textarchive.ru

Главная > Документ


2.4. Засновник тульчинської лінії – Юзеф Потоцький

Постать Юзефа Потоцького майже невідома в українській історіографії. Потоцький Юзеф, герб Пилява (помер в 1723 р.) – ротмістр, делегат сеймів, караульний королівського війська [914]. Був сином Фелікса Казимежа, гетьмана королівського війська, і Кристини з родини Любомирських [1112, с. 49], братом волинського воєводи Міхала і белзького воєводи Станіслава [833; 935; 886; 1095, с. 187].

У 1688 р. Потоцький був уже ропчицьким старостою і ротмістром панцирної кавалерії. У 1693 р. був депутатом на сейм із Белза. Узяв участь в осінній підгаєцькій кампанії 1698 р. Його корогва в першій фазі битви 8 вересня захищала Загаєць, передмістя Підгаєць, від татарських атак. У 1697 р. він погодив вибори із белзьким воєводою. Під час вибуху північної війни його корогва перебувала в повстанському загоні регіментарія Мартина Ченського. У серпні 1702 р. Потоцький виступав як белзький староста. З початку 1703 р. він перебував в оточенні керівника шведського Генерального Військового Комісаріату M. Стенбока, що співпрацював із Потоцьким за рекомендацією Карла XII. Згідно з донесенням Стенбока, Потоцький намагався приховати від шведів маєтки шляхти, відроджуючи повішання та підпалення тих, хто чинив опір [947, с. 58].

Юзеф був головним організатором результативного опору белзької шляхти проти контрибуції, покладеної на воєводство. Одержавши цілковите звільнення від повинностей своїх володінь, він зміг хитрощами одержати скрині зі шляхетними речами, захопленими шведами в Сокалю, примноживши в такий спосіб своє майно. Будучи делегатом на люблінському сеймі 1703 р., він різко відбивав атаки на брата Міхала, якого як старосту Соколю було оскаржено за неналежний догляд за володінням, унаслідок чого шляхта зазнала великих збитків.

Джерела не дають інформації про те, на чий бік Юзеф став у 1704–1709 рр., коли більшість Потоцьких підтримала шведів та Лешчинського. Як белзький депутат на Загальну Варшавську Раду 1710 р. Потоцький підписав «підтримку сандомирської конфедерації». Взявши слово, разом з іншими белзькими депутатами він домагався відстрочки засідання Ради до часу звільнення з російської неволі Міхала Вишневецького. Також заступався за іншими Потоцькими, котрих торкнулася царська немилість, прагнув якнайшвидшого випровадження з Польщі auksyliarnych військ. Крім того, писав про призначення керуючих маєтками для інспекції королівських земель, а також закликав обміркувати питання про виділення відповідних коштів на збільшення кількості королівського війська [947, с. 58].

З початком листопада 1715 р. під керівництвом Потоцького було зібране народне ополчення Белзького воєводства. Гостро критикуючи гетьманів, він звернувся до них із закликом приєднатися до тарногродської конфедерації. Після зайняття Замостя (грудень 1715 р.) Саси розбили загін Потоцького. Юзеф приєднався до загону брата Міхала, і 3 квітня 1716 р. вони разом вторглися до Львова, захопивши гетьмана королівського війська Адама Миколая Сенявського. Як белзький маршалок Юзеф Потоцький увійшов до групи радників тарногродської конфедерації. Під час люблінських переговорів (червень 1716 р.) був «першим керуючим маєтками за договором». На початку зборів виступав проти участі в них фельдмаршала Якоба Генріха Флеммінга, стверджуючи, що не може засідати з тими, «хто бореться з Польщею». Домагався звільнення руського воєводи Яна Станіслава Яблоновського. Під час обговорення питання про умови перемирення домагався цілковитої евакуації Сасів (зокрема з фортець). Крім того, прагнув повернення захоплених шляхетських депозитів, що зберігалися в Замойській фортеці.

Вимагав, щоб росіяни відшкодували всі заподіяні збитки, завдані збіжжю і худобі. Після зриву люблінських переговорів входив до верхівки казимирських переговорів та малопольських депутатів, а з кінця вересня 1716 р. брав участь у варшавських засіданнях. Тоді ж акцентував, що «... без волі та консенсусу Речі Посполитої» російське військо не мало бути впроваджене, і декларував, що «ні за що не відповість, поки не буде даний contre орден». Під час дискутування з військових питань Потоцький виступав за суд над гетьманами, вважаючи, що «опис» булави буде цілком невдалим, щойно влада над військом повернеться до них. Поступово загострював критику діяльності царського посередника Г. Долгорукого, звинувачуючи його в наданні переваги королівській стороні. При цьому він підкреслював позитивні якості тарногродської конфедерації, «в якій немає сенаторів та гетьманів, лише сам ordo equestris» [947 с. 59].

Юзеф із недовірою сприйняв проект нового складу армії, боячись, що будуть згорнуті знамена Потоцьких – у минулому шведських прибічників. Він вимагав, щоб офіцерам польського призову була гарантована першість. Виступав проти того, щоб королю лишити 1200 гвардійців. У жовтні–листопаді 1716 р. результатом його протестів стала повторна зупинка засідань на тлі суперечок про військові справи. Незважаючи на вмовляння подільського воєводи Стефана Гумецького, Потоцький зумів підказати військовим ні на що не погоджуватися, після чого повідомив зібранням конфедератів, що Долгорукий хоче захистити гетьманів від «опису» їхньої служби. Стверджував, що королівські скарбничі повинні сприйняти «опис» своєї служби в такій формі, як це визначено в договорі. В іншому разі вимагав у Яна Єжи Пшебендовського залишити посаду. 1 лютого 1717 р. він читав конституцію «німого сейму».

У березні 1717 р. на звітному белзькому сеймику Потоцький став на бік тих, хто погодився з постановами «німого сейму», всупереч маніфестантам, які зривали сеймикові засідання, хоча не підтримав планів групи, що мала намір опротестувати маніфести. Він уважав, що в майбутньому це могло б спричинити порушення засади вільного голосу.

Потоцький був депутатом із Белза на гродненський сейм 1718 р. Він не погоджувався на збільшення кількості війська для захисту від ворога, аргументуючи відсутністю в цьому потреби. Відповідно до його міркувань, Подільське і Волинське воєводства заслуговували на податкові пільги на основі пожертвувань, що їх вони понесли на потреби кам’янецької фортеці. На укріплення Кам’янця вистачило б, на його думку, 30 тис. злотих [947, с. 59].

Потоцький прагнув поліпшення функціонування трибунальних судів, а також домагався, щоб єпископи не викликали шляхти до своїх судів та не застосовували відлучення від церкви. Потоцький робив акцент на необхідності якнайшвидшого відправлення послів до Москви для залагодження питання евакуації війська з Речі Посполитої.

23 лютого1720 р. він став королівським стражником, а белзьке староство передав синові. У 1720 і 1721 рр. втручався в справу королівського скарбника Пшебендовського щодо виплати йому належної зарплати стражника. У 1722 р. був белзьким депутатом на сейм. Тоді Юзеф домагався, щоб виняткове право булави суворо відповідало засадам, прийнятим у 1717 р. Вносячи пропозицію про залагодження конфлікту про маєток, висловлював побажання завершити зібрання «nie głоsami, ale rem agendo» [947, с. 59].

Потоцький був заможною людиною, однак відомості стосовно його володінь мають фрагментарний характер. Будучи власником Кристинополя (Белзьке воєводство), де закінчив будівництво монастиря бернардинів, мав також угіддя в Пруссії. Заснував парафіяльний костьол у Лушчові. У 1715 р. клопотався про дозвіл підскарбія Пшебендовського гнати волів за кордон. Під час тарногродської конфедерації белзькі володіння Потоцького зазнали значних руйнувань.

Юзеф Потоцький помер у 1723 р. і був похований у кристонопільських бернардинців [871, табл. 141].

Від шлюбу з Теофілою Терезою [471, с. 228] (померла 1741 р.) [1062], дочкою Яна Цетнера [985, с. 446], львівського старости, Потоцький мав сина Францішка Салезія [1059, с. 401] i дочку Антоніну, яка вийшла заміж за Северина Жевуського, волинського воєводу [363, с. 5].

Можна стверджувати, що, хоча життя Юзефа Потоцького було порівняно коротким, він зумів утримати батьківські позиції та встиг примножити велич своєї відомої фамілії. Шлюбом із Теофілою Терезою із Цетнерів, панною на Тульчині, остаточно закріпив подільські маєтки за Потоцькими, започаткувавши тульчинське відгалуження сімейної лінії та створивши міцне фінансове підґрунтя магнатської родини.

2.5. Францішек Салезій Потоцький: знакова постать родини

Потоцький Францішек Салезій герба Пилява (1700–1772 рр.) [1029, с. 311] – київський воєвода [881]. Був онуком гетьмана Фелікса Казимежа, сином Юзефа [1059, с. 401], охоронця війська королівського і Теофіли (померла 1742 р.), доньки Яна, львівського старости [858, с. 814].

Після смерті батька він отримав значний спадок, зокрема Кристинопіль [858]. На сеймі дебютував у 1724 р. Імовірно, на той час виконував функцію депутата від Белзького воєводства, оскільки в 1726 р. став маршалком Трибуналу Королівського в Любліні, всупереч закону суміщаючи цю посаду з депутатською функцією на сеймі 1726 р. Також був депутатом на останньому гродненському сеймі: в 1729 р. від Брацлавського воєводства, в 1730 р. – від Чернігівського воєводства.

Із січня 1728 р. до 1731 р. вступав у суперництво з численними конкурентами за Софію Сенявську, спадкоємицю величезних статків. Вийшовши із цієї конкуренції, переможений Августом Чарторийським, утвердився в неприязні до табору «сім’ї» Чарторийських і Понятовських.

Кумедну історію про боротьбу Потоцького з Чарторийським за Денгоф-Сенявську розповідає їхній сучасник:

«Молодий син коронного стражника Салезій Потоцький, на той час уже староста львівський, а пізніше воєвода київський, незважаючи на конкуренцію з боку князя Чарторийського, став із ним змагатися за руку молодої вдови, яка недавно втратила чоловіка. То був пан зі старопольськими звичаями, завжди оточений великим двором зі шляхти, пишний, популярний, улюблений у народі, але з нічим невгамованою пихою.

Він не був небезпечним суперником для князя Чарторийського; дружина гетьмана, як і князь, отримала закордонне виховання, вони розмовляли між собою французькою мовою, а Салезій Потоцький знав лише польську і трохи латину. Ходив він у кунтуші, голову мав поголену, не вмів говорити ті дотепні компліменти, які заповнюють бесіди з дамами, вихованими на французькій мові, не міг подобатися багатій дамі.

Якось він довідався, що програє завдяки французькому одягу і вихованню свого суперника та вирішив своїм багатством перемогти щасливішого від себе в коханні князя. Він наказав постригти згідно з версальською модою, якої дотримувався Чарторийський, 12 холопів, пошив їм одяг таких самих кольорів та такого ж самого крою, що й одяг князя.

Дізнавшись від шпигунів, у якому вбранні буде князь, він з’являвся там, оточений дванадцятьма українськими хлопцями в такому самому вбранні, з такими ж самими зачісками, зі шпагами і в жабо, намагався бути там, де сподівався зустріти свого суперника, який тоді зовнішньо нічим не відрізнявся від його холуїв.

Того замало. Оскільки Чарторийський був князем, а Потоцький уважався простим шляхтичем, бо в той час ніхто не думав про те, щоб стати графом, до котрого, хоч би і найсправжнісінького, шляхта не мала жодної поваги, та навіть сміялася з того, то Потоцький, намагаючись і тут князя перемогти, дав наказ своєму управителеві в Уманщині, щоб той знайшов якогось бідного князя і вислав до нього, а той уже буде щедро нагороджений.

І такого відшукали: то був Володимир Четвертинський, який постійно мешкав на чиншовому ґрунті та своїм вихованням майже не відрізнявся від звичайного холопа. Його привезли до Варшави. Пан Салезій наказав його вимити, пошити йому французький гардероб, навчили його в ньому рухатися, виклопотали йому в баварського електора (виборного монарха) орден святого Губерта і назвали його маршалком дому Потоцьких. Бідний князь отримав за це непоганий маєток, але Бог відає, скільки він мав знести зневаги, коли хтось із рідних чи близьких князя Чарторийського прибував до воєводи на прийом, а той одразу посилав за князем маршалком, звертаючись до нього: «Ваша князівська честь!», і не шкодував для нього міцних виразів» [854, с. 19–21].

У сімейних переказах Потоцьких збереглися відомості про те, що Потоцький не хотів зашкодити своєму авторитету надмірною увагою до багатої пані, тому у вирішальний момент він надіслав їй листа, в якому пропонував їй вийти за нього, а свою відсутність мотивував надзвичайною зайнятістю полюванням на вовків у степах України. Але це полювання пройшло для Потоцького невдало, оскільки багату дружину він цього разу так і не вполював. Коли його плани виявилися марними, він попросив руки Софії Жечицької, теж удови, померлий чоловік якої був ломжинський хорунжий Микола Цетнер. Вона принесла йому доволі значний посаг, а після її смерті Салезій одружився зі своєю родичкою Анною Ельжбетою Потоцькою, дочкою гетьмана, жінкою із жорстоким і зарозумілим характером, яка своїм посагом вагомо збільшила багатство «короля руських земель», як іменували тоді Потоцького [397, с. 185].

Імовірно, на зламі 20–30-х рр. Потоцький подорожував. Зокрема, він відвідав Петербург, де був прийнятий царицею Анною Іоанівною як родич (через Салтикових). У 1732 р., після померлого без спадкоємців дядька Станіслава Потоцького, белзького воєводи, взяв у свої руки залишені йому в спадок уманські володіння в Україні (Умань, Тульчин, Торговицю, Могилів, Браїлів) [816, с. 1371].

Біограф Потоцьких А. Хжонщевський наводить кумедний анекдот про те, яким чином Францішек Салезій став власником величезних земельних наділів, маленьким цариком у Правобережній Україні.

«Салезій Потоцький не став власником уманського маєтку як спадкоємець, а отримав його як подарунок від свого дядька Станіслава, белзького воєводи, який, у свою чергу, теж його отримав як подарунок від жінки Морштина, уродженої Калиновської. Салезій Потоцький під час царювання російської імператриці Анни відвідував царський двір та був прийнятий нею як член царської родини.

Повернувшись із закордонної подорожі у французькому одязі, від одного монаха-реформата, який був довіреною людиною белзького воєводи, він дізнався, що його бездітний дядько говорив про своє бажання, обминувши інших Потоцьких, віддати йому одному свою батьківську спадщину, коли б він не відмовився від національного одягу. Салезій після поради цього реформата з’явився до дядька, прибраний у польський одяг, і одразу ж отримав Уманщину» [851, с. 44–45].

Зрозумівши, як вигідно ходити в жупані, Потоцький потім до кінця свого життя так і не скидав його, до того ж одягав у польське вбрання свого єдиного сина.

Таким чином, утворилася потужна магнатська держава, зі своїм пишним двором у Кристинополі на Львівщині, де завжди крутилося багато дрібної шляхти, слуг і посіпак, відбувалися гучні з’їзди магнатства і створювалися плани захоплення королівського трону. Потоцький, як і його єдиний син, так і не став королем, натомість він нагромадив безліч посад і титулів, що робили його дуже помітною постаттю в тогочасній Польщі. Ротмістр та полковник коронного війська, староста белзький, сокальський, гайсинський, звенигородський, ропчицький, грубешівський, барський і яблунівський, маршалок коронного трибуналу в 1734 р., воєвода волинський та київський, кавалер ордена Білого Орла – далеко неповний перелік звань і важливих посад, які отримав Потоцький.

Він мав власну армію, до складу якої входили піхота, драгуни, улани і козаки, нею керували офіцери державної армії, які отримували патент короля і дозвіл сейму на свої звання.

Ніхто не мав права в’їхати на подвір’я Потоцького в кареті, а повинен був виходити з неї та йти пішки. Коли ж Потоцький виїздив із палацу, то загін його армії ставав під брамою і на честь магната грали в труби і били в бубони. Піддані мусили стояти перед каретою на колінах із непокритими головами, доки Потоцький не проїде. Без його ласки ніхто не міг виграти жодного судового процесу,ніхто у воєводствах Белзькому, Руському (Львівському), Волинському і Брацлавському не міг без нього отримати гідне місце, стати послом до сейму, депутатом, старостою, сенатором чи навіть єпископом [484, с. 44–45].

Слід віддати належне Потоцькому в тому, що він міг бути і доброзичливим до своїх підлеглих, цінувати їх не лише за вірну службу, а й за мужність, чесність та лицарство.

Володареві великих земельних наділів, що простягнулися від Польщі до Київщини і Брацлавщини, доводилося також бути хазяїном на цих землях.

Великою проблемою для нього, як і для інших магнатів тих часів, була проблема заселення земель достатньою кількістю робітників.

Тому Потоцьким провадилася звична для магнатства політика створення слобод, тобто надання певних пільг переселенцям. Це викликало протести місцевої шляхти, від якої заохочене селянство тікало на вільні землі, це зумовлювало стан постійної громадянської війни між дрібними і великими землевласниками, де беззаперечна перевага була на боці магнатів, оскільки ті не цуралися ніяких засобів для досягнення своєї мети і мали їх у своєму арсеналі велику кількість.

До наших днів дійшов історичний анекдот про те, як неподалік від Тульчина було старовинне село, власник якого ні за що не хотів продати його Потоцькому, котрий дуже хотів його придбати, бо те село було вже оточене його землями. Якось Потоцький запросив власника села до себе до палацу в Тульчині на гулянку. Той панок, звичайно, не міг у цьому відмовити такому великому панові і гуляв там цілу ніч. Коли ж він повертався до свого села, то ніяк не міг його відшукати. Лише вранці він побачив, що за цю ніч його село було знищене, хати розібрані, люди перевезені в заздалегідь заготовлені місця, а саме місце розоране. Судовий процес проти всесильного Потоцького нічого не дав. Ще в середині минулого століття спадкоємці того пана мали на руках усі необхідні документи на цю власність, але щось довести і перемогти магнатів Потоцьких їм було не під силу [536, с. 157].

Становище селянства в Україні, як зазначають навіть польські автори, було набагато важчим, ніж у Польщі. Селянин не лише повинен був важко відробляти панщину, він ще мусив платити своєму панові всіляку данину. Францішек Салезій не був винятком і брав у своїх підлеглих різні види поборів: рогівщину, свиняче (тобто за утримання корів та свиней), пасічне, за різні оренди, за спуск ставка тощо. Тут все залежало від його фантазії та бажання. І якщо переселенцям спочатку надавалися пільги, то з часом вони мали зносити такий самий тягар панства, як і інші селяни.

Для розв’язання різних конфліктів із панами і власними підлеглими в той складний час Потоцький утримував у своїх містах і селах значне козацьке військо. Такий козацький підрозділ був створений і в Тульчині. Тоді, на думку краєзнавця В. Святелика, і виник район міста під назвою Козаччина [484, с. 47].

Проте яким би не був пан Потоцький, він не був набагато гіршим від інших панів того часу. При ньому відбувалося нове зростання міста, пожвавлення його суспільного, політичного й економічного життя.

В описі 1805 р. повідомляється, що в 1754 р. Ф.С. Потоцький віддав костьолу село Білоусівку разом із річним доходом 8500 злотих. Одночасно було передане село Одая, але в 1775 р. князь Четвертинський відібрав це село в домініканців, і Станіслав Фелікс Потоцький, син Салезія, наказав за це платити монастирю по 2304 злотих 28 грошей щороку, доки Одая не буде відібрана в Четвертинського через суд. Та справа затягнулася, і домініканці вже не отримали Одаю назад [270, арк. 36].

Різноманітним було політичне життя Салезія Потоцького. Так, після смерті Августа ІІ, в період міжцарів’я, Салезій був депутатом від Белзького воєводства [874, с. 446]. На сесії 13 травня 1733 р. він добивався уточнення в проекті конституції пункту про присягу на виборність іноземця. Він встав разом з усією сім’єю на бік Станіслава Лещинського і в його захисті приєднався до стихійної конфедерації в січні 1734 р.

На чолі воєводської міської сторожі та своїх придворних військ він вирушив у табір Юзефа Потоцького. Восени 1734 р. він брав участь у сесіях ради конфедерації; 9 листопада 1734 р. був призначений послом Генеральної конфедерації в Туреччині. В інструкції йому було доручено порозумітися з послом Франції в Стамбулі з проханням пояснити, що було причиною вторгнення татар на територію Росії та можливим притулком для конфедератів. Потоцький зволікав із від’їздом; 2 березня 1735 р. отримав експедицію, але не виїхав.

Точно не відомо, коли він визнав Августа ІІІ. Тоді Потоцький був депутатом мирного сейму 1736 р. і був призначений суддею сеймового суду, закликаного судити винних у зраді держави й образі монарха.

Відразу ж після сейму він отримав посаду королівського кравчія. Знову був депутатом у 1738 р. від Белзького воєводства, а в 1740 р. від Волинського воєводства. Очевидно, що Потоцький не грав самостійної політичної ролі, підкорюючись керівництву спочатку дядька Станіслава, а після його смерті примаса Теодора і гетьмана Юзефа Потоцького. Як надзвичайно заможна людина, він був одним зі стержнів політичної партії, на нього зважали [758, с. 815].

Однак уже в цих роках визначилася характерна для Потоцького обережність та боязнь занадто великого захоплення. У 1741 р. на заклик гетьмана Потоцький готував пропрусську конфедерацію. Насправді через протидію двору вони облишили конфедеративні плани, однак деякі депутатські сеймики восени цього року об’єдналися в конфедерацію. Розійшлися відомості, що маршалком белзької конфедерації став Потоцький. У дійсності ж белзький сеймик був лімітований та від нього були направлені посланці до короля з питання його ставлення до конфедерації. У ході приготувань до сейму в 1744 р. Фридерик ІІ для здійснення своїх планів намагався примирити Потоцьких, спокушуючи отриманням польської корони, в тому числі Салезія, якому ця пропозиція не була немилою. Знову до уваги взяли кандидатуру Потоцького на маршалка проектованої на зламі 1744–1745 рр. опозиційної конфедерації під лозунгом внутрішньої безпеки, яка мала початися на похоронах гетьмана Міхала Вишневецького.

Наприкінці 40-х рр. Потоцький не брав участі в сеймах, однак прагнув отримати якусь сенаторську посаду або чин міністра. Ще в 1744 р. гетьман безрезультатно запрошував його до Люблінського воєводства, але прибічниками республіканців після смерті Юзефа Потоцького Потоцький насамперед був висунутий на польну булаву відповідно до перспективної вакансії.

Щоб закріпити шанси Потоцького, гетьман у 1749 р. призначив його замісником гетьмана української партії. Цього ж року гетьман схилив Потоцького до прийняття функцій маршалка радомського трибуналу [858, с. 815].

Навесні цього ж року гетьман хотів замовити для Потоцького Познанське воєводство. У 1750 р. він був кандидатом до радомського сейму, не ставши маршалком. У той час він шукав зближення з двором. 3 серпня 1750 р. він отримав орден Білого Орла.

Після зірваного в 1752 р. сейму настало зближення Потоцького з двором. Потоцький поряд із Євстахієм Потоцьким належав до прибічників цього зближення.

У 1753 р. Потоцький був одним із пансіонерів Франції, отримуючи 16 тис. франків. Наприкінці поточного року він вступив до організованої двором колбушевської угоди, в якій острозький родовий маєток було поділено між кредиторами Януша Сангушки. Потоцькому призначили Лютовець і Локачі. Однак невдовзі вдалося переконати прибічників гетьмана, а також однодумно виступаючого з ним у цій справі Мнішка, і в лютому 1754 р. він відступив від угоди. У червні того ж року перебував серед управляючих маєтками, представляючи в суперечці гетьмана. Восени допоміг Є. Потоцькому, підчашію королівського війська, в отриманні місця в Пьотрковськім Трибуналі, об’єднуючи підтримку белзьких і волинських депутатів. Не доклав зусиль стосовно вакантного Равського воєводства. За відступ від розділу майорату і за захист благородства А.Ф. Брюля 22 травня 1755 р. був нагороджений Волинським воєводством. 19 січня 1756 р. він отримав Київське воєводство. Крайні республіканці звинувачували його за надто примиренні погляди стосовно двору і роз’єднання союзників [858, с. 816].

У 1755 р. вже тривали переговори про шлюб сина Алоїза Брюля, варшавського старости, з дочкою Потоцького. У 1756 р. він будував плани конфедерації, розраховуючи на допомогу Франції. У свою чергу, Брюль намагався будувати плани сейму 1756 р. разом із Потоцьким, Августом Чарториським і канцлером Яном Малаховським. На хвилі зближення між двором і Потоцьким перед сеймом навіть розійшлися чутки про намір шлюбу Чарториського з донькою Потоцького, але єдиним результатом цього зближення була обіцянка Потоцького підтримати Адама на галицькому сеймику. Надалі балансуючи між двором і профранцузькими прибічниками, під кінець жовтня 1756 р. Потоцький разом із трьома іншими Потоцькими – Антонієм, Станіславом і Євстахієм – і гетьманом Браницьким уклав договір із французьким уповноваженим міністром Ф.М. Дюранде, зобов’язуючись надавати підтримку прибічникам можливої конфедерації.

У 1757 р. спостерігалося глибоке невдоволення політикою двору і звернення Потоцького до прусів. Він навіть погрожував зреченням сенаторського крісла і прийняттям гданського громадянства.

Навесні 1759 р., незважаючи на великий опір з боку Потоцького, дійшло зрештою до згоди в справі шлюбу молодого Алоїза Брюля (січень 1760 р.) Потоцький вважав, що набуде вирішального впливу на роздавання вакансій у ближніх воєводствах. Літом 1759 р. він підтримував у Любліні маршалка Мнішка в його процесі з канцлером Малаховським. Незабаром його стосунки з двором погіршилися. З одного боку, шлюб доньки не був благополучним; попри декілька спроб примирення Потоцький думав про розлучення. З другого боку, він був ображений, що влітку 1761 р. в озброєній суперечці з Потоцьким про ярмарки в Тартакові та Тернополі двір підтримав Є. Потоцького, генерала литовської артилерії. Крім того, до непорозумінь призвело проведення в 1761 р. підскарбієм Теодором Весслом скорочення монет; двір звинувачував Потоцького в негативному ставленні до скорочення.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни національний педагогічний університет імені

    Закон
    ... технологічний ... Дмитрівна. Формування культури укра ... України на 2001 рік. - Київ : Абрис, 2001. - 520 с. ; 20 см. Дрогобицький державний педагогічнийуніверситет ... університету : Дис... канд. пед. наук: 13.00.09 / І. М. Куліш ; Черкаський держ. ун ... Потоцького ...
  2. Збірник матеріалів з української літератури для учнів 7-го класу Передмова

    Документ
    ... РК,-технологій ( ... тету ... чуби ... наУкраїні. Домашній учитель Богдана Дмитро ... чний факультет Київського університету. Доба революції й хвиля національно-державного відродження Укра ... Потоцького, а згодом утік в черкаськ ... на Костенко (Нар. 1930 p.) Ліна Василівна ...
  3. Ламонова О Романовська Т Русяєва М Рябова В Седак О Харченко О Черняков І Шинкарук М 100 найвідоміших шедеврів України

    Документ
    ... технологічний стрибок — заміна миш'яковистих бронз на ... лологічний факультет Київського державногоуніверситету ... на самого Потоцького. На ... на звання народного художника України. "ХЛІБ" Т . Я Б Л О Н С Ь К О і "Хліб" Т. Яблонської (1949 р.) Тетяна Нилівна ...
  4. Життя віддане словесності

    Документ
    ... фреймов//Вісник Черкаськогоун-ту. ... чний досвід вивчення звукового символізму в Чернівецькому університет ... державнийуніверситет імені Лесі Укра ... на базі сучасних комп'ютерних технолог ... епітетом "пишнокоса" ... Вибір нареченої”, Я. Потоцький “Рукопис, знайдений у ...
  5. Костьольна вулиця Київ 2010

    Документ
    ... університету ... Тетяна ... Дмитра Харитоновича Галкіна ... Черкасько­го ... технолог ... на річний строк ... , чуб. Помовчавши ... України. Зібрання Потоцького ... Потоцького Єлизавета Денисівна та її сестра Любов Денисівна ... на Хрещатик. Після викупу та приватизації квартир державного ...

Другие похожие документы..