textarchive.ru

Главная > Документ


Методика здійснення генеалогічного дослідження наводиться в розвідці З. Служинської та М. Шамека «Генеалогія. Побудова, аналіз та застосування родоводів» [487]. Автори висувають визнану в усьому світі методику поетапного складання родоводу: перший – збирання родовідного досьє, другий – формування генеалогічних карток та останній – побудова генеалогічної таблиці чи укладання родовідного розпису. Тут же подано приклад генеалогічної картки.

Історіографічний огляд міститься в монографії В. Кривошеї «Генеалогія українського козацтва. Нариси історії козацьких полків», що побачила світ 2002 р. [350] У ньому дослідник спиняється тільки на тих генеалогічних працях попередників, що стосуються козацької старшини, оскільки це зумовлено темою його роботи, хоча у вступі до книги В. Кривошея також торкається історії формування української генеалогії, де практично повністю наводить тези з попередніх своїх праць [351; 353; 356].

Наукове дослідження В. Чишка «Біографічна традиція та наукова біографія в історії і сучасності України» [766] теоретично розкриває такі поняття, як біографія, біографіка, біографістика, біографічні дослідження, персонологічна біографія, життєпис. У монографії розглянуто історію й теорію біографії як літературного жанру та історико-біографічного дослідження в проблемно-хронологічному аспекті європейської й української історико-культурної традиції. Визначено основні напрями і проблеми вивчення біографії, обґрунтовано теоретико-методологічні основи біографістики як спеціальної історичної дисципліни.

У 90-х рр. ХХ ст. в Україні реанімовано генеалогічні розвідки. І трохи більше як за десять років тут уже є певні успіхи: фундаментальні праці, присвячені історії роду купців та промисловців Терещенків [280; 324], змістовні розвідки щодо купецьких родів Харитоненків, Бродських, Зосимів, Родоканакі, Хараджаєвих [323; 273; 329; 516; 517; 480], патриціанських родів Львова – Боїмів, Папара, Корняктів [493; 386; 387] і Києва – Гудим-Левковичів, Рибальських, Войновичів [454; 455], священицьких родів Рудичевих, Білинських, Міхновських, Дольницьких [355; 465; 486] тощо.

Зі здобуттям Україною незалежності та поступовим звільненням суспільства від догматів соціалізму зростає інтерес людей до власного походження, коренів свого роду. Тому останнім часом з’являються аматорські дослідження про власні роди [274; 389; 39], деякі з яких виконані на досить високому науковому рівні.

Останнім десятиліттям в Україні спостерігається поглиблена тенденція до вивчення історії окремих родів, виникають нові генеалогічні розвідки, посилюється інтерес до просопографічних досліджень, про що яскраво свідчать дисертаційні дослідження [23; 26; 63; 354; 521; 522; 523; 754].

Підсумовуючи загальний огляд історіографії, автор дійшов висновку, відповідно до якого загалом історіографічний аналіз свідчить про те, що історія тульчинської лінії роду Потоцьких привертала увагу істориків переважно в контексті діяльності окремих представників досліджуваного фамільного клану.

Доробок попередніх дослідників створив підґрунтя для подальших студій, виявив слабо висвітлені або невивчені компоненти, що дозволило концептуально переосмислити порушену проблему на основі сучасних підходів. Таким чином, розглянуті дослідження переконливо доводять, що історія тульчинської лінії роду Потоцьких є надзвичайно важливою в контексті відтворення як загальної історії України, так і загальної історії Польщі.

Але аналіз праць вітчизняних і зарубіжних науковців із даної проблеми засвідчує, що, використовуючи різні методологічні й ідеологічні принципи та підходи, вони досягли певних успіхів у їх вивченні. Однак, незважаючи на їх досягнення в означеній царині, комплексне дослідження, присвячене історичному виміру тульчинської лінії роду Потоцьких, відсутнє.

Попри певні здобутки вітчизняних науковців у розробці теоретичних питань родознавства, значна частина дослідників під час реконструкції родоводів недостатньо використовує сучасні методики та підходи.

Усі процеси, що відбувалися в розвитку європейської генеалогії, в загальних рисах притаманні й українській, а саме – формування наукової генеалогічної школи, демократизація і розширення тематичного спектра генеалогічних досліджень, використання генеалогії як допоміжної дисципліни та перехід її у статус спеціальної.

Українські генеалогічні дослідження ніколи не припинялися, попри несприятливу політичну й ідеологічну кон’юнктуру за часів радянської влади, але суттєво змінювалися мета дисципліни, об’єкт її уваги, звужувався спектр використання, що, в остаточному підсумку, спричинило занепад вітчизняного родознавства.

Сьогодні спостерігається бурхливий розвиток генеалогічних студій в Україні, але не всі вони мають необхідний науковий рівень. Тому виникнення генеалогічних інституцій та часописів, популяризація досягнень світового родознавства, розробка теоретичних і методологічних засад зазначеної дисципліни сприяють значному піднесенню національного родознавства.

Загалом, стан історіографії проблеми щодо місця та ролі магнатів Потоцьких в історії України підтверджує правильність вибору теми дослідження і необхідність написання узагальнюючих наукових праць.

1.2. Джерельна база

Проведення цього дослідження передбачає використання значної кількості джерел, весь комплекс яких поділяємо на зображувальні, речові, лінгвістичні та писемні типи джерел. Найбільш важливими є писемні джерела, меншу питому вагу мають зображувальні, речові та лінгвістичні джерела, однак і вони служать оригінальним доповненням до писемних джерел.

Сукупність залучених писемних джерел до історії роду і соціокультурної діяльності його представників, в першу чергу, поділяємо на опубліковані й архівні джерела, значна частина яких уведена до наукового обігу вперше.

За формально-змістовним принципом комплекс опублікованихписемних джерел доречно розподілити на такі групи.

1. Польські геральдично-генеалогічні та біографічні довідники (А. Бонецький, Е. Боровський, Ю. Бобрович, В. Двожачек, Ю. Дунін-Борковський, Т. Жихлінський, Т. Зелінська, К. Несецький, С. Уруський, В. Вєлондке та ін.) [1112; 832; 985; 900; 833; 971; 1000; 1090; 826; 833; 870; 871; 1085; 1108]

Уважаємо за доцільне охарактеризувати окремі розвідки. Створення родоводів у Польщі, на відміну від ряду європейських країн, починаючи з XVIII ст., повністю потрапило в приватні руки, генеалогічні дослідження були авторською роботою, а не продуктом діяльності урядових інститутів. Тому коло родів, що заносилося до генеалогічних збірок, визначалося суб’єктивними міркуваннями автора [871]. Іншою особливістю польської генеалогії був її надзвичайно тісний зв’язок із геральдикою – генеалогічні відомості наводилися в так званих гербовниках і нерідко мали другорядне значення для дослідника [524, c. 15].

Друга половина XVIII ст. була позначена появою справді визначної постаті польської генеалогії – К. Несецького. Найбільш відомим є десятитомне видання гербовника К. Несецького, здійснене Я.Н. Бобровичем у 1839–1845 рр., під назвою «Неrbarz Роlskі» («Гербовник Польський») [985]. Одним із досягнень гербовника К. Несецького є критичне ставлення до легенд і переказів, якими були переповнені родоводи польської аристократії. Безперечно, автор використовував праці попередників – хроніки Я. Длугоша і М. Кромера, гербовники Б. Папроцького [934], Ш. Окольського та ін., але намагався ставитися до наведених фактів критично. Іншим досягненням дослідника є використання матеріалів родових архівів. Однак слід зазначити, що праця не позбавлена деяких маловірогідних фактів та має дещо тенденційний підбір досліджуваних родів. Оскільки К. Несецький був єзуїтом і палким католиком, до кола його гербовника майже не потрапили роди іншого віросповідання [524, c. 17].

2. Російські біографічні та генеалогічно-геральдичні довідники (П. Долгорукий, О. Половцов, О. Лакієр, Д. Кобеко, Л. Савьолов, О. Онучін, С. Тройніцький та ін.) [477; 478; 505; 307; 322; 430; 56; 267]

Відомості про рід Потоцьких знаходимо в різноманітних генеалогічно-біографічних довідниках Російської імперії, оскільки, як відомо, Станіслав Щенсний Потоцький після розподілів Речі Посполитої, до яких був причетним, прийняв російське підданство.

У другій половині XIX ст. в Росії були підготовлені та видані довідкові генеалогічні збірники, що також є ознакою формування генеалогії як допоміжної наукової дисципліни [524, c. 34]. Серед них, наприклад, «Российская родословная книга» князя П. Долгорукого [477].

3. Довідкові бібліографічні та географічні джерела: різноманітні словники [816; 1036; 1037; 877; 38; 1001; 1002; 763], каталоги [918; 919; 920; 1097].

4. Джерела особистого походження, або так звані еgо-документи. До цієї групи джерел відносимо мемуари, щоденники, записні книжки, епістолярію, автобіографії, подорожні нотатки представників роду Потоцьких [1014; 949; 950; 954; 1100; 1005].

Саме ці джерела є традиційними і найбільш результативними для пізнання соціальної психології минулого. З цієї групи джерел на особливу увагу заслуговують листи, тому що саме листам притаманна швидкість реакції, в них зосереджена інформація про такі соціально-психологічні прояви і процеси, які в інших джерелах особистого походження відображені неповною мірою. Крім того, листування є фактом відкритої поведінки особистості. Необхідно наголосити на тому, що публікувалися і публікуються матеріали, в основному, публічного життя, а еgо-документи, які стосуються приватного життя, залишаються неопублікованими.

5. Некрологи [1110; 179]. Так, російська дослідниця біографічного жанру І. Петровська детально аналізує деякі види біографічних джерел, що становлять джерельну базу біографіки [448, с. 192–202; 449, с. 223–227; 450, с. 204–212]. Важливим джерелом вона вважає жанр некрологів, що має розвинену родо-видову класифікацію і велику кількість довідкових публікацій – як окремих, так і у складі журналів, календарів, історичних видань, щорічників тощо [449, с. 223–227].

6. Мемуарна та історико-краєзнавча література (Т. Бобровський, Ф. Вігель, Е. Комаровський, Ю. Крашевський, А. Нарушевич, Ю. Немцевич, Л. Потоцький, А. Пшездецький, А. Урбанський та ін.) [827; 833; 836; 855; 984; 983; 932; 966; 905; 992; 980; 1011; 945; 942; 1066; 889; 1059; 1082; 1084; 1081; 1079; 46; 311; 269].

Близько 1830 р. конторник тодішнього власника Тульчина Мечислава Потоцького Антоній Хжонщевський (1770–1851 рр.) закінчив публікувати свої детальні нотатки про історію тульчинської лінії Потоцьких, про життя Щенсного Потоцького, найближчих членів його родини, друзів та найвідданіших прибічників. Хжонщевський походив із родини, яка протягом двох поколінь була пов’язана з Потоцькими, але, з огляду на скромні офіційні обов’язки і нешляхетське суспільне становище, не мала доступу до найближчого оточення Потоцьких і могла лише з других рук брати неперевірені плітки й анекдоти (що їх він записав чимало). Для дослідників, які цікавляться життям у Тульчині та приватною історією Щенсного Потоцького, спогади Хжонщевського й досі є основним джерелом – без сумніву, цікавим і переконливим, однак водночас позбавленим, по суті, будь-якої об’єктивної верифікації [851]. За життя Хжонщевського це джерело було доступне лише для його найближчих, гідних довіри друзів; подробиці, що їх містили ці спогади, у світлі уявлень, які побутували в середині XIX ст., вважалися такими скандальними, що їх треба було зберігати в найглибшій таємниці. Однак після смерті Хжонщевського з його нотаток було знято багато рукописних копій, унаслідок чого тульчинські таємниці почали мало-помалу виходити на денне світло, хоча всіх їх подробиць ніхто ще не наважувався публікувати [953, С. 6–7].

Майже всю правду про юність Софії Ґлавані допомогло з’ясувати лише відкриття в 370-му томі так званого «Фонду Попелів», придбаного в 1930 р. Головним Архівом у Варшаві, – французького рукопису Карла Боскампа-Лясопольського під назвою «Меs Amours Ehemerès avec une jeune Bythinienne», який виявився конфіденційною реляцією, адресованою королю Станіславові Августу. На нього натрапив відомий історик Владислав Конопчинський, який вивчав польсько-турецькі відносини у XVIII ст.

Рукопис Боскампа можна вважати цілком вірогідним історичним матеріалом. На користь визнання за цим твором ваги повноцінного історичного джерела свідчить таке. По-перше, його автор, з огляду на свої офіційні функції в Стамбулі в 1777–1778 рр. та особисті стосунки із Софією ґлавані, міг бути найбільше поінформований про її походження, минуле, добре вивчив їїхарактер та індивідуальні риси. По-друге, жодна з інформацій, поданих у творі Боскампа, не суперечить джерелам іншого походження, що стосуються діяльності польської місії в Стамбулі чи безпосередньо історії Софії. По-третє, кілька істотних моментів реляції Боскампа знайшли виразне підтвердження в джерелах іншого роду, що додає довіри також до решти описаних ним деталей. Відкидання реляції Боскампа тільки через те, що теоретично він міг замовчати, переінакшити або й зовсім вигадати деякі факти, хоч насправді на користь такого припущення ніщо не промовляє, було б, певно, надміром критицизму [836].

7. Джерела, які характеризують юридичні, майнові, господарські, меценатські аспекти діяльності представників клану Потоцьких [536, 472, 463, 505].

8. Інтернет-джерела. Складний характер проблеми зумовив використання інформаційних ресурсів Інтернету. Так, важливу біографічну інформацію містить польський сайт «Genealogia dynastyczna» [890, 8091]. На цьому сайті можемо не лише знайти короткі біографічні дані про фамільний клан Потоцьких (понад 700 біографічних довідок), а й простежити споріднення представників родинного кола Потоцьких з іншими стародавніми польськими і російськими родами. Викликає інтерес сайт «Всероссийское генеалогическое древо» [51], на якому в алфавітному порядку розміщено інформацію про певних представників роду Потоцьких. Дослідити інформацію, пов’язану з гербами Потоцьких, допомагає російський сайт «Геральдика» [55]. Архітектурні пам’ятки роду Потоцьких дає змогу вивчати сайт «Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР» [444], який являє собою довідник пам’яток будівництва й архітектури України. Дендрологічний парк «Софіївка», його історія, сучасність та перспективи розвитку представлені на офіційному однойменному сайті [437]. Про інтерес до представників роду Потоцьких, а також до їх культурної та громадсько-політичної діяльності свідчить наявність великої кількості статей-повідомлень з Інтернету.

Неопубліковані архівні матеріали залучені з метою розширення джерельної бази дослідження. До цієї групи джерел відносимо документи, які зберігаються в архівосховищах України, Польщі та Франції: Центральному державному історичному архіві України м. Києва, Державному архіві Вінницької області, Державному архіві Черкаської області, Державному архіві Хмельницької області, Архіві НБУВ, Інституті рукописів Національної наукової бібліотеки ім. В.І. Вернадського в м. Києві; Центральному архіві давніх актів у Варшаві, Державному архіві у Кракові, Польській бібліотеці в Парижі, особистому сімейному архіві графа Адама Потоцького (Нормандія, Франція).

Про значимість культурної та суспільно-громадської діяльності представників роду Потоцьких свідчать їх іменні фонди, які зберігаються в різних наукових і архівних установах України (наприклад, фонд 49 «Потоцькі – графи, польські магнати, великі землевласники у Правобережній Україні» в ЦДІАК України, фонд 879 «Потоцькі – графи Подільської губернії» в ДАВО).

Майже в усіх родових маєтках Потоцьких були архіви, які складалися в результаті їхньої господарської, політичної та державної діяльності. Є відомості про існування архівів у Кристинополі, Тульчині, Немирові, Умані, Теплику, Печорі. Про це свідчать описи справ, які зберігалися в Тульчинському й Уманському архівах. На жаль, розрізнені дані не дають повної картини загального стану архіву Потоцьких. Частина його зберігається нині у фонді 49 у Центральному державному історичному архіві України м. Києва і своїм походженням завдячує передусім другій, або, як її ще називають, тульчинській, лінії гетьманської гілки роду Потоцьких герба срібна Пилява.

Згідно з трьома описами ЦДІАК України, фонд 49 становить 6444 справ (див. рис. 1.1).

Фонд 49. Потоцькі – графи, польські магнати,

великі землевласники у Правобережній Україні.

Опис 1 – 2966 справ.

Опис 2 – 3040 справ.

Опис 3 – 442 справи.


Рис. 1.1. Розподіл наявних документів у фонді 49 ЦДІАУК

У фонді 49 документи не всіх членів Тульчинської лінії представлено рівномірно. Так, лише незначна кількість справ пов’язана з іменами сина і внука Станіслава Потоцького, тобто Фелікса Казимежа і Юзефа. Більше документів належить правнуку графа Станіслава, а саме Францішку Салезію. Основу ж київської частини архіву Потоцьких становлять документи сина графа Францішка – Станіслава Щенсного (1752–1805 рр.) і його сім’ї. Зокрема, значна кількість документів належить його третій дружині Софії та двом їхнім синам – Мечиславу і Болеславу. Документів дітей від другого шлюбу графа Станіслава Щенсного – із Жозефіною Мнішек – небагато, в основному це листи і деякі матеріали Станіслава, Володимира і Констанції Потоцьких.

Загалом, історію роду Потоцьких за київським фондом 49 вивчати дуже складно. На відміну від інших родових фондів, що зберігаються в ЦДІАК України, у фонді 49 відсутні родословні, генеалогічні таблиці (винятком є справа 551, опис 2), гербовники. Можливо, ці матеріали разом з іншими важливими для Потоцьких документами були вивезені з України в 60-х рр. XIX ст. Мечиславом Потоцьким до Парижа.

Одержавши в 1860 р. дозвіл на виїзд із Росії, М. Потоцький забрав із собою з тульчинського палацу бібліотеку, картини, портрети, гобелени, меблі. На нашу думку, найцінніші документи з родинного архіву він також вивіз до Парижа. Після продажу Тульчина Григорію Строганову, одруженому з дочкою Болеслава Потоцького Марією, решту архіву було перевезено до Немирова, де він зберігався до 1920 р. Того року загинула остання власниця Немирова Марія ІЦербатова, онука Болеслава Потоцького. Для обліку конфіскованого майна покійної місцева влада створила комісію у складі 20 осіб – «представників місцевої трудової інтелігенції та ревкомів місцевого і волосного». Тоді ж до Немирова з Вінницького музею було направлено двох працівників для відбору матеріалів із Немирівського палацу Щербатової для Вінницького і Київського музеїв. Комісія працювала 7–15 лютого 1920 р. [250] У звіті про свою поїздку вони доповідали, що в палаці містяться багато тисяч томів наукових книжок основними європейськими мовами, чудові художні видання з історії мистецтва, архів чиншових документів та книг, багато рідкісних актів (наприклад, дарча грамота Петра Великого), цінні фамільні документи графів Потоцьких, Григорія Строганова, Щербатових, Салтикових тощо. У палаці був хаос: багато меблів пошкоджено, на підлозі звалено цілі гори книг, картин, документів, альбомів. Комісія вирішила розподілити художні та наукові цінності між Києвом, Вінницею і Немировом [65]. Перевезення майна до Вінниці відкладалося через військові дії. З палацу було вивезено 25 ящиків картин, 124 ящики книжок, газет, архівних матеріалів, 17 одиниць меблів, за іншими даними – 101 ящик, 4 корзини, 19 скринь, разом 124 одиниці [394, c. 306]. Усе це зберігалося на складі Немирівського Господарсоюзу й у Немирівському жіночому монастирі. Місцева влада не погоджувалася віддати найцінніше до Вінниці й Києва, тому комісія з обліку конфіскованого майна покійної М. Щербатової вирішила створити в Немирові свій музей; також було визнано за доцільне розподілити майно між Немирівським та Вінницьким музеями [65]. До Вінниці це майно було відправлене в декілька заходів, з 1 лютого 1921 р. до 10 квітня 1921 р. працівниками Губполітпросвіти [63]. До Вінницького музею було передано художні цінності, архівні матеріали потрапили до архіву. У Немирівському палаці архів зберігався до 1920 р. [392, c. 42].

Зрештою, архівні матеріали з Немирова було перевезено до Вінниці, про що свідчать штампи Вінницької філії Всенародної бібліотеки Академії Наук України, які стоять на багатьох документах.

На початку 30-х рр. ХХ ст. документи Потоцьких були передані до Києва. Частину їх одержав Центральний архів давніх актів, решту – Бібліотека Академії Наук України.

Документи періоду володіння Немирівськими маєтками Марією Строгановою з Потоцьких та її дочкою Марією Щербатовою (друга половина ХIХ – початок XX ст.) зосереджено тепер у фонді 258 «Строганови – російський графський рід», який зберігається в ЦДІАК України [60].

Німецькі фашисти під час окупації Києва значну частину матеріалів київських архівів та бібліотек відправили до Західної Чехословаччини. Серед них був і архів Потоцьких. У 1944 р. частину вивезених архівних матеріалів, у тому числі й архів Потоцьких, було повернено до Києва і передано на зберігання в новостворений Центральний державний історичний архів УРСР. Під час цієї вимушеної мандрівки документи певною мірою перемішалися – як усередині фонду, так і з іншими фондами, науково-довідковий апарат було втрачено. На той час київська частина архіву складалася зі 1554 одиниць зберігання і 400 кілограмів розсипу [60].

Переважна більшість документів фонду 49 стосується майнового статусу, проте більшість справ фонду можна використати при вивченні історії роду загалом, окремих його гілок і певних осіб. Це насамперед кореспонденція. У фонді зосереджена величезна кількість листів як самих Потоцьких, так і адресованих їм. Коло кореспондентів надзвичайно широке і налічує кілька тисяч осіб, серед них – визначні політичні, державні й громадські діячі того часу. При цьому листи збереглися за великий проміжок часу, зокрема з XVII до XIX ст. (оп. 1, спр. 290–399, 431, 440–442, 602, 1000–1434, 1435–1467, 1533–1560; оп. 2, спр. 1718, 1732–1734, 1738–1739, 1741–1746, 1756–1759, 1761, 1764, 1795, 1812, 2156, 2483; оп. 3, спр. 146–167, 168).

Важливе значення для вивчення взаємин між членами роду мають документи, що стосуються розподілу й успадкування майна. Як свідчать документи, після смерті графа Щенсного його величезні маєтності в рухомому і нерухомому майні були поділені між синами і дочками (від другого шлюбу із Жозефіною Мнішек їх було одинадцятеро, від третього шлюбу – п’ятеро). У центрі цієї групи – матеріали третьої дружини графа, Софії, та її дітей.

У вивченні історії роду, зокрема для розуміння джерел утворення їхніх величезних латифундій в Україні в XVII–XVIII ст., істотну роль відіграють документи про шлюбні зв’язки Потоцьких. Серед їхніх партнерів, що особливо яскраво зафіксовано в листуванні, бачимо князів Вишневецьких, Радзивіллів, Любомирських, Сангушків, Огінських, Пулковських; графів Оссолінських, Браніцьких, Острогів, Лещинських, Фірлеїв, Калиновських, Мнішків, Жевуських, Сенявських, Центнерів, Сологубів та ін. З приєднанням Правобережної України до Російської імперії після поділів Польщі Потоцькі, зокрема діти і внуки Станіслава Щенсного Потоцького, вступали у шлюби з представниками відомих російських родів: Салтикових, Кисельових, Строганових, Наришкіних, Щербатових тощо. Як бачимо, шлюбні зв’язки Потоцьких оберталися в колі визначних магнатських родин. Лише такі сильні натури, як Станіслав Щенсний, наважувалися їх розривати. Прикладом може служити історія трагічного першого, майже легендарного, кохання графа з Гертрудою Коморовською і досить реального шлюбу з красунею-грекинею Софією. С. Потоцька залишила по собі велику документальну спадщину. Це знову ж таки листування, матеріали про сплату боргів, про будівництво парку в м. Умані, про намагання підтримувати відповідний рівень господарства маєтків після смерті чоловіка, графа Станіслава Щенсного, про її участь у розподілі спадщини по графові і под.

Вивченню побуту представників роду Потоцьких значно допомагають описи і реєстри рухомого майна й особистих речей, що їм належали. Серед них: реєстри ікон, картин, срібного посуду, порцеляни, меблів та інших речей Кристинопільського замку за 1775 р.; список коштовностей, закуплених для Станіслава Щенсного у Варшаві; опис діамантів, що підлягали оцінюванню і поділу між його дочками Софією й Ольгою; опис одягу, зброї та інших речей, які залишилися після смерті київського воєводи Францішка Потоцького в 1772 р.

Слід окремо зупинитися на документах, що стосуються державної, політичної та громадської діяльності Потоцьких. Це, в основному, матеріали про їхню участь у роботі Сейму та місцевих сеймиків, Барської та Торговицької конфедерації, промови на засіданнях Люблінського трибуналу та військових комісій; видані шляхті охоронні грамоти великого коронного гетьмана Станіслава Потоцького; окремі документи, які виникли при виконанні обов’язків київського воєводи Юзефом і Францішком Потоцькими, зокрема про вирішення ними суперечок між шляхтою, про дозвіл грецьким купцям на торгівлю в межах воєводства, звільнення шляхти від повинностей [60].

Значно більше документів щодо діяльності Станіслава Щенсного на посаді генерала коронної артилерії, генерал-лейтенанта Української дивізії. Вони стосуються охорони кордонів держави, комплектування дивізії особовим складом, забезпечення зброєю і провіантом, перебування австрійських і російських військ на території Речі Посполитої тощо. Особливий інтерес викликає листування з визначними діячами Торговицької конфедерації Жевуським, Косаківським, Браницьким й іншими.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    ... технологічний ... Дмитрівна. Формування культури укра ... України на 2001 рік. - Київ : Абрис, 2001. - 520 с. ; 20 см. Дрогобицький державний педагогічнийуніверситет ... університету : Дис... канд. пед. наук: 13.00.09 / І. М. Куліш ; Черкаський держ. ун ... Потоцького ...
  2. Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу Передмова

    Документ
    ... РК,-технологій ( ... тету ... чуби ... наУкраїні. Домашній учитель Богдана Дмитро ... чний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Укра ... Потоцького, а згодом утік в черкаськ ... на Костенко (Нар. 1930 p.) Ліна Василівна ...
  3. Ламонова О Романовська Т Русяєва М Рябова В Седак О Харченко О Черняков І Шинкарук М 100 найвідоміших шедеврів України

    Документ
    ... технологічний стрибок — заміна миш'яковистих бронз на ... лологічний факультет Київського державногоуніверситету ... на самого Потоцького. На ... на звання народного художника України. "ХЛІБ" Т . Я Б Л О Н С Ь К О і "Хліб" Т. Яблонської (1949 р.) Тетяна Нилівна ...
  4. Життя віддане словесності

    Документ
    ... фреймов//Вісник Черкаськогоун-ту. ... чний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університет ... державнийуніверситет імені Лесі Укра ... на базі сучасних комп'ютерних технолог ... епітетом "пишнокоса" ... Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у ...
  5. Костьольна вулиця Київ 2010

    Документ
    ... університету ... Тетяна ... Дмитра Харитоновича Галкіна ... Черкасько­го ... технолог ... на річний строк ... , чуб. Помовчавши ... України. Зібрання Потоцького ... Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна ... на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного ...

Другие похожие документы..