textarchive.ru

Главная > Документ


У майнових суперечках зі своїми родичами Потоцький був безпощадний. Після смерті волинського воєводи Міхала Потоцького (помер 1750 р.) він став опікуном його дітей (та їх майна) й у зв’язку з цим сварився з його сином, красноставським старостою Феліксом Потоцьким, беручи під захист дружину воєводи, вдову Мар’яну із сім’ї Огінських. У 1751 р. між Потоцьким і гетьманом Юзефом Потоцьким виникло напруження в питанні посагу дружини Потоцького. Зокрема, він вів суперечки про опіку над Катажиною Косаківською. Після закінчення сперечання про ярмарок він дуже сварився з Є. Потоцьким з приводу опіки над познанськими синами воєводи, дітьми померлого в 1760 р. свого тестя Станіслава Потоцького [858, с. 817].

Надалі Потоцький здійснював опіку і нагляд над прикордонними судами. Він постачав харчі та фураж, у разі потреби використовуючи для свого захисту придворну охорону. Слідкуючи за функціонуванням судів, він доповідав про перерви в їх роботі двору і гетьманові. Особливо багато клопоту доставляли йому хвилювання на східному кордоні. У 1750 р. він звинувачував коменданта київського замку в навмисній підтримці гайдамацьких набігів. Заселення сербів під командуванням генерала Хорвата в прикордонних степах і створення так званої Ново-Сербії додало йому багато клопотів. У квітні 1752 р. наказував своїм підлеглим перешкоджати переходу сербів через польську землю. Протегував Адаму Мрозовецькому в боротьбі з гайдамаками і ново-сербами.

У зв’язку з постійними зіткненнями з генералом Хорватом Потоцький у 1758 р. вирішив вислати до Петербурга свого особистого посланця Карловського. Для польських прикордонних суддів він побудував на нейтральній землі слобідку, яку в серпні 1760 р. росіяни захопили та знищили, заарештувавши її губернатора. Після смерті цариці Єлизавети Потоцький задумав відіслати посланців до Петра ІІ, в тому числі зі скаргами на Хорвата.

Набагато краще складалися стосунки на польсько-турецькому кордоні. Потоцький приймав у себе посланців паші, підтримував дружні стосунки з кримським ханом і в 1755 р. разом із гетьманом вітав нового хана зі вступом на трон, просячи його заодно прислати татарського посла на сейм. Цього року приймав у Кристинополі турецького посла Алі-Агу, який направлявся через Дубно у Варшаву. Підтримував постійне щотижневе листування з волоським господарем, який надсилав йому відомості з Туреччини. У виступі на раді сенату 1758 р. Потоцький хвалив роботу прикордонних судів із турецької сторони. Дещо ускладнилися стосунки з ханством і Портою в 1759 р., коли в Польщі заховалося декілька сот татарських і волоських біженців, серед яких був брат скинутого з престолу хана і претендент Хаджи Герей. Вони розмістилися в маєтках Потоцького. Потоцький переносив небажаний візит доти, поки польський посол у Стамбулі Юзеф Подоський не отримав пробачення для Хаджи Герея (1760 р.) Подоський, крім того, уладнав багато справ самого Потоцького, зокрема питання вільного доступу турецьких підданих на могилівський ярмарок. Другою причиною напруження, яке призвело до згрупування татарських військ на кордоні з Польщею, було зіткнення між ханом та підстолієм Любомирським з питання пограбування бессарабських купців. У жовтні 1762 р. Потоцький брав участь у роботі знову створеної польсько-турецької прикордонної комісії та влаштував складчину на суму, яку Любомирський мав заплатити як відшкодування збитків ханові [858, с. 818].

Майже монополістична позиція Потоцького, а також придворно-республіканської партії в українських воєводствах піддалася певному послабленню, коли в 1761 р. в сокальському старостві оселився Казимеж Понятовський і почав об’єднувати прибічників серед тамтешньої шляхти. Бачачи зростання двору після смерті Єлизавети Петрівни і Петра ІІІ, Потоцький закріпив свої зв’язки як із двором, так і з республіканцями, не відмовляючись все-таки від підтримування деяких стосунків, в основному через Любомирського. Нове зближення Потоцького з двором виникло з ініціативи Мнішка, який у липні 1762 р. з об’єднуючою місією вислав на іменини його дружини свою сестру Людвику, вдову гетьмана Юзефа Потоцького. На передсеймових сеймиках у серпні цього ж року Потоцький домагався рекомендації до королівської канцелярії замісника великого канцлера, що йому вдалося здійснити, зокрема на галицькому сеймику, але за умови, що порекомендує на булаву Є. Потоцького.

У 1763 р. в напруженій ситуації, коли Чарториські готували державний переворот, Потоцький за домовленістю з двором спостерігав за депутатськими сеймиками, які мали принести славу придворній партії. Він підтримав кандидатуру Й. Ротоцького до сейму. Вважали, що за послуги Салезій сподівався принаймні на печатку, якщо не на булаву. Він був призначений делегатом королівського трибуналу в Пьотркові. Однак, перш ніж розігралася баталія щодо депутатських сеймиків, Потоцький літом їздив до Любліна, щоб підтримати в Трибуналі справи своїх; у супроводі чисельної придворної охорони він з’явився до Трибуналу, і там, перед початком, паж Потоцького приніс із Дрездена звістку про смерть короля» [858, с. 819].

Розпочавши період існування без короля як прибічник Сасів, вже в жовтні Потоцький був тихим претендентом на корону. У лютому 1764 р. Benoît спростовував інформацію, що Потоцький є кандидатом на корону. Відомо про переписку Францішка Салезія Потоцького з князем Ксаверієм Саським [845, арк. 1553–1555].

Коліївщина, яка охопила більшість маєтків Потоцького, особливо на Уманщині, знищила його міць, у тому числі військову. Під час продовження барської конфедерації ширилися чутки про підтримку Потоцьким конфедератів. Збереглися дані про переписку київського воєводи Ф.С. Потоцького з королем Станіславом Августом [843, арк. 161; 844, с. 162]. Нейтральна позиція Потоцького призвела до того, що, з одного боку, конфедерати розраховували на його підтримку і доброзичливість, а з іншого боку – росіяни та їхні прибічники мали надію, що завойовують його прихильність для проектованої в 1770–1771 рр. Паніним і послом Волконським реконфедерації. Приманкою мала бути надія на зняття з престолу Станіслава Августа. Навесні 1770 р. Панін уважав Потоцького за «добре налаштованого», але складного для отримання. Потоцький не дав утягнути себе в ці починання, хоча йому було запропоновано відшкодування за знищення гайдамаками Умані. У липні 1771 р. він виправдовувався перед висланим послом Росії, що вік, відсутність довіри в суспільстві та здоров’я не дають йому змоги приєднатися до запропонованої росіянами партії, яка мала працювати над мирними переговорами [858, с. 820].

Того часу Потоцьких поглинув любовний зв’язок, а потім таємний шлюб єдиного сина Салезія – Станіслава Щенсного з Гертрудою Коморовською.

Про шлюб Потоцький дізнався випадково і постфактум. Гостро зреагувавши на це, він вимагав від сина згоди на розлучення, намагався зібрати Коморовських у Кристинополі, а коли це не вдалося і коли Коморовські, чуючи погрози, переїхали, Потоцький 13 лютого 1771 р. здійснив спробу нападу на маєток Коморовських декількох сот озброєних козаків, одягнених у російські мундири, і викрадення Гертруди. Коморовські, не маючи сумніву, що винуватцем нападу був Потоцький, виступили проти нього зі скаргами. Однак через неповні два роки Потоцький на смертному одрі клявся, що не наказував викрадати і що зробив це в ім’я погано зрозумілої дружби російський генерал П. Румянцев. У відповідь на дорікання Коморовських і звинувачення у викраденні й ув’язненні доньки (про її смерть ще не знали), а також у наполяганні на розлученні в консисторії без її присутності, й навіть без адвоката, Потоцький звинуватив Коморовських у «викраденні або дебоші сина, що є, звичайно, кримінальним злочином». Незважаючи на таку агресивну атаку з боку небажаних тестів свого сина, Потоцький із великим побоюванням спостерігав починання Коморовських, які вирушили за справедливістю до Варшави, де за них заступився подільський воєвода Станіслав Бернард Годський та канцлер Анджей Млоджейовський (який брав гроші від обох сторін). На допомогу Потоцькому до столиці вирушила Косаковська, щоб слідкувати за ходом справи, затягувати та підкупляти.

Тим часом Потоцький вислав сина в оточенні довірених слуг спочатку до Зборова, а потім за кордон, намагаючись повністю ізолювати його від Коморовських і не допустити будь-яких контактів. Йому вдалося швидко отримати синове каяття; пізніше, 1772 р., коли Щенсний розважався за кордоном, Потоцький тиснув на нього, щоб сам здійснив спробу залучення на свій бік папського нунція у Відні. У процесі, який затягнувся, Салезій мав багато союзників у країні та закордоном.

Крім сімейних клопотів, відсутнього на громадській арені Потоцького застав розподіл Польщі. Частина його маєтків опинилася захопленою австрійцями. Під час нових змін зросла ймовірність розв’язання справи з Коморовськими не на користь Потоцького, але жодного із судових вироків Потоцький не дочекався.

Потоцького називали «малим королем на Русі» [789, с. 428]. Завдяки успадкованим маєтностям і отриманим у посаг маєткам двох дружин, він був власником величезних володінь, найбільших за всю історію роду і мало не найбільших у Речі Посполитій. Так, друга дружина принесла йому в посагу спадок Лащів (її мати залишилася єдиною спадкоємицею того роду). У 1771 р. Салезій володів 11 королівщинами, які приносили понад 200 тис. злотих на рік. Його володіння, що налічували 70 міст та кількасот сіл, тягнулися від Краківського воєводства через Перемиську землю, Сандомирське, Белзьке, Подільське і Брацлавське воєводства. Мав також маєтності в Прусському королівстві, а від 1758 р. – кілька сіл у Перській землі. У Львові він мав юридику, за яку точив криваві зіткнення з міщанами. Крім того, був белзьким, грубешувським (із перервами), сокальським і яблунівським (від 22 червня 1747 р.) старостою [330, с. 583].

Свою головну садибу створив у Кристинополі, де в 50-х роках збудував палац і заклав парк у французькому стилі. Пишна кристинопільська садиба нагадувала Версаль. Там містився численний двір, відомий розкошами і манірним церемоніалом, за дотриманням якого особливо пильнувала друга дружина Потоцького. Двір оборонявся надвірними військами та кількадесятьма мідними гарматами. У 1761–1773 pp. діяв двірський театр, що ставив балети й опери; крім того, Францішек Салезій мав власний надвірний оркестр і гостинно приймав у себе численних артистів. Він надавав підтримку І. Красіцькому, в майбутньому відомому поету і письменнику, який його коштом виїхав літом 1759 р. на студії до Італії. На дворі Потоцького в Кристинополі перебували поет і перекладач О.Т. Коритинський (1751–1752 рр.), художники С. Строїнський, Ф. Смуглевич, А. Кухарський, М. Бачареллі, П. Баттоні та ін. [859, с. 409–447].

Окрім того, Потоцький розбудував Тартаків, де запровадив ярмарки, а тамтешнім євреям дозволив відкрити в місті друкарню, яку близько 1754 р. передав єзуїтам. В уманському комплексі володінь розпочав колонізацію і розвиток господарства цих малозаселених і найбільш наражених на небезпеку гайдамацьких нападів теренів. Колонізовані землі заселяли кріпаки з його володінь у глибині Речі Посполитої, а також утікачі від інших власників, яких притягували спеціальні привілеї та свободи. Губернатором Уманщини був С. Ортинський, а після нього – Р. Деспот-Младанович, гарний адміністратор і організатор. Зі зростанням кількості сіл та населення Уманщину було поділено на менші округи, на чолі яких стояли окремі губернатори. Головною твердинею Потоцького тут була Умань. У 1761 р. місто отримало магдебурзьке право і привілеї на ярмарки. Потоцький дбав також про ярмарки в Могилеві-Подільському і про вільний доступ до них купців із Туреччини. Для вірмен, які мешкали в Могилеві-Подільському, виробив такі самі привілеї, які мали вірмени у Львові та Кам’янці-Подільському. Своїх єврейських підданих охоче використовував як у дипломатичних місіях, так і для нагляду за управителями маєтків. У володіннях Потоцького мешкало багато заможних і впливових євреїв. Маєтки Потоцького неодноразово спустошувалися, а надвірні козаки нібито самі іноді гайдамакували. Однією з найтрагічніших подій в історії Уманщини була Коліївщина (1768 р.), під час якої повсталі знищували шляхту, католицьке духовенство, євреїв. До повстанців приєднався і сотник воєводи І. Гонта разом із кількасотенним загоном надвірних козаків. Кульмінацією повстання стала так звана «уманська різанина»: після взяття Умані 21 червня в місті були замордовані майже всі євреї та поляки [1033, с. 25, 29, 90–92, 95, 98].

Францішек Салезій багато жертвував на релігійні цілі. Зокрема, заклав кляштор єзуїтів у Настасові (1748 р.), закінчив будівництво піярського колегіуму у Варенжі та єзуїтського костьолу в Лащеві (1751 р.), заснував тринітарський кляштор і костьол у Браїлові [405, с. 57] та вірменські церкви в Могилеві-Подільському – дерев’яну (1742 р.) [337, с. 202] і муровану (1772 р.), побудував дерев’яну церкву Різдва Пресвятої Богородиці в с. Коржів (1755 р.) [463, 311], зробив значні пожертви єзуїтському колегіуму в Станіславові, бенедиктинкам у Перемишлі (1771–1772 рр.), домініканцям у Тульчині (1750 р. надав їм Білоусівку) і бернардинцям у Сокалю (1777 р.) До Уманської волості запрошував місіонерів із Замостя. Підтримував унію і, щоб зміцнити її вплив, у 50–60-ті роки заснував у своїх володіннях понад 100 уніатських парафій, базиліанський кляштор (1766 р.) із церквою і школою (колегіум із чотирма професорами) в Умані, базиліанські кляштори в Струсові (близько 1760 р.) і Кристинополі (1763 р.) Базиліани були зобов’язані організовувати місії (проповіді, катехізиси) у володіннях Потоцького не рідше, ніж двічі на рік. У 1762 р. папський нунцій у Польщі А. Евґеніус від 13 серпня видав доручення холмському уніатському єпископові М. Рилло відкрити численні засновані Салезієм уніатські церкви, забезпечивши їх утриманням, у своїх Уманському і Браїлівському маєтках [330, с. 584].

Францішек Салезій помер 22 жовтня 1772 р. [871, табл. 141] в Кристинополі, похований у підземеллі бернардинського костьолу.

За свідченням сучасників, він був людиною впертою, гордовитою і нестриманою, «представляв характерний тип польського магната, якого розпирала родова пиха, переконаного у своєму вродженому праві на вирішення долі краю [958, с. 33]».

Францішек Салезій був одружений двічі. Його першою дружиною від 1736 р. була Софія із Жечицьких (померла 1741 р.), ломжинська хорунжанка, що в першому шлюбі була за Міколаєм Цетнером; вона народила Потоцькому єдиного сина Людвіка Стефана, померлого в дитинстві. Удруге Салезій одружився 1742 р. з Анною Ельжбетою [477, с. 230] з Потоцьких (1724–1772 рр.), донькою Станіслава, познанського воєводи і Марії з Лащів. Вона отримала австрійський жіночий орден Зоряного хреста (1747 р.) Зарозуміла, пихата й амбітна, жорстока й підступна, прив’язана до зовнішньої форми релігійних обрядів святенниця, друга дружина відіграла в житті Потоцького велику роль, впливаючи на його поведінку як у приватному, так і в політичному житті. Тогочасна суспільна думка саме їй приписувала ініціативу викрадення Гертруди Коморовської. Францішек Салезій мав із нею сина Станіслава Щенсного і доньок: Марію, заміжню за графом Алоїзом Фридериком Брюлем, генералом коронної артилерії; Антоніну Аделію, – за князем Ксавери Любомирським; Пелагію Терезу, – за графом Міхалом Єжи Мнішком; Людвіку Пелагію, – за Казимєжем Жевуським [871, табл. 141].

Ян Непомуцен Понінський, змальовуючи портрет Потоцького в 1764 р., приписував йому риси, що розкривалися почергово: патріотизм, великодушність, постійність та дієвість, а також підлість, боягузливість, слабкість, нерішучість та інтриганство; головною рисою було марнославство, невміння «відрізнити справжню славу від оманливої» [758, с. 822].

Як бачимо, Францішек Салезій Потоцький належав до найбагатших людей країни. Власний маєток він розбудував, удало використовуючи своє власне становище. Паралельно із цим успішно вибудував чудову політичну кар’єру. Наближеність та підтримка королівського двору дозволили йому обійняти ряд престижних посад, тримати у своїх руках значну кількість староств та економій. Прибутки зі староств, поряд із доходами з власних величезних маєтків, кількість яких було збільшено в результаті вдалих шлюбів, створили міцне фінансове підґрунтя магнатської родини. Разом із тим він робив величезні пожертви на релігійні цілі. Образ Ф.С. Потоцького увійшов до літератури у зв’язку з трагічним шлюбом його сина і Гертруди із сім’ї Коморовських.

Отже, підсумовуючи викладене в розділі, зазначимо:

  1. У Речі Посполитій існувало шість різних родів, які носили прізвище Потоцькі: герба Пилява, герба Любич, герба Остоя, герба Сренява, герба Шеліга, герба Яніна. Найвідоміші з них – Потоцькі герба Пилява.

  2. Виявлено, що перші документально підтверджені відомості про рід Потоцьких зустрічаємо у ХІІІ ст., досліджуючи генеалогію перших поколінь Потоцьких та їх місце в тогочасних суспільно-політичних процесах, доведено, що політичної могутності родина Потоцьких набула в середині XVI ст.

  3. Простежено, що представники роду володіли значними територіями, замками, маєтками в Польщі, Білорусії, Україні, насамперед у Подільському, Брацлавському, Белзькому, Руському і Краківському воєводствах, обіймали важливі державні посади в Речі Посполитій, а згодом – у Росії й Австрії.

  4. Вирізнено герби срібної та золотої Пиляви. Потоцькі Тульчинської (гетьманської) лінії належали до герба срібної Пиляви. Різниця в гербах полягала в кольорі фігури, відповідно, золотої та срібної.

  5. Засновником гетьманської гілки визначено військового і політичного діяча – Станіслава Потоцького Реверу (1579–1667 рр.), великого гетьмана коронного, воєводу київського, краківського та ін., діяльність якого помітно позначилася на історії Польщі й України, особливо середини XVII ст. Одружившись із дочкою брацлавського старости, генерала подільських земель Валентина Олександра Калиновського і Гелени Струс, Софією, граф Станіслав одержав за нею у посаг маєтки в Брацлавському, Волинському, Подільському і Київському воєводствах.

  6. Поділ маєтностей між синами графа Станіслава поклав початок двом лініям гетьманської гілки: першої – Андрія і другої – Фелікса Казимежа. Шлюб сина графа Фелікса – Юзефа – із Теофілою Терезою із Цетнерів, панею на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження другої лінії.

  7. Зростання могутності родини знайшло своє відображення і в таких зовнішніх ознаках, як розбудова власних замків-палаців (як-то, наприклад, маєток Францішка Салезія Потоцького в Кристинополі).

  8. Спостерігається ревне слідування догматам та відстоювання позицій католицької церкви родини Потоцьких. Так, дотації Потоцьких на розбудову костьолів, монастирів, шкіл вимірювалися десятками тисяч злотих, а також пожертвами великих грошових сум різним церковним орденам і фундаціям.

  9. На прикладі окремих представників фамільного клану Потоцьких простежено, що біографічний жанр є реконструкцією особистості, проведеною на засадах вірогідних джерел та їх зіставлення. Доведено, що при відтворенні біографії історичної постаті можна зняти штампи лише за допомогою залучення генеалогічного аналізу.

  10. Сучасний період, який можна охарактеризувати часом державного і національно-культурного відродження українського народу, відзначається пробудженням широкого суспільного інтересу до історичного минулого окремих історичних постатей і родів. Лише на основі глибоких знань минулого людство може усвідомити і визначити своє місце в загальному процесі суспільного розвитку. Кожне нове покоління, що вступає на арену суспільно-політичного життя, завжди звертається до практичних надбань історичного минулого. Збережені в соціальній пам’яті народу, вони містять великі творчі потенціали, здатні за певних умов перетворитися на реальну силу, що визначає соціальну мотивацію, спрямовану на задоволення тих чи інших суспільних потреб. Використання історичного минулого завжди було вагомим чинником суспільно-політичного виховання народу.

  11. Аналіз діяльності видатних особистостей у контексті загальнонаціонального розвитку допомагає адекватно реставрувати перебіг історичних подій, оскільки за певними явищами і ситуаціями завжди стоять конкретні люди. Серед історичних постатей на особливу увагу заслуговують особистості, діяльність яких не так давно замовчувалася або перебувала поза межами наукового інтересу дослідників. Саме до них належать і знакові постаті роду Потоцьких. Сьогодні вже не виникає сумніву щодо потреби більш уважного ставлення до вивчення історії магнатських аристократичних родів, представники яких нерідко тією чи іншою мірою впливали на перебіг вітчизняної історії.

РОЗДІЛ ІІІ

СТАНІСЛАВ ЩЕНСНИЙ ПОТОЦЬКИЙ ТА ЙОГО НАЩАДКИ: ПРОСОПОГРАФІЯ РОДУ

Біографістика розглядається як окрема галузь історичної науки, що має своїм об’єктом особу в її різноманітних зв’язках із суспільством та в єдності індивідуального і суспільного. Це дає змогу дослідникові не лише простежити роль та місце певної особистості в історії, а й розкрити її індивідуальність, реконструювати внутрішню духовну будову.

Особливого значення набувають методи колективних біографій (просопографія), які використовують нові технології обробки матеріалів та дозволяють реконструювати багатогранні аспекти життя та діяльності цілих династій. Будь-які фактори історичного процесу стають діючими пружинами, коли вони пропущені через ментальність людей і трансформовані нею. Тому особистість виступає як умістилище соціально-культурної системи свого часу. Саме тому сучасна історична наука відводить важливе місце створенню біографічних портретів.

Традиція біографічного опису – це прагнення осмислити і визначити феномен особистісної індивідуальності. Звільнення історичної науки від нашарувань ідеологічної заангажованості в біографістиці дозволяє показувати:

  • саме існування особистості в потоці історичної доби, її життя, події та зміст цього життя;

  • сприйняття й оцінку індивідуальної особистості в соціумі, в культурі, уявлення про її масштабність та значимість;

  • різноманітність форм опису і розуміння особистісної індивідуальності в соціально-комунікативній практиці повсякденності (в міжособистісних відносинах, у діяльності у певній галузі);

  • осягнення конкретного індивідуального буття (в унікальності його емпірії подій та в знаках долі) [26, c.  5–6].

На думку російського академіка І. Ковальченка, історики, досліджуючи історичні явища і процеси, не можуть не врахувати того, що пізнання минулого має два тісно взаємопов’язані завдання. Перше завдання полягає в тому, що необхідно показати, «як це було» в інваріантності, а друге – пояснити, чому сталося саме так, а не інакше. Необхідно також урахувати наявність поліваріантних, альтернативних можливостей, а також обґрунтованість суб’єктивного вибору мети, шляхів та методу діяльності. На жаль, як констатує І. Ковальченко, історики продовжують ділити людей на «добрих» і «поганих», хвалити одних, засуджувати інших, що є антиісторичним, однобоким і суб’єктивним [327, c. 10]. Загальновідомо, що проблема численних потреб і видів людської діяльності так чи інакше пов’язана з індивідуальним, соціальним і загальнолюдським, відповідно диференціюються й основні принципи їх досліджень. І. Ковальченко запропонував схему дослідження діяльності людини в історії в її індивідуальній, груповій, масовій та загальнолюдських формах, у взаємостосунках із владою, її інститутами, лідерами, у взаємозв’язку стихійного та свідомого [327, c. 13–14]. Він уважав, що інтегральне розуміння співвідношення індивідуального, соціального і загальнолюдського в суспільно-історичному розвитку дає змогу зрозуміти, що всі явища соціального процесу мають надзвичайно складну структуру та під впливом конкретно-історичних умов провідну роль можуть відігравати суспільно-політичні, культурно-ідеологічні, релігійні та інші фактори і протиріччя, які призводять до виникнення поліваріантності та плюралістичності. Такий підхід допомагає зрозуміти причини виникнення явищ історичного процесу в суспільно-психологічному аспекті. Дослідження діяльності людини, мотивації її поведінки є неможливим без аналізу специфіки мислення і морально-психологічного портрета людини.

Життєвий шлях кожної людини охоплює різні періоди: критичні, активності, творчості. Якщо критичний період життя особистості припадає на період регресу, занепаду, стагнації суспільства, то це не може негативно не відбитися на долі людини. Сучасна психологія пропонує виокремити такі особливості соціалізації особистості: соціалізацію особистості, що перебуває на стадії кризи в стабільні періоди розвитку суспільства; соціалізацію особистості, яка перебуває на стадії піднесення, але в нестабільні періоди розвитку суспільства; соціалізацію особистості, що перебуває на стадії кризи в нестабільні періоди розвитку суспільства [431, c. 120].

За теорією американського психолога Е. Еріксона, протягом життя людина переживає вісім психосоціальних криз, специфічних для кожного вікового періоду. Сприятливий або несприятливий перебіг психосоціальних криз впливає і зумовлює розвиток індивідуума в суспільстві. Цей розвиток може відбуватися нормально або анормально, залежно від того, яка ідентичність перемагає – позитивна чи негативна [431, с. 69, 117–118]. Психосоціальні кризи та їх зміни також певною мірою допомагають зрозуміти поведінку людини, яка опинилася у складному становищі. Разом із тим не варто ідеалізувати теорію Еріксона, що спирається, головним чином, на вікові обмеження і не враховує цілий ряд суб’єктивних, психологічних факторів, котрі, безумовно, впливають на формування психосоціального стану людини в той чи інший період життя.

Крім того, соціальна позиція особистості залежить від співвідношення форм суспільної свідомості. Від того, яка форма суспільної свідомості домінує – раціонально-ідеологічна (свідома) чи ментально-психологічна (стихійна), – залежать ідеї, потреби, інтереси, мета, шляхи і методи їх досягнення, поведінка й орієнтири особистості. Свідоме як раціонально-ідеологічна форма суспільної свідомості є більш динамічним та формується серед різних груп і прошарків населення під впливом ідей, теорій та найбільш повно відображає потреби та інтереси людей [327, c. 16–17].

Важливим аспектом просопографії є вивчення біографії людей у динаміці, тобто детальній характеристиці, яка відображає зміни об’єктів вивчення в часі, тому структура просопографічного дослідження, на нашу думку, має виглядати таким чином:

а) визначення належності об’єктів дослідження до політичних і професійних груп;

б) наявність у дослідженні «динамічних характеристик» (динамічні характеристики – ряд взаємопов’язаних аспектів біографій осіб, відповідно до яких відстежуються в часі життєвий шлях і політична (суспільна, творча, наукова тощо) доля як окремої особистості, так і всього соціуму в цілому – від народження до кінця життєвого чи творчого шляху);

в) оформлення результатів вивчення у вигляді не образу або портрета, які характеризують певну групу людей у конкретний момент часу, а колективної біографії, що дозволяє прослідкувати зміни, які відбуваються в житті груп, досліджуваних протягом певного періоду.

    У нашому випадку для просопографічного дослідження група осіб, зокрема Станіслав Щенсний Потоцький і його сини від двох шлюбів, утворює об’єкт, привабливий у багатьох відношеннях. Особливої цілісності йому надає їхній споріднений зв’язок, що відкриває додаткові можливості для дослідження детальної й об’єктивної історії роду Потоцьких.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    ... технологічний ... Дмитрівна. Формування культури укра ... України на 2001 рік. - Київ : Абрис, 2001. - 520 с. ; 20 см. Дрогобицький державний педагогічнийуніверситет ... університету : Дис... канд. пед. наук: 13.00.09 / І. М. Куліш ; Черкаський держ. ун ... Потоцького ...
  2. Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу Передмова

    Документ
    ... РК,-технологій ( ... тету ... чуби ... наУкраїні. Домашній учитель Богдана Дмитро ... чний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Укра ... Потоцького, а згодом утік в черкаськ ... на Костенко (Нар. 1930 p.) Ліна Василівна ...
  3. Ламонова О Романовська Т Русяєва М Рябова В Седак О Харченко О Черняков І Шинкарук М 100 найвідоміших шедеврів України

    Документ
    ... технологічний стрибок — заміна миш'яковистих бронз на ... лологічний факультет Київського державногоуніверситету ... на самого Потоцького. На ... на звання народного художника України. "ХЛІБ" Т . Я Б Л О Н С Ь К О і "Хліб" Т. Яблонської (1949 р.) Тетяна Нилівна ...
  4. Життя віддане словесності

    Документ
    ... фреймов//Вісник Черкаськогоун-ту. ... чний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університет ... державнийуніверситет імені Лесі Укра ... на базі сучасних комп'ютерних технолог ... епітетом "пишнокоса" ... Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у ...
  5. Костьольна вулиця Київ 2010

    Документ
    ... університету ... Тетяна ... Дмитра Харитоновича Галкіна ... Черкасько­го ... технолог ... на річний строк ... , чуб. Помовчавши ... України. Зібрання Потоцького ... Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна ... на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного ...

Другие похожие документы..