textarchive.ru

Главная > Документ


2.2. Станіслав Ревера – родоначальник гетьманської (срібної) лінії роду

Станіслав Потоцький, названий Реверою, – воєвода краківський і гетьман королівського війська (Великої Корони) [847, с. 67; 924; 301, арк. 1]. Був онуком Миколая Потоцького, другим сином Анджея, королівського ротмістра, подільського підчашія (1590 р.), кам’янецького каштеляна (1607 р.), і його першої дружини Софії з Пясецьких [1029, с. 119]. Мав братів та сестер від першого шлюбу батька – Миколая (помер 1613 р. під Смоленськом), королівського ротмістра; Єжи, королівського полковника; Якуба; Анну (близько 1593–1623 рр.), заміжню вперше за Станіславом Ґольським, удруге – за князем Костянтином Заславським, утретє – за князем Каролем Самуелем Корецьким, волинським каштеляном; Кристину, заміжню вперше за Олександром Гумецьким, кам’янецьким каштеляном, удруге – за Самуелем Замєховським. Мав ще двох братів від другого шлюбу батька (з Катажиною Бучацькою Творовською, яка вдруге вийшла заміж за Сендзівоя Остроруга): Кшиштофа (близько 1600–1675 рр.), литовського підчашого (1661 р.), кальвінського діяча, одруженого вперше з Геленою з Волловичів, удруге – з Ельжбетою Гальшкою Дунін-Раєцькою, і Яна Теодорика (близько 1608–1664 рр.), галицького підкоморія, кальвінського діяча, одруженого вперше з Анною Лещинською, вдруге – із Софією Ґорайською [871, табл. 140].

Джерела подають різні роки народження Станіслава Ревери, зокрема 1579 р. [1049] та 1589 р. [1013, с. 140]. У 1602 р. разом зі старшим братом Миколаєм Потоцький прибув на навчання до Базиля; 1 квітня 1606 р. обидва увійшли до численного колективу університету в Лейджі. При вступі Потоцький зазначив, що йому сімнадцять років (виходячи з дати народження на той час йому мало бути 27), а звідси слідує, що потрібно відкинути міф про старця-гетьмана. Не всі відомості про військову діяльність Потоцького знаходять підтвердження. Можливо, разом із батьком він був учасником битви з повстанцями під Гузовим 6 липня 1607 р., але водночас в жодному з відомих нам реєстрів смоленського війська від 1609–1612 рр. згадки про Потоцького відсутні, хоча перераховуються всі знамена його батька, який помер перед виїздом до Смоленська. Власне, можливо, через його смерть Потоцький був змушений залишитися вдома. У липні 1612 р. разом зі своїм братом Єжи, очолюючи 200-кінну роту, він брав участь в експедиції дядька Стефана в Молдавію, і навіть поширилися чутки, що він помер 16 липня під Сасовим Рогом [1013, с. 140].

Певно, на той час Потоцький залишив кальвінізм та перейшов у католицизм, чим пояснюється ліквідація ним у Панівцях, успадкованих від свого дядька Яна Потоцького, кальвінського молитовного дому і школи, яку перетворив на стайню [330, с. 556].

Достеменно невідомо про участь Потоцького в експедиції Станіслава Жулковського проти Іскандера-паші в 1617 р. Протягом 1617 – 1618 рр. з особистою корогвою Потоцький брав участь у московській кампанії принца Владислава. За одними джерелами, він брав участь у Цецорській битві 1620 р. і Хотинській битві 1621 р. [275, с. 415]. За іншими – восени 1620 р. був депутатом на сейм від Подільського воєводства, тож під Цецорою не міг бути [1013, с. 140].

20 квітня 1621 р. він отримав посаду подільського підкоморія. На жаль, вірогідна інформація про його участь у хотинській кампанії відсутня.

На сеймі 1623 р. Потоцький знову представляв Подільське воєводство і був обраний до комісії «на утримання в порядку Війська Запорізького» [1013, с. 140].

19–20 червня 1624 р. брав участь у переможній битві С. Конєцпольського з татарами під Мартиновом. У 1625 р. – у придушенні Конєцпольським козацько-селянського повстання на Київщині. Згодом був одним із комісарів на переговорах із козаками в урочищі Медвежі Лози, які завершилися укладенням угоди 6 листопада (так званий Куруківський договір). Під час війни зі шведами в Королівській Пруссії (1626–1627 рр.) Потоцький, маючи гусарську корогву, був полковником кінноти [330, с. 556].

21 листопада 1627 р. він став кам’янецьким каштеляном. У 1628–1629 pp. брав участь у діях Конєцпольського проти шведського короля Ґустава II Адольфа. Під час козацько-селянського повстання 1630 р. під проводом Т. Федоровича, Конєцпольський вислав Станіслава Реверу очолити групу кварцяних військ, побитих 4 квітня під Корсунем. На чолі тих загонів 14 травня під Переяславом Потоцький об’єднався з Конєцпольським, що взяв командування на себе, а Потоцького направив із частиною сил на Поділля у зв’язку з відомостями про загрозу татарської навали [330, с. 556].

У 1631 р. Станіслав Ревера став брацлавським воєводою. У 1632 р. брав участь в елекції Владислава IV Вази. Наступного року у війні з турками командував кінним полком, зокрема 22 жовтня в бою під Кам’янцем-Подільським. 7 листопада 1636 р. отримав Подільське воєводство. Інформація про участь Потоцького в придушенні козацьких повстань у 1637–1638 pp. викликає застереження і стосується, ймовірно, іншого Станіслава Потоцького, брата Миколая Потоцького, тогочасного польного гетьмана [1013, с. 141].

У 1645 р. в Галичі спалахнув міщанський бунт проти Потоцького, під час якого міщанам удалося захопити замок, а один з їхніх проводирів, галицький війт В. Тиравський, скоїв напад на Станіслава Потоцького [330, с. 556].

У 1647–1648 pp. Потоцький мав у кварцяному війську гусарську корогву. 16 липня 1648 р. Генеральна варшавська конфедерація призначила його до військової ради при регіментарях. На елекційному сеймі 1648 р. він віддав свій голос за Яна Казимежа від Подільського воєводства. На коронаційному сеймі 1649 р. був обраний до комісії з оборони країни, яка мала визначити кількість військових сил на найближчу кампанію. 24 квітня з Варшави з королем вирушив у похід проти козаків. На той час мав кінний полк, а також був ротмістром козацької хоругви, виставленої Галицькою землею.

У битві під Зборовом (15–16 серпня 1649 р.) командував правим крилом польських військ. На сеймі 1649/1650 р. був делегований до комісії Галицької землі. Брав участь у військових діях 1651 p., зокрема очолював полк під Берестечком і разом з М. Калиновським командував лівим крилом польських військ під Білою Церквою [290, с. 178].

У червні 1652 p., після битви під Батогом, де участі не брав, разом з іншими вищими офіцерами прибув до Львова, щоб збирати війська. Наприкінці червня був призначений польним коронним гетьманом. У липні зумів зібрати близько 10 тис. війська, але відсутність коштів для його оплати, голод і епідемія залишили 6–7 тис. Водночас у результаті нових наборів у жовтні кількість війська зросла майже до 15 тис. З огляду на те, що надіслані для війська гроші покрили лише частину належних сум, Потоцький домагався від короля дозволу розмістити вояків і в шляхетських володіннях, чим викликав незадоволення шляхти. У 1653 р. встановив контакт із семигородським князем Дєрдем II Ракоці та молдавським господарем для спільних дій проти Богдана Хмельницького. У середині березня того ж року дав згоду на висунутий С. Чарнецьким проект нападу на Брацлавщину і передав тому частину війська. У зв’язку з тим, що уряд великого коронного гетьмана залишався вільним, сейм надав Потоцькому його компетенції. Того ж року Потоцький отримав Київське воєводство. У наступній кампанії в повсталій Україні вже діяв як гетьман, але під головнокомандуванням короля. Через це важко встановити його роль у невдачі польських військ під Жванцем на Поділлі [1013, с. 143].

Після ухвали в 1654 р. Переяславської ради про перехід України під протекторат Московської держави, Ян Казимеж у лютому 1654 р. видав Потоцькому наказ створити в районі Брацлава–Вінниці укріплений табір. Станіслав, будучи проти такого походу з огляду на недостатні сили, розпочав, проте, підготовку до нової кампанії. Перед виступом безрезультатно намагався привернути на польський бік полк І. Богуна, який не підписав переяславської угоди. Коронні сили вирушили двома групами (по 6–7 тис. кінноти і драгунів): одна, під командуванням Станіслава Потоцького, йшла в напрямку Проскурів–Вінниця, інша – на Шаргород–Немирів. 31 березня, після об’єднання сил під Іллінцями, Станіслав, прагнучи уникнути зіткнення з головними козацько-російськими силами, відновив спроби перетягти на польський бік Богуна, який командував південною групою козацьких військ. Коли ж надії не справдилися, коронна армія рушила слідом за Богуном на Умань. Хоча здійснений 3 квітня штурм не вдався, Ревера розраховував усе ж таки захопити частину Брацлавщини. 5 квітня було здобуто і знищено Мишарівку, однак, отримавши звістку про вступ до Брацлава значних козацьких сил, Потоцький, який не мав артилерії, не наважився розпочати облогу міста. Коронні війська рушили назад через Красне й Шаргород. Той похід, який мав характер каральної експедиції, супроводжувався знищенням цілих поселень [290, с. 178].

Улітку 1654 р. на надзвичайному сеймі Потоцький був призначений великим коронним гетьманом (із 12 тис. злотих річної платні). Наприкінці жовтня він знову розпочав дії в Україні, де його союзниками мали виступити татари. 13 листопада дійшов до Бара. Звідти армія рухалася, «спустошуючи вогнем і мечем села й хутори» [1013, с. 143]. С. Чарнецькому вдалося захопити Бушу і Брацлав. Станіслав Ревера, сподіваючись на швидке прибуття татарської допомоги, розмістив свій табір у Тульчині. Спершу розквартирував військо в цьому районі, потім – коло Ладижина і Тростянця. Задля зміцнення позицій дещо послабив репресивні заходи щодо місцевого населення. На той час йому підкорилися, зокрема, Вінниця, Цибулів, Іллінці, Саврань. 6 січня 1655 р. прибув, нарешті, Мухаммед-Гірей із 15 тис. орди. Переговори з ним в Ободівці тривали до 11 січня. Потім об’єднані польсько-татарські сили рушили до Умані, яку захищав Богун, і взяли її в облогу. На допомогу обложеним в Умані з-під Білої Церкви виступило козацьке військо під командуванням Богдана Хмельницького і допоміжні московські частини.

Зберігся лист великого коронного гетьмана Станіслава Ревери до коронного підканцлера Анджея Тшебицького, колишнього перемиського єпископа, писаний 28 січня 1655 р. під Уманню, що показує очима Потоцького перипетії тих подій: «Посилаю вже сьому пошту, рушивши військо до України. Одну пошту – при виступі з-під Тернополя, другу – з-під Гусятина, третю – з-під Животова, четверту – з-під Буші, п’яту – з Нестервара (Тульчина – Т.Ч.), шосту – з Тростинки, сьому, нинішню, з усім, що тільки стосується справи, зреферував. У моєму попередньому листі, даному з Тростинки, я повідомив, що після з’єднання з ордою наше військо мало рушити з-під Умані, котрі не відпущу (?), враховуючи різні рації, бо всі ці наші праці в усмиренні шляху між Дністром і Бугом і ближньої України даремні, коли Умань не буде підкорена. У ній зібралася вся старшина тамтешніх міст […]. Раніше міста думали, що їх мали привести до покори, і ми вислали з цим до них. […] А ми мали добру надію на Господа Бога, думаючи, що могли б цей штурм щасливо закінчити. Однак якраз у цей час пан Брушкевич із паном Гродзицьким, ротмістром, який ходив із татарським роз’їздом, принесли відомість про Хмельницького, котрий ішов на допомогу Умані та вже був у Ставищах. Вони порубали козацьких «язиків» через те, що підходив ворог, але привели московських, котрі не могли сказати про козацьку потугу, а тільки про московську, котру оцінювали в шість тисяч. Через це, порадившись, ми знайшли слушним, щоб залишити намір підкорити Умань, бо це буде легше вчинити, коли Господь Бог подав би щасливу перемогу над Хмельницьким і подав би добрий кінець. Під Уманню довелося б і далі витрачати час. Хмельницького ж, котрий ішов на відсіч, можна було б виманити; коли про нього вчора взяли відомість, то, відступивши від Умані, проти Хмельницького виступили, палко просячи Господа Бога, щоб він так скерував речі, щоб з них було добро для Речі Посполитої. При нашому чеканні на відхід козаки вчинили вилазку і було тоді забито одного їхнього значного, кажуть, що уманського полковника, однак я не маю бажання розповідати про нього. Я відклав комісію до останнього дня березня, до часу воєнної пори. Про комплектування війська новими затягами вже писав і раніше до короля його мості, але ж військо й не було в тій кількості, яку хотіла б мати Річ Посполита, а на війні людей убуває, особливо іноземців, через хвороби. Послуги мої милості вашої мості, мого мостивого пана, старанно віддаю [32, арк. 355; 412, с. 35–40; 413, с. 156–158]».

Генеральну битву, яка відбулася під Охматовом (29 січня – 2 лютого), не виграла жодна зі сторін. Однак коронна армія зазнала величезних утрат, і Потоцький змушений був припинити наступ [290, с. 179].

У 1655 p., коли царські війська брали Литву, а шведи вторглися у Великопольщу, Б. Хмельницький і В. Бутурлін у липні розпочали наступ углиб Поділля. Потоцький же, після відходу більшої частини військ проти шведів та зміцнення гарнізонів Кам’янця-Подільського і Львова, мав у своєму розпорядженні лише 4–7 тис. майже виключно кінноти, які концентрував під Глинянами. На початку вересня він відправив полковника Ґ. Войноловича з 30 корогвами кінноти для відволікання противника, однак їх розбили під Бучачем. 20 вересня Потоцький відійшов до Львова, зміцнив його облогу і 24 листопада прибув до Городка. 29 вересня Хмельницький із Бутурліним розбили армію Ревери, після чого 7 тижнів тримали Львів в облозі.

Приблизно 6 жовтня Потоцький об’єднався з дивізією польного коронного гетьмана С. Лянцкоронського, яка 3 жовтня зазнала поразки від шведів. У ній було чимало прибічників переходу на бік шведського короля Карла X Ґустава. Після того, як частина війська піддалася шведам, Ревера, переконаний у безнадійності ситуації, разом із Лянцкоронським відправив посольство до шведів. 13 листопада з військом склав присягу на вірність Карлу X Ґуставу. У нагороду отримав значні маєтності. Однак у грудні 1655 р. розпочався повстанський рух і настрої у війську радикально змінилися. Гетьмани вирішили приєднатися до повстання і 16 грудня в Сокалі видали універсал, де повідомили, що розривають зі шведами, і закликали до боротьби з ними. Однак Ян Казимеж, ще повний недовіри до гетьманів, 3 січня 1656 р. призначив регіментарем над військом, яке залишило шведів, С. Чарнецького, натомість Потоцького і Лянцкоронського забрав із собою до Львова відтворювати армію. 30 травня гетьмани прибули з королем під Варшаву, де, ймовірно, прийняли командування коронним військом, яке облягало місто, захоплене шведами. Після капітуляції шведів 1 липня Ревера залишився в столиці, де здійснював часткове командування її обороною від шведсько-бранденбурзьких військ [330, с. 557–558].

Того ж року він брав участь в осінньому поході Яна Казимежа до Королівської Пруссії. У лютому 1657 р. дивізія Потоцького зазнала поразки від семигородської армії. За наказом короля в травні Ревера виїхав із коронною армією на південь, назустріч татарським допоміжним військам. Під час очікування на орду в Сокалі виник задум спустошити Семигороддя. З цією метою армію було перекинуто до Самбора, звідки польний гетьман Є.С. Любомірський пішов на Семигороддя, а Потоцький залишився, щоб прикривати його дії. Після повернення Любомирського рушили разом на схід, прагнучи наздогнати Ракоці. 23 липня з останнім було укладено мирний договір.

У липні 1658 р. Станіслав Ревера став краківським воєводою. Наступного року брав участь у сеймі та був присутній при ратифікації Гадяцької угоди. Пізніше висилав допоміжні загони гетьманові І. Виговському. У 1660 р. разом із Любомирським командував армією, яка в союзі з ордою виступила проти козацько-московського війська, очоленого київським воєводою В. Шереметьєвим, на якого царський уряд поклав завдання утвердити московське панування в Україні. 17 вересня Шереметьєв був оточений ними під Чудновом у Київському воєводстві та 3 листопада підписав акт капітуляції. Крім того, в битві під Слободищем 7 жовтня Любомирському вдалося спинити військо Ю. Хмельницького, яке рухалося на підмогу Шереметьєву. Хмельницький пішов на переговори з польським командуванням та 17 жовтня підписав угоду, яка в головних рисах повторювала Гадяцьку [290, с. 185]. 16 травня 1661 р. Потоцький прибув на сейм до Варшави і 12 липня з Любомирським тріумфально передав полонених і здобуті штандарти королю.

Саме тоді Ревера був утягнутий у політичну гру навколо плану королівського двору обрати на польський престол наступника Яна Казимежа під час правління останнього (т. зв. «vivente rege»). Він цілковито погодився з елекційними планами двору. Узяв участь у московському поході Яна Казимежа в 1663–1664 pp. Залишив армію 8 березня 1664 р., довіряючи командування Чарнецькому. Під час військово-політичного виступу опозиції 1665 р. (т. зв. рокошу Є.С. Любомирського) бився проти рокошан. Гостро засуджував їх і Любомирського, попри те, що був пов’язаний з ним родинно (син Потоцького Фелікс одружився 1661 р. з донькою Любомирського), а також конфедерацію, створену 6 липня 1665 р. частиною коронного війська на підтримку Любомирського [330, с. 558].

Станіслав Ревера був власником значних володінь, зокрема в Подільському воєводстві йому належали Китайгород (заснований його батьком близько 1607 p.), Студениця (зруйнована 1633 р. військами Абази-паші, а потім відбудована) і Панівці; у Галицькій землі – Заблотів (перетворений його сином Анджеєм на м. Станіславів) та з 1641 р. Підгаєцький ключ. У Китайгороді він збудував замок, який оточив муром і валом. Однак за свою основну садибу обрав Підгайці (спалені 1655 р. московсько-козацькими військами, а пізніше швидко відбудовані). Крім того, мав ряд староств, зокрема в Руському воєводстві – Долінське (1659 р.), Гродецьке, Галицьке (1627 р.), Красноставське, Медицьке й Мосціцьке (останні два були привнесені Потоцькому його другою дружиною 1659 p.), у Подільському – Барське (1665 р.), у Сандомирському – Ропчицьке (1659 р.), у Великопольщі – Драгімське [1013, с. 149–150].

Станіслав Ревера був відомий як людина набожна, про що свідчать пожертвування ним гетьманської булави славетній чудотворній іконі Матері Божої Ченстоховської (донині зберігається в Ясноґурському кляшторі в Ченстохові), схилення другої дружини до переходу з православ’я в католицизм, фундація костьолу і кляштору домініканців у Панівцях, каплиці кармелітів у Підгайцях [330, с. 559].

Відомо, що Потоцький міг бути суворим із підлеглими – в 1654 та 1658 рр. страчував навіть офіцерів, але разом із тим є докази, що він дбав про військо і прагнув зберегти його від знищення, його цінували за відвертість та доступність. Існують також свідчення, що підтверджують його популярність серед солдатів, які навіть прозвали його Реверою, підхопивши часте вживання ним цього слова (латинське «revera» – українською «насправді, дійсно»).

Від осені 1666 р. він щоразу частіше хворів, лікувався у Львові. Помер 27 лютого 1667 р. [900, с. 63] у Львові, похований 2 травня того ж року в парафіяльному костьолі в Підгайцях [1112, с. 33].

Був одружений двічі. Першою дружиною Станіслава була донька Валєнти Олександра Калиновського Софія [789, с. 111, 224] (померла 1645 р.), з якою він мав дітей: Прокопа, померлого в молодому віці; Анджея; Фелікса Казимежа (помер 1702 р.), коронного підстолія (1663 р.), сєрадзького (1669 р.), київського (1682 р.) і краківського (1683 р.) воєводу, великого коронного гетьмана (1702 р.), краківського каштеляна (1702 р.), одруженого вперше з Кристиною Любомирською, удруге – з Констанцією Ружею з Лосів, голову тульчинської та віляновської гілок роду; Вікторію Ельжбєту, що була в першому шлюбі за Адамом Геронімом Сєнявським [985, с. 448], у другому – за Анджеєм Потоцьким, та Анну, яка була в першому шлюбі за Яном Зиґмунтом Остроруґом, рогатинським старостою, у другому – за Зиґмунтом Каролем Пшерембським. Другою дружиною Потоцького (шлюб взято після 1658 р.) була донька молдавського господаря Єремії Могили Анна [477, с. 225] (померла в 1666 р.), трикратна вдова: по Максиміліану Пшерембському, сєрадзькому воєводі, Яну Сендзівою Чарнковському, кам’янецькому каштеляну, і Владиславу Мишковському, краківському воєводі. Цей шлюб Ревери був бездітним [1049].

Підбиваючи підсумки, зазначимо, що Станіслава Реверу поміж аристократичної знаті Речі Посполитої вирізняв талант військового і політичного лідера. Особа Станіслава Ревери відповідала всім необхідним критеріям: наявність відповідного маєтку; здійснення певних політичних та військових функцій; родовитість; зовнішні ознаки престижу; рівень освіти. Н. Яковенко виділяє «класичні» риси магнатерії: «обійняття сенаторських урядів протягом декількох поколінь, утримання у своїх руках королівщин, посідання почесних титулів, наявність власних збройних загонів та великих дворів, існування певного кола залежної від магната шляхти-клієнтів, нарешті, доступ до відповідного шлюбного ринку» [779, с. 193]. Погоджуючись із тим, що поняття «магнат» було динамічним в часі та змінним у просторі [963, с. 268], вважаємо, що такі чинники якнайкраще підтверджують належність особи Станіслава Ревери Потоцького до магнатерії.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    ... технологічний ... Дмитрівна. Формування культури укра ... України на 2001 рік. - Київ : Абрис, 2001. - 520 с. ; 20 см. Дрогобицький державний педагогічнийуніверситет ... університету : Дис... канд. пед. наук: 13.00.09 / І. М. Куліш ; Черкаський держ. ун ... Потоцького ...
  2. Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу Передмова

    Документ
    ... РК,-технологій ( ... тету ... чуби ... наУкраїні. Домашній учитель Богдана Дмитро ... чний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Укра ... Потоцького, а згодом утік в черкаськ ... на Костенко (Нар. 1930 p.) Ліна Василівна ...
  3. Ламонова О Романовська Т Русяєва М Рябова В Седак О Харченко О Черняков І Шинкарук М 100 найвідоміших шедеврів України

    Документ
    ... технологічний стрибок — заміна миш'яковистих бронз на ... лологічний факультет Київського державногоуніверситету ... на самого Потоцького. На ... на звання народного художника України. "ХЛІБ" Т . Я Б Л О Н С Ь К О і "Хліб" Т. Яблонської (1949 р.) Тетяна Нилівна ...
  4. Життя віддане словесності

    Документ
    ... фреймов//Вісник Черкаськогоун-ту. ... чний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університет ... державнийуніверситет імені Лесі Укра ... на базі сучасних комп'ютерних технолог ... епітетом "пишнокоса" ... Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у ...
  5. Костьольна вулиця Київ 2010

    Документ
    ... університету ... Тетяна ... Дмитра Харитоновича Галкіна ... Черкасько­го ... технолог ... на річний строк ... , чуб. Помовчавши ... України. Зібрання Потоцького ... Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна ... на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного ...

Другие похожие документы..