

Становище селянства в Україні, як зазначають навіть польські автори, було набагато важчим, ніж у Польщі. Селянин не лише повинен був важко відробляти панщину, він ще мусив платити своєму панові всіляку данину. Францішек Салезій не був винятком і брав у своїх підлеглих різні види поборів: рогівщину, свиняче (тобто за утримання корів та свиней), пасічне, за різні оренди, за спуск ставка тощо. Тут все залежало від його фантазії та бажання. І якщо переселенцям спочатку надавалися пільги, то з часом вони мали зносити такий самий тягар панства, як і інші селяни.

Для розв’язання різних конфліктів із панами і власними підлеглими в той складний час Потоцький утримував у своїх містах і селах значне козацьке військо. Такий козацький підрозділ був створений і в Тульчині. Тоді, на думку краєзнавця В. Святелика, і виник район міста під назвою Козаччина [484, с. 47].

Проте яким би не був пан Потоцький, він не був набагато гіршим від інших панів того часу. При ньому відбувалося нове зростання міста, пожвавлення його суспільного, політичного й економічного життя.

В описі 1805 р. повідомляється, що в 1754 р. Ф.С. Потоцький віддав костьолу село Білоусівку разом із річним доходом 8500 злотих. Одночасно було передане село Одая, але в 1775 р. князь Четвертинський відібрав це село в домініканців, і Станіслав Фелікс Потоцький, син Салезія, наказав за це платити монастирю по 2304 злотих 28 грошей щороку, доки Одая не буде відібрана в Четвертинського через суд. Та справа затягнулася, і домініканці вже не отримали Одаю назад [270, арк. 36].

Різноманітним було політичне життя Салезія Потоцького. Так, після смерті Августа ІІ, в період міжцарів’я, Салезій був депутатом від Белзького воєводства [874, с. 446]. На сесії 13 травня 1733 р. він добивався уточнення в проекті конституції пункту про присягу на виборність іноземця. Він встав разом з усією сім’єю на бік Станіслава Лещинського і в його захисті приєднався до стихійної конфедерації в січні 1734 р.

На чолі воєводської міської сторожі та своїх придворних військ він вирушив у табір Юзефа Потоцького. Восени 1734 р. він брав участь у сесіях ради конфедерації; 9 листопада 1734 р. був призначений послом Генеральної конфедерації в Туреччині. В інструкції йому було доручено порозумітися з послом Франції в Стамбулі з проханням пояснити, що було причиною вторгнення татар на територію Росії та можливим притулком для конфедератів. Потоцький зволікав із від’їздом; 2 березня 1735 р. отримав експедицію, але не виїхав.

Точно не відомо, коли він визнав Августа ІІІ. Тоді Потоцький був депутатом мирного сейму 1736 р. і був призначений суддею сеймового суду, закликаного судити винних у зраді держави й образі монарха.

Відразу ж після сейму він отримав посаду королівського кравчія. Знову був депутатом у 1738 р. від Белзького воєводства, а в 1740 р. від Волинського воєводства. Очевидно, що Потоцький не грав самостійної політичної ролі, підкорюючись керівництву спочатку дядька Станіслава, а після його смерті примаса Теодора і гетьмана Юзефа Потоцького. Як надзвичайно заможна людина, він був одним зі стержнів політичної партії, на нього зважали [758, с. 815].

Однак уже в цих роках визначилася характерна для Потоцького обережність та боязнь занадто великого захоплення. У 1741 р. на заклик гетьмана Потоцький готував пропрусську конфедерацію. Насправді через протидію двору вони облишили конфедеративні плани, однак деякі депутатські сеймики восени цього року об’єдналися в конфедерацію. Розійшлися відомості, що маршалком белзької конфедерації став Потоцький. У дійсності ж белзький сеймик був лімітований та від нього були направлені посланці до короля з питання його ставлення до конфедерації. У ході приготувань до сейму в 1744 р. Фридерик ІІ для здійснення своїх планів намагався примирити Потоцьких, спокушуючи отриманням польської корони, в тому числі Салезія, якому ця пропозиція не була немилою. Знову до уваги взяли кандидатуру Потоцького на маршалка проектованої на зламі 1744–1745 рр. опозиційної конфедерації під лозунгом внутрішньої безпеки, яка мала початися на похоронах гетьмана Міхала Вишневецького.

Наприкінці 40-х рр. Потоцький не брав участі в сеймах, однак прагнув отримати якусь сенаторську посаду або чин міністра. Ще в 1744 р. гетьман безрезультатно запрошував його до Люблінського воєводства, але прибічниками республіканців після смерті Юзефа Потоцького Потоцький насамперед був висунутий на польну булаву відповідно до перспективної вакансії.

Щоб закріпити шанси Потоцького, гетьман у 1749 р. призначив його замісником гетьмана української партії. Цього ж року гетьман схилив Потоцького до прийняття функцій маршалка радомського трибуналу [858, с. 815].

Навесні цього ж року гетьман хотів замовити для Потоцького Познанське воєводство. У 1750 р. він був кандидатом до радомського сейму, не ставши маршалком. У той час він шукав зближення з двором. 3 серпня 1750 р. він отримав орден Білого Орла.

Після зірваного в 1752 р. сейму настало зближення Потоцького з двором. Потоцький поряд із Євстахієм Потоцьким належав до прибічників цього зближення.

У 1753 р. Потоцький був одним із пансіонерів Франції, отримуючи 16 тис. франків. Наприкінці поточного року він вступив до організованої двором колбушевської угоди, в якій острозький родовий маєток було поділено між кредиторами Януша Сангушки. Потоцькому призначили Лютовець і Локачі. Однак невдовзі вдалося переконати прибічників гетьмана, а також однодумно виступаючого з ним у цій справі Мнішка, і в лютому 1754 р. він відступив від угоди. У червні того ж року перебував серед управляючих маєтками, представляючи в суперечці гетьмана. Восени допоміг Є. Потоцькому, підчашію королівського війська, в отриманні місця в Пьотрковськім Трибуналі, об’єднуючи підтримку белзьких і волинських депутатів. Не доклав зусиль стосовно вакантного Равського воєводства. За відступ від розділу майорату і за захист благородства А.Ф. Брюля 22 травня 1755 р. був нагороджений Волинським воєводством. 19 січня 1756 р. він отримав Київське воєводство. Крайні республіканці звинувачували його за надто примиренні погляди стосовно двору і роз’єднання союзників [858, с. 816].

У 1755 р. вже тривали переговори про шлюб сина Алоїза Брюля, варшавського старости, з дочкою Потоцького. У 1756 р. він будував плани конфедерації, розраховуючи на допомогу Франції. У свою чергу, Брюль намагався будувати плани сейму 1756 р. разом із Потоцьким, Августом Чарториським і канцлером Яном Малаховським. На хвилі зближення між двором і Потоцьким перед сеймом навіть розійшлися чутки про намір шлюбу Чарториського з донькою Потоцького, але єдиним результатом цього зближення була обіцянка Потоцького підтримати Адама на галицькому сеймику. Надалі балансуючи між двором і профранцузькими прибічниками, під кінець жовтня 1756 р. Потоцький разом із трьома іншими Потоцькими – Антонієм, Станіславом і Євстахієм – і гетьманом Браницьким уклав договір із французьким уповноваженим міністром Ф.М. Дюранде, зобов’язуючись надавати підтримку прибічникам можливої конфедерації.

У 1757 р. спостерігалося глибоке невдоволення політикою двору і звернення Потоцького до прусів. Він навіть погрожував зреченням сенаторського крісла і прийняттям гданського громадянства.

Навесні 1759 р., незважаючи на великий опір з боку Потоцького, дійшло зрештою до згоди в справі шлюбу молодого Алоїза Брюля (січень 1760 р.) Потоцький вважав, що набуде вирішального впливу на роздавання вакансій у ближніх воєводствах. Літом 1759 р. він підтримував у Любліні маршалка Мнішка в його процесі з канцлером Малаховським. Незабаром його стосунки з двором погіршилися. З одного боку, шлюб доньки не був благополучним; попри декілька спроб примирення Потоцький думав про розлучення. З другого боку, він був ображений, що влітку 1761 р. в озброєній суперечці з Потоцьким про ярмарки в Тартакові та Тернополі двір підтримав Є. Потоцького, генерала литовської артилерії. Крім того, до непорозумінь призвело проведення в 1761 р. підскарбієм Теодором Весслом скорочення монет; двір звинувачував Потоцького в негативному ставленні до скорочення.

У майнових суперечках зі своїми родичами Потоцький був безпощадний. Після смерті волинського воєводи Міхала Потоцького (помер 1750 р.) він став опікуном його дітей (та їх майна) й у зв’язку з цим сварився з його сином, красноставським старостою Феліксом Потоцьким, беручи під захист дружину воєводи, вдову Мар’яну із сім’ї Огінських. У 1751 р. між Потоцьким і гетьманом Юзефом Потоцьким виникло напруження в питанні посагу дружини Потоцького. Зокрема, він вів суперечки про опіку над Катажиною Косаківською. Після закінчення сперечання про ярмарок він дуже сварився з Є. Потоцьким з приводу опіки над познанськими синами воєводи, дітьми померлого в 1760 р. свого тестя Станіслава Потоцького [858, с. 817].

Надалі Потоцький здійснював опіку і нагляд над прикордонними судами. Він постачав харчі та фураж, у разі потреби використовуючи для свого захисту придворну охорону. Слідкуючи за функціонуванням судів, він доповідав про перерви в їх роботі двору і гетьманові. Особливо багато клопоту доставляли йому хвилювання на східному кордоні. У 1750 р. він звинувачував коменданта київського замку в навмисній підтримці гайдамацьких набігів. Заселення сербів під командуванням генерала Хорвата в прикордонних степах і створення так званої Ново-Сербії додало йому багато клопотів. У квітні 1752 р. наказував своїм підлеглим перешкоджати переходу сербів через польську землю. Протегував Адаму Мрозовецькому в боротьбі з гайдамаками і ново-сербами.

У зв’язку з постійними зіткненнями з генералом Хорватом Потоцький у 1758 р. вирішив вислати до Петербурга свого особистого посланця Карловського. Для польських прикордонних суддів він побудував на нейтральній землі слобідку, яку в серпні 1760 р. росіяни захопили та знищили, заарештувавши її губернатора. Після смерті цариці Єлизавети Потоцький задумав відіслати посланців до Петра ІІ, в тому числі зі скаргами на Хорвата.

Набагато краще складалися стосунки на польсько-турецькому кордоні. Потоцький приймав у себе посланців паші, підтримував дружні стосунки з кримським ханом і в 1755 р. разом із гетьманом вітав нового хана зі вступом на трон, просячи його заодно прислати татарського посла на сейм. Цього року приймав у Кристинополі турецького посла Алі-Агу, який направлявся через Дубно у Варшаву. Підтримував постійне щотижневе листування з волоським господарем, який надсилав йому відомості з Туреччини. У виступі на раді сенату 1758 р. Потоцький хвалив роботу прикордонних судів із турецької сторони. Дещо ускладнилися стосунки з ханством і Портою в 1759 р., коли в Польщі заховалося декілька сот татарських і волоських біженців, серед яких був брат скинутого з престолу хана і претендент Хаджи Герей. Вони розмістилися в маєтках Потоцького. Потоцький переносив небажаний візит доти, поки польський посол у Стамбулі Юзеф Подоський не отримав пробачення для Хаджи Герея (1760 р.) Подоський, крім того, уладнав багато справ самого Потоцького, зокрема питання вільного доступу турецьких підданих на могилівський ярмарок. Другою причиною напруження, яке призвело до згрупування татарських військ на кордоні з Польщею, було зіткнення між ханом та підстолієм Любомирським з питання пограбування бессарабських купців. У жовтні 1762 р. Потоцький брав участь у роботі знову створеної польсько-турецької прикордонної комісії та влаштував складчину на суму, яку Любомирський мав заплатити як відшкодування збитків ханові [858, с. 818].

Майже монополістична позиція Потоцького, а також придворно-республіканської партії в українських воєводствах піддалася певному послабленню, коли в 1761 р. в сокальському старостві оселився Казимеж Понятовський і почав об’єднувати прибічників серед тамтешньої шляхти. Бачачи зростання двору після смерті Єлизавети Петрівни і Петра ІІІ, Потоцький закріпив свої зв’язки як із двором, так і з республіканцями, не відмовляючись все-таки від підтримування деяких стосунків, в основному через Любомирського. Нове зближення Потоцького з двором виникло з ініціативи Мнішка, який у липні 1762 р. з об’єднуючою місією вислав на іменини його дружини свою сестру Людвику, вдову гетьмана Юзефа Потоцького. На передсеймових сеймиках у серпні цього ж року Потоцький домагався рекомендації до королівської канцелярії замісника великого канцлера, що йому вдалося здійснити, зокрема на галицькому сеймику, але за умови, що порекомендує на булаву Є. Потоцького.

У 1763 р. в напруженій ситуації, коли Чарториські готували державний переворот, Потоцький за домовленістю з двором спостерігав за депутатськими сеймиками, які мали принести славу придворній партії. Він підтримав кандидатуру Й. Ротоцького до сейму. Вважали, що за послуги Салезій сподівався принаймні на печатку, якщо не на булаву. Він був призначений делегатом королівського трибуналу в Пьотркові. Однак, перш ніж розігралася баталія щодо депутатських сеймиків, Потоцький літом їздив до Любліна, щоб підтримати в Трибуналі справи своїх; у супроводі чисельної придворної охорони він з’явився до Трибуналу, і там, перед початком, паж Потоцького приніс із Дрездена звістку про смерть короля» [858, с. 819].

Розпочавши період існування без короля як прибічник Сасів, вже в жовтні Потоцький був тихим претендентом на корону. У лютому 1764 р. Benoît спростовував інформацію, що Потоцький є кандидатом на корону. Відомо про переписку Францішка Салезія Потоцького з князем Ксаверієм Саським [845, арк. 1553–1555].

Коліївщина, яка охопила більшість маєтків Потоцького, особливо на Уманщині, знищила його міць, у тому числі військову. Під час продовження барської конфедерації ширилися чутки про підтримку Потоцьким конфедератів. Збереглися дані про переписку київського воєводи Ф.С. Потоцького з королем Станіславом Августом [843, арк. 161; 844, с. 162]. Нейтральна позиція Потоцького призвела до того, що, з одного боку, конфедерати розраховували на його підтримку і доброзичливість, а з іншого боку – росіяни та їхні прибічники мали надію, що завойовують його прихильність для проектованої в 1770–1771 рр. Паніним і послом Волконським реконфедерації. Приманкою мала бути надія на зняття з престолу Станіслава Августа. Навесні 1770 р. Панін уважав Потоцького за «добре налаштованого», але складного для отримання. Потоцький не дав утягнути себе в ці починання, хоча йому було запропоновано відшкодування за знищення гайдамаками Умані. У липні 1771 р. він виправдовувався перед висланим послом Росії, що вік, відсутність довіри в суспільстві та здоров’я не дають йому змоги приєднатися до запропонованої росіянами партії, яка мала працювати над мирними переговорами [858, с. 820].

Того часу Потоцьких поглинув любовний зв’язок, а потім таємний шлюб єдиного сина Салезія – Станіслава Щенсного з Гертрудою Коморовською.

Про шлюб Потоцький дізнався випадково і постфактум. Гостро зреагувавши на це, він вимагав від сина згоди на розлучення, намагався зібрати Коморовських у Кристинополі, а коли це не вдалося і коли Коморовські, чуючи погрози, переїхали, Потоцький 13 лютого 1771 р. здійснив спробу нападу на маєток Коморовських декількох сот озброєних козаків, одягнених у російські мундири, і викрадення Гертруди. Коморовські, не маючи сумніву, що винуватцем нападу був Потоцький, виступили проти нього зі скаргами. Однак через неповні два роки Потоцький на смертному одрі клявся, що не наказував викрадати і що зробив це в ім’я погано зрозумілої дружби російський генерал П. Румянцев. У відповідь на дорікання Коморовських і звинувачення у викраденні й ув’язненні доньки (про її смерть ще не знали), а також у наполяганні на розлученні в консисторії без її присутності, й навіть без адвоката, Потоцький звинуватив Коморовських у «викраденні або дебоші сина, що є, звичайно, кримінальним злочином». Незважаючи на таку агресивну атаку з боку небажаних тестів свого сина, Потоцький із великим побоюванням спостерігав починання Коморовських, які вирушили за справедливістю до Варшави, де за них заступився подільський воєвода Станіслав Бернард Годський та канцлер Анджей Млоджейовський (який брав гроші від обох сторін). На допомогу Потоцькому до столиці вирушила Косаковська, щоб слідкувати за ходом справи, затягувати та підкупляти.

Тим часом Потоцький вислав сина в оточенні довірених слуг спочатку до Зборова, а потім за кордон, намагаючись повністю ізолювати його від Коморовських і не допустити будь-яких контактів. Йому вдалося швидко отримати синове каяття; пізніше, 1772 р., коли Щенсний розважався за кордоном, Потоцький тиснув на нього, щоб сам здійснив спробу залучення на свій бік папського нунція у Відні. У процесі, який затягнувся, Салезій мав багато союзників у країні та закордоном.

Крім сімейних клопотів, відсутнього на громадській арені Потоцького застав розподіл Польщі. Частина його маєтків опинилася захопленою австрійцями. Під час нових змін зросла ймовірність розв’язання справи з Коморовськими не на користь Потоцького, але жодного із судових вироків Потоцький не дочекався.

Потоцького називали «малим королем на Русі» [789, с. 428]. Завдяки успадкованим маєтностям і отриманим у посаг маєткам двох дружин, він був власником величезних володінь, найбільших за всю історію роду і мало не найбільших у Речі Посполитій. Так, друга дружина принесла йому в посагу спадок Лащів (її мати залишилася єдиною спадкоємицею того роду). У 1771 р. Салезій володів 11 королівщинами, які приносили понад 200 тис. злотих на рік. Його володіння, що налічували 70 міст та кількасот сіл, тягнулися від Краківського воєводства через Перемиську землю, Сандомирське, Белзьке, Подільське і Брацлавське воєводства. Мав також маєтності в Прусському королівстві, а від 1758 р. – кілька сіл у Перській землі. У Львові він мав юридику, за яку точив криваві зіткнення з міщанами. Крім того, був белзьким, грубешувським (із перервами), сокальським і яблунівським (від 22 червня 1747 р.) старостою [330, с. 583].

Свою головну садибу створив у Кристинополі, де в 50-х роках збудував палац і заклав парк у французькому стилі. Пишна кристинопільська садиба нагадувала Версаль. Там містився численний двір, відомий розкошами і манірним церемоніалом, за дотриманням якого особливо пильнувала друга дружина Потоцького. Двір оборонявся надвірними військами та кількадесятьма мідними гарматами. У 1761–1773 pp. діяв двірський театр, що ставив балети й опери; крім того, Францішек Салезій мав власний надвірний оркестр і гостинно приймав у себе численних артистів. Він надавав підтримку І. Красіцькому, в майбутньому відомому поету і письменнику, який його коштом виїхав літом 1759 р. на студії до Італії. На дворі Потоцького в Кристинополі перебували поет і перекладач О.Т. Коритинський (1751–1752 рр.), художники С. Строїнський, Ф. Смуглевич, А. Кухарський, М. Бачареллі, П. Баттоні та ін. [859, с. 409–447].

Окрім того, Потоцький розбудував Тартаків, де запровадив ярмарки, а тамтешнім євреям дозволив відкрити в місті друкарню, яку близько 1754 р. передав єзуїтам. В уманському комплексі володінь розпочав колонізацію і розвиток господарства цих малозаселених і найбільш наражених на небезпеку гайдамацьких нападів теренів. Колонізовані землі заселяли кріпаки з його володінь у глибині Речі Посполитої, а також утікачі від інших власників, яких притягували спеціальні привілеї та свободи. Губернатором Уманщини був С. Ортинський, а після нього – Р. Деспот-Младанович, гарний адміністратор і організатор. Зі зростанням кількості сіл та населення Уманщину було поділено на менші округи, на чолі яких стояли окремі губернатори. Головною твердинею Потоцького тут була Умань. У 1761 р. місто отримало магдебурзьке право і привілеї на ярмарки. Потоцький дбав також про ярмарки в Могилеві-Подільському і про вільний доступ до них купців із Туреччини. Для вірмен, які мешкали в Могилеві-Подільському, виробив такі самі привілеї, які мали вірмени у Львові та Кам’янці-Подільському. Своїх єврейських підданих охоче використовував як у дипломатичних місіях, так і для нагляду за управителями маєтків. У володіннях Потоцького мешкало багато заможних і впливових євреїв. Маєтки Потоцького неодноразово спустошувалися, а надвірні козаки нібито самі іноді гайдамакували. Однією з найтрагічніших подій в історії Уманщини була Коліївщина (1768 р.), під час якої повсталі знищували шляхту, католицьке духовенство, євреїв. До повстанців приєднався і сотник воєводи І. Гонта разом із кількасотенним загоном надвірних козаків. Кульмінацією повстання стала так звана «уманська різанина»: після взяття Умані 21 червня в місті були замордовані майже всі євреї та поляки [1033, с. 25, 29, 90–92, 95, 98].

Францішек Салезій багато жертвував на релігійні цілі. Зокрема, заклав кляштор єзуїтів у Настасові (1748 р.), закінчив будівництво піярського колегіуму у Варенжі та єзуїтського костьолу в Лащеві (1751 р.), заснував тринітарський кляштор і костьол у Браїлові [405, с. 57] та вірменські церкви в Могилеві-Подільському – дерев’яну (1742 р.) [337, с. 202] і муровану (1772 р.), побудував дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці в с. Коржів (1755 р.) [463, 311], зробив значні пожертви єзуїтському колегіуму в Станіславові, бенедиктинкам у Перемишлі (1771–1772 рр.), домініканцям у Тульчині (1750 р. надав їм Білоусівку) і бернардинцям у Сокалю (1777 р.) До Уманської волості запрошував місіонерів із Замостя. Підтримував унію і, щоб зміцнити її вплив, у 50–60-ті роки заснував у своїх володіннях понад 100 уніатських парафій, базиліанський кляштор (1766 р.) із церквою і школою (колегіум із чотирма професорами) в Умані, базиліанські кляштори в Струсові (близько 1760 р.) і Кристинополі (1763 р.) Базиліани були зобов’язані організовувати місії (проповіді, катехізиси) у володіннях Потоцького не рідше, ніж двічі на рік. У 1762 р. папський нунцій у Польщі А. Евґеніус від 13 серпня видав доручення холмському уніатському єпископові М. Рилло відкрити численні засновані Салезієм уніатські церкви, забезпечивши їх утриманням, у своїх Уманському і Браїлівському маєтках [330, с. 584].

Францішек Салезій помер 22 жовтня 1772 р. [871, табл. 141] в Кристинополі, похований у підземеллі бернардинського костьолу.

За свідченням сучасників, він був людиною впертою, гордовитою і нестриманою, «представляв характерний тип польського магната, якого розпирала родова пиха, переконаного у своєму вродженому праві на вирішення долі краю [958, с. 33]».

Францішек Салезій був одружений двічі. Його першою дружиною від 1736 р. була Софія із Жечицьких (померла 1741 р.), ломжинська хорунжанка, що в першому шлюбі була за Міколаєм Цетнером; вона народила Потоцькому єдиного сина Людвіка Стефана, померлого в дитинстві. Удруге Салезій одружився 1742 р. з Анною Ельжбетою [477, с. 230] з Потоцьких (1724–1772 рр.), донькою Станіслава, познанського воєводи і Марії з Лащів. Вона отримала австрійський жіночий орден Зоряного хреста (1747 р.) Зарозуміла, пихата й амбітна, жорстока й підступна, прив’язана до зовнішньої форми релігійних обрядів святенниця, друга дружина відіграла в житті Потоцького велику роль, впливаючи на його поведінку як у приватному, так і в політичному житті. Тогочасна суспільна думка саме їй приписувала ініціативу викрадення Гертруди Коморовської. Францішек Салезій мав із нею сина Станіслава Щенсного і доньок: Марію, заміжню за графом Алоїзом Фридериком Брюлем, генералом коронної артилерії; Антоніну Аделію, – за князем Ксавери Любомирським; Пелагію Терезу, – за графом Міхалом Єжи Мнішком; Людвіку Пелагію, – за Казимєжем Жевуським [871, табл. 141].

Ян Непомуцен Понінський, змальовуючи портрет Потоцького в 1764 р., приписував йому риси, що розкривалися почергово: патріотизм, великодушність, постійність та дієвість, а також підлість, боягузливість, слабкість, нерішучість та інтриганство; головною рисою було марнославство, невміння «відрізнити справжню славу від оманливої» [758, с. 822].

Як бачимо, Францішек Салезій Потоцький належав до найбагатших людей країни. Власний маєток він розбудував, удало використовуючи своє власне становище. Паралельно із цим успішно вибудував чудову політичну кар’єру. Наближеність та підтримка королівського двору дозволили йому обійняти ряд престижних посад, тримати у своїх руках значну кількість староств та економій. Прибутки зі староств, поряд із доходами з власних величезних маєтків, кількість яких було збільшено в результаті вдалих шлюбів, створили міцне фінансове підґрунтя магнатської родини. Разом із тим він робив величезні пожертви на релігійні цілі. Образ Ф.С. Потоцького увійшов до літератури у зв’язку з трагічним шлюбом його сина і Гертруди із сім’ї Коморовських.

Отже, підсумовуючи викладене в розділі, зазначимо:

  1. У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява, герба Любич, герба Остоя, герба Сренява, герба Шеліга, герба Яніна. Найвідоміші з них – Потоцькі герба Пилява.

  2. Виявлено, що перші документально підтверджені відомості про рід Потоцьких зустрічаємо у ХІІІ ст., досліджуючи генеалогію перших поколінь Потоцьких та їх місце в тогочасних суспільно-політичних процесах, доведено, що політичної могутності родина Потоцьких набула в середині XVI ст.

  3. Простежено, що представники роду володіли значними територіями, замками, маєтками в Польщі, Білорусії, Україні, насамперед у Подільському, Брацлавському, Белзькому, Руському і Краківському воєводствах, обіймали важливі державні посади в Речі Посполитій, а згодом – у Росії й Австрії.

  4. Вирізнено герби срібної та золотої Пиляви. Потоцькі Тульчинської (гетьманської) лінії належали до герба срібної Пиляви. Різниця в гербах полягала в кольорі фігури, відповідно, золотої та срібної.

  5. Засновником гетьманської гілки визначено військового і політичного діяча – Станіслава Потоцького Реверу (1579–1667 рр.), великого гетьмана коронного, воєводу київського, краківського та ін., діяльність якого помітно позначилася на історії Польщі й України, особливо середини XVII ст. Одружившись із дочкою брацлавського старости, генерала подільських земель Валентина Олександра Калиновського і Гелени Струс, Софією, граф Станіслав одержав за нею у посаг маєтки в Брацлавському, Волинському, Подільському і Київському воєводствах.

  6. Поділ маєтностей між синами графа Станіслава поклав початок двом лініям гетьманської гілки: першої – Андрія і другої – Фелікса Казимежа. Шлюб сина графа Фелікса – Юзефа – із Теофілою Терезою із Цетнерів, панею на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження другої лінії.

  7. Зростання могутності родини знайшло своє відображення і в таких зовнішніх ознаках, як розбудова власних замків-палаців (як-то, наприклад, маєток Францішка Салезія Потоцького в Кристинополі).

  8. Спостерігається ревне слідування догматам та відстоювання позицій католицької церкви родини Потоцьких. Так, дотації Потоцьких на розбудову костьолів, монастирів, шкіл вимірювалися десятками тисяч злотих, а також пожертвами великих грошових сум різним церковним орденам і фундаціям.

  9. На прикладі окремих представників фамільного клану Потоцьких простежено, що біографічний жанр є реконструкцією особистості, проведеною на засадах вірогідних джерел та їх зіставлення. Доведено, що при відтворенні біографії історичної постаті можна зняти штампи лише за допомогою залучення генеалогічного аналізу.

  10. Сучасний період, який можна охарактеризувати часом державного і національно-культурного відродження українського народу, відзначається пробудженням широкого суспільного інтересу до історичного минулого окремих історичних постатей і родів. Лише на основі глибоких знань минулого людство може усвідомити і визначити своє місце в загальному процесі суспільного розвитку. Кожне нове покоління, що вступає на арену суспільно-політичного життя, завжди звертається до практичних надбань історичного минулого. Збережені в соціальній пам’яті народу, вони містять великі творчі потенціали, здатні за певних умов перетворитися на реальну силу, що визначає соціальну мотивацію, спрямовану на задоволення тих чи інших суспільних потреб. Використання історичного минулого завжди було вагомим чинником суспільно-політичного виховання народу.

  11. Аналіз діяльності видатних особистостей у контексті загальнонаціонального розвитку допомагає адекватно реставрувати перебіг історичних подій, оскільки за певними явищами і ситуаціями завжди стоять конкретні люди. Серед історичних постатей на особливу увагу заслуговують особистості, діяльність яких не так давно замовчувалася або перебувала поза межами наукового інтересу дослідників. Саме до них належать і знакові постаті роду Потоцьких. Сьогодні вже не виникає сумніву щодо потреби більш уважного ставлення до вивчення історії магнатських аристократичних родів, представники яких нерідко тією чи іншою мірою впливали на перебіг вітчизняної історії.

РОЗДІЛ ІІІ

СТАНІСЛАВ ЩЕНСНИЙ ПОТОЦЬКИЙ ТА ЙОГО НАЩАДКИ: ПРОСОПОГРАФІЯ РОДУ

Біографістика розглядається як окрема галузь історичної науки, що має своїм об’єктом особу в її різноманітних зв’язках із суспільством та в єдності індивідуального і суспільного. Це дає змогу дослідникові не лише простежити роль та місце певної особистості в історії, а й розкрити її індивідуальність, реконструювати внутрішню духовну будову.

Особливого значення набувають методи колективних біографій (просопографія), які використовують нові технології обробки матеріалів та дозволяють реконструювати багатогранні аспекти життя та діяльності цілих династій. Будь-які фактори історичного процесу стають діючими пружинами, коли вони пропущені через ментальність людей і трансформовані нею. Тому особистість виступає як умістилище соціально-культурної системи свого часу. Саме тому сучасна історична наука відводить важливе місце створенню біографічних портретів.

Традиція біографічного опису – це прагнення осмислити і визначити феномен особистісної індивідуальності. Звільнення історичної науки від нашарувань ідеологічної заангажованості в біографістиці дозволяє показувати:

  • саме існування особистості в потоці історичної доби, її життя, події та зміст цього життя;

  • сприйняття й оцінку індивідуальної особистості в соціумі, в культурі, уявлення про її масштабність та значимість;

  • різноманітність форм опису і розуміння особистісної індивідуальності в соціально-комунікативній практиці повсякденності (в міжособистісних відносинах, у діяльності у певній галузі);

  • осягнення конкретного індивідуального буття (в унікальності його емпірії подій та в знаках долі) [26, c.  5–6].

На думку російського академіка І. Ковальченка, історики, досліджуючи історичні явища і процеси, не можуть не врахувати того, що пізнання минулого має два тісно взаємопов’язані завдання. Перше завдання полягає в тому, що необхідно показати, «як це було» в інваріантності, а друге – пояснити, чому сталося саме так, а не інакше. Необхідно також урахувати наявність поліваріантних, альтернативних можливостей, а також обґрунтованість суб’єктивного вибору мети, шляхів та методу діяльності. На жаль, як констатує І. Ковальченко, історики продовжують ділити людей на «добрих» і «поганих», хвалити одних, засуджувати інших, що є антиісторичним, однобоким і суб’єктивним [327, c. 10]. Загальновідомо, що проблема численних потреб і видів людської діяльності так чи інакше пов’язана з індивідуальним, соціальним і загальнолюдським, відповідно диференціюються й основні принципи їх досліджень. І. Ковальченко запропонував схему дослідження діяльності людини в історії в її індивідуальній, груповій, масовій та загальнолюдських формах, у взаємостосунках із владою, її інститутами, лідерами, у взаємозв’язку стихійного та свідомого [327, c. 13–14]. Він уважав, що інтегральне розуміння співвідношення індивідуального, соціального і загальнолюдського в суспільно-історичному розвитку дає змогу зрозуміти, що всі явища соціального процесу мають надзвичайно складну структуру та під впливом конкретно-історичних умов провідну роль можуть відігравати суспільно-політичні, культурно-ідеологічні, релігійні та інші фактори і протиріччя, які призводять до виникнення поліваріантності та плюралістичності. Такий підхід допомагає зрозуміти причини виникнення явищ історичного процесу в суспільно-психологічному аспекті. Дослідження діяльності людини, мотивації її поведінки є неможливим без аналізу специфіки мислення і морально-психологічного портрета людини.

Життєвий шлях кожної людини охоплює різні періоди: критичні, активності, творчості. Якщо критичний період життя особистості припадає на період регресу, занепаду, стагнації суспільства, то це не може негативно не відбитися на долі людини. Сучасна психологія пропонує виокремити такі особливості соціалізації особистості: соціалізацію особистості, що перебуває на стадії кризи в стабільні періоди розвитку суспільства; соціалізацію особистості, яка перебуває на стадії піднесення, але в нестабільні періоди розвитку суспільства; соціалізацію особистості, що перебуває на стадії кризи в нестабільні періоди розвитку суспільства [431, c. 120].

За теорією американського психолога Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз, специфічних для кожного вікового періоду. Сприятливий або несприятливий перебіг психосоціальних криз впливає і зумовлює розвиток індивідуума в суспільстві. Цей розвиток може відбуватися нормально або анормально, залежно від того, яка ідентичність перемагає – позитивна чи негативна [431, с. 69, 117–118]. Психосоціальні кризи та їх зміни також певною мірою допомагають зрозуміти поведінку людини, яка опинилася у складному становищі. Разом із тим не варто ідеалізувати теорію Еріксона, що спирається, головним чином, на вікові обмеження і не враховує цілий ряд суб’єктивних, психологічних факторів, котрі, безумовно, впливають на формування психосоціального стану людини в той чи інший період життя.

Крім того, соціальна позиція особистості залежить від співвідношення форм суспільної свідомості. Від того, яка форма суспільної свідомості домінує – раціонально-ідеологічна (свідома) чи ментально-психологічна (стихійна), – залежать ідеї, потреби, інтереси, мета, шляхи і методи їх досягнення, поведінка й орієнтири особистості. Свідоме як раціонально-ідеологічна форма суспільної свідомості є більш динамічним та формується серед різних груп і прошарків населення під впливом ідей, теорій та найбільш повно відображає потреби та інтереси людей [327, c. 16–17].

Важливим аспектом просопографії є вивчення біографії людей у динаміці, тобто детальній характеристиці, яка відображає зміни об’єктів вивчення в часі, тому структура просопографічного дослідження, на нашу думку, має виглядати таким чином:

а) визначення належності об’єктів дослідження до політичних і професійних груп;

б) наявність у дослідженні «динамічних характеристик» (динамічні характеристики – ряд взаємопов’язаних аспектів біографій осіб, відповідно до яких відстежуються в часі життєвий шлях і політична (суспільна, творча, наукова тощо) доля як окремої особистості, так і всього соціуму в цілому – від народження до кінця життєвого чи творчого шляху);

в) оформлення результатів вивчення у вигляді не образу або портрета, які характеризують певну групу людей у конкретний момент часу, а колективної біографії, що дозволяє прослідкувати зміни, які відбуваються в житті груп, досліджуваних протягом певного періоду.

    У нашому випадку для просопографічного дослідження група осіб, зокрема Станіслав Щенсний Потоцький і його сини від двох шлюбів, утворює об’єкт, привабливий у багатьох відношеннях. Особливої цілісності йому надає їхній споріднений зв’язок, що відкриває додаткові можливості для дослідження детальної й об’єктивної історії роду Потоцьких.

3.1. Станіслав Щенсний Потоцький: магнат, політик, особистість

Сучасний погляд на життя та діяльність Станіслава Щенсного Потоцького потребує відкинути сформовану раніше ідеологічну упередженість до цієї особистості й об’єктивно визначити місце та оцінити його значення в українсько-польських стосунках тогочасного періоду, в сучасній українській історіографії.

Станіслав Щенсний (Фелікс) Потоцький (1751–1805 рр.) [1048] – магнат, політичний діяч. Народився 20 лютого в Тартакові Белзького воєводства (охрещений 21 лютого 1751 р. в тамтешньому парафіяльному костьолі). Був сином Францішка Салезія й Анни Ельжбети з Потоцьких [456], людей пихатих і деспотичних.

Навчався в родинній садибі в Кристинополі Белзького воєводства під керівництвом матері. Мав м’який і слабкий характер. Попри те, що його освіті приділялася величезна увага, розвивався нібито дуже повільно. Мав певні літературні здібності, вдосконаленням яких, можливо, завдячував своєму домашньому вчителеві ксьондзу М. Вольфу [1110, c. 51], професору поетики Варенського піярського колегіуму. Писав вірші та був добрим стилістом.

Дивовижний факт: Станіслав Щенсний, за винятком родової пихи і самозакоханости, не успадкував, по суті, жодної риси характеру своїх батька і матері. Його слабкість, м’якість та поступливість дивували згодом усіх, хто пам’ятав залізну вдачу Францішка й Анни Потоцьких. Із раннього дитинства оточений найтурботливішою опікою, Щенсний демонстрував скованість та безініціативність.

На порозі повноліття під постійним тиском батьків, які намагалися виховати його в дусі магнатської родової гордості та бездумного, поверхового, екзальтованого святенництва, Щенсний був нездатним самостійно мислити; під час розмов із батьком він буквально тремтів зі страху; мати ставилася до нього, як до хлопчака. Батьки бачили перед ним прекрасне майбутнє, можливо, навіть уявляли собі його на троні Речі Посполитої. Вони заздалегідь подбали і про перші титули для сина: ще хлопчиком він став ротмістром, а 1767 р. батько передав йому права на Белзьке староство [397, c. 187].

В уявленні значної частини шляхти Станіслав Щенсний Потоцький мав усі дані для того, щоб навіть посісти престол Речі Посполитої. Упродовж майже трьох століть рід Пилява-Потоцьких відігравав у Короні таку саму роль, як Радзивілли у Литві, а своїм багатством навіть перевершував їх. Та якщо у XVIII ст. Радзивілли почали поступово вимирати, внаслідок чого зрештою могло дійти до того, що не було б кому успадкувати величезне багатство, Потоцькі, навпаки, поріднилися майже з усіма магнатськими родами Речі Посполитої та мали багато достойних корони нащадків [397, c. 184].

У 1770 р. батьки відправили Щенсного з Кристинополя в об’їзд навколишніх маєтків. Під час цієї мандрівки таємно від батьків Станіслав зав’язав роман із 16-річною Гертрудою Коморовською, донькою Якуба, середньозаможного шляхтича, власника Сушна (поблизу Кристинополя). Цей роман усіляко заохочувався батьками Гертруди, які розраховували на шлюб спадкоємця величезних багатств зі своєю вродливою донькою. Коли Гертруда завагітніла, Коморовські, знервовані ваганнями Потоцького, який боявся сказати батькам про свої почуття, домоглися від нього згоди на таємне одруження. Шлюб відбувся 26 грудня 1770 р. за офіційним дозволом холмського консистора в уніатській церкві в сусідніх Нестаничах. За кілька тижнів він набув розголосу [2].

Батьки Потоцького змусили слабохарактерного сина розпочати клопотання (6 лютого 1771 р.), щоб визнати шлюб недійсним (доводили, що Гертруда його спокусила, а її батьки обманом примусили взяти шлюб). У квітні Потоцькі відправили сина з Кристинополя за кордон під наглядом генерала Брюля і ксьондза Вольфа. Протягом багатьох місяців вони мешкали у Відні, займаючись справою розлучення, вирішення якої залежало від Рима. У вересні 1772 р. Щенсний перебував із ксьондзом Вольфом у Швейцарії. Під час своєї вимушеної поїздки Станіслав, дізнавшись про смерть Гертруди, нібито намагався заподіяти собі смерть, але був урятований камердинером (розповідали, що мініатюру коханої носив при собі до кінця життя). Тоді він вів щоденник (із роками його було втрачено), який свого часу переглядав відомий польський історик Т. Корзон. На думку Корзона, цей документ був «вартий того, щоб на нього кинути оком для ознайомлення зі всією розумовою нікчемністю автора. Не обходять його ані люди, ані природа, записує лише, скільки пошт проїхав від одного міста до другого, де їв обід, а де вечерю...» [932, c. 76–79]

У Парижі Щенсного наздогнала звістка про смерть батька, тож у грудні 1772 р. він змушений був повернутися до Кристинополя. На той час Станіслава взяла під опіку його тітка К. Коссаковська, крім того, здаля за його діями спостерігав надвірний коронний маршалок Є.А. Мнішек, батько Жозефи (єдиної доньки), яку батьки Потоцького ще перед трагічною історією з Коморовською вибрали йому в дружини.

Після повернення Станіслав почав шукати компроміс із родиною Коморовських. Під час переговорів обидві сторони твердили, що не знають долі Гертруди. Лише навесні 1773 р. Я. Коморовський публічно звинуватив Потоцьких у викраденні доньки. У липні Коморовські вже були готові владнати справу за 6 млн злотих, але, не отримавши їх, у серпні внесли до судових актових книг маніфест про викрадення Гертруди. Ігнацій Потоцький запропонував відредагувати реманіфест (удячний Станіслав уже в травні відплатив йому за послуги під час процесу з Коморовськими, подарувавши парк із невеликим палацом у Варшаві). Після внесення до Белзького гродського суду реманіфесту (13 вересня 1773 р.) у жовтні Потоцький розпочав у Львові клопотання про перенесення справи до галицьких судів, у яких мала зв’язки Коссаковська. Відкликання справи від польських судів до австрійських наразило Потоцького на гостру критику, й у квітні 1774 р. справа була передана спеціальній сеймовій комісії. Паралельно оскаржувалися права Щенсного на частину Уманського маєтку. У перебігу обох справ Потоцький мусив виплачувати величезні суми на підкуп різних осіб. Сеймова комісія після тривалих розглядів видала декрет (від 2 листопада 1774 р.), яким відповідальними за смерть Гертруди називала «певний гурт злочинців» (заочно покараних на смерть), які без нічиєї спонуки і з невідомих причин напали на двір Коморовських і вчинили злочин [952, c. 154]; попри це, Потоцький мав сплатити екс-тестеві близько 700 тис. злотих. Після судового ствердження смерті Гертруди справа про визнання шлюбу Потоцького недійсним стала безпредметною.

Судові процеси Потоцького аж ніяк не вплинули на його статус найжаданішого кандидата на зятя, з огляду на його магнатські володіння. Ще під час процесів схилити Потоцького до шлюбу зі своїми доньками намагалися і С. Любомирський, і брат короля К. Понятовський.

Король Станіслав Август у лютому 1774 р. дав Щенсному уряд великого коронного хорунжого, а невдовзі – орден св. Станіслава. Однак уже 1 грудня 1774 р. відбувся шлюб Потоцького із Жозефіною Мнішек [478, c. 708], яка в перші роки шлюбу, на нашу думку, мала великий вплив на чоловіка, який дуже її кохав, писав їй сентиментальні вірші [784], разом із нею цікавився аматорським театром. Попри значні володіння в Галичині та пропоновані Потоцькому у Відні почесті й титули, подружжя не мало наміру постійно там мешкати, зокрема Щенсний аргументував це патріотичними мотивами («кидаю батьківське помешкання, яке по-зрадницьки загарбав сусід у єдиновладне володіння»)[1022, c. 184]. До того ж був обурений тим, що галицький уряд забрав староства його батька. Одразу після смерті тестя (15 жовтня 1778 р.) досить дешево (за 1 млн злотих) продав Стадніцьким успадковану його дружиною Дуклю. У 1781 р. відступив галицькі маєтки Кристинопіль і Тартаків та Звенигородське староство А. Понінському за сплату боргів батька (емфітеутичним правом). Близько 1790 р. продав австрійську частину Гусятина графу П. Забельському.

У 1775–1778 pp. багато часу проводив у Кристинополі. У 1776 р. поділив там майно із сестрами, кожній з яких припало по 1 млн злотих. Ще перед шлюбом Потоцький об’їхав свої українські володіння і вирішив оселитися в Тульчині. У 1780 р. Потоцькі мешкали там ще в дерев’яному будинку. Невдовзі спорудили класичний палац із золотим написом на фронтоні: «By zawsze wolnych і cnotliwych był mieszkaniem – anno 1782 wystawiony» ( «Хай буде навіки обителлю вільних і добродійних, року 1782 споруджений») [750, aрк. 5]. У палацово-парковому комплексі (парк називався «Хороша»), який ще довго розбудовувався, був і театральний будинок («operhaus»). Оркестр складався з місцевих кріпаків, добре вивчених під керуванням Теодора Феррарі (Федора Ковальчика). Потоцький перевіз із Кристинополя велику бібліотеку, яку подружжя значно збільшило. У 1786 р. неподалік від палацу Потоцький розпочав будівництво домініканського костьолу (замість давнього дерев’яного, заснованого ще А. Калиновським), підземелля якого призначив для родинного мавзолею. Провадив життя на широку ногу, утримуючи великий двір, де стало мешкала юрба приятелів та нахлібників. Тульчинська садиба отримала назву «подільського Версаля» [1022, c. 184].

У своїх маєтках Щенсний дбав про цілісність лісів, перший створив у цих краях лісову службу, при фільварках закладав сади з найкращих плодових щеп. Також перший розповсюдив в Україні італійські тополі (завезені сюди за часів його батька). У Тульчині мав кінний завод, розводив племінну худобу й овець. Скромне до того містечко перетворилося на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків та вогнепальної зброї. Це була столиця однієї з найбільших і територіально найкомпактніших магнатських латифундій, розміщеної переважно в Брацлавському і частково в Подільському воєводствах. Зокрема, Станіслав успадкував Уманський, Підвисоцький, Тульчинський, Печерський, Браїлівський, Могилівський ключі. З часом набув ще ключі: Дашівський і Кальницький (у Плятерів), Немирівський і Ковалівський (у Вінцентія Потоцького, з частиною його картинної галереї), Ободівський (почасти в попереднього 1786 p., почасти у Ф. Мошинського; продав його 1787 p. K. Собанському), Бубнівський (1797 р. в С. Потоцького), Немійський (у Дзедушицьких), Томашпільський (1803 р. в Ю. Потоцького для своєї доньки Ружі в рахунок її посагу). Скуповував і окремі села, набув Кураву, Котюжинці й Варшицю (1797 р. в П. Боженцького). Крім вищезгадуваного Звенигородського староства, Потоцькому ще належали (емфітеутичним правом) староства: в Подільському воєводстві Вільховецьке, надане йому конституцією 1775 р. (уступив його Дзержкові), і в Брацлавському Літинське за дипломом Станіслава Августа від 4 жовтня 1788 р. (1789 р. продав його Холоневському) і Гайсинське, набуте 1789 р. в А. Ледуховського. За деякі українські маєтки був уплутаний у різні судові процеси. Зокрема, київський каштелян Ю. Стемпковський намагався відсудити в нього Торговицю і Нерубайку з Уманського ключа, доводячи, що це королівщини, незаконно захоплені ще попередниками Потоцьких Калиновськими. Справу розглядала призначена сеймом 1775 р. комісія. Наступного року Станіслав уклав зі Стемпковським угоду, за якою зберіг Торговицю за собою. Перехід успадкованих володінь до його безпосередньої адміністрації супроводжувався іноді й примусовим виселенням деяких орендарів, засілих у маєтках ще за часів його батька. Найбільш заплутаний і довготривалий процес Щенсний мав за Чорну Кам’янку, орендний власник якої відступив свої претензії на той маєток російському генералові З. Чернишову [330, c. 561].

Найбільший комплекс серед володінь Потоцького становила Уманська волость, яка завдяки колонізації розрослася і на 1794 р. нараховувала дев’ять міст (Умань, Соколівка, Буки, Торговиця, Тальне, Годованець, Хащевата, Теплик, Богопіль) і 264 села. Граф С. Потоцький розширював промислове будівництво, тож в уманських селах з’явилися лісопилки, воскобійні, цегельні заводи тощо [414, c. 53]. Так, у 1786 р. в Умані працювала цегельня [673], скляна фабрика [674], а в с. Звірках та с. Ладижинці були побудовані винниці [622, арк. 1; 414, с. 54].

Поряд із кріпацькою використовували і найману працю. Так, Уманську ратушу в 1782 р. будувало більше за 21 особу із Сушківки, Христинівки, Попівки. За місяць роботи вони отримали 206 злотих 15 грошей. Підсумкова заробітна платня на будівництві в маєтках Потоцького коливалася від 6 до 16 злотих [622, арк. 3; 414, с. 54].

Щенсному належала половина Брацлавського воєводства. На нього працювало близько 130 тис. чоловічих душ кріпаків, а його річний прибуток оцінювався в 1,5–3 млн злотих. На часи Потоцького припала успішна господарська кон’юнктура в Україні, до того ж, за поширеною серед шляхти думкою, Потоцький був добрим господарем і людяним паном, «справжнім доброчинцем тих країв, а його приклад наслідували сусіди» [1036, с. 611–612]. Для Умані та Могилева-Подільського 1780 р. він отримав привілей на щорічні 2-тижневі ярмарки. У Могилеві-Подільському і Богополі заснував митні доми. Обмежував або ліквідовував договори про оренди, заміняв селянам панщину на чинш. Крім того, у володіннях Потоцького, зокрема в Умані, мешкала велика кількість чиншової шляхти. Сам Станіслав жартував зі свого «окозачення», стилізувався під українського селянина-господаря. Полюбляв український фольклор, селянські весілля і пироги зі сметаною. Записав значний фундуш Немирівському училищу. Також багато жертвував на релігійні цілі. Так, він закінчив будівництво костьолу і кляштору тринітаріїв у Браїлові, збудував мурований костьол Опіки Св. Юзефа (1803 р.) у Немирові та кілька церков, зокрема в Соколівці (1784 р.) і Тульчині (1789 р.), зробив значну пожертву на будівництво церкви в Дорожинці, забезпечив земельними угіддями церкви в Семидубах (1779 р.), Людавці (1779 р.), Вітольдовому Броді (1782 р.), Даниловій Балці (1783 р.) [330, с. 562].

Щенсний Потоцький мав величезний авторитет серед української шляхти, що пояснюється доволі легко: маєтки Потоцького займали територію близько 1,5 млн га, на нього працювало 130 тис. панщан, а річний дохід господаря Тульчина перевищував 3 млн польських злотих [933, с. 247].

Квітуча латифундія Потоцького була підвалиною його політичного значення, а сам він із роками почав претендувати на щоразу серйознішу політичну роль у Речі Посполитій. У найближчому колі Потоцького оберталися А. Мощенський, А. Злотніцький, ксьондз М. Сєраковський, Б. Гулевич і Д. Томашевський, які виконували його доручення. Розташування володінь Потоцьких на межі з російською Новою Сербією і турецьким Єдисаном і Молдавією було причиною як утримування ними власних надвірних військ (із козаків та чиншової шляхти), так і квартирування в їхніх володіннях і по сусідству відділів українсько-подільської дивізії. Тогочасний південно-східний кордон Речі Посполитої був пропускним для російських військ, присутність яких у регіоні збільшилася саме за часів Потоцького у зв’язку з чорноморською політикою Катерини II і князя Г. Потьомкіна. Станіслав Щенсний збагачувався на чорноморській кон’юнктурі та на поставках для російської армії. За 20 років після Коліївщини він почувався безпечно в Умані, однак попереджав короля (зокрема в листах від 26 лютого і 1 березня 1789 р.) про загрозу з боку Росії, зокрема запевняв, що вистачить вторгнення до Речі Посполитої 5 тис. росіян, щоб підняти 100 тис. селян проти поляків. «Якщо наші гарячі голови захочуть остаточно занапастити країну, зачепивши Москву, я ручуся, що Русь буде за Москвою й ті краї, хоч би й зосталися, знову будуть пусткою» [1022, с. 185]. Спочатку він вагався між магнатською опозицією і королівським табором, схиляючись до погляду, що найкращим устроєм для Речі Посполитої була б олігархічна республіка. Восени 1775 р. разом із дружиною встановив тісний контакт із Ф.К. Браніцьким, який саме тоді висувався на чоло опозиції, що шукала підтримки в Петербурзі. За посередництва дружини Щенсний клопотався про підтримку російського посла О.М. Штакельберга в обранні його послом із Брацлавського воєводства на сейм 1776 р. Завдяки заходам посла король Станіслав Август надіслав відповідного листа (від 8 липня 1776 р.) М. Ґрохольському. Однак незабаром до Штакельберга дійшли якісь доноси на Потоцького, унаслідок чого змінили свою думку і він, і король. Потоцький зі своєю численною надвірною міліцією рушив до Вінниці, щоб «форсувати» сеймик, але 14 липня російське військо з Ф. Ґрохольським заступило йому дорогу. Станіслав спокійно відійшов, однак, отримавши попередження, що росіяни хочуть забрати його міліцію і зброю, попрямував до Варшави. У своєму першому відомому листі до Станіслава Августа (від 3 листопада 1777 р.) запевняв короля в лояльності [433, арк. 5]. У 1778 р. Станіслав Август заохочував його домагатися поста маршалка в Коронному трибуналі, але на заваді став процес із Чернишовим за Чорну Кам’янку. На початку 1780 р. Щенсний відмовився від уряду великого коронного хорунжого і знову титулувався белзьким старостою.

Першою значною публічною ініціативою Потоцького був представлений на сеймі 1780 р. через А. Мощенського проект утворення з Уманського маєтку майорату (ординації) з утримуванням там пішого регіменту (400 осіб) «для захисту України від гультяйства». Спадковими шефами регіменту, який би ввійшов до складу коронної армії, мали бути уманські чергові ординати. Проект, поданий до Постійної ради, був відхилений як такий, що «порушує шляхетську рівність та не підтриманий Штакельбергом» [1022, с. 186]. У березні 1781 р. Станіслав добивався – так само безрезультатно – в короля згоди на купівлю в А. Понінського уряду великого коронного підскарбія. Невдовзі з дружиною виїхав до Італії, звідки вони повернулися у квітні 1782 р. Одруження його колишнього швагра і кузена дружини М.Є. Мнішка з племінницею короля У. Замойською наблизило Потоцького до двору. 28 квітня 1782 р. він отримав Руське воєводство. На сеймі того ж року обраний до Постійної ради (був її консулом протягом двох каденцій: 1782–1784 і 1784–1786 рр.) У листопаді 1782 р. прибув до Бялистока, де сестра короля Ізабелла Браніцька приймала великого князя Павла, який повертався з подорожі на Захід. У грудні отримав від Катерини II орден св. Андрія [456], а Станіслав Август призначив його до Комісії національної освіти, в якій фігурував до 1793 p., однак був присутній лише на восьми засіданнях 1783 p.

Був довіреною людиною Станіслава Августа, зокрема разом із М.Є. Мнішком провадив сеймикові роботи і за завданням короля під час кримської кризи слідкував за конфедератськими інтригами, які приписувалися Ф.К. Браніцькому. За підтримки Штакельберга навесні 1784 р. за 18 тис. дукатів купив у Ю. Степмковського командування українсько-подільською дивізією зі званням генерал-лейтенанта [478, с. 708]. Відтоді ця дивізія коронних військ, найсильніша (головне угруповання національної кавалерії) та ключова – з огляду на своє розміщення на турецькому і російському прикордонні, мала штаб у Тульчині. У разі загрози епідемій та наїздів розбійницьких загонів із Молдавії, а також на заваду втечам селян за кордон Станіслав об’єднував із коронним військом свою міліцію та інші місцеві приватні формування. Здобув славу опікуна південних теренів Речі Посполитої та доброчинця своєї дивізії, на яку в разі потреби витрачав і власні кошти. Зав’язував також тісні особисті, службові та торгові стосунки з командуванням російських військ, розміщених по сусідству.

Здобуваючи щораз більшу владу, він дедалі гірше переносив конкуренцію в Брацлавському воєводстві з Ґрохольськими. Не задовольняючись Руським воєводством, обрізаним після першого поділу Речі Посполитої до Холмської землі, прагнув отримати Брацлавське воєводство. Несподіваним ударом для Станіслава Августа був відкритий перехід Станіслава Щенсного на гродненському сеймі 1784 р. на бік опозиції, очолюваної Браніцьким та І. Потоцьким. Виступаючи на сеймі разом з І. Потоцьким проти сплати королівських боргів, С.Щ. Потоцький гостро критикував видатки й оточення Станіслава Августа. На тому ж сеймі з ентузіазмом була прийнята пропозиція Потоцького виставити регімент піхоти (400 осіб) та передати Речі Посполитій 24 гармати із запряжкою. «Регімент імені Потоцьких» мав утримуватися коштом Потоцького, поки той командуватиме українсько-подільською дивізією, а потім перейти на утримання Речі Посполитої за умови, що шефство завжди мало залишатися в руках Потоцьких [434, арк. 11]. Полковником став А. Мощенський.

Через своїх родичів (Мнішків, Брюлів, Потоцьких) Станіслав був пов’язаний із масонською елітою і належав до ложі «Świątynia Izis» («Святиня Ізіс»). 27 грудня 1784 р. був обраний і чотирикратно переобирався (до 11 січня 1789 р.) великим майстром польської масонської ложі «Wielki Wschód Narodowy» («Великий національний схід»). На засіданнях ложі з’являвся рідко, а переобирався заочно. 19 грудня 1786 р. в Тульчині заснував ложу «Prawdziwy Patriotyzm» («Справжній патріотизм»). Імовірно, титул великого майстра значною мірою спричинявся до культу, який протягом кількох років ріс навколо Потоцького і його громадянських цнот. Для нього не жаліли панегіриків навіть такі відомі поети, як І. Красіцький, Ф. Князнін, Ф. Карпінський і Ю. Немцевич.

С.Щ. Потоцький був також членом масонської ложі «Трьох білих Орлів» [543; 544; 370; 371]. Говорячи про національну толерантність, слід звернути увагу на ставлення Щенсного і шляхтича з його найближчого оточення А. Мощенського (теж члена ложі «Трьох білих Орлів») до історичних подій, що негативно вплинули на українсько-польські стосунки. Ідеться, зокрема, про спогади А. Мощенського, які є цінним джерелом для вивчення Коліївщини. Він детально простежив процес розгортання цього селянського визвольного руху, звинувативши супротивну сторону в безтямній жорстокості [978, с. 124–125].

Послідовної позиції дотримувався С.Щ. Потоцький у період так званого «удаваного бунту на Волині 1789 р.», коли з Варшави поширювали провокаційні чутки щодо нового селянського повстання. За архівними документами, С.Щ. Потоцький активно виступав проти запланованих каральних експедицій польських жовнірів на Волині й самоуправства місцевих дідичів. В одному з листів до спеціальної комісії Брацлавського воєводства С.Щ. Потоцький писав: «Ми запевняємо вельмишановну комісію, котра завжди вживає відповідних заходів щодо попередження бунтів, що бунту бути не може, чутки про нього не мають під собою ґрунту і спираються на п’яні вигадки; треба повернути спокій дворянству, якого брехливі чутки, що весь час збільшуються, ще більше лякають» [1, с. 159–160].

Розкриваючи характер своїх взаємин із селянством, цілком у дусі масонського катехізису С.Щ. Потоцький спирається на моральні засади. «Бути правдивим з усіма, – пише він, – мати пильне око, довіряти і бути справедливим – це найкращий спосіб утримання людей у вірності та спокої, що кожному любо». І далі зазначав: «Я маю честь бути мешканцем цього воєводства, а також велику честь бути його дідичем, і можу запевнити поважну комісію, що мої піддані і не мислять про бунт, і тому я не буду набридати їм із непотрібними ревізіями» [1, с. 157]. Природно, що в Універсалі Спеціальної комісії Брацлавського воєводства засвідчується велика роль С.Щ. Потоцького в тому, що була доведена безпідставність чуток стосовно нового селянського бунту на Волині [1, с. 157].

Поміж шляхетства з ложі «Трьох білих Орлів» С.Щ. Потоцький здобув найбільше визнання в масонському світі. Упродовж 1785–1789 рр. він обіймав посаду Великого Майстра Великого Сходу королівства Польського і Великого князівства Литовського. Однак після виступів на захист волинського селянства Щенсний, за свідченням його біографа, «втратив популярність» серед політизованого масонського загалу у Варшаві та не був переобраний на новий термін. Згодом він захопився окультними науками під впливом шляхтича з Поділля, містика Т. Грабянки. Зокрема, захоплення С.Щ. Потоцького нумерологією позначилося на його політичних проектах [543].

На політичній арені Щенсний дедалі сильніше втягувався в діяльність опозиції, з представниками якої зустрічався в Умані й Тульчині, зокрема в серпні 1786 р. (перед сеймом) Тульчин відвідав А.К. Чарториський. Він та Потоцький стали предметом особливих опозиційно-патріотичних маніфестацій під час сейму, на якому Потоцький атакував військову політику короля і 26 жовтня виголосив республіканську промову «Про необхідність забезпечення вольностей рицарського стану».Брав участь у з’їзді опозиції в Пулавах. Літературним наслідком тієї зустрічі став написаний Потоцьким патріотичний твір «Вірш до княгині Ізабелли Чарториської».Те політичне об’єднання (С.Щ. Потоцький, Ф.К. Браніцький, С. Жевуський, А.К. Чарториський, І. Потоцький) розпалося навесні 1787 p., коли під час перебування в Києві Катерини II Ігнацій Потоцький був знехтуваний Потьомкіним, натомість Щенсний виділений милостями імператриці. Та, за словами М. Костомарова, вона одразу ж зрозуміла, «що з цієї особи, марнославної та зарозумілої, але водночас прямої та сердечної, бідної розумом і багатої маєтками, можна все зробити, якщо приластити» [330, с. 564].

17–21 травня 1787 р. Потоцький пишно приймав у Тульчині Станіслава Августа, який повертався з канівської зустрічі з Катериною II [405, с. 143]. У пам’ять про той візит він поставив у містечку гранітний обеліск, а всім мешканцям Тульчина і його передмість: Завалля, Воловодівки і Козачини актом від 17 травня, внесеним до актових книг Вінницького гродського суду 5 листопада 1788 р,. надав цілковиту особисту волю, різні торговельні й інші привілеї, що знову викликало хвилю захоплення його добродійністю. Однак примирення Потоцького з королем було лише зовнішнім. З початку російсько-турецької війни Ф.К. Браніцький з дружиною відвідав Тульчин. Без сумніву, під час його візиту погоджувався план дій, оскільки вже 9 вересня 1787 р. Браніцький від імені свого і Потоцького написав до Катерини II, пропонуючи за спиною Станіслава Августа військовий союз, русофільську конфедерацію і передачу в розпорядження Росії військ Речі Посполитої та приватних загонів. Наприкінці того ж року імператриця за посередництва Потьомкіна отримала детальний проект конфедерації. У ньому пропонувалося розпочати з набору (за російські гроші) шляхетської національної кавалерії, потім, спираючись на той набір, організувати воєводські конфедерації, що під керівництвом Браніцького і Потоцького мали нав’язати свою волю Варшаві. Катерина ІІ відкинула цей проект, висловлюючись за союзницьку пропозицію Станіслава Августа у своїй редакції. Польський допоміжний корпус складався з трьох бригад національної кавалерії (кожна по 4 тис. осіб) під командуванням Браніцького, Потоцького і Понятовського. У січні 1788 р. Потоцький призначив належну йому зі скарбу за фураж для війська суму в 10 тис. дукатів на фундуш для вдів та сиріт полеглих жовнірів [434, арк. 23]. У травні Браніцький і Потоцький, перебуваючи в Єлизаветграді в Потьомкіна, повернулися до давнього плану. Потоцький був редактором чергового проекту, який за висловлюваннями був менш антикоролівським, однак за змістом повністю збігався з попереднім. Після організації конфедерації й обрання маршалка Річ Посполита мала запросити короля приєднатися до конфедерації, а сейм – укласти союз із Росією, ухвалити податки на військо (з 50 тис. осіб 30 тис. мало перейти під опіку Росії) та змінити державний устрій. Потьомкін постійно сприяв конфедератським задумам, але Катерина II знову відкинула проект і розпорядилася утриматися від будь-яких дій проти короля.

Григорій Потьомкін посилено намагався підтримувати близькі стосунки та співробітництво з наймогутнішими магнатами Речі Посполитої, серед яких саме Щенсного Потоцького справедливо вважав особою, надзвичайно вразливою та піддатливою на петербурзькі лестощі та спокуси. Через те російський двір обдаровував воєводу всілякими ласками та свідченнями зичливого зацікавлення Катерини II його особою. Магнат був глибоко переконаний, що до цих реверансів у його бік петербурзький двір та кабінет спонукають виключно його громадянська чесність та розумові дані. Насправді дивовижним є те, що він, відчуваючи до свого короля лише неприязнь і зневагу, був зачарований величчю Катерини II, і це додавало йому абсолютної впевненості в тому, що тільки протекція петербурзького двору може забезпечити Речі Посполитій політичне існування за належного і бажаного устрою. Чернігівський посол Міхал Чацький, який на початку Чотирирічного сейму часто провадив політичні дискусії із Потоцьким, так писав про нього:

«В особистих стосунках із паном Щенсним я помітив у нього особливу прихильність до російського двору. Я не раз переконував його, що за теперішнього стану речей ця несвоєчасна тенденція може завдати шкоди його репутації. А він мені на те: «А хіба Чарторийські свого часу не демонстрували явну прихильність до Росії? Але їх ніхто не осудив за таке рабське схиляння перед цією державою…» Ця наша розмова про політичні події в Європі, пов’язані з Польщею, тривала далі, і якось непомітно мова зайшла про імператрицю та її перебування в Києві. І тут він почав розводитися про високі достойності душі й характеру цієї всевладної дами, про її найкращі наміри стосовно Польщі…» [855, с. 46]

«Одного дня, – розповідав він далі, – імператриця ще під час свого перебування в Києві звернулася до мене з такими словами: «Якби я бажала загибелі твоєї країни, то використала б для цього Браніцького, Жевуського, вони б охоче мені в цьому допомогли; досить було б лише одного мого жесту, щоб вони перейшли на мій бік. Але я бажаю тільки щастя твоїй вітчизні, піднесення її політичного буття і хочу тебе і лише тебе одного використати для здійснення такого благородного задуму». – Я замовк, – пише Чацький, – бо за такого душевного стану жодні аргументи не здатні були б відвернути його від добре обдуманого наміру» [855, с. 47–48].

Цей факт, на нашу думку, якнайкраще пояснює всю поведінку Потоцького в період підготовки до збройного виступу Росії проти Конституції 3 травня.

Паралельно з таємними змовами і планами Потоцький від вересня 1787 р. аж до червня 1788 р. в листах до короля і Штакельберга повертався до думки про створення брацлавської, подільської та київської воєводських міліцій, писав про необхідність збільшити військо. У Брацлавському воєводстві Ґрохольські пригасили «міліційну» ініціативу, чим дуже засмутили Потоцького, який уважав, що цим змарновано ентузіазм щодо військового союзу з Росією. З російськими військами Потоцький як командувач українсько-подільської дивізії був у найкращих стосунках. Він добре стеріг кордон із Туреччиною, за яким росіяни могли безпечно створювати на польській території магазини. У нагороду в січні 1788 р. отримав від Катерини II шпагу й еполети, прикрашені діамантами. Штакельберг запевняв Станіслава Августа в тому, що Щенсний «має письмовий наказ від цариці, аби був королеві послушний, що його маєтки є під силою російських військ, що то є нагода, аби… відтяти голову опозиційному табору» [1022, с. 188]. Король, піддавшись наполяганням Штакельберга, неохоче дозволив Потоцькому купити (за 20 тис. дукатів) у його швагра А.Ф. Брюля пост генерала коронної артилерії (від 28 липня), під командуванням якого були корпус артилерії та інженерії, батальйон фузилерів, варшавський арсенал, Кам’янецька фортеця і, за висловом Потоцького, всі фортеці в Короні.

Як командувач українсько-подільської дивізії та генерал коронної артилерії, Станіслав Щенсний ставав першою особою в польській армії, важливішою, ніж позбавлені від 1776 р. командування гетьмани. З огляду на те, що нові функції не можна було поєднувати із засіданнями сенату, Потоцький 16 червня 1788 р. відмовився від Руського воєводства. Як Штакельберг, так і король, який побоювався позасеймових починів Станіслава Щенсного, заохочували його брати участь у сеймі. Потоцький вагався, відмовлявся, просив поради в Потьомкіна, але врешті дав себе обрати в Брацлавському воєводстві. Посольські мандати отримали також його довірені Б. Гулевич (із Волинського воєводства) й А. Мощенський (із Познанського).

Станіслав Щенсний увійшов до сейму з репутацією великого патріота, який мав протягом кількох останніх років. Однак швидко став перед вибором: бути популярним чи триматися Росії. Після того, як обрав останнє, в суспільній думці відбувся раптовий поворот проти нього. Він став об’єктом пасквілів, у яких звучали навіть звинувачення в зраді. Браніцький і його люди, прагнучи перехопити командування над військом, почали поширювати паніку у зв’язку з нібито виниклою загрозою селянського бунту в Україні. Хворий і ображений на сейм Потоцький готувався залишити Варшаву. Імовірно, зважаючи на втрату популярності, він не висував своєї кандидатури на великого майстра ложі «Wielki Wschód Narodowy» на 1789 p. [330, с. 565].

9 грудня 1788 р. король призначив його послом до Петербурга. Коли на сесії 8 січня 1789 р. К.Н. Сапєга вніс пропозицію про усунення російських військ із Речі Посполитої, а наступного дня – про виступ до України у зв’язку із загрозою бунту, туди одразу ж виїхав Потоцький.

Щенсний швидко втрачав свою дотеперішню репутацію і хоча серед гетьманських прихильників і далі вважався живим втіленням усіляких чеснот, у прогресивних колах, а надто плебейських і радикально-патріотичних, його оцінювали різко негативно і жорстоко засуджували. Однак популярність Потоцького падала поволі, про що свідчить політична загадка, яка ходила Варшавою в 1789 р. й містила на подив його позитивну характеристику: «Упертий при власній чесноті в кожній роботі. В нього міцна оборона, – має міцного патрона. Злоба тут чорнить його, заздрість лає, сейм справедливим вважає»[793].

Справедливим Потоцького, звичайно, вважав не весь сейм. Становище генерала коронної артилерії з кожним днем ставало щоразу складнішим, а неврівноважений характер і схильність до впадання в меланхолійно-депресивний стан дедалі частіше заважали йому продовжувати боротьбу проти патріотичних, спрямованих на здобуття незалежності тенденцій у варшавському сеймі.

Наступні кілька місяців він висилав до Варшави рапорти із запевненнями в безпідставності чуток про селянські бунти. Ці повідомлення в столиці зустрічали з недовірою. Потоцького підозрювали в прикритті московських інтриг. Він отримав наказ Військової комісії від 23 січня 1789 р. не впускати російських загонів та ліквідувати поштовий зв’язок фельдмаршала П. Рум’янцева. Звиклий до тісних стосунків із російськими генералами, Станіслав Щенсний у листах до них критикував накази Військової комісії та запевняв у своїй лояльності до імператриці. Зовсім не зважаючи на варшавську думку, він надіслав Військовій комісії копію написаного в цьому дусі листа до генерала Мюллера [433, арк. 24–25]. У квітні передав шефство регіменту ім. Потоцьких С.К. Потоцькому. Тоді ж подав королю прохання про відставку з поста командувача українсько-подільською дивізією, однак Станіслав Август умовив Потоцького забрати прохання. Заступником Станіслава Щенсного як генерала артилерії став С.К. Потоцький, який набув у Т. Потоцького (відступивши тому шефство регіменту ім. Потоцьких) звання полковника артилерії (підвищене до ступеня генерал-майора).

Хворий і знервований Потоцький ще півроку ніс службу в Україні. В листопаді виїхав із краю, протягом кількох тижнів хворів у Пресбурзі (Братислава).

У грудні 1789 р. прибув до Відня, де стало жив. Протягом дворічного перебування в цій своєрідній політичній еміграції генерала артилерії розривали, очевидно, суперечливі почуття. Інколи він заявляв, що назавжди покине невдячну батьківщину, до останньої влуки (влука – стара польська міра площі, приблизно 16,5 га – Т.Ч.) спродасть землю і виїде до Америки, іншого разу пильно дослухався до відгомонів із Варшави і проклинав роботу сейму. Відомості про його виступи доходили до Польщі й щораз більше збурювали проти Щенсного патріотичну громадську думку. Станіслава Августа дуже засмучувала така компрометація генерала артилерії; попри брак взаємності, він завжди був вельми прихильно налаштований до Потоцького, що, зрештою, випливало із загальних концепцій королівської політики в 1789–1792 рр., яка полягала в постійному лавіруванні між патріотичним табором і реакційною гетьманською опозицією. У квітні 1790 р. він писав до ксьондза Покубіатта: «Про розмови генерала артилерії я вже чув. А оскільки я щиро його люблю, то мені прикро слухати ці плітки про нього, які народжуються тут зі сказаного ним там; а найбільше цих пліток можна почути тут серед його однофамільників. Я знаю, що насправді він архідоброчесний патріот і не раз дуже переконливо це підтвердив. Але я не дивуюся, що пригнічений особистими і безпідставними переслідуваннями рік тому, розчарований у кроках нинішнього сейму, які по своїй суті далеко не найкращі..., а найбільше роздратований через свою хворобу, він не завжди зважує власні слова» [795]. Ці королівські загравання з ображеним магнатом, однак, дали дуже мало, оскільки Потоцький нітрохи не змінив свого негативного ставлення до Станіслава Августа і далі демонстрував ворожість не лише щодо реформаторської роботи сейму, а й щодо політики короля.

Ще навесні 1790 р. Щенсний писав С.К.Потоцькому щодо продажу (за зниженою ціною) своїх звань генерала артилерії та генерал-лейтенанта, пояснюючи це рішенням присвятити себе вихованню дітей і домашнім справам. Уже в червні 1790 р. взявся за публіцистику. У творах, написаних у вигляді листів із Відня до Б. Гулевича, які друкувалися і розповсюджувалися адресатом, виступав проти перемир’я з Пруссією і проекту передання їй Ґданська і Торуні. Гостро критикував внесений до сейму «Проект про форму правління Речі Посполитої», який в основному тяжів до монархізму і перевороту шляхетської Речі Посполитої [1022, с. 189].

С. Жевуський прибув до Відня, щоб разом із Потоцьким протиборствувати сейму. Якщо на початку сейму їхні дороги повністю розійшлися (Станіслав Щенсний був проти гетьманської влади, в обороні якої Жевуський шукав підтримки і в Берліні), то тепер вони спільно опублікували заяву «Протестація проти успадкування трону в Польщі»,датовану 15 серпня 1790 р., що з’явилася у вересні в актових книгах Брацлавського земського суду [434, арк. 27–29]. Потоцький правував своїми людьми в сеймі – Гулевичем і Мощенським. Невдовзі останній виїхав до Відня з листами до Потоцького від Браніцького (який закликав до повернення в Польщу та спільної дії) та С. Малаховського (який виправдовував діяльність сейму). З листом від короля до Відня вирушив і С.К. Потоцький, щоб віддалити Потоцького від Жевуського, якому у Варшаві приписувався згубний вплив на Станіслава Щенсного. Тим часом Потоцький уже написав відозву «Відозва громадянина і посла до народу...»;датована 20 жовтня 1790 р., внесена 28 жовтня до актових книг Варшавського гродського суду [434, арк. 30–33]. У цій відозві, скерованій на листопадові посольські сеймики, виступав проти визнання наступника короля за його життя. Також опублікував анонімно антимонархічну віршовану байку «Боягузи». На листопадовому сеймику у Вінниці прибічники Потоцького зіткнулися з Ґрохольськими. З людей Потоцького послами на Чотирирічний сейм було обрано: від Брацлавського воєводства І. Мощенського і Я.Н. Свейковського, а з Волинського – Я. Загурського. Станіслав Щенсний же залишався глухий на заклики повернутися до Польщі як його прибічників, так і короля та сеймового маршалка. Натомість 23 листопада надіслав патетичні листи до Станіслава Августа і Малаховського [434, арк. 39–51].

Щенсний був фактично першим польським політиком, який закликав уже не до обмеження, а до ліквідації королівської влади, яку вважав шкідливою для Речі Посполитої. Його перший відомий виступ на цю тему був ще перед Чотирирічним сеймом: у листі до С. Жевуського (від 11 серпня 1788 р.) писав, що після смерті Станіслава Августа по черзі «на короткий час» повинні головувати представники всіх воєводств і тоді «влада і свобода не воювали б між собою безупинно» [434, арк. 56]. Пізніше запевняв, що завжди вважав королів «ворогами свободи» (до С. Потоцького – 26 жовтня 1789 р.) [434, арк. 62], що «як тільки починав думати про Вітчизну і свободу», бачив «шкідливість королів у Речі Посполитій» (до Жевуського – 26 лютого 1790 р.) [434, арк. 66]. Дивувався, чому ті, «хто називає себе патріотами», оглядаються на Англію, а не візьмуть приклад із венеціанців, голландців, а особливо американців. Свій республіканізм поєднував із мотивацією, що сильне монархічне правління в Польщі не відповідає й інтересам сусідів, а свобода Польщі потрібна для системи постійного спокою в Європі (до Гулевича – 25 серпня) [434, арк. 70–71]. Він насміхався зі звинувачень у тому, що він виступає в інтересах Росії, маючи обіцяну Волощину або польську корону. Пояснював свою тогочасну діяльність (найширше в опублікованому листі до М. Залеського від 4 грудня 1790 р.), резюмуючи: «Хто знає моє серце і мої вчинки, не буде вірити тому, щоб я бігав по сусідніх дворах, шукаючи того, хто мене захоче посадити до керма справ моєї Вітчизни» [1022, с. 190].

Виклавши свої республіканські погляди в серії відкритих листів та маніфестів, Потоцький виїхав до Штутгарта. Наприкінці 1790 – на початку 1791 рр. чотири місяці перебував у революційній Франції: у Страсбурзі, де оселив родину й організував навчання дітей, та в Парижі.

24 грудня 1790 р. він заявив про свій вступ до клубу якобінців, другого дня був урочисто представлений на його засіданні та занесений до списку членів [814, с. 167]. Навесні 1791 р. він, однак, повернувся до Відня, покинувши на якийсь час у Страсбурзі пані Жозефіну із цілою купою дітей.

Листувався із Жевуським, який залишився у Відні. У листах, зокрема, розвинув концепцію федеральної республіки Речі Посполитої з «трьох вільних і удільних провінцій – Польщі східної (тобто українських воєводств), західної та Литви», кожна з яких мала б свої уряд, військо і суд, а над ними стояла б «Рада Речі Посполитої та два консули» [434, арк. 80–82].

Проект був призначений для віденського двору, від якого Жевуський домагався втручання в польські справи. Тим часом у листах Потоцький запевняв Потьомкіна, що без вагання поспішить на його виклик, якщо імператриця потурбується «про щастя заблукалого народу». Відмовившись від запланованих подорожей, на початку травня 1791 р. прибув до Відня. Щойно з’явившись у столиці Австрії, він одержав звістку про Конституцію 3 травня.

У 1791 р. Надзвичайним сеймом Речі Посполитої, що почав свою роботу в 1788 р. й увійшов до історії польської держави під назвою чотирилітнього конфедеративного сейму, була прийнята Конституція 3 травня, яка офіційно називалася «Урядовим законом» (Ustawa Rzędowa z dnia 3 maja). Ухвалення нової Конституції стало перемогою так званої «патріотичної партії», що об’єднувала у своєму складі прихильників реформ державного управління [24; 290; 332; 372; 375; 385, с. 136-143; 501; 547; 769, с. 60-62;818; 823, с. 80-81; 885; 953; 955; 957].

Нова польська Конституція ставила за мету реформувати Польщу в міцну державу зі стабільною політичною системою, що мала встояти проти майбутніх зазіхань агресивних Австрії, Прусії та Росії. Наведення порядку в Речі Посполитій шляхом придушення магнатсько-шляхетської анархії не влаштовувало магнатські роди, які до цього часу повністю контролювали політичне життя на польських землях [388, с. 42; 786, с. 9].

Дізнавшись про ухвалення Конституції 3 травня, Потоцький 14 травня написав листа до Потьомкіна, де виклав свій проект «революції» шляхом організації конфедерацій у Волинському, Подільському, Київському і Брацлавському воєводствах, а також у Литві. Її мав завершити «конгрес конфедератських провінцій, які матимуть назву Незалежних і Об’єднаних Провінцій Речі Посполитої Польської»; президент конгресу мав обиратися на 2 роки [330, с. 567].

Катерина II, яка ще в жовтні 1790 р. писала до Потьомкіна про можливість реконфедерації в Польщі, отримавши проект Потоцького, вже знала, хто стане на її чолі. У рескрипті до Потьомкіна від 29 липня 1791 р. імператриця опрацювала план дій, який передбачав можливість нового поділу Польщі спільно з Пруссією (що мало зберігатися в таємниці від усіх поляків). Найкращим часом для початку реалізації плану вона вважала повернення російських військ після укладення миру з Туреччиною. Потоцькому доручалося створення табору, який викличе на допомогу російське військо. Однак переговори з турками затягувалися і зустріч у Яссах мала відбутися аж у жовтні. Потоцький і Жевуський не відкривали своїх планів прибічникам, які відвідували їх у Відні, а лише поширювали антиконституційну агітацію (центром публікування став Львів). Улітку Потоцький забрав дружину з дітьми до Відня і найняв на півтора року палац. Того часу малярем його сім’ї став І.Б. Лампі.

З Відня генерал артилерії писав до князя Потьомкіна благальні листи, переслав йому опрацьований Жевуським проект реконфедерації; водночас у листі на ім’я Станіслава Августа він засуджував короля за порушення пактів конвентів та доводив, що нова конституція для держави є найбільшим лихом, яке тільки можна собі уявити. «Що цей фатальний день 3 травня, – переконував він короля, – несе кінець національній свободі й існуванню Речі Посполитої, яку він знищив остаточно і запровадив монархію, зрозуміло для кожного справжнього поляка; але чи можна ошукати її сподіваним спокоєм і що тільки заради неї принесено в жертву свободу і саму Річ Посполиту – ще треба подумати. Я вважаю, що, крім знищення прав вільного народу, піднесення влади і трону до такого ступеня, що Польщу вже не республікою, а монархією називати треба, спадкоємство трону запроваджується в такий спосіб, щоб, крім підриву Речі Посполитої, пожежа розбрату спалахнула вже по всіх усюдах...» [1004, с. 63].

І все ж розпалення цієї «пожежі розбрату» було однією з вимог, якими Катерина II обумовлювала свою згоду на ініційовану Потьомкіним інтервенцію в Польщу. Всупереч патетично декларованим побоюванням Потоцького, поляки сподівалися, що за допомогою князя Таврійського вони зможуть підняти своїх прихильників, принаймні в Україні. Переконані, що година дії для них уже настала, потаємно, приховуючи від віденської громадської думки мету своєї подорожі, під приводом майнових справ, на початку жовтня 1791 р. вони виїхали до Ясс, куди Потоцький дістався в ніч із 15 на 16 жовтня, а за день до нього з’явився Жевуський. Коли наступного дня Потьомкін помер, уражених прибульців узяв під опіку довірений Потьомкіна генерал В. Попов. Обидва написали листи до Катерини II (зокрема Потоцький, якому загрожувала «антиросійська кліка», благав про протекцію «для десятка дітей та їхнього спадку» [1022, с. 191]) і 20 жовтня виїхали до Язловця, а потім, щоб замести сліди, на Галицьке Поділля і Буковину. Після прибуття до Ясс канцлера О. Безбородька, уповноваженого для переговорів із Туреччиною, ситуація дещо прояснилася. Перша зустріч із Безбородьком відбулася таємно під Яссами під приводом полювання. 19 листопада Потоцький і Жевуський уже відкрито приїхали до Ясс, де їх чекав Браніцький. Безбородько вимагав від них плану дій та інформації про осіб, на яких можна розраховувати. У відповідь отримував лише загальні запевняння, що «однієї іскри вистачить, аби вся країна вибухнула полум’ям», що армію короля легко змусити до капітуляції, якщо вона не перейде на бік республіканців. Було визнано, що для виявлення справжніх настроїв польського суспільства потрібна підтримка 100-тисячної російської армії. У поданих Потоцьким і Жевуським у грудні й січні меморіалах знову фігурували розбіжні концепції майбутнього устрою польської держави (федеральна Потоцького і гетьманська Жевуського). Обидві сходилися лише щодо того, що необхідно скасувати всі постанови Чотирирічного сейму і що Річ Посполита укладе вічний мир із Росією, яка гарантуватиме цілісність її території.

Росіяни сприймали Жевуського дещо легковажно, натомість Потоцькому віддавали особливі почесті. «Найкраща квартира в місті, карета для виїздів, ад’ютант у чині підполковника, – отаке прийняття чекало на генерала артилерії» [959, с. 19].

У свідомості генерала артилерії політичні проблеми раптом відійшли на другий план, а всю його увагу заполонила жінка (Софія Вітт), яка опинилася тієї осені в Яссах, вільна від дотеперішніх зобов’язань перед своїм покровителем Потьомкіним у зв’язку з його смертю. Пані Жозефіна Потоцька разом із дітьми перебувала в далекому Відні, тож Щенсний із легким серцем споглядав вроду пані Вітт та тішився увагою, яку вона почала до нього виявляти.

Потоцький прибув на тривалий період до Ясс у перші дні листопада 1791 р.; в середині грудня про його роман із Вітт було вже відомо всім, а Станіслав Костка Потоцький, який з’явився в Яссах у середині січня, бачив цю пару в недвозначних ситуаціях [397, с. 205].

Коли звістка про перебування Потоцького і Жевуського в Яссах дійшла до Варшави, сейм 25 жовтня 1791 р. після бурхливих дводенних дебатів ухвалив постанову, силою якої Військова комісія 29 жовтня наказала Потоцькому протягом трьох місяців повернутися на службу і скласти присягу Конституції 3 травня. Потоцький мовчав. Військова комісія видала ще два подібні накази (5 грудня 1791 р. і 2 січня 1792 р.) Одночасно з третім Станіслав Август написав до Потоцького дружнього листа із закликом повернутися, що його доставив Потоцьким Станіслав Костка, прибувши до Ясс 13 січня. Останній мав завдання звільнити Щенсного від впливу Жевуського (у Варшаві продовжували вважати, що той обплутав Потоцького), однак нічого не домігся.

Станіслав Костка Потоцький, люблінський посол, брат Ігнація, великого маршалка литовського князівства, прибув до Ясс із важливою політичною місією. Станіслав Август доручив йому нелегке завдання – переконати кузена, щоб той змінив свою дотеперішню позицію, повернувся на батьківщину, визнав Конституцію 3 травня та відмовився від будь-яких антиконституційних намірів. Насправді це завдання було майже нездійсненне, проте люблінський посол хотів якомога сумлінніше його виконати, твердо переконаний, що в інтересах і Речі Посполитої, і всього роду Потоцьких слід повернути Щенсного з небезпечної подорожі.

Станіслав Костка Потоцький вважав генерала артилерії дуже близьким до себе і вартим того, щоб усіляко йому допомагати [397, с. 206–207].

Обох цих Потоцьких здавна поєднували дивні стосунки, які важко було пояснити. Станіслав Костка був лише на три роки молодший за свого кузена, але безмежно перевершував його інтелектуальним рівнем. Не зовсім зрозуміло, що могло поєднувати цього люблінського посла – до того ж аматора мистецтва й літератури, талановитого публіциста й літератора, в майбутньому голову управління Варшавського князівства й міністра освіти в Королівстві Польському, людину, яка віддала багато сил боротьбі за моральний і суспільний прогрес, – із нерозумним і обмеженим володарем Тульчина. А проте Станіслав Костка вже багато років мав Щенсного ледь не за доброчинця для себе; після від’їзду останнього за кордон Костка узяв на себе обов’язок опікуватися його справами, листовно інформував його про події у Варшаві, покірливо запевняв у своїй дружбі. Кілька поданих нижче уривків із листів (більш раннього періоду) Станіслава Костки Потоцького до Станіслава Щенсного дозволять краще вникнути в характер їхніх взаємин.

31 жовтня 1789 р.: «Я тепер, ніби ласки, прошу в тебе того, що ще недавно здавалося мені недоречним, а саме: щоб ти, любий кузене, забувши про все, дбав тільки про своє здоров’я; щоб ти якомога прискорив свій від’їзд і доти перебував в Італії, доки здоров’я твоє зовсім не поліпшиться. Його Мосць Король, який доручив мені в різних справах писати тобі, любий кузене, бачу, сам про них не забуває. [...] Щойно я довідався, що ти, любий кузене, 27-го мав виїхати з Тульчина, і це мене дуже втішило; я старатимуся десь перепинити тобі дорогу, щоб мати змогу тебе обняти й особисто прийняти твої доручення...» [397,с. 208].

12 грудня 1789 р.: «... Я пам’ятаю, що ти мені, любий кузене, доручив стосовно спадкоємства [престолу]; але про це досі ніде ані згадки. Сейм до цього права не має, це право належить усьому народові, мабуть, увесь народ зректися його одностайно зміг би; а на сеймі, на моє переконання, яке збігається з переконанням загалу, така пропозиція не може бути навіть поставлена...» [397, с. 208–209].

13 січня 1790 р.: «Довго і з тривогою чекав я звістки про твій приїзд, любий кузене, до Відня, і хоча твої повідомлення про стан здоров’я почасти заспокоїли мою тривогу, яку я сміливо можу назвати й загальною, я радий, що знаю – ти вже на місці, де тобі ні лікарів, ні розваг не бракує. [...] Ми тепер живемо в спокої, сейм перервав роботу, січень без зими, оце такі найцікавіші наші новини. Ми ще ніколи не переживали подібної пори року, яка хіба що в календарі може називатися зимою, бо насправді за вікном все одно, що досить лагідна осінь. Шкодую, що минула зима не була такою, тоді ти, любий кузене, хворів би набагато менше [...] Ех рolitісіsнічого нового тут немає, крім листа гетьмана Жевуського проти спадкоємства, який, хоч його й написано дуже живо, міг би, як на мене, бути підкріплений кращими аргументами...» [397, с. 209].

Кількома днями пізніше, після прибуття до Ясс, Станіслав Костка доповідав королю: «Лист ВКМосці явно його схвилював, я бачив, як він то блід, то червонів і на очах у нього тремтіли сльози, коли він його читав. На хвильку замислившись, сказав таке: «Дорогий кузене, ти приїхав запізно, небагато речей у світі могли б зворушити мене дужче, ніж цей лист короля, але зрештою, – сказав він, – ось моя відповідь». – І дав мені прочитати лист, який вислав до Департаменту. Я виклав йому всі свої аргументи, не забуваючи про той, про який мені казала ВКМосць і який я вважав найбільш переконливим, аби схилити його до зміни позиції. Єдине, що він мені відповів, то це те, що вже неможливо тут щось змінити і що тільки дурні підозрюють його так недоречно в бажанні сіяти неспокій у Польщі. Я змалював йому, якої великої ваги додають цим підозрам його перебування в Яссах, розмови та інтриги його друзів. Він уперто відкидав це, кажучи, що в Яссах він сам-один, і весь час підкреслював, що якби в нього були такі плани, то він виступив би особисто, а не наражав на небезпеку своїх друзів. А потім докинув, що він іще не настільки втратив здоровий глузд, аби не розуміти, що вже нічого не може вдіяти в Польщі, але ніщо не в змозі змінити його погляд на справу, мучеником за яку був би щасливий стати» [959, с. 197–198].

На думку Є. Лоєка, «…генерал артилерії робив ці заяви дуже щиро; він справді не мав наміру схиляти своїх нечисленних уже тепер прихильників до створення реконфедерації, яку без чужоземної допомоги відразу було б придушено; зате ніхто не питав його про намір податися до Петербурга і вступити до Польщі в обозі російської армії» [397, с. 213].

27 січня 1792 р. сейм урешті ухвалив пропозицію Ю.У. Немцевича про скасування гетьманства Жевуського і позбавлення військових постів та звань Потоцького. На лютневих сеймиках люди Щенсного з мізерними результатами агітували проти Конституції 3 травня в Брацлавському, Подільському і Волинському воєводствах, розповсюджуючи друковані листи Потоцького і брошуру Д. Томашевського. Як перед сеймиками, так і після них, король закликав Потоцького (через Ю. Розана, приватного агента Щенсного) повернутися і присягнути Конституції, обіцяючи владнати справу в сеймі щодо його постів та звань. Лише остаточно втративши ілюзії щодо Потоцького, Станіслав Август 12 березня призначив генералом коронної артилерії Станіслава Костку Потоцького і 19 березня надав звання генерал-лейтенанта Ю. Понятовському, який від 1790 р. командував українсько-подільською дивізією замість Потоцького [330, с. 567].

Тим часом уже на початку березня Потоцький вирушив із Ясс до Петербурга, де вже перебували Жевуський і генерал Ш. Коссаковський, який став довіреним фаворита імператриці П. Зубова і серед поляків відігравав найбільшу роль у підготовці інтервентсько-конфедератської акції. Невдовзі прибули Браніцький та кілька менш значних прибічників Потоцького. Дуже швидко ця група з 14 поляків у Петербурзі пересварилася щодо засад майбутнього управління Речі Посполитої. Але росіяни не переймалися тими дрібницями, і сама Катерина II склала проект майбутньої польської конституції в дусі давньої анархії та конфлікту між різними гілками влади. При дворі найбільше церемоніальних знаків уваги надавали Потоцькому, але насправді з нього кепкували.

До цього періоду належить досліджувана автором у Польській бібліотеці в Парижі серія листів Потоцького до однодумців графа, які перебували на польських землях. На нашу думку, варто навести їх текст повністю, оскільки вони яскраво показують патріотичний настрій Станіслава Щенсного.

Лист генерала Потоцького до пана Гулевича, посла Волинського воєводства, із Санкт-Петербурга від 8-го березня 1792 р.: «Найлюб’язніший Бенедикте! Відкинь подагру і подолай печаль, пронизуючу тебе, забудь на якийсь час красу кохання та їдь до товариства, до співгромадян, до тих, що насолоджувалися колись у провінції волею, порадь те саме вчинити друзям шляхетської нашої Республіки.

Прошу тебе через цю саму оказію повідомити мене, куди ти поїдеш і куди вирушать наші однодумці, щоб ми легко один одного знайти могли. Бог предків наших не залишить Республіки, а тутешня Монархиня є твердою і безкорисливою приятелькою.

Прощавай, люб’язний друже. Я здоровий і веселий, у такому стані ти давно мене не бачив, люб’язний приятелю. Дай Боже скоріше побачитися з тобою. А коли Республіка буде вільною і безпечною від внутрішніх та зовнішніх прирікань, тоді, як і раніше, сільськими будемо ми насолоджуватися приємнощами» [837, с. 5–6].

Лист від Потоцького до коронного казенного комісара Каменецького із Санкт-Петербурга від 26-го березня 1792 р.: «Я давно до Вас, люб’язний друже, не писав. Тепер, як тобі вже набридло жити у Варшаві, залиш оне місто, їдь у Тульчин, може трапитися, незабаром побачимося ми там, і потрібно, щоб друзі Республіки залишили нині теж місто, яке її заперечує, яке накладає окови на вільний народ і яке знищує істоту Республіки. З твердістю і надійно радьте те саме друзям Республіки, і дайте мені знати сією ж оказією про те, куди віддаляються і де вони будуть перебувати» [842, с. 9].

Лист генерала Потоцького до пана каштеляна Ожаровського із Санкт-Петербурга від 27 березня 1792 р.: «Не можу я вмовчати перед люб’язним моїм приятелем, що приємно б мені було, якщо б ви тепер не перебували у Варшаві. Республіка відновиться і використовувати буде тих, хто зберегли до неї вірність та в лестощі не піддалися. Ви, милостивий государю, безсумнівно один із перших у такому числі. Тепер, здається, потреба вимагає того, щоб люблячі республіку залишили вже Варшаву. Покладання основ на вільність може бути згубним для тих, які розбещенню нинішніх часів не підпадуть. Ми знаємо, до яких насильств доводить демократичний дух, але потрібно нам мати відомості про місце перебування однодумців з нами, щоб їх зі зручностями можна було знайти. І якщо зволите, милостивий государю, дайте мені знати як про себе, так і про однодумців із Вами, де кого можна буде знайти. В іншому ви будете через цей самий канал засвідчені…» [838, с. 13–14].

Лист Станіслава Потоцького до надвірного маршала Коронного Рачинського із Санкт-Петербурга від 27 березня 1792 р.: «Приязнь, із якою Ви, милостивий государю мій, бажали вдостоювати мене свого заступництва, прихильність моя до персони Вашої […] пізнання твердого і завжди патріотичного вашого почування спонукають мене припинити довготривале моє мовчання і писати Вам з тутешнього міста.

Новомодний демократично-монархічний дух, що обіцяє змінити перших осіб держав, безмірно, по-видимому, розширяється й у Варшаві, й ми бачимо ясно, що він може з підставою спростувати нашу Республіку. Згадане місто, наповнене такими затіями, здається не є безпечним для поборників стародавнього законоположення Республіки. І так я думаю, що в будь-якому разі, буде те корисно і навіть для персони Вашої, милостивий государю мій, безпечно, якщо ви тепер залишите Варшаву і те ж саме вчинити порадите приятелям Вашим. Надія, здається, є велика для Республіки. Час відкриє обставини, а коли ж дійсно ми будемо в змозі зробити послугу вітчизні, то тим зручніше з’єднаємося ми тоді разом.

Ви, милостивий государю мій, із цієї моєї поради, рівно як і зі всього майбутнього мого життя, угледіти можете, що я є істинний Ваш приятель і щиро прихильний до Республіки. Прошу Вас повідомити мене при цьому ж самому випадку, де ви перебуватимете, щоб я вчасно міг Вам писати і повідомити про все» [839, с. 17–18].

Лист генерала Потоцького до пана Каштеляна Князя Четвертинського із Санкт-Петербурга від 27 березня 1792 р.: «Скільки я жалкую, що Ваша ясновельможність давно не залишили Варшави! Ви б могли в тутешньому місті бути з нами разом і удостоїтися спостерігання великої тутешньої Монархії, яка є істинною приятелькою Республіки, хоча ми і все зробили, щоб вона зненавиділа ону. Залиште Ви тепер, люб’язний княже, Варшаву, і порадьте люблячим вільність те ж саме вчинити. Не потрібно мені Вам називати тих, із якими Ви можете відверто висловлюватися, бо вам відомі ті, які про благо Республіки дбають із нами.

Потрібно нам лише знати, де хто перебуватиме, щоб ми один з іншим могли мати зносини. Тому через цю саму ж оказію і відпишіть мені про село. Може трапитися, дійде і до нас черга вступити в справи для блага вітчизни для цілості її і для дотримання вільності Республіки.

Повірте мені, Ваша ясновельможносте, що я ніяк не честолюбний, що не може в цьому бути для мене ніякої користі, що є в мені душа, що вмію собою управляти, що вмію приносити втрати, що не хочу, та й не буду, першенствувати в Республіці. Я прошу тільки Бога, всемірно сприяти буду, щоб Республіка перебувала в збереженні та щоб я в самоті міг щасливо і мирно покоїтися з моїми приятелями.

Прощавайте, люб’язний княже, я люблю Вас щиро, бо я довіряю і серцю Вашому, і Вашій любові до вітчизни, стільки ж і сам собі.

Не погано б, щоб так само вільним був і наш Пяськовський, який раніше на мене сердився, а нині мене любить» [840, с. 23–24].

Лист генерала Потоцького до єпископа Коссаковського із Санкт-Петербурга, без дати: «Генерал, брат ваш, докладно відпише Вам про те, що тут відбувається, я прошу Вас тільки, щоб ви разом із вашою ріднею, якою не інакше почитав як за мою, підтримали Республіку, для якої існує тепер усіляка краща надія. Я зобов’язаний подякою рідні Вашій за те, що вона старалася мене заступити, коли мої родичі не лише мене залишили, а й не соромляться збагатитися за мій рахунок. Я був радий би за старим звичаєм віддячити рідні Вашій; у мене є дочки, а у вас, милостивий государю мій, є багато племінників, я мав би за честь, щоб сімейство моє з’єдналося з твоїм сімейством, яке сприяє і мені, і вітчизні. Але цю пропозицію ми відкладемо на майбутнє, а зараз, здається, потрібно всім розумним залишити Варшаву та віддалитися в провінцію, але повідомити раніше про місце свого перебування, щоб було зручно один одного знайти. В іншому я відкриваюся усно генералові, братику Вашому. Доручаю себе в повсякчасну Вашу сміливість, бо я щиро люблю Вас і покладаю на Вас найбільшу надію, нагоду ж свідчити вам та рідні вашій пошану вважатиму я за приємний обов’язок усе моє життя.

За вірність до Республіки і за прихильність до вільності знедолений Коронний Генерал Артилерії» [841, с. 29–30].

27 квітня 1792 р. в Петербурзі було підписано акт генеральної коронної конфедерації та складено їй присягу. До неї ввійшли маршалок Потоцький, два гетьмани Жевуський і Браніцький як командувачі військами Речі Посполитої, дев’ять консулів та секретар. Із тактичних міркувань акт був датований: «У Торговиці дня 14 травня 1792 р.» [38, с. 634–635; 681] У Торговиці конфедерація була проголошена й отримала назву Торговицької (для увічнення цієї події Потоцький поставив у Тульчині обеліск). Потоцькому також підлягала неіснуюча ще литовська конфедерація до часу утворення її власної Генеральності. Прикордонні маєтки Потоцького в Україні (Уманщина, Браїлів та Могилів-Подільський) мали стати плацдармами для російських військ та конфедератів. Консули конфедерації А. Злотніцький, А. Мощенський і Я.Н. Свейковський негайно виїхали, щоб організувати локальні конфедерації в Подільському і Брацлавському воєводствах.

Про патріотичні почуття, що сповнювали все єство Станіслава Щенсного, свідчить його циркуляр, який починається словами: «Не гордість, якої серце моє не знає, не бажання зиску, котрого я не потребую і не ціную, не марна слава, ні навіть страта, якою мене хотіли настрашити і якої я не боюся, а правдива любов до Речі Посполитої та бажання бачити Польщу міцною державою ведуть мене до справи, якої я маю честь бути ватажком [682, арк. 1]».

У відповідь на заклик керівництва Торговицької конфедерації до Катерини II про військову допомогу 100-тисячна російська армія в ніч із 18 на 19 травня перейшла кордон Речі Посполитої на Правобережній Україні. Однак не лише на Поділлі, а й на Уманщині майже ніхто не хотів приєднуватися до конфедерації, навіть адміністратори й орендарі маєтків Потоцького. У Торговиці 24 травня Мощенський із великими труднощами схилив до конфедерації 89 осіб. 7 травня Потоцький виїхав із Петербурга, 20 травня вже прибув до Єлизаветграда, 3 червня – до Умані, звідки через Браїлів, Немирів та Вінницю дістався Тульчина. Урочисто зустрінутий 11 червня в Тульчині, де до нього приєдналася С. Вітт, мешкав там протягом місяця. За наказом Потоцького загін його козаків силоміць забрав друкарню В. Дзєдушицького разом із друкарями з Яришева до Тульчина, згодом у ній друкувалися універсали конфедерації [682, арк. 1–39]. 4 липня почала діяти Генеральність конфедерації, кількість консулів якої поступово зростала. Маршалок оточив себе прибічниками, а його старший син Щенсний Єжи став його ад’ютантом. Потоцький хотів, щоб усе проходило через його руки, однак доступитися до нього було дуже важко. З Тульчина посипалися універсали, перший із яких забороняв друкування документів проти конфедерації. Важливіші справи контролював посол Катерини II при Генеральності К. Бюлер, який мав дбати про нестійку рівновагу між Потоцьким і гетьманами, а також стримувати їх від надто різких виступів проти короля. Особиста політика Потоцького стосувалася, головним чином, військових справ і призначення до локальних конфедерацій своїх людей.

Утративши надії на перехід коронного війська на бік конфедерації, Потоцький прагнув утворити незалежну від гетьманів конфедератську армію (називав її спочатку «легіонами»), з якою ввійшов би з росіянами до Варшави. Ії організацію доручив Злотніцькому, а фінансував за власний кошт. У Тульчині розпочалося формування двох бригад національної кавалерії, трьох полків легкої кінноти та пішого регіменту, до яких входили також польські полонені, повернуті росіянами. Однак справа наштовхнулася на великі труднощі, пов’язані, зокрема, з браком офіцерських кадрів. Наприкінці серпня конфедератське військо налічувало близько 3 тис. осіб (переважно без мундирів та коней). Після Злотніцького його очолив Рудницький, який отримав підвищення з віце-бригадира до генерал-майора і був єдиним значним зрадником із коронної армії. Під час організації агентами Потоцького конфедерації в Київському воєводстві туди вторгся Браніцький. Дійшли компромісу: офіційно маршалком там став Потоцький, але його діючим на місці заступником – М. Каленський, людина Браніцького. Так само спроби посланців Щенсного організувати конфедерацію на Волині наштовхнулися на протидію Браніцького, тож Волинське воєводство стало зоною впливу останнього [1022, с. 190].

13 липня Потоцький виїхав із Тульчина через Браїлів до Новокостянтинова, де, покваплений інструкцією Катерини II для Бюлера, підписав серію різких розпоряджень. Так, 16 липня видав наказ Рудницькому, щоб полонених, які відмовлятимуться присягнути конфедерації, відсилати під суд до фортеці в Білій Церкві, а 18 липня – універсали про ліквідацію військових відзнак (ордену Virtuti Militari) і звань, наданих після того, як король узяв на себе командування військом, та про накладення секвестру на маєтності осіб, що не підкорилися конфедерації, конфіскацію маєтків у тих, хто чинив опір, та смертну кару шпигунам «змовницької партії 3 травня». З Новокостянтинова 21 липня надіслав також виклики на конфедератський суд Малаховському, К.Н. Сапєзі й І. Потоцькому. Того часу до Потоцького дійшла висунута 13 липня Коллонтаєм за посередництва Леона і Бенедикта Гулевичів пропозиція помиритися з королем, яка спричинила лише відразу Потоцького до Гулевичів та позов проти Коллонтая від 2 серпня. Наприкінці липня Потоцький разом із Генеральністю прибув до Дубна, де перебував майже місяць. Приєднання короля до конфедерації (23 липня) разом із військом було для Потоцького неприємною несподіванкою. На заклик Станіслава Августа до «сприяння на користь Вітчизни» відповів листом від 2 серпня, грубими виразами закидаючи королю як його злочини щодо Речі Посполитої (починаючи від сейму 1776 р.), так і нещирість щодо Росії. Усупереч думці Бюлера, відкинув приєднання короля [1022, с. 191].

Після переходу короля на бік конфедератів та припинення воєнних дій деякі воєводства організовували конфедерації при королю. Однак побоювання торговичан, що Станіслав Август поверне давні позиції, виявилися даремними. Російська Державна рада, яка 26 липня прийняла приєднання короля, 13 серпня змінила думку, видавши рескрипти, які схвалили лист Потоцького до Станіслава Августа від 2 серпня і наказували королю передати командування над військом гетьманам, що відбулося 20 серпня. Потоцький, користуючись рішучою підтримкою Росії, 25 серпня примусив короля підписати повторне приєднання до конфедерації з його формулюванням (із засудженням «конфедерації та революційного варшавського сейму» і «монархічно-демократичного правління»). Прагнув перевести конфедератське керівництво до Варшави, в чому добився підтримки Бюлера, але Катерина II виступила проти, визначаючи Брест-Литовський як місце об’єднання коронної та литовської конфедерацій. У зв’язку з цим 26 серпня Щенсний разом із Генеральністю вирушив із Дубна до Бреста-Литовського, поширюючи дорогою універсали. Один із них, виданий 29 серпня в Любомлі, загострював санкції проти ордена Virtuti Militari. Щодо цього Станіслав Август і Т. Костюшко 6 вересня написали листи до Потоцького [1022, с. 191].

Об’єднання конфедерацій відбулося 11 вересня в Бресті-Литовському. Після цього визначили посольство до Петербурга, яке мало просити підписати трактат про вічний мир. 22 вересня було складено бюджет війська, в якому за Щенсним визнавався пост генерала коронної артилерії. Стосунки між Потоцьким і гетьманами, командування яких він уважав тимчасовим, характеризувалися постійними конфліктами. Після того, як до Петербурга виїхали гетьмани у складі посольства, що мало висловити подяку Катерині II за допомогу і просити про підписання вічного миру між Росією та Річчю Посполитою, Потоцький 1 жовтня прийняв командування армією на три місяці. Його політику у війську характеризували абсолютна відсутність рішень, зволікання з відповідями на рапорти підлеглих, безтурботність та майже лінощі. Так було і в інших сферах. Люди, які мали в Бресті-Литовському справи до Потоцького, мусили по кілька годин очікувати на аудієнції, найчастіше марно [330, с. 569].

Після ліквідації конституційної влади Річ Посполита під зливою універсалів поринула в хаос. Потоцький поновлював прохання перенести конфедерацію до Варшави і роздумував над новою конституцією, передавши її проект Бюлеру і прокоментувавши в листах до Катерини II і Зубова від 6 жовтня. За тим проектом, федеральна республіка мала складатися з трьох провінцій: Великопольської, Литовської та Малопольської (або Руського воєводства, до якого входили українські землі). Кожна провінція, у свою чергу, складалася б із 10 воєводств, а воєводства – із 3 повітів. У воєводствах і повітах мала бути однакова кількість селянських дворів та однаковими повинні бути прибутки провінцій. Кожній провінції надавалося повноваження самостійно вирішувати питання стосовно всіх сфер її буття. Відповідно до цього адміністративний апарат провінції мав складатися з чотирьох комісій: освітньої, поліцейської (або охорони громадського порядку), військової та господарчої. У кожній провінції мало бути власне судочинство, 15-тисячна армія, університет і однакова кількість шкіл. Усі адміністративні служби повинні були підпорядковуватися провінційній раді міністрів із наперед визначеним складом: 2 маршалки, 2 гетьмани, 2 підскарбії, 2 канцлери. На думку Потоцького, по два урядовці з однаковими функціями у складі провінційної ради міністрів потрібні були для того, щоб по черзі перебувати на засіданнях Дозорчої Ради у Варшаві.

У свою чергу, від кожної провінції мала обиратися однакова кількість послів на сейм. У сенаті мало засідати 30 воєвод і 90 каштелянів. Три провінції Речі Посполитої мали об’єднуватися особою спільно обраного на певний термін короля, в даному випадку постаті суто символічної, оскільки практично вся повнота влади передавалася безпосередньо провінціям. Застосовуючи містичні символи (за езотеричною традицією в тексті цього політичного проекту чергуються ключові цифри, в даному випадку – 2, 3, інші – похідні від них), С.Щ. Потоцький виробив цілком конкретну концепцію перетворення монархічної держави на федеративну республіку – «Союз провінцій Речі Посполитої» (вираз Потоцького). При цьому кожній провінції, зокрема воєводству Руському (тобто українським землям), надавався статус автономії [434, арк. 50–54].

Рис. 3.1. Проект федерального устрою Станіслава Щенсного Потоцького

Примітно, що наявність у кожній провінційній раді міністрів посади канцлера означала право самостійно встановлювати дипломатичні зносини з іншими державами. Проект С.Щ. Потоцького стосовно українського питання мав чимало спільного за своєю структурою з концепцією Великого князівства Руського, творцем якої був політичний діяч XVII ст. Ю. Немирич. У листі до П. Зубова, фаворита Катерини II, С.Щ. Потоцький, розповідаючи про свій проект, зазначав, що столиця федеративної республіки має бути у воєводстві Руському [1014, с. 39]. Для себе автор проекту обрав посаду «стража законів», тобто за масонською термінологією це означало, що він брав на себе функцію верховного судді, який мав слідкувати за дотриманням законності в державі та легітимності розпоряджень провінційних урядів.

Невдовзі Щенсний виїхав до Седельця, маєтку кузини короля, гетьманші А. Огінської, де 11–12 жовтня зустрівся з примасом М. Понятовським і Й. Хрептовичем. Спроба порозумітися з королем не принесла видимих результатів. Після повернення із Седельця Потоцький отримав відповідь Катерини II від 16 жовтня: його проект конституції вона назвала «ескізом, на тему якого ще не може висловитися», і через Бюлера розпорядилася тримати проект у таємниці. 25 жовтня Станіслав Щенсний прибув до Гродна, де конфедерація мала проводити наради. Там його нібито привітала шибениця з написом: «Нагорода Щенсному Потоцькому», а пізніше стався замах на його життя. Потоцький щораз сумнішав. Він висилав Зубову доноси про поширення в Польщі якобінства (листи від 15 і 24 листопада). Надалі готував торговицьку конституцію, яку Генеральність мала нав’язати майбутньому сейму. 17 грудня було скликано депутацію для укладення форми правління, яка видала недатований проект «План нового правління», що значною мірою спирався на концепції Потоцького [434, арк. 57–58].

Вислане до Петербурга конфедератське посольство повернулося в грудні ні з чим і без Браніцького, який там залишився. Жевуський, ображений на Потоцького, усунувся від конфедерації та військових справ. 29 грудня Потоцький видав новорічну відозву до війська, повну антиконституційної риторики. Ю. Понятовський засудив її листом до Потоцького із Відня від 9 січня 1793 р., а після образливої відповіді Потоцького викликав його (безрезультатно) на поєдинок. Чутками про новий поділ Речі Посполитої, які поширювалися вже в грудні 1792 р., Потоцький легковажив. Більше того, підкоряючись вимогам росіян, так дислокував військо, як це було вигідно майбутнім учасникам поділу. Коли ж 20 січня 1793 р. нота про вторгнення прусаків до Великопольщі дійшла до Гродна, Потоцький, упевнений, що берлінський двір діє без згоди Катерини II, передав зі своїми посланцями імператриці листа. Отримавши довгоочікувану відповідь, що не відповідала його сподіванням, він нібито «знепритомнів; а коли отямився, зайшовся потоком сліз та кілька днів уникав товариства людей» [434, арк. 65].

Підписання в Петербурзі 23 січня 1793 р. угоди між Росією і Пруссією про другий поділ Речі Посполитої показало всю провину й історичну відповідальність керівників Торговицької конфедерації [1003, с. 158]. Сам Потоцький, здавна скомпрометований в очах польського суспільства, тепер ставав об’єктом загальної ненависті. Торговичани намагалися якось виправити ситуацію. На сесії 31 січня Жевуський виступив проти пруссаків, а Потоцький висловився за те, щоб віддати командування військом гетьманам Жевуському і Коссаковському, що й було здійснено Генеральністю. Потоцький, шаленіючи від розпачу, пожертвував «на оборонців вітчизни» 10 тис. дукатів (ті самі, які 1788 р. призначив на фундуш для вдів та сиріт полеглих жовнірів). На вимоги торговичан російський посол у Польщі Я. Сіверс дозволив їм опублікувати 3 лютого протест проти вторгнення прусських військ («Protestacja... przeciw gwałtownemu wtargnieniu wojsk pruskich»). Після від’їзду Сіверса Потоцький 11 лютого підписав універсал про посполите рушення («Uniwersał do narodu względem gotowości do pospolitego ruszenia»),який закінчувався зверненням до короля: «Забудь про минуле, не згадуймо, хто помилявся [...] Порятунок Речі Посполитої нехай буде гаслом короля і народу» [1022, с. 192]. На сесії 13 лютого було ухвалено пропозицію Потоцького написати до короля із закликом підтримати Генеральну конфедерацію. Таким чином, Потоцький у критичний момент ховався за гетьманами і королем. Однак під тиском росіян дуже швидко було відкликано й універсал, і накази про рух військ проти пруссаків. Суспільна думка виразила ставлення до каяття Потоцького в сатиричних афішах «На бенефіс Щенсного Потоцького...», нелегально надрукованих варшавськими конспіраторами і розкиданих у середині лютого [1040, с. 411].

Між тим, серед конвульсій Торговицької конфедерації, єпископ І. Массальський 11 лютого благословив шлюб доньок Потоцького – Пелагії з князем Францішком Сапєгою (сином маршалка литовської конфедерації) та Людвіки з Юзефом Коссаковським (племінником Ш. Коссаковського). Свахою другого шлюбу була сама імператриця. Одразу після весілля дружина Потоцького виїхала з молодими до Петербурга. На звістку про це до Потоцького з Варшави виїхала Софія Вітт.

Потоцький уже 7 лютого просив призначити йому заступника, мотивуючи прохання хворобою. Це викликало переполох і протести. Сіверс, використавши, зокрема, вплив С. Вітт, переконав Щенсного чекати в Гродні М. Валєвського, здатного його заміщати. Затриманий у Гродні, Потоцький день і ніч грав у карти, а до посла писав прохання про польські ордени та підвищення в польській армії для своїх приятелів, про гроші, належні йому за поставки для російської армії, та реституцію зі скарбу Речі Посполитої 18 тис. дукатів, які він витратив на зброю під час Чотирирічного сейму. Паралельно, завдяки Розану і М. Оссовському, він урегульовував свої майнові справи і збирав гроші, вже 8 лютого домігшись від Генеральності рішення повернути йому 256 тис. злотих «за створення уманського полку». Нарешті на сесії 1 березня подав лист Катерини II, яка викликала його до Петербурга. Після кількаденних суперечок було вирішено надати цьому фактичному дезертирству форму посольства для переговорів щодо умов миру з Росією. Через постійну відсутність у Гродні Валєвського першим заступником Потоцького 11 березня став А. Четвертинський [330, с. 570].

Потоцький виїхав із Гродна 15 березня 1793 р., у Петербурзі перебував близько трьох місяців. Нібито на аудієнції в Катерини II, коли почав щось говорити про свою вітчизну, почув: «Вітчизна пана тут». Попри те, що всі його маєтки після другого поділу опинилися в межах Російської імперії, на той час ще не прийняв російського підданства. 25 квітня він надіслав до Генеральності листа про звільнення його від обов’язків посла у зв’язку з поганим здоров’ям (отримавши звільнення листом від 11 травня 1793 р.) У листі до єпископа Ю. Коссаковського від 26 травня провину за катастрофу покладав на Чотирирічний сейм, називаючи себе космополітом, просив допомоги в продажу його військових звань, які був готовий уступити за невелику суму [434, арк. 96].

7 травня 1793 р. С.Щ. Потоцький підписав із дружиною угоду: виїжджаючи за кордон, довірив їй опіку над 11 дітьми та віддав в управління всі свої володіння з обов’язком виплачувати йому щорічну ренту в 50 тис. дукатів [806, с. 158]. У липні морським шляхом прибув через Любек до Гамбурга, де придбав будинок і протягом двох років мешкав там із Софією Вітт [851, с. 94].

На жаль, для вивчення історії дворічної гамбурзької еміграції Станіслава Щeнсного і Софії Вітт, бракує будь-яких джерел. Професор Еміль Кіпа, генеральний консул Польщі в Гамбурзі (1931–1936 рр.), який помер 1958 р., зібрав свого часу багатий, базований на першоджерелах, матеріал до гамбурського розділу біографії Щенсного Потоцького. Однак до 1939 р. він не встиг використати свої записи, а під час Другої світової війни вони були втрачені [397, с. 418].

Можна лише приблизно уявити, як виглядало їхнє щоденне існування в цьому великому німецькому портовому місті, що наприкінці XVIII ст. налічувало близько 130 тис. мешканців.

У роки французької революції Гамбург став міжнародним містом. Тогочасний журналіст писав: «Майже на кожній вулиці натикаєшся на французькі трактири (всі вони належать переважно колишнім французьким дворянам), де стіл за формою французький і обслуга із самих французів, а в деяких охайність справжня англійська. У всіх трактирах на столі лежить двояке меню, в якому вказано ціну кожної страви і кожного ґатунку вина... Німецький театр хоч і не найкращий у місті, що вважається найбільшим торговельним центром у всій Німеччині, зате французький славиться своїми комічними операми. Оркестр такий же бездоганний, як і актори. Сенат із деяких пір трохи послабив свою строгість стосовно видовищ; видовищні заклади відчинені навіть у святкові дні взимку, за винятком хіба що суботи, коли там дають натомість концерти, бо в Гамбурзі майже постійно гастролюють якісь закордонні virtuosо.Найпишніші бали дають у «Бозольтроффі», на них найчастіше танцюють вальс. Ігри в цьому місті, як і скрізь, дуже поширені. [...] Тому мешкати в Гамбурзі дуже приємно, бо кожен може жити, як йому до вподоби. Англієць, наприклад, має тут багато приватних будинків, де живуть і розмовляють по-англійському, те ж саме тут знаходить француз і будь-який інший чужинець. Але в Гамбурзі повно не тільки будинків із типовою англійською гостинністю, є тут і chop-house, тобто корчми національного штибу...» [1028, с. 150–159].

Цей легкий контакт з англійцями, певно, наштовхнув Щенсного і Софію на думку навчатися англійської мови. Після дворічного перебування в Гамбурзі обоє могли вже потроху читати англійські книжки і сяк-так розмовляли по-англійськи, а малий Константан (їхній позашлюбний син) учився від англійських няньок вимовляти перші слова. Та найчастіше вони перебували в товаристві французьких емігрантів різних категорій, здебільшого, звичайно, аристократів, які покинули Францію ще до початку революції 1792 р.

Улітку 1794 р. Щенсний Потоцький і Софія Вітт мандрували тінистими алеями гамбурзьких парків, плавали Альстером у найгарнішій Гондолі, оглядали у звіринці череди оленів [1028, с. 158]. Щенсний регулярно вивчав гамбурзьку «Staats-und Gelehrte Zeitung des Hamburgischen Unparteyischen Korrespondenten» або видавані в Лейдені «Nouvelles Ехtгаоrdinaires de Divers Endroits» і читав повідомлення з далекої Польщі. На землях Речі Посполитої тривала боротьба, у Варшаві дедалі виразніше заявляла про себе якобінська течія громадської думки і нагадувала про ще не закінчену справу торговицьких зрадників [397, с. 235].

Обидва соратники Щенсного по Яссах і Петербургу, гетьман Браніцький і гетьман Жевуський, уникли революційного правосуддя, заздалегідь утікши за межі Речі Посполитої. Зате було скарано братів Косcаковських: новопризначений гетьман Шимон Коссаковський, потрапивши у Вільні до рук полковника Якова Ясінського, буквально другого дня повис на шибениці; 9 травня в групі чотирьох чільних зрадників у Варшаві стратили єпископа Юзефа Коссаковського. Щенсний із жахом читав про великі народні заворушення у Варшаві 28 червня і страту через повішання чергової партії зрадників. Нарешті він довідався про початок заочного розгляду кримінальної справи, порушеної проти трьох найненависніших для громадської думки ініціаторів Торговицької конфедерації – Браніцького, Жевуського і Потоцького.

Після початку повстання Т. Костюшка граф хвилювався за долю сім’ї, зокрема після варшавських екзекуцій і самосудів закликав до втечі доньку Пелагію Сапєгу. Ображений повідомленням у часописі «Neue Zeitung» від 4 липня 1794 р. про те, що нібито в паперах російської амбасади у Варшаві знайдено докази його фінансової залежності від Росії, негайно опублікував спростування: твердив, що не лише ніколи не брав чужих грошей, а й багато жертвував на суспільні цілі. Декларував себе як прибічника все ще, на його думку, актуальної ідеї союзу Польщі з Росією.

Разом з іншими торговицькими керівниками Потоцький був викликаний до Найвищого кримінального суду і 9 вересня заочно засуджений на смертну кару, символічно здійснену у Варшаві 29 вересня 1794 р., під час якої портрети Потоцького, Жевуського і Браніцького кат власноруч повісив на публічній шибениці [1068, с. 342–357].

Про цей заочний вирок Щенсний довідався вже на початку жовтня. Сповнений гніву і страху водночас, він писав до Петербурга благальні листи, просив Зубова, щоб її величність імператриця суворо покарала бунтівників, які насмілилися так зганьбити його ім’я... Саме тоді, восени 1794 р., в Потоцького почався своєрідний процес перебудови свідомості – поступово він став доходити висновку, що з Польщею, яка пішла слідами якобінської Франції, насмілилася вчинити збройний опір її величності імператриці, а магнатів послала на шибениці, він, Потоцький, більше не має нічого спільного. І вже за кілька місяців після цього в листах на ім’я Катерини II Станіслав Щенсний визнає себе росіянином. «Сцени жорстокості в Польщі переконали мене, – напише він, – що в мене не може бути іншої вітчизни, крім імперії Вашої імператорської величності. З цієї хвилини я пишаюся тим, що безповоротно і назавжди став одним із найвірніших підданих Вашої імператорської величності [...] Якщо Ваша імператорська милість визнає за доречне дозволити мені носити російський військовий стрій, то цим жестом зробить мене навіть дуже гордим і дуже щасливим» [1068, с. 357].

Після листовного узгодження своїх планів із Зубовим улітку 1795 р. він приїхав із Гамбурга до Петербурга (можливо, саме тоді був відзначений орденом Олександра Невського). 17 листопада 1796 р. від інфантерії отримав звання генерала, а 30 жовтня 1798 р. був звільнений зі служби [456].

У серпні 1795 р. прибув до своїх українських маєтків та невдовзі розпочав розлучення із Жозефіною. Софія Вітт, яка виїхала з Гамбурга окремо, добившись визнання недійсним свого шлюбу (всі витрати, пов’язані з її розлученням, Потоцький покривав із власної кишені), прибула до Умані. Коли Жозефіна переїхала до Петербурга, Потоцький замешкав із Софією в Тульчині відкрито. На початку 1798 р., після розлучення із Жозефіною, одружився із С. Вітт. Шлюбна церемонія, що проходила 17 квітня 1798 р. в Тульчині [576, арк. 2] була скромною, але подвійною: спочатку таїнство здійснив католицький, а потім православний священики (без сумніву, не лише з огляду на віру молодої, а й для демонстрації ставлення молодих до панівного в Російській імперії віросповідання). Після повернення з Гамбурга Потоцький був задоволений із суспільно-господарських відносин в Україні під російським пануванням. Він упорядковував занедбані від 1789 р. майнові справи і переводив своїх кріпаків із панщини на чинш (після смерті Потоцького його спадкоємці повернули панщину). Домігся повернення до Умані усунутих урядом базиліанів та відновлення їхньої школи. У 1796 р. під Уманню розпочав закладати на честь своєї коханої Софії відомий пізніше в цілій Європі парк «Софіївка» [357, с. 10]. У тульчинському палаці життя йшло на широку ногу. Там постійно мешкала юрба приятелів та нахлібників Потоцького (поляків, росіян, французьких емігрантів), діяв театр, деякий час під керівництвом А. Жмійовського.

Згадуючи в листі до Жевуського зречення від престолу Станіслава Августа, Потоцький уже не хотів говорити про колишню Польщу і поляків. Він твердив: «Зникла вже і та держава, і те ім’я, як зникло стільки інших в історії світу. Я вже є росіянином назавжди» [434, арк. 123]. Потоцький оточував себе колишніми торговичанами, яким дарував і надавав в оренду села, а свою доньку Октавію видав за Я.Н. Свейковського. Запросив до Тульчина С. Трембецького, сподіваючись, що той напише апологію його політичної діяльності. Таку апологію опублікував уже після смерті Потоцького його зять Я. Потоцький у детальному коментарі до французького перекладу поеми Трембецького «Sofijówka...». За спогадами сучасників, в останні роки життя Потоцький став дивакуватим і сахався людей. Переймався поведінкою свого найстаршого й улюбленого сина Щенсного Єжи, камергера російського двору, відомого картяра і гульвіси, висланого наприкінці 1799 р. за наказом Павла І з Петербурга до Тульчина [856, с. 49–50, 69–70]. Однак пробачив сина, якому дав Могилівський ключ і придбав для нього у Вінцента Потоцького Немирів. Але Щенсний Єжи залишився в Тульчині та зав’язав роман із мачухою. Приблизно одночасно з викриттям того роману великою прикрістю для Потоцького був запеклий процес з А. Злотніцьким, якого Щенсний позбавив права на довічне володіння деякими своїми селами нібито за утиски селян. Злотніцький у своїх маніфестах розкопував торговицькі справи, з особливим поспіхом оприлюднюючи матеріали про діяльність Потоцького, спрямовану проти Чарториських (певна річ, прагнучи нацькувати на Станіслава А.Є. Чарториського).

У свої п’ятдесят Потоцький був уже психічно та фізично надломлений, дедалі частіше виявляв дивакуваті звички, страждав на манію переслідування. Леон Потоцький так згадував про нього: «Коли Тульчин аж шалів від гульби, пан воєвода, який часто занепадав здоров’ям, не завжди сідав до столу і лише ввечері в темному байковому сурдуті сходив до долішніх покоїв, протискувався крізь юрми гостей, багатьох із яких не знав навіть на прізвище, й у віддаленому, тихому від гамору куточку грав по копійці в мар’яж, найчастіше з Трембецьким. Близько десятої вечора він непомітно повертався до своєї спальні та в той час, як забава дедалі розпалялася, шукав відпочинку в снах, у яких реальність життя змінювалася ілюзіями. У моїй дитячій пам’яті образ пана Щенсного так міцно закарбувався, що мені здається, ніби я ще й досі бачу його перед собою; він часто зі мною грався, садовив собі на коліна або, взявши за руку, вів до малого покою, де тримав під замком найдобірніші фрукти, але був такий скупий, що я не пам’ятаю випадку, аби він дав комусь зразу дві груші» [856, с. 50]. В останній період життя Щенсний почав виявляти також схильність до примітивної містики; восени 1804 р. він виписав до Тульчина горезвісного шарлатана і сповідника доктрини ілюмінатівТадеуша Граб’янку, який повністю підкорив собі його розум, справляючи якнайфатальніший вплив на психічний стан. Попри свої захоплення містикою Граб’янка був на диво тверезий комбінатор, скористався цією нагодою і заручився обіцянкою господаря Тульчина сплатити всі його борги і викупити маєток у кредиторів; однак реалізації цієї щедрої обіцянки завадила нагла смерть Станіслава Щенсного [1078, с. 135].

Узимку 1804–1805 рр. в Тульчині панувала похмура атмосфера. Психічне потрясіння від викриття роману сина з усе ще близькою його серцю Софією спричинило, певно, швидку смерть Потоцького. Важко визначити, на що він хворів. «Нездужав він понад рік та лікував сам себе за книжкою, п’ючи розведений водою дьоготь. Коли це не допомагало, він, не довіряючи своєму придворному цілителю Мангрові, викликав лікаря Гриколевського, щоб той його врятував. Сумними були його останні хвилини; він заборонив пускати до свого покою дружину, яка от-от мала розродитися, а синові демонстрував явні ознаки свого гніву. Відчуваючи близьку смерть, Щенсний послав Гриколевському цидулку такою змісту: «Приїжджай, любий Гриколесю, бо pars adversa (з лат. – частина ворогів – Т.Ч.)погано про мене думає». Але підозри його були несправедливі, бо під час анатомічного розтину лікарі виявили гнійний процес у нирках, що, на їхню думку, спричинило надмірне вживання цукерок, які називалися диявольськими і спонукали до любощів» [856, с. 50]. Манію переслідування, на яку потерпав Щенсний в останні місяці свого життя, підтверджують й інші мемуаристи: «Він жив відлюдьком і до кінця життя так боявся, щоб його не отруїли, що його дочки, пані Рачинська (Констанція, уроджена Потоцька, першим чоловіком якої був Ян Потоцький) і пані Кисельова не раз казали […], що він їв тільки те, що вони готували йому на жаровні на його очах». Щоправда, майбутня пані Кисельова в момент смерті батька мала всього кілька років, але сам цей факт не викликає сумніву, оскільки страви на жаровні готували, напевне, старші дочки [397, с. 296].

Софія була вже на останніх тижнях вагітності, коли стан здоров’я Потоцького настільки погіршав, що першої-ліпшої хвилини можна було сподіватися його смерті. Чи підпустив до себе перед смертю Щенсний невірну дружину, в жодному з доступних джерел не йдеться. Помирав сердега в глибокому відчаї, розуміючи, що він, вочевидь, не батько, а дід дитини, яка от-от мала з’явитися на світ. Заповів поховати себе з медальйоном на шиї, на якому було зображено Гертруду [380].

Станіслав Щенсний Потоцький помер у Тульчині наприкінці березня 1805 р. [877, с. 433], у віці п’ятдесяти трьох років. Дата смерті Станіслава Щенсного Потоцького в наявній досі літературі була спірною; вагалися між 13 і 16 березня 1805 р. В усякому разі її вказано за старим стилем. Найімовірніше, Потоцький помер 16–18 березня 1805 р. Це підтверджує лист Софії до Новосильцева від 16 березня 1808 р. [688, арк. 23].

Майже одночасно з його смертю Софія народила свою останню дитину – сина Болеслава.

Похорон володаря Тульчина був урочистим і пишним, але затьмареним ледве не символічною подією. Після панахиди в тульчинському костьолі небіжчика залишили в каплиці, у відкритій домовині, яку, очевидно, ніхто не охороняв. Уночі до костьолу вломилися якісь зловмисники, позривали з небіжчика ордени й коштовності, зняли з нього обшитий розкішними позументами мундир російського генерал-аншефа і задеревілий, голий труп обперли об стіну. У такому вигляді другого дня знайшли його гробарі та родина [966, с. 751].

Присуджений до смерті вироком національного трибуналу з позбавленням усіх титулів та почесних звань, Станіслав Щенсний Потоцький зійшов у могилу без жодної з відзнак, якими його було нагороджено за зраду батьківщини.

У 1817 р. останки Потоцького було урочисто перепоховано в домініканському костьолі, а 31 січня 1874 р. з цього храму (1833 р. перетвореного на православну церкву) перенесено до підземної каплиці Тульчинського парафіяльного костьолу св. Станіслава Костки (розбудованої давньої цвинтарної каплиці), наступної родинної усипальниці. Після революції, коли костьол було перетворено на склад, усі труни звідти, очевидно, видалили.

Потоцький мав дітей у двох шлюбах [871, табл. 141]. Щодо деяких з них світською думкою його батьківство бралося під сумнів. Жозефіна з Мнішків народила йому одинадцятеро: Пелагію Ружу (1775–1846 рр.), у першому шлюбі від 1793 р. за князем Францішком Сапєгою (1772–1829 рр.), у другому – від 1806 р. за князем Павлом Сапєгою (1781–1855 рр.); Щенсного (Фелікса) Єжи (1776–1809 рр.), неодруженого; Людвіку Софію (1778(9)–1850 рр.), заміжню від 1793 р. за Юзефом Коссаковським (1771–1840 рр.); Вікторію (1779–1826 рр.), яка вперше вийшла заміж 1801 р. в Петербурзі за графа Октава де Шуазель Гуф’є (1773–1840 рр.), царського шамбеляна й офіцера російської гвардії, з яким розлучилася, удруге – 1821 р. за Олексія Бахметьєва (1774–1841 рр.), генерала, намісника Бессарабії; Ружу (1780–1862 рр.), яка вперше вийшла заміж 1802 р. за графа Антонія Потоцького, з яким розлучилася 1812 р., удруге – 1813 р. за графа Владислава Браніцького (сина Ф.К. Браніцького); Констанцію (1781–1852 рр.), яка вперше вийшла заміж за Яна Потоцького, удруге – 1817 р. за графа Едварда Рачинського (1786–1845 рр.), польського консервативного політика, мецената науки і мистецтва; Станіслава Септима (1782–1831 рр.), російського генерала, таємного радника й обер-церемоніймейстера, одруженого від 1813 р. з графинею Катаржиною Браніцькою (донькою Ф.К. Браніцького); Октавію (1783–1842 рр.), заміжню від 1802 р. за Яном Непомуценом Свейковським; Ярослава (Жерослава) (1784–1838 рр.), російського генерал-майора, маршала російського імператорського двору, фундатора мальтійської командори, одруженого від 1807 р. з донькою С. Жевуського Марією (1786–1848 рр.); Володимира (1788–1812 рр.) й Ідалію (1793–1859 рр.), заміжню за князем Миколаєм Сапєгою (1779–1843 рр.) [636, арк. 1].

Софія «де Челіче Маврокордато», у першому шлюбі Вітт, крім трійки дошлюбних дітей, які померли в дитинстві, народила ще п’ятеро: Олександра, Мечислава, Софію, Ольгу і Болеслава [636, арк. 1].

Після смерті Потоцького розпочалася тривала боротьба за його величезний спадок (на 1803 р. Потоцькому належало в Київській губернії 58889 «чоловічих душ» кріпаків, а в Подільській – 50654). На нього претендували його друга дружина та діти від двох шлюбів.

18 серпня 1807 p. було затверджено доповідь Сенату, яка надала чинності закону, що встановлював порядок спадкування майна чоловіка вдовами, якщо їх було декілька; за приклад бралася складна справа поділу спадщини Станіслава Щенсного. Було встановлено, що Софія Потоцька (остання дружина графа) має право на 1/8 спадкових маєтностей на рівні із сімома синами Потоцького: від шлюбу із Жозефіною Мнішек Щенсним Єжи, Станіславом, Ярославом, Володимиром; від шлюбу із Софією Вітт Олександром, Мечиславом і Болеславом. Рішенням Сенату Щенсний Єжи призначався опікуном для братів Ярослава і Володимира і сестри Ідалії до виповнення їм 18 років. Софія призначалася опікункою над своїми дітьми: Олександром, Мечиславом, Болеславом, Софією, Ольгою. Графиня Потоцька отримувала рівну з усіма синами частину спадщини на правах вічного родового володіння [672; 364, с. 10].

Через певний час, 18 жовтня 1807 р., між спадкоємцями було укладено миролюбну угоду про розподіл спадщини гр. Станіслава Потоцького. Відповідно до угоди, спадщина поділялася таким чином: Щенсний Єжи отримував Брацлавський ключ; Станіслав – Соколівський; Ярослав – Хащоватський; Володимир – Дашівський; Софія від імені своїх синів: Олександра – Уманський, Мечислава – Тульчинський, Болеслава – Тростянецький; і самостійно Софія – Торговицький і Буцький. Немирівський маєток було вирішено поділити для приданого між сестрами, які його з огляду на своє неповноліття ще не отримали [659, арк. 54].

7 грудня 1809 р. в Брацлавському повітовому суді була укладена миролюбна угода про припинення всіх претензій щодо поділу спадщини. Були прийняті такі рішення:

1) кожен із братів сплачував сестрам Софії та Ользі по 112 тис. злотих, мати Софія Потоцька – 1 млн 200 тис. злотих, плюс проценти на цю суму і 400 тис. злотих на весільні дарунки; таким чином, загальна сума посагу сестер мала становити не менше 2 млн злотих кожній;

2) установлювався порядок взаємозарахування боргів між різними маєтками Потоцьких, а також штрафів за маєтками, що перебували в заставному володінні;

3) кожен зі спадкоємців (ішлося про синів гр. Потоцького) повинен був сплатити Софії 1/8 судових витрат по справі спадщини;

4) борги за маєтком мав виплатити кожен спадкоємець окремо, тільки на ту частину, яку успадкував;

5) борги служителям і селянам по Тульчинському маєтку як опікун сплачувала Софія;

6) усі Потоцькі повинні також сплатити 1/8 всіх витрат, понесених графинею Потоцькою на спорудження Тульчинського костьолу [695, арк. 58–61, 71].

Здавалося б, проблему вирішено, перший етап поділу маєтностей магнатерії Потоцьких на Уманщині відбувся, але чвари між спадкоємцями продовжувалися. Протягом 1813–1814 рр. діяла судова комісія Київської, Подільської та Волинської губерній з розбирання справи поділу маєтностей Станіслава Щенсного. На жаль, не вдалося достеменно встановити, хто з Потоцьких ініціював її створення, але відомо, що спадкоємці по лінії Мнішків неодноразово намагалися якщо не усунути Софію від опіки над її дітьми, то принаймні обмежити права щодо опіки [659, арк. 24; 364, с. 11].

Вірші Потоцького зібрала і видала Е. Александровська в збірнику «Вірші Юзефа Коблянського і Станіслава Щенсного Потоцького – забутих поетів Просвітництва»и, виданому у Варшаві в 1980 р. Частину багатої кореспонденції Потоцького опублікували: Ф. Пуласький – «Листи Щенсного Потоцького до Катерини II і Зубова», надруковані в«Kwartalnik Historyczny» 1903 р., та Е. Ростворовський – «Кореспонденція Щенсного Потоцького із Северином Жевуським», надрукована в«Przegląd Historyczny» 1954 р.) [1022, с. 201].

Розглянувши основні віхи життя та діяльності Станіслава Щенсного Потоцького, можна зробити такі висновки. Серед основних імпресингів, що потужно вплинули на формування особистості Щенсного, можемо назвати такі, як: народження в консервативній родині, де з раннього дитинства виховували в дусі магнатської родової гордості та бездумного, поверхового, екзальтованого святенництва; деспотичні, жорсткі риси характеру батьків, що наклало відбиток на все життя, так само як і те, що Станіслав був єдиним сином і на нього покладалися величезні надії, які тяжіли над ним усе життя (С.Щ. Потоцький мав усі дані для того, щоб посісти престол Речі Посполитої); отримання належної освіти; виявлення з раннього віку літературних здібностей, виховання в багатомовному середовищі, що заклало базові основи знань й освіченості; невдале кохання і перший шлюб, що вплинуло на подальше формування відносин із жінками (розчарування, невпевненість, повна віддача у відносинах і велика довіра, якої вони, як правило, ніколи не виправдовували); постійний вплив різних агентів соціалізації (починаючи від родичів і закінчуючи підлеглими). На прикладі Щенсного всередині роду Потоцьких відбулася певна трансформація щодо шлюбного відбору, пов’язана із загальноєвропейськими тенденціями, зокрема з проникненням ідей просвітництва і романтизму, які по-новому розглядали особистість жінки і дитини, роль кохання в житті людини. Підтвердженням цього є третій шлюб із жінкою значно нижчого походження. Підтримуючи думку італійського онтопсихолога Антоніо Менегетті про те, що основним принципом життєдіяльності є принцип пульсації [410, с. 97–121], можна виділити періоди спаду та піднесення суспільної та громадсько-політичної активності Станіслава Щенсного: період піднесення припадає на 1780–1792 рр., спаду – на роки еміграції, останні роки життя. На прикладі Щенсного простежуємо феномен «сили повернення», який особливо яскраво проявляється в період повернення з гамбурзької еміграції. У Станіслава Щенсного можна відзначити відсутність здатності та готовності максимально самостійно мобілізувати власні сили, брак достатньої для продуктивної творчості цілеспрямованості без зовнішньої стимуляції. Зміна орієнтації в політичних поглядах призводить до трансформації його національної свідомості та національної самоідентифікації. Спираючись на дані стосовно розвитку маєтків графа, Щенсного можна назвати добрим господарником і людяним паном. Заслуговує на увагу різнопланова меценатська діяльність Потоцького (освітні, медичні заклади, церкви та ін.); почасти завдяки проектам Станіслава Щенсного, Потоцькі залишили нам унікальну історико-культурну спадщину (дендрологічний парк «Софіївка», тульчинський маєток, який називали «подільським Версалем», унікальні книгозбірні, велику кількість культових споруд і под.)

3.2. Сини Щенсного від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек: життєві віхи

Досліджуючи сімейну історію на прикладі родини Станіслава Щенсного Потоцького, неможливо не зупинитися на розгляді понять сім’ї та шлюбу.

Відомо, що сім’я – осередок суспільства. Можна було б визначити її і як своєрідну модель або навіть ген суспільства. Адже в сім’ї виявляють багато визначальних характеристик останнього. У ній відбиваються риси соціального буття. Водночас саме через сім’ю (в ході соціалізації нових поколінь) зберігається стійкість та спадкоємність соціуму. У житті будь-яких суспільств бувають періоди, коли руйнуються або розпадаються всі зв’язки, і лише сім’я залишається місцем, де зберігається соціальний генотип, що передає соціальну пам’ять майбутньому.

Сім’ю визначають як засноване на шлюбі та кровній спорідненості об’єднання людей, пов’язаних спільністю побуту і взаємною відповідальністю [497, с. 108].

У будь-якому суспільстві сім’я має подвійний характер. З одного боку, це загальна соціальна інституція, а з іншого – мала соціальна група, що має специфічні закономірності функціонування і розвитку. Це зумовлює залежність сім’ї від суспільного ладу, існуючих економічних, політичних і релігійних відносин і водночас досить значну самостійність. У сфері сімейного життя традиції є дуже стійкими. Вони не змінюються відразу за змінами в економічній та політичній сферах суспільства.

Основою сім’ї є шлюб як історична форма соціальних відносин між чоловіком та жінкою, за допомогою якої суспільство впорядковує і санкціонує їхнє статеве життя, встановлює їхні подружні та батьківські права й обов’язки [440, с. 165].

Виходячи з вищезазначеного, доречно проілюструвати класичні визначення сім’ї та шлюбу прикладом сімейно-шлюбних відносин Станіслава Щенсного Потоцького.

С.Щ. Потоцький був тричі одружений. У першому шлюбі нащадків не мав, хоча відомо, що Гертруда Потоцька (з Коморовських) загинула, будучи вагітною.


Рис. 3.2. Шлюби Станіслава Щенсного Потоцького

У шлюбі із Жозефіною Амалією з Мнішків Станіслав Щенсний перебував двадцять чотири роки (1774–1798 рр.) [915]. Офіційно подружжя мало одинадцять дітей, але на схилі життя з одинадцятьох дітей, народжених Жозефіною, рідними Потоцький визнав лише трьох – доньок Пелагію і Людвіку і сина Щенсного Єжи [357, с. 10].


Рис. 3.3. Діти Станіслава Щенсного Потоцького

від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек

Від другого шлюбу Станіслав Щенсний мав офіційно чотирьох синів.

Щенсний Єжи Потоцький (1776–1809 рр.) – найстарший син Станіслава Щенсного Потоцького і Жозефіни Амалії Мнішек, який з’явився на світ 12 серпня 1776 р. Про це свідчить архівний документ, що містить духівницю від 4 серпня 1809 р., в якій Щенсний Єжи просив, щоб на його могилі зробили такий запис: «Hic jacet Felicianus comes a Potok Potocki, natus anno millesimo septemgentesimo septuagesimo sexton, die decimal secunda mensi Augusti» [679, арк. 93].

За твердженнями польських істориків, Щенсний Єжи «народився з добрими схильностями серця і не був гарних розумових здібностей [856, с. 69]». Його виховання було довірене секуляризованому піярові Трусколявському. То була вчена людина, до того ж дотепна і мила, але розбещеної вдачі. Юнак, який полишив такого майстра виховання, був відісланий до Петербурга, де гарною статурою і веселою вдачею він сподобався царській родині, особливо її членам, що були з ним одного віку, та між ними зав’язалися приязні стосунки. Залишений при дворі в такому незрілому віці без провідника, без ґрунтовних моральних засад, Єжи Щенсний пристрасно полюбив карти, жінок і розкіш [856, с. 69].

Станіслав Щенсний дбав, щоб спадкоємець його прізвища і багатства гідно представляв родову традицію, та із задоволенням відзначав у кільканадцятирічному хлопцеві пориви та міркування, які свідчили про те, що він дуже серйозно переймається доктринами магнатського республіканізму. Незадовго до того, як покинути батьківщину в 1793 р., він писав до сина: «Я дуже задоволений, що ти так думаєш, що відчуваєш нашу шляхетську Річ Посполиту, як відчували її твій батько, діди й прадіди [...] Пам’ятай, що ти народився польським шляхтичем, люби свій стан, і нехай привілеї цього стану будуть для тебе святими; бережи їх усіма способами, які тільки дозволить тобі Бог, бо цей стан – фортеця Речі Посполитої, ба навіть і сама Річ Посполита». Уривок цього листа слідом за Тадеушем Корзоном наводить польський історик Єжи Лоєк [952, с. 244]. Хоча склалося так, що ця шляхетська Річ Посполита за неабиякої участі полум’яного патріота Станіслава Щенсного Потоцького через два роки перестала існувати, це нітрохи не змінило світогляду Щенсного Єжи. Він швидко перекваліфікувався на вірнопідданого імператриці Катерини II, а після її смерті в 1796 р. негайно переніс свої вірнопідданські почуття на її наступників – Павла І та Олександра І. Потоцькі постаралися забезпечити своєму первородному синові якнайсприятливіший життєвий старт при російському дворі; тож Щенсному Єжи було присвоєно звання камер-юнкера, і він стояв на порозі кар’єри, яка могла просуватися приголомшливими темпами.

Після цього молодого пана Потоцького почали трактувати по-різному: його батько в 1794 р. визнав себе росіянином, але попри все не міг порвати зі своєю польською традицією і минулим; зате син уже не мав, по суті, нічого спільного з польським духом, і не лише за правом вибору, а й просто за браком будь-яких інших емоційних та світоглядних зв’язків міг приписати себе до російської нації [952, с. 244].

Однак на перешкоді цій кар’єрі стали шокуючі – навіть для Петербурга – звички Щенсного Єжи. Молодий Потоцький, за твердженням Єжи Лоєка, був сповнений передусім психопатичного потягу до азартних ігор і витрачав на це величезні суми грошей. Упродовж кількох років він не лише систематично тринькав виплачуване батьком солідне утримання, а й брав гроші в борг, який, за переказами, досяг зрештою (близько 1800 р.) страхітливої суми у 2 млн польських злотих. Манія азарту переслідувала Щенсного Єжи аж до останніх днів його короткого життя. Всією Україною з цього приводу ходили численні анекдоти. Розповідали, наприклад, що вже після батькової смерті Щенсний Єжи їхав якось із Бердичева до Києва в товаристві горезвісного авантурника і шулера Ігнація Хадзкевича. На одній із поштових станцій обидва пани відчули нездоланне бажання зіграти партію у віст, однак бракувало карт. Тоді Хадзкевич подав іншу ідею. Обидва пішли в поле під скирту соломи і там почали примітивну, але, як виявилося, дуже захопливу для пана Потоцького гру: вони по черзі витягували зі скирти соломинки, і той, хто витягував довшу, забирав ставку. Так дивно склалося, що досвідченому шулерові Хадзкевичу щастя сприяло більше. Просидівши під скиртою півдня, Щенсний Єжи програв йому не багато і не мало, а 14 тис. дукатів, які, звичайно, мусив якомога швидше виплатити [856, с. 73]. Подейкували, що молодий Потоцький міг просидіти біля зеленого столика навіть десять днів без перерви, без сну, перериваючи гру щонайбільше на кільканадцять хвилин. Отже, неважко зрозуміти, що з таким характером і вподобаннями навіть величезних доходів від тульчинських та уманських латифундій надовго вистачити не могло.

Щ

6*

енсний Єжи від матері успадкував лише потяг до розбещеного і невпорядкованого способу життя; з ранньої юності він був постійним завсідником різноманітних інтимних закладів. Aле знаменним є те, що навіть пристрасті завжди поступалися місцем перед потягом до азартних ігор. Маючи певні артистичні та літературні амбіції, успіхами на цій ниві він, однак, похвалитися не міг [952, с. 245].

У віці ледь за двадцять років через свій скандальний спосіб життя Щенсний Єжи набув у Петербурзі такої недоброї слави, що батько не переставав гудити його за компрометацію родового прізвища і втрату шансу, даного йому щедрою імператорською ласкою. Деморалізацію сина Станіслав Щенсний приписував впливу Жозефіни, оскільки той підтримував із матір’ю постійні та близькі контакти.

Вплив Щенсного Єжи на погляди і поведінку матері – пані Потоцької – був значним, позаяк саме до нього Софія звернулася з проханням переконати Жозефіну, що для всіх зацікавлених осіб найвигіднішим буде формальне розірвання її фактично вже розірваного шлюбу зі Станіславом Щенсним [952, с. 246].

Правдоподібно, що Софія Вітт раніше особисто не знала майбутнього пасерба і навіть вважала його своїм ворогом. Тепер вона мала переконатися, що молодий Потоцький ставився до неї дуже прихильно і ладен був чимало зробити для неї, очевидно, розраховуючи, що Софія на віддяку зможе зм’якшити гнів його батька.

Зберігся цікавий лист Щенсного Єжи до Софії Вітт; під ним не стоїть жодна дата, але не виникає сумніву, що його написано наприкінці 1797 або початку 1798 р. Цим листом відкриваються їхні тривалі стосунки, що згодом дуже ускладнилися. Молодий Потоцький звертався до майбутньої мачухи тоном, сповненим поваги, називав її «Мadаmе laСоmtessе»,але водночас давав зрозуміти, що вже вважає її членом родини. Шкодував, що Софія якийсь час на нього сердилася; висловлював сподівання, що все вже залишилося в минулому, тим більше, що він має для неї приємну новину: мати дає свою згоду на розлучення. Вона повинна була зробити це ще кілька років тому, завдяки чому уникнула б багатьох страждань і нині була б набагато щасливішою. «Гадаю, що все це (розлучення – Т.Ч.) вдасться залагодити без особливих труднощів, – писав Щенсний Єжи, – і що незабаром я побачу тебе цілком задоволеною і заспокоєною. – А в кінці додавав: – Я добре бачу, що тато дуже на мене гнівається, про що недвозначно свідчить його лист. Він дорікає мені, що я не маю до нього довіри; не пише про це прямо, але звинувачує мене також у невдячності. Ти дуже добре розумієш, люба графине, як це мене засмучує [...] ти, о пані, яку він кохає і якій у всьому вірить, візьми, прошу тебе, мене під свій захист і спробуй виправдати...» [679, арк. 1–4].

Цілком імовірно, що Софія впоралася з цим завданням із добрим результатом. Із цього моменту всі свої інтереси вона пов’язувала з інтересами Щенсного Єжи, і цей альянс мав принести обом сторонам рівно стільки ж вигоди, скільки кривди він завдавав Станіславу Щенсному Потоцькому [952, с. 247].

Відомо, що після смерті матері 1798 р. Щенсний Єжи не відмовився від попереднього способу життя. Можна навіть припустити, що, очікуючи на швидкий виклик до Тульчина, він розкошував останніми рештками свободи і давав повний вихід своїй картярській манії. Скандал, спричинений конфліктом Щенсного Єжи з компанією петербурзьких шулерів, привернув увагу царя Павла І. Роздратований правитель наказав негайно вислати молодого Потоцького під військовим ескортом до України. Так, 1799 р. в Тульчині з’явився фельд’єгер із листом імператора, який наказував батькові гульвіси взяти його під свою сувору опіку; з карети вийшов також пригнічений і похмурий Щенсний Єжи і, плачучи, впав батькові в ноги... [952, с. 255].

Потоцький прийняв його, як блудного сина. Пробачив розпусний спосіб життя, сплатив його борги, подарував могилівський маєток над Дністром та відкупив у кузена, Вінцентія Потоцького, Немирів – волость, що налічувала близько 10 тис. кріпаків [739, с. 49–50, 60–70]. Однак, повернувшись на Поділля, Щенсний Єжи поселився в Тульчині, поряд із батьком і його вродливою, хоч і дещо підстаркуватою, дружиною.

У 1800 р. Софія відсвяткувала своє сорокаріччя; Станіслав Щенсний був від неї на вісім років старший, а Щенсному Єжи саме виповнилося двадцять чотири. Пасерба і його вродливу мачуху розділяли шістнадцять років. Проте це не завадило Щенсному Єжи стати коханцем своєї мачухи [768, с. 147].

На основі доступних нам джерел неможливо встановити, коли і за яких обставин цей зв’язок вступив у таку стадію. Але про те, що так було насправді, свідчать не лише численні розповіді сучасників, які спостерігали за перебігом подій у Тульчині, а й передусім листування Софії та Щенсного Єжи. Певна річ, коханці старанно приховували ці аморальні стосунки і Станіслав Щенсний не скоро про них довідався.

З часом любовні стосунки мачухи і пасерба серйозно затьмарилися, хоча Софія і надалі обдаровувала Щенсного Єжи своїми далеко не материнськими почуттями. Цьому великою мірою сприяли непорозуміння в майнових справах; перебравши на себе управління величезними маєтками батька, молодий Потоцький давав безмежну волю своєму бажанню втішатися життям та віддавався азартним іграм, що завдавало серйозної шкоди спадковій масі й загрожувало дуже швидким витрачанням успадкованого багатства. Повернувшись 1795 р. із Гамбурга, Станіслав Щенсний здійснив загальне обкладення оброком селян у своїх маєтках, у такий спосіб домагаючись інтенсифікації товарного господарства та збільшення дохідності своїх земель; однак після його смерті Щенсний Єжи дійшов висновку, що обкладення селян оброком сприяє їхньому неробству, тому скасував оброк і повернув панщину, що, звісно, не вийшло на краще ні для кріпаків, ні для тульчинської скарбниці. Влада Щенсного Єжи над усіма маєтками була, звичайно, тимчасовою і мала тривати лише до моменту закінчення процесу про спадщину, поділу маєтків й остаточного розмежування між спадкоємцями. З одного боку, в інтересах Софії було відтягти момент цього поділу якнайдалі, оскільки поки що завдяки особистим стосункам із пасербом вона тримала у своїх руках контроль над усім майном; а з другого боку, вона жахалася безвідповідальності Щенсного Єжи і розтринькання ним усього багатства [1034, с. 87–97].

Обов’язки тимчасового управителя маєтками померлого батька Щенсний Єжи виконував далеко не найкращим чином, дратуючи цим братів та сестер і вельми засмучуючи Софію. На жаль, бракує точної інформації, як у 1806–1807 рр. складалися їхні взаємини, але ми можемо припускати, що пані Потоцька почувалася дуже зв’язаною через настирливість та ревниву агресивність закоханого пасерба. Усе це спричинилося до рішення, прийнятого Софією восени 1807 р.: вона надумала перебрати у свої руки управління всією спадковою масою, відкупити в Щенсного Єжи його розорені й обтяжені боргами маєтки (серед них Немирів у Брацлавському повіті та сусідня Ковалівка), а його самого відіслати за кордон поправити там своє здоров’я, підірване розпусним способом життя. Відповідна угода, підписана в Петербурзі в листопаді 1807 р., забезпечувала Щенсному Єжи довічний дохід у розмірі 15 тис. дукатів на рік, натомість Софія ставала володаркою всіх майнових прав пасерба, перебравши на себе і всі його борги. Як виявилося згодом, для пані Потоцької то була дуже невигідна операція, тому що борги Щенсного Єжи дорівнювали вартості всього його майна, збільшеного за рахунок частки батькової спадщини. З 13 листопада 1807 р. управління майном покійного Станіслава Щенсного Потоцького тимчасово, до моменту підписання угоди про поділ, перейшло до рук його вдови [856, с. 221].

На весну 1808 р. припадає від’їзд Щенсного Єжи. У перші дні травня 1808 р. він покинув Тульчин. Певно, сумним було його прощання з мачухою; Софія запевняла його, що поквапиться слідом за ним до Франції, щойно дасть лад майновим справам, але обоє не дуже, мабуть, у це вірили. Пані Потоцька прощалася зі своїм пасербом ніжно і сердечно, до останньої хвилини не відмовляючи йому в правах коханця [952, с. 276].

24 травня Щенсний Єжи був уже в Дрездені, 8 червня в Лейпцизі, 11 червня у Франкфурті-на-Майні та приблизно 27 червня, нарешті, опинився в Парижі. Відтепер про його спосіб життя і стан здоров’я Софія довідувалася лише з часто отримуваних від нього листів, а також із розповідей своїх довірених посланців, які впродовж наступних двох років кілька разів виїжджали до Франції, аби вручити Щенсному великі суми грошей, а згодом, під час хвороби, оточити його турботливою опікою [952, с. 276].

Потоцький писав мачусі через кожних кілька днів, а в деякі періоди майже щодня [679]. Важко назвати цікавими ці його довгі й багатослівні, майже позбавлені змісту листи, але вони є характерним свідоцтвом його способу мислення. Щенсний Єжи писав виключно французькою, стилем й орфографією, які свідчили про ґрунтовне опанування цією мовою в розмовній формі, однак про вкрай погану обізнаність у її граматиці. Свою адресатку він називав дуже ніжно: ma belle amie, ma divine amie, ma chere amie, ma charmante amie; іноді, але рідко ma belle mаmаn. Однак усе, що хотів їй повідомити, зводилося до традиційних запевнянь у коханні й тузі, до описів архітектури, яку він оглядав, до нарікань на щораз гірший стан свого здоров’я й особливо до безперервних скарг на катастрофічний вміст власної кишені.

Важко не повірити, що відразу після того, як Потоцький покинув батьківщину, він дав повну волю своїй манії азартних ігор. Невідомо, скільки грошей він узяв із собою, але вже 13 липня 1808 р. повідомляв Софію, що не має ні гроша, що заліз у тисячні борги, і вимагав якомога швидше вислати йому 15 тис. дукатів. У наступні тижні ця тема займала більшу частину всіх його листів. Він обіцяв, що тільки-но отримає ці гроші, відразу покине повний спокус Париж і виїде на провінцію. Гроші не надходили, оскільки Софія просто їх іще не мала, але Потоцький не дуже в це вірив.

29 липня 1808 р. він писав із Парижа: «Зізнаюся тобі, що я вже стукав у всі двері, щоб роздобути трохи грошей, але тут неможливо позичити бодай сольдо. Звертався до Шуазеля, до російського посла, проте ніхто не дає мені навіть сольдо».

1 серпня 1808 р.: «Будь ласка, ma belle amie, зроби все, що в твоїх силах, і вишли мені грошей, але не менше, ніж я в тебе просив, бо інакше я не зможу покинути Париж. Ти не уявляєш собі, mа belle Sорhі, як важко роздобути тут грошей».

14 грудня 1808 р.: «Пишу тобі сьогодні, хоча й знаю, що роблю дурницю, бо в цю хвилину я на тебе дуже злий. Та й як же мені не злитися, якщо мене з ранку до вечора діймають кредитори, а я не знаю, що сказати цим людям, які кричать: «Плати! Плати негайно!» Я справді не знаю, що робитиму цієї зими; буде добре, якщо кредитори не запроторять мене за грати. Голодувати я не буду, бо ще користуюся довірою у своєму готелі й мене щодня годують обідом; що ж до моїх людей, то з ними зовсім інша річ – вони не можуть їсти в кредит. Якщо ти не вишлеш мені зразу після київських контрактів 24 тис. дукатів, я не знаю, що зі мною буде; я конче мушу покинути Париж, бо мої легені, попри загальне поліпшення здоров’я, і далі дуже хворі та я весь час на них потерпаю […] Сподіваюся, що ти не сумніваєшся в моїй прихильності до тебе; я щиро тебе кохаю і можу запевнити, що кохав би тебе ще палкіше, якби ти прислала мені грошей».

Ці нарікання не заважали Щенсному описувати Софії свої туристські прогулянки околицями Парижа, гулянки з поляками, яких він зустрічав у цьому місті, й навіть розваги в товаристві дівчат легкої поведінки. Кожен із цих листів розкривав нутро їх автора – великої, бездумної, зіпсутої й дурнуватої дитини, яка мучить свою мачуху і колишню коханку іпохондричними скаргами, невміло приховує від неї своє розпусне і гуляще життя, через яке щораз глибше загрузає в позички.

Щенсний Єжи увесь час запевняв пані Потоцьку в незгасному коханні, пересилав через неї поцілунки та вітання дітям, торочив про свою тугу за батьківщиною і майже щотижня погрожував, що готується вже до повернення до України. Софія приймала його любовні декларації з вдячністю, але без особливого хвилювання; натомість натяки про повернення сповнювали її жахом й у своїх відповідях вона наполегливо переконувала пасерба, що йому ще треба залишитися за кордоном [952, с. 277–278].

Однак пасерб не переставав піддавати її тяжким випробуванням. Писав їй часто, – як на психічну витривалість Софії, мабуть, аж занадто часто, – й атакував її бідканнями про свою жахливу скруту і низки нестерпних страждань, яких йому завдають численні недуги.

Хвороба Щенсного Єжи не може викликати сумніву, оскільки невдовзі він віддав Богові душу, однак розпусний спосіб життя, без сумніву, прискорював його кінець.

Тисячі дукатів, що їх посилала Софія, були краплею в морі потреб пана Потоцького. Він загруз у боргах і марно намагався випросити в кого-небудь якусь рятівну позичку. На Різдво 1808 р. Єжи Щенсний повідомив Софію, що знайшов когось, готового дати йому позичку розміром у 50 тис. франків (або 4 тис. дукатів), але той вимагає від неї поруку – вексель, підписаний Вінцентієм Потоцьким; тож він написав дядькові сердитого листа і сподівається, що той йому не відмовить. Тим часом «я приречений сидіти в своїй кімнаті, бо не маю за що купити навіть квитка до театру». 28 грудня 1808 р. він попереджував Софію, що будь-якої хвилини чекає на колективний візит кредиторів: «ти жорстока, бо залишила мене в такому стані […] Здоров’я моє й далі дуже кепське, з легенями не краще, та й, крім того, що я страшенно кволий, почуваюся так, неначе все моє тіло побите». 30 грудня він інформував пані Потоцьку, що в будь-який момент може опинитися за ґратами; один із розлютованих кредиторів, який тримає його векселі на 30 тис. франків, погрожує поліцією. «Усі мої ресурси в Парижі вже вичерпано, жоден із лихварів не хоче позичити мені бодай сольдо […] У своєму нещасті я втішаю себе тим, що згадую долю Понятовського, якого тут були засадили до тюряги за борги. Але він вийшов звідти, просто з в’язниці поїхав на свою коронацію і став королем. Сподіваюся, що моя доля теж буде прихильна до мене; хтозна, чи після виходу із храму св. Пелагії я не зустріну посланців якогось народу, що привезуть мені корону?» Цього гумору вішальника йому навряд чи вистачило б надовго; на щастя, уранці 9 січня 1809 р. до Парижа прибув Чижевич. «Соромно тобі признатися, – ще того самого дня писав Щенсний до Софії, – що 6 тис. дукатів, які ти мені прислала, були для мене не менш приємними, ніж твій лист!» [952, с. 294–295].

В останні дні його становище було, певно, таке жахливе, що він увесь час ховався вдома від кредиторів і не вставав із ліжка. Попри цю серйозну допомогу, надану Софією, йому ще залишалося 12 тис. дукатів боргу. Чотирма днями пізніше, 13 січня, в гаманці Потоцького лишилося лише 250 дукатів. Починаючи з лютого, він писав до Софії вже значно рідше, стан його здоров’я, вочевидь, дуже погіршав. 15 березня 1809 р. він повідомив Софію, що йому дошкуляють нестерпні ревматичні болі: до недуги він важив 286 фунтів, а тепер заледве 152. 26 квітня він знов атакував пані Потоцьку сповненими розпачу скаргами; мовляв, уже три тижні він сидить без копійки, а через війну Наполеона з Австрією поштовий зв’язок із Росією дедалі гіршає. На щастя, наприкінці квітня до Парижа знову прибув невтомний Чижевич із торбою дукатів від пані Потоцької. Ця нова допомога дала йому змогу протриматися в Парижі до літа, коли, підштовхуваний недугою, він вирушив в останню у своєму житті подорож на один із піренейських курортів [679].

У Піренеях на висоті 1219 м над рівнем моря розташований невеликий курорт Бареж. Тринадцять джерел мінеральної води з великим умістом натрію та сірки здавна були відомі своїми лікувальними властивостями для мешканців цих околиць. На зламі XVIII і XIX ст. води Барежа славилися як надзвичайно ефективний лікувальний засіб, і саме тут лікарі порадили шукати для себе порятунку виснаженому недугою польському пацієнтові [952, с. 303].

Нині вже важко з’ясувати, на що саме хворів Щенсний Єжи, крім венеричної інфекції; втім, ця недуга не була великою сенсацією, оскільки вона дошкуляла більшості чоловіків із суспільно привілейованих верств, і здоровим уважався кожен, хто був позбавлений її зовнішніх симптомів. Без міри розбещений спосіб життя Потоцького не сприяв, звісна річ, лікуванню його ослабленого організму. У Парижі, крім азартних ігор, він цікавився здебільшого закладами, які відкривали перед туристами доступ до витончених сексуальних утіх; в останній період свого життя він буцімто мав контакт з однією англійською куртизанкою, «яка, щоб сильніше збуджувати його чуттєвість і стати для нього ще спокусливішою, посипала шпанською мушкою сухарики, які подавала йому до кави. Ці щоденні ласощі так отруїли йому кров і так заразили гнилизною, що отруєне тіло шматками відпадало від кісток» [856, с. 71]. Однак образ Потоцького, що гнив за життя, треба приписати фантазії мемуариста; на цій підставі важко спробувати висунути якусь гіпотезу про причину його наглої смерті. У всякому разі до Парижа він уже не повернувся.

Про останні місяці життя ІЦенсного Єжи не збереглося жодної інформації. У Барежі з ним перебувало кілька слуг, і серед них камердинер Фонтане. Можливо, через воєнну австро-французьку кампанію поштовий зв’язок між східною і західною частинами Європи значно утруднився, і пані Потоцька майже не отримувала від свого пасерба хоча б якихось вістей.

У Барежі стан здоров’я Щенсного Єжи настільки погіршав, що він уважав за необхідне скласти в місцевого нотаріуса заповіт. Чи відрізнявся чимось цей документ від попереднього заповіту кінця 1808 р., про який згадувала Софія в одному із цитованих вище листів, на жаль, невідомо. Заповіт, складений у Барежі-ле-Бен 4 серпня 1809 р., справді виявився останньою волею Щенсного Єжи Потоцького [952, с. 304].

У вступі заповідач констатував: «Прийшовши на світ із величезним багатством, унаслідок пристрасті до гри та різних інших обставин, я так жахливо його розтринькав, що, якби не дружба і невтомні зусилля, що їх зробила заради врятування моїх справ мачуха, графиня Софія Потоцька, я був би, мабуть, доведений нині до жебрацького стану […] Свою вдячність я можу висловити їй, тільки жертвуючи і передаючи в довічне володіння все своє майно, яке в даний момент перебуває в її руках, а також усе те, що належить мені будь-де-інде, в різних місцях та різних краях. Водночас я прошу мою мачуху про таку ласку: мої молодші брати володіють величезним багатством, і той невеликий спадок, який дістався б їм після мене, нітрохи не зміг би причинитися до збільшення їхнього добробуту. Тому я прошу пані графиню Софію Потоцьку так розпорядитися, щоб у момент, коли вона після довгого і щасливого життя в родинному колі закінчить своє існування, майно, яке я їй заповідаю, було передане моїм сестрам Софії й Ользі. Маю надію, що мої брати не захочуть чинити спротив такій волі свого старшого брата...» [397, с. 346-347].

Наглядати за виконанням заповіту Потоцький просив сенатора Новосильцева і сенатора Северина Потоцького. Насамкінець він попросив, щоб йому влаштували якомога скромніший похорон, а тіло поховали в дерев’яній труні на цвинтарі в Барежі чи в якійсь іншій місцевості, де його спостигне смерть. Однак побажав, щоб на могилі спорудили мармуровий саркофаг в античному стилі з короткою епітафією, де було б указано прізвище і дату його народження і смерті [679, арк. 92–94].

З моменту складання заповіту стан здоров’я Потоцького погіршувався з дня у день. 23 серпня він написав останнього листа до брата Володимира: «У той час, коли ти воюєш і шукаєш собі на полі битви славу або смерть, твій нещасний брат, вимучений болем і стражданнями, готується скінчити своє жалюгідне існування. Лише диво може врятувати мене від смерті. Тож, любий брате, пишу тобі вже востаннє; все показує на те, що мені залишилося всього кілька днів. Любий Володимире, я знаю твоє добре серце і твою натуру, твою чесність та лояльність. Тому маю до тебе прохання, любий мій брате; я склав свою останню волю. Мені залишилося вже небагато, та крихта, яку ще можна було б вирвати, нікого не збагатить. Ушануйте мою волю, не дозволь, щоб правники спонукали вас до дій, які могли б порушити спокій праху вашого нещасного брата...» [856, с. 222]

Очевидно, він боявся, що Станіслав і Ярослав можуть після його смерті тероризувати Софію своїми претензіями на спадщину. У вересні Щенсний Єжи вирішив повернутися до Парижа. На жаль, сил на це йому вже забракло – він дістався лише Тарба, містечка в Піренеях, за кілька десятків кілометрів від Барежа. Імовірно, тут в останні дні вересня або в перші дні жовтня 1809 р. Щенсний і помер [952, с. 305].

В останні хвилини перед смертю, щоб уникнути офіційного опечатування після своєї кончини рухомого майна, виконавцем заповіту він призначив камердинера Фонтане. Той забрав із собою заповіт та переслав його до Тульчина з якоюсь оказією. До рук Софії цей документ потрапив лише в січні 1810 р.

Але про смерть свого пасерба пані Потоцька довідалася знано раніше. «Щенсний помер! – писала вона до Новосильцева 22 жовтня (3 листопада) 1809 р. – Не можу тобі навіть передати, якого болю завдала мені ця звістка. Я дуже добре знала, що він хворий і довго протягти вже не зможе; але Чижевич подавав мені надію, що він проживе ще кілька років і що справи його не такі вже й кепські. Легко повірити в те, чого дуже прагнеш! Цей сердега Щенсний мав, звичайно, свої вади, але він прихилився до мене всім серцем і душею; тепер мені залишилося шкодувати за ним до кінця життя. Найдужче мені болить свідомість того, що я не змогла поїхати до нього й опікуватися ним під час тривалої та тяжкої хвороби. Я знаю, що не маю за що дорікати собі; єдине, що за два останні роки я могла дозволити собі особисто, то це нашу подорож до Криму. Тих двох вільних місяців, які тоді мені випали, не вистачило б на подорож до Франції та повернення назад. Та, попри всі ці аргументи на мою користь, я й досі в розпачі від того, що не змогла всолодити останні хвилини його життя і засвідчити йому перед смертю доказ своєї дружби. Лише три дні тому ми отримали цю сумну звістку. Діти мої в розпачі, і це тільки збільшує мій біль. Помер дорогою з Барежа; якби був не рушав із Парижа, то, може, ще б пожив. Ті нікчемні води в Барежі, ті радикальні ліки завдали йому, судячи з усього того, що написав нам Фонтане, більше шкоди, аніж користі. Мій смуток не дозволяє мені як слід зібрати докупи думки, і насамкінець я хотіла б іще додати, що не можу виїхати звідси перед контрактами; ці мої аргументи, сподіваюся, ти визнаєш слушними...» [688, арк. 60–61].

Жалюгідне, нікчемне життя Щенсного Єжи перековерcало долі багатьох людей, але найбільш страшним тягарем на його плечі лягла смерть батька, до якої він був причетний почасти своїм аморальним способом життя, почасти своїм вихованням.

Станіслав Потоцький (1782–1831 рр.) [477, с. 232] – син Станіслава Щенсного і Жозефіни Амалії з Мішків [1048]; генерал наполеонівських військ, а на схилі життя – тайний радник, сенатор і великий майстер обрядів російського двору [1112, с. 59].

Уже 1 квітня 1793 р. граф Потоцький «малолітнім корнетом» був приставлений на службу до кінного полку, але в 1796 р. був виключений із нього через малолітство.

Як підріс, для ознайомлення з бухгалтерією був увірений обліковцеві центральної економічної канцелярії в Тульчині. «Не була для нього, – пише Хжонщевський, – ця наука марною, тому що, хоча після придбання спадку, почав було його розтринькувати, однак вчасно схаменувся, впорався з цифрами і своїй доньці залишив більший спадок, ніж той, який одержав у спадок після смерті свого батька [851, с. 133]».

У 1803 р. Станіслав вступив уже на діючу службу – поручиком Лейб-Кірасірського Її Величності полку, а через рік знову перейшов до кінного полку.

З 1805 р. Потоцький перебував у закордонному поході під безпосереднім командуванням цесаревича Костянтина Павловича. Під Аустерліцем (1805 р.) отримав орден св. Анни 3-го ступеня, під Фрідландом (1807 р.) заслужив орден св. Володимира 4-го ступеня і золоту шпагу з надписом «За відвагу». Того ж 1807 р. Станіслав був підвищений до чину штаб-ротмістра, а на початку 1809 р. вже в чині ротмістра пішов у відставку. У квітні 1809 р. був пожалуваний камергером, але незабаром знову був прийнятий підполковником армійської кавалерії та взяв участь у поході до Молдавії. Призначений у грудні 1810 р. флігель-ад’ютантом до Його Імператорської Величності, був переведений до Преображенського полку, отримавши чин полковника. У Вітчизняну війну 1812 р. був під Бородіно, де за хоробрість отримав орден св. Анни 2-го ступеня з алмазами. 1813 р. Потоцький знову провів у походах, за хоробрість отримав орден св. Володимира 3-го ступеня. Під Кульмом (у серпні 1813 р.) Станіслав перебував при особі імператора, у вересні отримав звання генерал-майора, а під час битви під Лейпцигом у жовтні 1813 р. перебував на службі в австрійському корпусі графа Кленау, де отримав орден св. Георгія 4-го ступеня, орден прусського Червоного Орла 2-го ступеня та від австрійського імператора орден Леопольда [476, с. 707].

Перебуваючи в 1814 р. при імператору Олександрові, граф Станіслав брав участь у битві при Брієнні, за хоробрість отримав баварський військовий орден Максиміліана та Йосипа, а в битві біля Аренсе – орден св. Анни 1-го ступеня. У військовій компанії 1815 р. служив у баварській армії [476, с. 708].

У 1817 р. Станіслав Потоцький був призначений генерал-ад’ютантом і залишався в цьому званні до вересня 1822 р., коли за домашніми обставинами був змушений вийти у відставку. У цей час він числився черговим генералом Головного штабу військ польської армії та жив у Варшаві. Через чотири роки, в травні 1826 р., граф був пожалуваний у чин тайного радника і призначений обер-церемонімейстером Височайшого Двору. У цьому званні він помер у Санкт-Петербурзі в липні 1831 р. Дізнавшись про його смерть, імператор Микола писав князеві Паскевичу: «Утратив я також бідного генерала Потоцького, якого любив і поважав, як друга» [540, с. 708].

У польських джерелах Станіслав згадується у двох випадках: як син Щенсного, якого він на схилі літ не визнавав рідним й у зв’язку зі скандальними судовими процесами відносно поділу спадку по смерті офіційного батька Станіслава Щенсного Потоцького [397, с. 193]. Під час поділу майна щодо кількості душ Станіслав одержав меншу частину спадку від інших, тому йому було відшкодовано додатково звенигородське староство, що налічувало 7 тис. душ чоловічої статі, яке, згідно з емфітеутичним правом, він повинен був утримувати більш ніж сорок років. Відомо, що граф прагнув шикувати розкішшю в столичних колах, також славилися його столові приладдя зі срібла. Його кухар-француз із кожної запрошеної на обід особи брав п’ять дукатів, крім фруктів та напоїв, вартість яких зараховував на окремий рахунок графа. З такого реєстру капітал кухаря зріс до 80 тис. дукатів [851, с. 86]. Після продажу кількох тисяч успадкованих душ у нього лишилося ще понад 10 тис. Відтоді він почав жити ощадливо.

Був одружений із дочкою гетьмана Браніцького – графинею Катажиною Корчак Браніцькою. За придане дружини придбав у калузькій губернії 6 тис. душ і, вмираючи від холери в сільському будиночку під Петербургом, лишив єдиній доньці 16 тис. душ у спадок і звенигородське староство на декілька років. Її мати померла незадовго до смерті батька, тому ця дочка, залишившись сиротою, в дитинстві виховувалася в домі своєї тітки Артури Потоцької [851, с. 134]. Її маєтком опікувався дядько, Владислав Браніцький; за період її неповноліття з доходів теплицького маєтку і звенигородського староства було зібрано до десяти мільйонів капіталу.

Дочка графа Станіслава – Олександра графиня Потоцька (1818–1892 рр.) [797], спадкоємиця теплицького майна, вийшла заміж за внука Станіслава Костки – графа Августа Потоцького, офіцера польського війська, пізніше – конюшого російського царського двору, дійсного надвірного радника, спадкоємця Вілянова, з котрим, однак, не мала нащадків. Проживала у Вілянові чи у Варшаві у флігелі палацу Ординатів Красинських у Краківському передмісті [1112, с. 59].

Граф Ярослав (Жерослав – так називали його члени сім’ї – Т.Ч.) Потоцький (1784–1838 рр.) [909] – гофмаршал російського двору, засновник мальтанської командорії, був одружений з Марією графинею Жевуською [477, с. 232], дочкою Северина, польного коронного гетьмана, і Констанції, княжни Любомирської [1112, с. 60].

Віленьські маскаради в перших роках панування Олександра були знайомі цілій Європі. Вони набули розголосу завдяки відомому в той час аматору маскарадів та марнотрату Ярославу Потоцькому, який на такого роду блюзнірстві змарнував 15 тис. дукатів. На приватних і публічних маскарадах, переодягнений завжди на крамаря, він носив перед собою скриню, що висіла в нього на шиї та в якій були дорогі каблучки, діамантові сережки, шпильки, фермуари (застібки), намисто, перли, коралі, камеї, паризькі парфуми й інші коштовні дрібнички. Він або просто дарував їх маскам, або ж натомість улаштовував між окремими групами лотереї, найщасливішим роздавав призи. У Вільні було багато таких маскарадних вечорів, які коштували йому по кілька тисяч дукатів [856, с. 89].

Ярослав залишив двох синів, з них граф Вацлав помер 1869 р., не маючи нащадків, та граф Костянтин (1816–1857 рр.), офіцер гвардії російського війська, одружений з графинею Жозефою з родини Тизенхаузів, дочкою графа Рудольфа, полковника артилерії наполеонівського війська, і Женев’єри з родини Пусловських (1821–1847 рр.), мав із нею четверо дітей, з яких граф Стефан, що народився 1843 р., помер у 1867 р., а графиня Марія, яка народилася 1844 р., померла в 1862 р. [1112, с. 60].

З тих, що залишились, був граф Костянтин (1846–1909 рр.) [928], перший теплицький власник майорату, який заснувала на його ім’я двоюрідна бабка по лінії батька, графиня Олександра – дружина Августа Потоцька з Вілянова, перебував у резиденції в Печорі брацлавського повіту. Мав за дружину графиню Яніну Потоцьку з лінії Хжонстовських, дочки Томаша і Ванди з родини Оссолінських. З нею, крім померлого на шостому році життя 18 квітня 1888 р. сина Вацлава, мав ще шестеро дітей [112, с. 60].

Онука Ярослава Потоцького – графиня Пелагія, (1848–1901 рр.) [994], одружилася з Каролем Белінем Бжозовським, спадкоємцем Соколівки на Поділлі та Піліци в Королівстві польському.

Володимир (Влодзімєж) Потоцький (1788–1812 рр.) [851, с. 50] – полковник кінної артилерії [919, с. 62], син Станіслава Щенсного Потоцького і Жозефіни Амалії з родини Мнішків [995]. Народився 5 травня в Тульчині.

З батьківського спадку отримав так звану дашівську частку [790, с. 429]. До неї ввійшли в Липовецькому повіті з Дашівського ключа Дашів, Польове, Купчинці, Кантелина, Жадани, Сорока, Кальник, Шабельня, Талалаївка, Пархомівка, Яструбинці, Кошлани, Хрінівка, Паріївка; у Балтському повіті з Голованіського ключа – Голованівськ, Межирічка (Оздобна), Олександрівка, Краснопіль, Наливайка, Орлова, Семидуби, Вербова, Шепилово, Лащівка, а також від Ємилівки та від Троянки по 40 волок землі; в Уманському повіті з того ж ключа – Покотилово, Лебединка, Табанова, Давидівка, Полонисте, з Уманського ключа – Оксанина, з Торговицького ключа – Вишнепіль, Дубова, Вільшанка, Росоховатець, Купенковата, Перегонівка, Рогова, Островець, Небелівка, Нерубайка, Левківка, Підвисоцьке; у Балтському повіті з того ж ключа – Когутівка, Крутеньке [824, с. 229].

Потоцький отримав добру домашню освіту, потім навчався в Німеччині. Близько 1806 р. виставив у Дашеві полк регулярних козаків на російсько-турецьку війну, за що отримав від Олександра І звання полковника. Того ж року став начальником міліції Уманського повіту. 26 липня 1808 р. вступив добровольцем до армії Варшавського князівства й отримав звання капітана в генеральному штабі. 24 жовтня став капітаном батареї надкомплектної артилерії. Силою королівського декрету Фрідріха Августа від 1 січня 1808 р. організував власним коштом роту кінної артилерії з повноваженнями вибору до неї жовнірів із цілого війська Варшавського князівства. 4 грудня отримав призначення командувачем тієї роти, яка спочатку налічувала 4 шестифунтові гармати і 50 людей обслуги. Після утворення капітаном Солтиком на початку 1809 р. другої роти кінної артилерії, Потоцький 21 березня 1809 р. був призначений шефом ескадрону і командиром обох рот, до яких входили 4 шестифунтові гармати та 2 десятидюймові гаубиці. Під час австрійсько-польської війни 1809 р. відзначився під Рашином 19 квітня, а потім під Сандомиром (18–20 травня), де був поранений. За участь у кампанії 1809 р. 14 червня цього ж року був відзначений кавалерським хрестом Почесного легіону. Тоді ж отримав кавалерський хрест Варшавського князівства Virtuti Militari. 15 липня 1809 р. на чолі польського авангарду брав участь у здобутті Кракова. 20 березня 1810 р. отримав звання полковника, а після реорганізації кінної артилерії, згідно з королівським декретом від 30 березня, очолив два ескадрони артилерії, названих полком. 24 жовтня того ж року за власним проханням пішов у відставку, однак з обов’язком повернення на службу в разі потреби. Він виїхав до своїх українських маєтків, яким загрожувала конфіскація російською владою. Зі своїх прибутків призначив великі суми на військові цілі, крім того, зробив значну пожертву на Волинську гімназію (Кременець). У 1811 p. продав деякі села, зокрема Лебединку і Лащівку M. Віташевській [330, с. 532].

Володимир Потоцький помер від тифу 8 квітня 1812 р. [1101] у Кракові. За спогадами сучасників, подавав великі надії, відрізнявся відвагою і винятковою вродою. Удова Потоцького поставила йому пам’ятник різця Б. Торвальдсена в кафедральному соборі в Кракові (на Вавелю) [1044, с. 429]. С. Виспянський у першому акті п’єси «Акрополь» використав образ цієї статуї, яка ожила (під іменем Влодзімєжа).

Потоцький був одружений з донькою князя Героніма Януша Сангушка Теклею (1786–1869 рр.) [1062], яка принесла йому в посагу Бабин, Яблуновицю, Скибин, Стрижаків, Синарну, Домбровинці, Даньківку, Паріївку і Василівку Липовецького повіту. Після смерті Потоцького вона стала довічною власницею його маєтків. Потоцькі мали синів: Станіслава (1808–1874 рр.), неодруженого, і Володимира (1810–1880 рр), який узяв участь у Листопадовому повстанні, після його розгрому перебував в еміграції у Франції, а 1847 р. повернувся до України і за вироком військового суду відбув дворічне ув’язнення в Києві, був одружений із французькою акторкою Генрикою Депре. У 1859–1860 pp. сини Потоцького поділили батьківський спадок (мати відмовилася від довічного права на нього) [824, с. 230].

Удова Потоцького вийшла повторно заміж за свого камердинера Миколая (Ніколя) Тома (1827 р. у Версалі відбулося вінчання, а 1839 р. в другому окрузі Парижа – цивільний шлюб). У цьому шлюбі, що тримався в таємниці, народилися донька Марія (1828 р.), яка вийшла заміж за Юліана Ґлембоцького, і син Казимеж (1834 р.), у майбутньому барон де Вальденау [330, с. 533].

Оцінюючи постаті Щенсного Єжи, Станіслава, Ярослава і Володимира Потоцьких, необхідно врахувати акцентуацію їх характеру й індивідуальні особливості темпераменту. Зважаючи на наведені характеристики, можна виокремити таке. Сини Станіслава Щенсного визначаються як емотивні особистості [383, с. 133–138]; підвищена емотивність дозволяла більш сильним особистостям (учителям, оточенню, родичам) впливати на формування їх життєвих позицій. Варто звернути увагу на те, що в дитинстві, з огляду на родинне виховання, в кожного були вироблені різні домінуючі риси характеру; так, у Щенсного Єжи – розбещеність, пристрасть до азартних ігор, у Станіслава – зібраність (можливо, завдяки вивченню в дитинстві основ бухгалтерської справи), у Ярослава – талант до блюзнірства, у Володимира – педантичність, дисциплінованість і внутрішня структурованість (можливо, завдяки тому, що продовжив освіту в Німеччині). Концентрація уваги батьків на своїх життєвих сценаріях призвела до того, що вони не були для дітей основними агентами соціалізації, діти і батьки існували в різних життєвих паралелях; перекладання відповідальності за виховання на інших людей (у дитинстві – насамперед на вчителів) та необмежені матеріальні блага зумовлювали девіантну поведінку [57, 382, 542, 498, с. 80–82] в більш зрілому віці (наприклад, любов до азартних ігор, розгульного способу життя, блуду). Згідно з дослідженнями сучасних психологів, середні діти в багатодітних родинах найчастіше бувають неуспішними через незібраність або невпевненість, оскільки ними не захоплювалися як первістками і не віддавали їм усю любов як найменшим. Із часом у цих дітей формуються невпевненість у собі та занижена самооцінка. На життєві сценарії наклало відбиток твердження Станіслава Щенсного, що з чотирьох синів від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек, лише одного – Щенсного Єжи – він визнає рідним. У Володимира (певно, через ранню смерть) ці амбіції яскраво не проявлялися, а Станіслав і Ярослав своїми діями постійно намагалися довести батьківство Щенсного Потоцького і свої права на його спадок, особливо це виявлялося в постійних судових процесах із Софією Потоцької та її дітьми.

Відомості про рід Потоцьких непропорційно висвітлюють окремих представників фамілії. З одного боку, достатньо широким є коло джерел про Станіслава Щенсного Потоцького, його батьків, дружин. З іншого – уривчасті відомості, непрямі джерела про синів від шлюбу із Жозефіною Амалією Мнішек (Станіслава, Ярослава, Володимира), крім Щенсного Єжи, оскільки його ім’я було задіяне в сімейному скандалі, який набув значного розголосу на теренах Російської імперії. Відповідно до даних і викладених матеріалів, як результат, намітилася певна диспропорція. Однак, якщо виключити з кола визначених осіб тих Потоцьких, відомостей про яких недостатньо, дослідження збідніє і виглядатиме неповним.

3.3. Спадкоємці від шлюбу із Софією ґлавані-Вітт: історико-психологічні виміри

У третьому офіційному шлюбі із Софією Ґлавані-Вітт Станіслав Щенсний перебував майже сім років (1798–1805 рр.)

Вінчання Щенсного із Софією відбулося 17 квітня 1798 р. в Тульчині за участю православного священика і католицького ксьондза в православній церкві, яка в 1793 р., після приєднання Правобережної України до Росії, прийшла на зміну уніатському костьолу [613, арк. 2].

Софія народила своєму другому чоловікові восьмеро дітей. Троє перших – Костянтин, Микола і Хелена – померли під час епідемії в Умані. Їх поховали в парку в Умані, під колоною скорботи – пам’ятником у формі недогорілої свічки, навпроти символічної могили Гертруди.


Рис. 3.4. Діти Станіслава Щенсного Потоцького

від шлюбу з Софією Ґлавані-Вітт

Зупинимося на дослідженні життя та діяльності синів Станіслава Щенсного Потоцького від третього шлюбу із Софією Ґлавані-Вітт.

Олександр (Алєксандер) Потоцький (1798–1868 рр.) [796] – політичний діяч, філантроп. Народився 9 травня в Тульчині Брацлавського повіту. Був сином Станіслава Щенсного і Софії Вітт [1112, с. 61].

З батьківського спадку отримав так звану уманську частку: Умань із парком «Софіївка», 40 сіл в Уманському повіті, 4 села з Голованівського ключа (Красногірка, Роздол, Молдавка і Лозувата) в Балтському повіті та ще окремі ділянки ґрунтів та лісів. 1826 р. в Умані заснував костьол Успіння Пресвятої Богородиці, якому зробив значні пожертви. Мати заповіла йому 8 тис. чоловічих душ кріпаків з обов’язком сплати її боргів у розмірі 4 млн злотих, а також 50 тис. дукатів братові по матері Яну Вітту. Загалом Потоцькому належало близько 30 тис. чоловічих душ. Крім того, мати записала йому навпіл із братом Болеславом права на рухомість із тульчинського двору і на суму в 1118858 злотих, яку їй ще був винен їхній брат Мечислав (за вироком Брацлавського земського суду) за сплачені нею свого часу борги, що тяжіли на Тульчинському маєтку [330, с. 521].

Про освіту Олександра Потоцького турбувався Микола Новосильцев, який на той час зблизився з його матір’ю. Він рекомендував Олександрові наставників та вчителів [926, с. 759].

Олександр почав військову кар’єру з 14 класу (указ Олександра І від 15 листопада 1818 р.), а вже через 10 років він став полковником російської армії. Брав участь у російсько-турецькій війні (1828–1829 рр.) Відмовившись від кар’єри, яка чекала на нього в Петербурзі, 1829 р. пішов у відставку, після чого молодий граф Потоцький оселився в Умані, своєму родовому маєтку, залишаючись найбільшим землевласником Уманського повіту [680]. Розпочав розпродаж своїх маєтків, розміщуючи капітали у Відні.

Любив музикувати (грав на віолончелі), цікавився літературою і малярством (сам малював портрети). Дружив з А. Міцкевичем, з яким познайомився ще 1825 р. під час перебування в Одесі. Подорожував із ним по Італії, куди прибув у лютому 1830 p.; допомагав поетові матеріально. У Польській бібліотеці в Парижі зберігається частина листа Олександра Потоцького до Адама Міцкевича (шість рядків за підписом Олександра Потоцького, на яких не вказано ні дати, ні місця написання; складається враження, що то лише закінчення одного з листів до А. Міцкевича). Цінним є те, що згаданий лист є оригіналом, на якому можна побачити автограф О. Потоцького [846, с. 1]. В Італії обертався в колі художників, підтримуючи їх матеріально.

На думку І. Кривошиї, «не останню роль у польському повстанні відіграв і Олександр Станіславів Потоцький» [364, с. 17]. Сповнений шляхетських імпульсів, свідомий патріот, молодий полковник схиляв голову перед образами польських патріотів. У Софіївському парку він наказав установити статуї Т. Костюшка і наполеонівського генерала, племінника останнього польського короля Ю. Понятовського [364, с. 18].

На початку Листопадового повстання перебував у Галичині, звідки виїхав до Відня. Довго вагався, чи взяти участь у боротьбі. У квітні 1831 р. прибув до Берліна, звідти вирушив до сестри Констанції Рачинської до Познані. Перебуваючи під впливом сестри Софії Кисельової, Олександр під час повстання дає згоду на формування за власний кошт польського полку кінноти і передає на цю потребу 2 тис. червонців. Потоцький приїздить до Варшави, щоб спостерігати за процесом створення полку. Сформований за його кошт полк так і не зробив жодного пострілу [724, арк. 36].

У листі з Берліна до свого петербурзького пленіпотента Л. Єніча від 14 травня 1831 р. писав, що ніколи не повернеться до Петербурга (хіба що тільки його «привезе жандарм на мешкання з того боку Неви», тобто в Петропавловську фортецю), що має «польське ім’я, хоч і диявольськи заплямоване», а залишаючись у Берліні, повинен «змінити ім’я на Potockszwajn [«Потоцький-свиня»]», передбачав «велику зміну» у своєму житті [851, с. 128–131.] У Варшаві став під командування генерала Я. Скжинецького і 28 липня 1831 р. отримав звання полковника 5-го полку кінних стрільців. Пожертвував Комітетові руських земель 20 тис. злотих.

Улітку 1831 р. в результаті обшуку уманського будинку Олександра Потоцького було вилучено 132 одиниці різноманітної зброї, яку після опису відправили до Київського арсеналу [732, арк. 247–248]. Конфіскація маєтків та іншої власності учасників повстання проводилася на основі указів імператора Миколи І від 22 березня і 10 травня 1831 р. Перший зазначав, що необхідно «брать недвижимые имения мятежников в Западных губерниях в казну, на приращение инвалидного капитала», а другий визначав порядок їх прийняття до казни. Управління конфіскованими маєтками покладалося на губернські Казенні Палати [721, арк. 8].

26 червня розпорядженням міністра фінансів на маєтки повстанців було накладено секвестр. 10 серпня Київське Губернське Правління оголосило про секвестр маєтностей Олександра Потоцького [722, арк. 183]. На початку вересня до Умані направлено уповноваженого Київської Казенної Палати Йосипа Квітку із завданням перевірити, як відбувається опис маєтку графа Потоцького, розпочатий 18 серпня. Особливу увагу при перевірці Квітка приділяє «Софіївці». «Софиевский сад графа Потоцкого найден в первобытном состоянии. Постоянно при саде работает 30 человек, кроме сего, всякую весну отпускаются рабочие люди для чистки сада и прочего до 3 тыс. человек обоего пола […] Ежегодное содержание сада и всего в нем находящегося стоило в прошлом году 3500 рублей серебром». Далі у своєму звіті чиновник звертає увагу на можливість скоротити ці витрати до 2500 крб сріблом [739, арк. 248–248 зв.].

13 вересня 1831 р. Олександр пішов у відставку, однак 3 жовтня був нагороджений золотим хрестом Virtuti Militari [814, с. 759–760, с. 759]. Діставшись через Пруссію Дрездена, отримав там річний прибуток зі своїх маєтків на території Російської імперії. Невдовзі всі вони були конфісковані; в Уманському ключі було утворено військове поселення, а «Софіївку» перейменовано на «Царицин сад». «Прийняття до казни маєтку О. Потоцького […] тривало два роки з фінансово-економічних причин, типових для поміщицьких господарств, що підлягали конфіскації: великі розміри земельних володінь, борги, невирішеність питання про спадщину матері, функціонування посесій тощо [360, с. 13]». Шваґер Кисельов і брат Ян Вітт умовляли Потоцького повернутися, скориставшись із царської амністії для повстанців, й обіцяли повернення його маєтків, але Потоцький відмовився, надававши перевагу тому, щоб залишитися, за його висловлюванням, «бідним, але незалежним» та ніколи більше не повернутися до країни [926, с. 759–760, с. 759].

До березня 1832 р. управління уманським маєтком під наглядом поліції здійснював колишній управитель Олександра Потоцького – Вікентій Расевич. 13 березня все управління конфіскованим маєтком було остаточно передано Київській Казенній Палаті, яка призначила уповноваженим по уманських маєтностях гвардії капітана Маркевича [723, арк. 128–129].

Для управління будь-якого господарства, а тим паче такого великого магнатського маєтку, потрібен був його негайний облік, тому в 1833 р. розпочалася люстрація уманських володінь графа Потоцького. 9 серпня було утворено Уманську Ліквідаційну Комісію. Нагляд за діяльністю Ліквідаційної Комісії доручався комісарові Уманської повітової контори поручику Носач-Носкову [708, арк. 75]. Ліквідаційна Комісія мала прийняти маєток Потоцького в казну, зробити опис та ліквідувати борги з наявних коштів. Процес люстрації тривав досить довго. І. Кривошея називає кілька причин тому [364, с. 119–20].

По-перше, на заваді швидкого закінчення люстрації стали надзвичайно великі розміри землеволодінь графа Потоцького. До казни були конфісковані такі населені пункти (в дужках зазначено число ревізійних душ кріпаків та дворових): Умань (752), Малі Дмитрушки (230), Доброводи (351), Свинарка (384), Пиківець (273), Танське (388), Степківка (333), Старі Бабани (539), Городецьке (450), Бабанка (623), Паланочка (159), Войтівка (340), Ксьондзівка (180), Бабаночка (158), Аполянка (264), Паланка (571), Полянецьке (389), Оушківка (426), Собківка (257), Старі Дмитрушки (281), Новомолодецьке (306), Кочубіївка (377), Звірки (74), Псярівка (616), Громи (429), Кочержинці (174), Гродзева (373), Олександрівка (61), Старомолодецьке (472), Соколівка (750), Кищинці (722), Томашівка (197), Кінашовка (271), Маньківка (979), Дзендзеліївка (525), Помийники (427), Краснополка (332), Подобна (431), Берестовець (258), Цеберманівка (369), Яроватка (85), Нестерівка (518). Загалом було конфісковано 42 населених пункти, в яких налічувалося 16699 ревізійних душ [708, арк. 42].

По-друге, за маєтком були значні борги: кредитним установам, приватним особам, державі, а також офіціалістам, що служили в Потоцького. Борги лише приватним особам становили 297277 крб в асигнаціях, 6486 червонців та 479160 крб сріблом, Санкт-Петербурзькій Опікунській Раді граф заборгував 60872 крб в асигнаціях [708, арк. 47]. До того ж було встановлено річний строк для висунення закордонних боргів до 4 березня 1834 р. [707, арк. 39].

По-третє, графське господарство мало отримати значні кошти від власних боржників. Більша частина цих боргів утворилася внаслідок продажу Потоцьким своїх сіл іншим землевласникам, які повністю ще не розрахувалися. Так, пані Колишкова, купивши за 83295 крб сріблом село Тальянки, заборгувала 34312 крб сріблом; пан Пршигодський за с. Русалівку – 56400 крб сріблом, а Флоріан Рожицький, сплативши за сс. Добра і Красноставка 57 тис., був винен ще 43800 крб сріблом. Крім того, було багато боржників, винних досить великі суми: поміщик Де Котт – 2426 крб 29 коп., поміщик Рафалович – 6835 крб сріблом та ін. [364, с. 20]

Слід зауважити, що значна частина боргів потребувала підтвердження своєї легітимності. Проблема полягала також у тому, що на продані села не було укладено законних купчих документів. Попередні угоди на продаж, якими і керувалися, вступаючи в право власності нові господарі, укладалися уповноваженими гр. Потоцького – Расевичем і Залютинським, але не були відповідно юридично оформлені. Тільки після детального розгляду поданих документів було вирішено дати згоду на законне оформлення купчих, яке відбулося в 1835 р.

По-четверте, існували борги в межах клану Потоцьких, що утворилися в першій чверті XIX ст., на заваді остаточного вирішення цього питання стояла плутанина з кінцевим розподілом спадщини графині Софії. Так, наприклад, Тульчинський ключ повинен був повернути Соколовському ключу 1072 злотих 3 гр., а Брацлавський Уманському – 2406 злотих 18 гр. тощо [659, арк. 58].

Нарешті, декілька сіл, що належали Олександрові, були в оренді або посесії: Свинарка, Старі Бабани, Городецькі та ін. Зрозуміло, що Ліквідаційна Комісія спочатку мала перевірити укладені контракти, а вже потім вимагати повернення до казни недоїмок або взагалі розірвати угоди [659, арк. 47; 364, с. 119–20].

25 серпня 1833 р. управляючий Маркевич отримав розпорядження Київської Казенної Палати, згідно з яким на нього покладався збір різних орендаторських платежів. За 1833 р. до казни посесори повинні були сплатити такі суми: за посесію населених пунктів: Мерживський 664 крб 25 коп., Трзцинський 1894 крб 43 коп., Баярдова 1436 крб 74 коп., Єнич 1925 крб 43 коп., Козаковський 2323 крб 35 коп., Пршигодський і Качковська сплатили 3 тис. крб і були винні ще 481 крб 71 коп.; за оренду окремих прибуткових статей: Свидзинський за пропінацію 2145 крб та млини 294 крб 57 коп., Яворський за пропінацію 1876 крб 70 коп. сріблом. У січні 1834 р. посесори мали внести суми за оренду відповідно до укладених контрактів. 13 березня строк дії орендних угод за деякими селами закінчувався. Зокрема, посесорами по селах були: с. Кочубіївка – Пршигодський і Качковська, сс. Старі Бабани, Краснополка – Залютинський, с. Дзендзеліївка – Свидзинський, с. Свинарка – Давидсон, с. Городецьке – Єленковська. З них лише Залютинський і Єленковська вчасно сплатили щорічні внески за контрактами, перший, відповідно, 2699 крб 10 коп. і 2300 крб 15 коп., а друга – 3043 крб 59 коп. Решта, в тому числі й ті, строк угод яких закінчувався наступного року, повинні були внести до казни 12460 крб 69 коп. Ця сума розподілялася таким чином: Пршигодський і Качковська – 2125 крб 69 коп., Свидзинський – 2782 крб 70 коп., Давидсон – 2100 крб 13 коп., Чарковський за с. Кочержинці (угода до 13.03.1836) – 3110 крб 90 коп., Расевич за с. Старомолодецьке (угода до 13.03.1835) – 2341 крб 27 коп. Разом від згаданих осіб казна мала одержати 20503 крб 54 коп. сріблом [364 с. 21].

4 квітня 1836 р. всі конфісковані маєтки в Київській та Подільській губерніях були передані військовому міністерству, а розпорядженням міністра від 13 квітня колишня власність Олександра Потоцького на Уманщині була передана у відання інспектора всіх поселень генерала від кавалерії гр. Івана Йосиповича Вітта (сина Софії Потоцької від першого шлюбу). У травні 1836 р. командуючий 2-го резервного кавалерійського корпусу генерал-майор Фохт вступив в управління Уманським маєтком [721, арк. 8–9; 709, арк. 38, 56–61].

У 1837 р. імператор Микола І своїм указом від 27 квітня наказав «имения Военного ведомства Киевской и Подольской губерний впредь именовать военными поселениями Киевской и Подольской губерний», остаточний порядок перейменування було сформульовано в указі від 6 грудня 1837 р. Процес трансформації колишньої земельної власності Потоцького у військові поселення завершився в 1838 р., коли до відання цього відомства було передано м. Умань. Військові поселення на Уманщині проіснували ще двадцять років, до 1858 р. [720, арк. 230–231; 703, арк. 4]

4 жовтня 1834 р. імператор Микола І підписав указ, за яким особи, визнані учасниками польського повстання, які втекли і переховуються за кордоном, оголошуються вигнанцями. Указом Сенату від 31 грудня 1838 р. вигнанцями було проголошено низку дворян Уманського повіту, серед них і власника Уманського маєтку графа Олександра Потоцького [317, с. 222; 364, с. 17–22].

Олександр Потоцький почувався винним за батька, співтворця Торговицької конфедерації, та маніфестував свій патріотизм. Порівняно невеликі капітали, які він устиг вивезти за кордон та розмістити в цінних паперах, приносили йому непоганий прибуток – близько 80 тис. злотих річної ренти [958, с. 85]. Попри це, Потоцький вважав себе бідним і жив ощадливо аж до дивацтва. Натомість він не шкодував коштів на допомогу польським емігрантам та еміграційним інституціям, зокрема підтримував деякиї осіб, а також укладав великі суми в Спілку Наукової допомоги, Товариство Польських Дам і Податкове Товариство. Жертвував по 1 тис. франків, у той час як пересічні пожертви не перебільшували 10 франків [926, с. 759].

О. Потоцький отримав саксонське громадянство й осів у Дрездені. Більшу частину року проводив у Римі, Неаполі та на німецьких курортах, де зустрічався з польською аристократією. Дружив із З. Красінським, який присвятив йому вірш (датований 29 січня 1840 р.) «Олександру – Зиґмунт у хвилини від’їзду». У листах Красінського є така характеристика Потоцького: «Добрий, чесний, грубіян у мові, шляхетний у вчинках […] дивна натура тієї людини, соромиться добрих сторін свого характеру […] З першого погляду викликає відразу, з другого, після ближчого знайомства, – любов і шану...» [814, с. 760]. Олександр підтримував також дружні стосунки з Ю. Словацьким, який у листах кепкував з його схильності до жінок високого росту [958, с. 85]. Бував у нього і Ц. Норвід. Олександр був відомий багатьма дивацтвами. Так, наприклад, збирав оркестри з випадкових вуличних артистів та диригував ними на вулицях і площах.

Не створивши сім’ї [926, с. 760], Потоцький помер 24 серпня 1868 р. [1112, с. 61] у Дрездені, похований там само.

Підбиваючи підсумки, можна виділити основні імпресинги, які вплинули на формування особистості Олександра: відсутність впливу батька на формування особистості сина у зв’язку зі смертю Станіслава Щенсного (Олександрові було лише сім років) та – як наслідок – значний вплив з боку матері, звідси неприйняття батьківських ідей, постулатів, політичних поглядів і т. ін. У досить молодому віці він вступив на військову службу до російської імператорської гвардії, але це не завадило до кінця своїх днів залишатися патріотом і прихильником польської незалежності. Почуття провини за батька наклало відбиток на все його подальше життя, що виражалося в самотності, дивацтві, філантропічній діяльності тощо. Артистична натура і прогресивні погляди Олександра сприяли підтримці прогресивних художників, митців, поетів.

Болеслав Потоцький (1805–1893 рр.) – освітній діяч, меценат. Народився в березні 1805 р. в Тульчині [831]. Офіційно був наймолодшим сином Станіслава Щенсного (світська ж думка приписувала батьківство Болеслава найстаршому синові останнього від другого шлюбу Щенсному Єжи) [858, с. 45] і Софії Вітт [1085, с. 291].

Отримав домашню освіту (одним із вихователів Потоцького був М. Конарський), що характерно для всіх Потоцьких. Тривалий час подорожував Західною Європою.

У 1821 р. розпочав службу в 1-му українському уланському полку як портупей-юнкер, 1823 р. став корнетом. У 1824 р. був переведений у тому ж самому званні в кавалергардський полк, де прослужив три роки й у званні поручика 1827 р. вийшов у відставку. У 1828 р. був приписаний до Департаменту уділів із чином титулярного радника і того самого року отримав звання камер-юнкера. На його прохання 11 листопада 1834 р. був звільнений зі служби в тому самому департаменті, однак уже 11 січня 1836 р. зарахований до Міністерства народної освіти. Відряджений 1843 р. на службу до Варшави, в 1848 р. отримав посаду при наміснику Королівства Польського. У 1854 р. став церемоніймейстером, а 1861 р. – гофмейстером російського імператорського двору. У 1856 р. отримав чин дійсного статського радника. Того ж року був одним із чотирьох герольдів, які оголошували коронацію Олександра II [854, с. 272], а при його дворі мав високий, але без політичного значення пост великого виночерпія.

З батьківського спадку отримав так звану тростянецьку частку. До неї ввійшли в Брацлавському повіті з Тростянецького ключа Тростянець, Кирнасівка, Капустяни, Демківка, Олександрівка, Летківка, Северинівка, Стратіївка (Велика Стратіївка), Буди, Стратіївочка (Мала Стратіївка), Верхівка, Козинці, Савинці, Китайгород, Куниче, Цибулівка; у Балтському повіті з Богопільського ключа – Богопіль, Поромівка, Чаусове, Підгір’я, Лащівка, Лукашівка, Катеринка (Катеринівка), Сухий Ташлик, Розкішна, Новосілка, Довга Пристань, Вітольдів Брід, Капітанка, Липовеньке, Пушків, Свирнева, а також із Голованівського ключа – Ємилівка, Троянка, Люшневата; у Гайсинському повіті з Теплицького ключа – окремі земельні ділянки (загалом 80 волок); в Уманському повіті з Уманського ключа – Синиця, Кузьмина Гребля, Оситна, Максимівка, Юрківка і Погоріле [179, 188, 189, 190, 191, 192].

Мати записала йому кілька маєтків (8 тис. чоловічих душ кріпаків) з обов’язком сплати 4 млн злотих боргів та 50 тис. дукатів братові по матері Яну Вітту. З опікунських рахунків випливало, що мати залишалася йому винною ще близько 2 млн злотих, тому призначила на сплату того зобов’язання окремо 1 тис. кріпаків та свій маєток Ольгопіль у Катеринославській губернії (500 кріпаків), 15 тис. десятин землі, кінний завод (600 коней) та 6 тис. овець (мериносів). Крім того, мати записала йому навпіл із братом Олександром права на рухомість із тульчинського двору і суму в 1118858 злотих, яку їй був винен їхній брат Мечислав за сплачені нею свого часу борги Тульчинського маєтку. З часом Потоцький отримав ще Немирівський ключ у Брацлавському воєводстві. Обставини цього набуття точно не встановлені. Мати Болеслава записала Немирів сестрам Потоцького Софії й Ользі, однак після її смерті, як подає А. Хжонщевський [851, с. 186], спадкоємці уклали іншу угоду, за якою Немирівський маєток мав залишатися під адмініструванням до спродажу і сплати значніших боргів. Після заслання Мечислава вглиб Росії 1845 р. Потоцький входив до опікунського правління, яке деякий час адмініструвало маєтками брата.

У Болеслава теплі відносини складалися з матір’ю. У листах до неї він завжди звертався «Ma chere Maman» [1769, арк. 1–2].

Після смерті матері Болеслав оселився в Ковалівці, яку намагався поліпшити, зокрема доручив Д. Міклєру перекомпонування тамтешнього парку. Із закінченням палацу в Немирові перебрався до тієї садиби. За часів його володіння Немирів зазнав справжнього розквіту. У липні 1834 р. Потоцький відновив тут закрите після Листопадового повстання Брацлавсько-Гайсинське повітове училище, спочатку як 3-класне, а з 1836 р. як 4-класне, з парафіяльним училищем при ньому [940, с. 800]. Для училища своїм коштом збудував великий одноповерховий кам’яний будинок. Завдяки клопотанням Болеслава в Міністерстві народної освіти і великим матеріальним пожертвам, за які він отримав звання «камергера двору Його Імператорської Величності», училище 1838 р. було реорганізовано в 7-класну (пізніше 8-класну) гімназію з парафіяльним училищем при ній. Потоцький був призначений на триліття почесним попечителем Немирівської гімназії зі звільненням від звання чиновника. Постійно переобирався почесним попечителем гімназії, а 1851 р. «за значні пожертви на заснування Немирівської гімназії та його інші похвальні дії на користь виховання юнацтва» був затверджений почесним попечителем цієї гімназії на невизначений час [505, с. 4]. З особливою увагою і турботою Б. Потоцький ставився до потреб навчального закладу і його учнів. Узяв на себе всякого роду перебудови і спорудження нових кам’яних будинків гімназії та приходського училища, помешкань для учнів та чиновників гімназії тощо. У гуртожитку при гімназії його коштом утримувалося до 30 вихованців. Гімназисти, що відзначалися особливими успіхами в навчанні, отримували від нього стипендії та фінансову допомогу для подальших студій в університеті. Він не лише матеріально допомагав учням, а й улаштовував для них різноманітні свята й урочистості, зокрема у своїй немирівській садибі – вечори, гуляння в парку та всілякі забави. При гімназії заснував католицьку каплицю, освячену 1856 р. як каплицю св. Болеслава. Немирівська гімназія дуже швидко стала відомою на все Поділля і в роки найбільшого розквіту налічувала близько 450 учнів. Крім того, Потоцький заснував жіночий пансіон 1836 р. в Немирові та 4-класну школу в Богополі. Жертвував значні суми як на утримання всіх вищеназваних закладів, так і на стипендії. Також 1848 р. в Немирові створив дитячий притулок [423, с. 11], названий на честь його дружини «Притулком графині Марії Потоцької», і був затверджений його попечителем. На утримання цього закладу пожертвував 3 тис. крб. Запросив до Немирова архітектора Ф. Мєховича, який на його замовлення виконав низку проектів [405, с. 93], між іншим гімназії, кірхи, дзвіниці для Свято-Троїцької церкви, а також палацу Потоцького (1840 р.) Саме завдяки Потоцькому Немирів став осередком освітнього і культурного життя під назвою «Подільські Афіни». У 1847 р. (можливо, в 1848 р.) тут концертував Ф. Ліст. [940, с.  801].

Крім того, Болеслав збудував церкви: Успіння Пресвятої Богородиці в Тростянці (1851 р.), Різдва Пресвятої Богородиці в Медвежій (1858 р.), Покрови Божої Матері в Ковалівці (1860 р.), Воскресіння Христового в Рубані (1860 р.)

Узагалі, приклад родини Потоцьких яскраво засвідчував формування особливої магнатської релігійної свідомості, характерними рисами якої були впевненість у власному праві на особливу позицію в питаннях віри та Церкви й особливий характер стосунків між магнатом і священнослужителем, оскільки для останнього магнат виступав не лише як парафіянин, а й як опікун, від волі якого часто залежало благополуччя певного костьолу, церкви чи монастиря.

Суспільна діяльність Потоцького потребувала великих витрат, тож поступово він продав значну частину володінь, зокрема в Брацлавському повіті 1838 р. – Лозувату Ф. Рутковському, 1840 р. – Воловодівку, Війтівці та Потік П. Івановському, 1842 р. – Кирнасівку Собанській, а Китайгород, Куниче, Савинці, Козинці та Цибулівку З. Бжозовському, 1850 р. – Капустяни Ф. Ярошинському, 1855 р. – Луку-Немирівську, Цепилівку і Канаву Т. Рутковському, а Сорокотяжинці з присілками Будки і Данилки Т. Коссовському, 1856 р. – Тростянець, Качурівку, Велику Стратіївку, Олександрівку, Северинівку, Летківку і Демківку Ф. Собанському, 1857 р. – Глинянець Запольським, 1860 р. – Фердинандівку Ф.Л. Подгурському, а Байраківку З. Володкович. Крім того, продав Богопільський ключ Е. Штакельбергу [330, с. 527].

Після того, як єдина донька Потоцького вийшла заміж та отримала в посаг (за двома дарчими записами, зробленими Потоцьким 1860 р.) Немирівськйй ключ, він остаточно переїхав до Петербурга, хоч і залишався до 1866 р. почесним попечителем Немирівської гімназії. У 1874 р. став обер-шенком імператора. За свою освітню і меценатську діяльність та службу при російському дворі неодноразово відзначався, між іншим орденами: св. Анни II і І ступенів (1866 р.), св. Володимира III ступеня (1854 р.) і II ступеня (1871 р.), св. Станіслава І ступеня (1859 р.), Білого Орла (1877 р.) й Олександра Невського (1888 р.) [330, с. 528].

В останні роки життя, від 1882 р., мешкав у Немирові. Помер 10 листопада 1893 р. [1112, с. 61] в Петербурзі, похований там само, на Виборзькому католицькому Марийському цвинтарі в підземеллі цвинтарного костьолу. Був одружений із графинею Марією Салтиковою (народилася 4 лютого 1807 р. в Петербурзі – померла 21 січня 1845 р. в Парижі) [987]. Їхня єдина донька Марія (1 серпня 1839 р. – 18 березня 1882 р.) [1103] обвінчалася 28 вересня 1856 р. в Миколаївській церкві в Москві з графом Григорієм Сергійовичем Строгановим [174] (1829–1910 рр.) [890].

Так, унаслідок шлюбу 27-річного графа Г.С. Строганова із 17-річною фрейліною імператриці графинею Марією Болеславівною Потоцькою [272, арк. 1] поєдналися два великих роди – Потоцьких і Строганових [322, с. 67–77, с. 67–68; 481]. У 1857 р. в них народилася дочка Марія Григорівна (1857–1920 рр.), яка пізніше взяла шлюб з Олексієм Григоровичем Щербатовим (1848–1912 рр.)

Із приєднанням Правобережної України до Російської імперії Потоцькі брали шлюби з російською аристократією, зокрема зі Строгановими, Щербатовими, Салтиковими, Кисельовими, Наришкіними.

Із дворянських родів Російської імперії Строганови і Щербатови відзначалися своїми державними заслугами ібагатством. Рід Строганових походить із Великого Новгорода, його засновник Спірідон жив у часи Дмитра Донського. У 1722 р. Петро І за заслуги «именитаго мужа» Григорія Дмитровича надав його синам титул баронів [41, с. 58]. Вони започаткували три гілки роду Строганових [428]. У 1761 р. імператор Франц І дарував одному зі Строганових титул графа Римської імперії, а 1798 р. імператор Павло І дарував роду титул графів Російської імперії. Рід Строганових занесений до 5-ї частини Пермської, Вологодської, Нижегородської, В’ятської та Санкт-Петербурзької дворянських книг [41, с. 72]. Герб роду Строганових є в Загальному Російському Гербовнику в частині 10 під № 12 [56, с. 803; 448; 635; 637; 638; 655].

Рід князів Щербатових походить від роду князів Оболенських. За наказом Правлячого Сенату від 1828, 1833, 1835, 1850, 1851, 1852, 1856, 1859 і 1877 рр. деякі представники роду Щербатових були возведені в князівський титул [267, с. 207; 394, с. 305–312].

Потоцькі, Строганови, Щербатови належали до тих магнатських родів, що відігравали помітну роль у розвитку культури на Поділлі. У їхніх маєтках влаштовувалися значні освітні осередки, картинні галереї, парки. Глибокий слід залишила діяльність графа Болеслава Потоцького. За відкриття Немирівської гімназії йому було надано чин камергера. Згодом він одержав усі вищі придворні чини: церемоніймейстра (1854 р.), гофмейстера (1866 р.), обершенка (1874 р.), був нагороджений діамантовими знаками ордена св. Олександра Невського (1888 р.) За життя був удостоєний багатьох почестей і титулів, доживши до 88 річного віку [173; 250; 222; 658; 660; 666; 667; 668; 678; 751; 752; 753].

У 1869 р. Марія Щербатова купила у свого дядька Мечислава Потоцького за 1 млн 250 тис. крб Тульчинський та Вільхуватський ключі, продавши їх 1874 р. Департаменту уділів за 3 млн 500 тис. крб (купча від 9 грудня в Київській палаті кримінального і цивільного суду). Разом із Марією виховувалася позашлюбна донька дружини Потоцького Софія Ідль, яка вийшла заміж за Владислава Володковича [176]. Потоцький опікувався також дітьми Ю. Орліковського [940, с. 801].

Говорячи про меценатську і суспільну діяльність Болеслава Потоцького і його нащадків, не можна залишити осторонь питання мотивації такої поведінки, а також причин того, як ціла родина могла витрачати великі кошти на меценатську і благодійну діяльність. Це питання є актуальним для нашої сучасності, коли життя та діяльність меценатів минулого повинні стати прикладом для теперішніх підприємців.

Останнім часом в українській та російській історіографії ця тема стала популярною. Так, Ю. Тазьмін у публікації «Меценатство и благотворительность в России. К вопросу о мотивациях» серед основних мотивів називає високу релігійність [508, с. 93]. М. Гавлін, крім прагнення показати себе в кращому вигляді, називає внутрішні прагнення людини, які є наслідком релігійного виховання [52, с. 480]. Т. Веблен, автор книги «Теория праздного класса», звертає увагу на поєднання в благодійності гуманістичних та егоїстичних мотивів [44, с. 96]. З усім цим можна погодитися та визнати, що меценатська, благодійна і суспільна діяльність Болеслава Потоцького поєднувала релігійну (наслідком є будівництво церков), гуманістичну (гімназія, притулки) й егоїстичну (завищена самооцінка як представника одного з найбільших і найвпливовіших родів) мотивації.

Мечислав Францішек Юзеф Потоцький (1799–1878 рр.) народився 12 листопада 1799 р. в Тульчині Брацлавського повіту. Офіційно був сином Станіслава Щенсного й Софії Вітт [974].

Польський історик Єжи Лоєк стверджує, що Мечислав не був дитиною Станіслава Щенсного. Історик висуває гіпотезу, що під час подорожі Станіслава і Софії до Італії в 1798 р. тридцятидев’ятирічна Потоцька була зґвалтована італійським злодієм Караколлі та що нібито цей Караколлі й був батьком Мечислава. Хоча Станіслав Щенсний Потоцький визнавав Мечислава своїм кровним сином [398, с. 3–4].

Мечислав отримав виключно домашню освіту. У результаті угоди про тимчасовий поділ маєтків його батька, укладеної 18 жовтня 1807 р. в Тульчині й, очевидно, підтвердженої пізнішими угодами, отримав так звану тульчинську частку, до якої ввійшли в Брацлавському повіті Тульчинський ключ (Тульчин, Ганнопіль, Богданівка, Гути, Василівка, Михайлівка, Клебань, Кинашів, Нестерварка, Холодівка, Захар’яшівка, Кришинці, Гриненки, Іцка, Кобилівка, Копіївка, Лука-Жабокрицька, Слобідка-Шура (Шура-Копіївська), Самгородок, Журавлівка, Вапнярка, Війтівка), у Балтському – Вільхуватський ключ (Данилова Балка, Новоселиця, Розношинці, Грушка, Грузька, Клинова, Кам’яний Брід, Шамраївка, Таужна, Кам’яна Криниця, Юзефівка, Трояни, Вільхувата, Синьки), у Гайсинському – 128 волок землі від Могильної [330, с. 538].

Досягнувши повноліття, звинуватив матір, яка після смерті чоловіка була опікункою всіх своїх дітей, у безгосподарності та шкоді для їхніх спадкових маєтків. Урешті (ймовірно, влітку 1820 p.), коли Софія з іншими дітьми перебувала в Немирові, захопив усі родові коштовності та документи щодо адміністрації маєтків й одразу ж почав управляти своїми вищеназваними володіннями [869, с. 24]. У 1820 р. Софія внесла до актів Брацлавського земського суду маніфест, у якому оголосила, що «Мечислав, її син, не є законним спадкоємцем Станіслава Потоцького, її чоловіка, а син Караколлі, венеціанського розбійника, який у її поїздці (разом із чоловіком – Т.Ч.) по чужих краях під час ночівлі (в лютому 1799 р. в Італії – Т.Ч.) напав на її постоялий двір і зґвалтував її. А тому, як незаконного спадкоємця Станіслава Потоцького, Мечислава Караколлі треба позбавити маєтку і передати його до поділу законним спадкоємцям» [958, с. 86]. У відповідь Потоцький оприлюднив контрманіфест, у якому цинічно твердив, мовляв, загальновідомо, що його мати протягом багатьох років була «блудницею і розпусницею», знеславленою в цілій Європі. Не відкидаючи можливості свого народження від венеціанського розбійника, Мечислав, однак, цілком слушно запевняв, що він, «коли Станіслав Потоцький визнав його за власного сина і хрещенням підтвердив те визнання, є спадкоємцем виділеного йому маєтку, на який ніхто, крім нього, не має права» [958, с. 90–91]. Олександр І мав намір на прохання матері вислати Потоцького до Тобольська, але завдяки протекції впливових друзів Мечислава, передусім генерала П. Вітгенштейна, обмежився лише розпорядженням, щоб граф перепросив матір та помирився з родиною. Однак після перепросин згода між ними так і не відновилася, внаслідок чого Софія виключила його зі свого заповіту, даючи Мечиславу негативну оцінку як синові [364, с. 12]. Основними спадкоємцями Софії були її діти від Станіслава – Олександр, Болеслав, Софія, Ольга і син від шлюбу з Віттом – Ян (Іван) [694]. Але Мечислав був незгоден із таким поділом і протягом наступних років добивався перегляду заповіту [692]. Після кінцевого розподілу спадщини Софії кожен із її дітей отримав таку частку, у володіння якої вони вступили 13 березня 1826 р.:

1) Олександр – Соколівський ключ із 5869 ревізійними душами і 5 млн 869 тис. злотих боргу, а також для сплати боргів отримав села з Буцького ключа;

2) Болеслав – Немирівський ключ (сестри відмовилися нести борговий тягар за маєтком, який вони мали отримати за розподільчою угодою 1807 р.) з 10402 ревізійними душами і 8381600 злотих боргу, а також села в Балтському повіті Подільської губернії;

3) Софія Кисельова (Потоцька) – Торговицький ключ із 3780 ревізійними душами і 3 млн 780 тис. злотих боргу, а також п’ять населених пунктів Буцького ключа на покриття боргів та 2 млн злотих посагу;

4) Ольга Наришкіна (Потоцька) – Тальнівський ключ із 3897 ревізійними душами і 3 млн 897 тис. злотих боргу, три села Торговицького ключа й одне з Буцького на забезпечення боргів та 2 млн злотих посагу;

5) Мечислав – 699 ревізійних душ у сс. Чемерполь, Сабатинівка, Красненьке в Немирівському ключі;

6) граф Ян (Іван) Вітт – 1592 ревізійних душі в сс. Чорна Кам’янка, Папужинці, Юрпіль, Рубаний Міст, а також сс. Ольгопіль, Софіївка, Мечиславка в Херсонській губернії, та зобов’язувався сплатити 551169 злотих боргу, крім того, Олександр і Болеслав мали сплатити йому по 100 тис. крб сріблом кожний [749, арк. 51–56].

Цю угоду було укладено 15 січня 1827 р. [749, арк. 72], оскільки перегляду заповіту, а точніше його глибшої деталізації, домагався не лише Мечислав, а й сестри Софія й Ольга. Вони перебували під впливом своїх чоловіків – Павла Кисельова і Лева Наришкіна, які одразу після одруження зосередили у своїх руках управління маєтками, успадкованих їхніми дружинами. Зокрема, Павло Кисельов управляв Торговицьким і Буцьким ключами на підставі доручення, виданим його дружиною Софією. За угодою, Павло і Софія могли користуватися прибутками від усіх родинних маєтків на рівних правах (п’ятдесят на п’ятдесят) [282, с. 248].

Таким чином, через шлюби нащадків Станіслава Потоцького з відомими родинами Російської імперії відбувалося проникнення російського елементу в землеволодіння Уманського повіту. На правобережних землях цей процес розпочався з кінця XVIII ст., відтоді як колишні землі корони і деяких емігрантів перейшли у власність держави. Узагалі, позиції російського дворянства в помісному землеволодінні Правобережжя аж до середини XIX ст. були досить слабкими [364, с. 13].

Невдовзі Потоцький став камер-юнкером двору і, виконуючи волю Олександра І, вступив до гвардії юнкером. Від ненависної служби в Петербурзі втік до Тульчина і лише завдяки втручанню сестер, Ольги Наришкіної та Софії Кисельової, уникнув покарання. Був позбавлений чину камер-юнкера, натомість отримав чин колезького реєстратора. 26 жовтня 1825 р. одружився з Дельфіною з Комарів, від шлюбу з якою мав кількох дітей, померлих немовлятами. Подружнє життя не склалося, і через кілька років пара остаточно роз’їхалася.

У 1826 р. Мечислав організував пожежу в брацлавському судовому архіві, щоб знищити вищезгадувані компрометуючі маніфести. Потім для підкупу чиновників, які розслідували цю справу, запросив їх на обід до Тульчина. Через кільканадцять годин після від’їзду з Тульчина троє з них із невстановлених причин померли, що спричинило звинувачення Потоцького ще й у їхньому отруєнні. Крім того, Мечислав розпорядився вбити свого повіреного, який підпалив архів. Слідство тривало довго, однак Потоцький шляхом підкупів зумів виплутатися.

У 1828 р. він прибув до Одеси, де після огляду військ під Вознесенськом перед відправленням на турецький фронт перебував Микола І зі своїм двором. Під час вистави в театрі Мечислав викрав полковницю Меллер-Закамельську (за її згодою) та виїхав з нею до Тульчина. Розгніваний цар, який сам цікавився цією красунею, розпорядився заарештувати Потоцького і вислати до Воронежа [789, с. 430]. Унаслідок численних прохань Мечислава, в яких він нібито обіцяв продати Тульчин казні, через рік був звільнений. Після повернення з Воронежа затримався в Петербурзі, де вів переговори про вищезгаданий продаж, а також отримав паспорт на виїзд за кордон. У 1829–1830 рр. перебував у Карлсбаді, Парижі й Римі. Можливо, вже тоді він розмістив за кордоном частину своїх капіталів. На вимогу двору, під загрозою конфіскації маєтків, повернувся назад. Розірвав переговори з казною щодо продажу Тульчина. Натомість систематично переміщував гроші до паризьких банків. Примножував кошти, живучи в Тульчині ощадливо і визискуючи кріпаків. Деякі села зі своїх ключів продав, зокрема Василівку (1839 р. Собанській) та Богданівку (1840 р. Ярошинському) [33, с. 539].

Після кількох невдалих спроб помиритися з дружиною 1841 р. розпочав розлучний процес, успішно завершений 1843 р. Уже в лютому наступного року одружився вдруге з донькою колишнього полковника польських військ Каєтана Свейковського Емілією, якій за народження здорового сина пообіцяв 2 млн злотих. Однак цей шлюб теж був невдалим. Т. Бобровський, присутній на їхньому вінчанні в Київському костьолі, пізніше писав: «Нема що говорити, чудова то була пара, кожний у своєму роді. Граф був справді гарним чоловіком південного типу, вона – польського типу, дуже гарна жінка. Батьки отримали обіцяний довічний пансіон за умови не з’являтися в доньки. Усі були наразі задоволені, однак недовго такими залишалися. І не дивно. Граф мав стійку репутацію [...] поганого сина, поганого брата і родича, поганого чоловіка, поганого громадянина, поганого поляка і недоброї людини» [827, с. 310].

Через рік спільного життя, невдовзі після народження сина, Емілія, не витримавши брутальності та несамовитої скупості Мечислава, втекла до Києва. Там звернулася зі скаргою на чоловіка до генерал-губернатора Д. Бібікова. За посередництва та протекції останнього добилася арешту Потоцького. Ув’язнений у Київській фортеці, той безуспішно намагався звільнитися шляхом підкупу. За указом Сенату від 17 липня 1845 р. його було вислано на поселення до Саратова, куди він узяв із собою незаконнонароджених дітей – сина Гришу і доньку (яка померла в Саратові під час епідемії холери). Щоб вибратися звідти, перейшов у православ’я, отримавши ім’я Михайло, дав згоду на хрещення сина в православному обряді, записав щорічні суми, забезпечені його Тульчинсько-Вільхуватським маєтком, двом саратовським закладам: 3 тис. крб інституту шляхетних панночок і 1 тис. крб дитячому притулку [330, с. 540].

Крім того, призначив 12 тис. крб щорічно на відбудову старих і будівництво нових кам’яних церков у всіх парафіях його Тульчинсько-Вільхуватського маєтку; на ті кошти пізніше були збудовані церкви в Шамраєвці (1853 р.), Кобилівці (1857 р.), Вільхуватій (1856–1860 рр.), Ганнополі (1860 р.), Таужні (1860 р.), Троянах (1864 р.), Клебані (1864 р.), Грушці (1865 р.), Лозуватій (1867 р.), Війтівці (1868 р.), Гриненках (1885–1891 рр.), Михайлівці (близько 1853 р.), Сабатинівці, Синьках; перебудовані – в Тульчині (1851 р.), Нестерварці (1851 р.), Розношинцях (1854 р.) і Даниловій Балці. Попри такі значні пожертвування, Потоцький не домігся звільнення. Після чергової спроби втекти був переведений близько 1851 р. до Воронежа, потім до В’ятки, зрештою, потрапив до Шліссельбурга [789, с. 430].

І

7*

мовірно, після вступу на трон Олександра II Мечислав був звільнений і, отримавши паспорт, виїхав до Франції (між 1856 і 1861 рр.) Також існує версія, що Потоцький підкупив коменданта в’язниці та деяких офіцерів місцевого гарнізону та втік звідти, добравшись на кораблі через Балтійське море до одного зі шведських чи прусських портів. Однак, якби ця втеча справді відбулася, маєтності М. Потоцького, без сумніву, були б конфісковані [558; 702, арк. 3].

Мечислав вивіз до Франції частину картин, меблі, фарфор, скло, колекцію зброї, а також значну кількість книг. Під час його заслання, коли маєтком управляла комісія, яка довела його до розорення, цей цінний архів Потоцьких був проданий на макулатуру купцем з Одеси [60, с. 7].

За відсутності Потоцького його Тульчинсько-Вільхуватським маєтком спочатку управляло опікунське правління, до якого входили його брат Болеслав, племінник П. Потоцький (із Томашполя), Л. Свейковський і З. Бжозовський, а потім генерал П. Абаза, який довів його до жалюгідного стану. Син Абази вивіз значну частину архіву Потоцьких до Одеси і там розпродав між аматорів, бібліофілів та навіть торговців макулатурою (багато тульчинських паперів опинилося врешті в зібраннях Конарського і Сангушка). У 1863 р. маєток було звільнено від опіки та передано в управління Потоцького. Наступного року генерал П. Абаза взяв його в оренду, однак незабаром помер. Після нього в орендні права вступили його сини Віктор і Валеріан. У 1869 р. Потоцький через довіреного І. Артемовича продав Тульчинсько-Вільхуватський маєток племінниці Марії Строгановій (доньці Болеслава Потоцького) за 1 млн 250 тис. крб (3 млн 430 тис. франків). Під час продажу до Тульчинського ключа, крім вищеназваних населених пунктів (звичайно, за винятком Богданівки і Василівки, проданих раніше), ще ввійшла Цапівка, до Вільхуватського – Красненьке, Лозувата, Сабатинівка, Станіславчик, Чемирпіль, Молдаванка, а також засновані Потоцьким Мечиславка і Дельфінівка (їхні назви походили від імені Потоцького і його першої дружини), натомість не було Клинової, теж, імовірно, проданої раніше. У купчій, здійсненій у Київській палаті цивільного суду 15 січня 1869 р., обумовлювалося, що Строганова має виплатити вищеназвану суму в Парижі через банк братів Ротшильдів не пізніше 19 березня того року. Уже 8 лютого Потоцький видав у Парижі чоловікові Строганової розписку про отримання всієї суми. У різний час вивіз із тульчинського палацу до Парижа частину картин, меблів, порцеляни, скла, колекцію зброї та значну частину бібліотеки. Оселившись у Парижі з величезними капіталами, провадив великосвітське життя. Вдало граючи на біржі та вкладаючи кошти в нерухомість, примножив їх нібито до 80 млн франків.

Мечислав Потоцький помер 26 листопада 1878 р. в Парижі, похований у підземеллі каплиці цвинтаря в Монтрезорі [1110, с. 405–406]. Друга дружина Потоцького, Емілія зі Свейковських (30 травня 1821 р., Київ – 13 липня 1894 р., Париж) [876], довго мешкала в Києві під протекцією Бібікова (за чутками, була його коханкою), потім у Петербурзі й Парижі; похована також у Монтрезорі. Єдиний син Потоцького з Емілією, Миколай Щенсний (16 лютого 1845 р., Тульчин – 3 червня 1921 р., Париж) [975], успадкував величезні маєтності. До кінця життя мешкав у Франції. У 1870 р. одружився з княжною Еммануелою Піньятеллі (10 жовтня 1852 р., Неаполь – 1930 р., Париж) [875], донькою посла Неапольського королівства в Петербурзі, яка в 1882–1887 pp. провадила в Парижі відомий літературний салон. Перед смертю бездітний Миколай, на якому згасла тульчинська лінія Потоцьких, призначив своїм основним спадкоємцем (40 млн франків) далекого родича Альфреда Потоцького з Ланьцута. Миколай Потоцький Помер 3 червня 1921 р. і був похований у Монтрезорі. Миколай був відзначений французькою Legia Honorowa (орденом Почесного Легіону) [941, с. 101–102, с. 102].

Потоцький дуже любив свого позашлюбного сина Григорія (помер 1871 р.), якого забрав до Франції та дав йому своє прізвище [561]. Намагався, однак безрезультатно, забезпечити Григорію становище свого легального спадкоємця, поширюючи чутки про те, що Емілія Свейковська була його третьою дружиною. Григорій одружився з італійкою Розою Кетте Катана, нащадків не залишив [891].

Узагалі французький період життя графа Мечислава і його нащадків надзвичайно цікавий та оповитий ореолом таємничості.

Докладно невідомо, з якого часу Мечислав Потоцький замешкав у Франції. У спогадах сучасників, зрештою, дуже рідких, подавалася різна дата його виїзду чи втечі з Росії – від 1856 до 1861 р., причому найбільше згадок стосувалося 1858–1859 рр. Французи, які стикалися з Миколою Потоцьким, сином Мечислава, завдяки літературному салону його дружини Емануели в Парижі (1882–1887 рр.), вбачали в Миколі та історії його батька лише те, про що він сам говорив. Свої спогади Микола Потоцький часто прикрашав, а іноді просто помилявся. Зрештою, небагато французів занотувало свої враження з візитів до палацу Потоцьких у Парижі. Найцінніші спогади полишив Густав Шлюмбергер (1844–1929 рр.), лікар, історик і археолог, відомий візантієзнавець, який протягом багатьох років перебував у дружбі з Емануелою Потоцькою [810, с. 16].

Знаменним є той факт, що Мечислав Потоцький інформував своїх французьких співрозмовників про те, що він був начебто одружений не двічі, а тричі, що Емілія Свейковська була його третьою дружиною. Привід до цього розходження з правдою є зрозумілим: Потоцький за всяку ціну намагався затвердити своєму позашлюбному синові Григорію позицію легального й очевидного спадкоємця свого майна. Інакше, з огляду на особливі обставини свого народження, Григорій не мав би права ні на прізвище, ні на спадщину, окрім заповіту на велетенське багатство батька. Сина ж Миколая він мав намір взагалі виключити з числа спадкоємців [958, с. 134].

Шлюмбергер пише, що в момент виїзду Мечислава Потоцького з Росії «його третя дружина мешкала в Польщі зі своїм сином, якому батько ще перед виїздом забезпечив репетитора в особі колишнього депутата Народних Зборів із 1848 р. на прізвище, якщо пам’ятаю, Гент, дуже ділової людини. За першим разом, коли вчитель хотів розпочати роботу зі своїм учнем, той поскаржився на біль голови, тож мати зажадала, щоб його не чіпали. За другим і третім разом те ж саме повторилося. Коли вчитель зажадав повернутися до Франції, Емілія вмовила його залишитися, щоб не злити Мечислава.

Легко зрозуміти, що до повернення батька із заслання Миколай Потоцький мало чим скористався з науки. На той час він мав сімнадцять років» [958, с. 134-135].

«Мені розповідали, що першого вечора, випитуючи сина, старий граф занепокоївся його мізерним обсягом знань. Він узяв примірник тижневика і, показуючи на великі літери титульної сторінки, наказав прочитати вголос. Микола замовк – не вмів навіть читати! Однак мені оповідали, що присоромлений своєю неосвіченістю, він наполегливо взявся до науки й осилив стільки, що вже вмів написати коротенького листа. Щоправда, я ніколи не бачив його автографа» [810, с. 12–13].

Якщо приголомшення Мечислава справді було фактом, то це могло трапитися у Франції з прибуттям туди Емілії з Миколаєм, знову ж таки невідомо коли. Окрім того, неписьменність Миколи могла стосуватися лише французької мови, цілком ймовірно, що польською та російською він міг читати. В усякому разі констатація неуцтва сина мусила зміцнити переконання Потоцького в тому, що Миколая треба позбавити спадку, а тим більше належало домагатися визнання Григорія двором Наполеона III і салонами Парижа як легального спадкоємця пана з Тульчина.

На подив, в окремих інформаціях щодо Григорія, як правило, він виступає «італійським обивателем». Можливо, батько хотів у такий спосіб зміцнити позицію Григорія купівлею для нього якихось земель в Італії, куди відомості про справжнє народження сина не могли дійти.

Усілякі плітки про позашлюбне походження Григорія стримати не вдалося. Та все ж Мечислав намагався зміцнити положення свого улюбленого сина специфічними польськими звичаями. Шлюмбергер занотував таке: «Відомо, що у великих польських родинах часто з’являлися бастарди, котрі, на противагу Заходу, виховувалися на однакових умовах разом зі шлюбними дітьми. З часом вони ставали навіть привілейованими нащадками» [810, с. 13].

1861 р. Григорію Потоцькому виповнилося вісімнадцять років та, ймовірно, з того часу почалися намагання батька забезпечити синові гідне суспільне становище. З небагатьох згадок мемуаристів тієї доби стає відомо, що Мечислав Потоцький обдарував свого первородного сина насправді гарячим почуттям. Чи дав він йому освіту і яку саме, залишається невідомим. Французькі дослідники, які у своїх пошуках кружляли навколо родинних справ Потоцьких, не віднайшли жодного сліду його діяльності у Франції або Італії. Найбільш таємничою постаттю в усій історії родини Потоцьких був Григорій.

Якщо й можна сьогодні що-небудь сказати про цю людину, коротке життя якої поділилося між Україною, Росією, Францією та Італією, то лише завдяки вцілілим посеред решток книгозбірень Потоцьких у Парижі, що були частково перевезені 1920 р. до Ланьцута, – декільком книжкам і примірникам нот, що колись, власне, належали Григорію. На кожній книжці – гарна печатка: «Григорій Потоцький», при цьому без титулу «граф», на якого не мав права, але міг би собі узурпувати. Якщо з цього можна зробити певні висновки, то вони для Григорія будуть, безперечно, позитивними, в підтвердження його скромності та невибагливості. Багато примірників нот із його печаткою, що збереглися в ланьцутській колекції, свідчать про його виразний музичний інтерес, а може, і про фахову підготовку в цій галузі. Французький підручник гри на трубі, що вцілів серед книжок Григорія, переконує в зацікавленні юнака тим інструментом. Характерно, що одна з італійських книжок, видана в Медіолані 1865 р., має присвяту: «Григорію-Едгару Пилява-Потоцькому», яка свідчить, в усякому разі, що Григорій був відомий як нащадок славного польського роду герба Пилява і своїм походженням підносився в колі знайомих [958, с. 136–137].

Як видається, найчастіше він перебував в Італії, де володів якимось земельним маєтком, придбаним ще батьком. І це, певно, було підґрунтям його італійського громадянства. Це відбувалося вже після франко-австрійській війні 1859 р., революції в Італії та об’єднання в 1861 р. італійських земель (наразі без Ватикану) під проводом Віктора Емануїла II. Як Мечислав у Франції за часів Наполеона III, так і Григорій в об’єднаній Італії, мали ідеальні побутові умови, що відповідали їхнім уподобанням і поглядам.

Власне, в Італії, однак невідомо, де й коли, Григорій Потоцький познайомився з дівчиною, яка пізніше стала його дружиною. Звалася вона Роза-Альберта Катані, за іншою інформацією – Роза Кетта Катані. Інших подробиць про неї немає. Мечислав Потоцький був дуже розгніваний поспішним, як він уважав, одруженням сина, і навіть розпочав судову справу проти своєї невістки, вимагаючи судової заборони на вживання нею прізвища Потоцька. Відомості про перебіг та наслідки того процесу, а також їх вплив на стосунки між батьком і сином, відсутні.

Ця справа мала важливе значення, тому що йшлося про майбутнє успадкування величезного, постійно зростаючого багатства Мечислава Потоцького сином Григорієм і його дружиною. Син Миколай як спадкоємець до уваги не брався.

У Франції Мечислав Потоцький дуже збагатився. Він зумів значно примножити розміщені в паризьких банках капітали, використовуючи їх у промисловості, на купівлю земель, а також спекулюючи на чорному ринку. Ця незвичайна людина зовсім відрізнялася від інших представників польських магнатських родин, які розтринькували багатства, успадковані від предків. Мечислав, навпаки, їх примножував і невдовзі став одним із найбагатших фінансових магнатів тогочасної Франції.

На початку 60-х років він почав скуповувати нерухомість у Франції, й безпосередньо в самому Парижі. Найбільшу покупку нерухомості він зробив на ім’я улюбленого сина Григорія Потоцького.

Коли Мечислав Потоцький прибув до Парижа, урбаністичний вигляд окремих районів лише починав формуватися завдяки великим планам і роботам, якими керував Георгій Гусман (1809–1891 рр.) По вулиці Фрідланд ще тягнулися сади і порожні, незабудовані дільниці, хоча вже було багато розкішних резиденцій. Від 1857 р. на розі вулиць Фрідланд і Бальзака постала найрозкішніша будівля того району: кількаповерховий палац замкового стилю, побудований, найімовірніше, архітектором Жюлем Ребуля. Ця територія від 1846 р. належав колишньому депутатові Жану Рафаелю Бльоару, який уклав будівельні інвестиції, як видається, в спекулятивних цілях.

9 січня 1867 р. в нотаріальній конторі «Роквебер і Берсон» було складено угоду купівлі-продажу, за якою Потоцький набував «для свого сина, Григорія Едгара графа Потоцького, італійського громадянина, рантьє», розкішний будинок на вулиці Шатобріана. На жаль, ціна його невідома. Кількома місяцями пізніше, 11 серпня 1867 р., ті ж самі контрагенти підписали в нотаріуса Коле другу угоду, за якою Григорій Потоцький став власником палацу на вулиці Фрідланд, 27, площею 2948 квадратних метрів [958, с. 139].

Так щедро обдарований Григорій Потоцький на той час мав 24 роки. Напевне, ще не був одружений – його подружнє життя з Розою Кетте настало значно пізніше. Власне, про успадкування тих розкішних будівель занепокоївся щедрий батько-засновник, боячись домагань невістки на спадщину. Вірогідно, після одруження Григорія був складений чи то заповіт, чи то нотаріальний договір, за яким, на випадок смерті сина, володіння у восьмій дільниці Парижу, де була вулиця Фрідланд, поверталося батькові.

Невідомо, чи в ту добу, чи лише після 1871 р. Мечислав Потоцький вивіз з України до Парижа значну частину своєї бібліотеки, твори мистецтва і родинні пам’ятки з Тульчина. У музеї Ланьцута ще й сьогодні зберігається 1000 фоліантів творів тульчинського походження. Це рештки розкішної книгозбірні, в якій зосередилися колекції Францішка Салезія, Станіслава Щенсного, Жозефіни з Мнішків, Софії Потоцької, її першого чоловіка і свекра. Усе це могло потрапити до Ланьцута єдиною дорогою: спочатку книги були вивезені з Тульчина до Парижа Мечиславом, згодом були успадковані Миколєм, і нарешті, дісталися Альфреду Потоцькому. В 1944 р. найцінніші твори з тієї багатої книгозбірні були вивезені Альфредом Потоцьким знову за кордон. Якщо, попри всі перипетії, ще й сьогодні в Ланьцуті вціліло біля тисячі книжок із Тульчина, можна припустити, що Мечислав Потоцький забрав їх до Франції набагато більше [958, с. 140].

На жаль, немає відомостей про життя, діяльність та вчинки Мечислава Потоцького у Франції.

Трагедією для Мечислава Потоцького стала смерть улюбленого сина. Григорій Потоцький перебував у Сен-Клу, під Версалем, де мав якесь володіння і звідки вберезні 1871 р. зібрався на об’їзд спустошених будинків. Подорожуючи заростями, знайшов уцілілий снаряд. Тримаючи його на колінах, почав розглядати небезпечну знахідку. Стався вибух, унаслідок якого він дістав смертельне поранення. Був доставлений до шпиталю Сен-Клу, де й помер 16 квітня 1871 р. [810, с. 13].

Безсумнівно, смерть Григорія приголомшила батька. Відтак розпочалися спадково-правні клопоти щодо вулиці Фрідланд – формальної власності Григорія. Невідомо, чи домагалася Роза Кетте Потоцька спадщини від чоловіка (напевно, так і було) і як Мечислав спромігся усунути її від успадкування цієї власності. Можливо, якась частина майна Григорія перейшла до рук бездітної Рози Потоцької, але палац на вулиці Фрідланд після Григорія став власністю Мечислава. Лише тепер Миколай Потоцький міг розраховувати на спадок від батька. Взаємини між обома Потоцькими під кінець життя Мечислава лишалися незрозумілими. Миколай, мабуть, під впливом своєї матері Емілії, намагався здобути прихильність Мечислава, який, зрештою, не був від нього в захопленні. 72-річний Мечислав – здичавіла і психічно підупала людина – понад усе був обтяжений лише однією думкою: як позбавити Дельфіну й Емілію всякої надії на успадкування його багатства.

Залишається невідомим, кому він призначав його після смерті Григорія. Не встановлена й перша версія заповіту Мечислава. Певно, старий Потоцький замислював змінити громадянство, маючи намір виїхати до Великої Британії й там розмістити своє багатство, аби перешкодити Миколаю в претензіях на спадщину. З цього, звичайно, нічого не вийшло, але конфлікт між сином і батьком тривав до останніх хвилин життя Мечислава.

Миколай Потоцький уже кілька років, як був одружений з Еммануелою Пігнателлі, 1851 р. народження (мала заледве 18 років), дочкою князя Пігнателлі, посла неаполітанського королівства в Петербурзі. Важко дізнатися, як дійшло до одруження – чи за офіційною згодою, чи без згоди Мечислава. Весілля відбулося, ймовірно, 1869 р., і можна додуматися, що натхненником в усьому була Емілія Потоцька, яка, напевно, була знайома з родиною Пігнателлі ще в Петербурзі, до еміграції до Франції [958, с. 149].

Якщо й можна зробити припущення з приводу взаємин між Мечиславом Потоцьким і його невісткою, то лише на підставі «Книги гостей», що збереглася в замку Монтресор. Отож підпис Емануели в ній з’явився тільки після смерті свекра. За його життя, під час перебування Мечислава в замку, є підпис Миколая, та бракує підписів його дружини. Напевно, старий Потоцький не терпів візитів невістки до замку Монтресор.

26 травня 1875 р. до Монтресора з’явилася група кузенів та приятелів з нагоди перенесення останків сестри Мечислава, Софії Кисельової, померлої в Парижі 2 січня 1875 р. У меморіальній книзі знаходимо підпис Мечислава, нижче автограф «Граф Миколай Потоцький» [958, с. 149].

Мемуарист пише: «...старий Потоцький раптово серйозно захворів. Унаслідок цього ситуація молодого подружжя стала трагічною – вони опинилися в цілковитих злиднях. Коли старий був уже в агонії, його невістка Емануела Потоцька побігла в передмістя Сен-Жермен за допомогою давнього приятеля, радника Башельє. То був старий бурмило, але людина розторопна. Він схилив її до відвідин споріднілого з чоловіком барона Сен-Клера, який був далеким кузеном Миколая Потоцького. Отож, поспішила вона до нього і витягла з ліжка. Треба додати, що вони були у великій сварці. Сен-Клер вдерся до спальні підозріло хворого і почав дуже лаяти його, страшити пеклом, що вмираючий наказав невідкладно викликати нотаріуса і змінив свій заповіт на користь сина. І назавтра помер. Смерть настала 26 листопада 1878 р.» [1009, с. 565–566]

На півтора року пережив Мечислав свою першу дружину Дельфіну з Комарів. Під кінець життя вона мешкала в будинку на бульварі Гаусмана, 91. Померла від раку 2 квітня 1877 р. [969, с. 201]. Емілія Свейковська пережила її ще на кільканадцять років. Мечислав надав їй ренту і вишукані апартаменти в Шістнадцятій дільниці Парижа, на вулиці Дюмак-Д’юрвіль, 11. Померла в Парижі 13 липня 1894 р. [958, с. 150]

25 липня 1879 р. останки Мечислава Потоцького були перенесені до підземелля каплиці на кладовищі в Монтресорі [1027].

Багатство, успадковане від батька Миколаєм Потоцьким, на той час оцінювалося у 80 мільйонів франків. Микола не обмежився, зрештою, прийняттям майна у Франції, а з несподіваною для нього енергією розпочав ліквідацію маєтків в Україні. Палац у Тульчині з рештками устаткування і частиною архіву, а також значні земельні володіння він продав своєму російському кузенові Сергію Строганову, чоловікові Марії Потоцької, дочки Болеслава, племінниці Мечислава. У такий спосіб було остаточно ліквідовано все майно Потоцьких в Україні [958, с. 151].

Невідомо, за скільки продано ті рештки великого тульчинського майна, але за найскромнішими підрахунками – це порядку кілька мільйонів карбованців, переведених до Франції. Цим шляхом Миколай Потоцький значно збільшив багатство, успадковане після батька. Варто ще раз підкреслити, що то було найбільше магнатське багатство, яке вивозилося будь-коли із земель давньої Речі Посполитої на захід Європи. Маючи у своїх руках такі колосальні фінансові кошти, Миколай розпочав перебудову палацу на вулиці Фрідланд. За посередництвом нотаріусів Толлі та Шатальє 30 квітня 1879 р. він придбав комплекс споруд на вулиці Шатобріана, по сусідству з готелем Потоцьких. Через три роки докупив ще один будинок на вулиці Бальзака. Водночас наказав перебудувати інтер’єри палацу й оновити фасад. Саме тоді палац Потоцьких у Парижі набув величавого, дивовижного інтер’єру в стилі рококо, що може вражати ще й сьогодні, хоча індустріальна компанія, яка в наші дні є власником колишньої маєтності Потоцьких, обмежує відвідування палацу [944]. Великі сходи в холі ведуть до салонів та приймальних залів висотою понад п’ять метрів, які могли б умістити сотні гостей. У багатоярусних підземеллях розташовувалися кухні. З боку палацу – довгі стайні, що вміщували кілька десятків екіпажів й понад сотню коней. Насправді то була садиба на рівні королівської. На стінах салонів висіли картини відомих художників доби рококо і класицизму. «Готель Потоцьких» був своєрідним музеєм, що надзвичайно цікавило інтелектуальний Париж.

Миколай Потоцький теж був бездітним, його, як і батька турбувало питання про спадкоємця, і лише 1920 р. він прийняв рішення, кому заповість після своєї смерті багатство Потоцьких.

Спадкоємцем мав стати хтось із Пилява-Потоцьких, хто за традицією відтворював би всю пишність роду, водночас відстоюючи примноження багатства Потоцьких у Франції, піднімаючи родину до рівня, що дозволив би впливати на долю батьківщини, як то було у XVIII ст., але цього разу не на поразку, а для процвітання нації.

Слушною є думка Є. Лоєка про те, що «це було анахронізмом, обманом людини, яка не розуміла суспільних змін у Польщі, але це був шляхетний обман, із чесними намірами самотнього старця, що стояв на краю могили. Немає вини в тому, що його вибір виявився фатальним» [958 с. 167].

У 1920 р. виявилося, що серед найбільших родових садиб Пилява-Потоцьких у межах Речі Посполитої, є Ланьцут, власником якого був четвертий по черзі володар Альфред Потоцький. Володіння ланьцутським майоратом зумовило передання йому всієї спадщини Потоцьких із Тульчина.

Це рішення було ризикованим, оскільки Альфред Потоцький не був найближчим родичем Миколи. Спільного предка чоловічої статі й того самого прізвища вони мали лише в XVII ст. Ним був Станіслав Ревера Потоцький. Серед Потоцьких найближчим кровним родичем Миколая був нащадок Ярослава, сина Станіслава Щенсного і Жозефіни – Францішек Салезій Потоцький (1877–1949 рр.), власник із Теплика. Були ще й ближчі, але по материнській лінії – Свейковські [958, с. 168].

Альфред Антон Вільгельм Роман Базиль Потоцький народився 14 червня 1886 р. Він був первородним сином від другого шлюбу Романа Потоцького (1857–1915 рр.) з Єлизаветою з Радзивіллів [958, с. 169]. Сам Альфред помер, не дочекавшись дітей.

Альфред Потоцький залишив посмертно видані спогади, речі, відцензуровані його дружиною і друзями з метою утаєння компрометуючих справ його життя, його ментальності й інтересів. У його спогадах успадкування маєтку від Миколая Потоцького подане загально, з явним наміром утаєння істотних подробиць [970, с. 336].

Миколай Потоцький довго міркував над своїм заповітом. Свою останню волю він власноручно виклав на папері та 25 серпня 1920 р. засвідчив у свого нотаріуса А.А. Коттьє. За французьким правом, власноручний заповіт набирає юридичної сили тільки після судового затвердження. Тому Миколай Потоцький подбав про оформлення нотаріального заповіту. Перед самою кончиною, 2 квітня 1921 р., власноручний заповіт був підтверджений відповідним нотаріальним актом, що набирав юридичну силу з моменту проголошення [958, с. 170].

Повний зміст того заповіту до сьогодні лишається невідомим.

Намагаючись підрахувати всі статки Миколая на момент його смерті, Лоєк, зокрема, зазначає, що, крім палацу на вулиці Фрідланд, будинку на вулиці Булонський ліс, мисливського палацу Гран-Коломбе в Рамбуйє і маєтка «Хрест св. Жака», Миколай Потоцький мав ще й інші, невстановлені нерухомості. Значна частина його маєтку складалася з промислових акцій найбільших французьких підприємств, а також готівкових внесків у банку. У хвилину смерті на його банківських рахунках налічувалося понад 160 мільйонів франків, або понад 10 мільйонів доларів США по курсу 1921 року [958, с. 170]. Він заповідав, аби його поховали в підземеллі каплиці на кладовищі Монтресора, а властям того містечка відписав кошти на утримання гробниць. Після поділу з дружиною він призначив Емануелі довічну ренту, а своїй коханці – Матильді Авіньйон – довічне користування будинком на вулиці Булонський ліс, очевидно, з володіннями Гран-Коломбе, із застереженням повернення всього після її смерті до маєтку Потоцького, і щорічну довічну ренту в розмірі 200 тисяч франків. Грошова рента також була призначена найближчому його родичеві Францішкові Салезію Потоцькому. Найважливішою частиною заповіту було встановлення генерального спадкоємця – Альфреда Потоцького з Ланьцута. Залишається невстановленим, чи були в заповіті якісь розпорядження щодо родинного архіву, який не ввійшов до спадку Альфреда та чи застерігався перехід Альфреда до успадкування якимись моральними, суспільно-культурними або політичними умовами [958, с. 171].

Останні тижні життя Миколая Потоцького пройшли в атмосфері великої напруги і сподівань на особу Альфреда. Важливим є те, що старий Потоцький висловлював свої переконливі наміри, пов’язані із записом маєтку майоратові з Ланьцута.

На початку травня 1921 р. здоров’я Миколая Потоцького почало погіршуватися. Родина і друзі вартували біля ліжка хворого в Парижі, з Польщі прибув також Альфред Потоцький [970, с. 137]. Стан здоров’я Потоцького не залишав жодної надії. Микола Потоцький помер у своїх апартаментах на вулиці Болонський ліс 3 червня 1921 р. Тіло було виставлене для публічного прощання в холі палацу на вулиці Фрідланд. Через два дні труну з тілом опустили в підземелля каплиці на кладовищі Монтресор, де воно спочиває до сьогодні [958, с. 173].

Маючи гарних адвокатів, Альфред Потоцький не гаяв часу. Його правна ситуація зовсім не була чіткою і певною. Оголошення заповіту через нотаріальну контору Коттьє і Бурт відбулося з надзвичайним поспіхом 8 червня 1921 р.

До сьогоднішнього дня збереглася чернетка листа, написаного адвокатом Альфреда Потоцького до паризького нотаріуса метра Гамела, який засвідчив, що знав близько Миколая, часто його відвідував і завжди знаходив його в стані повної свідомості:

«1. Від квітня до листопада 1920 р. при кожній нашій зустрічі граф Миколай був цілком притомний і при своєму розумі;

2. Віддавна він був зайнятий справою – в цьому місці закреслено – «рівномірного розподілу свого майна», а вжито зворот – «визначення своєї останньої волі», при багатьох нагодах знайомив мене з подробицями чергових змін, які вчиняв у своїх останніх розпорядженнях;

3. Зокрема в період мого перебування в Рамбуйє з 2 до 7 вересня 1920 р. повідомив мене, що вніс до свого заповіту нові й останні розпорядження. Підсумовуючи, стверджую і засвідчую, що, на мою думку, граф Миколай розпорядився своїм маєтком у стані повного володіння своїми інтелектуальними і моральними силами» [436, арк. 27–30].

Альфред Потоцький стверджував, що відразу став власником усього маєтку Потоцького, але «зіткнувся із судовим позовом, що зачіпає деякі пункти останньої волі дядька Миколая і виявився вплутаним у судовий процес. Справа не мала ані правових, ані моральних підстав, але спричинилася до труднощів та зволікань. Я забезпечився юридичною допомогою, і мене переконали, що мушу прийняти хід судового процесу, який остаточно виявився задовільним» [970, с. 139].

Так, Альфред увійшов у володіння найбільшого маєтку Потоцьких із Тульчина, яке безславно розтринькав. Події Другої світової війни теж безжалісно відбилися на багатствах тульчинської лінії. З ініціативи Альфреда навесні та влітку 1944 р. з Ланьцута було вивезено на захід багатомільйонний спадок тульчинських Потоцьких.

До сьогодні точно невідомо, що саме було вивезено з Ланьцута. Так, відповідно до записів Потоцького, 10 травня до Відня було відправлено 75 скринь із творами мистецтва і предметами інтер’єру. 12 травня – наступна партія – 174 скрині. 15 червня – 150 скринь. У липні понад 200 скринь. Але, напевно, то було не все. Можна припустити, що від травня до липня 1944 р. було вивезено з Ланьцута до Відня біля 700 скринь із творами мистецтва, книгами, архівом, меблями, порцеляною, старовинним склом, так би мовити, вміст великого музею. Ці скарби спочатку зберігалися у Відні, потім їх було частково перевезено до столиці князівства Ліхтенштейн – Вадуц, а найкращі, вже після війні, – до Швейцарії, Франції та інших держав. Альфред залишив Ланьцут 23 липня 1944 р. [958, с. 180]

Вивезення Потоцьким із Ланьцута майже всього вмісту замку було важливою історико-політичною подією й у повоєнні роки породжувало багато негативних емоцій. Так сталося, що вже вдруге найбільші багатства, пов’язані з іменем Потоцьких, були вивезені на Захід. У XIX ст. це зробив Мечислав Потоцький, у XX – Альфред.

Власник із Ланьцута не хотів полишати своїх скарбів у Польщі, аби вони не потрапили «до рук комуністів». До прийняття такого рішення щодо маєтку в Ланьцуті його схиляли виховання, стиль мислення, класова свідомість, політичні погляди [958, с. 181].

Річ не в тім, що він вивіз на Захід кілька сотень безцінних скарбів культури, головне, що саме з тими скарбами він учинив. У той чи інший спосіб вони могли послужити Польщі, її історії, культурі. Натомість усе було розтринькано і змарновано.

Усе те, що Альфред Потоцький вивіз із Ланьцута навесні та влітку 1944 р., мало б сьогодні на світовому ринку мистецтва вартість у кілька сот мільйонів доларів. Щоправда, спадкоємець із Ланьцута не дочекався того часу, коли у світі розпочався надзвичайний попит на твори мистецтва. Але ще за його життя шедеври мистецтва спродувалися на сотні тисяч доларів, давні рукописи – за тисячі. Навіть в умовах 40-х і початку 50-х рр. ХХ ст. то було багатством, над яким тяжів національний пріоритет і моральне зобов’язання Альфреда перед Миколаєм Потоцьким [958, с. 182].

Польські магнатські родини, які зберегли на Заході якісь рештки своїх маєтків, навіть зовсім не погоджуючись із новою дійсністю на батьківщині, зуміли прислужитися національній ідеї через пожертвування, що підтримували розвиток історичних досліджень і польської культури, хоч не мали й частини тих можливостей, якими розпоряджався Альфред Потоцький.

Вивезені з краю твори мистецтва, книги і рукописи Альфред здавав у заставу або спродував за низькі ціни, аби тільки знайти засоби на «шикарний» спосіб життя в Парижі та Лондоні. Зміна доби не дійшла до свідомості цієї людини. Розпорошуючи рештки багатства, він був далекий від справ вітчизни й нації. Навіть під кінець життя не відгукнулася в ньому, на зразок дядька Миколая, пам’ять про свій обов’язок перед батьківщиною. Натомість, нарікав, що мусить жити в нестатках, хоча ці нестатки були безмірною розкішшю порівняно з умовами існування інших емігрантів.

У 1956 р., маючи вже 70 років, він нарешті одружився з Ізадорою Йодко-Наркевич (1904–1972 рр.), яка перебувала в першому шлюбі за Альберто Сіднеєм. Миколай Потоцький помер у Женеві 30 березня 1958 р. у віці 72 років [958, с. 182].

До сьогодні по всьому світі розкидані рештки багатства Потоцьких. Те, що залишилось після колишнього спадкоємця тульчинських багатств Мечислава, поділила між собою ближча і дальня родина, в цьому брали участь навіть родичі першого чоловіка Потоцької – Альберта Сіднея. Через певний час почали випливати на аукціонах, з’являтися в каталогах антикварних фірм твори мистецтва, книги з колекцій Тульчина, Ланьцута.

Так Альфред Потоцький розтринькав спадок Потоцьких, забувши про обов’язки перед Миколаєм Потоцьким, що стосувалися родини і батьківщини. Спадкоємець із Ланьцута не виконав заповіту, не змивши ганьби Торговиці з прізвища Потоцьких. Більш того, через егоїзм та інтелектуальну обмеженість додатково обтяжив прізвище і герб свого роду.

Кожен із нащадків Станіслава Щенсного Потоцького і Софії Вітт мав свій власний життєвий сценарій, на який, крім сімейного виховання, психологічних імпресингів, різноманітних агентів соціалізації, наклала свій відбиток історична доба.

Розпорошені по світу (Олександр (після польського повстання 1831 р.) переважно в Німеччині, Мечислав – у Франції, Болеслав – у Росії), пристосувавшись до іншого зовнішнього середовища, сини Щенсного залишалися носіями традицій роду, однак кожен із них укладав у це поняття власне розуміння і бачення (Олександр уважав справою честі змити «ганьбу» сім’ї за «зраду» батька; Мечислав, через власні амбіції зазнавши поневірянь і пригод, головним уважав примноження фінансового капіталу; Болеслав вів спокійний, усталений спосіб життя російського вірнопідданого).

Отже, підбиваючи підсумки, варто зазначити таке.

  1. Реконструкція і розширення родоводу Станіслава Щенсного Потоцького дозволяє простежити динамічні процеси розвитку внутрішньосімейних відносин.

  2. Висвітлення приватного життя Потоцьких, родинних легенд, міфів допомогло у створенні просопографічного портрета за відсутності або обмеженості відомостей про окремих представників роду. При сукупному використанні документальних і наративних джерел крізь призму життя та діяльності особистості проступає історична доба. І навпаки, історичне тло сприяє якомога яскравішій реконструкції образу людини, репрезентуючи її як особистість (суспільний статус) і як індивідуальність (внутрішній світ).

  3. Головним, що визначало традиції роду Потоцьких, було служіння справі піднесення вітчизни, її потребам і вимогам. На прикладі Станіслава Щенсного Потоцького можна побачити, що воно не завжди збігалося із загальноприйнятими нормами.

  4. Зовнішні вияви магнатської побожності Станіслава Щенсного і його нащадків часто поєднувалися з прямим порушенням норм християнської етики, у випадках суперечностей останніх із майновими і немайновими інтересами магната.

  5. Розподіл Речі Посполитої сприяв укладанню представниками роду міжнаціональних шлюбів.

  6. На прикладі життєвого сценарію Станіслава Щенсного Потоцького і його синів можна виявити безліч свідчень одночасного існування лихого і доброго в кожній людині, в суспільстві. Тому дослідження мотиваційних суперечностей у вчинках особистостей є необхідним та важливим для розуміння соціальних явищ у соціумі.

  7. Відомо, що стабільність або нестабільність розвитку суспільства впливає на індивідуальні особливості розвитку людей. Економічні та політичні кризи створюють багатоваріантні лінії поведінки індивідуумів у соціумі, корегують соціальну реакцію і мислення людей [431, с. 85, 87, 120]. Індивідуум обирає таку лінію поведінки, яка відповідає його особистісним інтересам та цінностям і зумовлена соціальними, політичними, релігійними, культурними, ідеологічними умовами життя. Яким саме цінностям надаватиме перевагу особистість, залежить від її емоційно-психічних станів, до яких належать потяги, почуття, прагнення, переживання, емоції, воля, що, як і вчинки людей, можуть бути позитивними чи негативними (це яскраво підтверждено на прикладі Станіслава Щенсного, на трансформації його суспільно-політичних поглядів, на зміні національних парадигм). Провідну роль у житті кожної особистості, за твердженнями психологів, відіграє воля, яка, завдяки емоціям і потягам, зумовлює дії та вчинки людини. Отже, поведінка людини проявляється завдяки її вчинкам.

  8. Важливим є висновок У. Джемса, який констатував, що «відмова від зазіхань на недосяжне дарує людині певне полегшення, як і в разі об’єктивної реалізації таких побажань [773, с. 91, 92]». Іншими словами, людина, за певних умов своєї життєдіяльності відмовляючись із різних причин від одних потреб або ціннісних орієнтацій, від певного життєвого середовища чи простору, натомість отримує певне психологічне та фізичне полегшення, пристосовуючись до іншого зовнішнього середовища й умов життя, навіть коли вони раніше не були прийнятими (яскравий приклад – Станіслав Щенсний Потоцький, Олександр Потоцький, Мечислав Потоцький та ін.)

  9. Дивовижним фактом є те, що Станіслав Щенсний Потоцький не дочекався ще своєї наукової біографії або принаймні монографії про історичну роль, яку він відігравав у 1784–1793 рр. Певна річ, це не означає, що його політична діяльність не була відомою чи була оповита для істориків якоюсь таємницею. Її аналізували в численних дослідженнях стосовно другорядних проблем, а також синтетичних, присвячених передусім періоду Чотирирічного сейму, і в загальних рисах вона вже з’ясована.

  10. Натомість майже не досліджені й досі дуже маловідомі суспільно-моральні аспекти діяльності Потоцького, що передувала цьому періоду, його роль у шляхетській суспільній думці перед 1791 р., чинники, що посприяли зміцненню становища першого магната Речі Посполитої – а отже, всі ті явища, які призвели до висунення петербурзькою клікою Зубова саме Потоцького на посаду маршалка Торговицької конфедерації як людини, що в більшості шляхти мала великий авторитет та тішилася славою найревнішого захисника шляхетських свобод і водночас полум’яного патріота.

  11. Приклад Щенсного Потоцького переконливо доводить, що у XVIII ст. громадська думка шляхти великий особистий авторитет пов’язувала зовсім не з перевагами характеру і розуму політика чи державного мужа, а просто з його багатою родовою традицією і великими маєтностями. Майнове становище, а у зв’язку з ним і суспільне, вирішувало все.

РОЗДІЛ IV

ЖІНКИ ТУЛЬЧИНСЬКОЇ ЛІНІЇ РОДИНИ ПОТОЦЬКИХ:

ҐЕНДЕРНІ АСПЕКТИ

Зміна парадигми соціальної історії привела до оновлення її теоретико-методологічного апарату і розширення предметного поля досліджень, що, у свою чергу, інтенсифікувало становлення окремих субдисциплін, зокрема – ґендерної історії [499, с. 2].

Ґендер – це складний соціокультурний конструкт, який відображає відмінності в ролях, поведінці, ментальних і емоційних характеристиках між чоловічим та жіночим. У межах цього підходу ґендер розуміється як організована модель соціальних відносин між жінками і чоловіками, яка не лише характеризує їх спілкування і взаємодію в сім’ї, а й визначає їх соціальні відносини в основних інституціях суспільства. Таким чином, ґендер трактується як один із базових вимірів соціальної структури суспільства, який разом з іншими соціально-демографічними і культурними характеристиками (раса, клас, вік) організовує соціальну систему. Соціальне відтворення ґендерної свідомості на рівні індивідів підтримує засновану за ознакою статі соціальну структуру. Втілюючи у своїх діях очікування, пов’язані з їх ґендерним статусом, індивіди констатують ґендерні відмінності й одночасно обумовлені ними системи панування і володарювання. У багатьох суспільствах жінок і чоловіків по-різному не лише сприймають, а й оцінюють, обґрунтовуючи це ґендерними особливостями та різницею в їх здібностях, відмінностями в розподілі влади між ними. Ґендер конструюється через певну систему соціалізації, розподілу праці й існуючі в суспільстві культурні норми, ролі та стереотипи. Вони певною мірою визначають психологічні якості, здібності, види діяльності, професії людей залежно від їх біологічної статі. При цьому ґендерні ролі та норми не мають універсального змісту і значно різняться в суспільствах. У цьому розумінні бути чоловіком чи жінкою означає зовсім не володіння певними природними якостями, а виконання певної ролі. У сучасних соціальних і гуманітарних дослідженнях ґендер використовується не як незмінна й універсальна конструкція. Поняття ґендер означає не річ або предмет, не багато речей або предметів, а комплексне переплетіння стосунків та процесів [54, с. 21].

Кінець 60-х років у Європі та США позначений бурхливим розвитком нової ділянки досліджень, яку прийнято називати «жіночими студіями» (англ. – woman’s studies, фр. – études féministes, пол. – feminologia). Принагідно варто зазначити, що розвиток цієї царини досліджень відбувався в межах багатьох гуманітарних наук (соціальна психологія, соціологія, соціальна антропологія, лінгвістика, літературознавство та ін.) Її основні теоретичні та методологічні засади висвітлені в численних публікаціях [1067; 879, с. 275–278; 862, с. 19–44; 967]. Поява колективних праць і спеціальних тематичних випусків фахових періодичних видань, присвячених висвітленню відповідного спектра проблем, а також започаткування спецкурсів у деяких вищих навчальних закладах Європи і США стало ознакою визнання академічним середовищем наукової «валідності» жіночих студій [972, с. 78–79].

У межах етнології (культурної антропології) жіночі студії розвивалися на ґрунті дослідження способів культурного конструювання жіночності, аналізу структури сім’ї та статевого розподілу праці [907, с. 71–73]. Жіночі студії спрямовані на проведення спеціальних досліджень різних форм вияву жіночого компонента, його місця, ролі, значення в усіх сферах життєдіяльності: у соціальних структурах і процесах, у світогляді, господарсько-виробничій сфері, мистецтві, літературі та ін., хоча первісно вони ґрунтувалися на епістемологічній критиці андроцентризму наукової думки, який мав місце в працях описового і теоретичного характеру тощо.

У наш час жіночі студії посіли гідне місце в системі наукових знань. Видання в 1991 р. фундаментального п’ятитомного монографічного дослідження «Історія жінок на Заході» загальним обсягом близько 3000 сторінок [869] стало свідченням поважного ставлення до всебічного вивчення проблеми «жінка в історії культури».

Жіночі студії в Україні перебувають в ембріональному стані, хоча ще наприкінці XIX – на початку XX ст. засадничі ідеї українського фемінізму, започаткованого О. Пчілкою, Н. Кобринською, Л. Українкою, О. Кобилянською, Л. Яновською, знайшли свій розвиток у діяльності жіночого «Клубу Русинок» і «Кружка українських дівчат», а пізніше – у створеній 1906 р. всеукраїнській організації «Жіноча громада». Проте штучно перервана на тривалий час традиція жіночих студій в Україні, спотворені комуністичною ідеологією і дискредитовані соціалістичною практикою засадничі ідеї фемінізму є головними чинниками занепаду цього напрямку досліджень в Україні. Звична недооцінка значення розроблення жіночої тематики в межах академічної науки, зведення досліджень до рівня окремих аматорських публіцистичних розвідок ще більше ускладнюють ситуацію, перетворюючи українців на аутсайдерів світового наукового процесу в цій надзвичайно важливій ділянці.

Упродовж останніх років зростає інтерес наукової громадськості до жіночих студій. Розроблення навчальних курсів із ґендерної проблематики [293] та початок їх викладання у вищих навчальних закладах – важливі, недвозначні та рішучі кроки на шляху до визнання академічним середовищем жіночих студій як самостійної галузі гуманітарних досліджень і вагомої ланки повноцінної гуманітарної освіти.

В історії та сьогоденні жінка посідає визначне місце. Однак через зосередження ґендерних та жіночих досліджень здебільшого в площині вивчення історії жіночого руху, розвитку феміністичних ідей в Україні, а також ролі української жінки в історії [284], вони все ще мають дещо однобокий і фрагментарний характер.

Жіночий образ зберігається переважно як міфопоетичний. Вона – Єва, що прилучила людство до гріхопадіння, амазонка – жінка-войовниця і навіть відьма – володарка магічних знань. Щоправда, література і мистецтво докладають чимало зусиль, аби зруйнувати усталений образ, надавши йому «гламурного» змісту.

Крізь тисячоліття й досі залишаються святими такі ролі жінки, як: берегиня домашнього вогнища, мати, продовжувачка роду. Тож не дивно, коли мова заходить про жінку, відразу спрацьовує культурологічний стереотип. Але не можна обминути образи жінок, які змінювали перебіг історичних подій, надихали чоловіків на подвиги і безумства, змушували вірити в силу жіночої краси та розуму, стверджували, що Жінка – це велика сила і дар божий.

Маємо за мету показати образи жінок, доля яких була тісно переплетена з магнатським родом Потоцьких, з Україною. Це образи жінок, що вміли кохати і були коханими, образи, які надихали вельможних представників родини Потоцьких на величні діяння, на потурання простих жіночих слабостей. Будучи музами своїх чоловіків, вони й самі інколи відзначалися чоловічою вдачею.

4.1. Анна Ельжбета Потоцька і Гертруда Коморовська: трагедія двох доль

Точна дата народження Анни Ельжбети Потоцької невідома. Деякі джерела подають 1724 р. Її батьками були Станіслав Потоцький і Маріанна Лашч [909].

У 1742 р. Францішек Салезій Потоцький бере другий шлюб зі своєю родичкою Анною Ельжбетою Потоцькою, дочкою познанського воєводи [397, с. 185], жінкою із жорстоким і зарозумілим характером, яка своїм посагом вагомо збільшила багатство «короля руських земель», як іменували тоді Потоцького.

Анна Ельжбета відігравала велику роль у житті чоловіка. Принісши йому не лише значне придане, а й свою амбіцію і гордість, вона впливала на його просування. Була відома своїм поганим характером і недоступністю, а автори мемуарів згадують суворий порядок при її дворі.

Від цього шлюбу Потоцькі мали чотирьох дочок: Аделіну Антоніну (заміжню за князем Ксаверієм Любомирським, власником Сміли), Пелагію (в шлюбі за Міхалом Мнішком), Людвіку (заміжню за великим коронним писарем Казимежем Жевуським) і Маріанну Клементину (одружену з генералом коронної артилерії Фридеріком Алоїзом Брюлем), а також єдиного сина – Станіслава Щенсного [397, с. 185].

У кристинопольському дворі, де, в основному, мешкала родина Потоцьких, панувала дивна атмосфера. Батька і матір Щенсного, – розповідає мемуарист, – «мали за людей гордих, недоступних, суворих, мстивих, багатство яких було найгрізнішою силою в боротьбі з їхніми ворогами. Через ці вади їх тут називали опришками із карпатських гір, і вони не користувалися повагою не лише в співгромадян-сусідів, а й у своїх домочадців та слуг. Цей двір у містечку Кристинополь Белзького воєводства був вогнищем усякого роду беззаконня, можливо навіть аморальності й злочинства, повен підлабузників, – раніше їх називали підніжками, – ледацюг і базік; що ж до двірських інтриг, то вони тут були стихією та розвагою для подружжя» [397, с. 186]. Усе це, звичайно, не заважало навколишній шляхті всіляко, майже в буквальному розумінні цього слова, догоджати панові воєводі; на брак клієнтів дрібно- й середньошляхетського розряду Потоцький ніколи не нарікав. «У кристопольських салонах завжди було повно публіки, для неї влаштовувалися виставки, давалися бали з балетом, музикою, співами, феєрверками, верховими перегонами, на що Потоцький коштів не шкодував, прагнучи перевершити шиком інших польських магнатів» [856, с. 3]. Цей розгульний спосіб життя зовні не дуже узгоджувався з настроєм і характером господині дому. Анна Потоцька була жінка горда і чваньковита, святенниця, яка зовні аж занадто дотримувалася релігійних обрядів, неприємна і сувора до свого оточення, жорстока до слуг. Вона охоче наставляла вуха до всяких доносів та пліток, і викриті у дворі любовні інтриги давали їй привід для жорстоких покарань панн і покоївок. Досить сказати, що «своїх панн за найменшу легковажність у стосунках із чоловіками вона веліла виховувати різками. Часто пізньої ночі, підхопившись із ліжка, пані воєводиха йшла потемки підслуховувати під дверима їхніх покоїв, шпигуючи, чи туди не закрався якийсь молодик» [856, с. 13]. За звичайний флірт панни діставали тридцять ударів пучком різок, за обман, що зайшов трохи далі, покарання було набагато жорстокішим і поєднувалося з тимчасовим ув’язненням до льоху, куди їх садовили на хліб та воду; при всіх цих екзекуціях Анна Потоцька асистувала особисто з неабияким задоволенням [859, с. 72]. У Кристинополі добре знали, що вблагати пана воєводу чи його дружину нелегко; обоє вони були людьми жорстокими, затятими і невблаганними; власним вподобанням потурали легко, зате до інших були безпощадні, суворі й не знали поблажливості [397, с. 187].

Фатальною є її участь у долі свого сина і його обраниці. Потоцькі плекали мрію, що дружиною їхнього сина буде якщо не королівська дочка, то, у всякому разі, дочка багатого князя чи графа. Усупереч мріям батьків Станіслав Щенсний полюбив Гертруду, дочку шляхтича Коморовського, який володів лише кількома селами.

Трагедія цієї панянки набула величезного, хоч і тимчасового, розголосу в Польщі й у багатьох інших країнах Європи наприкінці XVIII ст. і назавжди увійшла до історії побутового скандалу.

Гертруда Потоцька з родини Коморовських (1754–1771 рр.) – перша дружина Станіслава Щенсного Потоцького. Вона була найстаршою донькою Якуба Коморовського й Антоніни Брігіти з родини Павловських. Народилася, ймовірно, в 1754 р. (навесні 1770 р. їй було 16 років) у Сушницькому хуторі в Руському воєводстві. «Вона відзначалася надзвичайною вродою і тендітною статурою» [1016, с. 738].

Її батько свідчив, що «позитивні якості Гертруди не обмежувалися лише тим, що вона народилася в шляхетній родині, а й тим, що він удосконалював ці якості за власний кошт, не заощаджуючи на освіті». Згідно з однією версією, вона мала здобути освіту у Відні [742, с. 89], звідки повернулася додому восени 1770 р. Ця версія видається досить вірогідною, з огляду на те, що в 1768–1769 рр. багато дворянських родин з околиць Львова переховувалися з дітьми в Австрії, побоюючись руйнувань, викликаних барською конфедерацією і селянськими бунтами.

У 1770 р. Станіславу Щенсному Потоцькому виповнилося вісімнадцять; у країні тривала боротьба барської конфедерації, в Червоній Русі лютувала пошесть. Батько вислав його з Кристинополя, доручивши об’їхати довколишні маєтки. Під час цієї поїздки молодий Потоцький завернув до Сушницького хутора під Кристинополем, маєтку любачівського ловчого Якуба Коморовського. Саме тут початок бере та трагічна історія, якій згодом судилося стати легендою і заполонити творчу уяву багатьох літераторів, серед яких насамперед Антоній Малчевський, автор «Марії» [965].

Коморовські герба Корчак були старовинним шляхетським родом, зафіксованим у документах ще в XV ст., хоч і не магнатським, але досить заможним і не обділеним загальною повагою. Мірилом суспільної прірви, яка у XVIII ст. розділяла пересічного шляхтича середніх статків та польського магната, є той факт, що в розумінні київського воєводи про будь-яку спорідненість між родом Потоцьких і родом Коморовських не могло бути й мови. Тим часом така спорідненість раптом стала реальністю [397, с. 188].

Спочатку Станіслав Щенсний здійснював візити до Коморовських у товаристві Кароля Сєраковського, завідецького старости, якому доручили певною мірою нагляд за молодим воєводою і котрий у тих прогулянках мав намір, як сам писав, «з невинною думкою допомогти йому в розвагах». Вони датовані близько травня 1770 р. Коли наприкінці року Сєраковський на декілька тижнів виїхав до Литви, прогулянки молодого воєводи до Сушницького хутора не припинилися, не зважаючи на те, що відомості про них дійшли до вух батька. Однак, очевидно, одержавши від нього прочуханки, почав приховувати свої поїздки, роблячи вигляд, що його відсутність удома вдень і повернення вночі пов’язані із захопленням полюванням [1016, с. 739].

Судячи з усього, Коморовські прихильно дивилися на довірливі стосунки своєї дочки зі спадкоємцем найбільшого магнатського багатства в Речі Посполитій й, усвідомлюючи цінність свого шляхетського герба, не думали, що вінчанню молодят може щось завадити. Щенсний закохався в Гертруду без тями, як юнак, що вперше вивільнився з-під батьківської опіки. Наслідки відвідин Сушницького хутору Щенсним не забарилися – Гертруда завагітніла. Коморовські, обурені ваганням Щенсного, який боявся зізнатися у своєму гріху вдома, домагалися, щоб він узяв із Гертрудою таємний шлюб [770, с. 4].

У голови духовного судді холмської католицької церкви Мельхіора Кохановського молодята одержали звільнення від оголошення про заручини, 18 листопада під час сватання було підписано шлюбну угоду, в якій подружжя Коморовських переписали доньці 100 тис. злотих, крім приданого (для запису нареченого було залишено вільне місце) і визначено дату шлюбу – 28 листопада. Однак шлюб прискорили на 2 дні, оскільки цього дня Потоцькому було легше вислизнути з дому. 26 грудня в греко-католицькій церкві в Нестаничах парафіяльний священик Длужневський звершив над молодою парою таїнство вінчання [2]. Присутніми були лише декілька осіб, серед них сестра нареченої Кордула. Шлюб був таємний, але відбувся з дотриманням усіх необхідних формальностей, і з юридичного погляду його законність не підлягала жодному сумніву. Однак молода дружина змушена була залишитися в батьківському домі. Укладення шлюбу тримали в таємниці, маючи лише запевнення родичів із Варшави (Гоздських), що будуть боронити дійсність шлюбу.

Через кілька тижнів звістка про подію якимось чином дійшла до київського воєводи. Францішек Салезій Потоцький шаленів від люті; викликавши до себе Щенсного, він спершу лагідними вмовляннями, а потім раптовим натиском переконав його, що таке одруження не личить спадкоємцеві великого імені Потоцьких, і домігся від нього згоди подати до консисторії позов про анулювання шлюбу, освяченого буцімто всупереч волі нареченого, якого спокусила і ввела в оману родина Коморовських. Белзький староста підписав папери, підсунуті йому батьком, і пригнічено чекав, чим усе це закінчиться [397, с. 188].

Потоцькі скликали родинну раду, щоб обміркувати подальші кроки, до яких треба було вдатися в інтересах збереження незаплямованим імені Потоцьких. Хтось подав ідею викрасти Гертруду і помістити в одному з львівських монастирів (де настоятелькою була якась Потоцька), а відтак примусити її дати згоду на анулювання шлюбу. До Сушницького хутора стали доходити чутки, що київський воєвода готує якийсь наїзд; Коморовські перебралися до краще укріпленої Новосілки. На жаль, це не запобігло трагічним наслідкам мстивої затятості Францішка й Анни Потоцьких.

Увечері 13 лютого 1771 р. ватага надвірних козаків київського воєводи під орудою Олександра Домбровського, особи, яку в Кристинополі величали полковником, і якогось Вільчека напали на садибу в Новосільці. Навівши жах на домашніх, напасники викрали Гертруду Потоцьку, яка була вже на п’ятому чи шостому місяці вагітності (незважаючи на мороз, її буцімто волокли в тонкій сукні по снігу), і силоміць посадовили на сани. Що відбулося протягом наступних кількох годин, з’ясувати не вдалося. Відомо тільки те, що Гертруду живою вже нікуди не привезли.

Гонитва, яка відбувалася вночі, не дала результатів, ватага за селом розосередилася. Ще того самого дня Гертруду вкинули в ополонку. Згідно з однією з версій, що існувала в середовищі Потоцьких, коли повз дім Коморовських проїжджало багато завантажених збіжжям підвід, щоб стримати крики, Потоцьку душили перинами, тож випадково настало удушення. Відповідно до іншої версії, прийнятої в суді, Гертруда пала жертвою злочину, запланованого завчасно і була втоплена, незважаючи на «благання і крики». Місце вбивства окреслювали по-різному: це потік біля села Релькінець (згадана вище постанова суду), це і рукав річки Буг недалеко Сельця, і «найближчий ставок» (різні версії, що були в заявах). Навесні, коли скресла крига, біля Ястребниці економом Кристинопольського маєтку Косаківським було знайдено труп, упізнаний і таємно похований (пізніше «дім Потоцьких» щедро йому віддячив). У селі Волсвіні ходили чутки, що її видобули з Бугу на території цього села; згідно з іншою версією, її знайшов мірошник, що мешкав неподалік Віткова [1016, с. 739]. Ще за одною версією – у квітні 1772 р. річка Рата винесла тіло бідолашної дівчини на берег біля села Конотопи. Його знайшли монахи-августинці та впізнали померлу.

Коли Станіславові розповіли, що трапилося, юнак побіг до свого кабінету, зачинився там, вихопив із кишені ніж та почав різати собі шию. Його життя врятував камердинер Бістецький, який вибив двері.

Потоцький із покірністю прийняв настанову батька про «спокушання його підлими людьми», які скористалися «помилками молодості». У квітні його відіслали з Кристинополя в «чужі краї» під наглядом генерала Брюля і ксьондза Вольфа. Улітку 1771 р. вони досить довго перебували «на карантині» на угорському кордоні в Зборові, звідки Потоцький подав маніфест таємної змовницької консисторії. Потім протягом багатьох місяців вони жили у Відні, щоб продовжити діяльність щодо розлучення, підтримане Римом. Справа затягувалася, і запланована батьком подорож до Голландії, Англії та Франції відклалася. У вересні 1772 р. Щенсний із ксьондзом Вольфом уже був у Швейцарії, де пробув кілька місяців, мріючи відвідати Париж. Однак раптова смерть батька і матері примусила його повернутися додому [932, с. 76–79].

Земне правосуддя не звершилося над Анною і Францішеком Потоцькими, але рука Божа швидко відміряла їм заслужену кару. Анна Ельжбета Потоцька померла наглою смертю в Сокалю 7 січня 1772 р. за таємничих і нез’ясованих обставин; підозрювали навіть, що то було самогубство. Через десять місяців опісля тяжка недуга звалила Францішка Салезія Потоцького; недовго промучившись, 22 жовтня 1772 р. він помер [397, с. 191].

В існуючих історичних джерелах неможливо знайти підтвердження тому, чи переважала любов Анни Ельжбети до дітей над власними амбіціями, чи домінуючі в ставленні до інших злоба і пихатість пригнічували навіть її материнські почуття.

Батько Гертруди більш ніж два роки не припиняв пошуків доньки, припускаючи, що вона жива. Звернувся навіть до консисторія, чи не переховують сокольські бригідки її в себе. Намагався, однак безрезультатно, зав’язати контакт із чоловіком Гертруди, що був висланий за кордон. Лише після смерті батьків Станіслава Щенсного Коморовський, розпитавши деяких кристинопільських людей, був упевнений у смерті доньки, він увійшов у довгі переговори із зятем, що боронив добру славу батьків та відстоював свою позицію. Восени 1774 р. це призвело до угоди, яка робила з батька Гертруди одного з найбагатших людей Галичини, внаслідок чого справа про визнання шлюбу безпідставним була скасована, ухвала комісії делегаційного сейму, що з’явилася в результаті старань скривдженого і була оголошена 28 жовтня 1774 р., замовчувала прізвище померлих Потоцьких, а відповідальність за злочин покладала лише на безпосередніх виконавців, які, однак, уникли виконання вироків, приховані ще Францішком Салезієм у своїх віддалених українських маєтках. Згідно з пізнішою легендою, Щенсний Потоцький помер із портретом першої дружини на грудях [1016, с. 739].

У період романтизму історія Гертруди стає дуже популярним художнім сюжетом, який використовували в літературній творчості, опері та живописі у двох основних течіях: виразно підкреслюючи антимагнатську позицію, а також у не завжди сміливій спробі возвеличення Потоцьких. Першу течію репрезентують поеми «Марія» (1825 р.) A. Мальчевського (дія відбувається в ХVII cт.) і «Вацлав» Ю. Словацького, драма «Польські двори в XVII ст., або дочка зброя» (1850 р.) K. Маєрановського, повість «Гертруда Коморовська» (1853 р.) M. Помезанської, а передусім історична монографія «Белзька староста» Ю.І. Крашевського; другу ж – «Дим