textarchive.ru

Главная > Документ


3.1. Станіслав Щенсний Потоцький: магнат, політик, особистість

Сучасний погляд на життя та діяльність Станіслава Щенсного Потоцького потребує відкинути сформовану раніше ідеологічну упередженість до цієї особистості й об’єктивно визначити місце та оцінити його значення в українсько-польських стосунках тогочасного періоду, в сучасній українській історіографії.

Станіслав Щенсний (Фелікс) Потоцький (1751–1805 рр.) [1048] – магнат, політичний діяч. Народився 20 лютого в Тартакові Белзького воєводства (охрещений 21 лютого 1751 р. в тамтешньому парафіяльному костьолі). Був сином Францішка Салезія й Анни Ельжбети з Потоцьких [456], людей пихатих і деспотичних.

Навчався в родинній садибі в Кристинополі Белзького воєводства під керівництвом матері. Мав м’який і слабкий характер. Попри те, що його освіті приділялася величезна увага, розвивався нібито дуже повільно. Мав певні літературні здібності, вдосконаленням яких, можливо, завдячував своєму домашньому вчителеві ксьондзу М. Вольфу [1110, c. 51], професору поетики Варенського піярського колегіуму. Писав вірші та був добрим стилістом.

Дивовижний факт: Станіслав Щенсний, за винятком родової пихи і самозакоханости, не успадкував, по суті, жодної риси характеру своїх батька і матері. Його слабкість, м’якість та поступливість дивували згодом усіх, хто пам’ятав залізну вдачу Францішка й Анни Потоцьких. Із раннього дитинства оточений найтурботливішою опікою, Щенсний демонстрував скованість та безініціативність.

На порозі повноліття під постійним тиском батьків, які намагалися виховати його в дусі магнатської родової гордості та бездумного, поверхового, екзальтованого святенництва, Щенсний був нездатним самостійно мислити; під час розмов із батьком він буквально тремтів зі страху; мати ставилася до нього, як до хлопчака. Батьки бачили перед ним прекрасне майбутнє, можливо, навіть уявляли собі його на троні Речі Посполитої. Вони заздалегідь подбали і про перші титули для сина: ще хлопчиком він став ротмістром, а 1767 р. батько передав йому права на Белзьке староство [397, c. 187].

В уявленні значної частини шляхти Станіслав Щенсний Потоцький мав усі дані для того, щоб навіть посісти престол Речі Посполитої. Упродовж майже трьох століть рід Пилява-Потоцьких відігравав у Короні таку саму роль, як Радзивілли у Литві, а своїм багатством навіть перевершував їх. Та якщо у XVIII ст. Радзивілли почали поступово вимирати, внаслідок чого зрештою могло дійти до того, що не було б кому успадкувати величезне багатство, Потоцькі, навпаки, поріднилися майже з усіма магнатськими родами Речі Посполитої та мали багато достойних корони нащадків [397, c. 184].

У 1770 р. батьки відправили Щенсного з Кристинополя в об’їзд навколишніх маєтків. Під час цієї мандрівки таємно від батьків Станіслав зав’язав роман із 16-річною Гертрудою Коморовською, донькою Якуба, середньозаможного шляхтича, власника Сушна (поблизу Кристинополя). Цей роман усіляко заохочувався батьками Гертруди, які розраховували на шлюб спадкоємця величезних багатств зі своєю вродливою донькою. Коли Гертруда завагітніла, Коморовські, знервовані ваганнями Потоцького, який боявся сказати батькам про свої почуття, домоглися від нього згоди на таємне одруження. Шлюб відбувся 26 грудня 1770 р. за офіційним дозволом холмського консистора в уніатській церкві в сусідніх Нестаничах. За кілька тижнів він набув розголосу [2].

Батьки Потоцького змусили слабохарактерного сина розпочати клопотання (6 лютого 1771 р.), щоб визнати шлюб недійсним (доводили, що Гертруда його спокусила, а її батьки обманом примусили взяти шлюб). У квітні Потоцькі відправили сина з Кристинополя за кордон під наглядом генерала Брюля і ксьондза Вольфа. Протягом багатьох місяців вони мешкали у Відні, займаючись справою розлучення, вирішення якої залежало від Рима. У вересні 1772 р. Щенсний перебував із ксьондзом Вольфом у Швейцарії. Під час своєї вимушеної поїздки Станіслав, дізнавшись про смерть Гертруди, нібито намагався заподіяти собі смерть, але був урятований камердинером (розповідали, що мініатюру коханої носив при собі до кінця життя). Тоді він вів щоденник (із роками його було втрачено), який свого часу переглядав відомий польський історик Т. Корзон. На думку Корзона, цей документ був «вартий того, щоб на нього кинути оком для ознайомлення зі всією розумовою нікчемністю автора. Не обходять його ані люди, ані природа, записує лише, скільки пошт проїхав від одного міста до другого, де їв обід, а де вечерю...» [932, c. 76–79]

У Парижі Щенсного наздогнала звістка про смерть батька, тож у грудні 1772 р. він змушений був повернутися до Кристинополя. На той час Станіслава взяла під опіку його тітка К. Коссаковська, крім того, здаля за його діями спостерігав надвірний коронний маршалок Є.А. Мнішек, батько Жозефи (єдиної доньки), яку батьки Потоцького ще перед трагічною історією з Коморовською вибрали йому в дружини.

Після повернення Станіслав почав шукати компроміс із родиною Коморовських. Під час переговорів обидві сторони твердили, що не знають долі Гертруди. Лише навесні 1773 р. Я. Коморовський публічно звинуватив Потоцьких у викраденні доньки. У липні Коморовські вже були готові владнати справу за 6 млн злотих, але, не отримавши їх, у серпні внесли до судових актових книг маніфест про викрадення Гертруди. Ігнацій Потоцький запропонував відредагувати реманіфест (удячний Станіслав уже в травні відплатив йому за послуги під час процесу з Коморовськими, подарувавши парк із невеликим палацом у Варшаві). Після внесення до Белзького гродського суду реманіфесту (13 вересня 1773 р.) у жовтні Потоцький розпочав у Львові клопотання про перенесення справи до галицьких судів, у яких мала зв’язки Коссаковська. Відкликання справи від польських судів до австрійських наразило Потоцького на гостру критику, й у квітні 1774 р. справа була передана спеціальній сеймовій комісії. Паралельно оскаржувалися права Щенсного на частину Уманського маєтку. У перебігу обох справ Потоцький мусив виплачувати величезні суми на підкуп різних осіб. Сеймова комісія після тривалих розглядів видала декрет (від 2 листопада 1774 р.), яким відповідальними за смерть Гертруди називала «певний гурт злочинців» (заочно покараних на смерть), які без нічиєї спонуки і з невідомих причин напали на двір Коморовських і вчинили злочин [952, c. 154]; попри це, Потоцький мав сплатити екс-тестеві близько 700 тис. злотих. Після судового ствердження смерті Гертруди справа про визнання шлюбу Потоцького недійсним стала безпредметною.

Судові процеси Потоцького аж ніяк не вплинули на його статус найжаданішого кандидата на зятя, з огляду на його магнатські володіння. Ще під час процесів схилити Потоцького до шлюбу зі своїми доньками намагалися і С. Любомирський, і брат короля К. Понятовський.

Король Станіслав Август у лютому 1774 р. дав Щенсному уряд великого коронного хорунжого, а невдовзі – орден св. Станіслава. Однак уже 1 грудня 1774 р. відбувся шлюб Потоцького із Жозефіною Мнішек [478, c. 708], яка в перші роки шлюбу, на нашу думку, мала великий вплив на чоловіка, який дуже її кохав, писав їй сентиментальні вірші [784], разом із нею цікавився аматорським театром. Попри значні володіння в Галичині та пропоновані Потоцькому у Відні почесті й титули, подружжя не мало наміру постійно там мешкати, зокрема Щенсний аргументував це патріотичними мотивами («кидаю батьківське помешкання, яке по-зрадницьки загарбав сусід у єдиновладне володіння»)[1022, c. 184]. До того ж був обурений тим, що галицький уряд забрав староства його батька. Одразу після смерті тестя (15 жовтня 1778 р.) досить дешево (за 1 млн злотих) продав Стадніцьким успадковану його дружиною Дуклю. У 1781 р. відступив галицькі маєтки Кристинопіль і Тартаків та Звенигородське староство А. Понінському за сплату боргів батька (емфітеутичним правом). Близько 1790 р. продав австрійську частину Гусятина графу П. Забельському.

У 1775–1778 pp. багато часу проводив у Кристинополі. У 1776 р. поділив там майно із сестрами, кожній з яких припало по 1 млн злотих. Ще перед шлюбом Потоцький об’їхав свої українські володіння і вирішив оселитися в Тульчині. У 1780 р. Потоцькі мешкали там ще в дерев’яному будинку. Невдовзі спорудили класичний палац із золотим написом на фронтоні: «By zawsze wolnych і cnotliwych był mieszkaniem – anno 1782 wystawiony» ( «Хай буде навіки обителлю вільних і добродійних, року 1782 споруджений») [750, aрк. 5]. У палацово-парковому комплексі (парк називався «Хороша»), який ще довго розбудовувався, був і театральний будинок («operhaus»). Оркестр складався з місцевих кріпаків, добре вивчених під керуванням Теодора Феррарі (Федора Ковальчика). Потоцький перевіз із Кристинополя велику бібліотеку, яку подружжя значно збільшило. У 1786 р. неподалік від палацу Потоцький розпочав будівництво домініканського костьолу (замість давнього дерев’яного, заснованого ще А. Калиновським), підземелля якого призначив для родинного мавзолею. Провадив життя на широку ногу, утримуючи великий двір, де стало мешкала юрба приятелів та нахлібників. Тульчинська садиба отримала назву «подільського Версаля» [1022, c. 184].

У своїх маєтках Щенсний дбав про цілісність лісів, перший створив у цих краях лісову службу, при фільварках закладав сади з найкращих плодових щеп. Також перший розповсюдив в Україні італійські тополі (завезені сюди за часів його батька). У Тульчині мав кінний завод, розводив племінну худобу й овець. Скромне до того містечко перетворилося на жваве місто з фабриками сукна, полотна, сідел, візків та вогнепальної зброї. Це була столиця однієї з найбільших і територіально найкомпактніших магнатських латифундій, розміщеної переважно в Брацлавському і частково в Подільському воєводствах. Зокрема, Станіслав успадкував Уманський, Підвисоцький, Тульчинський, Печерський, Браїлівський, Могилівський ключі. З часом набув ще ключі: Дашівський і Кальницький (у Плятерів), Немирівський і Ковалівський (у Вінцентія Потоцького, з частиною його картинної галереї), Ободівський (почасти в попереднього 1786 p., почасти у Ф. Мошинського; продав його 1787 p. K. Собанському), Бубнівський (1797 р. в С. Потоцького), Немійський (у Дзедушицьких), Томашпільський (1803 р. в Ю. Потоцького для своєї доньки Ружі в рахунок її посагу). Скуповував і окремі села, набув Кураву, Котюжинці й Варшицю (1797 р. в П. Боженцького). Крім вищезгадуваного Звенигородського староства, Потоцькому ще належали (емфітеутичним правом) староства: в Подільському воєводстві Вільховецьке, надане йому конституцією 1775 р. (уступив його Дзержкові), і в Брацлавському Літинське за дипломом Станіслава Августа від 4 жовтня 1788 р. (1789 р. продав його Холоневському) і Гайсинське, набуте 1789 р. в А. Ледуховського. За деякі українські маєтки був уплутаний у різні судові процеси. Зокрема, київський каштелян Ю. Стемпковський намагався відсудити в нього Торговицю і Нерубайку з Уманського ключа, доводячи, що це королівщини, незаконно захоплені ще попередниками Потоцьких Калиновськими. Справу розглядала призначена сеймом 1775 р. комісія. Наступного року Станіслав уклав зі Стемпковським угоду, за якою зберіг Торговицю за собою. Перехід успадкованих володінь до його безпосередньої адміністрації супроводжувався іноді й примусовим виселенням деяких орендарів, засілих у маєтках ще за часів його батька. Найбільш заплутаний і довготривалий процес Щенсний мав за Чорну Кам’янку, орендний власник якої відступив свої претензії на той маєток російському генералові З. Чернишову [330, c. 561].

Найбільший комплекс серед володінь Потоцького становила Уманська волость, яка завдяки колонізації розрослася і на 1794 р. нараховувала дев’ять міст (Умань, Соколівка, Буки, Торговиця, Тальне, Годованець, Хащевата, Теплик, Богопіль) і 264 села. Граф С. Потоцький розширював промислове будівництво, тож в уманських селах з’явилися лісопилки, воскобійні, цегельні заводи тощо [414, c. 53]. Так, у 1786 р. в Умані працювала цегельня [673], скляна фабрика [674], а в с. Звірках та с. Ладижинці були побудовані винниці [622, арк. 1; 414, с. 54].

Поряд із кріпацькою використовували і найману працю. Так, Уманську ратушу в 1782 р. будувало більше за 21 особу із Сушківки, Христинівки, Попівки. За місяць роботи вони отримали 206 злотих 15 грошей. Підсумкова заробітна платня на будівництві в маєтках Потоцького коливалася від 6 до 16 злотих [622, арк. 3; 414, с. 54].

Щенсному належала половина Брацлавського воєводства. На нього працювало близько 130 тис. чоловічих душ кріпаків, а його річний прибуток оцінювався в 1,5–3 млн злотих. На часи Потоцького припала успішна господарська кон’юнктура в Україні, до того ж, за поширеною серед шляхти думкою, Потоцький був добрим господарем і людяним паном, «справжнім доброчинцем тих країв, а його приклад наслідували сусіди» [1036, с. 611–612]. Для Умані та Могилева-Подільського 1780 р. він отримав привілей на щорічні 2-тижневі ярмарки. У Могилеві-Подільському і Богополі заснував митні доми. Обмежував або ліквідовував договори про оренди, заміняв селянам панщину на чинш. Крім того, у володіннях Потоцького, зокрема в Умані, мешкала велика кількість чиншової шляхти. Сам Станіслав жартував зі свого «окозачення», стилізувався під українського селянина-господаря. Полюбляв український фольклор, селянські весілля і пироги зі сметаною. Записав значний фундуш Немирівському училищу. Також багато жертвував на релігійні цілі. Так, він закінчив будівництво костьолу і кляштору тринітаріїв у Браїлові, збудував мурований костьол Опіки Св. Юзефа (1803 р.) у Немирові та кілька церков, зокрема в Соколівці (1784 р.) і Тульчині (1789 р.), зробив значну пожертву на будівництво церкви в Дорожинці, забезпечив земельними угіддями церкви в Семидубах (1779 р.), Людавці (1779 р.), Вітольдовому Броді (1782 р.), Даниловій Балці (1783 р.) [330, с. 562].

Щенсний Потоцький мав величезний авторитет серед української шляхти, що пояснюється доволі легко: маєтки Потоцького займали територію близько 1,5 млн га, на нього працювало 130 тис. панщан, а річний дохід господаря Тульчина перевищував 3 млн польських злотих [933, с. 247].

Квітуча латифундія Потоцького була підвалиною його політичного значення, а сам він із роками почав претендувати на щоразу серйознішу політичну роль у Речі Посполитій. У найближчому колі Потоцького оберталися А. Мощенський, А. Злотніцький, ксьондз М. Сєраковський, Б. Гулевич і Д. Томашевський, які виконували його доручення. Розташування володінь Потоцьких на межі з російською Новою Сербією і турецьким Єдисаном і Молдавією було причиною як утримування ними власних надвірних військ (із козаків та чиншової шляхти), так і квартирування в їхніх володіннях і по сусідству відділів українсько-подільської дивізії. Тогочасний південно-східний кордон Речі Посполитої був пропускним для російських військ, присутність яких у регіоні збільшилася саме за часів Потоцького у зв’язку з чорноморською політикою Катерини II і князя Г. Потьомкіна. Станіслав Щенсний збагачувався на чорноморській кон’юнктурі та на поставках для російської армії. За 20 років після Коліївщини він почувався безпечно в Умані, однак попереджав короля (зокрема в листах від 26 лютого і 1 березня 1789 р.) про загрозу з боку Росії, зокрема запевняв, що вистачить вторгнення до Речі Посполитої 5 тис. росіян, щоб підняти 100 тис. селян проти поляків. «Якщо наші гарячі голови захочуть остаточно занапастити країну, зачепивши Москву, я ручуся, що Русь буде за Москвою й ті краї, хоч би й зосталися, знову будуть пусткою» [1022, с. 185]. Спочатку він вагався між магнатською опозицією і королівським табором, схиляючись до погляду, що найкращим устроєм для Речі Посполитої була б олігархічна республіка. Восени 1775 р. разом із дружиною встановив тісний контакт із Ф.К. Браніцьким, який саме тоді висувався на чоло опозиції, що шукала підтримки в Петербурзі. За посередництва дружини Щенсний клопотався про підтримку російського посла О.М. Штакельберга в обранні його послом із Брацлавського воєводства на сейм 1776 р. Завдяки заходам посла король Станіслав Август надіслав відповідного листа (від 8 липня 1776 р.) М. Ґрохольському. Однак незабаром до Штакельберга дійшли якісь доноси на Потоцького, унаслідок чого змінили свою думку і він, і король. Потоцький зі своєю численною надвірною міліцією рушив до Вінниці, щоб «форсувати» сеймик, але 14 липня російське військо з Ф. Ґрохольським заступило йому дорогу. Станіслав спокійно відійшов, однак, отримавши попередження, що росіяни хочуть забрати його міліцію і зброю, попрямував до Варшави. У своєму першому відомому листі до Станіслава Августа (від 3 листопада 1777 р.) запевняв короля в лояльності [433, арк. 5]. У 1778 р. Станіслав Август заохочував його домагатися поста маршалка в Коронному трибуналі, але на заваді став процес із Чернишовим за Чорну Кам’янку. На початку 1780 р. Щенсний відмовився від уряду великого коронного хорунжого і знову титулувався белзьким старостою.

Першою значною публічною ініціативою Потоцького був представлений на сеймі 1780 р. через А. Мощенського проект утворення з Уманського маєтку майорату (ординації) з утримуванням там пішого регіменту (400 осіб) «для захисту України від гультяйства». Спадковими шефами регіменту, який би ввійшов до складу коронної армії, мали бути уманські чергові ординати. Проект, поданий до Постійної ради, був відхилений як такий, що «порушує шляхетську рівність та не підтриманий Штакельбергом» [1022, с. 186]. У березні 1781 р. Станіслав добивався – так само безрезультатно – в короля згоди на купівлю в А. Понінського уряду великого коронного підскарбія. Невдовзі з дружиною виїхав до Італії, звідки вони повернулися у квітні 1782 р. Одруження його колишнього швагра і кузена дружини М.Є. Мнішка з племінницею короля У. Замойською наблизило Потоцького до двору. 28 квітня 1782 р. він отримав Руське воєводство. На сеймі того ж року обраний до Постійної ради (був її консулом протягом двох каденцій: 1782–1784 і 1784–1786 рр.) У листопаді 1782 р. прибув до Бялистока, де сестра короля Ізабелла Браніцька приймала великого князя Павла, який повертався з подорожі на Захід. У грудні отримав від Катерини II орден св. Андрія [456], а Станіслав Август призначив його до Комісії національної освіти, в якій фігурував до 1793 p., однак був присутній лише на восьми засіданнях 1783 p.

Був довіреною людиною Станіслава Августа, зокрема разом із М.Є. Мнішком провадив сеймикові роботи і за завданням короля під час кримської кризи слідкував за конфедератськими інтригами, які приписувалися Ф.К. Браніцькому. За підтримки Штакельберга навесні 1784 р. за 18 тис. дукатів купив у Ю. Степмковського командування українсько-подільською дивізією зі званням генерал-лейтенанта [478, с. 708]. Відтоді ця дивізія коронних військ, найсильніша (головне угруповання національної кавалерії) та ключова – з огляду на своє розміщення на турецькому і російському прикордонні, мала штаб у Тульчині. У разі загрози епідемій та наїздів розбійницьких загонів із Молдавії, а також на заваду втечам селян за кордон Станіслав об’єднував із коронним військом свою міліцію та інші місцеві приватні формування. Здобув славу опікуна південних теренів Речі Посполитої та доброчинця своєї дивізії, на яку в разі потреби витрачав і власні кошти. Зав’язував також тісні особисті, службові та торгові стосунки з командуванням російських військ, розміщених по сусідству.

Здобуваючи щораз більшу владу, він дедалі гірше переносив конкуренцію в Брацлавському воєводстві з Ґрохольськими. Не задовольняючись Руським воєводством, обрізаним після першого поділу Речі Посполитої до Холмської землі, прагнув отримати Брацлавське воєводство. Несподіваним ударом для Станіслава Августа був відкритий перехід Станіслава Щенсного на гродненському сеймі 1784 р. на бік опозиції, очолюваної Браніцьким та І. Потоцьким. Виступаючи на сеймі разом з І. Потоцьким проти сплати королівських боргів, С.Щ. Потоцький гостро критикував видатки й оточення Станіслава Августа. На тому ж сеймі з ентузіазмом була прийнята пропозиція Потоцького виставити регімент піхоти (400 осіб) та передати Речі Посполитій 24 гармати із запряжкою. «Регімент імені Потоцьких» мав утримуватися коштом Потоцького, поки той командуватиме українсько-подільською дивізією, а потім перейти на утримання Речі Посполитої за умови, що шефство завжди мало залишатися в руках Потоцьких [434, арк. 11]. Полковником став А. Мощенський.

Через своїх родичів (Мнішків, Брюлів, Потоцьких) Станіслав був пов’язаний із масонською елітою і належав до ложі «Świątynia Izis» («Святиня Ізіс»). 27 грудня 1784 р. був обраний і чотирикратно переобирався (до 11 січня 1789 р.) великим майстром польської масонської ложі «Wielki Wschód Narodowy» («Великий національний схід»). На засіданнях ложі з’являвся рідко, а переобирався заочно. 19 грудня 1786 р. в Тульчині заснував ложу «Prawdziwy Patriotyzm» («Справжній патріотизм»). Імовірно, титул великого майстра значною мірою спричинявся до культу, який протягом кількох років ріс навколо Потоцького і його громадянських цнот. Для нього не жаліли панегіриків навіть такі відомі поети, як І. Красіцький, Ф. Князнін, Ф. Карпінський і Ю. Немцевич.

С.Щ. Потоцький був також членом масонської ложі «Трьох білих Орлів» [543; 544; 370; 371]. Говорячи про національну толерантність, слід звернути увагу на ставлення Щенсного і шляхтича з його найближчого оточення А. Мощенського (теж члена ложі «Трьох білих Орлів») до історичних подій, що негативно вплинули на українсько-польські стосунки. Ідеться, зокрема, про спогади А. Мощенського, які є цінним джерелом для вивчення Коліївщини. Він детально простежив процес розгортання цього селянського визвольного руху, звинувативши супротивну сторону в безтямній жорстокості [978, с. 124–125].

Послідовної позиції дотримувався С.Щ. Потоцький у період так званого «удаваного бунту на Волині 1789 р.», коли з Варшави поширювали провокаційні чутки щодо нового селянського повстання. За архівними документами, С.Щ. Потоцький активно виступав проти запланованих каральних експедицій польських жовнірів на Волині й самоуправства місцевих дідичів. В одному з листів до спеціальної комісії Брацлавського воєводства С.Щ. Потоцький писав: «Ми запевняємо вельмишановну комісію, котра завжди вживає відповідних заходів щодо попередження бунтів, що бунту бути не може, чутки про нього не мають під собою ґрунту і спираються на п’яні вигадки; треба повернути спокій дворянству, якого брехливі чутки, що весь час збільшуються, ще більше лякають» [1, с. 159–160].

Розкриваючи характер своїх взаємин із селянством, цілком у дусі масонського катехізису С.Щ. Потоцький спирається на моральні засади. «Бути правдивим з усіма, – пише він, – мати пильне око, довіряти і бути справедливим – це найкращий спосіб утримання людей у вірності та спокої, що кожному любо». І далі зазначав: «Я маю честь бути мешканцем цього воєводства, а також велику честь бути його дідичем, і можу запевнити поважну комісію, що мої піддані і не мислять про бунт, і тому я не буду набридати їм із непотрібними ревізіями» [1, с. 157]. Природно, що в Універсалі Спеціальної комісії Брацлавського воєводства засвідчується велика роль С.Щ. Потоцького в тому, що була доведена безпідставність чуток стосовно нового селянського бунту на Волині [1, с. 157].

Поміж шляхетства з ложі «Трьох білих Орлів» С.Щ. Потоцький здобув найбільше визнання в масонському світі. Упродовж 1785–1789 рр. він обіймав посаду Великого Майстра Великого Сходу королівства Польського і Великого князівства Литовського. Однак після виступів на захист волинського селянства Щенсний, за свідченням його біографа, «втратив популярність» серед політизованого масонського загалу у Варшаві та не був переобраний на новий термін. Згодом він захопився окультними науками під впливом шляхтича з Поділля, містика Т. Грабянки. Зокрема, захоплення С.Щ. Потоцького нумерологією позначилося на його політичних проектах [543].

На політичній арені Щенсний дедалі сильніше втягувався в діяльність опозиції, з представниками якої зустрічався в Умані й Тульчині, зокрема в серпні 1786 р. (перед сеймом) Тульчин відвідав А.К. Чарториський. Він та Потоцький стали предметом особливих опозиційно-патріотичних маніфестацій під час сейму, на якому Потоцький атакував військову політику короля і 26 жовтня виголосив республіканську промову «Про необхідність забезпечення вольностей рицарського стану».Брав участь у з’їзді опозиції в Пулавах. Літературним наслідком тієї зустрічі став написаний Потоцьким патріотичний твір «Вірш до княгині Ізабелли Чарториської».Те політичне об’єднання (С.Щ. Потоцький, Ф.К. Браніцький, С. Жевуський, А.К. Чарториський, І. Потоцький) розпалося навесні 1787 p., коли під час перебування в Києві Катерини II Ігнацій Потоцький був знехтуваний Потьомкіним, натомість Щенсний виділений милостями імператриці. Та, за словами М. Костомарова, вона одразу ж зрозуміла, «що з цієї особи, марнославної та зарозумілої, але водночас прямої та сердечної, бідної розумом і багатої маєтками, можна все зробити, якщо приластити» [330, с. 564].

17–21 травня 1787 р. Потоцький пишно приймав у Тульчині Станіслава Августа, який повертався з канівської зустрічі з Катериною II [405, с. 143]. У пам’ять про той візит він поставив у містечку гранітний обеліск, а всім мешканцям Тульчина і його передмість: Завалля, Воловодівки і Козачини актом від 17 травня, внесеним до актових книг Вінницького гродського суду 5 листопада 1788 р,. надав цілковиту особисту волю, різні торговельні й інші привілеї, що знову викликало хвилю захоплення його добродійністю. Однак примирення Потоцького з королем було лише зовнішнім. З початку російсько-турецької війни Ф.К. Браніцький з дружиною відвідав Тульчин. Без сумніву, під час його візиту погоджувався план дій, оскільки вже 9 вересня 1787 р. Браніцький від імені свого і Потоцького написав до Катерини II, пропонуючи за спиною Станіслава Августа військовий союз, русофільську конфедерацію і передачу в розпорядження Росії військ Речі Посполитої та приватних загонів. Наприкінці того ж року імператриця за посередництва Потьомкіна отримала детальний проект конфедерації. У ньому пропонувалося розпочати з набору (за російські гроші) шляхетської національної кавалерії, потім, спираючись на той набір, організувати воєводські конфедерації, що під керівництвом Браніцького і Потоцького мали нав’язати свою волю Варшаві. Катерина ІІ відкинула цей проект, висловлюючись за союзницьку пропозицію Станіслава Августа у своїй редакції. Польський допоміжний корпус складався з трьох бригад національної кавалерії (кожна по 4 тис. осіб) під командуванням Браніцького, Потоцького і Понятовського. У січні 1788 р. Потоцький призначив належну йому зі скарбу за фураж для війська суму в 10 тис. дукатів на фундуш для вдів та сиріт полеглих жовнірів [434, арк. 23]. У травні Браніцький і Потоцький, перебуваючи в Єлизаветграді в Потьомкіна, повернулися до давнього плану. Потоцький був редактором чергового проекту, який за висловлюваннями був менш антикоролівським, однак за змістом повністю збігався з попереднім. Після організації конфедерації й обрання маршалка Річ Посполита мала запросити короля приєднатися до конфедерації, а сейм – укласти союз із Росією, ухвалити податки на військо (з 50 тис. осіб 30 тис. мало перейти під опіку Росії) та змінити державний устрій. Потьомкін постійно сприяв конфедератським задумам, але Катерина II знову відкинула проект і розпорядилася утриматися від будь-яких дій проти короля.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    ... технологічний ... Дмитрівна. Формування культури укра ... України на 2001 рік. - Київ : Абрис, 2001. - 520 с. ; 20 см. Дрогобицький державний педагогічнийуніверситет ... університету : Дис... канд. пед. наук: 13.00.09 / І. М. Куліш ; Черкаський держ. ун ... Потоцького ...
  2. Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу Передмова

    Документ
    ... РК,-технологій ( ... тету ... чуби ... наУкраїні. Домашній учитель Богдана Дмитро ... чний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Укра ... Потоцького, а згодом утік в черкаськ ... на Костенко (Нар. 1930 p.) Ліна Василівна ...
  3. Ламонова О Романовська Т Русяєва М Рябова В Седак О Харченко О Черняков І Шинкарук М 100 найвідоміших шедеврів України

    Документ
    ... технологічний стрибок — заміна миш'яковистих бронз на ... лологічний факультет Київського державногоуніверситету ... на самого Потоцького. На ... на звання народного художника України. "ХЛІБ" Т . Я Б Л О Н С Ь К О і "Хліб" Т. Яблонської (1949 р.) Тетяна Нилівна ...
  4. Життя віддане словесності

    Документ
    ... фреймов//Вісник Черкаськогоун-ту. ... чний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університет ... державнийуніверситет імені Лесі Укра ... на базі сучасних комп'ютерних технолог ... епітетом "пишнокоса" ... Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у ...
  5. Костьольна вулиця Київ 2010

    Документ
    ... університету ... Тетяна ... Дмитра Харитоновича Галкіна ... Черкасько­го ... технолог ... на річний строк ... , чуб. Помовчавши ... України. Зібрання Потоцького ... Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна ... на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного ...

Другие похожие документы..