Главная > Документ

1

Смотреть полностью

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Державний вищий навчальний заклад

«КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАДИМА ГЕТЬМАНА»

Кредитно-економічний факультет

Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції

22 квітня 2010 р.

УДК 336.532

ББК 65.263

Ф 59

Фінансово-кредитний механізм активізації інвестиційного процесу : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф. — К. : КНЕУ, 2010. — 519, 1 с.

ISBN 978-966-483-325-4

Головні напрями роботи конференції:

— грошово-кредитні чинники активізації інвестиційного процесу;

— ресурсний потенціал банків у забезпеченні інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання;

— шляхи активізації діяльності фінансово-кредитних установ на інвестиційному ринку;

— проблеми становлення та розвитку ринку капіталів в Україні;

— інноваційні форми та фінансові інструменти активізації інвестиційної діяльності;

— регулювання діяльності фінансово-кредитних установ в інвестиційній сфері;

— удосконалення інституційних основ банківської діяльності в інвестиційній сфері.

УДК 336.532

ББК 65.263

Редакційна колегія:

Голова редакційної колегії М. І. Диба, д-р екон. наук, проф.

Члени редакційної колегії Т. В. Майорова, канд. екон. наук, доц.; А. М. Мороз, д-р екон. наук, проф.; Л. Л. Примостка, д-р екон. наук, проф.

Рекомендовано Вченою радою кредитно-економічного факультету

Державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

(Протокол №5 від 04.03.2010 р.)

Автори опублікованих матеріалів несуть повну відповідальність за підбір, точність наведених фактів, цитат, економіко-статистичних даних, галузевої термінології, імен власних та інших відомостей.

ISBN 978-966-483-325-4 © КНЕУ, 2010

Наукове видання

ФІНАНСОВО-КРЕДИТНИЙ МЕХАНІЗМ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Матеріали міжнародної науково-практичної конференції

22 квітня 2010 року

Видано в авторській редакції

Коректор Є. Піщаль

Художник обкладинки Т. Зябліцева

Верстка Т. Піхота

Підп. до друку 19.03.10. Формат 6084/16. Папір офсет. № 1.

Гарнітура Тип Таймс. Друк офсетний. Ум.-друк. арк. 30,21

Обл.-вид. арк. 34,39. Наклад 265пр. Зам. 10-3893

Державний вищий навчальний заклад

«Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана»

03680, м. Київ, проспект Перемоги, 54/1

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру

суб’єктів видавничої справи (серія ДК, № 235 від 07.11.2000)

Тел./факс (044) 537-61-41; тел. (044) 537-61-44

E-mail: publish@kneu.kiev.ua

ЗМІСТ

Диба М. І. Вплив банківської кризи на інвестиційний клімат в Україні 13

Аванесова І. А. Інноваційний потенціал ринку фінансових послуг 17

Алексеєнко М. Д., Алексеєнко Л. М. Банківський нагляд в контексті посилення вимог до стабільності фінансових посередників 20

Амбрик Л. П. Фіскальні інструменти активізації інвестиційного процесу 22

Архипенко С. В. Активізація інвестиційної діяльності регіону збоку місцевої влади через інструменти кредитної системи 25

Афоніна Є. В. Боргові цінні папери у структурі державного боргу України 27

Базарний Д. В. Поєднання інтересів акціонерів та працівників банківських установ як необхідна передумова стабільного розвитку 30

Баріда Н. П. Роль оцінки вартості застави в системі менеджменту кредитного ризику банку 33

Башлай С. В. Особливості ризик-менеджменту в фінансово-банківських групах 35

Бєгун К. А. Банківська інновація у вигляді NFC: позитивні та негативні сторони 38

Бєлякова О. В. Співробітництво України зі світовим банком 40

Білань Н. С. Оцінювання та управління ринковими ризиками банку на основі VAR-методології 42

Білошапка В. С. Інноваційні технології залучення інвестицій 45

Бова Т. В.Інституційні перешкоди розвитку інноваційного бізнесу в Україні47

Боднарчук В. Д. Державне регулювання інвестиційно-інноваційних процесів на регіональному рівні 50

Бондаренко Л. А. Мікрокредитування як одна з перспективних форм інвестування підприємств малого та середнього бізнесу 52

Боришкевич С. В. Необхідність модернізації ринку капіталів в Україні 55

Брегеда С. А. Стимулювання капіталізації банків як передумова інвестиційного кредитування економіки 57

Брітченко І. Г. Використання акредитиву для активізації інвестиційного процесу в будівництві 60

Буряченко А. Є. Інвестиційна складова місцевих бюджетів 62

Васильчук І. П. Посилення ролі інституціональних чинників розвитку економіки як тенденція останніх років 65

Верченко Г. В. Сутність та роль страхового маркетингу 67

Ветвицький Д. О. Інвестиційне забезпечення екологічної освіти в країні 70

Власова І. В. Фактори дестабілізації банківської системи України та їх вплив на інвестиційний процес у період кризових явищ 72

Вожжов А. П. Трансформация банковских ресурсов при регулировании экономического роста 75

Вольська С. П. Шляхи підвищення прибутковості діяльності банку 77

Воробйова О. І. Кредитний потенціал банків як умова зростання інвестицій у реальному секторі економіки 80

Воронченко О. В. Дослідження інвестиційного проекту як економічної категорії 82

Ганєва О. М. Інвестиційна привабливість міст у політиці розвитку житлово-комунального господарства 84

Гапонюк М. А. Механізми стимулювання розвитку ринку боргових інструментів в Україні 87

Геєнко М. М., Адаменко А. П. Іпотечний механізм довгострокового інвестування сільськогосподарських підприємств 89

Гладчук К. М. Правові передумови залучення ресурсів для України шляхом IPO 91

Гойванюк М. П. Тимчасова адміністрація в банках як запобіжний захід його ліквідації 94

Головко О. Г. Напрями впливу різних чинників на сталість отриманого фінансового результату системою вітчизняних банків 96

Грабчук О. М., Катан Н. В. Державне регулювання інвестиційної діяльності комерційних банків 99

Гринько О. Л. Формирование инвестиционного ресурсного потенциала банковской системы: проблемы и пути активизации процесса 102

Гринько Т. В. Напрямки удосконалення організаційно-фінансової інфраструктури інноваційної діяльності суб’єктів господарювання в Україні 104

Грицай Т. Л. Економічна сутність інвестиційного проекту 107

Губаєв С. М. Структура банківських кредитів в Україні 109

Гузенко О. П. Окремі аспекти вирішення проблеми вкладення кредитного інвестиційного ресурсу в економічний розвиток країни 112

Даниліна С. О. Сучасні джерела нагромадження капіталу 115

Данилюк Є. Ю. Маркетинговий підхід до вдосконалення управління банківською інвестиційною діяльністю 117

Дегтярьова Н. В. Розвиток похідних фінансових інструментів в Україні 120

Дедіков О. І. Про формування фінансового механізму активізації інвестиційного процесу 122

Демиденко О. А. Використання кредитних ліній ЄБРР для фінансування підтримки реалізації інвестиційних проектів і програм в Україні 125

Денисова А. В., Яровінська Н. Я. Проблеми створення сприятливого інвестиційного клімату в Україні 127

Диба В. М. Основні методи та особливості оцінювання інтелектуального капіталу й нематеріальних активів 129

Диба О. М. Соціально орієнтовані інвестиції та їх характеристика 132

Дибань О. Л. Роль банків в інвестиційній діяльності страхових компаній 134

Добровольська О. В. Вплив глобалізації на розвиток банківської системи України 137

Дробніцька О. Р. Філософія видів сек’юритизації 140

Жолнерчик Г. Ю. Оцінка ефективності лізингових інвестицій 142

Заболотна Н. Г. Банки розвитку як інструмент активізації інвестиційного процесу 145

Запаранюк Т. В. Грошово-кредитні важелі стимулювання економічного розвитку і активізації інвестиційного процесу 147

Захарін С. В. Проблеми активізації кредитування інвестиційних проектів 150

Землячова О. А. Спільні інвестиції банків і страхових компаній 153

Зубок М. І. Інформаційний ресурс банку і його використання в інвестиційній діяльності 155

Іванишина О. С. Удосконалення адміністрування прямих податків в контексті стимулювання інвестиційної активності 158

Іванова І. І. Фактори інвестиційної привабливості і конкурентоспроможності ТНК в умовах нової економіки 160

Іванова Т. Г. До питання аналізу цільових ринків банківськими установами 163

Івасів Б. С. Інтернет у банківському обслуговуванні клієнтів 166

Івасів І. Б. Назустріч етичному банківському бізнесу 168

Ігнатова О. М. Статистичний аналіз впливу інфляції на основні макроекономічні показники в Україні 171

Іщенко О. В. Ліквідаційна процедура у вирішенні банківської неспроможності 174

Калугін Б. І. Організований ринок цінних паперів в системі факторів розвитку корпоративного управління 177

Кальченко О. М. Шляхи підвищення інвестиційної привабливості туристичної галузі 179

Катан Л. І. Інноваційні освітні технології інструментарій активізації інвестиційної діяльності аграрного бізнесу України в умовах глобалізації 182

Кахович О. О. Засади визначення інвестиційного потенціалу в державній політиці 184

Кашка І. С. Реорганізація проблемних банків в Україні 187

Кірєєва К. О. Активізація лізингової діяльності для покращення інвестиційного клімату в Україні 189

Коваленко Ю. М. Венчурний фонд як механізм реалізації бізнес-схем 191

Козак Ю. І. Фаріон Д. М. Проектне фінансування при реалізації інвестиційних проектів відтворення житлового фонду 194

Козар А. Д. Інституційна теорія у фінансах 196

Козар Д. С. Реалізація контрольної функції фінансів в умовах активізації інвестиційного процесу 198

Козачук М. О. Франчайзинг як інноваційна форма залучення інвестиційного капіталу 201

Колесник І. В. Кредитування сільськогосподарських підприємств у розвинених країнах європейського союзу 204

Комірна В. В. Інвестиційні інструменти просторового регулювання розвитку регіону 206

Комісарчик О. В. Заощадження населення як інвестиційний ресурс 209

Кондратюк С. Я. Інвестиції як суспільне благо 211

Конопатська Л. В. Кредитування банками України нефінансових корпорацій як чинник активізації інвестиційного процесу 214

Копил О. Г. Іноземний досвід функціонування житлових будівельно-ощадних інститутів 217

Кострач Л. М. Переваги та недоліки хеджування ризиків на фінансовому ринку України 220

Костюкевич О. І. Іпотечний ринок та його роль в розвитку економіки 223

Котковський В. С. Визначення типології банківських інновацій в процесі активізації ринку банківських послуг України 225

Краснова І. В. Необхідність диверсифікації фінансових інститутів — як запорука посилення інвестиційної активності 227

Красножон С. В. Активізації інвестиційної діяльності індивідуальних інвесторів 230

Крук В. В. Інвестиційна складова місцевих бюджетів 232

Кручок Н. С. Іпотечні інструменти активізації інвестиційної діяльності 235

Кузьменко Д. В. Інституційна структура страхового ринку 238

Кузяк Д. О. Державно-приватне партнерство як новий метод залучення фінансування в інфраструктурні проекти 240

Лаврук В. В. Інноваційні і інвестиційні стратегії як інструменти підвищення агропромислових кластерів 243

Лагутіна К. В. Проблема оцінки вартості компаній за умов фінансової кризи 246

Лазепко І. М. До ролі і місця банків державної форми власності у розвитку економіки України 248

Лазепко І. М., Єфімченко Т. О. Банк для екологічних інвестицій 251

Лацик Г. М. Напрями адаптації національних фінансових інструментів до міжнародних стандартів і норм 254

Левчук Н. І. Активізація інвестиційної діяльності у харчовій промисловості 257

Литвин М. В. Структурна перебудова банків України під впливом іноземного капіталу 259

Луців Б. Л., Луців П. Б. Банківсько-страховий капітал у фінансово-кредитному механізмі розвитку інноваційного бізнесу 262

Ляхова О. О. Особливості проектного фінансування енергозберігальних технологій в Україні 265

Мазун Н. Г. Корпоративна культура як невід’ємний аспект управління банківськими ризиками 267

Мазуренко А. В. Фізичні особи на ринку цінних паперів 269

Майорова Т. В. Іноземні інвестиції як джерело формування інвестиційних ресурсів 272

Максимова А. В. Сучасні підходи оцінки фінансових інструментів 275

Максимович В. І. Венчурні інвестиції в інноваційному процесі 277

Малкін О. О. Передумови відновлення кредитування 280

Мамонтова Н. А. Стратегія фінансування інвестиційної діяльності в системі вартісного управління 283

Масюк Ю. В., Бровко Л. І. Фактори та особливості концентрації та централізації банківського капіталу 285

Мирун М. І., Ярова А. В. Методи та джерела фінансування у механізмі активізації інвестиційної діяльності підприємництва 288

Михайленко С. В. Напрями удосконалення методології планування обсягів бюджетного фінансування державних інвестицій 290

Михальський В. В. Вибір складу субоптимального портфеля з золотом і без нього в умовах динаміки світових і нацональних інвестицій 293

Мороз А. М. Банківська криза та її подолання 295

Москаленко О. В., Сословський В. Г. Сучасні підходи до оптимізації управління інвестиційним портфелем банку 298

Мстоян К. В. Рейтингування банків в Україні та його роль в забезпеченні інвестиційного процесу 301

Мурашко О. В. Управління інвестиційною діяльністю страховика 303

Мякишевська О. М. Заставна вартість інвестиційної нерухомості 306

Нагорна О. В. Інвестиційна привабливість комунальних підприємств 308

Науменкова С. В. Консолідація регуляторних органів в умовах формування нових параметрів світової фінансової системи 311

Невмержицький Є. І. Етапи розвитку кредитних бюро 313

Неізвестна О. В. Стратегічне управління комерційним банком: необхідність та шляхи реалізації 316

Нестерова Н. С. Роль страхування соціальних інвестицій у сферу освіти в економічному розвитку України 318

Нікітін А. В. Банки в інфраструктурі інвестиційного процесу України 320

Новицька Т. А. Стратегія взаємодії держави з іноземними інвесторами 324

Онікієнко С. В. Оптимізація структури капіталу: визначення співвідношення між боргом і акціонерним капіталом 327

Опанасенко М. Ю. Вплив валютного рулювання на активізацію інвестиційного процесу 328

Осадча Т. І. Формування стратегії розвитку корпоративного управління в Україні 330

Осадчий Є. С. Перспективи впровадження в банківській системі України світового досвіду регулювання іноземного капіталу 333

Островська О. А. Активізація інвестиційної діяльності комунальних підприємств 336

Охрименко І. Б. Про можливість використання міжнародного лізингу як інструменту фінансування інвестиційних потреб підприємств в Україні 338

Павлик Х. Б. Центральні банки, політичні бізнес цикли та інвестиції в економічний розвиток країни: чи існує зв’язок? 342

Парандій О. В. Кредитно-дефолтні свопи як індикатор фінансового стану боржника 344

Пельтек Л. В. Мобілізація інвестиційного процесу в Україні: теоретико-методологічний аспект 347

Перконос П. П. Проблеми розвитку інститутів спільного інвестування в Україні в умовах пожвавлення фондового ринку 350

Петренко І. П. Проблеми процесу оцінки інвестиційних проектів фінансовими установами 353

Петровська І. О. Клиновий Д. В. Оцінка проблем і перспектив банківського кредиитування малого бізнесу в Україні 355

Петрук О. М., Новак О. С. Можливість сек’юритизації активів інститутів спільного інвестування 358

Побірченко В. В. Джерела залучення фінансових ресурсів щодо ефективного функціонування аграрних господарств в Україні 361

Позднякова Л. О. Проблеми капіталізації страхового ринку України на сучасному етапі 364

Поліщук Є. А. Новітні фінансові інструменти активізації девелоперських компаній на інвестиційному ринку 365

Поляков М. Й. Шляхи активізації інвестиційного процесу галузі зв’язку України 368

Понеділко О. В. Дослідження поведінки банків, які беруть участь в інвестуванні економіки 370

Порвін М. Ю. Елементи інвестиційної політики держави щодо розвитку промисловості 373

Потішук В. В. Прибуток на інвестований у маркетинг капітал 375

Примостка Л. О. Проблеми банківського кредитування 378

Пуховкіна М. Ф. Політика рефінансування в умовах фінансово-економічної кризи 380

Раковський Д. В. Інноваційні способи взаємодії банків та небанківських фінансових установ у сфері реалізації кредитних продуктів реального сектору економіки України 383

Рябокінь М. В. Сек’юритизація банківських активів як джерело залучення іноземних інвестицій в Україну 387

Рязанова Н. С. Роль міждержавних фінансових організацій у діяльності міжнародного ринку капіталів 389

Савлук М. І., Савлук С. М. Банк реконструкції та розвитку: ідея та її реалізація в Україні 392

Сагова О. В. Удосконалення обліку фінансових інструментів як фактор активізації інвестиційної діяльності 394

Сазонець І. Л., Соловйова О. А. Визначення привабливих умов щодо інвестування страховими компаніями в Україні 397

Салата Ю. С. Регулювання діяльності фінансово-кредитних установ в інвестиційній сфері 400

Сарапіна О. А. Питання організації аналізу інвестиційної діяльності підприємства 402

Славкова А. А. Приватні заощадження як інвестиційний ресурс фінансування національної економіки 405

Сличко Д. В. Клієнтські бази, як інструмент для забезпечення ресурсного потенціалу інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання 408

Смагін В. Л. Інституціональні основи формування фінансового ринку в сучасній Україні 410

Смірнова О. О. Перспективи фінансового лізингу в Україні 413

Смоленюк Р. П. Фінансові аспекти реструктуризації аграрного виробництва в Україні 416

Соколова О. Б. Підвищення інвестиційної привабливості підприємств будівельної галузі 418

Сосновська О. О. Проблемы управления инвестиционным потенциалом страховых компаний в современных условиях хозяйствования 420

Степаненко А. І. Тенденції посткризового розвитку світового банківського сектору 423

Стецюк Т. І. Медичне страхування як інвестиційна складова соціального захисту громадян 425

Стечишин Т. Б. Перспективи впровадження новітніх фінансових інструментів в інвестиційній діяльності банків 428

Стрижак А. П. Роль інвестицій у капіталізації банківської системи України 431

Стрільчук Л. В. Заощадження населення як джерело формування інвестиційних ресурсів 433

Суховій О. В. Банківська система України в розрізі інвестиційних переваг та недоліків 435

Сухонос С. О. Особливості інвестиційної діяльності страховика 438

Тарахтієнко О. К. Необхідність та значення страхового захисту туристичної галузі 440

Татаріна Т. В. Стратегічні напрями розвитку ринку страхування життя в Україні 443

Телятников В. М. Інвестиційна привабливість облігацій місцевих органів влади 446

Темиргалієв Р. І. Комплексна методика оцінки інвестиційної привабливості регіонів 448

Ткачук В. Ю. Кредитні спілки України: актуальні проблеми сучасності 451

Труш Г. В. До питання впливу грошово-кредитної політики на інвестиційну діяльність підприємств 453

Унинець-Ходаківська В. П. Аспекти функціонування фінансового механізму у сфері інвестиційних послуг 456

Урванцева С. В. Емісія облігацій як метод фінансування інвестиційної діяльності 459

Фрасинюк А. М. Інноваційний лізинг у діяльності комерційного банку 461

Ходак О. В. Державне регулювання управління інноваційними процесами 463

Ходакевич С. І. Інституційні зміни банківського сектору як основа для ефективного перерозподілу та використання грошових ресурсів 465

Цадо Г. В. Регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності в Україні 467

Циганова Н. В. Міжнародні інвестиції у банківській сфері та їх вплив на стан банківської системи України 470

ЧубО. О. Вплив транспарентності центрального банку на діяльність ділових банків 472

Чуб П. П. Проблеми забезпечення фінансової стійкості банківської системи України та шляхи їх рішень 475

Шалига Т. С. Інноваційні процеси як чинник підвищення інвестиційної привабливості українських банків 476

Шамова І. В. Сек’юритизація на іпотечному ринку та механізм розгортання світової фінансової кризи 479

Шаперенков А. В. Роль державного регулювання в системі приватного фінансового забезпечення інноваційних процесів 481

Шварц О. В. Gap-менеджмент як стратегія управління активами і пасивами банку 484

Шевалдіна В. Г. Проблеми забезпечення потреб банків ресурсами 487

Шевченко Н. І. Активізація процесу інвестування в економіку України 490

Шевченко О. Г. Комплексний моніторинг у портфельному інвестуванні 492

Шморгун Ю. В. Банківське кредитування та ВВП: статистична модель взаємозв’язку 494

Шокало Т. П. Підвищення ролі комерційних банків в інвестиційному процесі 496

Штефан Н. М. Проблеми становлення фондового ринку України в сучасних умовах 498

Шуплат О. М. Муніципальні облігації як інструмент залучення інвестицій в підготовці до проведення «Євро — 2012» в Україні 500

Шутаєва О. О. Прямые иностранные инвестиции в развитии экономики АР Крым: анализ современных тенденций 502

Щегель С. М. Модель інтелектуально-інвестиційного забезпечення розвитку підприємства 505

Щербина А. Г. Вплив інтернет-трейдингу на рівень ліквідності організованого ринку цінних паперів в Україні 508

Юркевич О. М. Інноваційна складова конкурентоспроможності економіки України 510

Яренко Г. М. Вплив державного управління оподаткуванням на інвестиційну діяльність 513

Ярова А. В. Окремі питання формування банками депозитних ресурсів 516

Яцюта А. В. Оцінка вартості банку як важливий елемент інвестиційного процесу 517

УДК 338.124.4:336.71.

М. І. Диба,

д-р екон. наук, проф.,

декан кредитно-економічного факультету

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

Вплив банківської кризи на інвестиційний клімат в Україні

Нестабільність та невизначеність законодавства, недостатня захищеність приватної власності, непрозорість фінансового ринку та приватизаційних процесів, бюрократизація державного апарату та надмірне втручання держави в економічне життя — ці та інші проблеми (рис. 1) значно ускладнюють інтеграцію України в глобальну фінансову систему, в цілому, та світовий ринок капіталів, зокрема. Вони гальмують приплив не лише іноземних, але й вітчизняних інвестицій, обмежуючи при цьому позитивні імпульси щодо створення конкурентоспроможної економіки.

EMBED Word.Picture.8

Рис. 1. Проблеми формування інвестиційного клімату в Україні

Негативно впливають на покращення інвестиційного клімату й інші фактори, найсуттєвішими з яких є: низький рівень капіталізації прибутків підприємств та відсутність економічних та (податкових) стимулів для майбутнього інвестування; неефективне та безсистемне використання амортизаційних фондів; розпорошування інвестиційних бюджетних коштів — спрямування інвестиційного потенціалу приватизації переважно на цілі бюджетного споживання; наявність проблем у корпоративному секторі та незахищеність прав інвесторів; низький рівень торговельної активності на вітчизняному ринку акцій унаслідок того, що контрольні пакети акцій належать великим власникам, які не зацікавлені у додаткових їх випусках; недостатнє висвітлення інформації про емітентів, професійних учасників ринку цінних паперів, ризиків стосовно фінансових інструментів, що перешкоджає оцінці інвестором реальної вартості і потенціалу українських підприємств, прийняттю ним інвестиційних рішень; значні обсяги тіньового бізнесу як основного джерела нелегального накопичення та вивезення капіталу та ін.

Негативні тенденції, що склалися на інвестиційному ринку, на нашу думку, пов’язані насамперед із кризовими процесами в банківські сфері.

Наприкінці 2009 року основні показники діяльності більшості банків (ліквідність, прибутковість, якість активів) помітно погіршилися. Значний відтік клієнтських ресурсів істотно понизив ліквідність банківських установ і поставили ряд фінансових організацій перед загрозою невиконання зобов’язань. Дії Національного банку України із стабілізації ситуації на фінансовому ринку не допомогли вирішити глобальну проблему банківського сегменту — відновлення довіри до фінансових установ, хоча дозволили багатьом банкам уникнути дефолтів в аналізованому періоді.

У 2009 р. банківські кредитні програми для корпоративного сектору подорожчали порівняно з 2008-м приблизно в 1,5 разу. Зараз відсоткові ставки за кредитами для великих компаній становлять 20—25 % річних у гривні (рік тому кредитні відсотки були на рівні 15—17 %). Банківські кредити малим та середнім компаніям сьогодні обходяться дорожче, ніж великому бізнесу: від 30 % до 50 % річних у гривні. Втім, позичальники, які отримують виручку в інвалюті, можуть розраховувати на досить привабливі за нинішніми мірками умови кредитування: 15—17 % у євро або доларах (із грудня банки кредитують в інвалюті лише компанії, які мають стабільні валютні надходження) [1].

Деякі банки видають позички під заставу депозитів. Відсоткова ставка за такими кредитами на 1—3 процентних пункти вище від депозитної ставки. Переваги цих позик очевидні — вони дешевші, ніж у середньому по ринку: за депозитної ставки 18 % річних у гривні бізнесмен заплатить за кредитом 19—20 %. Середня сума кредиту під заставу депозиту становить від 65 % до 90 % суми вкладу. Втім, не багатьом бізнесменам вигідно заморожувати гроші на депозитному рахунку лише для того, щоб отримати кредит — та ще й на меншу, ніж вклад, суму. Тому такі депозити користуються популярністю лише в тих підприємців, яким необхідний кредит на короткий проміжок часу (1—3 місяці) при довгостроковому депозиті (півроку—рік). У цьому випадку бізнесмен не втрачає на вкладі: його прибуток становлять відсотки за депозитом на півроку—рік мінус відсотки за короткостроковим кредитом.

Депозити сектору нефінансових корпорацій на кінець березня 2009 року становили 100,0 млрд грн. За даними табл. 1, за видами економічної діяльності відбулося зниження темпів приросту депозитів сільськогосподарських корпорацій до 5,6 % у річному обчисленні. Депозити промислових корпорацій скоротились на 4,2 %, а будівельних корпорацій — на 25,6 %.

Таблиця 1

ДЕПОЗИТИ СЕКТОРУ КОРПОРАЦІЙ ЗА ВИДАМИ ЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Показники

Залишки на кінець періоду у загальному обсязі депозитів,  %

Зміна у річному обчисленні,  %

2008

2009

червень

вересень

грудень

січень

лютий

березень

Усього

100

40,5

24,8

23,6

17,5

10,5

2,4

Сільське господарство

7,2

105,1

43,2

33,2

33,5

29,5

5,6

Промисловість

29,3

22,9

18,0

20,8

17,9

– 0,9

– 4,2

Будівництво

5,3

40,0

3,8

– 17,1

– 22,2

– 24,7

– 25,6

Інші види діяльності

58,2

44,8

29,3

30,6

21,3

20,5

9,3

Джерело: розраховано за даними [2].

За строками темпи приросту депозитів зі строками залучення до 1 року уповільнились до 3,3 %, а депозити строком від 1 до 2 років та більше 2 років зменшились відповідно на 13,8 і 12,0 % у річному обчисленні. У березні порівняно з лютим депозити сектору нефінансових корпорацій зменшились на 2,9 млрд грн, або на 2,8 %, що відбулось переважно за рахунок скорочення строкових депозитів. Більшою мірою скоротились залишки коштів на довгострокових рахунках (на 2.3 млрд грн), ніж короткострокових, що свідчило про обережну фінансову позицію корпорацій в умовах несприятливого економічного середовища та коливань валютного курсу. Довгострокові депозити зменшились майже за всіма видами економічної діяльності [1].

Залишки за депозитами сектору домашніх господарств на кінець березня 2009 року становили 1934 млрд грн. Через зниження схильності населення до заощаджень внаслідок зменшення їх реальних доходів та зростання невизначеності щодо розвитку подальшої економічної ситуації темпи приросту депозитів у річному обчисленні знизились у березні до 5.8 % порівняно з 11.8 % у лютому поточного року. Продовжилось зменшення залишків за депозитами у національній валюті (на 10,9 %), а в доларах США та євро тривало уповіль-нення темпів приросту відповідно до 34,8 і 24,2 %. Темпи приросту депозитів зі строками погашення до 1 року та більше 2 років знизились і становили 57,1 і 13,4 % відповідно. Депозити строком від 1 до 2 років скоротились на 9,4 % у річному обчисленні.

Отже, банківська система, яка відчула брак ресурсів була вимушена не лише обмежити кредитування економіки, але і «боротися за виживання», у тому числі за рахунок зовнішньої підтримки (в основному НБУ) і оптимізації витрат. Результат — українська банківська система, на відміну від країн із розвинутою економікою, не стала істотним джерелом інвестиційних ресурсів для сфери реального виробництва.

При розбудові банківської системи в цілому, мають бути органічно поєднані усі гілки влади та НБУ. Розвиток банківської системи та виконання нею поставлених цілей і пріоритетних завдань можливі за таких умов, як: забезпечення сталого розвитку економіки держави; усунення диспропорції у структурі та темпах розвитку економіки України та її банківської системи; проведення ефективної макроекономічної політики; збалансованість бюджетної політики, що базується на своєчасній підготовці та затвердженні реальних бюджетів усіх рівнів та їх виконання; розвиток комплексності та системності законодавства з метою усунення колізій та прогалин; розвиток фінансових ринків.

Стабільність банківської системи значною мірою залежить від рівня та якості управління ризиками, що притаманні банківській діяльності, найголовнішим з яких є кредитний ризик, зокрема ризик операцій з інсайдерами. На разі чутливість банків до інших ризиків — ліквідності, зміни процентної ставки, валютного курсу — є досить низькою, що навіть за недосконалої практики їх управління, не становить суттєвої загрози для надійності банківської системи.

Таким чином, задля посилення надійності банківської системи, а отже і покращення інвестиційного клімату в Україні необхідним є:

  • забезпечення притоку капіталу до банківської системи;

  • покращання якості активів, пожвавлення роботи щодо повернення проблемної заборгованості;

  • нарощування доходності банків, у тому числі за рахунок розширення спектру без ризикових комісійних операцій;

  • оптимізації структури витрат банків, зокрема більш виваженого підходу до операційних та адміністративних витрат;

  • створення умові та сприяння організації і функціонуванню життєздатної системи універсальних та спеціалізованих банків;

  • консолідації банківського сектору через процеси реорганізації банків, створення банківських об’єднань;

  • забезпечення гармонійного співіснування великих банків з малими та середніми банками на основі рівності вимог щодо дотримання ними норм пруденційного нагляду.

Література

1. Бюлетень національного банку України. — Квітень 2009. [Електронний ресурс]. — Доступно з: .

2. Бюлетень Національного банку України. — 2009. — №3.

УДК 336.001.76

І. А. Аванесова,

канд. екон. наук, доц. кафедри банківської справи,

Київський національний торговельно-економічний

університет

ІННОВАЦІЙНИЙ ПОТЕНЦІАЛ РИНКУ ФІНАНСОВИХ ПОСЛУГ

Сутнісна характеристика дефініції «інноваційний потенціал ринку фінансових послуг» полягає у тлумаченні її складових. Загальновизнаним є тлумачення поняття «потенціал» (від англ. «potential» — можливість) як сукупності «наявних засобів, можливостей у певній галузі тощо» [1, с. 604] та поняття «інновація» (від англ. «innovation» — процес нововведення) як комплексу «заходів, спрямованих на впровадження в економіку нової техніки, технологій, винаходів, модернізація» [1, с. 324]. Поняття «інноваційний потенціал» сформульоване Ілляшенком С. та Шипуліною Ю. як здатність втілювати «досягнення науки і техніки у конкретні інновації, що відповідають запитам споживачів». Названі вчені уточнюють розуміння інноваційного потенціалу через чотири складові: «інтелектуальну, інформаційну, інтерфейс та науково-дослідну складові» [2, с. 30].

Отже, інноваційний потенціал ринку фінансових послуг є сутнісною характеристикою розуміння мети фінансової послуги, як більш гнучким пристосуванням до потреби споживача та збільшенням зацікавленості інвестора зі зменшенням фінансових ризиків (підвищенням прибутковості) та здешевленням фінансової послуги. Дефініцію «інноваційний потенціал ринку фінансових послуг» важливо розглядати за визначеними вище складовими: інтелектуальна, інформаційна, інтерфейс та науково-дослідна складові.

Інтелектуальна складова інноваційного потенціалу ринку фінансових послуг. Інноваційна культура фахівців ринку фінансових послуг є засновком інноваційного потенціалу цього ринку. Підтвердженням цієї тези є висновок Фіщука І. В., що в сучасних умовах «змінюється парадигма ведення бізнесу — на перше місце поетапно виходить особистість зі своїм знанням та інтелектуальним потенціалом» [3, с. 150]. У свою чергу, Волобуєв М. стверджує, що «за класичним законом планування керівник повинен 20  % свого часу відводити на інноваційну діяльність, тобто протягом тижня один день повністю повинен бути присвячений інноваційній діяльності» [2, с. 19].

Інформаційна складова інноваційного потенціалу ринку фінансових послуг. Оприлюднення, широке висвітлення достовірної статистично-аналітичної інформації щодо стану економічного середовища та ,зокрема, ринку фінансових послуг, є підставою для реалізації інтелектуальної складової. Так само, Олексюк О. І. визначає «зростання ролі інформації як активного та ключового фактора створення вартості для споживача» [3, с. 95], уточнюючи свою тезу ствердженням, що «інформація надає нам логічну основу визнання наслідку економічного процесу у якості його результату…» [3, с. 98].

Інтерфейс інноваційного потенціалу ринку фінансових послуг є сукупністю засобів і правил, що забезпечують взаємодію інвестора та споживача фінансової послуги через комп’ютерні програми та засоби. Відтак, взаємодія інвестора та споживача фінансової послуги стає формалізованою та є результатом реалізації двох складових інноваційного потенціалу ринку фінансових послуг: інтелектуальної та інформаційної.

Науково-дослідна складова інноваційного потенціалу ринку фінансових послуг є результатом розвитку інноваційної культури як засновку інтелектуальної складової, широким висвітленням достовірної статистично-аналітичної інформації як основи інформаційної складової та формалізації взаємодії (інтерфейсу) інвестора та споживача фінансової послуги, що ймовірно назвати «інноваційним циклом». Так, М. Драджанова визначає інноваційний цикл як «єдиний процес, що пов’язує науку, техніку, економіку, підприємництво та управління, процес перетворення наукових знань в реальність змін у суспільстві»; тобто, «здатність суспільства використовувати знання, нові технології, методи управління», що «є основою розвитку та успіху» [5, с. 73]. Так, практика лондонських банків у середині 80-х років ХХ століття, як зазначив Сохацький Ю. В., начальник управління клієнтської політики Тернопільської філії «Укргазбанку», довела дієвість фінансових інновацій щодо «зменшення витрат існуючих активів та можливості пропозиції нових» фінансових послуг. «Інновація у фінансах» за Сохацьким Ю. В. — «це такий вид творчості, який спричинює до появи еволюційних технологій (своп, іпотечний пул, облігації з нульовим купоном…), застосування нової ідеї (ф’ючерс на викиди вуглекислого газу…), об’єднання існуючих фінансових послуг для створення інструменту вирішення ситуаційної задачі (зменшення ризиків, зниження вартості фінансування, розумне використання асиметрії ринкової інформації — інвестування з використанням іноземної валюти)» [4, с. 342—343].

Література

1. Куньч З. Й. Універсальний словник української мови. — Тернопіль: Навчальна книга. — Богдан, 2007. — 848 с.

2. Волобуєв М. Інноваційна активність керівника: перешкоди в умовах кризи та можливості. — Проблеми та перспективи розвитку інноваційної діяльності в Україні: Матеріали ІІ Міжнародного бізнес-форуму (Київ, 27 березня 2009) / відп. ред. А. А. Мазаракі. — К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2009. — с. 113.

3. Фіщук І. В. Формування інтелектуального підприємництва, як альтернатива розвитку традиційної підприємницької діяльності. — Підприємницька діяльність в Україні: проблеми розвитку та регулювання: Зб. мат. ІІ Міжнар. наук.-прак. конф. 15—16 трав. 2008 р. — К.: МІБО КНЕУ, 2008. — 176 с.

5. Сохацький Ю. В. Застосування фінансових інновацій комерційними банками: зарубіжний досвід. — Формування єдиного наукового простору Європи та завдання економічної науки. Матеріали міжнародної наук.-практ. конференції. Тези доп. (24—26 жовтня) / Відп. ред. С. І. Юрій. — Тернопіль, 2007. — 473 с.

6. Дражанова М. Аспекти фінансування розвитку інноваційних процесів в ЄС. — Бюджетно-податкові чинники активізації розвитку фінансових ринків та фінансового посередництва: матеріали науково-практичної конференції. — Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2008. — 676 с.

УДК 336.71

М. Д. Алексеєнко, д-р екон. наук, проф.

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

Л. М. Алексеєнко, д-р екон. наук, доц., проф.
кафедри фінансів суб’єктів господарювання і страхування,

Тернопільський національний економічний університет

БАНКІВСЬКИЙ НАГЛЯД В КОНТЕКСТІ ПОСИЛЕННЯ ВИМОГ ДО СТАБІЛЬНОСТІ ФІНАНСОВИХ ПОСЕРЕДНИКІВ

Нині в світі і в Україні загострилась полеміка щодо шляхів реформування та розвитку регуляторно-наглядових систем за функціонуванням фінансових посередників. Як відомо, неможливо підтримувати макроекономічну стабільність та ефективне функціонування фінансового сектора без відповідної організації систем регулювання та нагляду за діяльністю фінансових посередників. Зауважимо, що конфігурація органів регулювання і нагляду є надзвичайно важливою у контексті попередження фінансових криз та забезпечення фінансової стабільності фінансових посередників серед яких ключове місце займають банки. Частка банківських активів у загальних активах фінансової системи України перевищує 90 %.

Розширення складу суб’єктів та подальше удосконалення структури наглядово-регуляторних органів зумовлені багатьма причинами. Зокрема, це:

— інтеграційні процеси, що відбуваються у світовій економіці та фінансовому секторі. В свою чергу це вимагає координацію зусиль та уніфікацію відповідальності наглядових органів;

— посилення взаємозв’язку та взаємозалежності окремих складових фінансового сектору;

— поява великих фінансових конгломератів, що належать одним власникам, але працюють на різних ринках фінансових послуг;

— загострення конкуренції між банківськими та небанківськими фінансовими посередниками, проникнення та освоєння ними різних ринків фінансових послуг, тобто універсалізація їхньої діяльності;

— технічне, правове, інституційне, інформаційне, технологічне й функціональне удосконалення ведення бізнесу у фінансовому секторі.

Світова практика виокремлює три основні моделі організації нагляду за діяльністю фінансових посередників. Перша модель базується на чіткому розподілі повноважень наглядових органів за окремими секторами фінансового ринку, зокрема банківським, небанківським та фондовим. Ця секторна модель в історичному аспекті була домінуючою, але нині простежується тенденція відходу від неї. Друга модель передбачає розподіл повноважень наглядових органів на основі завдань і функцій нагляду: на пруденційний нагляд за фінансовими посередниками та на регулювання бізнесу у фінансовому секторі. Третя модель ґрунтується на консолідації нагляду за фінансовим сектором у єдиному наглядовому органі — мегарегуляторі.

Серед науковців та практиків питання щодо організації банківського нагляду в Україні викликає дискусії, точки зору істотно різняться, часом є діаметрально протилежними. Одні з них ратують за доцільність здійснення нагляду центральним банком, другі — вважають, що центральний банк та незалежні фінансові регулятори мають здійснювати банківський нагляд спільно, розділивши повноваження, треті — ратують за створення єдиного мегарегулятора, який здійснює регуляторно-наглядову функцію стосовно різних фінансових посередників; мегарегулятор може бути спеціальним незалежним органом, відокремленим від центрального банку, або його функції має виконувати центральний банк країни. Причому аргументи кожної із сторін мають як свої переваги, так і недоліки. На нашу думку, їх доцільно розглядати у короткостроковій та довгостроковій перспективах. У довгостроковій перспективі слід виходити із світових тенденцій щодо об’єднання наглядових органів за діяльністю фінансових посередників. Ці об’єднавчі тенденції будуть неминучими і для України, яка також змушена буде піти шляхом консолідації наглядово-регуляторних функцій у фінансовому секторі. Потрібно враховувати сучасні процеси глобалізації світових економічних зв’язків, а також необхідність удосконалення форм і методів регулювання й нагляду за фінансовими посередниками, зокрема створення наднаціональних органів регулювання фінансового сектору.

Потрібно враховувати досвід країн, які у різний час пішли шляхом створення єдиного фінансового регулятора, відокремленого від центрального банку. Цей досвід не завжди свідчить про більшу ефективність роботи фінансових мегарегуляторів. Водночас не варто забувати і власний досвід України, де ідея створення мегарегулятора обговорюється вже не перший рік, зокрема її у 2004 р. озвучив Віктор Суслов. Цікавим є те, що за створення мегарегулятора більше виступають представники небанківських фінансових посередників. За існуючої системи влади в країні існує ризик того, що фінансовий мегарегулятор неминуче потрапить під вплив тієї чи іншої політичної сили. При цьому важливим можуть стати не стільки повноваження фінансового мегарегулятора, скільки його підпорядкованість.

Що стосується короткострокової перспективи, то слід враховувати те, що процес консолідації регулювання та нагляду за фінансовими посередниками є тривалим, а його ефективність визначається рівнем розвитку фінансового сектору, наявністю передумов та концепції його реформування разом із запровадженням відповідних інституційних змін та інше.

Підсумовуючи зазначимо, що наявні проблеми у банківській системі на сучасному етапі функціонування фінансового сектора України доцільно вирішувати шляхом удосконалення існуючої системи регулювання та нагляду за фінансовими посередниками, зокрема і банками. Водночас доцільним видається розроблення концепції щодо реформування органів регулювання й нагляду за діяльністю фінансових посередників.

УДК 336.2

Л. П. Амбрик,

аспірантка кафедри податків і фіскальної політики,

Тернопільський національний економічний університет

ФІСКАЛЬНІ ІНСТРУМЕНТИ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Капітал, писав А. Сміт, обробляє землю, дає використання праці. Він вважав, що податок, що призводить до відпливу капіталу з якоїсь країни, веде до зникнення всіх джерел доходів держави і суспільства, а внаслідок перенесення капіталу в іншу країну неминуче зменшаться більшою або меншою мірою не тільки прибуток з нього, а й земельна рента та заробітна плата.

Як видно з табл., загальний обсяг інвестицій в основний капітал за період з 2004 по 2008 рік зріс у 3,1 разу.

Таблиця

ІНВЕСТИЦІЇ В ОСНОВНИЙ КАПІТАЛ ЗА ДЖЕРЕЛАМИ ФІНАНСУВАННЯ [2]

2004

2005

2006

2007

2008

Всього, млн грн

75 714

93 096

125 254

188 486

233 081

у тому числі за рахунок

коштів державного бюджету

7945

5077

6846

10 458

11 576

коштів місцевих бюджетів

3544

3915

5446

7324

9918

власних коштів підприємств та організацій

46 685

53 424

72 337

106 520

13 2138

коштів іноземних інвесторів

2695

4688

4583

6660

7592

кредитів банків та інших позик

5735

13 740

19 406

31 182

40 451

інші джерела фінансування

9110

12 252

16 636

26 342

31 406

Всього, %

100

100

100

100

100

у тому числі за рахунок

коштів державного бюджету

10,5

5,5

5,5

5,6

5,0

коштів місцевих бюджетів

4,7

4,2

4,3

3,9

4,2

власних коштів підприємств та організацій

61,7

57,4

57,8

56,5

56,7

коштів іноземних інвесторів

3,6

5,0

3,7

3,5

3,3

кредитів банків та інших позик

7,6

14,8

15,5

16,6

17,3

інші джерела фінансування

11,9

13,1

13,2

13,9

13,5

Слід відзначити, що найбільшу питому вагу у структурі інвестицій займають інвестиції за рахунок власних коштів підприємств та організацій — 56,7 % (2008 р.), а найменшу — кошти іноземних інвесторів — 3,3 %. Що стосується участі держави (через бюджетну систему) в інвестиційних процесах, то тут спостерігаються наступні тенденції. За досліджуваний період обсяг інвестицій за рахунок коштів державного бюджету зріс у 1,5 разу, а місцевих бюджетів — у 2,8 разу. Хоча роль держави залишається низькою. У 2008 р. лише 5,0 % інвестицій профінансовано за рахунок коштів державного бюджету і 4,2 % — за рахунок місцевих бюджетів.

Такі фактори, як власні специфічні потреби кожної країни, стан бюджетної системи та політичний клімат диктують політику щодо стимулювання інвестицій.

Оскільки інвестиційно активним є саме приватний сектор економіки, то варто зосередити увагу на фіскальних інструментах, що мають безпосередній вплив на даний сектор. Такими важелями є податки та податкові пільги.

Як стверджують експерти компанії «Ернст & Янг», стимулююча фіскальна політика країн, основою якої є податкові заходи, реалізується в таких напрямках [3]:

  • застосування прискореної амортизації, метою якої є покращення грошових потоків бізнес-структур шляхом списання інвестиційних видатків більш швидкими темпами;

  • зниження ставок, за якими оподатковуються доходи юридичних осіб, з метою покращення грошових потоків фірми, стимулювання сукупного попиту і підтримки інвестицій на належному рівні;

  • податковий кредит, що створює додаткові стимули для компаній, що інвестують в інновації, і тих, що займаються науковими розробками, незважаючи на поточні економічні виклики. Податковий кредит — це відрахування із суми нарахованого податку частини (відсотка) чи всієї суми інвестицій, здійснених у поточному році у капіталомісткі сектори економіки;

  • зміни у системі непрямого оподаткування — для підтримки попиту шляхом зниження вартості товарів і послуг;

  • зміни у системі прямого оподаткування доходів фізичних осіб — з метою зростання сукупного попиту шляхом збільшення заробітної плати, що залишається після оподаткування, особливо платників податків із низьким і середнім рівнем доходів.

Таким чином, через ефективну систему оподаткування держава може істотно впливати на інвестиційні процеси, які є потужним двигуном її економічного зростання.

Література

  1. Андрущенко В. Л. Держава — податки — бізнес: (Із світового досвіду фіскального регулювання економіки): Монографія / Андрущенко В. Л., Федосов В. М., Суторміна В. М. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

  2. Офіційний сайт Державного комітету статистики України [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua.

  3. Tax policy plays a vital role in economic stimulus activities [Електронний ресурс]. — Режим доступу:

/GL/en/Newsroom/News-releases/Media--Press-Release-Tax-policy-plays-a-vital-role-in-economic-stimulus-activities.

УДК: 330.322: 336.77

С. В. Архипенко, аспірантка,

асистент кафедри банківської справи,

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

АКТИВІЗАЦІЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ РЕГІОНУ ЗБОКУ МІСЦЕВОЇ ВЛАДИ ЧЕРЕЗ ІНСТРУМЕНТИ КРЕДИТНОЇ СИСТЕМИ

Сьогодні держава невзмозі фінансувати заходи, спрямовані на розв’язання проблем регіонального розвитку, тільки за рахунок бюджетних коштів. Тобто на місцеві органи лягає відповідальність щодо пошуку альтернативних джерел фінансування регіональних програм розвитку. З огляду на це органи місцевого самоврядування повинні застосувати механізм фінансування територій, заснований на якомога більшому залученні власних коштів підприємств і фізичних осіб регіону та їх використання як інвестиційних ресурсів. Автор пропонує здійснення пошуку альтернативних джерел фінансування потреб регіону через аналіз можливостей кредитної системи, тобто розглянути деякі наявні важелі кредитної системи держави на предмет залучення через них органами місцевого самоврядування додаткових коштів для регіону.

Для реалізації залучення коштів через кредитний механізм потрібна певна інфраструктура на зразок інвестиційних фондів, компаній чи інших посередників (небанківських фінансово-кредитних установ), для створення яких, як вже зазначалось, потрібні законодавчі передумови. Та у якості фінансових посередників регіональна влада може використовувати і банківську систему. Для зручності можна створити Регіональний банк інвестування (умовно назвемо його так) або використовувати будь-який існуючий банк у рамках довгострокового кредитування. Такий банк цілком міг би кредитувати підприємства пріоритетних для регіону галузей, використовуючи в якості джерела ресурси (вклади) фізичних та юридичних осіб. Можна розширити спектр банківських послуг через надання інноваційних кредитів (оскільки це кредит з підвищеним ризиком, банку слід подбати про підвищення вимог до платоспроможності такого позичальника). При цьому позичковий процент по таким кредитам з ціни кредиту повинен перетворитись у важіль регулювання швидкості обігу позикових коштів. Для цього доцільно крім основної ставки виділити додаткові — верхню та нижню, — та передбачити в кредитній угоді всі умови їх застосування. Оскільки кредити на розвиток пріоритетних галузей пов’язані зі значним ризиком (передбачається фінансування інноваційних проектів, іпотечне кредитування, пов’язане зі значними строками тощо), можливо є доцільним структурувати процентні ставки за ступенем ризику.

Органи місцевого самоврядування повинні контролювати, щоб кредитування господарства визначеної території відбувалося дійсно за запланованими напрямами — пріоритетами. Для цього також зручно використовувати в якості регулятора кредитну ставку: на потреби дійсно пріоритетних для регіону галузей застосовувати дещо нижчі ставки, ніж для решти позичальників.

З цією метою місцева влада повинна чітко визначитись зі своїми пріоритетами — в якому напрямі диверсифікувати регіон. Для цього на відповідному рівні слід створити певний інформаційний масив даних щодо цього питання, в який би входила інформація про:

— наявність інвестиційного попиту в регіоні — перелік тих галузей та підприємств, які потребують фінансової підтримки;

— обсяги інвестиційної пропозиції — інформація про наявні обсяги та строки вкладів у розрізі банків на даній території. Ця інформація не є конфіденціальною і не становить банківської таємниці, адже банки надають відповідні дані інформаційним джерелам (офіційні сайти банків, «Вісник НБУ» тощо), у тому числі і щодо власних пасивів, а саме там і містяться відомості про депозитну базу;

— узгоджені з відповідним органом місцевої влади напрями діяльності регіону, які слід стимулювати.

Маючи такі дані, органи місцевого самоврядування можуть впливати на обсяги та структуру кредитування за програмою регіонального розвитку, але за умови, що вони братимуть участь у формуванні кредитного механізму поряд з банками для фінансування такої програми. Звісно, що умови кредитування, які розробляють банки, є унікальними для кожного з них, але в даному випадку є доцільність співпраці з регіональною владою, яка визначатиме не тільки механізм фінансування певних напрямів економіки, але і повинна забезпечувати себе важелями регулювання цим процесом.

Щодо реалізації даної програми дій, то виникає питання про пріоритетні чи перспективні галузі або види діяльності, або напрями інвестування. Ймовірно, для цього потрібно визначитись з певними характеристиками галузей регіону, за якими і буде проходити відбір. На наш погляд доцільно класифікувати господарство регіону за критерієм віддачі від вкладених коштів, тобто чого досягне галузь у випадку отримання таких ресурсів. За цим критерієм галузі можуть розподілятись таким чином (рис.):

EMBED Word.Picture.8

Рис. Класифікація перспективних видів діяльності регіону

Далі орган місцевої влади розподіляє галузі та види діяльності регіону за даними групами, обирає для себе пріоритет чи пріоритети. У випадку відкриття Регіонального банку інвестування цей орган надсилає туди дану інформацію і перспективні галузі отримують кошти в зазначеному вище порядку кредитування. У випадку залучення до кредитного процесу суб’єктів банківської системи інформація надсилається до банка-партнера, з яким орган регіональної влади попередньо уклав угоду та узгодив всі умови кредитування, і виділення коштів на визначені об’єкти проходить за обумовленою схемою. У разі необхідності місцевий орган може втручатись в процес кредитування, здійснюючи свої регулюючі функції, але знов-таки в порядку взаємних домовленостей з банком.

УДК 336.763.33

Є. В. Афоніна, аспірантка кафедри фінансових ринків,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

БОРГОВІ ЦІННІ ПАПЕРИ У СТРУКТУРІ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ УКРАЇНИ

За допомогою випуску різних видів боргових цінних паперів держава може змінювати строкову та відсоткову структуру свого боргу. Як показують дослідження, країни, що розвиваються, більше віддають перевагу нарощенню зовнішніх запозичень у порівнянні з розвиненими країнами. У свою чергу, ці зовнішні запозичення здебільшого формуються за рахунок середньо- та довгострокових єврооблігацій з фіксованою відсотковою ставкою [1, с. 7]. Ці твердження в цілому є вірними і для України. Частка боргових цінних паперів у структурі державного боргу нашої країни протягом останніх 5 років зростає і на кінець 2009 р. досягла 42 % (рис.).

Рис. Державні боргові цінні папери (ДБЦП) у структурі державного боргу України [5]

В Україні формування внутрішнього боргу відбувається переважно за рахунок випуску боргових цінних паперів Міністерством фінансів. Здебільшого для цього використовуються ОВДП, які розміщуються шляхом проведення аукціонів. Також у 2008—2009 рр. випускалися ОВДП для докапіталізації компанії «Нафтогаз України» та банків. Певний обсяг ОВДП був випущений для оформлення заборгованості Міністерства фінансів та НБУ, яка виникла на початку 1990-х рр. У 2009 р. Міністерство фінансів звернулося до випуску казначейських зобов’язань з метою розміщення їх серед населення через Ощадбанк. Але поки що даний інструмент відіграє незначну роль у формуванні державного боргу, оскільки населення обирає вкладення коштів у депозити.

Що стосується гарантованого боргу, то до його структури до недавнього часу входили лише внутрішні боргові цінні папери: облігації Державної іпотечної установи, векселі державної компанії Укравтодор та облігації державних підприємств «Авіант» та ХДАВП. Восени 2009 р. у процесі реструктуризації зобов’язань НАК «Нафтогаз України» уряд надав гарантії за новими єврооблігаціями компанії на суму 1,5 млрд дол. США, що відобразилося у структурі зовнішнього гарниованого боргу.

У формуванні зовнішнього державного боргу України суттєву роль відіграє розміщення єврооблігацій (ОЗДП) серед іноземних інвесторів. Всього за історію незалежності Україною було здійснено 19 випусків єврооблігацій, 7 з яких досі знаходяться у обігу.

З метою підвищення ефективності боргової політики слід звернутися до випуску нових видів боргових інструментів. Ключові пропозиції щодо розширення набору державних боргових цінних паперів зводяться до такого:

  1. поступове переключення країн, що розвиваються, на випуск боргових цінних паперів з довшим терміном обігу з метою зниження впливу [3, с. 16]. Ми вважаємо важливим введення у обіг на внутрішньому ринку дійсно довгострокових цінних паперів з терміном обігу 5 і більше років, які не створюватимуть напруженого графіку погашення як у короткостроковій, так і довгостроковій перспективі;

  2. визначення пріоритетності різних частин державного боргу з метою недопущення порушень прав існуючих кредиторів та інвесторів країни при випуску нових державних боргових зобов’язань. Тобто, повинна бути визначена черговість задоволення вимог кредиторів, і відсоткова ставка за державним борговим цінним папером має бути її відображенням [1, с. 3];

  3. випуск державних боргових цінних паперів з прив’язкою до ключових макроекономічних індексів [2, с. 3; 4, с. 48]. Найчастіше серед можливих варіантів використання індексів називають ВВП, але виникає проблема: країна мусить виплачувати у рік спаду вищі відсотки, тому що показники економічного зростання у попередньому році були високими. Щоб цьому запобігти, пропонуємо використовувати поквартальні показники і здійснювати виплату купона щоквартально. Такі боргові інструменти матимуть дещо спільне з акціями: інвестор розділяє з емітентом фінансові успіхи та невдачі.

Якщо говорити про випуск боргових цінних паперів з індексацією на рівень інфляції, то його доцільно здійснювати у місцевій валюті, щоб уникнути валютного ризику. Вагомим аргументом на користь державних боргових цінних паперів, індексованих на рівень інфляції є те, що вони запобігають використанню штучного підвищення рівня цін з метою здешевлення боргів.

Одним з ключових факторів здійснення вдалих випусків боргових цінних паперів є довіра до держави. Якщо її рівень є високим, набір боргових цінних паперів, за допомогою яких вона може залучити кошти, значно розширюється.

Література

1. Borensztein E., Chamon M., Jeanne O., Mauro P., Zettelmeyer. Sovereign Debt Structure for Crisis Prevention. — IMF, Washington DC., 2004.

2. Griffith-Jones S., Sharma K. GDP-Indexed bonds: making it happen. — DESA Working Paper No.21, 2006.

3. Guscina A. Impact of Macroeconomic, Political, and Institutional Factors on the Structure of Government Debt in the Emerging Market Countries. — IMF Institute, 2008.

4. Ульянецкий М. Анализ и перспективы начала эмиссии государственных облигаций, индексируемых на темпы роста ВВП// Рынок ценных бумаг. — 2008. — №2.

5. http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/archive/main?cat_id=198378 — Розділ на Інтернет-сайті Міністерства фінансів України, присвячений державному боргу.

УДК 336.71

Д. В. Базарний,

аспірант кафедри банківської справи,

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

ПОЄДНАННЯ ІНТЕРЕСІВ АКЦІОНЕРІВ ТА ПРАЦІВНИКІВ БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ ЯК НЕОБХІДНА ПЕРЕДУМОВА СТАБІЛЬНОГО РОЗВИТКУ

Банківська система України зазнала серйозних потрясінь внаслідок світової фінансової кризи. Станом на 14.01.10 в Україні 14 банків знаходяться у стані ліквідації, у 12 установах діє тимчасова адміністрація [3]. Багато банків зазнають серйозних проблем внаслідок падіння загального рівня прибутковості, значного зростання відрахувань до резервів на відшкодування можливих втрат, недостатнього рівня ліквідності. На нашу думку, світова фінансова криз стала лише каталізатором подій, що спостерігаються у банківському секторі. Головна причина цих проблем носить системний характер. Пошук шляхів її вирішення потребує більш глибокого аналізу на рівні окремого банку, виявленні спільних проблем для банків та впровадженні, на основі отриманих результатів, єдиної державної програми відновлення стабільності банківської системи України.

Впродовж останніх років банківський сектор України стрімко зростав у розрізі активів. У той же час, ми спостерігаємо, вперше за багато років, негативний приріст (– 11,2 %) депозитів клієнтів. Збільшення дефіциту джерел фінансування підтверджується значним зростанням медіанного значення показника співвідношення кредитів та депозитів до 133,5 % (по Групі І — 250 %). Українські банки змушені здійснювати рефінансування значної долі кредитів за допомогою короткострокових інструментів ринку міжбанківського кредитування. Крім поглиблення ступеню невідповідності строків погашення, такий тип фінансування також зменшує прибутковість додаткових кредитів [2].

Подібне зростання активів не супроводжується покращенням операційної ефективності, а, відповідно, призводить до зростання граничної вартості додаткової одиниці активів. Тобто, збільшення портфелю активів не призводить до позитивних ефектів масштабу. Більш того, внаслідок стрімкого погіршення якості активів, загальний обсяг відрахувань до резерву на відшкодування можливих втрат по банківському сектору виріс до 7,1 % загальних активів, демонструючи вражаючий стрибок у 360 % у порівнянні з 2008 роком [2].

Аналізуючи витрати банків, варто відмітити значне зростання витрат на персонал в розрахунку на одного працівника (+ 40 % до 68 тис. грн). Оскільки вітчизняні банки почали значні скорочення чисельності працівників лише у першому кварталі 2009 року, зростання витрат на персонал в розрахунку на одного працівника свідчить про використання більш дорогих ресурсів і не пов’язано з певними структурними змінами [2].

Враховуючи все вище сказане, можна зробити висновок, що банки України в цілому орієнтуються на стратегії, покликані нарощувати активи у короткий строк. Ситуація, що склалась на поточний момент, піднімає питання про здатність даних стратегій підтримувати стабільний розвиток банківських установ у довгостроковій перспективі.

Оскільки стратегія розвитку банку повинна бути відображена у системі матеріального заохочення персоналу, щоб мотивувати працівників до досягнення цілей, передбачених стратегією, то можна припустити, що наявні в українських банках системи матеріального заохочення мають вкрай короткотерміновий характер. Дана гіпотеза знаходить своє підтвердження у проведених дослідженнях [2]. При трансформації стратегії у систему матеріального заохочення головний акцент робиться на досягненні короткострокових цілей, або ж взагалі повну відсутність зв’язку між стратегією та системою матеріального заохочення.

З метою забезпечення стабільності розвитку банки мають переглянути наявні стратегії. Вони мають носити довгостроково-орієнтований характер. Оскільки реалізація даних стратегій покладена на персонал, то досягнення цілей, у яких зацікавлені акціонери, має буди стимульоване шляхом впровадження відповідних систем матеріального заохочення. Згідно із рекомендаціями Ради з фінансової стабільності (Financial Stability Board) ці системи мають передбачати [1]:

  • узгодження системи матеріального заохочення із загальною стратегію банку та розгляд її як елементу системи управління ризиками. Система матеріального заохочення має враховувати схильність до ризику та індивідуальні матеріальні очікування ключових працівників та осіб, що приймають рішення стосовно управління ризиками, поєднуючи їх з інтересами акціонерів;

  • визначення обґрунтованих та досяжних цілей на довгостроковий період (більше ніж на один рік);

  • врахування усіх типів ризиків при визначенні рівня фінансування для змінної частини компенсаційного пакету, включаючи інвестиційний ризик для акціонерів (альтернативна вартість вкладеного капіталу);

  • витрати на персонал повинні корелювати із довгостроковою результативністю банку, і таким чином запобігати надмірним виплатам та необґрунтованим скороченням чисельності працівників. Система матеріального заохочення має бути структурована таким чином, щоб відображати дійсно «змінні» витрати, уникаючи гарантованих виплат.

Відновлення стабільності банківської системи є одним із головних завдань для забезпечення стабільного розвитку економіки України. Відновлення можливе лише за умови системного, багатостороннього підходу до проблеми. Звичайно ж, управління витратами на персонал не є вичерпним заходом для забезпечення стабільності діяльності. Проте, оскільки через систему матеріального заохочення забезпечується трансформація стратегії банку в індивідуальні цілі працівників, цей напрямок вдосконалення відіграє вирішальну роль у забезпеченні стабільного розвитку банківської установи.

Література

1. FSB Principles for Sound Compensation Practices. — September 2009.

2. Incentive Compensation Survey 2009, Finopis Consulting.

3. www.bank.gov.ua — сайт Національного Банку України.

УДК 338.46.336.7

Н. П. Баріда,

старш. викл. кафедри банківської справ,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імена Вадима Гетьмана»

РОЛЬ ОЦІНКИ ВАРТОСТІ ЗАСТАВИ В СИСТЕМІ МЕНЕДЖМЕНТУ КРЕДИТНОГО РИЗИКУ БАНКУ

Банківське кредитування, як і будь яка прибуткова діяльність, пов’язано з ризиком втрати розміщених ресурсів. Особливо загострились питання кредитних ризиків в Україні, під впливом фінансово-економічної кризи. Частка проблемних кредитів у структурі кредитних портфелів комерційних банків, становить у середньому за 2009 рік 30 %.

Одним із найнадійніших інструментів хеджування кредитних ризиків є застава. Але, сьогоднішня ситуація на ринку нерухомості та в сфері іпотечного кредитування свідчить про те, що застава стала одним із факторів підвищення кредитного ризику. Зниження цін на нерухомість та землю, що перебувають у банківській заставі, в останні роки на 30—40 %, свідчить про те, що приблизно на стільки ж фактор ризику застави підвищив кредитний ризик.

З практичного погляду очевидно, що частково вирішити проблему можна через об’єктивну оцінку застави, яка максимально точно відображає ринкову вартість нерухомості, що заставляється. Усім зрозуміло, що докризові ринкові ціни на українську нерухомість (земля, житло) у великій мірі були «спекулятивними», тобто не відповідали національному рівню платоспроможності населення та продуктивності праці. При цьому банки, приймаючи у заставу таку нерухомість, не враховували спекулятивну складову ринкової ціни і не прогнозували імовірність «обвалу» цін.

В Україні ще не сформовано цілісного погляду щодо методології оцінки вартості застави. В міжнародній практиці застосовується міжнародний стандарт оцінки №4 «Оцінка з ціллю застави», в Росії уже розроблено та запропоновано уряду проект Федерального стандарту оцінки «Оцінка з ціллю застави», в українській законодавчо-нормативній базі про оцінку з ціллю застави згадується тільки в НСО №2 «Загальні засади оцінки майна та майнових прав», у такому контексті «при оцінці об’єктів з ціллю застави визначається ринкова вартість» [2].

Оцінка активів з ціллю застави, як хеджуючого інструмента кредитних ризиків, повинна здійснюватись виходячи із найбільш імовірного варіанту реалізації майна в умовах дефолтної ситуації. Як свідчить зарубіжний досвід, для цього найбільш доцільним є впровадження у вітчизняну практику оцінки з ціллю застави, визначення заставної вартості.

Згідно із міжнародною практикою оцінки, з ціллю застави банківських кредитів визначають, заставну вартість. У Міжнародних стандартах оцінки, присутнє таке визначення: «Заставна вартість — (mortgage lending value, MLV) — це вартість майна, визначена оцінювачем, що проводить обачну оцінку майбутньої реалізаційної вартості майна з урахуванням довготривалих стійких аспектів майна, нормальних і локальних умов ринку; поточного використання і відповідних альтернативних варіантів використання майна» [1].

У міжнародній банківській практиці, заставну вартість враховують при оцінці кредитних ризиків позичальника, вона впливає на кредитний рейтинг позичальника. У вітчизняній практиці, банки враховують при формуванні резервів під кредитні ризики та оцінці кредитоспроможності позичальників, тільки вид застави та адекватний їй клас застави [3].

Заставна вартість — це найбільш імовірна грошова сума, яку можна отримати для задоволення вимог банку в результаті реалізації предмету застави. Доцільно обчислення заставної вартості здійснювати, безпосередньо кредитними працівниками банків. Базовою для розрахунку заставної вартості слід застосовувати ринкову вартість, визначену незалежним оцінювачем та зафіксовану у «Звіті про оцінку майна».

Заставну вартість визначають, виходячи із прогнозованого варіанту звернення стягнення на заставне майно. При цьому, заставна вартість розглядається як сума, виручена від продажу предмета застави, за мінусом втрат і збитків, пов’язаних із зверненням стягнення на предмет застави і його реалізацією.

Для підвищення ролі оцінки вартості застави у мінімізації кредитних ризиків банків доцільно:

  • проведення банківськими оцінювачами моніторингу та постійної, глибокої аналітичної роботи щодо угод купівлі-продажу на всіх сегментах ринку об’єктів застави;

  • регламентація питань оцінки застави банківських кредитів на законодавчо-нормативному рівні, а саме — розробка та прийнята національного стандарту «Оцінка з ціллю застави», розробка та впровадження на рівні НБУ інструкції по роботі із заставою в комерційних банках та методики обчислення заставної вартості.

Література

1. Міжнародні стандарти оцінки. Стандарт № 4. «Оцінка для забезпечення позик, заставних, боргових зобов’язань». — Міжнародний комітет по стандартах оцінки майна. 1994.

2. Оцінка нерухомого майна. Національний стандарт оцінки № 2. Затв. постановою КМУ від 28 жовтня 2004 № 1442.

3. Положення про порядок формування та використання резервів для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків: Постанова Правління Національного банку України від 6.07.2000 року № 279, із змінами від 6.07.2007.

УДК 336.71:330.131.7

С. В. Башлай, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи,

Українська академія банківської справи НБУ

ОСОБЛИВОСТІ РИЗИК-МЕНЕДЖМЕНТУ В ФІНАНСОВО-БАНКІВСЬКИХ ГРУПАХ

Проблеми, що пов’язані з масштабами та рівнем ризику діяльністі банку, його фінансовим станом та рентабельністю виникають незалежно від того функціонує банк автономно чи є учасником групи. Однак, останній факт збільшує ймовірність та обсяги можливих ускладнень. Світова криза чітко вказала на недоліки сучасних підходів до управління кредитними установами та об’єднаннями, створеними за їх участю.

Поява банківських груп та виникнення у зв’язку з цим у банків, які входять до їх складу, специфічних ризиків, які генеруються іншими учасниками об’єднання, стало передумовою побудови системи консолідованого контролю банківських ризиків. Звичайно, первинним кроком у виробленні адекватної системи ризик-менеджменту в таких банках мало стати забезпечення ефективності локального контролю за ризиками. Однак, ті ж таки рекомендації «Базель ІІ» в Україні знаходяться на стадії впровадження. Втілені в життя у всіх розвинутих країнах світу, у вітчизняній банківській сфері до них звертаються лише в найбільших банках (як правило, з іноземним капіталом). Розрахунок економічного капіталу, стрес-тестування та інші звичні для розвинутого ризик-менеджменту процедури існують, в основному, лише на папері. Рішення про прийняття додаткових ризиків часто приймаються без належного математичного аналізу чи за вказівкою зверху (власників банку).

Глобалізація фінансового ринку безумовно веде до розвитку нового рівня системи контролю над ризиками — ризик-менеджменту в банківській групі. В процесі діяльності банківської групи окрім власних ризиків кожного учасника виникають також і консолідовані ризики групи, прояв яких може виявлятися в наступних формах:

— кредитний ризик, викликаний операціями банків зі спорідненими сторонами (іншими учасниками групи), підсилюється неадекватною оцінкою таких позичальників, примусовими рішеннями щодо них та масштабами їхніх запозичень;

— процентний ризик виникає у випадках коли банки-учасники здійснюють з іншими учасниками групи операції за ставками економічно необґрунтованими та неадекватними тенденціям на ринку;

— валютний ризик, який надзвичайно важко контролювати, особливо якщо до складу групи входять суб’єкти господарювання, які не відображають здійснення угод «день у день» (на відміну від банків);

— ризик ліквідності, як правило, обумовлюється залежністю одних учасників групи від ресурсів інших, що надаються першим на пільгових умовах і не завжди раціонально ними використовуються;

— операційний ризик може бути суттєвим для банків у випадку появи фінансових труднощів чи втрати ділової репутації учасником групи — небанківською установою.

Протягом періоду 2008—2009 рр. багато банків постраждало із-за втрат своїх інвестиційних чи дочірніх банків в регіонах, які потрапили під найбільш гострий вплив фінансової кризи. Причиною цього став, у першу чергу, недостатній рівень контролю над ризиками в складі фінансово-банківських груп. Особливо це стосується інвестиційного бізнесу та вкладень на ринках країн, що розвиваються, де часто материнські компанії (банки) готові були прийняти на себе надмірний ризик в обмін на перспективу отримання швидкого та значного доходу від своїх інвестицій.

Таким чином, у сучасних умовах функціонування банків, побудова ефективного консолідованого контролю за ризиками є обов’язковим фактором забезпечення стійкості та стабільності розвитку банківської групи чи фінансової групи за участю банків. Адже саме її практичність та адекватність можуть забезпечити прийнятність функціонування учасників групи в умовах дотримання специфічних вимог національних фінансових законодавств, різних ділових та культурних (релігійних) традицій країн присутності банків групи, відмінностей в оцінці ризиків класичного та інвестиційного банкінгу.

В сучасних умовах великі фінансово-банківські групи розвиваються навколо світових (глобальних) та передових (регіональних) банків. Їхні фінансові інтереси спрямовані на всі значимі сегменти світового фінансового ринку. Перед ризик-менеджментом головного банку (компанії) постає об’єктивна потреба в побудові такої системи, яка поєднувала уніфіковані процедури та методологію контролю ризиків у всіх банках та фінансових компаніях групи із забезпеченням необхідної свободи для прийняття управлінських рішень на локальних рівнях дочірніх банківських (фінансових) установ. Займаються цим, як правило, окремі підрозділи служби ризик-менеджменту фінансових установ банківського та небанківського типів.

На основі вивченого та систематизованого матеріалу з питань діяльності різного роду фінансових об’єднань і особливостей формування ризик-менеджменту в сучасних вітчизняних та іноземних банках, були визначені основні операційні умови здійснення ефективного консолідованого управління ризиками у фінансово-банківських групах:

— постійний моніторинг стану всіх видів ризиків учасників групи;

— максимальна уніфікація процедур та методології ризик-менеджменту;

— запровадження системи консолідованих лімітів прийняття кредитно-інвестиційного ризику на спільних позичальників групи;

— забезпечення оперативності збору відповідної звітності компаній групи з метою складання звітів про глобальні ризики групи;

— постійний обмін досвідом між ризик-менеджерами банків (фінансових компаній) груп;

— стимулювання учасників групи до постійного удосконалення системи ризик-менеджменту та зацікавленості у її практичному застосуванні.

УДК 336.717:330.341.1

К. А. Бєгун, канд. екон. наук, асистент

кафедри менеджменту банківської діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

БАНКІВСЬКА ІНОВАЦІЯ У ВИГЛЯДІ NFC: ПОЗИТИВНІ ТА НЕГАТИВНІ СТОРОНИ

Сьогодення збагачено різними технологічними відкриттями. Банківська сфера не є винятком. Останнє впровадження і використання в банківському просторі є Internet Banking, який активно набирає обертів комфортного обслуговування з мінімальними витратами часу. Але науково-технічний прогрес не стоїть на місці. І в світі проходить тестування такої технології, як NFC, де Україна не є виключенням.

NFC (Near Field Communication) — є технологією безконтактного зв’язку на відповідній відстані. За допомогою такої технології два пристрої з NFC-мікросхемами можуть обмінюватися різноманітною інформацією. Технологія NFC була створена компаніями Philips та Sony в 2002 році, а на даний момент адаптацією такої технології займається біля 130 глобальних компаній — міжнародні платіжні системи, оператори мобільного зв’язку, виробники напівпровідників, смарт-карт, мобільних телефонів та іншого устаткування. Високотехнологічна Японія запровадила NFC у різних галузях реальної економіки ще в 2007 році; решта країн світу впроваджує свої проекти на основі японського [6, 7].

Спосіб застосування даної технології можна подати у вигляді електронного посвідчення особи, електронних ключів тощо. Виробники даної технології вирішили вшити дану мікросхему до мобільного телефону, що надасть можливість розраховуватись за проїзд у транспорті, замовляти квитки на концерт, авіа, здійснювати покупки.

Найбільш прогресивне використання даної технології в банківський сфері — це електронні платежі. Мобільний пристрій з NFC-чіпом є пластиковою платіжною картою з розширеними можливостями. Ці можливості включають інтерфейс користувача, за допомогою якого власник мобільного апарату може підтвердити або відхилити оплату, ввести необхідні банківські дані для здійснення транзакції, проконтролювати історію платежів. Зробивши крок вперед, стає можливим отримувати депозитні, кредитні продукти в електронній формі. Досвід Японії стверджує, в середньому за добу у системі NFC здійснюється біля 10 млн трансакцій [7].

Оплату за допомогою NFC в Україні освоює система мобільних та інтернет-платежів «ПлатиМО!» Ця система розвивається на основі НСМЕП (Національної системи масових електронних платежів), що підтримується Національним банком України [3, 2]. На даний момент в Україні мобільні платежі також представлені системою під назвою Liqpay. Розробником та розрахунковим центром Liqpay є ПриватБанк. Дана система не дозволяє використовувати мобільний телефон в якості «мобільного гаманця», як це запропонували науковці, які створили технологію NFC. Але вона дозволяє здійснювати грошові перекази без «черги» в банку за допомогою мобільного телефону.

Застосування технології NFC має свої недоліки:

— невизначеність контролю проходження NFC-платежів — банком чи мобільним оператором;

— складність впровадження в життя дорогої технології;

— недосконалість розвитку інфраструктури для розповсюдження мобільних платежів.

Але незважаючи на ці недоліки технологія NFC та інтеграція Smart-чипів у мобільні телефони може збільшити як кількість вкладок для одного пристрою, який використовується, так і дохід для фінансових систем, товарних систем, виробників устаткування, мобільних операторів і операторів платіжних систем.

Література
  1. Услуги УФС: эмиссионный процессинг/ UFN-Review, № 11, ноябрь, 2009, стр. 2—5.

  2. NFC технология, которая объединяет / Новости электроники. — № 17. — 2007, С. 24—26.

  3. http://news.finance.ua/ua/~/2/0/all/2010/02/14/187224

  4. http://tech.privatbank.ua/263949.html

  5. /articles/10292/

  6. /

  7. http://www.nfc-research.at/index.php?id=6

  8. /ru/komanda/blogi/miroslava_gudzyo/chto_takoe_mobilnyy_perevod_ego_perspektivy_i_vozmozhnosti

УДК 339.732:2.330.322

О. В. Бєлякова, старш. викл.

кафедри банківських інвестицій,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СПІВРОБІТНИЦТВО УКРАЇНИ ЗІ СВІТОВИМ БАНКОМ

Сучасний етап у розвитку світової економіки характеризується посиленням дії тенденції до міжнародного співробітництва, яке проявляється у виході національних економічних систем і національних ринків на рівень глобальної економічної системи. Міжнародні фінансові організації займають важливе місце в системі інституціональних структур регулювання світової економіки. Вони надають країнам кредити, розробляють принципи функціонування світової валютної системи та здійснюють міждержавне регулювання валютно-кредитних і фінансових відносин.

Світовий банк — багатостороння кредитна організація, яка складається з п’яти тісно пов’язаних між собою установ, загальною метою яких є надання фінансової допомоги країнам, що розвиваються, і країнам з перехідною економікою за рахунок розвинутих країн. Групу Світового банку складають: Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Міжнародна асоціація розвитку, Міжнародна фінансова корпорація, Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій, Міжнародний центр врегулювання спірних питань щодо інвестицій. Міжнародний банк реконструкції та розвитку є фінансовою інституцією з найвищим рейтингом кредитоспроможності.

МБРР надає фінансування (позики, гарантії та відповідні інструменти управління ризиками), а також ділиться досвідом по низці технічних аспектів процесу розвитку і допомагає клієнтам отримати доступ до ринків капіталу та інструментів управління фінансовими ризиками у великих обсягах, на більш вигідних умовах, на довші терміни і на більш стійкій основі у порівнянні з тим, що вони можуть отримати з інших джерел фінансування. В механізмі реалізації його цільової функції чітко виділяються лише дві складові: механізм акумулювання коштів для фінансування та механізм надання кредитів членам Банку. Для реалізації цільових завдань МБРР має механізм системних позик та інвестиційних проектів.

Співпраця України зі Світовим банком була започаткована 3 вересня 1992 року підписанням Статей Угоди з МВФ. Водночас зі вступом до МВФ Україна стала 167 членом Світового банку з оформленням підписки на 10908 акцій вартістю в 1315,9 млн доларів США, відповідно країна має 1158 голосів, що складає 0,69 % від загальної кількості голосів у банку. З того часу Світовий банк підтримував програму діяльності уряду, надаючи позики на реформування державного сектора, здійснення реформ в аграрному, енергетичному, фінансовому та соціальному секторах, приватизацію та реструктуризацію підприємств, а також гранти на охорону довкілля.

Сьогодні співробітництво України з Світовим банком здійснюється в рамках прийнятої банком у грудні 2007 року Стратегії партнерства з Україною на період 2008—2011 рр. Стратегія партнерства має на меті сприяти сталому економічному зростанню та посиленню конкурентоспроможності України, реформуванню державних фінансів та державного управління, а також поліпшенню державних послуг у сфері охорони здоров’я та освіти. Головні програми нової Стратегії передбачають низку механізмів, включаючи інвестиційне кредитування та позики на структурну перебудову, а також аналітично-дорадчу допомогу в рамках програми реформ Уряду. В рамках Стратегії партнерства передбачається перехід до практики зменшення кількості проектів, але збільшення їхнього масштабу та скорочення інвестування складних інституційних реформ.

З метою більш ефективного використання кредитних ресурсів Світовим банком змінено фінансові умови отримання позик. 27 вересня 2007 року Рада виконавчих директорів Світового банку скоротила вартість позик і гарантій, що надаються МБРР (єдиним фінансовим збором залишається разова комісія за виділення коштів у розмірі 0,25 % від суми позики). За новими, схваленими 12 лютого 2008 року Радою Виконавчих Директорів Світового банку, фінансовими умовами подовжено максимальний кінцевий термін погашення позик до 30 років для всіх нових позик і гарантій МБРР. В рамках зазначеної Стратегії передбачається надання позик на загальну суму від 2 до 6 мільярдів доларів США впродовж 4-х років. Об’єми щорічного кредитування визначатимуться такими показниками, як проведення структурних реформ, макроекономічна стабільність та ін.

Впродовж 2008 року здійснювалась підготовка двох системних проектів: Друга позика на політику розвитку (300,0 млн дол. США) та Третя позика на політику розвитку (500,0 млн дол. США). Результати підготовки Другої та Третьої позики на політику розвитку були позитивно оцінені Світовим банком, що стало підставою для надання в рамках двох системних позик у 2008 році коштів на загальну суму 800 млн дол. США. На початку 2009 року з метою побудова системи капіталізації банків України було розпочато підготовку системного проекту «Програмна позика на реабілітацію фінансового сектору» загальним обсягом 750,0 млн дол. США.

Сьогодні в Україні реалізується 11 інвестиційних проектів, якими передбачено надання позик на загальну суму 1,2 млрд доларів США. Портфель проектів зі Світовим банком спрямовано на підтримку ключових напрямів економічних реформ, а саме: структурну перебудову базових галузей економіки, реформування фінансового та банківського секторів, охорону навколишнього природного середовища, фінансування електроенергетики, комунального господарства та соціального сектору.

В рамках співробітництва починаючи з 1992 року Світовий банк затвердив надання Україні 37 позик загальним обсягом 5,7 млрд. дол. США, з яких на сьогодні Україна фактично отримала 4,3 млрд дол. США або 75 % загальної суми затверджених позик. Отже, подальше поглиблення співпраці зі Світовим банком, а зокрема з МБРР, є значним плюсом для розвитку економіки країни в цілому, бо це дасть можливість щорічно залучати в економіку України близько 2,5 млрд доларів США. Пріоритетами соціально-економічного розвитку є енергетика і енергозбереження, аграрний сектор, система державного управління, муніципальна сфера, житлово-комунальне господарство і соціальна сфера.

УДК 336.717

Н. С. Білань, аспірантка

кафедри менеджменту банківської діяльності

ДВНЗ «Київський національний економічний,

університет імені Вадима Гетьмана»

ОЦІНЮВАННЯ ТА УПРАВЛІННЯ РИНКОВИМИ РИЗИКАМИ БАНКУ НА ОСНОВІ VAR-МЕТОДОЛОГІЇ

В умовах зростаючої мінливості та непередбачуваності світових фінансових ринків все більшої актуальності набуває проблема оцінки та управління ринковими ризиками банку. У сучасних умовах для адекватної оцінки та ефективного управління ринковими ризиками банку застосовують комплекс методів, що включає: ГЕП-аналіз, аналіз дюрації, модель оцінки капітальних активів Шарпа, технічний та фундаментальний аналіз фінансових ринків, імітаційне моделювання та VaR-методологія. З огляду на вдалу світову практику застосування та відсутність достойних альтернатив, VaR-методологія стала одною з найпопулярніших методик оцінки та управління ринковими ризиками у практиці ризик-менеджменту.

Під VaR (Value at Risk) розуміють виражену в грошових одиницях величину, яку не перевищать очікувані протягом певного часу втрати з заданою імовірністю. Показник VaR вперше був використаний у банку «JP Morgan» з метою підвищення ефективності роботи з ризиками. VaR-методологія покладена в основу концепції адекватності капіталу та пропонована як основна міра ринкового ризику банків з 1988 р. в межах Першої Базельської угоди з капіталу (Базель І) [1, с. 13].

Порівняно з іншими показниками ризику VaR має важливі переваги:

— узагальнюючий ефект впливу різних факторів ризику на інтегральну величину ризику фінансового показника. Згідно традиційних методик оцінки ринкових ризиків фактори ризику не можуть бути агреговані [2, с. 37];

— VaR дає змогу оцінити «капітал під ризиком», тобто капітал, що необхідний для покриття втрат, спричинених даними ризиками. Тому VaR-методологія дає змогу аналізувати якість управління портфелем активів з врахуванням ризику;

— удосконалення контролю за ризиками на основі VaR-методології та підвищення ефективності встановлення лімітів [3, c. 235].

VaR-методологія базується на концепції збитків у несприятливій ситуації і відповідає стратегії зниження ризикованості банку. Показник VaR у ризик-менеджменті використовується для розрахунку лімітів відкритих позицій, достатності капіталу і його розміщення між напрямками банківського бізнесу та для оцінки дохідності операцій з урахуванням ризику.

Як випливає з визначення, величина VaR для портфеля активів — це найбільший очікуваний збиток, спричинений коливанням цін на фінансових ринках, який розраховується:

— на визначний період часу в майбутньому. Часовий горизонт обирається виходячи з терміну утримання даного інструмента в портфелі або його ліквідності;

— з визначеною імовірністю його неперевищення (рівень довіри найчастіше обирається 95 % і вище);

— при даних пропозиціях про характер поведінки ринку в майбутньому, що визначається методом розрахунку VaR [3, с. 241].

Завжди актуальною для ризик-менеджменту будь-якого банку була проблема вибору адекватної методики розрахунку VaR для даного фінансового ринку. Методи розрахунку VaR поділяють на параметричні та непараметричні.

Параметричні базуються на нормальному розподілі та існуючій вартості позицій (дельта-нормальний метод, дельта-гама-вега наближення). Параметричні методи є досить простими, дають можливість аналітичної презентації, не потребують повної переоцінки позицій та широкої бази ретроспективних даних. Проте мають чимало недоліків, головним з яких являється те, що гіпотеза про нормальний розподіл, як правило, не відповідає параметрам реального фінансового ринку.

Непараметричні методи передбачають повну переоцінку відкритих позицій (метод історичного моделювання, метод Монте-Карло). Методи повного оцінювання VaR, а саме метод Монте-Карло загальновизнаний найкращим, оскільки має низку об’єктивних переваг, а саме: не використовує гіпотезу про нормальний розподіл дохідностей, показує високу точність для нелінійних інструментів і стійкий до вибору ретроспективи. До недоліків методу можна віднести технічну складність розрахунків та модельний ризик.

Незважаючи на зазначені вище переваги VaR-методики, її застосування в умовах українського фінансового ринку обмежується такими факторами:

— високий рівень регулювання фінансових ринків України знижує адекватність і точність статистичних та економетричних моделей, на яких базується VaR-методологія;

— орієнтація на прибутки і недостатній рівень розвитку ризик-менеджменту в українських банках знижують пріоритетність VaR-методології, як підходу до управління ринковими ризиками, що базується на оцінці збитків у несприятливій ситуації;

— в умовах нерозвиненого фінансового ринку України, що обмежує можливості прогнозування, частіше проявляється основний недолік VaR-методології — неможливість передбачити втрати, які можуть мати місце з незначними ймовірностями (1 — 5 %).

Література

1. Вітлінський В. В., Камінський А. Б. Моделювання банківських ризиків у трансформаційній економіці — Навч.-методичні матеріали до курсу «Математичні моделі трансформаційної економіки» — К.: КНЕУ, 2006. — 56 с.

2. Банківські ризики: теорія та практика управління: Монографія / Л. О. Примостка, О. В. Лисенок, О.О.Чуб та ін. — К.: КНЕУ, 2008. — 456 с.

3. Лобанов А. А., Чугунова А. В. Энциклопедия финансового риск-менеджмента. — М.: Альпина Бизнес Букс, 2009. — 936 с.

УДК 330.332.1

В. С. Білошапка, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ІННОВАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙ

У період трансформації економіки місце інноваційної й інвестиційної діяльності в країні суттєво зростає. Дослідженню інноваційних та інвестиційних процесів присвячено ряд робіт українських вчених. У роботі [1] проаналізована сутність інноваційної стратегії розвитку економіки України, її стан та перспективи. Аналізу інвестиційних стратегій корпорацій і інституціональних інвесторів присвячена робота [2]. Успішні дослідження особливостей класифікації інвестиційних ресурсів містить робота [3]. В той же час, не вистачає досліджень, в яких були б комплексно розглянуті різні аспекти діяльності по залученню інвестицій у реальний сектор економіки шляхом випуску фондових інструментів, недостатньо досліджено питання проектування ефективних інструментів залучення інвестицій. У зв’язку з цим, пошук нових інноваційних технологій залучення інвестицій набуває актуальності.

Серйозною причиною слабкості економіки України в період загострення світової фінансової кризи ми вважаємо практично повну відсутність інноваційно-інвестиційної активності в країні та покращень інвестиційного клімату. Інновації, які в період до 1991 р. здійснювалися за рахунок централізованих джерел, на сучасному етапі звелися до критичної малої величини. Розлад фінансово-кредитної системи, інфляція, суспільна напруженість на тлі дестабілізації ринку капітальних вкладень позбавляють народне господарство імпульсу для відновлення економічного зростання.

Головна складність економічних перетворень сьогодні полягає в обмежених можливостях внутрішніх державних накопичень і нездатності приватних інвесторів повною мірою компенсувати дефіцит капіталовкладень для подолання економічного спаду.

Держава не може не втручатися в інноваційні процеси, тому що своєчасне і активне використання досягнень науково-технічної революції дозволяє країні розвиватися прискореними темпами і швидко зайняти високе соціально-економічне і політичне положення у світі. Держави з розвинутими ринковими відносинами приділяють велику увагу питанням вибору пріоритетних сфер інвестиційно-інноваційної діяльності та ініціювання інноваційних програм.

Державні заходи впливу повинні гармонійно доповнювати ринкові механізми. При слабкому «внутрішньому» стимулюванні інновацій, яке поки що є специфікою і однією з основних особливостей України, необхідно протягом певного часу підтримувати підвищену увагу держави до нововведень.

В умовах сучасної ринкової конкуренції розвинуті країни впроваджують цілеспрямовану інноваційно-інвестиційну стратегію. Інвестиції, які не мають інноваційної складової, втрачають сенс. Відновлення вітчизняного виробництва неможливе без інноваційно-інвестиційного прискорення. Тому потрібні нові підходи до інноваційно-інвестиційної політики та механізму її реалізації. Разом з тим необхідна послідовна реалізація інноваційно-інвестиційного механізму, який забезпечив би великомасштабний приток капіталу для модернізації виробництва.

Однією з перспективних форм залучення інвестицій у реальний сектор економіки України, на наш погляд, є емісія цінних паперів.

Як відомо, на розвинених фондових ринках активно застосовуються інноваційні технології залучення інвестицій. Основним напрямком фондових інновацій є розробка нових емісійних інструментів, які б підвищували ефективність процесу залучення інвестицій. Зарубіжними спеціалістами пропонується велика кількість типових емісійних стратегій, забезпечених відповідним набором фондових інвестиційних інструментів. Основним чинником, що стримує застосування зазначених методів в Україні, є те, що ці технології спираються на сформовану інфраструктуру фондового ринку, якої Україна не має. Життєздатними в Україні можуть стати оригінальні методики залучення інвестицій емісійними шляхами, які б враховувала особливості інвестиційного клімату України та вітчизняного фондового ринку, що знаходиться у етапі розвитку.

Проектування емітентом оптимального інструмента залучення інвестицій повинно відбуватися з обов’язковим урахуванням інтересів інвестора. Цілями, яких прагне досягти інвестор, виступають: максимізація доходу, мінімізація ризику, досягнення ліквідності вкладень, мінімізація витрат на моніторинг інвестицій, забезпечення потенціалу зростання інвестиційного капіталу, отримання права на участь в управлінні підприємством.

Ми підтримуємо точку зору [3], що логічним продовженням процесу проектування фондових інструментів залучення інвестицій є розробка методичних засад оцінювання ефективності їхнього використання. На цій основі здійснюється вибір джерел фінансування інвестиційного проекту.

Для стабілізації економіки і поліпшення інвестиційного клімату потрібно ухвалення низки кардинальних заходів, направлених на формування в Україні як загальних умов розвитку цивілізованих ринкових відносин, так і специфічних, що відносяться безпосередньо до рішення задачі залучення інвестицій.

Економічний розвиток неможливий без цілеспрямованої державної інноваційої політики, без використання нових технологій. При існуючому величезному запасі напрацьованих результатів наукових досліджень потрібно створити умови для їх запровадження в Україні та досягти оптимального сполучення стратегічних і тактичних аспектів в інвестиційно-інноваційній політиці.

Література

1. Інноваційна стратегія українських реформ / Гальчинський А. С., Геєць В. М., Кінах А. К., Семиножеико В. П. — К.: Знання України, 2002. — 336 с.

2. Инвестиционная стратегия корпорацій и институциональньїх инвесторов / Под ред. И. Л. Сазонца. — Днепропстровск: Наука и образоваиие, 2003. — 132 с.

3. Бринь П. В. Особенности классификации инвестиционньїх ресурсов // Вісник Харківського Національного Університету ім. Каразіна. Економічна серія. — Харків: ХНДУ, 2002. — № 564. — С. 175—178.

УДК 330.341.1:330.837

Т. В. Бова, канд. екон. наук, доц.,

докторант кафедри маркетингу,

Донецький державний університет управління

ІНСТИТУЦІЙНІ ПЕРЕШКОДИ РОЗВИТКУ ІННОВАЦІЙНОГО БІЗНЕСУ В УКРАЇНІ

Серед головних інституційних перешкод, що гальмують розвиток інноваційного бізнесу в Україні, є адміністративно-командні принципи, які залишаються домінуючими в системі державного регулювання.

Особливою загрозою для здійснення конструктивної регуляторної політики стали консерватизм і примітивний прагматизм, властиві бюрократичному типу мислення. Бюрократія слугує фактором гальмування не тільки прогресу науки, але і перешкоджає формуванню сприятливої для інноваційного розвитку нормативно-правової бази та соціального середовища, підриває культуру наукової дискусії.

Сучасний стан розвитку держави та національного господарства вимагає здійснення дебюрократизації економіки. Діяльність Уряду в цій сфері має спрямовуватися на звуження адміністративного регулювання, обмеження відомчої та регіональної нормотворчості [1, с. 34]. З нашого погляду, ефективним виходом з даної ситуації є формування регуляторної діяльності держави за програмно-цільовим підходом, прямо протилежним бюрократичному мисленню, що дозволить оптимізувати співробітництво багатьох людей та концентрувати їх зусилля для досягнення визначеної мети — ідеології доцільності, виключення невиправданих зайвих дій і непотрібного дублювання.

Вважаємо, це сприятиме формуванню громадсько-правових інституцій та організацій саморегулювання, які слідкуватимуть за якістю та безпечністю інноваційної продукції на ринку, реформуванню згідно з європейськими нормами систем стандартизації, удосконаленню законодавства з питань захисту прав споживачів. Подолання бюрократизації державного апарату можливе тільки на основі принципів забезпечення свободи слова, стабільної, прозорої та зрозумілої економічної політики держави, запровадження відкритих консультацій органів виконавчої влади з представниками суб’єктів господарювання, налагодження співпраці між владними структурами та засобами масової інформації, громадськими інституціями, поширення об’єктивних даних про економічну ситуацію в державі, кон’юнктурні процеси, законодавчо-нормативну базу.

Особливо гостро непорозуміння між державою та підприємцями виникають під час проходження процедур митного контролю. Митне оформлення товарів вважається закінченим тільки після проходження санітарно-епідеміологічного, ветеринарного, фітосанітарного, екологічного, радіологічного контролю і контролю за переміщенням культурних цінностей, які знаходяться на митниці, але здійснюються іншими службами.

Відсутність точної і зрозумілої інформації про дозвільні процедури, нездійсненні вимоги, монополія державних відомств на проведення експертиз і видачу експертних оцінок створюють умови, які дозволяють чиновнику вимагати неофіційні платежі від підприємця.

Вважаємо, що основним напрямом подолання даної проблеми має стати трансформація виконавчо-розпорядчого принципу функціонування інституцій держави у принцип забезпечення суспільства управлінськими послугами. Це забезпечить виконання державою юридичних обов’язків, спрямованих на створення належних умов та необхідних для ефективної реалізації задіяними в інноваційній сфері суб’єктами своїх законних прав та інтересів. Тому переважна більшість службовців у системі державного управління має тісно взаємодіяти із зовнішнім середовищем (дорадчими інститутами, інноваційними центрами, дослідними й аналітичним установами), що створить умови для розробки, впровадження ефективних регуляторних засобів і методів стимулюючого впливу на суб’єктів підприємницької діяльності.

Чинне податкове законодавство України не мотивує суб’єктів господарювання інвестувати капітали в легальну економіку [2, с. 16]. За оцінками експертів, загальне податкове навантаження в Україні майже вдвічі перевищує цей показник у групі країн, до якої вона належить за показником ВВП на душу населення, що призводить до приховування реальних обсягів економічної діяльності та виведення її у тінь.

Визначальним чинником детінізації економіки має стати продовження широкомасштабної податкової реформи, спрямованої на зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи для інноваційних підприємств, посилення фіскального контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізації витрат виконання й адміністрування податкового законодавства. Загальна кількість податків та обов’язкових платежів, їхній розмір мають бути обмеженими, особливо для інноваційного бізнесу, що має позитивно вплинути на пожвавлення активності в інноваційній сфері.

Розробка економічної стратегії розвитку інноваційної сфери вимагає забезпечення реалістичної та об’єктивної оцінки досягнень у здійсненні соціально-економічних завдань та наявних ресурсів і можливостей для подальшого виробництва інновацій. Реалізація пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки здійснюється не в межах єдиної національної програми, а методологічно передбачає цілий ряд окремих державних науково-технічних программ. Вважаємо, вагомим недоліком сучасної інноваційної політики в Україні є намагання проводити її для дуже широко окресленої інноваційної сфери.

Література
  1. Краснокутська Н. В. Інноваційний менеджмент: Навч. посіб. для студ. екон. спец. / Н.В. Краснокутська. — К.: КНЕУ, 2003. — 504 с.

  2. Пустовійт Р. Ф. Вплив державної політики на процес інституційних змін / Р.Ф. Пустовійт // Економічна теорія. — 2006. — № 1. — С. 13—23.

УДК 322:330.341.1

В. Д. Боднарчук, здобувач кафедри державного

управління та місцевого самоврядування,

Академія муніципального управління

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНО-ІННОВАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ НА РЕГІОНАЛЬНОМУ РІВНІ

Сьогодні вже всім ясно, що забезпечення перспектив соціального розвитку регіонів країни і структурних економічних перетворень у рамках довгострокової стратегії можливе лише за наявності адекватного рівня розвитку інноваційної активності в реальному секторі економіки. Державне регулювання в інвестиційно-інноваційній сфері регіону повинне бути націлене на рішення конкретних задач по переходу до політики активного розвитку науково-технологічного потенціалу, створення ефективної інфраструктури науки, що забезпечує проведення наукових досліджень на світовому рівні і подальшу трансформацію їх результатів у комерційно реалізовані технології, конкурентоздатні товари і послуги.

Держава прагне перевести економіку на інноваційні рейки, наблизити вітчизняних інвесторів до вітчизняних технологій, враховуючи при цьому соціальну значущість конкретних проектів. Не маючи коштів для серйозних вкладень з держбюджету, органи влади проте можуть достатньо активно впливати на інноваційний процес, створювати «сприятливий» клімат — законодавчий, податковий, кредитний, страховий [2, с. 86].

Державне регулювання інвестиційно-інноваційних процесів на регіональному рівні, як відзначають багато вчених, є однією з головних умов функціонування економіки в ринкових умовах. Декларована в основних документах головна задача держави в сучасних умовах полягає в захисті свободи особи, власності і підприємництва [1, с. 85]. Держава повинна уміти працювати в умовах ринку, для чого їй необхідно розробляти стратегію збереження і розвитку науково-технічного й інноваційного потенціалу регіонів країни.

Першим пріоритетом її здійснення практично всі дослідники вважають створення відповідних організаційних структур, які могли б контролювати і управляти інвестиційно-інноваційною діяльністю. З подібним підходом не можна повністю погодитися. На наш погляд, збільшення числа організаційних структур, що здійснюють регулювання інвестиційно-інноваційної діяльності, приводить до її уповільнення за рахунок збільшення часу бюрократичних узгоджень і збільшення частини коштів, призначених для утримання апарату цих організацій.

Необхідно змінити політику фінансових інститутів, що функціонують у регіонах і, перш за все, банківської системи, яка на теперішній час не тільки не сприяє розширенню масштабів інвестиційно-інноваційної діяльності, але і багато в чому зумовлює її скорочення.

В основі державного регулювання, на думку С. С. Герасименко [3, с. 156], повинні лежати: соціально-економічні і науково-технічні прогнози державної політики у сфері фінансів, цін, грошового обігу, відтворювальної, структурної політики і др.; державні, загальноекономічні і ринкові регулятори; державні і регіональні програми, засновані на балансах і моделях оптимізації економічних процесів; державні замовлення і сучасні контрактні системи; індикативні механізми і регулятори діяльності державних підприємств і організацій і інших форм власності; механізм інтеграції регуляторів і структур.

Даний перелік свідчить про те, що без загальної макроекономічної стабілізації здійснити збільшення масштабів інвестиційно-інноваційної діяльності, рівно як і підняти зацікавленість усіх її учасників, не вдасться. Самі по собі приведені параметри нічого не коштують. Проте за їх допомогою можна оцінити стан економічної системи, порівняти його із станом інших аналогічних систем і розробити відповідні рекомендації по зміні стану в перспективному періоді.

В зв’язку з цим особливо важливо сформувати органи державної влади, які могли б реально на практиці здійснювати наступні функції [1, с. 86]: акумуляція коштів на наукові дослідження і інновації; координація інноваційної діяльності; стимулювання інновацій, конкуренції в даній сфері, страхування інноваційних ризиків, введення державних санкцій за випуск застарілої продукції; створення правової бази інноваційних процесів, системи захисту авторських прав інноваторів і охорони інтелектуальної власності; кадрове забезпечення інноваційної діяльності; формування науково-інноваційної інфраструктури; інституційне забезпечення інноваційних процесів у галузях державного сектора; регіональне регулювання інноваційних процесів; регулювання міжнародних аспектів інноваційних процесів.

В цілому з приведеним переліком можна погодитися, хоча пріоритети в ньому виставлені не цілком вірно. Реалізацію цих напрямів на практиці треба починати з підвищення статусу інвестиційно-інноваційної діяльності. Для цього необхідно збільшити обсяги фінансування інноваційної сфери і створити умови, стимулюючі її функціонування, у тому числі і за рахунок податкових пільг, аж до повного звільнення учасників інноваційної діяльності від оподаткування. Необхідно розуміти, що на теперішній час регіональна влада не може підтримати інвестиційно-інноваційну діяльність і не має нагоди реально її здійснювати. Слід змінити систему формування бюджету, щоб дати місцевим органам влади можливість стимулювання інноваційної діяльності (правда і в цьому випадку важко чекати істотних змін, оскільки пріоритет віддаватиметься поточним інтересам регіону, а не перспективним можливостям його розвитку).

Література

  1. Бойко О. О. Проблеми інноваційного розвитку в промисловості України / О.О. Бойко // Економіст . — 2004. — № 5. — С. 82—89.

  2. Вишивана В. М. Управління інвестиційною діяльністю в Україні / В. М. Вишивана // Фінанси України . — 2004. — № 10. — С. 82—88.

  3. Герасименко С. С. Статистична оцінка інвестиційної привабливості регіонів / С. С. Герасименко // Актуальні проблеми економіки. — 2006. — №12. — С. 155—159.

УДК 336.774

Л. А. Бондаренко, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи,

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

МІКРОКРЕДИТУВАННЯ ЯК ОДНА З ПЕРСПЕКТИВНИХ ФОРМ ІНВЕСТУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВ МАЛОГО ТА СЕРЕДНЬОГО БІЗНЕСУ

Малі та середні підприємства (МСП) в розвинених країнах складають важливий сектор національних економік. Якщо великі підприємства визначають рівень науково-технічного потенціалу країни, то МСП, будучи найбільш масовою формою ділового життя, забезпечують соціально-економічну стабільність розвитку. Сектор МСП відрізняється підвищеною динамічністю, здатністю до швидкого створення нових виробництв і генерації нових робочих місць.

За умов дестабілізації сучасної економіки України, обмеження фінансових ресурсів, саме суб’єкти підприємницької діяльності, які не вимагають великих стартових інвестицій, мають швидке обертання ресурсів, спроможні при певній підтримці найбільш швидко й економічно доцільно вирішувати проблеми демонополізації, стимулювати розвиток економічної конкуренції. Ось чому вирішення проблем, пов’язаних із інвестиційним кредитуванням саме цього сектору, є найбільш необхідною складовою розвитку сучасної економіки.

Якщо крупний бізнес в Україні вже отримав альтернативу банківським кредитам у вигляді самостійного виходу на ринки запозичень, а також приватне або публічне розміщення акцій, то малий бізнес може сподіватися тільки на мікрокредитування.

Мікрофінансування як концепція кредитування з’явилося в сімдесятих роках минулого століття в Бангладеш, як альтернатива традиційним банківським позикам для дрібних підприємців, які потребували невеликі (не вигідні для банку) кошти та не могли надати заставу і звітність.

Статистика неплатежів саме за невеликими кредитами набагато нижче, ніж по автокредитам або іпотеці. Як вважають фахівці, в майбутньому мікрокредитування буде розвиватися хоча б тому, що для банків воно безпечніше, ніж інші види кредитів [1].

Пропонуємо комерційним банкам надавати кредити для ведення бізнесу малим підприємцям за наступною схемою (рис.).

На початковому етапі, після звернення позичальника, банк розглядає можливість надання позички та визначає параметри кредиту.

Оскільки МСП, як правило, не мають достатнього матеріального забезпечення за кредитними зобов’язаннями, обов’язковою умовою надання мікропозички є наявність поручителя.

Якщо позичальник виконує всі вимоги кредитної угоди — своєчасно сплачує відсотки та погашає кредит, то йому надається можливість перейти на кращі умови кредитування наступного разу. Тобто, буде запропонована менша відсоткова ставка, більша сума кредиту, більший термін кредитування. У випадку, коли позичальник не дотримується умов кредитної угоди, йому буде відмовлено в подальшому кредитному обслуговуванні.

Пропонуємо ввести колективну відповідальність за невиконання умов кредитної угоди — в подальшому втрачає можливість користуватися позичками не лише позичальник, але і його поручитель. Як свідчить досвід зарубіжних банків — це дієвий механізм психологічного впливу на позичальника.

Відзначимо, що за світовими мірками існуючі в українських банках мікрокредити — далеко не «мікро». Адже в країнах, що розвиваються, на які сьогодні припадає пік дрібного кредитування, люди займають $ 100, $ 50 і навіть $ 5. В Україні цю нішу освоюють кредитні спілки. До нашої країни подібна послуга прийшла з Польщі. Там ще в 1990-х рр. почали розвиватися так звані «хвільовкі» — мікроссуди до зарплати у 20—50 злотих (від $ 7) [1].

Рис. Алгоритм здійснення мікрокредитування (авторський підхід)

Таким чином, мікрофінансування комерційними банками МСП стане дієвим фінансовим інструментом активізації інвестиційної діяльності в Україні.

Література
  1. Ормоцадзе М. Приятные мелочи. Мини-ссуды могут стать хитом 2010 финансового года // Фокус. — 2010. — № 1. — Режим доступу до журн.: http://focus.ua/economy/91547

УДК 336. 76

О. В. Боришкевич, канд. екон. наук, доц.

кафедри менеджменту банківської діяльності

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

НЕОБХІДНІСТЬ МОДЕРНІЗАЦІЇ РИНКУ КАПІТАЛІВ В УКРАЇНІ

Погіршення ситуації на світових фінансових ринках не стимулює інвесторів до здійснення ризикових операцій. Їх увага зосереджується на якості інвестиційного клімату. Місце України у міжнародних рейтингах погіршується (табл.) [1]. Інвестори повинні чітко розуміти порядок введення і виведення своїх коштів, а також пріоритети інвестиційної політики України. Пріоритетами інвестиційної політики України має бути спрямованість на розвиток довгострокового та взаємовигідного співробітництва та недопущення використання економіки України для короткострокових («гарячих») інвестицій, які розхитують валютний ринок та створюють дисбаланс в економіці. Для досягнення цих цілей необхідне впровадження різноманітних шляхів здійснення іноземних інвестицій в Україну та модернізація ринків капіталів.

Таблиця

МІСЦЕ УКРАЇНИ В МІЖНАРОДНИХ РЕЙТИНГАХ (ПОЗИЦІЯ У РЕЙТИНГУ)

Показник

2006

2007

2008

2009

Рейтинг ведення бізнесу

124 позиція
з 155

118 позиція
з 179

139 позиція
з 178

145 позиція
з 181

Індекс глобальної конкурентоспроможності економіки

69 позиція
з 125

73 позиція
з 131

72 позиція
з 134

82 позиція
з 133

Рейтинг конкурентоспроможності

46 позиція
з 55

46 позиція
з 55

54 позиція
з 55

54 позиція
з 56

Індекс корупційності

99 позиція
з 163

118 позиція
з 180

134 позиція
з 180

146 позиція
з 180

Індекс економічної свободи

99 позиція
з 157

125 позиція
з 161

133 позиція
з 157

152 позиція
з 179

Оскільки ринки капіталу в Україні розвиваються фрагментарно та недостатньо виконують основні свої функції постала необхідність розробки та впровадження документу для забезпечення проведення ефективної державної інвестиційної та інноваційної політики. Таким документом стала Концепції Державної цільової економічної програми модернізації ринків капіталу в Україні.

Відповідно до Концепції, модернізація ринків капіталу в Україні передбачає: переведення усіх попередніх випусків цінних паперів з документарної форми у бездокументарну; дематеріалізацію обігу цінних паперів; модернізацію торгової, облікової та розрахункової інфраструктури; виникнення та надійне функціонування регульованих ринків: емісійних цінних паперів (у тому числі державних та муніципальних); похідних фінансових інструментів (деривативів) [2].

Крім того слід відзначити, що Концепцією передбачено перехід до консолідованого нагляду за ринками капіталу, тобто створення так званого «мегарегулятора», який здійснюватиме функції державного нагляду за ринком цінних паперів, ринком фінансових послуг і діяльністю банків. З іншого боку, в Концепції передбачено поступову передачу саморегулюючим організаціям частини регуляторних повноважень Державної комісії з цінних паперів і фондового ринку, а також перехід до добровільного рейтингування цінних паперів — при одночасному підвищенні вимог до професійних учасників ринку [2]. Особливо слід зважати на те, що дію цього документу неодноразово призупиняли та вводили знову, що свідчить про відсутність єдиного підходу у здійснення інвестиційної та інноваційної політики в Україні [3, 4].

Потребує швидкого вирішення і ситуація, при якій фондовий ринок не має впливу на інвестиційні, валютно-курсові та грошові процеси в економіці країни. Існує необхідність створення біржового інноваційного ринку для залучення інвестицій у компанії малої та середньої капіталізації, а також надасть можливість компаніям інноваційного сектору можливість проводити IPO та вторинні торги на фондовому майданчику.

Крім того, нагальним є вирішення питання захисту прав інвесторів, особливо в контексті рейдерства, втрати реєстрів, що спонукає інвесторів виводити свої капітали з України. До потенційних загроз для фінансової безпеки країни від неконтрольованого виведення капіталів та інших активів за межі України можна віднести: перетворення України на кредитора зарубіжних економік; дефіцит ресурсів для фінансування власних проектів розвитку; формування маси «гарячих» грошей, які створювати загрозу девальвації гривні та зростанню інфляції; внаслідок «втечі капіталу» збільшуються масштаби тіньової економіки в країні та призводять до скорочення фінансового та інвестиційного потенціалів України.

Література

1. Місце України в міжнародних рейтингах: .gov.ua/index

2. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 8.12.2007 р. № 976-р Про схвалення Концепції Державної цільової економічної програми модернізації ринків капіталу в Україні. — http://www.zakon.rada.gov.ua

3. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 27 лютого 2008 р. № 349-р Про визнання таким, що втратило чинність, розпорядження Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. № 976. http://www.zakon.rada.gov.ua

4. Указ Президента України від 29 вересня 2008 року № 872/2008 Про визнання таким, що втратив чинність Указ Президента України від 24 березня 2008 року № 257. http://www.zakon.rada.gov.ua

УДК 336.7

О. А. Брегеда, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СТИМУЛЮВАННЯ КАПІТАЛІЗАЦІЇ БАНКІВ ЯК ПЕРЕДУМОВА ІНВЕСТИЦІЙНОГО КРЕДИТУВАННЯ ЕКОНОМІКИ

Підвищення рівня капіталізації банківської системи України є ключем до забезпечення її стабільності та посилення стійкості проти негативного впливу кризових явищ на фінансовому ринку. Нарощування банківського капіталу за рахунок надходження додаткових коштів забезпечує вирішення важливих проблем збільшення ресурсів банків, що мають довгостроковий характер, покращення фінансової стабільності банків, збільшення рівню довіри клієнтів до банків, що в свою чергу сприятиме зростанню доходів банків, припливу додаткових ресурсів у банківську систему, які поряд із власним капіталом банку стануть важливим джерелом інвестування реального сектору економіки.

В Україні до кризи спостерігалася ситуація поступового зниження такого важливого показника в діяльності банків як рівень адекватності регулятивного капіталу (за період 2002—2008 рр. даний показник знизився з 20,7 % до 13,6 %). Тому банки увійшли в кризу ослабленими і були вимушені вживати негайних заходів для стабілізації своєї діяльності. Така ситуація склалася в результаті випереджаючої зміни динаміки активів банків над зростанням регулятивного капіталу. В зв’язку зі зростанням курсу іноземної валюти наприкінці 2008 року активи банків номіновані в іноземній валюті, ще збільшились, що призвело до подальшого зниження рівня адекватності регулятивного капіталу, який номінований у національній валюті.

Важливість нарощування власного капіталу банків як джерела довгострокових ресурсів і чинника для виконання цілого спектру економічних нормативів діяльності банків висуває на перший план завдання розробки механізмів збільшення капіталу та системи стимулів для їх реалізації.

Безпосередньо стимуляційного механізму нарощування перш за все основного капіталу банків, включаючи фіскальні стимули, поки що не розроблено. В той же час економічними важелями нарощування банківського капіталу могли б стати:

— зменшення інших економічних нормативів з високим рівнем капіталізації. Наприклад, банк з рівнем адекватності регулятивного капіталу в 15 % та 90—100 % питомою вагою основного капіталу в його загальному обсязі може мати нижчі вимоги до рівня валютної позиції чи кредитного ризику на одного позичальника, ніж банк з показником Н2 в 10 % та питомою вагою основного капіталу в 50 % від його загальної маси;

— зниження норм відрахувань до фонду гарантування вкладів при зростанні рівня капіталізації банку;

— послаблення вимог щодо співвідношення основного і додаткового капіталів та рівня субординованого боргу при зростанні платоспроможності банку та посилення цих вимог при зниженні його платоспроможності. Для цього треба відновити розрахунок адекватності основного капіталу банків Н3;

— зменшення податкового навантаження при зростанні рівня капіталізації банку та встановлення фіскальних стимулів реінвестування дивідендів та прибутків на збільшення капіталів банків.

Найбільш вагомими чинниками нарощування капіталів банків вважаються внутрішні системи стимулювання працівників, спрямовані на підвищення ефективності діяльності та збільшення статутного капіталу. Дослідження та практичне використання таких систем отримало широке застосування в західній економічній теорії та практиці ринкового господарювання.

Всі системи внутрішнього фірмового або банківського стимулювання нарощування капіталів можливо розділити на дві основні підгрупи:

— стимулювання нарощення акціонерного капіталу;

— заохочення підвищення прибутковості діяльності як джерела збільшення обсягу власного капіталу банків.

У першому варіанті стимулюється навіть не саме збільшення статутного капіталу, а зростання ефективності діяльності працівників банку шляхом надання їм можливостей придбання акцій банку за пільговими цінами, в результаті чого зростає прибуток та рівень ринкової капіталізації внаслідок зростання курсу акцій банку.

Вільям Стрехем у виданні «Оплата по результату» наводить наступну статистику щодо різних програм участі у капіталі американських компаній за результатами огляду 308 організацій:

  • надання опціонів на придбання акцій — 82,3 % компаній;

  • розповсюдження акцій — 14 % компаній;

  • розповсюдження обмежених в обігу акцій — 10,6 % компаній;

  • відкладені виплати з конвертацією в акції — 5,3 % компаній;

  • участь у прибутках — 2,7 % компаній;

  • преміювання в умовних одиницях — 1,7 % компаній.

Наведені там же результати дослідження американських компаній засвідчили, що відсоток компаній, які використовують програми участі в капіталі, збільшився за сім років з 5 % до 18 %. Для запровадження мотиваційного механізму нарощування акціонерного капіталу банків та компаній необхідно розробити відповідний закон, де чітко визначити порядок надання опціонів чи використання інших інструментів при придбанні та продажу працівниками акцій свого банку, податкові стимули цього процесу, правовідносини між акціонерами та інші аспекти системи заохочення працівників на основі розподілу акцій банку чи компанії. Дані заходи будуть стимулювати нарощування капіталу банку, зростання ефективності його використання та стануть важливим джерелом розвитку інвестиційного процесу в Україні.

Література

1. Оплата по результату: Под общ. ред. П. Чингоса. — М.: Диалектика, 2004. — 232 с. 

УДК 336.777:624

І. Г. Брітченко, д-р екон. наук, проф.,

завідувач кафедри грошового обігу і кредиту,

Полтавський університет споживчої кооперації України

ВИКОРИСТАННЯ АКРЕДИТИВУ ДЛЯ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ В БУДІВНИЦТВІ

В сучасних економічних умовах актуальним є подальший пошук ефективних механізмів стимулювання будівництва в Україні. Особливо актуальним є пошук таких механізмів для будівництва багатоквартирного житлового фонду.

Внаслідок економічної та фінансової кризи значно скоротилися обсяги споживчого кредитування комерційними банками України, котре становили до 90 % розміру всіх інвестицій приватних забудовників. Пошук ефективних механізмів інвестування житлового будівництва також є актуальним внаслідок чисельних зловживань з фінансовими ресурсами забудовників при інвестуванні будівництва багатоквартирного житлового фонду. Вирішення зазначеного питання є важливим не тільки для розв’язання соціальних потреб громадян у новому житлі, але і з огляду на те, що збільшення обсягів будівництва — надійний та ефективний чинник відновлення та розвитку економіки будь-якої країни.

Зазначене завдання може бути вирішено шляхом використання банківських гарантій у вигляді безвідзивного, підтвердженного та покритого документарного акредитиву при інвестуванні заощаджень фізичних осіб у будівництво житлового фонду. Акредитив — договір, що містить зобов’язання банку-емітента, за яким цей банк за дорученням клієнта (заявника акредитива) або від свого імені проти документів, які відповідають умовам акредитива, зобов’язаний виконати платіж на користь бенефіціара або доручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж [1]. При цьому найбільш доцільним представляється використання револьверного акредитиву. Револьверний акредитив у будівництві житла — це 3-х сторонній договір який укладається між замовниками (фізичні особи), банком та забудовниками (будівельні компанії), у якому зазначається що будівництво відбуватиметься певними етапами через відповідні проміжки часу і за певну суму коштів [1]. Окремі переваги акредитивних форм розрахунків та їх роль у мультиплікаційних процесах раніше висвітлювались вітчизняними науковцями [2].

З організаційно-правової точки зору для реалізації можливостей використання банківських акредитивів для активізації інвестиційного процесу в будівництві житла доцільно використовувати кооперативи забудовників. Відповідно до Закону України «Про кооперацію» [3] та Закону України «Про споживчу кооперацію» [4], кооператив — це юридична особа, утворена фізичними або юридичними особами, які добровільно об’єдналися на основі членства для ведення спільної господарської та іншої діяльності з метою задоволення своїх економічних, соціальних та інших потреб на засадах самоврядування. Метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Суттєвою перевагою кооперативу є той факт, що кожен член кооперативу незалежно від розміру внеску має один голос. Тобто працює принцип: одна квартира — один голос (аналогічно житловому кондомініуму). Утворений фізичними особами кооператив в договорі з будівельною компанією повинен зафіксувати револьверний акредитив як форму розрахунків. Відповідно до умов акредитиву уповноважений банк набуває прав і обов’язків контролю за цільовим використанням інвестиційних ресурсів відповідно до кошторису будівельних робіт та календарним графіком будівництва.

Використання акредитиву для активізації інвестиційного процесу в будівництві має незаперечні переваги для замовників — фізичних осіб, банків та держави. Перевагами для замовників-фізичних осіб є наступні:

  • можливість усунення ризиків нецільового використання грошей забудовником та унеможливлення зловживань фінансовими ресурсами;

  • наявність можливості поетапного здійснення внесків, або часткового нарахування відсотків на тимчасово вільні ресурси за умов внесення повного розміру вартості майбутнього житла;

  • зменшення розміру відсотків за споживчий кредит унаслідок появи реальної застави у вигляді майбутніх гарантованих банком майнових прав на фактично виконані будівельні роботи.

Основними перевагами використання акредитиву при активізації інвестиційного процесу в будівництві для комерційного банку є:

  • можливість просування на ринок нових банківських продуктів;

  • можливість отримання додаткових доходів та підвищення рентабельності банку за рахунок надання банківських гарантій по акредитиву без відволікання ресурсів від кредитних операцій;

  • розширення можливостей банку по кредитуванню внаслідок розширення заставної бази та підвищення фінансової дисципліни позичальників;

  • створення умов для розширення клієнтської бази банку.

Основними перевагами використання акредитиву при активізації інвестиційного процесу в будівництві для держави є:

  • створення передумов для стимулювання будівельної галузі;

  • унеможливлення зловживань з фінансовими ресурсами забудівельних компаній;

  • подальший розвиток банківської системи України.

Література
  1. Аккредитивы, документарное инкассо, банковские гарантии. — Швейцария: Швайцерише Кредитанштальт, 1989. — 148 с.

  2. Бритченко И. Г. Региональные аспекты банковского рынковедения. — Донецк: ДонГУЭТ им. М. Туган-Барановского, 2003. — 291 с.

  3. Закон України № 2266-XIIвід 10.04.92 «Про споживчу кооперацію» // Відомості Верховної Ради. — 1992. — № 30. — Ст. 414.

  4. Закон України від 18.09.1991р. № 1560-XII «Про інвестиційну діяльність» // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 47. — С. 646.

УДК 336.531.2

А. Є. Буряченко, канд. екон. наук, доц.,

докторант кафедри фінансів

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

Інвестиційна складова місцевих бюджетів

Недостатність фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування вимагає спрямування бюджетних видатків переважно на вирішення поточних завдань і проблем. У таких умовах, на наш погляд, недостатньо уваги приділяється виділенню бюджетних асигнувань з місцевих бюджетів на здійснення інвестиційних проектів. Це призводить до накопичення наявних проблем і можливості виникнення кризового стану в майбутньому, подолання якого потребуватиме значно більших фінансових ресурсів. З огляду на це, зниження обсягів бюджетних інвестицій до меж, які є меншими від суми зношення основних фондів, розглядається як серйозна загроза не тільки подальшому економічному зростанню, а й своєчасному виконанню поточних зобов’язань.

Інвестиційна складова місцевих бюджетів — це сукупність фінансових ресурсів відповідного бюджету, що спрямовується на формування довгострокових активів відповідної територіальної одиниці з метою отримання економічного та соціального ефектів у майбутньому (введення в дію нових будівель, споруд, придбання транспортних засобів, обладнання, предметів довгострокового користування, нематеріальних активів, проведення їхнього капітального ремонту, реконструкції, модернізації та реставрації, придбання і капітальне поліпшення землі, а також надання капітальних трансфертів тощо).

Сучасна роль бюджетних інвестицій в економічній системі базується на здатності здійснювати три головні функції: 1) створення й відновлення основних фондів для виробництва суспільно важливих товарів і послуг; 2) перерозподіл інвестиційних ресурсів в економічній системі; 3) стабілізація економіки (рис.).

Рис. Функції та інструменти бюджетних інвестицій.

З огляду на перелік завдань, які вирішуються за допомогою бюджетних інвестицій, та з метою більш детального з’ясування ролі бюджетних інвестицій у соціально-економічному розвитку та дослідження їхніх зв’язків із джерелами фінансування досить слушна думка українського науковця Малиняка Б.С., яким запропоновано виділяти інвестиції, що спрямовуються у бюджетний сектор, у розбудову інфраструктури, для забезпечення соціального захисту населення, в реальний сектор економіки та на інші цілі [1, с.7].

Прийнята в травні 2007 р. Концепція реформування місцевих бюджетів [2] передбачала посилення інвестиційної складової місцевих бюджетів, а саме:

  • удосконалення порядку та умов надання субвенцій для реалізації інвестиційних проектів і визначення системи моніторингу та аналізу використання таких субвенцій;

  • надання субвенцій для реалізації інвестиційних проектів на засадах конкурентності та фінансової участі місцевих бюджетів у їх реалізації з урахуванням таких критеріїв;

  • економічна ефективність досягнення цілей проекту із залученням мінімального обсягу бюджетних коштів для його реалізації;

  • спрямованість субвенцій на створення, приріст чи оновлення основних фондів комунальної форми власності;

  • рівень забезпечення адміністративно-територіальної одиниці об’єктами соціально-культурної сфери;

  • забезпечення інвестиційних програм, строк виконання яких перевищує бюджетний період, необхідними коштами з державного та місцевих бюджетів для завершення їх виконання;

  • програмний підхід до здійснення видатків для реалізації інвестиційних проектів згідно із затвердженими програмами соціально-економічного розвитку відповідної адміністративно-територіальної одиниці;

  • сприяння утворенню фондів регіонального розвитку з метою надання фінансової допомоги для розвитку соціальної та інженерної інфраструктури;

  • удосконалення процедури здійснення запозичень до місцевих бюджетів для забезпечення ефективності механізму фінансування органами місцевого самоврядування пріоритетних напрямів соціально-економічного розвитку;

  • активізація роботи органів місцевого самоврядування, спрямованої на підвищення ефективності використання бюджетних коштів;

  • запровадження міжнародних стандартів фінансової і статистичної звітності для проведення незалежної фінансової експертизи та зовнішнього аудиту на місцевому рівні.

Ці заходи дозволять значно розширити повноваження місцевих органів влади у здійсненні фінансування капітальних вкладень на місцевому рівні. При цьому буде дотримано одне з головних правил бюджетного інвестування: обсяг бюджетних інвестицій має бути не меншим від суми зниження вартості основних фондів за умови незмінності обсягу заборгованості відповідного бюджету.

Література

  1. Малиняк Б. С. Інвестиційна складова державного та місцевих бюджетів України: Автореф. дис. канд. екон. наук: 08.00.08 — гроші, фінанси і кредит / Б. С. Малиняк; Терноп. нац. екон. ун-т. — Т., 2007. — 20 с.

  2. Про схвалення Концепції реформування місцевих бюджетів: Розпорядження Кабінету Міністрів України від 23.05.07 № 308-р / http://www.zakon.rada.gov.ua/

УДК 336.012.23

І. П. Васильчук, канд. екон. наук, доц.

кафедри фінансів,

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ПОСИЛЕННЯ РОЛІ ІНСТИТУЦІОНАЛЬНИХ ЧИННИКІВ РОЗВИТКУ ЕКОНОМІКИ ЯК ТЕНДЕНЦІЯ ОСТАННІХ РОКІВ

Розвиток будь-якого суспільства багато в чому здійснюється за рахунок розвитку соціальних інститутів. Найвірніший критерій зрілості суспільства — різноманіття і розвиненість існуючих у ньому соціальних інститутів, здатних надійно, стійко, на професійному рівні задовольняти різноманітні потреби індивідів і соціальних груп і ефективно регулювати їх поведінку. Все вищенаведене можна в повній мірі віднести і до економіки будь-якої країни, зокрема і до сфери її фінансів. Жодна сучасна економіка не може існувати без відповідних інститутів і поза процесів інституціоналізації.

Слід розуміти, що існуючі інститути не є щось один раз задане і незмінне — зміни, які відбуваються і в суспільстві, і в економіці неминуче ведуть як до їх трансформації, так і до виникнення нових інститутів і інституційних форм. Процеси і події останніх років — глобалізація та світова фінансова криза — змінюють методи регулювання і важелі впливу на економіку, примушуючи їх пристосовуватися до нових обставин. Одним з чинників подальшого прогресивного розвитку економіки країни є її інституціоналізація.

Існують декілька визначень категорії «інституціоналізація», які розглядають її з різних боків і дозволяють сукупно зрозуміти сутність явища якнайкраще. Так, за першим тлумаченням, інституціоналізація є процесом визначення і закріплення як соціальних, так і економічних норм, правил, статусів і ролей, приведенням їх у систему, здатну діяти у напрямі задоволення деякої суспільної або економічної потреби. Інституціоналізація — це заміна спонтанної і експериментальної поведінки на передбачену, яка очікується, моделюється, регулюється. За другим визначенням інституціоналізація — це процес, коли якась суспільна потреба починає усвідомлюватися як загально соціальна або загальноекономічна, а не приватна, і для її реалізації в суспільстві встановлюються особливі норми поведінки, готуються кадри, виділяються ресурси. За третім визначенням, яке найліпше відбиває сутність інституціоналізації фінансів, інституціоналізація — це поступовий перехід до домінування інституційних інвесторів над індивідуальними інвесторами на фінансових ринках. Вважається, що інституціоналізація фінансових ринків характерна для високорозвинутих країн.

Проведений аналіз публікацій у спеціалізованих виданнях дозволяє зробити наступні висновки: по-перше, у світовій економіці під впливом фінансової кризи та процесів глобалізації посилюються тенденції до підвищення ролі регулювання економіки і необхідності втручання в ринкові механізми. Так, ЄС працює над заснуванням системи нових єдиних регуляторних органів, які будуть контролювати діяльність банків, страхових компаній і фінансових ринків з метою недопущення повторних глобальних криз. Країни ЄС пропонують наділити цих регуляторів більш широкими повноваженнями, у тому числі впливати на діяльність тих фінансових інститутів, які не дотримуються норм, та втручатися у справи компаній з метою прийняття антикризових рішень. Нова система регулювання, включаючи Європейське управління системних ризиків, до якої увійдуть представники центробанків і національних регуляторів, забезпечить однакове виконання ринкових законів ЄС у всіх країнах блоку і посилить нагляд у всіх 27 державах Союзу. По — друге, в останні роки в світі під впливом глобалізації з’явилися нові фінансові інститути — Фонди суверенного багатства, які займаються інвестуванням національних коштів у прибуткові проекти по всьому світу і як вагомі інвестори отримують право впливати на національні економіки через підконтрольні компанії. По-третє, пошук нових джерел доходу та методів запобігання ризиків зумовлює трансформацію вже існуючих фінансових інститутів і появу їх нових форм, інструментів і методів.

Все вищенаведене свідчить, що світова економіка тяжіє до систематизації, уніфікації методів регулювання і створення нових інститутів, що підтверджує тезу про посилення процесів інституціоналізації. Україну не оминули як процеси глобалізації, так і процеси інституціоналізації, що проявляється у посиленні ролі інституціональних інвесторів на фінансових ринках. Післякризовий період для вітчизняної економіки буде характеризуватися тим, що постачальниками необхідних фінансових ресурсів будуть все більше не банківські установи, а інші різноманітні інституціональні інвестори — фонди прямих інвестицій, хедж-фонди, фонди спільного інвестування, інвестиційні банки тощо. Очікується, що у 2010 році міжнародні фінансові організації готові інвестувати у вітчизняну економіку 2 млрд дол, хедж-фонди — 500 млн дол, закордонні фонди прямих інвестицій — 5 млрд дол, вітчизняні фонди прямих інвестицій — 1,5 млрд дол, російські та східні інвестори — 3 млрд дол. Відповідно, ці фінансові інститути і будуть визначати стратегію і тактику розвитку підконтрольних компаній, оскільки вони націлені на інвестування у пакети акцій не менш, ніж «блокуючий».

Таким чином, розвиток інститутів, зокрема фінансових, призводить до появи нових «правил гри» для всіх учасників фінансового ринку і до зміни методів, форм і правових норм регулювання фінансових відносин, до зміни фінансових інструментів і способів фінансування. На фінансовому ринку поступово з’являються і починають домінувати інституціональні інвестори, які змінюють умови фінансових відносин між суб’єктами фінансового ринку. В результаті оформилося нове явище — інвестиційне співтовариство, яке визначає характер фінансових відносин між позичальниками і постачальниками фінансових ресурсів, зокрема висуваються вимоги до умов розподілу прибутку, норми дохідності капіталу, вимірників ефективності тощо

Загалом процеси інституціоналізації, які супроводжують становлення і суспільства і економіки, підштовхують їх розвиток і по мірі подальшого розвитку дія інституціональних чинників посилюється.

УДК 338.075.8

Г. В. Верченко, асист. кафедри страхування,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СУТНІСТЬ ТА РОЛЬ СТРАХОВОГО МАРКЕТИНГУ

Серед понять, що стали ознакою сучасного бізнесу, особливе місце займає маркетинг. Слово «маркетинг» походить від англійського «Market getting» — засвоювання (захоплення, досягнення) ринку. Уперше застосували його американські фермери у 30-х роках ХХ століття. Офіційно ж термін «маркетинг» уперше запровадила Національна асоціація викладачів економіки США (1935 р.). Згодом термін вживається дедалі ширше і на сьогодні є одним із домінуючих і найбільш уживаних в умовах ринкової економіки [2].

В літературі налічується понад 2000 визначень маркетингу. Кожне з них відображає його призначення, функції, основний зміст. За визначенням Ф. Котлера, це «вид людської діяльності, спрямованої на задоволення потреб за допомогою обміну», а також «соціальний і управлінський процес, за допомогою якого окремі особи і групи осіб задовольняють свої потреби за допомогою створення товарів і споживчих цінностей і взаємного обміну ними» [3].

А. Скотт та Н. Уоршоу запропонували таке визначення маркетингу: «Маркетинг може бути визначений як «ті дії, які включені до постачання товару та послуг виробника до споживача» [4].

На думку Т. Левіта, маркетинг не слід ототожнювати з продажем товарів: «задачею маркетингу є постачання на ринок саме того товару, якого споживач дійсно потребує».

На думку Жан-Жака Ламбрена, маркетинг розглядається у трьох значеннях:

  • реклама, стимулятор збуту і нав’язування товарів споживачеві, тобто комплекс досить агресивних інструментів збуту, які використовуються для проникнення на ринки;

  • комплекс інструментів ринкового аналізу, таких як методи прогнозування обсягів продажу, імітаційні моделі, усілякі методи дослідження ринку, що застосовуються для глибокого і наукового аналізу потреб і попиту;

  • це архітектор споживачів суспільства, у якому слід безперервно створювати нові потреби, щоб продавати все більше і більше товарів.

Російський учений Г.Абрамішвілі вважає, що в найбільш загальному вигляді маркетинг можна визначити «як управлінську концепцію, яка забезпечує ринкову орієнтацію виробництва збутової діяльності фірми».

Львівські економісти Мороз Л.А. та Чухрай Н.І. запропонували таке визначення маркетингу: «Маркетинг — діяльність, спрямована на створення попиту та досягнення цілей підприємства через максимальне задоволення потреб споживачів».

Американська асоціація маркетингу оприлюднила таке визначення: «Маркетинг представляє собою процес управління та втілення задуму, ціноутворення, просування та реалізацію ідей, товарів та послуг через обмін, що задовольняє цілі окремих осіб та організацій».

Через процес управління вбачає сутність маркетингу Еванс Дж. Р.: «Маркетинг — це передбачення, управління та задоволення попиту на товари, послуги, організації, людей, території та ідеї через обмін». На нашу думку, дане визначення не досконале — воно не розкриває самої суті маркетингу.

Іншої думки дотримуються економісти Е. Дитхль та Х. Хершген, вбачаючи у маркетингу вираження орієнтованого на ринок управлінського стилю мислення, для якого характерні творчі, систематичні та агресивні підходи.

Відштовхуючись від вищеописаних визначень маркетингу, можна виокремити три підходи до визначення суті маркетингу: маркетинг як самостійний вид підприємницької діяльності; маркетинг як функція управління; маркетинг як сучасне бачення філософії бізнесу. Поєднаємо ці поняття.

Маркетинг як вид діяльності, спрямований на задоволення споживчих потреб, виконує основні функції: маркетингові дослідження, розробка стратегічного маркетингу, товарна, цінова, комунікаційна політика, політика розподілу і контроль маркетингової діяльності.

Маркетинг як філософія бізнесу означає перехід фірми від проектування та виробництва до збуту товарів — на задоволення потреб споживачів на таких принципах: орієнтування на споживача, його потреби і вимоги; гнучкість і досягнення поставленої мети; комплексний підхід до розробки маркетингових планів, спрямованих на довгострокову перспективу [1].

Маркетинг як функція менеджменту включає аналіз, планування, реалізацію і контроль заходів, спрямованих на формування та інтенсифікацію попиту на товари або послуги і збільшення прибутку.

Особливе місце в діяльності страхової компанії відводиться маркетингу — методу дослідження страхового ринку і впливу на нього з метою отримання компанією якомога більше прибутку. Дослідження сутності страхового маркетингу має бути засноване на тому, що страховий маркетинг націлений на встановлення взаємозв’язків між потребами страхувальників, особливостями та можливостями страховика. Страховий маркетинг через найбільш повне задоволення попиту страхувальників забезпечує досягнення цілей страховика і збалансований розвиток страхового ринку.

Ці особливості обумовлені насамперед економічною сутністю страхування, його соціально-економічною роллю і позицією в системі економічних відносин.

Література

1. Гаркавенко С. С. Маркетинг: Підручник. — К.: Лібра, 2002. — 712 с.

2. Осадець С. С. Страхування: Підручник. — Вид 2-ге, перероб. і доп. — К.: КНЕУ.

3. Котлер Ф. Маркетинг в третьем тысячелетии: Как создать, завоевать и удержать рынок / Пер. с англ. — М.: ООО «Изд-во АСТ», 2001. — 504 с.; 2002. — 599 с.

4. Бондаренко І. В., Зубицький В. І. Сучасний маркетинг (у схемах, малюнках, термінологічних поясненнях): Навчальний посібник — Донецьк: ТОВ «Юго-Восток, Лтд», 2002. — 354 с.

УДК 332.1(043.3)

Д. О. Ветвицький, здобувач кафедри

державного управління та місцевого самоврядування,

Академія муніципального управління

ІНВЕСТИЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОЛОГІЧНОЇ ОСВІТИ В КРАЇНІ

Необхідність конкретних досліджень екологічної свідомості населення викликана тим, що ефективність регіональної екологічної політики у великій мірі залежить від екологічної культури населення, специфіки екологічної свідомості і стереотипів поведінки. Крім того, вкладення коштів для проведення дослідження окремих екологічних реалій містить цінну інформацію про стан навколишнього середовища, джерела екологічного напруження, шляхи вирішення екологічних проблем.

Дослідження показало, що хоча екологічна ситуація в державі дуже складна і проблематична, населення реагує в першу чергу на кризу економіки — тяжке матеріальне становище здається небезпечнішим, ніж вплив на здоров’я несприятливої екологічної ситуації. Серед найактуальніших проблем, дошкульних і хворобливих для середньостатистичного жителя області, наші респонденти передусім визначили «низький рівень заробітної плати» [1, c. 58; 2, c. 14].

На сьогоднішній день проблеми безробіття, низькі грошові доходи населення, інфляція, ріст злочинності об’єктивно відсувають екологічні пріоритети на другорядний план. Про це свідчать і дані соціологічних досліджень: якщо ще 12 років тому питання екологічної безпеки для пересічного громадянина займали перше, або друге місце за важливістю, то тепер — екологічні проблеми турбують близько 20 % населення. Одностайно всі респонденти поставили їх на третій ранг важливості серед існуючих проблем. Отже, неспівпадіння, а в деяких випадках і протилежність економічних і екологічних цілей і інтересів багато в чому відображає конфлікт між традиційними матеріальними і екологічними потребами. Цей конфлікт і є однією із головних перешкод для досягнення потрібної цілі — стабільного розвитку, що полягає в необхідності поєднання економічного зростання з охороною навколишнього середовища.

Проблеми екології в свідомості населення виявляються тісно пов’язаними з проблемами здоров’я — критерієм екологічного добробуту. Негативний вплив на здоров’я несприятливих екологічних умов, не дивлячись на дефіцит інформації, «закритість» багатьох статистичних даних для населення чітко усвідомлюються ним. За проживання в екологічно небезпечних районах потрібно здійснювати компенсаційні виплати населенню.

Населення психологічно не готове до сприйняття нових екологічних стандартів поведінки, до усвідомлення того, що наші природні багатства не безмежні. В значній мірі це прогалини всієї системи інформаційного забезпечення екологічної освіти в країні. Хоча на важливість формування екологічної свідомості негайно наголошують у середньому 85 % опитаних, причому починати екологічну освіту бажано з дошкільних навчальних закладів. Так вважає переважна більшість респондентів (у середньому 74 %). Кожний п’ятий (21 %) пропонує розпочинати цю освіту у школі [3, c. 69].

Для збереження природних ресурсів і забезпечення високих стандартів якості довкілля найголовнішим мотивом є інвестиції у розвиток людського капіталу. А це означає, що підтримання соціального здоров’я і соціальних благ на основі вибору високих економічних стандартів якості навколишнього середовища, має стати стратегічним пріоритетом у державній політиці. На питання анкети «Чи готові Ви сьогодні відмовитись на певний час від соціальних благ для негайного покращення екологічної ситуації?» майже половина опитаних респондентів (48 %) відповіла — «ні». Кожен п’ятий мешканець області погоджується відмовитися на певний час від соціальних благ заради покращення природного середовища у своїй місцевості. І це закономірно, тому що екологічна ситуація в цьому районі одна з найгірших в області.

Просвітню роботу серед населення про стан навколишнього середовища не слід обмежувати тільки проблематикою висвітлення екологічної ситуації в засобах масової інформації. По-перше, як показали дослідження, не всі респонденти вважають для себе найголовнішим отримувати інформацію про навколишнє середовище всієї території. По-друге, в міру задоволення потреби в знаннях про екологічну ситуацію буде зростати потреба в знаннях, які відповідають потребам інших категорій — соціальним і економічним. І судячи з опитування, попит на таку інформацію зросте.

Перспективи вирішення екологічних проблем в основному визначатимуться рівнем усвідомлення їх актуальності науково-технічною елітою, політиками та тими державними інститутами, які формують і здійснюють екологічну політику.

Література

1. Амоша О. І. Людина та навколишнє середовище: економічні проблеми екологічної безпеки виробництва./ О.І. Амоша. — К.: Наук. думка, 2002. — 306 с.

2. Галушкина Т. П. Экономические инструменты экологического менеджмента (теория и практика) / НАН Украины. Ин-т проблем рынка и экономико-экологических исследований. /Т.П. Галушкина. — Одесса, 2002. — 280 с.

3. Екологічне управління: Підруч. / В. Я. Шевчук, Ю. М. Саталкін, Г. О. Білявський та ін. — К., 2004. — 432 с.

УДК 336.71

І. В. Власова, аспірантка

кафедри банківських інвестицій,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ФАКТОРИ ДЕСТАБІЛІЗАЦІЇ БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ІНВЕСТИЦІЙНИЙ ПРОЦЕС У ПЕРІОД КРИЗОВИХ ЯВИЩ

Дослідження інвестиційного процесу в Україні взагалі та інвестиційної діяльності банків зокрема набувають важливого значення. Одними з найголовніших засобів досягнення цієї мети виступають кредитування інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання, а також інвестиційні операції з цінними паперами. Від стану банківської системи та ефективності її функціонування залежить інвестиційна активність та темпи економічного зростання країни.

Існуючий стан кредитування банківською системою економіки України в цілому характеризується недостатньою спрямованістю на інвестиційне забезпечення довгострокових інноваційних процесів, необхідних для здійснення технологічної трансформації національної економічної системи [3, с. 162]. Світова фінансова та економічна криза в Україні найгостріше виявилась у банківській системі, яка втратила свій кредитний потенціал, що різко скоротило можливості реального сектору економіки отримувати позики.

Це пов’язано з особливостями функціонування вітчизняного банківського сектору і кумулятивним ефектом дії низки негативних чинників, які нагромаджувалися впродовж тривалого часу і вплив яких посилився в період загострення кризових явищ на світових фінансових ринках. Серед цих чинників слід виділити такі:

а) порівняно низький рівень капіталізації банків, що не забезпечує належним чином їхню фінансову стабільність. Аналіз тенденцій останніх років вказує на поступове зниження частки власного капіталу в структурі пасивів комерційних банків із майже 17 % у 2002 році до 13 % на початок 2009 року, що відображає ризиковану політику банківських установ не лише щодо залучення ресурсів, а й щодо проведення кредитних операцій. Адже рентабельність капіталу впродовж останнього часу не зменшувалася [2, с. 24].

Незважаючи на поступове зростання показника балансового капіталу, як основи розвитку банківської системи, він залишається досить низьким, і складає лише 5 % від ВВП, тоді як у Росії цей показник становив 37,2 %, а в країнах Центральної Європи — понад 40 %. Має місце неадекватне зростання капіталу банків і обсягу здійснюваних ними активних і пасивних операцій. Середньорічні темпи зростання активів в 1,4 разу перевищують ці ж темпи зростання капіталу;

б) високий рівень залежності ресурсної бази від зовнішніх запозичень, що також є істотним фактором загрози фінансовій стійкості банків з огляду на обмеження зовнішнього фінансування їх діяльності та ускладнення умов доступу на міжнародні ринки позичкових капіталів. Лише за 2009 рік зобов’язання банків за депозитами нерезидентів в іноземній валюті зросли більш як утричі — із 13,1 до 42,9 млрд грн, а загальний обсяг інвалютних зобов’язань, який, окрім депозитів, включає ще й цінні папери, кредити, похідні фінансові інструменти й іншу кредиторську заборгованість, — удвічі (зі 136 до 279 млрд грн);

в) низька якість банківських активів, що визначається зростанням обсягів проблемної заборгованості у структурі кредитного портфеля. Якщо сума прострочених і сумнівних до погашення кредитів за 2008 рік за даними Національного банку України зросла із 4,5 млрд грн до 6,4 млрд грн, тобто на 42 %, то у 2009 році вона збільшилася практично утричі і за станом на 01.01.2010 р. становила понад 18 млрд грн;

г) значна частка іноземного капіталу структурі капіталу банківської системи України. На початок 2010 року вона становила 36,7  %. А це за умов кризових явищ може виявитися серйозною загрозою для фінансової стійкості вітчизняних банків у разі виникнення проблем у діяльності зарубіжних банківських корпорацій — їхніх власників, адже останні не обов’язково мають виконувати зобов’язання своїх дочірніх структур перед клієнтами.

Потрібно зважати на те, що приплив іноземного капіталу в банківський сектор України можливий до тієї межі, за якої буде зберігається контроль за банківською системою вітчизняним законодавством і регулюючими та наглядовими органами (у Російській Федерації квота присутності іноземного капіталу становить 50 %, у Білорусії відповідно 25 %) [1, с. 4].

Якщо вести мову про пом’якшення наслідків фінансової кризи і пошук шляхів виходу з рецесії, то державна економічна політика загалом і грошово-кредитне регулювання зокрема має стати головним інструментом для реалізації відповідних завдань, адже саме банківська система слугує не лише головним рушієм економічного розвитку, а й своєрідним трансмісійним каналом передачі нестабільності в реальний сектор.

Література

1. Гладій С. Фінансовий механізм інвестування інноваційного розвитку: теоретико-методологічний підхід до управління / С. Гладій // Наука молода. — 2005. — № 3. — С. 1—6.

2. Дзюблюк О. Грошово-кредитна політика в період кризових явищ на світових фінансових ринках / О. Дзюблюк // Вісник НБУ. — 2009. — № 5. — С. 20—39.

3. Фінансово-монетарні важелі економічного розвитку: В 3 т. За ред. чл.-кор. НАН України А.І. Даниленка. — К.: 2008. — Т. 1: Фінансова політика та податково-бюджетні важелі її реалізації / За ред. чл.-кор. НАН України А. І. Даниленка. — К.: Фенікс, 2008. — 468 с.

УДК 336.71

А. П. Вожжов, д-р екон. наук, проф.,

завідувач кафедри фінансів і кредиту,

Севастопольський національний технічний університет

ТРАНСФОРМАЦИЯ БАНКОВСКИХ РЕСУРСОВ ПРИ РЕГУЛИРОВАНИИ ЭКОНОМИЧЕСКОГО РОСТА

Глобальный кризис развеял благодушные представления о стабильном и управляемом развитии экономики, о способности правительств и финансовых органов не только предвидеть развитие событий, но и управлять этим процессом, он показал, что развитие мировой экономики и экономик отдельных стран не осмысливается в требуемой мере учеными, а у практиков нет эффективных методов управления экономической системой.

Эволюционное развитие банковской системы Украины не может обеспечить необходимого роста ВВП и снижения цены банковских ресурсов в короткие сроки, а привлечение значительного зарубежного капитала чревато утратой экономической независимости. Проблема состоит в том, чтобы найти ресурсы в национальной экономической системе, отвечающие поставленным задачам, как по объему, так и по их цене для перехода в фазу интенсивного экономического роста как базы последующего развития общества с выходом в перспективе на уровень потребления и качества жизни стран-лидеров.

В качестве ресурсов экономического роста могут также рассматриваться средства кредитной эмиссии центробанка с последующем целевым рефинансирование банков по льготным ставкам для кредитования субъектов предпринимательской деятельности и для реализации соответствующих программ. Таким образом, кредитная эмиссия должна привести в действие кредитно-инвестиционный мультипликатор с созданием внутреннего платежеспособного спроса на продукцию отечественных производителей.

Ресурсы, получаемые в результате кредитной эмиссии, имеют как недостатки, так и преимущества: с одной стороны, это существенные риски инфляции и девальвации, а с другой, объемы эмиссии и процентные ставки по целевым программам определяются центральным банком.

Кредитная эмиссия в данном случае должна сформировать платежеспособный спрос на продукцию отечественных производителей, привести к развитию внутреннего рынка. Трансформация этих ресурсов под воздействием кредитного мультипликатора, в свою очередь, отразится на «вторичном» генерировании банковских ресурсов и на росте банковских депозитов вследствие увеличения доходов населения и предпринимательских структур и будет стимулировать последующий экономический рост на основе уже собственной ресурсной базы.

Выполненные расчеты показывают, что при значительной эмиссии направленной на кредитование инвестиционных проектов только по производству средств производства, результаты для экономики будут носить катастрофический характер вследствие существенной разбалансированности спроса и предложения по рынкам экономической системы [1, с. 241—302].

Аналогичные результаты будут и при кредитовании инвестиционных проектов по производству предметов потребления, но с разбалансированностью спроса и предложения противоположной направленности.

Использование кредитной эмиссии с последующим льготным рефинансированием банков и льготным кредитованием ими субъектов предпринимательской деятельности и населения в соответствии с целевыми программами создает ресурсы, направляемые либо на финансирование проектов по производству средств производства, либо проектов по производству предметов потребления, либо на стимулирование потребительского кредитования по приобретению продукции отечественных производителей.

Однако, моделирование процессов трансформации ресурсов при одновременном использовании эмиссионного кредитования для развития производства средств производств, производства предметов потребления и потребительского кредитования, может обеспечить экономический рост при сбалансированности спроса и предложения на рынках экономической системы.

Дальнейшая разработка методов управления монетарным стимулированием экономического роста требует развития исследований по учету динамики всей совокупности потоков рыночной экономики с их отражением в «многослойной» модели. Рассмотренная модель стимулирования экономического роста на примере использования кредитной эмиссии, как наиболее рискованного варианта финансирования, показывает принципиальную возможность применения кредитного мультипликатора при оценке трансформации банковских ресурсов для обеспечения ускоренного развития экономики Украины с реальной возможностью сдерживания инфляции. Данная модель может быть использована также при оценке влияния на экономический рост и других банковских ресурсов — формируемых ими самостоятельно или привлекаемых посредством различных займов, в том числе и внешних.

Для этого требуются политическая воля руководства государства по обеспечению интенсивного экономического роста и готовность НБУ и Кабинета Министров совместно управлять этим процессом с использованием результатов теоретических исследований.

Литература

1. Вожжов А. П. Процессы трансформации банковских ресурсов: Монография. — Севастополь: Изд-во СевНТУ, 2006. — 339 с.

УДК 336.71

С. П. Вольська, старш. викл.

кафедри менеджменту банківської діяльності

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ПРИБУТКОВОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ БАНКУ

Проблема забезпечення прибутковості банківської діяльності є особливо актуальна в сучасних умовах глобалізації фінансових ринків, ускладнення банківських продуктів, загострення міжбанківської конкуренції, зростання банківських ризиків, а також кризових явищ у фінансовому секторі.

Прибутковість банківського бізнесу є своєрідним індикатором, що характеризує фінансові результати діяльності, крім того є матеріальною основою його подальшої роботи та визначення рейтингу на банківському ринку. Необхідною умовою ефективного функціонування банку є розрахунок, аналіз і прогнозування показників віддачі власного капіталу, прибутковості й рентабельності, а основною задачею — не допустити зниження прибутковості, оскільки це неминуче позначиться як на показниках достатності капіталу, так і на рівні конкурентоспроможності банківської установи.

Факторів, що впливають на прибуток і як наслідок — на прибутковість банку, — безліч. Кожен аналітик, маючи перед собою певні цілі, може класифікувати ці фактори по-своєму в залежності від того, вплив яких факторів він хоче поглиблено вивчити (наприклад, виділяють внутрішні і зовнішні; за терміном впливу — довго-, короткострокові, миттєвого впливу; якісні і кількісні та ін.). Проте в загальному випадку відомо, що прибуток банку залежить від доходів та витрат, бо різницю між ними він і становить [1, с. 34—35]. Таким чином, для отримання правильної оцінки прибутковості велике значення має дослідження проміжних показників — дохід, витрати, прибуток. В першу чергу слід здійснити якісний та кількісний аналіз їх структури та динаміки. Результати аналізу використовують для прогнозування і перспективного планування економічних процесів, а також для розробки програм і рекомендацій подальшого ефективного розвитку, прибуткової діяльності.

Слід зауважити, що аналіз прибутковості не зводиться до простого виміру результатів діяльності банку, а й дозволяє визначити його фінансовий стан, якість його активів та ефективність діяльності. У зв’язку з цим функцію прибутку не можна розглядати як незалежну. Вона залежить від таких чинників, як середній рівень ризику, рівень процентних ставок та інших, що, змінюючись, здатні впливати на динаміку прибутковості. Таким чином, стратегічна мета діяльності банку визначається як зниження ризику за умови збереження певного рівня прибутковості, що забезпечує банкам досягнення адекватної рівноваги за умов швидкозмінного ринкового середовища. А підсумкова оцінка прибуткової діяльності банку має ґрунтуватись на аналізі співвідношення прибутків та ризиків.

Важливим завданням для банків є пошук ефективних напрямків аналізу прибутковості для оцінювання їх діяльності. В економічній літературі під час аналізу прибутковості найчастіше використовують такі:

1) аналіз динаміки середнього рівня прибутковості за допомогою абсолютних показників, які, як правило, використовують банки у своїй практичній роботі (процентна маржа, непроцентна маржа, прибуток до оподаткування, чистий прибуток);

2) аналіз динаміки відносних показників прибутковості (прибутковість активів, прибутковість капіталу, чиста процентна маржа, чистий спред та ін);

3) факторний аналіз показників прибутковості активів та прибутковості капіталу (декомпозиційний аналіз прибутковості власного капіталу або модель Дюпона).

На сьогоднішній день в умовах нестабільного середовища підвищення прибутковості діяльності банку є надзвичайно важливим. З цією метою можна запропонувати наступні напрямки підвищення прибутковості банків:

1. Проведення зваженої маркетингової і процентної політики, що дозволить забезпечити зростання групи активів, які приносять процентний дохід та зростання власного капіталу.

2. Збільшення питомої ваги «працюючих» активів у сукупних активах, які приносять найбільші доходи банку.

3. Управління ризиком процентних ставок: досягнення цільового рівня чистої процентної маржі, спреду, чистого процентного доходу, прогнозування руху процентних ставок, встановлення процентних ставок за залученими та наданими коштами, визначення динамічної структури активів і пасивів на підставі геп-аналізу та дюрації, використання засобів хеджування.

4. Правильне управління активами, пасивами банку, а також ризиками: розподіл економічного капіталу банку під ризики, визначення політики управління фондами банку та ризиком ліквідності, правильне встановлення лімітів по ринкових ризиках, моніторинг результатів, що дало б змогу привести структуру банківського балансу і позабалансових позицій у відповідність з його стратегічними цілями.

5. Здійснення фінансового планування. Багато витрат виникає через неузгодженість дій різних управлінь між собою. Фінансовий план дозволяє спрогнозувати доходи, витрати і прибуток на рік з метою визначення на цей період своїх перспектив і цілей.

Таким чином, для отримання повної характеристики прибутковості банку та з метою прогнозування подальшої його діяльності необхідно використовувати систему показників прибутковості банку та факторний аналіз їх динаміки. Вдале дослідження та впровадження всіх цих заходів допомогло б збільшити прибутковість банку та досягти мінімізації ризиків.

Література

1. Павленко Р. В. Факторний аналіз прибутковості діяльності банку як детальна оцінка її результативності // Проблеми науки. — 2001. — № 8. — С. 33—42

УДК 336.77

О. І. Воробйова, канд. екон. наук, доц., докторант

кафедри менеджменту банківської діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

КРЕДИТНИЙ ПОТЕНЦІАЛ БАНКІВ ЯК УМОВА ЗРОСТАННЯ ІНВЕСТИЦІЙ У РЕАЛЬНОМУ СЕКТОРІ ЕКОНОМІКИ

В умовах фінансово-економічної кризи, яку ще не подолала українська економіка, актуальним питанням є підвищення кредитного потенціалу окремих банків і всієї банківської системи з метою виходу на новий рівень процесу інвестування суб’єктів підприємництва реального сектору.

Підчас фінансово-економічної кризи в Україні рівень участі банків в інвестиційному кредитуванні помітно зменшився. Починаючи з другої половини 2008 року, банки країни втрачали фінансові можливості щодо інвестиційного кредитування вітчизняної економіки. Це було обумовлено, з одного боку, втратою фінансових ресурсів банківськими інститутами, зниженням рівня їх ліквідності, відтоком депозитів фізичних і юридичних осіб, а, з другого боку — значними змінами фінансово-економічної ситуації в реальному секторі економіки.

Кредитний потенціал банків у науковій літературі найчастіше розглядають через призму наявності необхідного обсягу кредитних ресурсів для здійснення поточного й інвестиційного кредитування підприємств та споживчого кредитування населення [1, 2, 3]. Проте такий підхід до розгляду сутності кредитного потенціалу банків, за нашою думкою, є досить вузьким.

Фінансово-економічна криза практично довела, що кредитний потенціал банків слід розглядати виходячи не лише з наявності кредитних ресурсів, хоча це питання залишається найголовнішим, а й із того, наскільки є реальною можливість реалізувати в процесі кредитування наявні грошові кошти. Крім того, кредитний потенціал банків пов’язаний з рівнем організації банківських послуг, кредитної діяльності того чи іншого банку, професіоналізмом кредитних менеджерів, оцінкою можливих поточних та довгострокових кредитних ризиків. Руйнування значної кількості вітчизняних банків, суттєве зниження кредитних можливостей банків з іноземним капіталом, практично повне припинення інвестиційного кредитування підприємств реального сектору економіки — все це свідчить про низький фінансовий рівень як окремих банківських інститутів, так і всієї банківської системи країни.

Виходячи з об’єктивного аналізу сучасного стану вітчизняної банківської системи можливо стверджувати, що українська банківська система у цілому витримала натиск великої хвилі фінансово-економічної кризи. Однак втрати, що зазнали банки країни в результаті фінансово-економічної кризи, змушують практиків та науковців більш ретельно переглянути підходи до визначення їх кредитного потенціалу, розробити нові схеми оцінки кредитних ризиків при інвестиційному кредитуванні суб’єктів підприємництва та споживчому кредитуванні населення.

На нашу думку, кредитний потенціал банків слід розглядати з трьох позицій. По-перше, з позиції окремих банків як фінансових інститутів, що акумулюють вільні кошти економіки і на цій основі забезпечують кредитування суб’єктів підприємництва і домогосподарств. З цієї позиції кредитний потенціал банків залежить від реальних фінансових, матеріально-технічних, організаційних, управлінських та інших можливостей окремих банків. Звідси, одні банки мають більші суми фінансових ресурсів, кращу матеріально-технічну базу, вищий рівень організації та управління банківською, зокрема і кредитною діяльністю, а інші — відчувають значні труднощі з формуванням власних та запозичених ресурсів, не мають необхідного матеріально-технічного забезпечення, низький рівень організації й управління банківською діяльністю. Все це негативно впливає на фінансові результати банків, а також на їх можливості впливати на інвестиційну складову вітчизняної економіки.

По-друге, з позиції банківської системи країни як складної багатогранної економічної структури, що виникає і діє на відповідному історичному етапі розвитку банківських інститутів, держави і суспільства. З цієї позиції кредитний потенціал банків слід розглядати як інтегрований кредитний потенціал всіх банків країни. Зміст інтегрованого кредитного потенціалу суттєво відрізняється від простого сумарного кредитного потенціалу банківської системи. Простий сумарний кредитний потенціал банківської системи є простою сумою складових, які включаються до кредитного потенціалу. Інтегрований кредитний потенціал банківської системи слід розглядати як такий, що побудований не на механічному підсумку складових, а визначений через систему інтегрованої оцінки кредитного потенціалу кожного банку. Отже такий кредитний потенціал банківської системи країни найточніше визначає її рівень та дає змогу своєчасно приймати відповідні заходи організаційно-управлінського та фінансового характеру на рівні банківської системи в цілому. Інтегрований кредитний потенціал банківської системи можливо буде значно меншим аніж кредитний потенціал, який розраховується на простому підсумку складових кредитного потенціалу банків країни.

По-третє, з позиції суб’єктів підприємництва реального сектору економіки, які забезпечують виробництво продукції та надання різних послуг у країні. З цієї позиції кредитний потенціал банків слід розглядати як їх спроможність надавати підприємствам поточні та інвестиційні кредити за відповідною ціною, яка б задовольняла всіх учасників процесу кредитування в країні.

Таким чином, виходячи з цих позицій, рівень кредитного потенціалу банків країни на сучасному етапі не відповідає потребам суб’єктів підприємництва.

Література

1. Захарін С. В. Кредитування інвестиційної діяльності / С. В. Захарін // Фінанси України. — 2004. — № 4. — С. 97—105.

2. Кривоног О. Л. Банківське кредитування малих підприємств / О. Л. Кривоног // Фінанси України. — 2005. — № 8. — С. 101—105.

3. Криклій А. С. Сучасний стан та особливості діяльності вітчизняних банків в інвестиційній сфері / А. С. Криклій, В. А. Криклій // Економіка та держава. — 2008. — № 6. — С. 6—9.

УДК 332.21: 332.122

О. В. Воронченко, здобувач

кафедри фінансових ринків та фінансових послуг,

Національний університет Державної

податкової служби України

ДОСЛІДЖЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ ЯК ЕКОНОМІЧНОЇ КАТЕГОРІЇ

Наслідки фінансової кризи, нестабільна політична ситуація, незадовільний фінансовий стан більшості підприємств, відсутність платіжної дисципліни, погане соціально-економічне становище населення, а також недосконале використання нерухомості як об’єкта інвестицій суттєво вплинули на технологію розробки та проведення аналізу інвестиційних проектів.

Останнім часом у вітчизняній літературі значна увага приділяється проблемам становлення інвестиційних проектів у сфері ринку нерухомості. Так, зокрема дослідження у даному напрямку висвітлені в працях вітчизняних та зарубіжних науковців, таких як: Д. Фрідмана, Н. Ордуей, С. Асаула, В. Федоренка [6], Ю. Несветаєва [1], В. Вознюка, А. Завгороднього, І. Бланка [3], С. Мочерного, О. Маголіна [5].

Метою даної роботи є дослідження сутності інвестиційного проекту як сфери діяльності ринку нерухомості.

Існує багато різноманітних думок вітчизняних та зарубіжних авторів щодо визначення терміну «інвестиційний проект». В результаті проведених досліджень та систематизації наукових напрацювань можна виділити три основні підходи науковців до визначення сутності інвестиційного проекту. Представники першої групи вчених [5; 6; 8] визначають інвестиційний проект, як комплекс певних заходів. Так, Марголін О. М. стверджує, що «інвестиційний проект» — це комплексний план заходів, направлений на створення нового або модернізацію діючого виробництва товарів і послуг з ціллю досягнення стратегічних цілей фірми, отримання економічного та соціального ефекту [5].

Представники другої групи вчених [1; 9] визначають «інвестиційний проект» як діяльність, направлену на досягнення визначених цілей. Зокрема, Несветаєв Ю. О. зазначає, що «інвестиційний проект» — це будь-яка діяльність, направлена на досягнення визначених цілей і яка вимагає для своєї реалізації витрат чи використання капітальних ресурсів, тобто капіталоутворюючих інвестицій [1].

Третя група вчених [3; 7] інвестиційний проект визначають як об’єкт реального інвестування. На думку Бланка І. А., «інвестиційний проект» — це об’єкт реального інвестування, намічений до реалізації у формі придбання, нового будівництва, реконструкції тощо, на основі розгляду та оцінки бізнес-плану; це документ, який містить систему взаємопов’язаних у часі й просторі та узгоджених з ресурсами заходів та дій, спрямованих на розвиток економіки підприємства [3].

Експерти Всесвітнього банку, яких можна розглядати у якості практиків, визначають інвестиційний проект як «дискретну сукупність ресурсів, інвестицій і певних заходів, що мають своєю метою усунення або пом’якшення різноманітних обмежень у розвитку та досягнення більш високої продуктивності й поліпшення життя певної частини населення за певний проміжок часу» [4].

Підсумовуючи викладене, інвестиційний проект можна розглядати як цілеспрямовану організаційно-економічну систему, яка прагне до ефективного вкладання капіталу в нерухомість. Таке визначення, на нашу думку, найбільш точно встановлює сутність інвестиційного проекту в сфері нерухомості як економічної категорії, оскільки інвестиційний проект передбачає постановку цілей, планування, виконання, управління та аналіз.

Література

1. Азарова А. О., Бершов Д. М. Оцінка ефективності інвестиційних проектів // Фінанси України. — 2004. — № 9. — С. 52—57.

2. Алексеєнко Л. М., Олексієнко В. М., Юркевич А. І. Економічний словник: банківська справа, фондовий ринок (українсько-англійсько-російський тлумачний словник). — К.: Видавничий будинок «Максимум»; Тернопіль: Економічна думка, 2000. — 592 с.

3. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент: Учебный курс. — К.: Эльга-Н, Ника-центр, 2001. — 448 с.

4. Вініченко І. І. Теоретичні основи методики оцінювання ефективності інвестиційних проектів // Економіка та підприємництво. — 2007. — № 2. — С. 66—69.

5. Марголини А. М. Быстряков А. Я. Экономическая оценка инвестиций: Учебник. — М.: ЭКМОС, 2001. — 240 с.

6. Федоренко В. Т. Інвестиційний менеджмент: Навч. посібник. — 2-ге вид. доп. К.: МАУП. — 2001. — 280 с.

7. Тяпухін А., Коган А. Логистический менеджмент или управленческая логистика // РИСК. 2004. — № 3. — 4—12.

8. Кольцова И. В., Рябых Д. А. Практика финансовой диагностики и оценки проектов. — М.: ООО «И.Д. Вильямс», 2007. — 416 с.

9. Майорова Т. В. Інвестиційна діяльність. — К.: ЦУЛ, 2003. — 376 с.

УДК 332.624

О. М. Ганєва, здобувач кафедри державного

управління та місцевого самоврядування,

Академія муніципального управління

ІНВЕСТИЦІЙНА ПРИВАБЛИВІСТЬ МІСТ У ПОЛІТИЦІ РОЗВИТКУ ЖИТЛОВО-КОМУНАЛЬНОГО ГОСПОДАРСТВА

Стан житлово-комунального господарства в містах є індикатором добробуту громади, інвестиційної привабливості міста, показником стану екологічної безпеки.

Постійні сутички — це проблеми тарифів — боротьба депутатів з підприємствами, які намагаються забезпечити власне функціонування, депутати — добробут громади. Отже, проблеми не вирішуються. Деякі проблеми ЖКГ розкрито в програмі соціально-економічного розвитку міста, однак більшість шляхів розв’язання цих проблем носять лише декларативний характер (розробка пропозицій, досягнення ефективності, забезпечення беззбиткового функціонування, забезпечення сприятливих умов приватизації ЖЕКів тощо) [1, c. 6]. Конкретні механізми по них не розроблені.

Основна проблема — недостатність бюджетних коштів. Приватні інвестори не бажають обслуговувати ці підприємства через незадовільний фінансовий стан, відсутність гарантій тощо. Виходить «замкнене коло».

На сьогоднішній день основною проблемою житлово-комунального господарства виступає застарілість основних фондів. Фінансування оновлення основних фондів не є достатнім щороку. Це погіршує якість послуг, призводить до втрат у мережах через хронічні аварії, а відтак — до підвищення собівартості послуг і зростання тарифів [2, c. 225].

У цій сфері існують наступні проблеми: незадоволення населення низькою якістю комунальних послуг; незадоволення населення ростом тарифів на комунальні послуги; несвоєчасність надання комунальних послуг; знос основних фондів ЖКГ; низька рентабельність комунальних підприємств; небажання власників житла відповідати за стан своєї власності.

Для відновлення ефективної роботи підприємств, що надають житлово-комунальні послуги, необхідні інвестиції та / або кредити. Для їх отримання потенційні інвестори (кредитори) вимагають доведення рентабельності діяльності підприємств після отримання ними інвестицій або кредитів, що потребує встановлення економічно обґрунтованих тарифів.

Величина тарифів має залежати від якості послуг, на яку розраховують мешканці будинків. З метою вирішення проблеми незадоволення мешканців якістю (своєчасністю) надання послуг та їх вартістю, необхідно створювати об’єднання співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ). У їх функції має входити розрахунок калькуляції вартості послуг, укладання угод з виконавцями робіт, офіційне оформлення виконання робіт та її оплати. Також ОСББ мають право звертатися до міськвиконкому з проханням надання субсидій для оплати вартості житлово-комунального обслуговування.

Урізноманітнення тарифів має сприяти тому, що мешканці обиратимуть те житло, обслуговування якого вони в змозі оплачувати. Якість послуг буде відповідати оплаті за них. Мешканці будинків мають більш відповідально ставитися до власного житла, не розраховуючи на вирішення міськими органами управління кожної проблеми, що виникає в процесі експлуатації житла.

Внаслідок діяльності ОСББ має зрости рентабельність підприємств житлово-комунального господарства і збільшитися конкуренція між ними.

Пріоритети та цілі розвитку (АВС — аналіз):

А. Пріоритети розвитку сфери житлово-комунальних послуг:

1) створення об’єднань співвласників багатоквартирних будинків та забезпечення їх роботи, в тому числі шляхом проведення роз’яснювальної роботи серед населення;

2) забезпечення проведення капітального ремонту житла, що передається на баланс ОСББ, за рахунок коштів міського бюджету;

3) здійснення контролю за тарифами оплати житлово-комунальних послуг, надання за рахунок бюджетних коштів, у разі необхідності, субсидій ОСББ;

4) сприяння реорганізації або створенню нових житлово-комунальних підприємств, забезпечення конкуренції між ними.

В. Перешкоди для розвитку:

1) небажання населення створювати ОСББ; 2) захист громадськістю низьких тарифів та в результаті, відсутність інвестицій та кредитів для оновлення фізичного капіталу підприємств галузі; 3) неефективний менеджмент на підприємствах ЖКГ; 4) низький рівень оснащеності житлового фонду приладами обліку споживання води, теплової енергії, газу; 5) неповне відшкодування підприємствам ЖКГ збитків у зв’язку з наданням певним категоріям населення субсидій та пільг при оплаті комунальних послуг.

Методи досягнення пріоритетів розвитку:

1) проведення роз’яснювальної роботи серед населення, в тому числі за допомогою засобів масової інформації, ініціативних груп стосовно переваг, функції, цілей діяльності ОСББ;

2) надання підтримки органами міської влади ОСББ у вигляді субсидій;

3) проведення органами міської влади роботи для залучення інвесторів для реструктуризації житлово-комунального господарства.

Література

1. Данькевич І. Мода на ЖЕКи відміняється / І. Данькевич // Голос України. — 2006. — № 24 (3024). — С. 6—7.

2. Маляренко В. А., Орлова Н. А. Энергосберегающие технологи в жилом фонде городов Украины / В. А. Маляренко, Н. А. Орлова // Комунальне господарство міст: Сер.: Економічні науки. — К.: Техніка, 2008. — Вип. 57. — С. 224—230.

УДК 336.3

М. А. Гапонюк, канд. екон. наук, проф.,

завідувач кафедри фінансових ринків,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

МЕХАНІЗМИ СТИМУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РИНКУ БОРГОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ В УКРАЇНІ

Одним із найгостріших питань економічної політики в Україні протягом тривалого часу залишається активізація інвестиційної політики та розбудова ефективного інвестиційного ринку. Економічна криза, що розпочалася у 2008 році, ще раз засвідчила — потенціал розвитку, пов’язаний із експлуатацією природних ресурсів та експортних можливостей металургії та хімічної промисловості для України, майже вичерпано. Загострення глобальних протиріч вимагає абсолютно інших підходів до стимулювання економічного розвитку, структурної перебудови економіки, нарощування можливостей наукоємних галузей. Вирішення таких завдань можливе виключно за умови створення дієвого симбіозу між виробничим та фінансовим сектором.

Зауважимо, що в період 2004—середини 2008 рр. ринок корпоративних облігацій разом з ринком пайових інструментів ІСІ вважався одним із найбільш ефективних механізмів інвестування. За даними ДКЦПФР протягом 2004—2007 рр. обсяги випуску облігацій підприємств зросли з 4,1 млрд грн до 44,4 млрд грн [1], у той же час, інвестиції в основний капітал зросли з 75,7 млрд грн до 188,5 млрд грн [2]. Окрім того, значного поширення набуло використання облігацій у будівельній галузі. Фактично, було створено своєрідний механізм фінансування будівництва, де провідну роль відігравали цільові облігації.

Зрозуміло, що невпинне зростання кількісних параметрів сек’юритизованої частини боргового ринку однозначно позитивно сприймалося більшістю його учасників та представниками держави. Особливо, в умовах, коли на вітчизняному фінансовому ринку бурхливо розвивалося банківське кредитування населення та юридичних осіб. Загальне захоплення кількісними характеристиками призвело до того, що, фактично, було проігноровано ряд вагомих загроз деструктивного характеру, вплив яких гостро проявився у середині 2008 року. До них, насамперед, можна віднести:

  • слабку ефективність захисту прав інвесторів у цінні папери взагалі, та облігації підприємств — зокрема. Яскравим прикладом стали випадки недружньої позиції емітента щодо власників своїх боргових цінних паперів, які вимагали їх дострокового погашення у відповідності з умовами, зафіксованими в проспекті емісії. Окрім того, було створено прецеденти фіктивного продажу активів компаній-емітентів на користь інших компаній. Всі подібні дії фактично не урегульовано на рівні спеціального законодавства про цінні папери;

  • катастрофічна ситуація склалася з використанням цільових облігацій на ринку первинної нерухомості. В поєднанні із загальною корумпованістю ринку нерухомості це створило сприятливий ґрунт для різноманітних зловживань, насамперед, пов’язаних із невиправданою затримкою вводу об’єкта нерухомості у експлуатацію, вимогами щодо внесення додаткових коштів під час погашення облігацій і т.п.;

  • фактична відсутність серед інвесторів на ринку корпоративних облігацій фізичних осіб. Головними інвесторами у цей вид фінансових інструментів в Україні є фінансові установи — банки, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії. Також, слід звернути увагу на значну присутність нерезидентів, які доволі гостро реагують на будь-які негативні повідомлення щодо ситуації на ринку;

  • невиправдано висока активність українських емітентів на зовнішніх ринках, яка, зважаючи на низьку якість таких цінних паперів та різке зниження їх ринкової ціни в період кризи, в перспективі значно ускладнить випуск облігацій іншими підприємствами.

Таким чином, на часі перегляд існуючих нормативно-правових засад розвитку ринку корпоративних облігацій України. На нашу думку, насамперед, необхідно сконцентрувати зусилля на наступних напрямках:

  1. Створення передумов для залучення ресурсів домогосподарств на ринок облігацій. Виконання такого завдання, по-перше, дасть можливість залучити додаткові ресурси на ринок; по-друге, сприятиме активізації ощадних процесів на макрорівні.

  2. Зниження адміністративних бар’єрів для виходу на ринок незначних за розміром емітентів з невеликими емісіями. Подібні кроки стимулюватимуть приплив капіталу у інноваційну сферу, сприятимуть структурній перебудові економіки.

  3. Розбудова ефективної системи захисту прав інвесторів у облігації підприємств, насамперед, за рахунок підвищення інформаційної прозорості ринку, недопущення дискримінації інвесторів за будь-якими ознаками та жорсткого державного нагляду за дотриманням норм та правил.

Література

1. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2008 рік [Електронний ресурс]// Річні звіти Комісії: [сайт] / ДКЦПФР. — Режим доступу: http://www.ssmsc.gov.ua/ShowPage.aspx?PageID=12. — Назва з екрана.

2. Статистична інформація [Електронний ресурс.] // Державний комітет статистики України [сайт] Держкомстат України. — Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua. — Назва з екрану.

3. Шарп У. Инвестиции [Текст] / У. Шарп, Г. Александер, Дж. Бейли — М.: ИНФРА-М, 1997. –1028 с.

4. Смагін В. Л. Формування та розвиток фінансового ринку в умовах трансформаційної економіки [Текст]: монографія / В. Л. Смагін. — К.: КНЕУ, 2008. — 314 с.

УДК 347.278(477)

М. М. Геєнко, канд. екон. наук, доц.

кафедри фінансів

А. П. Адаменко, аспірантка кафедри фінансів,

Сумський національний аграрний університет

ІПОТЕЧНИЙ МЕХАНІЗМ ДОВГОСТРОКОВОГО ІНВЕСТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ

Умови функціонування аграрних підприємств, що склалися в Україні, характеризуються недостатнім обсягом інвестиційних ресурсів, наявністю розбіжностей між інвестиційними потребами та вкладеннями, обмеженими можливостями фінансування інвестицій з різних джерел, що впливає на рівень інвестиційного забезпечення суб’єктів господарювання. Тому, в умовах вступу України до СОТ, розробка нових механізмів залучення інвестиційних ресурсів в АПК за рахунок розвитку комерційного земельного іпотечного кредитування набуває актуальності та має забезпечити основу сталого економічного розвитку галузі й продовольчу безпеку країни.

Що ж таке іпотека та іпотечний механізм? Саме поняття «іпотека» прийшло у світову фінансово-економічну систему з Давньої Греції. Його ввів архонт Солон у VI ст. до н.е. Термін був пов’язаний із забезпеченням відповідальності боржника перед кредитором визначеними земельними володіннями (спочатку в Афінах заставним забезпеченням була особистість боржника, якому у разі невиконання зобов’язань загрожувало рабство). Для цього оформлювались зобов’язання. На межі земельної території, яка належала позичальнику, ставився стовп з позначкою, що вказана власність стає забезпеченням претензії кредитора у названій сумі. На такому стовпі, який отримав назву «іпотека» (грец. hypotheka — підставка, підпора), відмічалися усі борги власника землі [2].

В Україні іпотека почала впроваджуватися в господарську діяльність ще в XVII—XVIII століттях, щоправда протягом тривалого часу вона діяла без законодавчого забезпечення. На сьогоднішній день відповідно до Закону України «Про іпотеку» під іпотекою розуміють вид забезпечення виконання зобов’язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов’язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника [1]. Чинне законодавство на території нашої країни дозволяє розвивати наступні види іпотечного кредитування: житлове іпотечне кредитування; авіаційне іпотечне кредитування; морське іпотечне кредитування; земельне або аграрне іпотечне кредитування; комерційне іпотечне кредитування. Останній вид іпотечного кредитування передбачає використання в якості застави підприємства як цілісного майнового комплексу.

Стосовно сільськогосподарських товаровиробників зауважимо, що стимулювання інвестиційної діяльності, розробка чіткої стратегії інвестування, визначення її пріоритетних напрямків, мобілізація всіх джерел формування інвестиційних ресурсів є найважливішою умовою стійкого та якісного розвитку підприємств аграрної сфери.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що іпотечний механізм довгострокового інвестування сільськогосподарських підприємств у сучасних умовах повинен передбачати комплексну взаємодію фінансових методів, фінансових інструментів і фінансових важелів з відповідним блоком правового, методичного та організаційного забезпечення, за допомогою якого здійснюється залучення довгострокових інвестиційних ресурсів через заставу сільськогосподарських підприємств як цілісних майнових комплексів.

Незважаючи на те, що запропонований механізм має дискусійний характер, потребує відповідного законодавчого, методичного та інституційного забезпечення, він може вирішити питання інвестиційно-інноваційного розвитку земельних відносин задля випуску екологобезпечної продукції на регіональному та державному рівнях.

Література

1. Про іпотеку: Закон України від 5 червня 2003 року № 898 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.zakon1.rada.gov.ua

2. Чупіс А. В. Земельна іпотека / А. В. Чупіс, М. М. Геєнко. — Суми: Видавництво «Довкілля», 2007. — 315 с.

УДК 336.722.8

К. М. Гладчук, аспірантка

кафедри банківських інвестицій

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ПРАВОВІ ПЕРЕДУМОВИ ЗАЛУЧЕННЯ РЕСУРСІВ ДЛЯ УКРАЇНИ ШЛЯХОМ IPO

За останні декілька років фондовий ринок України наочно продемонстрував, що він може виступати ефективним джерелом залучення коштів. Серед порівняно нових для України способів залучення іноземних інвестицій на особливу увагу заслуговує первинне розміщення акцій.

Основним законодавчим актом, який регламентує процес первинного розміщення акцій в Україні, є Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» від 23 лютого 2006 року № 3480-IV. Згідно із ст. 28 даного Закону публічне (відкрите) розміщення цінних паперів — це їхнє відчуження на підставі опублікування в засобах масової інформації або оголошення будь-яким іншим способом повідомлення про продаж цінних паперів, зверненого до заздалегідь не визначеної кількості осіб.

У разі відкритого (публічного) розміщення цінних паперів емісія здійснюється за такими основними етапами:

1) прийняття рішення про здійснення відкритого розміщення;

2) подання заяви і всіх необхідних документів для реєстрації випуску цінних паперів та проспекту їхньої емісії;

3) реєстрація Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР) випуску цінних паперів та проспекту їхньої емісії;

4) присвоєння цінним паперам міжнародного ідентифікаційного номера;

5) укладення з депозитарієм договору про обслуговування емісії або з реєстратором — про ведення реєстру власників іменних цінних паперів;

6) виготовлення сертифікатів цінних паперів у разі розміщення цінних паперів у документарній формі;

7) розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів;

8) відкрите (публічне) розміщення цінних паперів;

9) затвердження змін до статуту, пов’язаних із збільшенням статутного капіталу акціонерного товариства з урахуванням результатів розміщення акцій;

10) реєстрація у ДКЦПФР звіту про результати відкритого (публічного) розміщення цінних паперів;

11) отримання свідоцтва про реєстрацію випуску цінних паперів.

Інформація про відкриту підписку на акції підлягає обов’язковому опублікуванню в органах преси Верховної Ради України та Кабінету Міністрів України і виданні фондової біржі не менш як за 10 днів до початку підписки. Акції, запропоновані для відкритого продажу, допускаються для розміщення не раніш як через 30 днів після опублікування інформації в пресі [2].

Згідно з «Положенням про порядок реєстрації випуску акцій» для реєстрації випуску акцій емітент подає такі документи: заяву про реєстрацію цінних паперів, нотаріально завірену копію протоколу рішення про випуск акцій та копію статуту АТ, а також зразок акції [3].

Розміщення цінних паперів за межами України здійснюється виключно на підставі дозволу ДКЦПФР, який видається за умов: проведення реєстрації випуску цінних паперів; допущення цінних паперів до біржових торгів на одній з українських фондових бірж; відповідність кількості цінних паперів, які розміщуються за межами України, нормативу, встановленому ДКЦПФР.

Емітенти, які здійснили відкрите розміщення цінних паперів, зобов’язані своєчасно та в повному обсязі розкривати інформацію про: фінансово-господарський стан і результати діяльності емітента; будь-які дії, що можуть вплинути на його фінансово-господарський стан та призвести до значної зміни ціни на його цінні папери; власників великих пакетів (10 % і більше) акцій.

Річна інформація про емітента є відкритою і підлягає оприлюдненню емітентом у строк не пізніше 30 квітня року, наступного за звітним, шляхом опублікування її в одному з офіційних друкованих видань Верховної Ради, Кабінету Міністрів України або ДКЦПФР і розміщення у загальнодоступній інформаційній базі даних ДКЦПФР про ринок цінних паперів [2].

Нові акції можуть бути розміщені на ринку або серед акціонерів товариства з використанням так званого «переважного права». Згідно із Законом України «Про акціонерні товариства» переважне право акціонерів — цеправо акціонера-власника простих акцій придбавати розміщувані акціонерним товариством прості акції пропорційно частці належних йому простих акцій у загальній кількості простих акцій. Тобто? при розміщенні всіх акцій нової емісії серед акціонерів їхня частка в акціонерному капіталі залишається на попередньому рівні. При розміщенні акцій серед акціонерів з використанням «переважного права» всі або частина акцій нової емісії продаються за підписною ціною, меншою від ринкової [1].

Невикористання акціонером переважного права є недоцільним як для акціонера, так і для товариства. Оскільки при проведенні підписки серед акціонерів ринкова вартість акцій зменшується, акціонер, що не придбав нові акції, лише втрачає від падіння цін на акції, якими він володіє. Корпорація також втрачає, не провівши підписку в запланованому обсязі [4, с. 83].

Упродовж останніх років ІРО стрімко набуває поширення серед вітчизняних підприємств, тож не є для української економіки унікальним явищем. Але поки що Україна відстає від країн-сусідів — Росії, Польщі, країн Балтії — у використанні цього методу залучення капіталу, який у світі вважають найпрозорішим і найефективнішим.

Література

1. Про акціонерні товариства: Закон України від 17 вересня 2008 року № 514-VI.

2. Про цінні папери та фондовий ринок: Закон України від 23 лютого 2006 року №3480-ІV.

3. Положення про порядок реєстрації випуску акцій: Рішення ДКЦПФР від 26 квітня 2007 року № 942.

4. Фінансовий ринок: Підручник / В. М. Шелудько. — 2-ге вид., стер. — К.: Знання, 2008. — 535 с.

УДК 336.71

М. П. Гойванюк, асист.

кафедри менеджменту банківської діяльності?

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ТИМЧАСОВА АДМІНІСТРАЦІЯ В БАНКАХ ЯК ЗАПОБІЖНИЙ ЗАХІД ЙОГО ЛІКВІДАЦІЇ

Вплив світової фінансової кризи наглядно продемонстрував нездатність вітчизняної банківської системи протистояти її викликам, мобільно пристосовуватись до постійно змінюваних ринкових умов і проявив потенційні ризики її дестабілізації. Однією із проблем банківської системи було введення тимчасових адміністрацій e багатьох банківських установах, що спричинило паніку та недовіру з боку населення до банків і супроводжувалось масовим відтоком депозитів фізичних осіб.

Історія вітчизняної банківської системи знала немало випадків введення тимчасових адміністрацій e комерційних банках. І так вже повелося, що «тимчасова адміністрація» і «ліквідація» стали практично синонімами. За всю історію України після введення тимчасової адміністрації вижив тільки один невеликий регіональний банк.

Для того, щоб швидше реагувати на зміну ситуації в комерційних банках, Національний банк змінив правила та умови введення тимчасових адміністраторів у комерційних фінансових установах. Було внесено зміни до постанови № 369, а точніше, змінено ті пункти, що стосуються ознак неплатоспроможності комерційних банків та Закону України «Про банки та банківську діяльність». Крім вище зазначеного Національний банк Постановою НБУ «Про внесення змін до Спеціального порядку здійснення заходів щодо фінансового оздоровлення банків» № 225 від 16.04.2009 р. вніс зміни до спеціального порядку здійснення заходів щодо фінансового оздоровлення банків. Зокрема, було визначено, що з метою вжиття заходів щодо фінансового оздоровлення установи, тимчасовий адміністратор має право зменшувати розмір статутного капіталу банку, визначати номінальну вартість акцій, здійснювати додаткову емісію акцій.

Всього станом на 01.02.2010 року тимчасові адміністрації Національного банку України діють в 12 комерційних банках, серед яких не тільки дрібні, але і кількох системних банків (табл.).

Таблиця

ПЕРЕЛІК КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ, В ЯКИХ ВВЕДЕНА ТИМЧАСОВА АДМІНІСТРАЦІЯ (НА 01.02.2010Р) [11]

№ п/п

Назва банку

Група

Дата введення тимчасової адміністрації

1

ВАТ КБ «Надра»

1

від 10.02.2009

2

ТОВ КБ «Західінкомбанк» (м. Луцьк)

4

від 12.02.2009

3

АКБ «Трансбанк»

4

від 28.02.2009

4

ВАТ Банк «БІГ Енергія»

4

від 13.03.2009

5

ПАТ «РОДОВІД БАНК»

2

від 13.03.2009

6

ТОВ КБ «АРМА»

4

від 16.04.2009

7

ВАТ «Селянський комерційний банк «Дністер» (м. Львів)

4

від 16.04.2009

8

ВАТ « КБ «Володимирський»

4

від 16.04.2009

9

ВАТ «Інпромбанк» (м. Харків)

4

від 10.09.2009

10

ВАТ «Банк Столиця»

4

від 17.07.2009

11

ВАТ КБ «Іпобанк»

4

від 10.09.2009

12

ТОВ «Діалогбанк» (м. Дніпропетровськ)

4

від 15.10.2009

Аналіз програм фінансового оздоровлення зазначених банків свідчить, що тимчасовими адміністраторами банку здійснюється комплекс заходів, спрямованих на відновлення фінансового стану банку, основними з яких є:

  • підвищення рівня капіталізації банку;

  • реструктуризація кредитного портфелю та інших активів, покращення якості кредитного портфелю та зниження кредитного ризику;

  • підвищення рівня ліквідності та реструктуризація зобов’язань банку;

  • скорочення адміністративних витрат та підвищення рівня ефективності діяльності банку;

  • покращення роботи менеджменту та вдосконалення організації структури банку з врахуванням вимог Методичних рекомендацій щодо корпоративного управління в банках України, схвалених постановою Правління Національного банку України від 28.03.2008р. №98 та відповідних вимог Базельського комітету.

Слід зауважити, що переважна більшість банків порушує в основному нормативи капіталу (Н1, Н2, Н3), ліквідності (Н4, Н5, Н6) та нормативи кредитного ризику (Н7, Н8, Н9, Н10). Є і такі банки в яких порушуються майже всі економічні нормативи. Під час виконання програм фінансового оздоровлення планується відновити фінансовий стан банку та привести значення економічних нормативів у відповідність до вимог банківського законодавства.

Література
  1. Закон України «Про банки і банківську діяльність» // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 5—6.

  2. Положення про застосування Національним банком України заходів впливу за порушення банківського законодавства: затв. Постановою Правління Національного банку України від 28.08.01р. № 369.

  3. Положення «Про здійснення діагностичного обстеження банків»: затв. Постановою Правління Національного банку України від 21.11.2008 р. № 389.

  4. Положення «Про здійснення діагностичного обстеження банків 2, 3 та 4 груп»: затв. Постановою Правління Національного банку України від 19.01.2009р. № 80.

  5. «Про внесення змін до Спеціального порядку здійснення заходів щодо фінансового оздоровлення банків», затв. Постановою НБУ від 16.04.2009 р. № 225/

  6. www.bank.gov.ua

УДК 336.71

О. Г. Головко, старш. викл. кафедри обліку і аудиту?

Харківський інститут банківської справи УБС НБУ

НАПРЯМИ ВПЛИВУ РІЗНИХ ЧИННИКІВ НА СТАЛІСТЬ ОТРИМАНОГО ФІНАНСОВОГО РЕЗУЛЬТАТУ СИСТЕМОЮ ВІТЧИЗНЯНИХ БАНКІВ

Питання сталого, стабільного, стійкого функціонування як банку, банківського сектору, так і банківської системи в цілому набуває важливого значення. В якості методичної основи для розкриття визначення впливів окремих чинників на фінансову стабільність розвитку банків можна обрати методологію проведення регресійного аналізу, який дозволяє встановити напрями впливу між залежними та незалежними змінними. У якості залежної змінної для аналізу фінансової стабільності банківського сектору економіки можна обрати значення фінансового результату банків як узагальненої характеристики зазначеної стабільності. Зокрема ґрунтовність такого визначення залежної змінної кореспондується із дослідженнями [1, 2]. В якості статистичної бази для дослідження обрано період розвитку банківського сектору економіки з 2000 року по 2008 рік.

Розглянемо впливовість коливань національної грошової одиниці по відношенню до таких основних валют, як долар США та євро на сталість отриманого фінансового результату системою вітчизняних банків. Відповідне регресійне рівняння має наступний вигляд:

, (1)

де — значення фінансового результату, яке отримано системою вітчизняних банків; — усереднене значення вартості національної грошової одиниці по відношенню до долару США; — усереднене значення вартості національної грошової одиниці по відношенню до євро. Значимість рівняння 1 підтверджується коефіцієнтом детермінації, який дорівнює 0,76 (власні розрахунки).

Разом з цим, незначним є вплив на значення фінансового результату вітчизняної системи банків значень фінансового результату діяльності суб’єктів господарювання:

, (2)

де — значення фінансового результату діяльності вітчизняних суб’єктів господарювання. Значення рівняння є порівняно низьким, де коефіцієнт детермінації дорівнює лише 0,48 (власні розрахунки).

Натомість впливовість на значення отриманого фінансового результату системою вітчизняних банків з боку населення у розрізі таких показників, як динаміка доходів та заощаджень населення є більш вагомою:

, (3)

де — динаміка загальних доходів населення; — динаміка заощаджень населення. Значимість рівняння 3 підтверджується коефіцієнтом детермінації, який дорівнює 0,97 (власні розрахунки).

Питання щодо умов залучення таких коштів, де ключовим є визначення впливу відсоткових ставок на сталість отримання фінансового результату системою вітчизняних банків розкриває наступне регресійне рівняння:

, (4)

де — усереднені значення відсотків за наданими кредитами вітчизняною системою банків; — усереднені значення відсотків за депозитам залученими вітчизняною системою банків. Значимість рівняння (4) підтверджується коефіцієнтом детермінації, який дорівнює 0,79 (власні розрахунки).

Негативний вплив кредитного процесу на сталість фінансового результату вітчизняної системи банків можна побачити й на основі таких регресійних рівнянь:

, (5)

, (6)

де — обсяги наданих кредитів вітчизняними банками; — обсяги зобов’язань банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання; WN — обсяги зобов’язань банків за коштами, залученими на рахунки фізичних осіб. Значимість рівняння (5) та (6) підтверджується коефіцієнтами детермінації, які є не меншими чим 0,98 (власні розрахунки).

Разом з цим, узагальнене рівняння щодо аналізу впливів обсягів наданих кредитів, обсягів зобов’язань банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб, на сталість значень фінансового результату вітчизняної системи банків у порівнянні з рівняннями (5) та (6) свідчить про наявну розбалансованість руху фінансових потоків, що обумовлені визначеними вище обсягами коштів (кредитних та залучених від клієнтів):

. (7)

Підтвердженням розбалансованості руху фінансових потоків, що обумовлені обсягами наданих кредитів та залученими коштами до банків, є регресійне рівняння:

, (8)

де — відношення обсягів наданих кредитів системою вітчизняних банків до ВВП у відсотках; — відношення обсягів зобов’язань банків за коштами, залученими на рахунки суб’єктів господарювання та фізичних осіб, до ВВП у відсотках. Значимість рівняння (8) підтверджується коефіцієнтом детермінації, який дорівнює 0,96 (власні розрахунки).

У підсумку слід вказати на наявну незбалансованість руху фінансових потоків, які визначаються обсягами наданих кредитів та залучених коштів, щодо сталої динаміки значення отриманого фінансового результату системою вітчизняних банків.

Література
  1. Азаренкова Г. М. Фінансові потоки в системі економічних відносин / Г. М. Азаренкова. — Х.: ВД «ІНЖЕК», 2006. — 328 с.

  2. Eichengreen B. Staying afloat when the wind shifts: External factors and emerging-market banking crises / B. Eichengreen, A. Rose. — NBER Working paper. — 1998. — № 6370. — Режим доступу: .

УДК 336.713 : 330.332.3

О. М. Грабчук, доц., канд. екон. наук,

заступник завідувача кафедри фінансів

Н. В. Катан, бакалавр економічного факультету,

Дніпропетровський національний університет ім. О. Гончара

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ КОМЕРЦІЙНИХ БАНКІВ

Сучасна грошово-кредитна політика не повною мірою використовує механізм банківської системи як основи сучасної системи управління і регулювання фінансово-грошових потоків і забезпечення за її допомогою поєднання макро- і макрорівнів економіки України. Завдяки кризовим явищам у світовому господарстві державне регулювання діяльності комерційних банків є актуальним питанням. Необхідно втілювати нові ефективні методи держаного регулювання, за допомогою яких банківських сектор стане інвестором зростаючого виробничого потенціалу.

Для активізації діяльності банків у процесі інвестування держава повинна: по-перше, забезпечити можливість накопичення необхідних коштів для інвестування; по-друге, розділити ризик інвестиційної діяльності з банками, по-третє, сприяти підвищенню прибутковості інвестиційної діяльності. Для цього можна застосувати нормативно-правове регулювання, розвиток якого значною мірою сприятиме вирішенню окреслених вище завдань, а відтак розвиткові й підвищенню ефективності всіх сфер економіки. Формування правової бази передбачає прийняття законів і правил, що регулюють інвестиційну діяльність суб’єктів, у тому числі й банків, а також контроль за їх виконанням. При цьому за допомогою законів здійснююється довгострокове правове регулювання, а за допомогою інших підзаконних нормативних актів, як правило, — короткострокове або оперативне регулювання.

Державне регулювання банківської інвестиційної діяльності здійснюється значною мірою через грошово-кредитну політику. Дієвість монетарної політики, яка визначається насамперед здатністю НБУ регулювати грошові потоки й структуру грошового ринку, сьогодні обмежуються такими проблемами, як значна частка готівки (М0) у структурі грошової маси, доларизація грошового обігу, неефективність механізмів рефінансування [1, с. 34—40].

Поліпшення інвестиційного клімату в Україні неможливе за прийняття одноразових актів або реалізації окремих організаційно-технічних заходів. Необхідно розробити концептуальні схеми регулювання інвестиційного процесу, щоб надати інвестиційній діяльності характеристики процесу. З цією метою розроблено Програму «Україна-2010», яка передбачає розвиток економіки за інвестиційним типом. Головними завданнями здійснення інвестиційної стратегії вважаються такі: забезпечення випереджаючого збільшення обсягів інвестування в реальний сектор економіки порівняно з темпами зростання обсягів ВВП; відновлення стимулів до нагромадження капіталу та активізації інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання; посилення процесів нагромадження капіталів населення та інвестиційного використання їх у реальному секторі економіки; спрямування ресурсів кредитно-фінансової сфери на здійснення інвестицій у реальний сектор економіки; узгодження грошово-кредитної та бюджетно-податкової політики країни із завданням інвестиційної стратегії; сприяння широкому залученню іноземних інвестицій для проведення структурної перебудови економіки [2, с. 60].

Актуальним завданням державного управління є створення ефективного трикутника «Держава — Банки — Виробництво», який забезпечив би мобілізацію і спрямування українських фінансових ресурсів на інвестиційні потреби виробника і захищав законні права вітчизняного кредитора. З цією метою необхідно здійснити ряд першочергових заходів. Переглянути існуючу систему резервування коштів комерційних банків у напрямі зниження норми резервування. При цьому важливо створити стимулюючу систему обов’язкового резервування для банків, що активно займаються інвестиційним кредитуванням. Удосконалити механізм рефінансування комерційних банків з одночасним стимулюванням їхньої інвестиційної діяльності. Сьогодні Національний банк України допускає до рефінансування тільки ті банки, які купують державні цінні папери, а вкладення коштів у реальну економіку не заохочується. Забезпечити підвищення рівня концентрації банківського капіталу шляхом підвищення капіталізації та платоспроможності банків.

Запровадити систему державної компенсації відсотків за кредитами під інвестиційні проекти, визначені Кабінетом Міністрів України, розробити механізм сплати податків за інвестиційними кредитами тільки після реалізації відповідний проектів. Припинити практику фінансування дефіциту бюджету шляхам вкладення коштів, мобілізованих у сфері матеріального виробництва, в операції на первинному ринку ОВДП.

Прийняти рішення щодо виключення податкових органів з системи майнових відносин, які є основою застави за кредитами. Змінити підходи щодо мораторію на продаж майна державних підприємств. Створити Фонд довгострокового кредитування, який, акумулюючи державні кошти та кошти НБУ, міг би цілеспрямовано спрямувати їх на реалізацію технологічно вагомих для країни інвестиційних проектів через надійні українські банки [4, с. 42].

Сучасний стан банківського інвестування свідчить про необхідність його модернізації та пошуку нових шляхів розвитку. Державне регулювання є ефективним інструментом вдосконалення та активізації інвестиційної діяльності банків.

Література

1. Вовчак О. Д. Державні регулятори банківського інвестування в Україні / О. Д. Вовчак // Актуальні проблеми розвитку економіки регіону: Зб. наук. праць / За ред. І. Г. Ткачук. — Івано-Франківськ: ВДВ ЦІТ Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника. — 2007. — Вип. ІІІ. — Т. 2. — С. 33—40.

2. Жуков В. Комерційні банки та інвестиційна діяльність / В. Жуков // Банківська справа. — 2000. — № 2. — С. 59—60.

3. Матвієнко П. В. Інвестиційна діяльність вітчизняних банків / П. В. Матвієнко // Інвестиції: практика та досвід. — 2007. — № 9. — С. 3—9.

4. Приказюк Н. В. Банківське інвестиційне кредитування в Україні // Формування ринкових відносин в Україні. — 2005. — № 11(54). — С. 40—43.

УДК 336.71

О. Л. Гринько, канд. екон. наук, доц.

кафедри фінансів і кредиту,

Севастопольський національний технічний університет

ФОРМИРОВАНИЕ ИНВЕСТИЦИОННОГО РЕСУРСНОГО ПОТЕНЦИАЛА БАНКОВСКОЙ СИСТЕМЫ: ПРОБЛЕМЫ И ПУТИ АКТИВИЗАЦИИ ПРОЦЕССА

В настоящее время вопросы развития инвестиционных процессов, в том числе ипотечных, а также их финансирование и регулирование привлекает особое внимание в связи с усилением глобализации, влиянием мирового и национальных кризисов, расширением конкуренции, развитием научно-технического прогресса, появлением новых финансовых технологий и инструментов. Известен положительный макроэкономический эффект банковского финансирования долгосрочных кредитных проектов инвестиционного характера, которые впоследствии обеспечивают мультипликативный запуск многих экономических процессов, являются основой для преодоления кризисных явлений и в дальнейшем формируют основу для экономического роста. Это так называемая «светлая сторона» механизма развития «точек» экономического роста на основе банковского финансирования. В тоже время, как показала мировая экономическая история, присутствует и «темная сторона», которая проявляется при недостаточном регулировании и контроле процессов финансового обеспечения экономического развития, что может приводить к кризисным явлениям в экономике. В этой связи вопросы формирования и развития инвестиционного ресурсного потенциала отечественной банковской системы отвечают современным реалиям.

Ресурсный потенциал инвестиционной направленности определяется как реальными ресурсными возможностями банков, так и их потенциальными возможности по наращению, трансформации и генерированию ресурсов в будущем. Кроме того, требует необходимости учета специфики финансирования банками инвестиционных программ (в т.ч. ипотечных). Поэтому развитие ресурсного инвестиционного потенциала банков необходимо производить с учетом данных направлений. Процесс формирования ресурсного потенциала банковской системы в аспекте финансирования инвестиционных программ является сложным и состоит в аккумулировании имеющихся средств на рынке, трансформации в банковские ресурсы с заданными параметрами и характеристиками (прямое изменение состава, структуры, расширение разновидностей, а также применение внутренних методов управления, которые позволяют изменять параметры ресурсов) для последующего инвестирования, а также применение направленных действий и разработка программ по приращению и привлечению в банковскую сферу потенциальных ресурсов.

При определении путей стабилизации и в дальнейшем активизации процесса формирования инвестиционного ресурсного потенциала банковской системы важным представляется учет следующих элементов: текущее состояние банковской сферы; потенциальные возможности экономики в части формирования ресурсного предложения и адекватного спроса на инвестиционные ресурсы; динамическая компонента, рассматривающая данный процесс во времени; факторная составляющая, отражающая детерминированность процесса формирования ресурсного потенциала банков от определенных факторов и условий; механизм организации процесса и контроля за ним. Каждый из перечисленных компонентов требует отдельного рассмотрения и разработки комплекса рекомендаций. Отметим особенности некоторых из них.

Современный процесс формирования банковского ресурсного потенциала происходит под воздействием совокупности внешних и внутренних факторов, а также условий. Факторы оказывают влияние на процесс на всех его этапах, изменяя его отдельные характеристики и параметры ресурсов и могут быть разделены на: структурные, организационные, управленческие; объективные и субъективные; кратковременные и долгосрочные; международные, государственные, отраслевые и др. Условия определяют эффективность процесса и могут быть представлены институциональными, социально-экономическими, правовыми, психологическими, историческими, политическими. Особенности развития отечественной банковской системы заключается в том, что ситуация усложняется проблемами политического характера и сложными экономическими реалиями, что в совокупности формирует критически низкий уровень доверия в банкам. В связи с этим настоятельно необходимым является поиск путей по стабилизации социально-политической обстановки, смягчению проциклических эффектов, развитию реального производственного сектора, усилению финансовой устойчивости банковской системы, укреплению финансового рынка. Усилия в данных направлениях будут способствовать развитию ресурсных возможностей отечественной экономики, следовательно, и банковского сектора, в отношении формирования и реализации его ресурсного потенциала в инвестиционной сфере.

Особое значение в развитии ресурсного потенциала банков играет наличие полноценного механизма, который определяет специфику данного процесса у различных банков, в отношении различных инвестиционных объектов инвестирования, состоящего из совокупности инструментов, методов, позволяющих организовывать данный процесс, осуществлять управленческое и регулирующее воздействие. Ситуация экономического кризиса привела к резкому сокращению банковского ресурсного потенциала и практически полному сворачиванию программ банковского инвестиционного и ипотечного финансирования в мире и Украине. Это обострило необходимость внедрения ряда мероприятий регулятивного характера: обеспечения адекватного наблюдения и применения надежных принципов в течении всего процесса формирования и реализации ресурсного потенциала банков; обеспечение получения всеми участниками полноценной информации; обеспечение транспарентности (прозрачности) всех действий, а также должное регулирование и адекватное наблюдение со стороны компетентных органов. Активизация процесса наращения ресурсного потенциала отечественных банков требует комплексного подхода в решении существующих проблем и построении полноценного механизма его реализации.

УДК 330.341.1(477)

Т. В. Гринько, канд. екон. наук, доц.

кафедри міжнародних фінансів,

Дніпропетровський національний

університет ім. О. Гончара

НАПРЯМКИ УДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЙНО-ФІНАНСОВОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ В УКРАЇНІ

За сучасних умов підтримка інноваційної діяльності суб’єктів господарювання є надзвичайно актуальним завданням як на рівні держави, так і на рівні окремого регіону, тому нагальним питанням стимулювання та здійснення інноваційної діяльності підприємств є створення регіональної інноваційної інфраструктури. Вирішенням цього питання є організація фінансової підтримки інноваційного підприємництва — фондів венчурного фінансування.

В Україні венчурне фінансування ще не набуло необхідного поширення і розвитку. Держава повинна заохочувати існування венчурного підприємництва через надання переваг засновникам фондів венчурного фінансування в оподаткуванні тієї частини коштів, яка спрямовується на розвиток інноваційної діяльності регіону. В цьому процесі важливу роль відіграє налагоджена співпраця між владними структурами та працівниками науково-інноваційної сфери. Така співпраця сприяє розвитку регіону і держави, з одного боку, а також дає можливість представникам влади залучати до роботи з інноваційними проектами молодих фахівців і науковців.

Аналіз інноваційного розвитку дав змогу визначити не лише проблемні сторони, а й відслідкувати позитивні тенденції, що зводяться до: створення сприятливих ринкових умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення; поступового зростання бюджетного фінансування потреб науково-технічного розвитку; формування потенційних передумов зростання попиту на інноваційну продукцію у вітчизняній економіці; зростання споживчого попиту суб’єктів національної економіки на інноваційні продукти, технології, знання; зростання завдяки постійному збільшенню доходів населення споживчого попиту, що супроводжується приростом попиту на складну наукомістку продукцію; посилення конкурентного тиску на внутрішньому і зовнішньому ринках, що поступово підштовхує підприємства до розуміння важливості інноваційної переорієнтації виробництва; активізації участі українських виробників у конкуренції на зовнішніх ринках, які висувають додаткові жорсткі вимоги до їхньої інноваційної адекватності.

Однак, відсутність тісної ефективної кооперації державних органів з наукою, бізнес-освітою та ринковими структурами не лише не дозволяє розв’язувати існуючі проблеми, а й сприяє появі нових проблем, що ще більше ускладнює ситуацію із забезпечення розвитку інноваційних процесів в Україні. Необхідно сприяння організаційно-фінансової інфраструктури інноваційній діяльності по забезпеченню злагодженої дії ланцюжка: «наука — технологія — виробництво — ринок». Бюджет інноваційного розвитку має надаватися підприємствам для проведення інноваційного оновлення виробництва через встановлення нормативів прискореної амортизації, пільгового оподаткування, надання «податкових канікул», інвестиційного кредиту, встановлення спеціального правового режиму пільгового оподаткування інноваційної продукції, виготовленої за інноваційними проектами, які мають державну підтримку та зареєстровані в установленому порядку. Досягти цього без використання індустрії венчурного бізнесу, тобто без створення приватних інвестиційних компаній, діяльність яких підтримується державними і суспільними фондами, практично неможливо.

Забезпечення умов для формування та розвитку інноваційних процесів на рівні макроекономіки дозволить розглядати з точки зору їх впливу на загальну економічну рівновагу та перетворення сукупних доходів на сукупний попит.

Рівновагу на макроекономічному рівні можна подати як відповідність окремих частин ВВП, доходів і витрат, що формуються на різних стадіях економічного кругообігу. Головна проблема загальної економічної рівноваги — перетворення сукупних доходів на сукупні витрати розв’язується шляхом перетворення заощаджень на інвестиції.

З огляду на те, що головними завданнями стратегії інноваційної політики України є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб’єктів бізнесу, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки, національна стратегія, орієнтована на формування інноваційної моделі розвитку, повинна поєднувати заходи національного і регіонального рівнів щодо стимулювання інноваційної активності підприємств та здійснення суб’єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування, збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань.

Таким чином, основними завданнями, які сприятимуть інноваційному розвитку суб’єктів господарювання на рівні держави, є: формування інноваційно-орієнтованої структури національної економіки; покращення організаційно-фінансової інфраструктури інноваційної діяльності; цілеспрямована підготовка кадрів високої кваліфікації для високотехнологічних галузей, а також менеджерів інноваційної діяльності; створення ринку інноваційної продукції, на якому буде забезпечений належний рівень захисту інтелектуальної власності; широке застосування в усіх галузях економіки і сферах суспільного життя інформаційно-комунікаційних технологій; вдосконалення системи державної підтримки інноваційної діяльності та її регулювання; підвищення інноваційної культури суспільства.

Література

1. Єфремов О. Чинники активізації інноваційної діяльності підприємства [електронний ресурс]/Спосіб доступу: / — Журнал Верховної Ради України.

2. Єфремов О. Інтенсифікація інноваційної діяльності підприємства як чинник економічного зростання [електронний ресурс] / Спосіб доступу: / — Журнал Верховної Ради України.

УДК 330.322.01

Т. Л. Грицай, аспірантка кафедри обліку в кредитних

і бюджетних установах і економічного аналізу

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»,

аудитор ЗАТ «Делойт енд Туш ЮСК»

ЕКОНОМІЧНА СУТНІСТЬ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЕКТУ

В умовах реформування української економіки великого значення набуває інвестиційна діяльність у країні. Від її інтенсивності й результативності залежить успіх перетворень як у сфері економічного, політичного, так і соціального життя. Наявність цілої низки проблем пов’язаних із визначенням сутності інвестиційного проекту, його значення, ролі та функцій у загальній системі економічних відносин зумовлює актуальність даної теми.

Різні аспекти зазначеної проблематики висвітлені у працях вітчизняних та зарубіжних учених-економістів таких, як: І. Бланк, М. Вербицька, Т. Майорова, А. Мороз, А. Пересада Й. Шумпетер, Р. Кінг, Р. Левайн та інші.

Інвестиційний проект це надто динамічне поняття, тому його роль, значення та місце у розвитку суспільства визначаються дуже активно. Є чимало модифікацій поняття «інвестиційного проекту», що відображають різноманітність підходів до розуміння його економічної сутності, однак вони недостатньо повно висвітлюють цю тему і ґрунтуються переважно на розгляді позицій зарубіжних економістів. Призначення інвестиційного проекту набуло певних змін під впливом економічного розвитку суспільства.

Метою нашого дослідження є розгляд та аналіз наявних трактувань сутності інвестиційного проекту, а також обґрунтування власного підходу щодо визначення суті означеного поняття.

Традиційний підхід теорії фінансів розглядає інвестиційний проект як систему організаційно-правових і розрахунково-фінансових документів, необхідних для здійснення дій, пов’язаних з інвестиціями, або, що описують такі дії [4, с. 213]. Тобто інвестиційний проект у рамках традиційної практики зводиться до запланованої послідовності інвестиційних заходів з метою отримання прибутку.

З позицій економічної теорії поняття «інвестиційний проект» має свій економічний зміст. Так, розглядаючи суспільні відносини, відмітимо, що будь-який суб’єкт господарювання завжди зорієнтований на розвиток. Обмеженість власних ресурсів змушує суб’єкта шукати об’єкт, особливості якого дають змогу отримання вигод при мінімальних вкладеннях. Отже, здійснення інвестицій виникає у випадку, наявності у суб’єкта вільних ресурсів, що дають можливість здійснювати вплив на властивості об’єкта, для зміни його у потрібному напрямку. Тому інвестування є одним з проявів розвитку суспільних відносин [3, с. 345; 5, с. 22].

Розглядаючи взаємодію інвестора і об’єкта інвестицій, найкраще застосовувати системний підхід, адже інвестиційне проектування має всі ознаки системи: у ньому завжди присутні суб’єкт та об’єкт, зв’язок між ними і середовище, в якому вони існують [1, с. 342].

Н. М. Гайдис інвестиційний проект трактує як об’єкт фінансової операції, котра пов’язана з розподіленими в часі фінансовими надходженнями і витратами грошей, тобто грошовими потоками [2, с. 188]. Враховуючи вказані у даному визначенні ознаки інвестиційного проекту, будь-яке планування можна вважати інвестиційним.

Варта уваги позиція І.І. Мазура та інших науковців, які дають таке визначення інвестиційного проекту: інвестиційна акція, яка передбачає вкладання певної кількості ресурсів, у тому числі інтелектуальних, фінансових, матеріальних, людських, для отримання запланованого результату і досягнення певних цілей в обумовлені терміни.

Наведені тлумачення поняття «інвестиційний проект» містять певні неточності. Це пов’язано з тим, що особливості інвестиційного проекту вимагають урахування низки умов їх здійснення, а саме:

— інвестиційний проект слід розглядати як складну форму організації здійснення інвестицій у рамках інвестиційного проектування;

— необхідність аналізу соціально-економічного середовища регіону або країни, де має здійснюватися проект;

— визначеність термінів початку й завершення проекту;

— певний ступінь унікальності реалізації проекту, його мети та умов її досягнення.

Отже, необхідно зазначити, що у теоретичному та практичному аспектах сутність поняття інвестиційного проекту визначається з урахуванням відповідного інвестиційного середовища, державної інвестиційної політики, політики доходів та концепції зміни вартості грошей у часі. Тому інвестиційний проект слід розглядати як своєрідну мікроекономічну систему, мета якої спрямована на реалізацію визначеного напрямку розвитку інвестиційної сфери економіки та взаємодією з макросередовищем.

Врахування запропонованих уточнень у визначенні поняття «інвестиційний проект» є цілком обґрунтованим і доцільним. На наш погляд, інвестиційний проект — є ключовим поняттям інвестиційної діяльності, у якому обґрунтовується економічна цілеспрямованість обсягів і строків капітальних вкладень.

Література
  1. Бригхем Ю. Энциклопедия финансового менеджмента: Пер. с англ. — М.: «РАГС», «Экономика», 1998. — 436 с.

  2. Гайдис Н. М. Інвестування: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Нац. банк України; Львів. банк. ін-т. — Л., 2002. — 271 с.

  3. Мочерний С. В. Методологія економічного дослідження. — Л.: Світ, 2001. — 416 с.

  4. Розенберг Джерри М. Инвестиции. Терминологический словарь. — М.: ИНФРА-М., 1997. — 399 с.

  5. Ревенко А. Макроэкономика и наша жизнь // Зеркало недели. — № 32 (356). — 2001.

УДК 336.71

С. М. Губаєв, аспірант кафедри

менеджменту банківської діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СТРУКТУРА БАНКІВСЬКИХ КРЕДИТІВ В УКРАЇНІ

Комерційні банки є ключовими, надзвичайно чутливими до будь-яких змін економічної ситуації учасниками фінансового ринку. Тому коливання валютних курсів, рівня інфляції, зміни параметрів державного бюджету, розвиток ринкових механізмів і відносин чи їх згортання, політичні події закономірно призводять до коригування структури банківських активів і пасивів.

Структура активів і пасивів банківської системи яскраво відображає стан здоров’я економіки. Аналізуючи її, можна відтворити найважливіші зміни, що відбувалися в економіці країни впродовж останніх років.

Аналіз банківських кредитів в економіці України за кілька останніх років показав, що до кінця 2004 року відносна частка кредитів в іноземній валюті у портфелі комерційних банків зменшувалась, а вже починаючи з 2005 року стабільно зростала до 59,1 % у 2008 році. В умовах розгортання фінансової кризи (починаючи з вересня цього року) подальше сповільнення темпів кредитування сталося через встановлення Національним банком тимчасового обмеження на активні операції банківських установ (з 13.10.2008) із посиленням вимог щодо кредитування контрагентів, які не мають надходжень у іноземній валюті; необхідність акумулювання коштів для проведення розрахунків за зовнішніми запозиченнями; підвищення кредитних ризиків унаслідок погіршення кон’юнктури за галузями, що тривалий час були найбільш прибутковими і кредитоспроможними.

Значне зростання попиту на кредитні ресурси в іноземній валюті з боку позичальників зумовило активне залучення банками коштів за кордоном, унаслідок чого обсяги кредитування в іноземній валюті зростали вищими темпами (168,7 %), ніж кредити в гривні (160,6 %). Це спричинило підвищення їх частки у загальному обсязі кредитних вкладень з 50 % до 59,1 % на 01.01.2009 р. Збільшення кредитів у іноземній валюті відбувалося в основному завдяки зростанню відповідних кредитів, наданих фізичним особам, за рахунок їх нижчої вартості порівняно з кредитами в національній валюті. Але згодом їх частка поступово зменшилась з 59,1 % до 52,8 % на 01.09.2009 р., що було результатом фінансової кризи, яка болісно вдарила по банківським установам і примусила переглянути власні кредитні політики щодо кредитування в іноземній валюті.

Серед кредитів, що їх надають комерційні банки суб’єктам господарювання, до 2004 року домінувати короткострокові кредити, проте їх питома вага постійно зменшувалася. Питома вага довгострокових кредитів протягом 2000—2003 років залишалася на рівні менше 45 %, але починаючи з 2004 року з’явилася тенденція до зростання цього показника, що закономірно. Це було одним із позитивних наслідків стабілізації валютного курсу гривні та зниження темпів інфляції, що спостерігалися впродовж останніх чотирьох років і продовжувалось до кінця 2008 року.

Зростання обсягів кредитування на тривалий термін більшою мірою було спрямовано на забезпечення особистих потреб населення, ніж на інвестиційні потреби підприємницьких структур. Темпи зростання заборгованості за довгостроковими кредитами, наданими фізичним особам, перевищували темпи зростання заборгованості за довгостроковими кредитами, наданими суб’єктам господарювання. При цьому номінальні доходи населення зростали нижчими темпами, що і створило певні ризики для вчасного погашення отриманих кредитів. Саме у кредитах, наданих фізичним особам у іноземній валюті, сконцентровані основні ризики для банківської системи, які формують найбільшу частку в загальній структурі банківських кредитів. Крім того, більшу частину (55 %)у загальній структурі наданих кредитів становлять саме довгострокові валютні кредити, що, з урахуванням існуючої диспропорції за термінами залучених банківськими установами депозитів та складної економічної ситуації, свідчить про зростання ризику.

Структура кредитного портфеля комерційних банків за станом на 01.09.2009 р. відображає дисбаланс між різними видами економічної діяльності позичальників, що склався в останні роки під впливом різноманітних чинників. Дуже негативним для поточного та особливо майбутнього стану економіки є співвідношення між часткою кредитів, спрямовуваних позичальниками у торговельні операції (22 %) та у сільське господарство (4 %) і будівництво (5,7 %). Водночас високими темпами зростало кредитування населення: з 32 % наприкінці 2006 року до 38,2 % за станом на 01.01.2009 р., що свідчило про збільшення платоспроможного попиту фізичних осіб, зокрема — на кредитні ресурси, і було непрямою, проте яскравою ознакою економічного зростання.

Що стосується видів наданих кредитів, то в останні роки серед них домінують кредити в поточну діяльність, але у кредитній діяльності банків простежується стійка тенденція до зростання обсягів кредитування інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання та фізичних осіб, що сприяло поступовому збільшенню їх частки у загальному обсязі кредитних вкладень до 27,7 % проти 24,7 % на кінець 2009 року. Слід зазначити, що 44,4 % від загального приросту кредитних вкладень в інвестиційну діяльність у 2008 році (на 33,7 млрд грн) було забезпечено зростанням вимог банків за іпотечними кредитами, наданими фізичним особам (на 14,9 млрд грн).

Отже, у стабільній політичній ситуації в умовах економічного зростання структура банківських активів, безумовно, стане здоровішою і більш збалансованою. Для забезпечення фінансової стабільності банківської системи України у період економічної кризи та активізації процесу кредитування необхідно: підвищити рівень капіталізації банківського сектора шляхом залучення додаткового акціонерного капіталу, підвищити прозорість фінансових установ і диверсифікованість напрямів діяльності банків, стимулювати комерційні банки, які кредитують інноваційні проекти, збільшити кількість державних банків, їх капітальні ресурси та посилити ролі державних банків на вітчизняному фінансово-кредитному ринку.

Література

  1. Бюлетень НБУ. — 2009. — № 11/2009 (200) — С. 105—129.

УДК 336.71

О. П. Гузенко, заступник декана ФЕФ

по науково-методичній роботі та заочній формі навчання,

старший викладач кафедри банківської справи,

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ОКРЕМІ АСПЕКТИ ВИРІШЕННЯ ПРОБЛЕМИ ВКЛАДЕННЯ КРЕДИТНОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО РЕСУРСУ В ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК КРАЇНИ

Поліпшення інвестиційного клімату в державі залежить від розв’язання проблеми діяльності банківської системи. В сучасних умовах усі рішення з позиції державного інвестування повинні мати обґрунтоване спрямування. Найбільш гострим це питання постало в процесах кредитування пріоритетних інвестиційних проектів, які в більшості призупинено під впливом фінансово-економічної кризи. Саме тому, на наш погляд, все більш підвищується значущість розширення обсягу інвестиційного ресурсу, який виступає також достатньо вагомим чинником ринкової трансформації суспільних відносин.

Звернення до Програми розвитку інвестиційної діяльності в Україні на 2002—2010 роки показало, що основну мету законодавець передбачав у створені привабливого інвестиційного клімату та розвитку інфраструктури інвестиційної діяльності для забезпечення сталого економічного зростання та підвищення життєвого рівня населення [1]. У зв’язку з цим, одним із основних пріоритетних завдань Програми вважалося зміцнення банківської системи України, сприяння концентрації банківського капіталу, практичне запровадження іпотечних механізмів та стимулювання залучення інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність. Крім того, до складу основних напрямків виконання Програми було включено заходи стимулювання процесу інвестиційної діяльності із довготерміновим банківським кредитуванням.

Цілком зрозумілим є той факт, що країні необхідно в сучасних умовах удосконалити процес ефективного захисту прав кредиторів, прозорий порядок реалізації заставного майна з позиції довгострокового кредитування. Крім того, виникла необхідність забезпечення достатнього рівня концентрації банківського капіталу шляхом підвищення капіталізації та платоспроможності банків із запровадженням процедури реорганізації та ліквідації фінансово нестійких банків. Разом з тим, пріоритетним має стати захід стимулювання залучення грошових вкладів населення, яке, у більшості випадків, зневірилося в стабільності банківського сектору в період фінансово-економічної кризи.

На нашу думку, в Україні склалася ситуація, яка пов’язана з необхідністю створення спеціалізованих фінансових установ, що здатні забезпечити довготермінове та середньотермінове фінансування і кредитування пріоритетних інвестиційних проектів. Водночас, доцільно активізувати процеси стимулювання надходження іноземного капіталу в банківську сферу для вирішення проблем фінансового забезпечення проектів, які мають соціально-економічне спрямування.

Варто нагадати, що подолання наслідків фінансово-економічної кризи в державі неможливо без залучення інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність. Такі дії мають успіх лише при умові використання банківського сектору країни шляхом створення системи пільгового рефінансування комерційних банків, у разі надання ними пільгових кредитів, для реалізації інвестиційних проектів, з розроблення і впровадження високотехнологічного устаткування та іншої інноваційної продукції. При цьому, слід повернутися до можливості впровадження практики пільгового кредитування під заставу майна суб’єктів господарської діяльності, а також створення пайових інвестиційних фондів для реалізації великих інноваційних проектів.

У цьому зв’язку варто зауважити, що достатньо дієвим в даному напрямку має стати Указ Президента України «Про додаткові заходи щодо подолання фінансової кризи в Україні» [2]. Саме цим документом передбачено надання у 2009 році 50 млрд гривень до Стабілізаційного фонду, за рахунок якого з’являється можливість кредитування або співфінансування довгострокових інфраструктурних, інвестиційних та інноваційних проектів загальнодержавного значення та здешевлення кредитування проектів малого та середнього бізнесу, зокрема таких, що впливають на підвищення рівня зайнятості населення.

Звернення до даних Держкомстату України [3] показало, що у 2009 році за 9 місяців обсяг освоєних капітальних інвестицій за рахунок кредитів банків та інших позик склав у фактичних цінах 13827,3 млн. грн., що до загального обсягу джерел фінансування інвестицій становило 13,0 %. У порівнянні з аналогічним періодом у 2008 році показник склав 22704,9 млн грн, що становило 14,6 %. Цілком зрозумілим є те, що факт з позиції інвестування проектів різного рівня трактується як негативний, а як наслідок, виникає нагальна потреба впровадження заходів накопичення джерел фінансування через дієві кредитні програми.

Враховуючи зазначене, в контексті нашої проблеми, найбільший інтерес становить ряд заходів, пов’язаних з регулюванням діяльності фінансово-кредитних установ в інвестиційній сфері. До їх складу можна віднести вдосконалення нормативно-законодавчого блоку щодо процесів кредитування інвестиційних проектів, пов’язаних з розвитком пріоритетних напрямків економіки та сферами малого і середнього бізнесу. В свою чергу, вітчизняні банківські установи мають удосконалити підхід до активізації співпраці з потенційним клієнтом, який здатен протягом тривалого періоду використовувати інвестиційний кредитний ресурс, відчуваючи високий рівень захищеності від різних видів коливань у макроекономічному і мікроекономічному середовищі.

Література

1. Постанова КМУ від 28 грудня 2001 р. №1801 «Програми розвитку інвестиційної діяльності в Україні на 2002-2010 роки». — http://www.zakon.rada.gov.ua

2. Указ Президента України від 17.11.2008 р. №1046/2008 «Про додаткові заходи щодо подолання фінансової кризи в Україні». — http://www.zakon.rada.gov.ua

3. Державний комітет статистики України. http://www.ukrstat.gov.ua

УДК 30.146.

С. О. Даниліна, викладач

кафедри загальної економічної теорії,

Одеський державний економічний університет

СУЧАСНІ ДЖЕРЕЛА НАГРОМАДЖЕННЯ КАПІТАЛУ

За умов глобалізації фінансових ринків криза фінансового сектора неминуче негативно вражає всю економіку, оскільки банки та фінансові компанії є кровоносною системою національного господарства. На перший план виходять питання пов’язані з рухом капіталів, а нагромадження капіталу стає однією з головних проблем розвитку економік різних країн світу. Вплив визначальних складових частин кризової економіки ставить під сумнів можливості нагромадження капіталу за допомогою звичайних «некризових» засобів. Разом з тим навіть за часів кризи слід уважно ставитись до наявних інструментів залучення капіталу. Тому що саме кризовий розвиток економіки виступає як поштовх для пошуку нових нетрадиційних шляхів нагромадження капіталу для його подальшого інвестування. Аналогічним чином відбувається також пошук можливостей для залучення інвестицій, які мають іноземне походження. Вони стають важливою передумовою покращення підприємницького клімату в країні в цілому, а за умов відчутного дефіциту внутрішніх джерел нагромадження їх роль важко переоцінити.

Умовно джерела нагромадження капіталу поділяють на зовнішні та внутрішні. До провідних зовнішніх джерел відносяться фінансові можливості транснаціональних корпорацій. Вони розширюють міжнародну діяльність переважно шляхом придбання або створення нових компаній, організації спільних підприємств або ж вступаючи в іншого роду об’єднання. Застосовуються й інші методи укрупнення активів і придбання контролю (наприклад, привласнення основного капіталу в рахунок погашення боргу).

У плані нагромадження капіталу для його подальшого інвестування може бути придатний досвід проведення таких заходів, як загальнодержавні позики. Мова йде не про використання позик для фінансування дефіциту державного бюджету, а саме про частину позик, що має строго цільове інвестиційне призначення, причому такі цільові інвестиційні позики можуть бути як внутрішніми, так і зовнішніми.

Одним з можливих шляхів нагромадження капіталу, практика якого використовувалась у світі, є отримання міжнародної фінансової допомоги. Також до цієї групи слід віднести кошти міжнародних установ, кошти іноземних приватних комерційних структур, кошти іноземних приватних осіб та кошти, що вивезені з країни, але належать її резидентам.

Внутрішні форми нагромадження капіталу пов’язані переважно з недержавним мікрорівнем і характеризуються відповідними організаційними структурами. Традиційною інституційною формою нагромадження капіталу є банківські установи. В сучасних умовах провідну роль набувають спеціалізовані банківські установи. Країни з перехідною економікою мають досвід використання такої організаційної структури, як банки розвитку країн, що розвиваються. Вони являють собою спеціалізовані напівдержавні інвестиційні фонди, що займаються довготерміновим кредитуванням промисловості, сільського господарства, будівництва та інших галузей.

Поряд з банками питання нагромадження капіталу вирішують небанківські фінансові установи. Серед них провідне місце займають інвестиційні компанії — структури, що акумулюють грошові кошти приватних інвесторів шляхом емісії власних цінних паперів, які вони купують, тримають та продають з метою отримання прибутку на вкладений капітал.

Заслуговують на увагу такі організаційні форми нагромадження капіталу, як фінансові компанії — кредитно-фінансові установи, що спеціалізуються на наданні окремих видів кредитів, у тому числі інвестиційних. Коло їх клієнтів досить різноманітне, але за масштабами операцій та обсягами ресурсів вони поступаються банкам.

Виключно американське походження мають такі форми нагромадження капіталу, як взаємні фонди. Ці фонди продають акції та використовують доходи, що утворюються, для придбання короткотермінових цінних паперів. На відміну від банків і від позиково-ощадних інститутів, їх пасиви з технічної точки зору не є депозитами, вони не видають позик. Однак акції взаємного фонду нічим не відрізняються від банківського депозиту.

В країнах з розвинутою економікою природним явищем є процес інтеграції монополізованого банківського капіталу з монополізованим промисловим шляхом переплетення акцій для створення фінансово-промислових груп, які виступають організаційною оболонкою фінансового капіталу, закріплюють єдність виробничих, фінансових та інших інтересів багатьох компаній і банків.

Одним з важливих джерел нагромадження капіталу є амортизаційні відрахування. Але для збільшення обсягів такого джерела та його раціонального використання, на жаль, немає необхідних інститутів та достатнього рівня конкуренції, які б стимулювали подальший процес інвестування. А наявні методи, наприклад політика прискореної амортизації, не використовуються навіть у розвинених країнах. Також до внутрішніх недержавних джерел нагромадження капіталу слід віднести готівкові заощадження населення та приватизаційні і компенсаційні сертифікати.

Сучасний стан розвитку фондового ринку України дозволяє розглядати і його як потенційний важіль нагромаждення капіталу та залучення портфельних інвестицій. Держбюджет, позабюджетні фонди, державні підприємства, державні цінні папери — це вже внутрішні державні інструменти нагромадження капіталу.

В концептуальному плані використання іноземного досвіду нагромадження капіталу має базуватись на ідеї переорієнтації фінансових потоків в економіці та їх укрупнення шляхом нагромадження. Саме така переорієнтація повинна створити можливості для пожвавлення інвестиційної діяльності за рахунок як внутрішніх, так і зовнішніх джерел. Але науці й досі невідомі припустимі варіанти вирішення цієї проблеми.

УДК 336.71

Є. Ю. Данилюк, асистент

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

МАРКЕТИНГОВИЙ ПІДХІД ДО ВДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ БАНКІВСЬКОЮ ІНВЕСТИЦІЙНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

Економіка України потребує значних коштів для забезпечення стабільного ефективного соціально-економічного розвитку. Банківські інвестиції поступово перетворюються у вагомий чинник формування інноваційно-інвестиційної моделі розвитку української економіки. У зв’язку з необхідністю активізації банківської інвестиційної діяльності особливого значення набуває вдосконалення управління цією важливою ділянкою банківського бізнесу.

В умовах складної конкурентної боротьби більшість банків, намагаючись вдосконалити управління банківською інвестиційною діяльністю, застосовують маркетингові технології з метою отримання конкурентних переваг і закріплення за собою іміджу банку-новатора. Інвестиційна діяльність банку — це діяльність банку зі вкладення грошових, майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. На мою думку, одним з основних напрямів підвищення ефективності управління інвестиційною діяльністю є використання маркетингового підходу.

Головним чинником посилення впливу ефективно працюючих комерційних банків на перебіг економічних процесів можна вважати перехід відопераційної орієнтації банківської діяльності до маркетингової. Їхня принципова відмінність полягає в тому, що при операційній орієнтації банк концентрує свої зусилля на технологічних, організаційних та облікових аспектах вдосконалення банківських продуктів. Маркетингова орієнтація передбачає фокусування зусиль і можливостей банку на виявленні реальних і потенційних запитів клієнтів і пошуку способів їх найкращого задоволення, виходячи з фінансових, кадрових, організаційних, технологічних, законодавчих та інших обмежень. Зазначені обставини зумовлюють актуальність наукових досліджень банківського маркетингу як з точки зору його теоретичних аспектів, так і практичних інструментів, вміле використання яких забезпечує успішне функціонування комерційного банку на ринку.

Важливим завданням сучасного маркетингу є забезпечення процесів втілення новітніх інструментів дослідження та автоматизації банківських операцій і технологій зі вдосконалення наявних і створення та просування нових банківських послуг, поліпшення якості обслуговування клієнтів, що сприятиме задоволенню потреб клієнтів, забезпеченню фінансової стійкості та конкурентоспроможності вітчизняних банків.

На теперішньому етапі у більшості банків України відбувається справжня маркетингова революція, пов’язана з розробкою та реалізацією стратегії задоволення потреб клієнтів — розвивається інтегрований маркетинг, який спрямований на розширення кола клієнтів та поліпшення якості їх обслуговування. Виходячи з цього, основними завдання банківського маркетингу є професійне спілкування з клієнтом, забезпечення переваг клієнтові при використанні послуг банку, порівняно з іншими банками, зацікавленість працівників банків у зростанні обсягів продажу банківських продуктів і послуг.

Як і в будь-якій іншій сфері бізнесу, основою діяльності кожного банку є отримання прибутку. Інвестиційна діяльність є одним з прибуткових напрямів банківського бізнесу. Маркетинговий підхід до управління банківською інвестиційною діяльністю необхідно розглядати з позиції перетворення банківських ринків збуту в ринки покупців. Сьогодні поняття маркетингового підходу у банківській інвестиційній діяльності охоплює:

  • виявлення наявних і потенційних ринків для вкладення інвестицій;

  • вибір сфер найбільш вигідної пропозиції банківських послуг і визначення та задоволення потреб клієнтів у цих сферах;

  • встановлення коротко- і довгострокових цілей для вдосконалення наявних і створення нових видів продуктів послуг;

  • пропонування продуктів і послуг таким чином, щоб привернути увагу більшої кількості клієнтів до їх отримання, за дотримання відповідних умов;

  • постійний контролю з боку керівництва банку за якістю обслуговування клієнтів з метою отримання оптимального прибутку.

Маркетинговий підхід до вдосконалення управління банківською інвестиційною діяльністю — це оснований на аналізі тенденцій розвитку банківського ринку процес спрямування зусиль на побудову довгострокових партнерських відносин з клієнтами, з метою ефективного задоволення існуючих і виникаючих потреб наявних і потенційних клієнтів у реальних та фінансових інвестиціях та отримання оптимального прибутку від продажу запропонованих їм банківських продуктів і послуг.

Застосування банком маркетингового підходу до управління банківською інвестиційною діяльністю забезпечує:

● орієнтацію при здійсненні інвестиційної діяльності на потреби клієнтів (маркетингова філософія);

● застосування для досягнення успіху сукупності маркетингових інструментів ринкової політики (маркетинг-мікс);

● планомірну координацію всіх видів інвестиційної діяльності (маркетингове управління).

Маркетинговий підхід до вдосконалення управління інвестиційною діяльністю допомагає банку надавати клієнтам повний комплекс послуг, пов’язаних з отриманням інвестицій, а також зробити цей процес максимально простим, зручним і економічно вигідним для клієнтів та прибутковим для банку.

УДК 336.764.2

Н. В. Дегтярьова, канд. екон. наук, доц.,

заступник завідувача кафедри фінансових ринків,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

РОЗВИТОК ПОХІДНИХ ФІНАНСОВИХ ІНСТРУМЕНТІВ В УКРАЇНІ

Сучасний фінансовий ринок характеризується якісними змінами, які, перш за все, пов’язані з технологізацією та фінансовими інноваціями. Інтеграція вітчизняного фінансового ринку у світовий економічний простір потребує вдосконалення фінансових інструментів, що використовуються. Україна знаходиться на шляху розбудови ринку похідних фінансових інструментів, тому доцільно розглянути сучасні проблеми його становлення та розвитку.

Теоретичні та методологічні засади використання деривативів відображено у працях Дж. Кейнса, Дж. Хікса, А. Фельдмана, А. Кавкіна, Л. Примостки, О. Сохацької, В. Міщенка, А. Філіпенка., О. Шарова та інших.

Одним з найпоширеніших методів управління ризиками є хеджування. Деривативи дозволяють учасникам ринку зменшувати валютні, процентні та інші ризики. В той же час вони є інструментами спекуляцій, дозволяють уникати державного регулювання, контролю та нагляду, маніпулювати правилами бухгалтерського обліку та збільшувати ризики, призводити до фінансових криз. Державне регулювання, з одного боку, має створити умови для заохочення до використання деривативів, з іншого — попередити можливі негативні наслідки їх застосування.

В Україні відсутній спеціальний закон, який встановив би особливості використання та регулювання деривативів або похідних цінних паперів. Чинні нормативні акти є недосконалими, не враховують світовий досвід застосування таких інструментів. На сьогодні немає єдиного підходу до термінологічного апарату. У Цивільному кодексі України [1] та Законі України «Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні» [2] використовується термін «похідні цінні папери» — це такі, механізм випуску і обігу яких пов’язаний з правом на придбання чи продаж протягом терміну, визначеного договором (контрактом) цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. При цьому не зазначається, які саме цінні папери відносяться до похідних. У Законі України «Про оподаткування прибутку підприємств» використовується термін «дериватив», який характеризується як стандартний документ, що посвідчує право та/або зобов’язання придбати/продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. До деривативів зазначеним Законом віднесені: форвардні контракти, ф’ючерсні контракти, опціони [3]. У Законі України «Про цінні папери та фондовий ринок» [4] застосовуються терміни «похідні (деривативи)» та «похідні цінні папери». При цьому визначення надано тільки для характеристики групи похідних цінних паперів, але не надано їхнього переліку.

Привертає увагу те, що останній зареєстрований у Верховній Раді України законопроект «Про похідні (деривативи)» [5] до похідних (деривативів) відносить строкові контракти та похідні цінні папери. До строкових контрактів, згідно цього проекту, належать: 1) біржові строкові контракти: ф’ючерсні контракти (ф’ючерси), опціонні контракти (опціони); 2) позабіржові строкові контракти: форвардні контракти (форварди), свопові контракти (свопи). До похідних цінних паперів — опціонні сертифікати, фондові варанти. При цьому обіг похідних цінних паперів може бути виключно на фондових біржах. У законопроекті зазначено емітента опціонного сертифікату на придбання (юридична особа — власник базового активу такого сертифіката або юридична особа, яка уклала з власником базового активу опціонного сертифіката договір комісії чи договір доручення), а щодо сертифікату на продаж — не визначено, хто може виступати в такій ролі. До того ж, незрозумілим для учасників ринку буде одночасне існуванням на біржах обігу опціонів як строкових контрактів та опціонних сертифікатів. Незважаючи на те, що зазначений документ залишається законопроектом, ДКЦПФР, працюючи на випередження, в 2009 році прийняла два нових нормативно-правових документа [6; 7], які, на наш погляд, не будуть сприяти розвитку цивілізованого та сучасного ринку деривативів. Так, зазначеними документами запроваджено до біржового обігу «опціонні сертифікати», які не характеризуються як «цінні папери». Згідно з чинним законодавством, операції з цінними паперами для торговців цінними паперами — членів фондової біржі є виключним видом діяльності (за виключенням банків). Якщо опціонні сертифікати не будуть вважатися цінними паперами, торговці цінними паперами не матимуть можливості працювати з ними.

Однією з значущих перешкод для успішного розвитку ринку деривативів в Україні є низька ліквідність та активність фондового, товарного та валютного спотових ринків. Саме тому всі спроби створити ринок деривативів поки що не призвели до очікуваних результатів. Перспективи подальшого розвитку похідних фінансових інструментів в Україні, на наш погляд, залежать від розвитку організованого ринку базових активів, а також розробки й прийняття нормативно-правових документів, що відповідають світовим стандартам.

Література

1. Цивільний кодекс України // Відомості Верховної Ради України (ВВР). — 2003. — № 40—44. — Ст. 356.

2. Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні // Закон України від 30 жовтня 1996 року // http://rada.gov.ua

3. Про оподаткування прибутку підприємств // Закон України // http://rada.gov.ua

4. Про цінні папери та фондовий ринок// Закон України від 23 лютого 2006 року // http://rada.gov.ua

5. Про похідні (деривативи) // законопроект // http://rada.gov.ua

6. Порядок реєстрації випуску опціонних сертифікатів та проспекту їх емісії // затв. Рішенням ДКЦПФР від 16.06.2009 № 572.

7. Положення про порядок реєстрації змін до правил фондової біржі щодо запровадження в обіг на фондовій біржі деривативів // затв. Рішенням ДКЦПФР від 04.08.2009 № 884.

УДК 338.24.021.8

О. І. Дедіков, канд. екон. наук, доц.

кафедри економічного аналізу та фінансів,

Національний гірничий університет

ПРО ФОРМУВАННЯ ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Наявний досвід реформ в українській економіці виявив труднощі, які постають перед країною у визначенні перспектив подальшого розвитку. Це — проблема формування адекватного сучасним вимогам фінансового механізму, яка особливо актуальна в умовах кон’юнктури, що утворилась і стосується як внутрішніх питань розвитку національного ринку, так і поширення впливу українських товаровиробників на зовнішніх ринках.

Загальноприйнятним нині є положення про те, що для забезпечення економічного зростання в Україні необхідні інвестиції, які, будучи спрямованими на збільшення основного і оборотного капіталу підприємств, у переважній більшості зайнятих у видобувних галузях і первісній переробці сировини, забезпечать відповідне збільшення обсягу продукції. При цьому, зростають прибутки і податкові надходження. Відбувається так зване екстенсивне зростання економіки. Тобто, втілюється все те, що отримало негативну характеристику ще в останній період існування Радянського Союзу, і що, в певній мірі, призвело до його краху: інтенсивний тип відтворення втілити так і не вдалося.

В розвинених країнах світу структура економіки сформована таким чином, що домінуючі позиції в ній відіграють галузі, що випускають складну за науково-технічним рівнем продукцію. І саме технологічно складні вироби формують кінцевий продукт господарства цих країн і, відповідно, формують фінансові основи їх могутності. Так як складний виріб втілює, акумулює більшу вартість, ніж простий і створює величезний обсяг ВВП, як у розрахунку на душу населення країни, так і у абсолютному вимірі. От японський експорт автомобілів і сягає до кількох мільйонів. І так у переважній більшості галузей.

Обсяг фінансових ресурсів, якими оперують вітчизняні менеджери і власники підприємств, досить значні. Вони дозволяють фінансувати значні проекти, в тому числі і такі прогресивні, як побудова і розвиток, наприклад, автомобільних заводів чи інших складних виробництв. На жаль, не ці проекти нині користуються на інвестиційному ринку попитом. Відповідь на питання, чому це так, вочевидь, полягає вже не в обмеженості коштів, а в дещо іншому. Можна виділити декілька аспектів. По-перше, хоча декларована норма прибутку у металургійних, гірничо-збагачувальних і інших сировинних виробництв вже не від’ємна, як кілька років тому, а досить значна, але, напевно, фактично, вона ще набагато більша. Це донедавна дозволяло власникам капіталу в даних сферах отримувати настільки великі прибутки, які співставні з прибутками власників автомобільних і інших складних виробництв на Заході. Що і підтверджується інформацією західних засобів масової інформації про те, що представники українського бізнесу займають лідируючі позиції за розмірами контрольованих капіталів не тільки у Східній Європі, Європі загалом, але й у світі. Доки буде зберігатися подібний стан справ у цій царині, розраховувати на зміни в структурі виробництва немає сенсу.

По-друге, експлуатація існуючих виробничих активів у будь-якій сфері, за наявності відпрацьованих технологічних процесів, за наявності частково зношених, але все ж реальних величезних виробничих фондів, дещо зменшених у своїй кількості, але все ж достатніх для функціонування виробництва, добре підготовленого персоналу підприємств, справа набагато простіша, аніж створення нових підприємств, нехай і у більш конкурентних, передових, більш прибуткових галузях виробництва. Створення нового підприємства — це завжди дуже непроста справа. Згадаємо досвід Радянського Союзу. Будівництво Волжського автозаводу, Камського автозаводу (це — останні крупні цивільні промислові об’єкти радянської пори) здійснювали іноземні підрядчики, італійці та німці, відповідно.

Таким чином, економічна модель, яка нині задіяна в Україні, має певні особливості, що полягають у використанні наявного промислового виробничого потенціалу, який успадкувала Україна від радянських часів. Основні виробничі фонди даного потенціалу, перш за все, задіяні у гірничо-видобувній, металургійній, вугільній, хімічній галузях і електроенергетиці. Сприятлива кон’юнктура на світових ринках нині і в найближчій перспективі для українських товаровиробників — експортерів через певний час відновиться. Це буде дозволяти власникам вказаних виробничих активів особливо не перейматися питанням переорієнтації ресурсів у інші проекти і сфери діяльності: досить висока рентабельність і значний обсяг прибутків гарантовані. На ситуацію серйозним чином не може вплинути навіть той факт, що ресурсоємність, перш за все, енергоємність, українських виробництв у вказаних секторах економіки в кілька раз перевищує рівень у розвинених країнах Європи.

У найближчій перспективі економічна політика в Україні навряд чи призведе до докорінного техніко-технологічного переозброєння підприємств у даних галузях, переміщення капіталів у інші виробничі сфери, прискореної реалізації складних за технічним і організаційним устроєм інвестиційних проектів. Значною мірою на ситуацію впливає і той факт, що рівень оплати праці в Україні значно відстає від рівня, притаманного країнам Східної Європи, він навіть нижчий, ніж у Російській Федерації. Це також негативно впливає на стан розвитку і структуру внутрішнього ринку в Україні, що, відповідно, впливає на формування даної економічної моделі, відповідної системи цілей підприємців, вибір ними тієї чи іншої стратегії інвестування, вибору пріоритетів розвитку і т. ін.

УДК 336.71

О. А. Демиденко, аспірантка кафедри банківської справи,

Київський національний університет ім. Т. Шевченка

ВИКОРИСТАННЯ КРЕДИТНИХ ЛІНІЙ ЄБРР ДЛЯ ФІНАНСУВАННЯ ПІДТРИМКИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ І ПРОГРАМ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день зростання інвестиційних потреб національної економіки потребує постійних вливань капіталу як з боку вітчизняних банків, так і інших міжнародно-фінансових установ. Одним з головних фінансових інвесторів є Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР).

В порівнянні з іншими міжнародно-фінансовими установами перевагою даного банку є те, що він працює як з державним, так і приватним секторами економіки та оперує багатьма методами мобілізації коштів та фінансування. Європейський банк реконструкції і розвитку є одним з найбільших фінансових інвесторів в Україні. Банком проводиться фінансування різного виду, включаючи кредитні лінії для фінансового сектору, малих і середніх підприємств, довгострокове проектне фінансування, інвестування в приватний акціонерний капітал, фінансування імпорту та експорту, синдиковане кредитування. Зауважимо, що діяльність ЄБРР в Україні охоплює такі основні стратегічні напрями, як: залучення приватних інвестицій в агропромисловий комплекс України; реформування секторів інфраструктури (транспорту, зв’язку та інше); сприяння реструктуризації, в основному енергетичного комплексу, за допомогою впровадження енергозберігаючих технологій, модернізації устаткування, гарантування безпеки на атомних електростанціях; у металургійному комплексі [1].

Таким чином, з метою підтримки ринкових реформ в Україні становлення, впровадження та розширення діяльності приватного сектору шляхом надання фінансової допомоги малим та середнім приватним підприємствам через банки, які відповідають встановленим критеріям для банків-учасників, та укріплення інституційної та операційної потужності цих банків, ЄБРР у 1994 році відкрив першу кредитну лінію (МСП-1) для підтримки розвитку малих та середніх підприємств у розмірі 121,185 млн дол. США. Українські підприємці змогли отримати для розвитку виробництва і надання послуг кредити розміром до 2,5 млн дол. США терміном до 5-ти років із пільговим періодом до 2-х років. Національний банк України повністю використав виділені кошти до середини 2000 року [3].

Наприкінці 2000 року розпочалось впровадження другої кредитної лінії (МСП-2) за угодою, підписаною в травні 1998 року під час Щорічних Зборів Директорів ЄБРР. Кредит був наданий для підтримки приватних малих та середніх підприємств. В рамках МСП-2 затверджено до кредитування 92 субпроекти на загальну суму 83 112 979, 29 дол. США, з яких 17 582 899,33 дол. США затверджено та видано з Рахунку повторного використання. Закриття кредитної лінії відбудеться у листопаді 2010 року [3].

У листопаді 1998 р. Європейський банк реконструкції та розвитку розпочав Програму мікрокредитування в Україні. Ця програма є розширенням кредитної лінії для малих та середніх підприємств, що існує в Україні з 1995 р. Програма мікрокредитування має на меті підтримку розвитку мікро- та малих підприємств шляхом створення сприятливих умов для отримання банківських кредитів. Особлива увага приділяється тим бізнес-групам, які зазвичай не отримують належної уваги, наприклад, малі підприємці, які займаються дрібною торгівлею на місцевих ринках. Реалізація програми проходить за підтримки TACIS — Програми Європейського Союзу та USAID — Агентства США з міжнародного розвитку. З українського боку відповідальним за виконання проекту є Національний банк України.

Провідну роль в успішній реалізації Програми, яка орієнтована на певні цільові групи, відіграє підготовка місцевих кредитних експертів. Завдяки консультативно-технічній допомозі, яка надається TACIS, USAID та німецькою програмою TRANSFORM, в українських банках-учасниках Програми засновуються відділи мікрокредитування. Відбір кредитних експертів проводиться банком-партнером спільно з його радником від консультативної фірми. Підготовка нових кредитних експертів на початковому етапі фінансується за рахунок міжнародних донорських організацій і здійснюється, головною мірою, консультантом разом з банком-партнером безпосередньо під час роботи, а також включає в себе певні теоретичні курси.

Зауважимо, що позики ЄБРР є джерелом пільгового фінансування інвестиційних проектів, що видаються строком на 10—12 років по ставці маржі за двохрічним пільговим періодом. За даними на 1 листопада 2009 року, Європейський банк реконструкції та розвитку взяв на себе зобов’язання щодо надання інвестицій на суму 4,2 млрд євро в рамках 194 проектів [3].

На нашу думку, мікро- та малі підприємства стикаються з великою кількістю проблем і перешкод, однією з яких є майже повна відсутність доступу до кредитних ресурсів банківської системи. Це стосується як короткострокового обігу капіталу, так і довгострокового інвестиційного капіталу. Саме тому, впровадження кредитних ліній міжнародним співтовариством для місцевих банків України набуває особливого значення. Отже, відгукуючись на потреби інвесторів та еволюціонуючи разом з міливою кон’юнктурою ринку, ЄБРР заслужено користується репутацією банка інноваційних послуг.

Література

1. Про формування бази даних інвестиційних та інноваційних програм і проектів, міжнародних інвестиційних та інноваційних програм і проектів, у виконанні яких беруть участь вітчизняні державні підприємства в рамках міжнародного інноваційного співробітництва, а також відповідних грантів: Наказ Державного агентства України з інвестицій та інновацій № 13.

2. Розвиток фінансового сектору України в умовах формування нової фінансової архітектури: монографія. — К.: Університет банківської справи НБУ, 2009. — 384 с.

3.

УДК 330.322

А. В. Денисова, бакалавр

факультету менеджменту та логістики,

Н. Я. Яровінська, бакалавр

факультету менеджменту та логістики,

Київський національний авіаційний університет

ПРОБЛЕМИ СТВОРЕННЯ СПРИЯТЛИВОГО ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ В УКРАЇНІ

Після того як Україна стала незалежною, надзвичайно зросла актуальність вивчення проблем, пов’язаних з інвестуванням розвитку економіки нової держави. Якщо є інвестиції (а вони є тоді, коли в країні має місце сприятливий інвестиційний клімат), то можливо спрогнозувати тенденції соціально-економічного розвитку національного господарського комплексу, які є запорукою не тільки економічної, а й політичної незалежності [3].

Потрібно відзначити, що у зв’язку з нестабільним інвестиційним кліматом управління інвестиційними процесами в Україні є надзвичайно складним, тому що інвестиційна діяльність в умовах кризи є слабкою; інвестиційна політика — нестабільною, що пов’язане з законодавчою базою, податковою політикою тощо; інвестиційний менеджмент — інерційним.

Управління інвестиційними процесами, його зміцнення, розгортання і подальший розвиток слід починати з кардинального поліпшення інвестиційного клімату, яке залежить від якнайшвидшого забезпечення стабільності законодавчої бази, поліпшення податкової політики шляхом зниження податків і зменшення мита, посилення боротьби із злочинністю і скороченням обмежень щодо приватної власності іноземців. Крім того, необхідно враховувати регіональні особливості та відмінності щодо інвестиційної привабливості [1].

З огляду на сучасний стан економічного потенціалу й обмежені внутрішні інвестиційні можливості впродовж всього періоду трансформації економіки, держава намагалася створити сприятливі умови для розвитку інвестиційного клімату. Був здійснений перехід до управління інвестиціями на базі ринкових відносин, сформована багатосекторна система капітального будівництва та удосконалено нормативно-правове регулювання. Статистичні дані за останні кілька років свідчать, що намітилося стійке зростання обсягів прямих іноземних інвестицій в економіку України. У першому півріччі 2009 р. найбільше зріс капітал нерезидентів з Кіпру — на 432,6 млн дол., Франції — на 361,6 млн дол, Російської Федерації — на 101,5 млн дол., Польщі — на 26, 6 млн дол., Данії — на 20,4 млн дол.

Багато потенційних інвесторів зацікавлені у великому ринку України, у її щедрих ресурсах, кваліфікованій робочій силі, проте не поспішають зробити рішучий крок. Потенційні американські інвестори остерігаються впливу таких негативних факторів, як надмірна регуляція; складні, плутані і високі податки; закони, які можуть змінитися; неможливість виконувати контракти. Все це створює несприятливе середовище для бізнесу та інвестицій. Українські підприємці називають той самий список негативних факторів [2].

Дійсно, фіскальна структура є визначним фактором, хоча часто рівень оподаткування не вважають найважливішим фактором. Такі країни, як Нідерланди, Швеція і Данія відомі своїм високим рівнем оподаткування, проте вони не відчувають недоліки інвестицій. Найважливішими для інвестора є ясність, прозорість і передбачуваність. Неясні чи суперечливі закони спричиняють конфлікти з податковими інспекторами. У гіршому випадку це призводить до корупції з боку податкового інспектора, компанії або з обох сторін разом [3]. Але навіть без корупції непередбачувано високі податки означають великий ризик, низькі прибутки і несприятливий інвестиційний клімат.

Для підвищення ефективності використання державних інвестицій в Україні доцільно:

— запровадити порядок укладання контрактів на спорудження об’єктів тільки за результатами конкурсів;

— запровадити відповідальність за порушення умов контракту на будівництво об’єктів, що здійснюється за рахунок Держбюджету України;

— перейти від безповоротного бюджетного фінансування інвестицій у виробничій сфері до їх кредитування.

Таким чином, треба реально оцінювати внутрішні та зовнішні чинники розвитку України, враховуючи як її можливості, так і ставлення до неї у світі. Для цього необхідно сприяти поліпшенню режиму іноземного інвестування, удосконалити державне регулювання інвестиційної діяльності, створити нормативну базу, яка б забезпечила відповідні передумови та гарантії, завдяки яким інвестори можуть бути впевненими в завтрашньому дні.

Література

1. Бланк И. А. Инвестиционный менеджмент. — К., МП «ИТЕМ лтд», «Юнайтед Лондон Трейд Лимитед». — 448 с.

2. Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року № 1560-XІІ. В редакції Закону № 762-ІV від 15.05.2003. // ВВР. — 2003. — № 30. — Ст.247.

3. Доленко Г. О., Заславський В. А., Тимашов О. О. Основи інвестиційного менеджменту. Методичні рекомендації з курсу «Менеджерські системи». — К.: КНУ ім. Т. Г.Шевченка, 2001.

УДК 005.336.4-044.3

В. М. Диба, канд. екон. наук, доц.

кафедри обліку підприємницької діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ОСНОВНІ МЕТОДИ ТА ОСОБЛИВОСТІ ОЦІНЮВАННЯ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ Й НЕМАТЕРІАЛЬНИХ АКТИВІВ

Оцінювання компонентів у складі інтелектуального капіталу пов’язане з особливостями оцінювання нематеріальних активів, результатів творчої діяльності і тією обставиною, що принципово неможливо створити єдину універсальну методику щодо цього, відтак отримані результати здебільшого мають характер відносних величин для конкретної запланованої угоди.

Складність методологій, сукупність особливостей і суттєві відмінності умов практичного використання результатів творчої діяльності на різних підприємствах, відсутність єдиної методології для нематеріальних активів у складі інтелектуального капіталу викликає необхідність здійснювати оцінювання одночасно за кількома методами й лише на цій підставі обґрунтовувати кінцевий результат його ринкової вартості.

Нині для оцінювання вартості інтелектуального капіталу й нематеріальних активів у його складі використовують щонайменше три основні підходи:

1) ринковий підхід, заснований на знаннях ринкової інформації про угоди з аналогічною інтелектуальною власністю, однак така інформація далеко не завжди буває доступною;

2) дохідний метод (підхід), заснований на оцінюванні інтелектуальної власності забезпечувати дохід, що потребує досить точного знання про ринкові перспективи товару, у якому використовується об’єкт оцінювання;

3) витратний підхід, що передбачає оцінювання витрат, необхідних для повного відтворення об’єкта власності: заробітну плату дослідницького персоналу, витрати на створення дослідного зразка, здійснення контролю якості, тестування й отримання патенту, доведенням об’єкта інтелектуальної власності до стадії використання тощо. Щоправда, практично такі витрати досить рідко можна зіставити з майбутнім успіхом на ринку.

Практичні аспекти застосування цих підходів до оцінювання різних нематеріальних активів і компонентів у складі інтелектуаль-ного капіталу засвідчили доцільність використання для отримання найбільш точних результатів дохідного методу, зокрема, стосовно технологій, торгових марок і назв, авторських прав, виробничого програмного забезпечення, й витратного підходу — до навчання персоналу, програмного забезпечення, мережі збуту тощо. Звичайно, такі активи можуть оцінюватися й з використанням інших підходів, однак здійснене за їх допомогою оцінювання призводить до утворення суттєвих неточностей і відтак не може вважатися достатньо ефективним.

Найбільш обґрунтованим оцінюванням як активу бізнесу вартості нематеріальних активів і інших компонентів у складі інтелектуального капіталу за їх внеском у капітал підприємства, постає дохідний метод. Ринковий же підхід до їх оцінювання вимагає використання інформації, яка часом буває недоступною, зокрема, це стосується даних щодо наявності угод; обміну між самостійними об’єктами; розкриття цінової політики, достатності інформації про всі необхідні факти, що відомі сторонам, які укладають угоду.

Із застосуванням витратного підходу до оцінювання інтелектуального капіталу його вартість може бути визначена з більшою вірогідністю, однак кінцеве значення не в змозі врахувати низку факторів — йдеться про прибуток від комерціалізації, інвестиційні ризики й потенціал зростання доходу. Для нематеріального активу визначення вартості практично виконати важко, особливо — вартості ідеї, що постає початком розробки будь-якого інноваційного продукту, створеного на її основі, врахування її у собівартості продукції й балансовій вартості підприємства.

Окрім того, єдина методика щодо оцінювання нематеріальних активів не може бути застосована на всіх етапах життєвого циклу продукту (технології) внаслідок змін на різних стадіях вартості інтелектуального капіталу та його складових і зміни критеріїв оцінювання, зокрема, критерій прибутковості не може застосовуватися на ранніх і пізніх стадіях життєвого циклу внаслідок невизначеності або малої значущості, натомість стосовно ранніх і пізніх етапів найбільш доцільним слід вважати витратний підхід.

Ринковий метод оцінювання інтелектуального капіталу на основі визначення ринкової аналогії можуть застосовуватися лише у рідких випадках щодо інноваційного підприємництва для порівняння з оцінками, отриманими на основі дохідного підходу.

Позаяк для здійснення оцінювання компонентів у складі інтелектуального капіталу на всіх етапах життєвого циклу продукту (технології) необхідний ретельний облік вартості усіх здійснених вкладень у розробку продукту (технології): матеріалів, обладнання, часу наукового персоналу, вкладень у людський капітал, мережу збуту, інші компоненти у складі інтелектуального капіталу, оскільки цим параметрам належить вирішальна роль через невизначеність вартості покладеної в основу їх розробки ідеї.

Література

1. Диба В. М. Облік та аналіз необоротних активів: Моногр. — К.: КНЕУ, 2008. — 288 с.

2. Чухно А. А. Інтелектуальний капітал: сутність, форми і закономірності розвитку // Економіка України. — 2003. — № 12. — С. 53.

УДК 336.531.2:351.84

О. М. Диба, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківських інвестицій,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СОЦІАЛЬНО ОРІЄНТОВАНІ ІНВЕСТИЦІЇ ТА ЇХ ХАРАКТЕРИСТИКА

Зміст, спрямованість та ефективність соціалізації залежать від принципово нових стратегій інвестиційної діяльності усіх суб’єктів національних та міжнародних відносин, оскільки сучасна концепція подолання бідності у світовому масштабі ґрунтується на тезі щодо необхідності включення кожної країни та міжнародних інституцій у процеси глобалізації, що має сприяти залученню капіталу не лише в економіку, але й у соціальну сферу з використанням нових форм та інструментів управління й регулювання для вирішення сучасних проблем розвитку людини. Однак подальший розвиток виявив, що процеси соціалізації економіки мають більш широкий діапазон форм реалізації. Соціальна сфера визначається вирішальним фактором і джерелом економічного зростання.

У цьому сенсі в економіці й суспільстві відбувається збільшення витрат на розвиток людського потенціалу і соціальної інфраструктури, за якої інвестиції у соціальну сферу збільшуються швидше, ніж капітані вкладення у засоби виробництва.

Масштабні наукові розробки не здійснити без масових державних інвестицій, перш ніж виникне хоча б очікування появи ринкових продуктів. Уже сьогодні, за даними ООН, частка людського капіталу в багатстві усього світу складає 64 %, природного багатства — 20 %, фізичного капіталу — 16 %.

Стосовно характеристики соціально орієнтованих інвестицій необхідно зазначити, що 1) важливість такого виду інвестицій визначається їх спрямованістю насамперед у сферу послуг і сервісний сектор економіки, де частка зайнятих з кожним роком збільшується; 2) внаслідок дефіцитності бюджету, що спостерігається в економічно розвинутих країн, і пов’язаного з ним скорочення державних витрат на соціальний розвиток, велика частка інвестицій буде спрямована на основі конкуренції приватним секторам економіки; 3) згаданий вид інвестицій відрізняється капіталомісткістю; 4) практично всі бюджетні кошти, що спрямовуються на соціальний розвиток, не є з фінансової точки зору вигідними, тому в розрахунках ефективності соціальних проектів найчастіше орієнтуються на одержання соціального ефекту; 5) доступ до результатів (благ) від соціальних інвестицій не залежить від платоспроможності члена суспільства.

Усю множину соціальних інвестицій за об’єктом інвестування можна поділити на чотири основні види: у соціальну сферу; виробничі інвестиції соціальної спрямованості; інвестиції у ноо- і креатосфери; інвестиції у людський капітал.

Усі соціальні інвестиції за об’єктами інвестування поділяють на два основних види: 1) безпосередньо соціальні інвестиції — вкладення у соціальну сферу, людський капітал. Інвестиції у соціально-економічну і соціально-екологічну безпеку, формування нових секторів економіки і створення соціальних технологій; 2) це є деякою величиною у структурі виробничих або фінансових інвестицій суб’єкта, що здійснює інвестиційну діяльність, які спрямовуються у соціальну складову інвестиційного процесу, яку можна назвати соціальною складовою виробничих інвестицій.

Соціально-екологічні інвестиції орієнтовані на формування сприятливого для життя середовища існування. Крім зв’язку з проблемами продуктивності і національного нагромадження, цей вид інвестицій характеризується ще і гуманізацією системи «виробництво — довкілля». Це інвестиції, спрямовані на перехід до виробництва товарів і поглуг, будівництва будинків і споруд з погляду їх екологічних, ергономічних, етичних й естетичних характеристик щодо зменшення негативного впливу на людину.

Наявність соціальної складової у виробничих інвестиціях пов’язано з економічною діяльністю суб’єктів господарювання, що у процесі реалізації власних економічних інтересів мимоволі покликані вирішувати соціальні питання. Відтак очевидно, що у прагненні розширення виробництва й збільшення його прибутковості (ефективності), бізнес створює нові робочі місця, підвищує кваліфікацію персоналу, намагається якомога більше впливати на якість трудового життя працівників, їх соціальний добробут. Позаяк у деяких ситуаціях самі такі вкладення у виробництво можуть мати соціальний характер, наприклад, інвестиції для забезпечення населення регіонів, яке зазнає голоду, або регіонів, де населення перебуває у важкому становищі внаслідок воєнних дій або стихійних лих, продовольчими товарами і медикаментами.

Виробничі і фінансові інвестиції соціальної спрямованості можна ще назвати інвестиціями, що спрямовуються у соціальну складову інвестиційного процесу (соціальна складова виробничих — фінансових — інвестицій). Виділення такого виду соціальних інвестицій пов’язано з труднощами розмежування їх від супутніх виробничих (фінансових) інвестицій. Здійснення інвестиційних проектів забезпечує деякий соціальний ефект, за яким і визначається така складова у загальному економічному ефекті — коефіцієнт соціальної складової виробничих (фінансових) інвестицій. Це інвестиції з непрямим соціальним ефектом, інвестиції у поліпшення соціально-трудового становища споживачів і працівників, інвестиції у НДДКР, інвестиції у нематеріальні активи, вкладення у придбання цінних паперів соціально орієнтованого бізнесу. Інвестиції у поліпшення соціально-трудового побуту споживачів (клієнтів) і співробітників розраховані на утримання споживачів, підвищення продуктивності праці найманих працівників і посилення економічного ефекту від їх діяльності.

Література
  1. Корпоративна соціальна відповідальність: мода, феномен чи обов’язковий елемент громадянського суспільства? // Вісник НБУ. — 2008. — С. 38—41.

  2. Сіденко С. В. Проблеми забезпечення міжнародної конкуренто-спроможності України: гуманітарний аспект // Зб. наук. праць: Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України. — К.: 2007. — С. 47—56.

  3. Диба О. М. Фонд соціальних інвестицій як найуспішний проект Світового банку в Україні // Економіка та підприємництво: Зб. наук. праць мол. учених та аспірантів. — Вип. 20. — К.: КНЕУ, 2008. — С. 79—86.

УДК 368.027

О. Л. Дибань, провідний спеціаліст першого

інспекційного відділу інспекційного департаменту

Державна комісія з регулювання ринків

фінансових послуг України

РОЛЬ БАНКІВ В ІНВЕСТИЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ

Активізація інвестиційної діяльності страхових компаній підносить сферу страхування до рангу важливих чинників, які впливають на розвиток економіки, оскільки пасивні кошти, отримані від страхувальників, стають активним капіталом, що задіяний на фінансовому ринку. Зростання інвестиційних ринків України значною мірою може бути забезпечено за рахунок ефективного використання страхових ресурсів вітчизняних страхових компаній. На теперішній час цей напрям діяльності страховиків в Україні залишається недостатньою мірою розвинутим і використаним.

Проте, особливості інвестування коштів страховими компаніями досліджені недостатньо. Водночас проблема підвищення ролі інвестиційної діяльності в страхуванні, а також методологічні підходи до обґрунтування питань ефективного формування та управління інвестиційним потенціалом страхових компаній потребують подальшого розвитку та узагальнення.

Не менш важливе значення має інвестиційна діяльність страховиків і на мікрорівні, виступаючи одним з головних факторів забезпечення ефективного функціонування страхової компанії. Це спричинено тим, що:

по-перше, інвестиційна діяльність визначає можливість надання страхових послуг за рахунок формування достатніх обсягів страхових резервів;

по-друге, добре організована інвестиційна діяльність забезпечує в певній мірі якість страхових послуг і визначає ринкову позицію страховика;

по-третє, інвестиційна діяльність впливає на основні характеристики страхового продукту, насамперед на його вартість, і на фактичне виконання зобов’язань страховиком, обумовлене строками страхових виплат;

по-четверте, інвестування дає можливість власникам страхової компанії розвивати свій бізнес і самостійно управляти ним. За рахунок інвестування страхових резервів відбувається нагромадження коштів для збільшення власних ресурсів [1].

Дослідження показують, що основним джерелом одержання прибутку для страхової організації більшості цивілізованих країн є не збір страхових платежів, а інвестиційна діяльність, кошти від якої спрямовуються, як правило, на фінансування страхових операцій, на дотації збитковим видам страхування, розробку нових продуктів, підготовку кадрів й ін.

Крім коштів страхових резервів, страховик має у своєму розпорядженні власні кошти у вигляді вкладів засновників, а також спеціальних фондів, які сформовані за рахунок прибутку та суми нерозподіленого прибутку.

З огляду на це при інвестуванні таких коштів необхідно враховувати їх структуру, а також оптимальний термін інвестування. Потрібно виходити з того, що резерви є коштами страхувальників і в разі настання страхового випадку мають своєчасно повертатися їм у вигляді страхового відшкодування, яке може бути й більшим порівняно з внесками за надання страхової послуги.

Безпечність вкладень активів страхової компанії свідчить про мінімальний інвестиційний ризик, що може досягатися шляхом диверсифікованості коштів.

Нагальною є проблема щодо дотримання принципів інвестування страхових резервів, серед яких першість 82,4 % експертів віддали дохідності; 64,7 % — диверсифікації інвестиційного портфелю; 58,8 % — гарантованого повернення вкладень; 41,2 % — підконтрольності інвестицій; 29,4 % — ліквідності й 5,9 % — привабливості [2].

У відповідності до статті 31 Закону України «Про страхування», кошти страхових резервів повинні розміщуватися з урахуванням безпечності, прибутковості, ліквідності, диверсифікованості та мають бути представлені активами таких категорій: грошові кошти на поточному рахунку; банківські вклади (депозити); валютні вкладення згідно з валютою страхування; нерухоме майно; акції, облігації, іпотечні сертифікати; цінні папери, що емітуються державою; права вимоги до перестраховиків; інвестиції в економіку України за напрямами, визначеними Кабінетом Міністрів України; банківські метали; кредити страхувальникам-громадянам, що уклали договори страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту та під заставу викупної суми; готівка в касі в обсягах лімітів залишків каси, встановлених НБУ.

Кредитний рейтинг банківської установи, в якій розміщені кошти страхових резервів, повинен відповідати інвестиційному рівню за національною шкалою, визначеною законодавством України.

Система банків є найоптимальнішим варіантом для розміщення коштів страхових резервів, зокрема грошові кошти на поточному рахунку, банківські вклади (депозити), банківські метали. Проте, існує ряд дослідників, які вважають, що ставки за депозитами в Україні залишаються ще достатньо високими в порівнянні з іншими країнами світу, що на сьогодні робить інвестування саме в ці фінансові активи досить привабливим для страхових компаній. Однак зазначена форма інвестувань є уразливою з боку системних фінансових ризиків, пов’язаних, зокрема, з інфляційним знеціненням грошової одиниці та зміною банківського процента.

Крім того, відсотки по депозитах будуть знижуватись у зв’язку з приходом на банківський ринок іноземних інвесторів, які будуть пропонувати кредити за низькими відсотками у відповідності з процентною політикою власних національних ринків, і відповідно знижувати депозитні ставки.

Отже, в умовах нестабільності та непередбачуваності як української економіки в цілому, так і законодавства зокрема, співпраця страхових компаній з банками в галузі інвестиційної діяльності на сьогодні та найближчим часом є оптимальним варіантом. Тому необхідно максимально прикласти зусиль для розвитку саме цього напряму співпраці між цими установами.

Література

1. Василенко А., Тринчук В., Інвестиційна діяльність страхових компаній України: стратегія та пріоритети // Страхова справа. — № 3(23)2006 // for .

2. Ордовська І. Акредитація страховиків у банках // Страхова справа. ― № 1(29) 2008 // for .

УДК 336.71

О. В. Добровольська, канд. екон. наук,

доц. кафедри фінансів,

Дніпропетровський державний

аграрний університет

ВПЛИВ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ НА РОЗВИТОК БАНКІВСЬКОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

В умовах процесу фінансової глобалізації економічне зростання будь-якої країни неможливе без створення ефективно функціонуючої банківської системи. Вирішення багатьох проблем, які стоять перед українською економікою, — забезпечення економічного зростання, збільшення інвестицій, зниження боргових зобов’язань та інших, — залежить від того, наскільки ефективно функціонує банківська система. Процеси глобалізації неоднаково впливають на різні сфери економіки. Розглянемо детальніше сутність економічної концепції глобалізації банківництва й дослідимо її вплив на розвиток банківської системи України [2, c. 32].

Національна банківська система, зважаючи на незначні обсяги капіталізації порівняно з транснаціональними банками, не може істотно вплинути на світовий банківський ринок. Одним із основних індикаторів розвитку банківської системи, що характеризує ступінь довіри до банків, є рівень її капіталізації. Від якості й величини сукупного капіталу банків країни залежить надійність усієї економічної системи й динаміка її подальшого розвитку. Капітал українських банків, незважаючи на поступове зростання показника балансового капіталу, залишається досить низьким і становить лише 5 % від ВВП, тоді як у Росії цей показник дорівнює 37,2 %, а у країнах Центральної Європи — понад 40 % [1, c. 142]. Інші шляхи капіталізації, окрім балансового капіталу, — це субординований борг і нарощування прибутку. Позичити гроші під конкретні проекти можуть лише окремі банки, тому більшість банкірів всерйоз боротимуться за прибутковість своїх операцій.

Іншим важливим індикатором розвитку банківської системи є сумарний обсяг активів. Величина активів усіх українських банків у сукупності становить близько 6 % активів найбільшого банку світу («Барклайз банк»), а отже їх вплив на світовий банківський ринок досить незначний. Вітчизняні банки роблять лише перші кроки щодо виходу на світовий фінансовий ринок, намагаючись витримувати конкуренцію в усіх напрямах діяльності. За таких умов маємо всі підстави визначити участь українських банків у світових глобалізаційних процесах як приєднання.

Кардинально інша ситуація склалася з доступом іноземного капіталу на український банківський ринок. Реалізація угод злиття та придбання зумовила попит і пропозицію на корпоративні права банківських установ та привела до появи специфічного сектору фінансового ринку — ринку корпоративного контролю банківських установ. Високий рівень активності в цьому секторі пов’язаний із привабливістю українських банків для іноземних фінансових груп [3, c. 85].

Купівля банку в Україні має низку переваг перед створенням філій іноземних банків на території країни. Зокрема, купуючи контрольний пакет акцій, інвестор отримує доступ до вже існуючого бізнесу, адаптованого до національних особливостей. Інтенсивність реалізації операції злиття та придбання також пов’язана з можливістю іноземних банків одержувати надприбуток за рахунок просторового процентного арбітражу, залучаючи кошти на депозит у країнах із порівняно низькою депозитною ставкою й розміщуючи їх на території України під значно вищий процент. У разі збереження тенденції активності на національному ринку корпоративного контролю банківського сектору існує небезпека переходу основної частини банківської системи у власність транснаціональних фінансово-банківських груп. Ринок корпоративного контролю — це система економічних відносин щодо перерозподілу прав власності шляхом проведення операцій злиття та придбання контрольного пакета акцій компанії чи банку. Тому надвисокий рівень залежності національної банківської системи від економічної ситуації в інших країнах може негативно впливати на стабільність вітчизняних банків другого рівня і навіть (опосередковано) першого рівня (центральні банки) через дестабілізаційні процеси на світовому фінансовому ринку.

Отже, сформулюємо основні особливості прояву процесів глобалізації в банківському секторі країни [1, c. 145—146].

1. Банківська система на національному рівні виконує, поряд з іншими, функцію акумулювання та перерозподілу фінансових ресурсів між галузями економіки, а на міжнародному рівні глобальна банківська система виступає самостійним фактором розвитку світової економіки.

2. Розвиток транснаціональних та багато філіальних корпорацій створює попит на банківські послуги у країнах їх присутності, що спонукає крупні банки розширювати свою присутність (через створення філій, представництв) у різних країнах для задоволення потреб клієнтів.

3. Транснаціональні банки розширюють свою присутність у національних банківських сферах шляхом реалізації операцій злиття та придбання банківських установ із національним капіталом, а обсяги цих укладених угод зумовили появу ринку корпоративного контролю банківських установ.

4. У сучасних умовах національні економічні системи не можуть функціонувати без іноземного капіталу, тому банки створюють філії на території інших країн та конкурують із місцевими банківськими установами.

5. Банківська діяльність розвивається в напрямі уніфікації проведення банківських операцій і надання послуг клієнтам, що спричинило зближення національного й міжнародного законодавства сфери банківського регулювання.

Література

1. Чуб О. О. Банківська діяльність у контексті інтеграції та глобалізації// Фінанси України. — 2008. — № 1. — С. 138—146.

2. Криклій А. С., Боровікова М. О. Капіталізація банківської системи України в умовах глобалізації: проблеми та перспективи// Економіка та держава. — 2006. — № 5. — С. 32—35.

3. Бутенко О. Роль іноземних банків у формуванні інноваційних національних банківських систем//Банківська справа. — 2008. — № 1. — С. 83—89.

УДК 336.71

О. Р. Дробніцька, викладач

кафедри банківського менеджменту та обліку,

Тернопільський національний економічний університет

ФІЛОСОФІЯ ВИДІВ СЕК’ЮРИТИЗАЦІЇ

«Вузькі місця» сучасної вітчизняної банківської системи потребують постійного, з дня в день, удосконалення фінансової політики банку, кредитної та депозитної, зокрема, через низький рівень капіталізації банків, ліквідності, прибутковості та на противагу — високий рівень ризику. Банківські установи розвинутих країн та країн, що лише стали на шлях ринкового розвитку, повинні постійно шукати нові інструменти та механізми для залучення додаткових фінансових ресурсів та в той же час захисту від фінансових ризиків.

Останнім часом набула розповсюдження сек’юритизація. Цей фінансовий інструмент використовують фінансові установи США із 1977 року, а Європейських країн — на десятиріччя пізніше. Назва цього інструменту співзвучна із поняттям «цінні папери» англійською, тобто «securities». Це зумовлено суттю механізму сек’юритизації, за якої активи банку трансформуються у цінні папери. Науковці виділяють два типи сек’юритизації — традиційну та синтетичну, виникнення та використання яких можна поділити на два періоди: 1977 рік до середини 1990-х років — традиційна (класична) сек’юритизація, а з середини 1990-х років до сьогодні — виникнення синтетичної сек’юритизації, паралельне використання традиційної та синтетичної сек’юритизаціїї.

Таку ж класифікацію зустрічаємо в нових вимогах по капіталу 2004 року, відомих як «Базель ІІ» [1], де знаходимо такі визначення:

  • «Традиційна сек’юритизація є структурою, в якій грошові надходження від пулу вимог використовуються для обслуговування як мінімум двох різних стратифікованих ризикових позицій або траншів, що відображають різні міри кредитного ризику. При цьому платежі інвесторів залежать від прибутковості конкретних вимог, а не виводяться із зобов’язань оригінатора (первинного кредитора)».

  • «Синтетична сек’юритизація є структурою як мінімум з двома різними стратифікованими позиціями або траншами під ризиком, що відображають різні міри кредитного ризику. Кредитний ризик пулу вимог переноситься повністю або частково шляхом використання фундованих (наприклад, кредитних нот) або не фундованих (наприклад, свопів кредитного дефолта) кредитних деривативів або гарантій, які служать хеджуванню кредитного ризику портфеля. Відповідно, потенційний ризик інвестора залежить від прибутковості пулу».

Дані поняття охоплюють так зване «широке розуміння» процесу сек’юритизації, якою вона була на початку 80-х ХХ століття, як «переміщення міжнародного фінансування з ринку кредитів на грошовий ринок і ринок капіталів; заміна кредитного фінансування схемами, які ґрунтуються на випуску цінних паперів» [2, с. 27]. У вузькому значенні — сек’юритизація активів — це інноваційна техніка фінансування, основна ідея якої списання фінансових активів із балансу підприємства і їх рефінансування шляхом випуску цінних паперів на міжнародному грошовому ринку і ринку капіталів.

Пул, що сек’юритизується, може включати такі фінансові ресурси: кредити; цінні папери, забезпечені активами і іпотекою, корпоративні облігації, дольові цінні папери та капітальні інвестиції.

Використання сек’юритизації дозволяє банку отримати з різних джерел досить дешеві фінансові ресурси на тривалий термін, підвищити коефіцієнт прибутковості на капітал (ROE), а також дотримувати вимоги наглядових органів щодо достатності власного капіталу і перекласти довгострокові кредити на іншу, спеціально створену юридичну особу (special purpose vehicle — SPV). Таким чином, при традиційній схемі сек’юритизація портфеля однорідних кредитів є їх продажем банком-орігинатором, спеціально створеній юридичній особі, яка у свою чергу проводить емісію коштовних паперів, забезпечених майбутніми грошовими потоками по кредитах і таким чином фінансує покупку.

Традиційна схема сек’юритизації активів є досить складною для невеликих банків. Ця складність полягає у достатньо високих затратах на організацію процесу та необхідністю мати досить об’ємний пул однорідних кредитів, що становить у середньому $50—100 млн. В деяких випадках операції по сек’юритизації можуть бути ускладнені законодавством тієї країни, в якій вони здійснюються. Таким чином, зважаючи на певні обмеження, що виникають при використанні традиційної схеми сек’юритизації активів, була розроблена її альтернативна модель — синтетична сек’юритизація.

Об’єктом передачі при традиційній сек’юритизації є активи і кредитний ризик, при синтетичній — кредитний ризик. Основна відмінність між цими двома видами даної технології полягає у виведенні активів із балансу банку при традиційній сек’юритизації, тобто це продаж активів, які в подальшому стають позабалансовим ресурсом.

Отже, залежно від того, які завдання ставить перед собою банківська установа або яких проблем вона хоче уникнути, є можливість вибору певного виду сек’юритизації. Традиційна сек’юритизація дозволяє позбутися активів, які обтяжують баланс, або так званих «брудних активів», що дозволить покращити ресурсну базу та нормативи. Синтетична сек’юритизація є одним із ефективних методів управління кредитним ризиком.

Сек’юритизація як інноваційний фінансовий інструмент є просто необхідна, тому її розвиток буде продовжуватись, періодично зменшуючи темп лише на етапі «падіння» фондового ринку та при зростанні процентних ставок.

Література

1. «Международная конвергенция измерения капитала и стандартов капитала: новые подходы» (Базель II) [Електронний ресурс] // /today/PK/print.asp?file=Basel.htm

2. Бэр Ханс Питер. Секьюритизация активов: секьюритизация финансовых активов — инновационная техника финансирования банков. — М.: ООО «Волтерс Клувер», 2006. — 578 с.

УДК 35. 073. 513

Г. Ю. Жолнерчик, здобувач, асистент

кафедри фінансів підприємств,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ОЦІНКА ЕФЕКТИВНОСТІ ЛІЗИНГОВИХ ІНВЕСТИЦІЙ

Більшість українських лізингових компаній фінансують свої операції через позики комерційних банків, у той же час використовуючи власний капітал, а також авансові платежі, що здійснюються лізингоодержувачами. За офіційними даними веб-сайту НБУ 87 % лізингових компаній використовували позики комерційних банків-резидентів, 63 % — використовували власний капітал, 10 % — позикові кошти від банків — нерезидентів, 7 % — позикові кошти міжнародних фінансових організацій (МФК, ЄБРР), ще 7 % — товарні кредити виробників-постачальників, 7 % використовували державні бюджетні фонди і лише 1—2 % авансові платежі лізингоодержувачів [1]. Частина лізингових компаній використовує різні джерела фінансування в залежності від їх доступності та ефективності. Особливості джерел фінансування впливають на ефективність лізингових інвестицій, адже лізингоодержувач отримує обладнання, виготовлене або придбане лізингодавцем та усі ризики втрат та винагород, що пов’язані з правом користування та володіння об’єктом лізингу. Середній розмір авансового платежу лізинговим компаніям в Україні становив приблизно 22 % вартості взятого в лізинг обладнання (відсоток коливається у межах від 15 % до 30 %). Для хеджування ризиків невиконання зобов’язань лізингоодержувачем лізингові компанії встановлюють іноді додаткову суму сплати коштів для лізингоодержувача. Але не всі лізингові операції можуть вкладатись у такий розмір лізингових платежів, оскільки вони залежать від вартості лізингових угод, періоду окупності лізингових інвестицій та фінансового стану лізингоодержувача. Тому необхідно більш глибоко обґрунтувати лізингові платежі, які є показником ефективності лізингових інвестицій.

На наш погляд, необхідно визначити кількісну залежність між часткою сплати коштів по лізингу на певний період часу та основними чинниками, що впливають на цю частку.

До них можна віднести:

  • вартість лізингових угод;

  • термін окупності лізингових інвестицій;

  • коефіцієнт Бівера.

Зауважимо, що коефіцієнт Бівера є важливим показником фінансового стану підприємства — лізингоодержувача і розраховується так:

, (1)

де ЧП — чистий прибуток;

А — амортизація;

З — зобов’язання.

Коефіцієнт Бівера характеризує частку власних коштів, яка може бути спрямована на покриття зобов’язань або на розвиток своєї діяльності. Врахування його при визначенні частки сплати коштів може значно знизити ризики невиконання зобов’язань або оцінити ризики несвоєчасної сплати і врахувати їх у лізингових угодах. Перші два чинники — вартість лізингових угод та термін окупності лізингових інвестицій є обов’язковими показниками лізингових угод, які стосуються як лізингових компаній, так і лізингоодержувачів. Визначення впливу їх на частку сплати коштів по лізингу дозволить отримати характеристики граничних змін ефективності лізингових інвестицій для певних контрактів.

Залежність, про яку йде мова, може бути кількісно оцінена на основі побудови економетричної моделі. Існує велика множина типів економетричних моделей, специфіка яких зумовлена наявною інформацією, структурою взаємозв’язків інформації, призначенням моделі.

При побудові економетричної моделі ми припускаємо лінійний характер зв’язків. Подальша оцінка якості побудованих моделей і аналіз застосування їх на практиці дозволять визначити ступінь адекватності цього припущення. У матричному вигляді економетрична модель запишеться так:

, (2)

де Y — вектор частки коштів, які необхідно сплатити по лізингу за певний термін часу, залежна змінна;

X — матриця пояснювальних змінних моделі, яка включає такі показники:

— вартість лізингових угод;

— термін окупності лізингових інвестицій;

— коефіцієнт Бівера;

u — вектор стохастичної складової, яка акумулює у собі вплив усіх випадкових чинників;

— вектор параметрів моделі.

Оскільки економетрична модель будується на основі вибіркової сукупності спостережень і адекватність моделі залежить від якості і кількості вихідної сукупності спостережень, то питанням формування такої сукупності необхідно приділяти велику увагу. Особливо гостро стоїть проблема формування вихідної сукупності спостережень на основі лізингових угод щодо інвестування. Адже, очевидно, що економетрична модель повинна бути побудована на період реалізації лізингових умов, тобто на майбутній період.

Література

1. Eлектронний ресурс Національного банку України http://www.bank.gov.ua/

2. Експрес результати дослідження ринку лізингу України. 2008 рік. — електронний ресурс .ua/files//Survey_ukr.doc

3. Наконечний С. І., Терещенко Т. О., Романюк Т. П. Економетрія. — К.: КНЕУ, 2006. — 528 с.

УДК 336.71

Н. Г. Заболотна, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

БАНКИ РОЗВИТКУ ЯК ІНСТРУМЕНТ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Активізація інвестиційного процесу вимагає знаходження стабільних джерел фінансування та концентрацію ресурсів на пріоритетних програмах та проектах. Починаючи з 2000 року банки України почали суттєво нарощувати обсяги кредитування реальної економіки. Але в той же час, частка інвестицій в основний капітал за рахунок кредитів банків та інших позик зросла лише з 1,7 % у 2000 році до 17,3 % на кінець 2008 року. Частка інвестицій за рахунок коштів державного бюджету зросла з 5,1 % у 2000 році до 10,5 % у 2004 році, а потім знизилась до 5,0 % у 2008 році. В результаті, більше половини загального обсягу інвестицій (56,7 % у 2008 році) підприємства вимушені здійснювати за рахунок власних коштів [1].

Недостатнє кредитування комерційними банками інвестиційно-інноваційної діяльності суб’єктів реального сектору економіки обумовлено тим, що, як у системі комерційних банків, так і в реальному секторі економіки залишаються невирішеними низка проблем, які і стримують нарощування кредитної активності банків саме в сфері інвестиційно-інноваційної діяльності.

Фінансова криза та політична нестабільність у державі черговий раз підірвала довіру населення до системи комерційних банків, та призвела до відтоку ресурсів з системи комерційних банків. У зв’язку з цим перед банківською системою знову стоїть задача відновлення довіри до системи комерційних банків з метою залучення ресурсів, і відповідно поступове відновлення кредитування економіки.

Для подолання економічної кризи та створення передумов для відновлення економічного зростання держава повинна створити інституційні механізми, які дадуть можливість акумулювати довгострокові ресурси та трансформувати їх в інвестиційні проекти в пріоритетних галузях економіки.

Забезпечити структурну перебудову економіки України неможливо без відповідного вдосконалення діяльності банківської системи України, яка повинна забезпечувати не лише поточні потреби суб’єктів господарювання, але й довгострокове кредитування економіки, спрямування грошових потоків на реалізацію пріоритетних напрямків розвитку економіки. Для реалізації цього надскладного завдання необхідно, щоб в банківській системі України почали реально функціонувати державні банки розвитку, які спеціалізуються на довгостроковому кредитуванні суспільно важливих проектів, на основі яких існує можливість відновити економічне зростання в країні, вирішити певні соціальні проблеми, забезпечити рівномірний розвиток різних регіонів України.

Світовий досвід підтверджує, що побудувати високо розвинену економіку змогли саме ті країни, в яких державні установи не обмежувалися підтримкою макроекономічної стабільності та регулюванням діяльності підприємницьких структур, а брали на себе відповідальність за економічний розвиток, і відповідно до цього брали активну участь у розробці і реалізації стратегічних програм та проектів в пріоритетних сферах економіки, координували взаємодію між державою та приватним бізнесом з метою досягнення визначених загальноекономічних цілей.

Банки розвитку є досить важливим інструментом реалізації державної інвестиційної політики, оскільки мають можливість акумулювати як державні ресурси, так і ресурси приватних інвесторів, та спрямовувати їх на реалізацію пріоритетних напрямків розвитку. Необхідність використання можливостей Банків розвитку для активізації інвестиційних процесів в Україні, обумовлено тим, що існуючі комерційні банки не спроможні забезпечити потреби реального сектору економіки в довгострокових ресурсах по доступним процентним ставкам, особливо в умовах сучасної фінансової кризи.

Слід зазначити, що в Україні в 2004 році був створений Український банк реконструкції та розвиту, який повинен був забезпечити середньо- та довгострокове кредитування інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки. Але, на жаль, протягом 2004-2005 років у діяльності даного банку спостерігались суттєві недоліки та зловживання. В зв’язку з цим, у кінці 2006 року було запроваджено ряд заходів щодо реорганізації даного банку. В сучасних умовах даний банк працює як звичайний універсальний банк.

Головним призначення Банків розвитку є акумулювання та спрямування довгострокових ресурсів на реалізацію пріоритетних державних програм, таких як модернізація базових галузей економіки, створення нових видів високотехнологічної продукції, кредитування широкомасштабних інфраструктурних проектів, вирівнювання рівня розвитку окремих регіонів та інші. В їх функції також входить пошук потенційних позичальників, експертиза проектів, та контроль за цільовим використанням коштів.

Світовий досвід свідчить, що Банки розвитку спроможні виконати своє головне призначення, коли вони мають спеціальний статус, який закріплений відповідним законом, в якому і визначено призначення та основні напрямки діяльності даного банку. Для успішної діяльності Банку розвитку необхідно, щоб капітал даного банку був достатнім для вирішення визначених завдань. Досить важливим є і визначення механізму діяльності даного банку, який би з одного боку забезпечував процес формування та спрямування ресурсів на чітко визначені цілі, а з іншого, забезпечував прозорість та ретельний контроль за цільовим використанням цих ресурсів з метою уникнення зловживань.

Література

1. Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування. [Електронний ресурс] / Державний комітет статистики України. Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua/

УДК 336.71

Т. В. Запаранюк, здобувач кафедри банківської справи,

Тернопільський національний економічний університет

ГРОШОВО-КРЕДИТНІ ВАЖЕЛІ СТИМУЛЮВАННЯ ЕКОНОМІЧНОГО РОЗВИТКУ І АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Необхідним елементом комплексу заходів щодо подолання економічної і фінансової кризи є ефективне використання інструментів грошово-кредитної політики задля стимулювання кредитної активності банків як основи забезпечення виробничого зростання і активізації інвестиційного процесу, спрямованого на оновлення і модернізацію підприємств усіх секторів і галузей національного господарства. Роль грошово-кредитної політики Національного банку України у подоланні кризових явищ в економіці має пріоритетне значення не лише з точки зору підтримання фінансової стійкості банківської системи і недопущення наростання інфляційних процесів, але й з точки зору створення об’єктивних передумов для переходу економіки у фазу зростання, накопичення виробничого потенціалу і задіяння інвестиційних потужностей. У цих умовах постає проблема адекватного вибору стратегічної спрямованості грошово-кредитного регулювання, яке б давало змогу вирішувати ті масштабні проблеми, із якими зіштовхнулась національна економіка в останній період під час фінансової кризи.

Очевидно, що кінцевою метою монетарної політики не може бути лише зниження показника інфляції або підтримка цінової стабільності. Потрібно розуміти, що певне помірне зростання цін завжди є притаманним нормальному економічному розвитку. Утім, Національний банк та уряд природно не повинні провокувати цінові шоки, гіперінфляцію чи дефляцію, котрі по суті стримують економічне зростання. Насправді, монетарна політика, яка з метою стабілізації економіки стимулює сукупний попит, у тому числі й за рахунок інвестиційної складової, спричиняє зростання реального ВВП у напрямі до потенційного рівня. Але зростання інвестицій — це не тільки збільшення попиту на інвестиційні товари в галузях економіки, що їх виробляють, а й нагромадження капіталу в галузях, які купують інвестиційні товари. Одна й та сама величина інвестицій, по-перше, спричиняє приріст сукупного попиту, а по-друге, неминуче впливає на обсяг сукупного капіталу. Отже, впливаючи на ділову активність в економіці, монетарна політика дістає здатність збільшувати обсяг виробництва за рахунок підтягування сукупного попиту до потенційного ВВП. Таке зростання реального ВВП є результатом стабілізаційної політики держави, спрямованої на забезпечення в економіці повної зайнятості та активізацію інвестицій.

У той же час роль грошово-кредитної політики у стимулюванні стабільного економічного розвитку України виявляється поки що недостатньо, адже головним провідником такого впливу, тобто засобом передачі монетарних імпульсів, є кредитна діяльність банківської системи країни. Вирішенню проблеми максимального залучення банківських інститутів у реформування економіки та активізації інвестицій у реальний сектор могла б сприяти грошово-кредитна політика, орієнтована на збільшення кредитного потенціалу банківської системи. Вирішення даної проблеми може бути здійснене за наступними основними напрямами.

По-перше, збільшення рефінансування комерційних банків з боку Національного банку за рахунок розширення кредитування під заставу цінних паперів. Тим самим може бути забезпечене сприяння розвитку вторинного фондового ринку. Доцільно також поступово знижувати процентні ставки по інструментах рефінансування і наближувати їх до ставок внутрішнього грошового ринку.

По-друге, придбання на певних умовах тих або інших кредитів комерційних банків спеціалізованими державними агентствами або самим Національним банком України, що має забезпечувати можливості мінімізації кредитного ризику за тими проектами, що фінансуються комерційними банками відповідно до стратегії державної економічної політики.

По-третє, створення спеціалізованих банків реконструкції і розвитку, можливо, за галузевим принципом. Надання державою в особі Національного банку України цим банкам значних ресурсів при забезпеченні жорсткого контролю за цільовим і ефективним використанням відповідних коштів.

По-четверте, надання державою також в особі центрального банку довгострокових кредитів комерційним банкам з метою кредитування тих або інших пріоритетних проектів загальноекономічного розвитку.

Важливими умовами зростання кредитної активності банківської системи щодо реального сектора економіки є також вирішення завдань із підвищення ефективності управління кредитним ризиком, чому мають сприяти прийняття на державному рівні заходів, пов’язаних із забезпеченням захисту прав банків як кредиторів, зокрема через уніфікацію і розвиток системи реєстрації майна і майнових прав; виключення застави із конкурсної маси у разі банкрутства боржника; спрощення і уніфікацію процедур звернення стягнення на предмет застави; розширення можливостей використання позасудових процедур стягнення на нерухоме майно, що є предметом застави.

Банки можуть відігравати важливу, якщо не визначальну, роль у модернізації економіки, проте ресурсні і капітальні можливості українських банків сильно обмежені. При цьому достатньо очевидно, що масштабні інвестиції в економіку та інфраструктуру Україні потрібні найближчими роками. Відтак роль грошово-кредитної політики Національного банку щодо розширення ресурсних можливостей комерційних банків та посилення їхнього впливу на реальний сектор господарства матиме визначальний характер для забезпечення стабільних темпів економічного зростання в Україні на найближчу перспективу.

Таким чином, збільшення кредитного потенціалу комерційних банків і відповідне збільшення кредитних вкладень у реальний сектор економіки можуть сприяти вирішенню завдань її модернізації та інноваційного розвитку. Активна грошово-кредитна політика, зокрема, у сфері рефінансування кредитних інститутів, сприятиме збільшенню кредитного потенціалу банківського сектора, зростанню ролі банків у модернізації економіки та стимулюванні інвестицій.

УДК 330.142.211; 338.242

С. В. Захарін, канд. екон. наук,

старший науковий співробітник,

Державна установа «Інститут економіки

та прогнозування НАН України»

ПРОБЛЕМИ АКТИВІЗАЦІЇ КРЕДИТУВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ

Згідно з даними Міністерства економіки України, обсяг виданих банками кредитів станом на 01.01.2009 досяг 734,0 млрд грн, що на 72 % більше проти аналогічного показника станом на 01.01.2008 [1, c. 124]. Обсяг короткострокових кредитів станом на 01.01.2009 досяг 222,0 млрд грн, довгострокових — 512,0 млрд грн [1, c. 125]. Отже, може скластися враження, що структура кредитування української економіки є прийнятною, оскільки більшість виданих кредитів має довгостроковий (тобто, інвестиційний) характер. Насправді така оцінка була б передчасною, оскільки 85 % виданих довгострокових кредитів спрямовано на реалізацію іпотечних проектів (придбання нерухомості, в тому числі квартир і будинків).

Таким чином, на практиці спостерігаємо незадовільну (з точки зору відтворювального процесу) структуру використання ресурсів, у якій завелика питома вага короткострокових фінансових джерел, що приводить до зменшення інвестиційного потенціалу реального сектора економіки.

З метою забезпечення належних умов кредитування комерційними банками інвестиційної діяльності суб’єктів підприємництва, необхідно запровадити ефективне управління ліквідністю банківської системи шляхом постійних прозорих операцій Національного банку на відкритому ринку, що сприятиме використанню широкого спектра фінансових інструментів та подальшому розвитку інвестиційної сфери. Необхідно також подбати про створення потужних стимулів для банків, діяльність яких має інвестиційне спрямування.

На сьогодні існуюча фінансово-кредитна система України не зацікавлена у широкому кредитуванні інвестиційних та інноваційних проектів виробничої сфери. Ставка по кредитах, що надають банки, втричі більша за облікову ставку НБУ, що є неприпустимим. Банкові набагато вигідніше здійснювати спекулятивні та короткострокові операції між суб’єктами і посередниками фінансово-кредитного ринку і таким чином гарантувати собі прибуток на рівні існуючого ринкового відсотка.

Одним із механізмів пожвавлення присутності держави на інвестиційному ринку є створення та функціонування системи державного кредитування. Зокрема, у світі зростає роль банків розвитку як інструментів, що сприяють просуванню державних ресурсів у реальний сектор економіки. Багато країн проводять політику державного інвестування в рамках довгострокової стратегії росту економіки [2]. Забезпечення подальшого розвитку інвестиційного кредитування корпоративного сектора економіки неможливе без підвищення капіталізації банківської системи та створення банків розвитку.

Основним джерелом інвестиційних кредитів є кошти населення, адже саме населення здатне вкласти свої заощадження на більш-менш довгий строк [3]. Тому розвиток системи акумуляції заощаджень населення у банківську систему є вирішальним чинником розв’язання проблеми інвестиційного кредитування української економіки. В цьому напрямку можна запропонувати розвиток системи обов’язкового страхування вкладів, причому довгострокові депозити слід страхувати за пільговими ставками. У випадку масовості такої практики плата за страховий захист буде невисокою. Доцільно також унеможливити практику несвоєчасного повернення депозитів (за виключенням установ, у яких введено мораторій на задоволенням вимог кредиторів). Предметом подальших розвідок має стати створення ринку внутрішніх боргів.

Вироблення раціональних підходів розширення позитивної участі банків до забезпечення інвестиційного розвитку корпоративних структур за рахунок кредитних ресурсів вимагає проведення аналізу зарубіжного досвіду становлення і розвитку банківських систем, які мають інвестиційне спрямування. Слід відмітити, що необхідність прискорення акумуляції фінансових джерел інвестицій за рахунок різних джерел поставила перед урядами країн на порядок денний проблему підтримки національних банківських систем, у тому числі в частині зменшення ризиків при здійсненні операцій на інвестиційному ринку. Намітився процес трансформації і подальшої гармонізації кредитних систем, що вимагає від банків адекватно реагувати на виклики, а також постійно дбати про раціональну структуру активних і пасивних операцій з урахуванням глобалізаційних тенденцій.

Світова практика пропонує дві провідні системи організації банківського сектору в контексті організації інвестиційного процесу: сегментована (американська) і універсальна (європейська). В першій системі ризики диверсифіковані і максимально розподілені за допомогою широкого кола страхових інструментів, що дозволяє швидко здійснювати великі за обсягами операції на ринках цінних паперів. У другій системі контроль ризиків забезпечується універсальними банками, які є одночасно і основними гравцями на фінансових ринках, і основними кредиторами реального сектора.

У розвинутих країнах триває розвиток так званих інвестиційних банків нового типу, відмінними рисами яких є глобальний характер діяльності і наявність величезних обсягів тимчасово вільного капіталу. Такі банки можуть укладати масштабні угоди, які за розміром співставні з бюджетами окремих країн. Експерти прогнозують активізацію процесу транснаціоналізації та глобалізацію банківського сектору, прискорене проникнення іноземного банківського капіталу на ринки слаборозвинутих країн. До речі, ці тенденції проявляються і в Україні, роль іноземного капіталу в банківській системі країни дедалі посилюється.

Література

1. Моніторинг соціально-економічного розвитку регіонів України за 2008 рік. — К.: Міністерство економіки України, 2009. — 242 с.

2. Турчановский Д. Банки развития как инструмент инвестиционной политики // Экономист. — 2006. –– № 11. — С. 85—87.

3. Марцин В. С. Стратегія розвитку інвестиційної діяльності в економіці України // Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 9. — С. 57—65.

УДК 336.368

О. А. Землячова, викладач

кафедри банківської справи

Кримського економічного інституту

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СПІЛЬНІ ІНВЕСТИЦІЇ БАНКІВ І СТРАХОВИХ КОМПАНІЙ

Вітчизняний і зарубіжний досвід показує, що економічне зростання в країні і матеріальний добробут населення безпосередньо залежать від стану інвестиційної діяльності суб’єктів економіки. Це зумовлює необхідність подальшого розвитку процесів формування інвестиційного капіталу і активізації інвестиційної політики держави.

Динаміка інвестицій є одним з найбільш чутливих індикаторів зміни фаз розвитку економічного циклу. Зростання інвестицій (з урахуванням тимчасових лагів) завжди означає майбутнє, як правило, стійке зростання економіки. І навпаки, скорочення інвестицій зумовлює і призводить через деякий час до економічного спаду.

Фінансові посередники покликані забезпечити найбільш ефективне переміщення грошових коштів від власника до позичальника. Здібність інституційних інвесторів до ефективного перерозподілу тимчасово вільних ресурсів досягається шляхом оцінки можливих ризиків і мінімізації їх можливих наслідків.

Ключова роль банків і страховиків як фінансових посередників, які орієнтуються на індивідуальне обслуговування клієнтів, що дозволяє максимально задовольняти їх потреби, призводить до необхідності створення ними спільних продуктів. Проте подібні процеси інтеграції на фінансовому ринку недостатньо врегульовані з боку регулюючих органів, що є істотним стримуючим чинником.

Тому одним з актуальних питань у сфері забезпечення розвитку фінансового ринку є створення законодавчих передумов для впровадження спільних продуктів банків і страхових компаній, що буде додатковим чинником підтримки економічного зростання в країні.

Кошти, якими можуть розпоряджатися страховики для здійснення ними інвестицій, включають власні кошти і кошти страхових резервних фондів. Відповідно до статті 31 Закону України «Про страхування» (у редакції від 4 жовтня 2001 року), страхова компанія може розміщувати кошти своїх резервів у грошові кошти на поточному рахунку; банківські вклади (депозити); валютні вкладення (відповідно до валюти страхування); акції, облігації, іпотечні сертифікати; цінні папери, які емітуються державою.

Розміщення депозитів і коштів на розрахункових рахунках афільованого або асоційованого банку, придбання його депозитних сертифікатів і облігацій полегшує порядок розрахунків і організацію руху фінансових потоків, знижує транзакційні витрати, зменшує витрати на контроль і перевірку контрагента.

При співробітництві страхових компаній і банків популярний обмін послугами: страховик при укладенні договору страхуванні клієнта банку (при посередництві банку) купує фінансові інструменти банку. Інакше кажучи, інвестуються кошти в депозити тих банків, які знаходять для компанії клієнтів, зокрема для страхування застави. Такі договори дуже вигідні для страховика, оскільки рівень страхових виплат по них істотно нижче середнього по ринку.

Для вітчизняних страхових компаній найбільш популярними напрямами вкладень є банківські депозити державні цінні папери та нерухомість.

Гостра конкуренція з іншими фінансово-кредитними інститутами стимулює страхові компанії пропонувати ринку нові продукти, які поєднують у собі безпосередньо страхування з накопиченням і отриманням доходу.

Чисто інвестиційним продуктом виступають гарантійні інвестиційні контракти. Укладаючи такий контракт, страхова компанія по страхуванню життя зобов’язується за разову премію повернути основну суму з фіксованими відсотками після закінчення терміну дії договору. Термін дії таких контрактів від одного року до двадцяти років.

Достатньо велику кількість інвестиційних інструментів пропонують компанії, які займаються страхуванням ренти і пенсій. Так, договір сімейної ренти передбачає, що виплата проводиться до тих пір, поки один з подружжя живий. Можуть укладатися договори з рентою, що збільшується: розмір виплат підвищується, як правило, в арифметичній прогресії, у зв’язку із збільшенням рівня інфляції.

Такі види договорів дозволяють задовольняти потреби страхувальників, які зацікавлені у вкладенні коштів на тривалий термін, з отриманням достатнього інвестиційного доходу. Залучені страховиками кошти, що є для банків довгостроковими пасивами, можуть використовуватися останніми для вкладення коштів у довгострокові активи, зокрема, придбання цінних паперів.

Отже, розвиток довгострокових ощадних видів страхування дозволяє розвивати спільну інвестиційну діяльність банків і страхових компаній.

Чинним українським законодавством визначено, що страховики можуть видавати кредити страхувальникам-громадянам, які уклали договори страхування життя, в межах викупної суми на момент видачі кредиту і під заставу викупної суми. В цьому випадку кредит не може бути виданий раніше, ніж через один рік після набрання чинності договору страхування, і на термін, який перевищує період, що залишився до закінчення дії договору страхування.

Кошти резервів по страхуванню життя можуть використовуватися для довгострокового кредитування житлового будівництва, у тому числі індивідуальних забудовників, в порядку, визначеному урядом України.

Не дивлячись на надані можливості, страховики не займаються подібними видами інвестицій. Обмеження накладаються також Законом України «Про страхування», в якому визначено, що страховикам забороняється здійснення інших видів кредитної діяльності.

За статусом страхові компанії не є посередником, базовою функцією якого є кредитування. Але вони можуть здійснювати цю діяльність спільно з банками, які мають великий досвід кредитних операцій, розроблені кредитні процедури і методики визначення кредитних ризиків. Використання фінансових можливостей страховиків і організаційного досвіду банків створює базу для розвитку спільного інвестування, в даному випадку, спільного кредитування.

УДК 336.71

М. І. Зубок, канд. воєн. наук, проф.

кафедри менеджменту банківської діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ІНФОРМАЦІЙНИЙ РЕСУРС БАНКУ І ЙОГО ВИКОРИСТАННЯ В ІНВЕСТИЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

Однією з особливостей розвитку сучасних економічних відносин є різке зростання ролі інформації, яка за своїм значенням в господарській, комерційній, фінансовій діяльності суб’єктів господарювання стала перетворюватись в досить важливий ресурс. Поряд з фінансовим та іншими ресурсами інформація здійснює важливий вплив на розвиток підприємств, банків, результати їх діяльності, формуючи необхідні знання для прийняття управлінських, технологічних, господарських та інших рішень. На сьогодні досить поширеною є теза про те, що рушійною силою в майбутній підприємницькій діяльності буде не капітал суб’єктів підприємництва, а знання про те, куди саме можна його вкласти з тим, щоб отримати гарантований прибуток.

Сучасні правові норми, що регулюють банківську діяльність, виділяють банки в групу господарюючих суб’єктів, яким надано значно більше прав щодо збору інформації для забезпечення власної діяльності. Аналіз зазначених норм та особливостей діяльності банків показує, що не вся інформація, яка збирається банками, має обмежений доступ і не підлягає подальшому поширенню. Ст. 60 Закону України «Про банки і банківську діяльність» чітко визначає перелік відомостей, що становлять банківську таємницю, а ст. 62 цього закону встановлює підстави розкриття таких відомостей. Що ж до відомостей, які становлять комерційну таємницю чи конфіденційну інформацію, то законодавець поклав право розкриття таких відомостей на їх власника, тобто в нашому випадку — банк. Таким чином, наявна в банку інформація обмежується до поширення лише в частині, що стосується банківської таємниці, інші ж відомості можуть використовуватись на розсуд банку.

В той же час, банки в процесі своєї діяльності та проведення банківських операцій володіють значною інформацією не тільки банківського характеру, але і відомостями про ринки та сфери діяльності своїх клієнтів, особливості фінансової, економічної, соціальної ситуації в країні в цілому та окремих її регіонах. Наприклад, у ході кредитної діяльності банків вивчається кон’юнктура ринків, взаємовідносини на них, прогнозується їх розвиток, досліджується надійність суб’єктів ринків, насамперед тих, з якими вступають у взаємовідносини позичальники банківських кредитів. Юридичні підрозділи банків володіють інформацією про правове регулювання певних видів діяльності, яку здійснюють клієнти. Тобто, значні обсяги інформації, якою володіють банки і яка не має обмеженого доступу або хоча і має певні обмеження, але банки як її власники мають право вчиняти щодо неї будь-які дії, можуть бути використані банками в інтересах клієнтів. Маючи значний інформаційний ресурс та інвестуючи кошти в проекти своїх клієнтів банки могли б одночасно (безоплатно чи за окрему плату) надавати їм відповідні інформаційні пакети, що несуть в собі певні інформаційні характеристики ринків, взаємовідносин на них, наявність і небезпечність загроз і т. д. В іншому випадку банки могли б брати на себе інформаційне супроводження виконання інвестиційних проектів своїх клієнтів (з оплатою як окремих послуг чи безкоштовно), аж до повного їх завершення. При цьому банки перш ніж вести мову про фінансування таких проектів, могли б провести інформаційний аудит сфер, об’єктів, умов, перспектив інвестиційної діяльності своїх клієнтів, формувати відповідні пропозиції, насамперед з точки зору мінімізації ризиків реалізації проектів.

Можна припустити, що використання інформаційного ресурсу банків в інвестиційній діяльності могло б мати і ще один напрямок — побудова не фінансових, а інформаційних взаємовідносин з різними суб’єктами, особливо не резидентами. Іноземним компаніям, банкам, які прагнуть взяти участь у інвестуванні в Україну своїх коштів вітчизняні банки могли б пропонувати інформаційні гарантії щодо об’єктивності ситуації, в якій передбачається реалізація інвестиційних коштів. Враховуючи іноземну практику, за якою найбільш обізнаними щодо ситуації на фінансових ринках та ринках інвестицій є банки, довіра до інформації наданої вітчизняними банками буде значно більшою ніж інформації, отриманої з інших джерел, в т.ч. і державних органів. Таким же чином може бути побудовано певні інформаційні взаємовідносини і з вітчизняними суб’єктами, які не є клієнтами банків.

Таке використання інформаційних ресурсів банків, з одного боку, буде мінімізувати ризики їх власної фінансової діяльності, а з іншого, буде диверсифікувати банківську діяльність взагалі. Законність такої діяльності (у разі коли інформаційні послуги надаються на платній основі) може бути забезпечено через створення банками відповідних суб’єктів, у тому числі і з самостійним юридичним статусом.

Одним із важливих питань у такому використанні інформаційного ресурсу банків є забезпечення їх високої якості. Тому особливу увагу в банках має бути приділено організації інформаційно-аналітичної роботи як самостійного виду діяльності. Мова тут має йти не тільки про підбір підготовлених фахівців-аналітиків, а і про способи формування інформаційних ресурсів, визначення сфер інформаційної уваги, об’єктів та джерел інформації, порядку і правил її отримання. Звичайно, що немаловажним є матеріально-технічне та фінансове забезпечення. Враховуючи значні потреби України в інвестиціях, можливості, які можуть відкритись після президентських виборів, здатність до інвестування вітчизняних та іноземних інвесторів, єдиною перешкодою для розвитку інвестиційної діяльності може бути великий інформаційний ризик, одним із шляхів мінімізації якого як раз і може бути використання інформаційних ресурсів вітчизняних банків.

УДК 336.225; 336.226.1

О. С. Іванишина, старш. викл.

кафедри податків та оподаткування,

Національний університет Державної

податкової служби України

УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРУВАННЯ ПРЯМИХ ПОДАТКІВ У КОНТЕКСТІ СТИМУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ АКТИВНОСТІ

Актуальним проблемам реформування прямого оподаткування в Україні приділяється велика увага. Зокрема, з 1 січня 2004 року знижено ставки основних прямих податків: податку на прибуток підприємств — до 25 %, податку на доходи фізичних осіб — до 15 % (на перехідний період — до 13 %), збільшено можливості щодо прискореного списання основних фондів, спрощено деякі правила обліку і нарахування так званих «соціальних податків і зборів». Це свідчить про намагання економічного апарату держави оптимізувати механізм прямого оподаткування, спростити адміністрування прямих податків, посилити їхню регулюючу дію на розвиток національної економіки.

Протягом 2000—2009 рр. обсяги надходжень основних прямих податків зростали (за виключенням 2004 р.). Роль і значення основних прямих податків у наповненні державної скарбниці та формуванні податкових надходжень є досить нестабільними. Так, частка прямих податків у формуванні доходів зведеного бюджету зростала у 2003, 2007 та 2008 рр., а у формуванні податкових надходжень — у 2003 та 2007 рр. Показово, що у 2008 р. частка прямих податків у загальному обсязі бюджетних доходів збільшилася (на 0,1 в.п.), а у загальному обсязі податкових надходжень — навпаки, впала (на 1,6 в.п.). Це стало наслідком зменшення продуктивності економіки (і, відповідно — падінням реальних доходів платників податків), та відповідним посиленням ролі непрямих податків.

В непростих поточних умовах (загострення світової фінансово-економічної кризи, падіння обсягів зовнішньої торгівлі, зменшення внутрішніх господарських оборотів, падіння платоспроможного попиту на продукцію внутрішнього кінцевого споживання) роль і значення непрямих податків може знижуватися. Через це створюються умови для збільшення частки прямих податків у формуванні доходів бюджетів. Необхідною і доцільною видається переорієнтація прямого оподаткування з переважно фіскального важеля до системи з органічним поєднанням фіскальної, регулюючої та стимулюючої складових [1]. Ця трансформація має стимулювати бізнес на створення та розширення високопродуктивних виробництв, активізувати інвестиційну та інноваційну діяльність, забезпечувати підтримку соціально-економічної рівноваги, орієнтуватися на зміцнення державних фінансів.

Досвід використання стимулюючого впливу оподаткування провідних країн світу дозволяє зробити висновок, що встановлення співвідношення між прямими і непрямими податками має здійснюватися з урахуванням як історичного минулого, так і стратегічних орієнтирів розвитку в глобальній системі координат [2]. Склад і структура податкової системи залежать від особливостей формування доходів національної економіки і населення країни, переліком державних функцій та обсягами їхнього фінансування, а також історично-культурними традиціями країн.

Необхідно спромогтися, аби система прямого оподаткування виконувала усі функції. Зрозуміло, що в умовах загострення економічної кризи йдеться не про послаблення дії фіскальної функції (оскільки це матиме непоправні наслідки на розвиток національного господарства), а перш за все про посилення регулюючої, яка має бути направленою на стимулювання інноваційної активності платників (у тому числі високотехнологічних виробництв).

Одним із актуальних завдань реформування системи прямого оподаткування у напрямі стимулювання інвестування є внесення у цю систему змін, які б мінімізували «вимивання» високоліквідних оборотних коштів підприємств у зв’язку зі сплатою податків.

В наукових колах точиться дискусія про доцільність запровадження механізму прискореної податкової амортизації [3]. Суть прискореної амортизації полягає у використанні підвищених коефіцієнтів амортизації залежно від строків експлуатації обладнання, що призводить до розриву між податковою та економічною амортизацією та відповідному зменшенню обсягів прибутку, що оподатковується.

З метою посилення позитивного впливу прямого оподаткування на розвиток інвестиційної та інноваційної діяльності у промисловості, необхідно: розробити й запровадити дієвий механізм надання суттєвих пільг промисловим підприємствам, що впроваджують інвестиції та інновації на пріоритетних напрямах і реалізують конкурентоспроможну продукцію (в тому числі встановлення податкових канікул), запровадити позитивний зарубіжний досвід використання податкових пільг (інноваційні податкові кредити, податкове стимулювання ризику при купівлі нових технологій, прискорена амортизація, звільнення від оподаткування прибутку та ін.), запровадити механізм моніторингу ефективності податкових пільг, наданих інвестиційно активним підприємствам. Система прямого оподаткування має бути побудована так, аби збільшення виробництва призводило до зниження податкового навантаження на одиницю продукції, а збільшення доходів бюджету відбувалося не за рахунок збільшення кількості податків і ставок оподаткування, а за рахунок збільшення маси прибутку у суб’єктів господарювання. Сума оподатковуваного прибутку повинна зменшуватися на суми, направлені на реінвестування, тобто придбання основних засобів за рахунок частини отриманого прибутку.

Література

  1. Мельник П. В. Розвиток податкової системи в перехідній економіці [Монографія] / П. В. Мельник. — Ірпінь, Академія державної податкової служби України, 2001. — 362 с.

  2. Захарін С. В. Інвестиційне забезпечення інноваційної діяльності: міжнародний досвід і можливості для України / С. В. Захарін // Проблеми науки. — 2009. — № 6. — С. 38—44

3. Ільєнко Р. В. Концептуальні засади податкового стимулювання розвитку виробничої сфери / Р.В.Ільєнко // Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 7. — С. 223—228

УДК 338.48:330.222

І. І. Іванова, аспірантка,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ФАКТОРИ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ І КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ТНК В УМОВАХ НОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Нова економіки своєю появою привнесла певні зміни в господарську діяльність транснаціональних корпорації. Особливістю економіки знань в ключі конкурентоспроможності є той факт, що на міжнародній арені з’являється дуже велика кількість гравців і як наслідок конкуренція на глобальному ринку посилюється. За таких умов інвестиційно-привабливою і конкурентоспроможною стає та компанія, яка розвивається інтенсивно, широко використовуючи в своїй діяльності нові методи ведення бізнесу та інноваційні технології. Сучасні компанії повинні звернути увагу на нові фактори, що допоможуть їм ефективно конкурувати на світовому ринку.

Сьогоднішні споживачі згодні платити не стільки за форму (товар), скільки за зміст (корисність, яку цей товар несе). Іншими словами сама корисність стає товаром, що продається. Пояснюючи цю тезу на прикладах, можна сказати, що наразі на ринку продаються не годинники, а статус, не мобільні телефони, а спілкування, не програмне забезпечення, а інструменти, за допомогою яких швидше і ефективніше виконуються робочі завдання. Таким чином можна стверджувати про те, що сучасні товари масово перетворюються з матеріальних благ на блага нематеріальні. Тож розробляючи новий продукт, компанія повинна думати не про те, яких іще характеристик йому можна додати, а яку ще корисність він може нести своїм споживачам. Важливо додати, що при формуванні ціни враховуються не стільки видатки на виготовлення тієї чи іншої продукції, скільки користь, яку вона несе споживачам.

Співіснування компаній на ринку в сьогоднішніх умовах теж змінюється. Динаміка розвитку ринку в новій економіці дуже висока. Для виробника це означає зокрема пришвидшений життєвий цикл товару і, як наслідок, пришвидшена ротація товарів в асортиментній лінійці. Звідси витікає необхідність постійних інвестицій в галузь R&D з метою частої розробки нової продукції. На практиці дуже невелика кількість компаній володіє необхідним обсягом фінансових інвестицій для достатнього фінансування галузі інновацій. Вивільнення цих коштів досягається шляхом злиття підприємств або окремих їх відділів, що і повинно стати одним із стратегічних напрямків сучасних ТНК, що функціонують в умовах економіки знань. Наступним варіантом конкурування за даних обставин є делегування певних задач стороннім компаніям (аутсорсинг). Як наслідок, видатки на таку робочу силу можуть різнитися в десятки разів в сторону зменшення. Різниця перенаправляється в той же R&D. Важливим надбанням нової економіки, що зробила таку співпрацю можливою, стало здешевлення комунікацій. Передусім це сталося завдяки появі та широкому розповсюдженню Інтернету.

В електронній економіці певним чином трансформується і ефект масштабу. Зумовлено це передусім специфікою новітніх товарів. Їхня чергова особливість полягає в тому, що основна їх собівартість припадає не на обладнання та матеріали, а на витрати інтелектуального капіталу у вигляді праці висококваліфікованих дослідників та інвестицій в дослідження та розробки. Таким чином, собівартість однієї одиниці цифрового товару буде такою самою, як і цілої сотні. З точки зору конкурентоспроможності, ТНК можуть використовувати це наступним чином: вигідніше виготовляти наукомістку продукцію, ніж ресурсномістку.

В умовах нової економіки основної цінністю транснаціональної корпорації повинні стати її клієнти. З точки зору ефективності діяльності, набагато доцільніше утримувати вже існуючих клієнтів, ніж весь час залучати нових. Звідси обумовлюється необхідність використання CRM (consumer relationship management) як джерела конкурентоспроможності ТНК на ринку. Система CRM являє собою набір певного програмного забезпечення, яка дозволяє автоматизувати та вдосконалити бізнес-процеси, що пов’язані з управлінням продажами, маркетингом та сервісної підтримки клієнтів. Поруч із процесами CRM доцільно використовувати також індивідуальне під кожного споживача проектування товару. Для збільшення своєї конкурентоспроможності на ринку нової економіки ТНК повинні використовувати нові канали дистрибуції та зв’язку зі споживачами. Таким чином, переводячи частину свого збуту в Інтернет, компанія стає більш конкурентоспроможною порівняно з конкурентом, який провадить свою бізнес-дільність виключно традиційними шляхами, адже у неї є ще одна можливість дотягнутися до потенційного споживача. Нова економіка та її надбання дозволили зменшити кількість посередників між виробником товарів чи послуг та кінцевим споживачем. Тож, основою конкурентоспроможності ТНК в сучасних умовах є автоматизація виробничих процесів та скорочення ланцюгу доставки.

Тож, можна зазначити, що на конкурентоспроможність ТНК в умовах нової економіки впливають фактори як внутрішнього, так і зовнішнього середовищ компанії. Факторів внутрішнього середовища поділяються на дві групи: товар та інтелектуальний капітал. До особливостей товару належать так званий «мережевий ефект» — цінність товару для споживача зростає прямо пропорційно кількості споживачів товару; собівартість одиниці товару практично не відрізняється від собівартості партії; основну цінність товару несе його зміст, а не форма. Із важливості інтелектуального капіталу витікає постійна необхідність інвестицій в галузь R&D, необхідність постійного навчання та професійного розвитку персоналу. Зовнішні чинники у свою чергу також поділяються на дві групи: споживачі та конкуренти.

Література

1. Довгаль І. Стратегія транснаціональних корпорацій в умовах світових глобалізаційних процесів / І. Довгаль // Економіка і підприємництво. — 2008. — № 6. — С. 35—42.

2. Конина Н. Глобальная производственная система как источник конкурентных преимуществ ТНК / Н. Конина // Мировая экономика и международные экономические отношения. — 2009. — № 4. — С. 127—139.

  1. Шабліна Я. Транснаціональні корпорації — ядро інноваційного розвитку національної економіки / Я. Шабліна // Проблеми науки. — 2009. — № 8. — С. 22—29.

УДК 336.71

Т. Г. Іванова, канд. екон. наук, доц.

кафедри менеджменту банківської діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ДО ПИТАННЯ АНАЛІЗУ ЦІЛЬОВИХ РИНКІВ БАНКІВСЬКИМИ УСТАНОВАМИ

Банківські установи, діючи в складних умовах ринку, повинні уважно ставитись до питань, кого та як обслуговувати. На практиці банки не прагнуть до задоволення всіх потреб всіх потенційних клієнтів. Виходячи з цього, банківський ринок є неоднорідним та поділяється на сегменти, в кожному з яких банк вирішує задачі по продажу своїх продуктів.

Зміст аналізу цільових ринків полягає у виявленні сукупності маркетингових можливостей банку, з точки зору розміру і характеристики даного ринку. Він проводиться з метою концентрації зусиль банку для задоволення потреб тільки відібраних груп клієнтів. У промисловому маркетингу відбір цільових ринків банком передбачає чотири етапи:

1 етап — вивчення попиту на банківський продукт;

2 етап — проведення сегментування ринку;

3 етап — відбір цільового сегменту банком;

4 етап — позиціонування банківських послуг.

Розглянемо детально кожен з них.

Для прогнозування зміни попиту необхідно виявити тенденції, що переважають на ринку, який досліджується, виявити всі чинники, що впливають на стан попиту, і визначити ступінь їх можливого впливу.

Банки сегментують ринки з метою ефективніше реагувати на запити різних груп потенційних клієнтів, збільшуючи тим самим прибутки. Сегментація ринку — це поділ неоднорідного великого ринку на ряд більш дрібних, однорідних сегментів, що дозволяє в свою чергу виділити групи клієнтів з близькими або ідентичними інтересами чи потребами.

Сегментація дозволяє:

  1. Більш точно окреслити цільові ринки у значеннях потреб клієнтів.

  2. Визначити переваги чи слабкості самого банку в боротьбі за освоєння даного ринку (конкурентна боротьба).

  3. Більш чітко поставити мету та прогнозування можливості успішного проведення маркетингової програми.

Процес поділу ринку на частки відбувається за двома напрямами:

1) сегментування за групами клієнтів;

2) сегментування за характером пропонованих послуг.

Сегментування за групами споживачів розрізняє чотири основні групи клієнтів: корпоративний ринок, роздрібний ринок, кредитно-фінансові установи, урядовий ринок.

Кожен з перерахованих ринків також підлягає сегментації за певними критеріями, які називаються сегментаційними ознаками.

  1. При сегментації корпоративного ринку враховуються: галузева приналежність, розмір бізнесу, географічне розташування підприємства та його рахунків, сезонність, якісні та кількісні показники діяльності тощо.

  2. Основні сегментаційні зміни роздрібного ринку можна звести до чотирьох груп, а саме:

1) географічні ознаки — дозволяють поділити ринок на групи клієнтів, об’єднати характерними особливостями, які притаманні певному регіону;

2) демографічні (стать, розмір, склад, вікова структура сім’ї, освітній рівень, рівень доходів, вид діяльності тощо);

3) психографічні (тип особистості, стиль життя, фінансові стилі тощо);

4) поведінкові (статус користувача, інтенсивність споживання, ступінь прихильності, ставлення до послуги, емоційне відношення до послуги тощо).

3. Кредитно-фінансові установи є дуже специфічними, тому в західній практиці їх розглядають окремо від корпоративного ринку.

4. Урядовий ринок у високо розвинених країнах представлений невеликою кількістю клієнтів: державною скарбницею, органами федерального та регіонального уряду, місцевими органами влади. Тому процес сегментування цього ринку виглядає досить умовно і залежить від специфіки діяльності тих чи інших інститутів влади.

Сегментування за характером послуг дозволяє визначити найбільш привабливі для клієнта сторони того чи іншого банківського продукту, а також порівняти їх з послугами конкурентів. При сегментуванні ринку за продуктовою ознакою розрізняють чотири групи банківських послуг: депозитні операції, кредитні операції, інвестиційні операції та інші послуги.

Від кількості різних варіантів, отриманих на етапі сегментування ринку, залежить якість проведення відбору цільових сегментів. Банк обирає один із наступних варіантів дій: зосередження зусиль на обслуговуванні однієї групи клієнтів; задоволення будь-якої однієї потреби всіх клієнтів; вибіркова спеціалізація; обслуговування всього ринку. Вибір стратегії визначається рядом чинників (характеристика послуг, що пропонуються; можливість впровадження нових послуг; ступінь однорідності ринку; маркетингова стратегія конкурентів), врахування яких допомагає банку розібратися в доцільності застосування тієї чи іншої стратегії в умовах, що склалися.

Шляхом позиціонування банк визначає кращий спосіб проникнення на обраний цільовий сегмент. Позиціювання послуг на ринку — це створення та збереження за банком, або за його продуктом особливого місця на ринку. Після вибору відповідного елемента, банк повинен розв’язати задачу проникнення у цей сегмент. Проникнення може відбуватися двома шляхами:

    1. Через конкурентну боротьбу. Банк повинен бути впевнений, що він зможе усунути конкурентів. Для цього необхідно виконання наступних умов: розмір обраного сегменту повинен дозволити розміститися в ньому ще одному банку; банк повинен мати відповідний потенціал; можливість запропонування однорідної, але більш якісної послуги; достатній досвід діяльності щодо усунення конкурентів; через зайняття ніши на ринку. Ніша ринку — це, як правило, невелике місце, яке ще не зайняте, або недостатньою мірою використане конкурентами.

    2. Другий варіант дій пов’язаний з необхідністю надання послуг з такими характеристиками, яких немає у конкурентів.

УДК 338.47

Б. С. Івасів, канд. екон. наук, доц., проф.

кафедри банківської справи,

Тернопільський національний економічний університет

ІНТЕРНЕТ У БАНКІВСЬКОМУ ОБСЛУГОВУВАННІ КЛІЄНТІВ

Банки, надаючи послуги клієнтам, виконують широкий спектр суспільно важливих функцій, від якості та різноманітності яких залежать стан економіки та ступінь задоволеності клієнта і, як наслідок, рівень доходу самого банку. Сучасні технології дають змогу банкам, залучити нових клієнтів і знизити витрати на їх обслуговування. Інвестування коштів у нові банківські технології також дає змогу перемогти в конкурентній боротьбі, оскільки на ринку фінансових послуг усі вони пропонують майже одинакові продукти, а тому здобути перемогу можливо завдяки ліпшій організації роботи з клієнтами.

Найперспективнішим різновидом новітніх банківських технологій, безперечно, є інтернет-банкінг. Класичний варіант системи інтернет-банкінгу містить повний набір банківських послуг (окрім операцій з готівкою). Через інтернет-банкінг можна здійснювати будь-які безготівкові платежі, купувати та продавати валюту. Клієнт має змогу стежити за станом свого рахунка та операціями по ньому за будь-який проміжок часу. Однією із серйозних переваг інтернет-банкінгу є те, що користуватись ним можна без спеціально встановленого програмного забезпечення, а за допомогою звичайної та загальнодоступної програми для перегляду інтернет-сторінок. Клієнтові не потрібно купувати, встановлювати, навчатись працювати з будь-яким програмним забезпеченням. Йому достатньо отримати в банку ім’я з паролем для входу в систему та у деяких випадках дискету з ключем для електронного підпису своїх розпоряджень банку.

Фактично, усі види грошових операцій з використанням Інтернету зводяться до трьох варіантів:

— управління грошовим рахунком через Інтернет;

— комерційні замовлення через Інтернет із подальшою оплатою.

Обидві технології вже детально розроблені, і такі послуги нині пропонують клієнтам більшість банків.

Специфічним є варіант, коли необхідно здійснити оплату в режимі «он-лайн». Наприклад, клієнт купує програмний продукт, базу даних, консультаційні послуги, замовляє продукт з попередньою оплатою через Інтернет, тому що інакше цей продукт може бути проданий іншому.

Саме для цього випадку винайдено так звані «кібер-гроші» — гроші для Інтернету. Ця схема працює за наступними принципами. Припустимо, клієнт бажає купити програмний продукт, виставлений на продаж на деякому сайті. На цьому сайті вказаний також номер розрахункового рахунка продавця. Клієнт зв’язується по Інтернету із сервером власного банку, віддає розпорядження про оплату відповідної суми за номером рахунка й одночасно пропонує сповістити про це продавця, вказавши ідентифікатор його сайту. Банківський сервер автоматично перевіряє його платоспроможність і приймає доручення до виконання, після чого автоматично зв’язується із зазначеним сайтом продавця, якому і повідомляє про прийняття платіжного доручення до виконання, одночасно повідомляючи і реквізити трансакції, що можуть мати юридичне значення. Після цього клієнт знову звертається до продавця, повідомляє про оплату, продавець поставляє товар прямо по Інтернету. Уся комерційна операція на цьому закінчується, а грошову операцію вже завершує банк за власною схемою.

У даний час банки використовують ряд різних систем, що з визначеним ступенем умовності можна об’єднати у такі групи: (1) система управління рахунками «Банк—клієнт»; (2) система управління рахунками «Інтернет—клієнт»; (3) платіжні й розрахункові системи, у т. ч. ті, в яких Інтернет використовується лише як середовище передачі інформації; (4) система карткового процесингу; (5) системи онлайнової торгівлі цінними паперами та валютою; (6) інтерфейсів модулі для взаємодії із зовнішніми системами електронної комерції (наприклад, модулі, що реалізують зв’язок «Банк — Інтернет-магазин», можна розглядати як частину платіжних систем).

У світовій практиці використовують дві економічні моделі Інтернет-банків: інтегровану та самостійну. Перша модель передбачає лише створення нового підрозділу банку, спрямованого на те, щоб клієнти мали вихід в Інтернет менш затратні, ніж традиційні, що дасть змогу знизити їх вартість і стане допоміжним фактором у конкурентній боротьбі.

Друга модель передбачає створення незалежного банку із власною торговою маркою і конкурентоспроможними продуктами. Завдяки нижчій собівартості обслуговування такий банк мусить активніше залучати нових клієнтів і переважати над конкурентами за рахунок забезпечення вищих ставок за депозитами та низьких комісійних.

Електронні банки, що надають послуги через Інтернет, нині функціонують у всіх країнах Заходу, хоча результати їх діяльності не завжди виправдовують сподівання. Деякі банки, підводячи перші підсумки своєї діяльності в мережі Інтернет і не бачачи відповідної віддачі, почали сумніватися у доцільності подальшого фінансування капітальних витрат на Інтернет-комерцію і потрохи згортати амбіційні онлайнові проекти. Так, черговим підтвердженням загальної тенденції стало рішення керівництва «Bank of Ireland» припинити незалежне існування свого дочірнього офшорного електронного банку «FSharp» і зробити його елементом внутрішньої структури.

Безперспективність другої моделі побудови електронного банку підтверджується реаліями інших фінансових інститутів. Наприклад, із всіх Інтернет-банків, що стартували у Великобританії, нині функціонують лише чотири, а їх діяльність призводить до багатомільйонних збитків. На «плаву» поки що тримаються такі Інтернет-банки, як «Саhoot», «Smilе». Решта банків були ліквідовані через значні збитки [1]. Аналогічні ситуації спостерігалися і в інших європейських країнах.

Література

1. Івасів Б. С. Міжнародні розрахунки: Підручник. / Б. Івасів. — Тернопіль: Карт-бланш, 2004. — 223 с.

УДК 338.46.336.7

І. Б. Івасів, д-р екон. наук, доц., проф.

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

НАЗУСТРІЧ ЕТИЧНОМУ БАНКІВСЬКОМУ БІЗНЕСУ

У зв’язку із фактичною націоналізацією кількох проблемних банків в Україні постала проблема їх подальшого використання з огляду на примарність перспектив їх подальшого оздоровлення. Одним із шляхів виходу з даної ситуації може стати використання інфраструктури націоналізованих банків з метою реалізації загальносуспільних завдань, тобто таких проектів, у яких зацікавлене суспільство, однак які не представляють інтересу для приватного банківського капіталу. Існують наявні передумови для створення фінансової інституції, яка б виступала інструментом держави у вирішені суспільних проблем. Аналогом подібних інституцій є установи, котрі вже функціонують у кількох країнах і носять назву етичних банків. Спробуємо розібратись із цим поняттям, що є завданням не таким простим, як видається на перший погляд.

Почнемо з того, що слово «етика» в останні роки стало доволі модним в економічній сфері. Банки розвинутих країн під тиском суспільства і за власною ініціативою в рамках поширеної концепції стійкого розвитку все більше намагаються інтегрувати етику з фінансами і поєднати вимоги зацікавлених сторін щодо прибутковості, прозорості та етичності бізнесу [1].

Вдалим прикладом вищесказаного є так звані Принципи Екватора (ЕРS), які були прийняті в червні 2003 р. ЕРS є сукупністю добровільних принципів, які прийняті банками з метою оцінки соціальних та екологічних ризиків при наданні проектного фінансування. Банки, які ухвалили ЕРS, зобов’язані дотримуватись цих принципів у глобальному масштабі для кредитів у сфері проектного фінансування на суму, не меншу за 10 млн дол. [2]. Документом передбачено, що для позитивного вирішення питання щодо фінансування, проект повинен пройти відповідний аналіз, що передбачає екологічну і соціальну оцінку, аналіз відповідності прийнятим стандартам, базових вимог до розкриття інформації, незалежний моніторинг, спеціальну звітність [2].

Корпоративна соціальна відповідальність — ще одна важлива сфера у діяльності сучасних банків. Виступаючи частиною етичного банківництва, вона водночас розглядається у якості бізнес-стратегії і поєднує різноманітні корпоративні соціальні ініціативи, як то просування доброчинної справи, доброчинний маркетинг, корпоративний соціальний маркетинг, корпоративну філантропію, волонтерську роботу працівників, соціально відповідальний характер ведення бізнесу [1, с. 258].

Отже, сучасний банківський бізнес тісно пов’язаний з етичним банківництвом і в подальшому цей зв’язок буде зростати. Однак чи можна означити сучасні банки, котрі ведуть свій бізнес за принципами етичного банківництва поняттям «етичний банк»? Насправді під терміном «етичний банк» в економічній літературі переважно розуміють специфічний фінансовий інститут, діяльність якого спрямована на забезпечення соціальних і екологічних наслідків від своїх інвестицій та кредитів.

Основною відмінністю етичних банків є те, що вони не обмежують розуміння результативності власної діяльності виключно фінансовими чинниками. Таким чином, у сучасних умовах так звані етичні та традиційні банки здійснюють свою діяльність за принципами етичного банківництва, однак, якщо стратегічною метою традиційного банку є максимізація вартості для зацікавлених сторін, то етичні банки націлені на задоволення потреб суспільства та екології. Так, швейцарський етичний банк АВS (Alternative Bank Schweiz) до своїх принципів відносить наступне: дотримання етичних принципів має перевагу над максимізацією прибутку; банківська діяльність на основі прозорості, оприлюднення усіх наданих кредитів; ухилення від оподаткування безпосередньо виключено з початку будь-яких ділових відносин; кредити надаються для підтримки екологічних та соціальних проектів; заохочується солідарність між вкладниками і позичальниками: вона дозволяє надавати кредити за пільговими процентними ставками; забезпечення рівних можливостей для чоловіків та жінок [3].

Що стосується України, то питання етичного бізнесу взагалі та етичного банківництва зокрема має певні проблеми. Діяльність вітчизняних підприємців у царині корпоративної соціальної відповідальності практично зведена до філантропії [1, с. 259]. Крім того, підприємці, включаючи й банкірів, займаються соціальною відповідальністю не лише за власним бажанням, але й унаслідок наявних законодавчих обмежень.

У багатьох розвинутих країнах етичні банки виступають моделлю для традиційних банків зі сфери етичного банківництва з точки зору їх функціонування. В Україні ж таких зразків просто не існує. Сутність нашої пропозиції полягає у створенні етичного банку на базі тих банків, де держава набула контролю. Реалізація нашої пропозиції дозволить:

  • активізувати фінансування проектів високої соціальної значимості, які не обіцяють високої рентабельності;

  • сприятимуть поширенню принципів етичного банківництва у вітчизняну банківську систему;

  • зніме навантаження на державу у сфері управління банками, перспективи оздоровлення яких примарні;

  • через статус етичного банку допоможе реанімувати бренд проблемного банку і привабить до нього клієнтуру з числа осіб, які турбуються соціальними та екологічними проблемами.

Зрозуміло, що реалізація запропонованого заходу потребує попереднього фахового обговорення. Будемо задоволені, коли дана робота слугуватиме початком такого обговорення і наукової дискусії.

Література

1. Івасів І. Б. Управління вартістю банку : [монографія] / Івасів І. Б. — К. : КНЕУ, 2008. — 288 с.

2. Тhe «Equator Principles». A financial industry benchmark for determining. Assessing and managing social & environmental risk in project financing. — July 2006.— 10 рр.

3. Alternative Bank Schweiz [Електронний ресурс]: станом на 29.11.2009 р. / — Режим доступу до інтернет-порталу: http://www.bas.ch.

УДК 336.748.12

О. М. Ігнатова, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи,

Криворізький економічний інститут

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

СТАТИСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ВПЛИВУ ІНФЛЯЦІЇ НА ОСНОВНІ МАКРОЕКОНОМІЧНІ ПОКАЗНИКИ В УКРАЇНІ

Інфляція є одним із головних показників, що характеризує стан національної грошової одиниці. Контроль над інфляцією та своєчасне здійснення антиінфляційної політики належать до основних завдань держави. Так як інфляція є складною економічною категорією, вона на макрорівні взаємодіє з багатьма економічними показниками, такими як валовий внутрішній продукт, грошова маса та її агрегати, швидкість обігу грошей та ін. Інфляція є невід’ємною складовою економічної дійсності, багато економістів вважають, що інфляція на рівні 3—5 % на рік навіть сприяє економічному зростанню. Проте тривала і значна інфляція негативно впливає на стан економіки країни і становить одну з найбільших макроекономічних проблем, що наочно продемонстрував приклад гіперінфляції в України у 1991—1995 рр. Уряду країни вдалося стабілізувати інфляційні процеси до стану помірної інфляцій, проте досвід останніх років свідчить, що загроза розкручування інфляційної спіралі є все ще актуальною для нашої держави. Таким чином, керованість інфляційних процесів є надзвичайно важливим завданням для уряду будь-якої країни.

Метою даного дослідження є аналіз перебігу інфляційних процесів в Україні у 2000—2008 рр., а також дослідження зв’язку між інфляцією і макроекономічними показниками та визначення методів регулювання інфляції.

Високе зростання інфляції спостерігається в Україні у зв’язку з економічною кризою, що супроводжується падінням вартості національної валюти. Так, починаючи із 2003 р. темп зростання інфляції ланцюговий (до попереднього року) почав щороку збільшуватись: на 8,6 % у 2003 р., 1,5 % у 2006 р., певне зниження на 1,8 % спостерігалось у 2005 р., та вже у 2006 р. тенденція відновилась. Та ж сама тенденція спостерігається і щодо зростання монетарної бази, яка за період 2000—2008 рр. мала найбільше зростання щодо попереднього року 2005 р. (153,9 %), та найменше — у 2006 р. (117,4 %). Що стосується обмінного курсу гривні до іноземних валют, то курс долара був відносно стійким у межах від 544,02 грн за 100 дол. у 2000 р. до 505 грн за 100 дол. у 2006 і 2007 рр. Загальна тенденція у 2008 р. була такою, що гривня зміцнювала свої позиції до долара. Курс гривні до євро характеризувався зміцненням позицій євро, про що свідчить курс 2008 р. — 770,8 грн за 100 євро.

Готівкові кошти у складі грошової маси завжди були найменш контрольованим показником для Центрального банку, тому при аналізі індикаторів грошово-кредитної політики необхідно звернути особливу увагу на зміну питомої ваги готівки у грошовій масі. Починаючи з 2001 р. була стійка тенденція до зменшення питомої ваги готівки із 42,5 % у 2001 р. до 28,04 % у 2007 р. Розвиток вітчизняної банківської системи, розвиток електронних грошей, емісія платіжних карток дозволили збільшити питому вагу безготівкових грошей, які краще піддаються регулюванню з боку НБУ. У 2008 р. ця тенденція була вперше порушена і питома вага готівки зросла на 2,36 %. Причиною цього була паніка серед вкладників, що спричинила масове вилучення депозитів із банківської системи у IV кварталі 2008 р.

Зростання грошового мультиплікатора є показником, що безпосередньо впливає на зростання грошової маси, тобто показник депозитного мультиплікатора прямо пропорційний показнику грошової маси. Фактичні дані свідчать про зростання мультиплікатора із 1,9 до 2,8 у 2001—2008 рр., що пов’язано із значним розвитком кредитування, яке спричинювало все більше зростання маси грошей в економіці.

Коефіцієнт резервування (норми резервування) показує, яку частку депозитів банки зберігають у резервах. Упродовж 2002—2005 рр. цей показник зростав, що свідчило про стримування процесу мультиплікації завдяки збільшенню зберігання банками своїх ресурсів у грошовій формі (резервів) без трансформації їх у позички. 2007—2008 роки ознаменувались зворотною тенденцією по банківській системі, а саме зниженням цього коефіцієнту, що свідчить про позитивний вплив банків на процес мультиплікації депозитів.

Що стосується показника швидкості обігу грошей, то він мав стійку тенденцію до зниження, так як грошова маса зростала і для обслуговування потреб економіки необхідно було, щоб велика кількість грошей оберталася з меншою швидкістю. Швидкість обігу грошей визначається головним чином інтенсивністю тих економічних процесів, які він обслуговує: змінами обсягу, структур i ефективності суспільного виробництва, величини i швидкості товарних потоків на стадії обміну, розвитком ринкових зв’язків мiж суб’єктами процесу відтворення, збалансованістю ринку та iн. Чим глибший поділ суспільної праці, вища її продуктивність, тим частіше i більше кожний виробник буде «викидати» товарів у сферу обігу, частіше продавати i купувати їх, прискорюючи обіг грошей. Але для цього потрібна належна збалансованість попиту i пропозиції на ринку, висока організованість ринкових відносин. Тобто зниження швидкості обігу грошей в досліджуваному періоді свідчить про неефективність процесу відтворення і незбалансованість ринку.

Інфляція є явищем, яке тісно пов’язане із купівельною спроможністю національної грошової одиниці. Купівельна спроможність національної валюти обернено-пропорційно пов’язана із індексом споживчих цін, так як інфляція завжди означає знецінення національної грошової одиниці, зростання цін, зниження реальних доходів громадян. Тому боротьба з інфляцією має значну соціальну спрямованість, так як перш за все від інфляції страждає населення.

Рівень монетизації економіки розраховується як відношення грошової маси (готівкових коштів та вкладів населення в банках) до ВВП і ілюструє ступінь забезпеченості економіки грошима, необхідними для здійснення платежів і розрахунків, виплати заробітної плати, пенсій, стипендій тощо. Існує обернена залежність між рівнем монетизації економіки та інфляцією. При зростанні інфляції рівень монетизації знижується, а при зниженні темпів інфляції і досягненні фінансової стабільності рівень монетизації стабілізується і зростає. Так, у 2000—2007 рр. рівень монетизації постійно зростав, а у 2008 почав знижуватися, що є сигналом про розгортання інфляційних процесів.

Отже, в результаті проведеного дослідження ми дійшли висновку, що інфляційні процеси тісно пов’язані із макроекономічними показниками. Цей зв’язок є двостороннім, тобто інфляційні процеси можуть бути як причиною змін в макроекономічній ситуації в країні, так і наслідком цих змін. Аналіз тенденцій розвитку даних показників свідчить, що впродовж 2000—2007 рр. існували стійкі тенденції у розвитку таких показників, як сукупна грошова маса, готівкові кошти в обігу, коефіцієнт монетизації, коефіцієнт депонування, коефіцієнт резервування, ВВП, швидкість обігу грошей тощо. Ситуація в Україні кардинально змінилась у 2008 р., через вплив на банківську систему світової фінансово-економічної кризи, яка негативно відобразилась на реальному секторі економіки та спричинила структурні зміни макроекономічних показників у бік їх погіршення як на монетарному ринку, так і економічному в цілому.

УДК 336.71-047.86(477)

О. В. Іщенко, аспірантка

кафедри фінансів підприємств,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ЛІКВІДАЦІЙНА ПРОЦЕДУРА У ВИРІШЕННІ БАНКІВСЬКОЇ НЕСПРОМОЖНОСТІ

Істотним фактором активізації інвестиційних процесів у банківській сфері являється ефективний механізм урегулювання неспроможності банків, який об’єднує оздоровчий та ліквідаційний інструментарій. У випадку виникнення банківських проблем пріоритет, безумовно, належить санації, яка потенційно гарантує вищий рівень захисту прав кредиторів і, як правило, власників банків. Як наслідок, переважна більшість досліджень, присвячених роботі з проблемними банками, стосується їх фінансового оздоровлення.

На нашу думку, в ринкових умовах господарювання санація та ліквідація банків мають співіснувати та синхронно розвиватися, доповнюючи одна одну. Санація в жодному випадку не може та не повинна підміняти ліквідацію нежиттєздатних установ. Зарубіжний (Латвія, Малайзія, Росія, Таїланд) і вітчизняний досвід переконує, що необґрунтоване та штучне підтримання діяльності таких установ збільшує кризовий потенціал банківської системи в майбутньому. Тому на будь-якій стадії фінансового оздоровлення доречно приймати (хоч і непопулярне) рішення про ліквідацію банків, якщо з’ясовано неможливість відновлення їх діяльності.

Отже, якщо на практиці фінансове оздоровлення банків не можливе або неефективне через високу витратність, необхідно розпочинати ліквідаційну процедуру. Очевидно, що ліквідація банків (особливо в умовах кризи) супроводжується низкою негативних соціально-економічних наслідків. Одним із способів мінімізації дестабілізуючого впливу ліквідації на банківську систему є забезпечення надійного захисту прав кредиторів, що дозволяє в певній мірі зняти соціальну напругу та попередити розвиток кризових явищ.

На жаль, сьогодні в Україні ліквідаційна процедура характеризується низькою прозорістю й ефективністю. Ліквідація часто стає прибутковим бізнесом для окремих зацікавлених осіб [1], насамперед, (як це не парадоксально) для власників банків, а інколи — ліквідаторів. У певній мірі така ситуація склалася історично й пов’язана з недосконалістю нормативно-правових актів у сфері неспроможності банків.

Згідно з чинним законодавством рішення про відкликання банківської ліцензії та ліквідацію приймає Національний банк України, після чого призначає ліквідатора, як правило, незалежного сертифікованого експерта — фізичну особу. Незважаючи на значну кількість ліквідованих банків, досвід проведення такої процедури в Україні ще незначний і неузагальнений. Ефективність ліквідаційної процедури не завжди задовольняє вимоги Національного банку України та кредиторів, оскільки в діяльності ліквідаторів часто мають місце суттєві недоліки та зловживання [2, с. 11; 3, с. 25].

Тому ми вважаємо, що функцію ліквідатора банків доцільно покласти на Фонд гарантування вкладів фізичних осіб (Фонд), що допоможе вирішити існуючі проблеми в ході ліквідації банків, істотно підвищивши її ефективність. Власне, в Річному звіті про діяльність банківського нагляду України в 2007 році Національний банк України задекларував свій намір сприяти поступовій передачі функцій тимчасового адміністратора та ліквідатора Фонду.

Фонд потенційно наділений значно ширшими можливостями в цій сфері порівняно з незалежними експертами — фізичними особами, мотивація й інструментарій яких не відповідають публічному характеру здійснення ліквідаційної процедури й обсягу та складності роботи, пов’язаними з нею. Такий крок створить передумови для здійснення оперативної та прозорої ліквідації банків, а отже, підвищить рівень довіри в суспільстві до банківської системи, в тому числі завдяки прискоренню виплати відшкодувань вкладникам за рахунок коштів Фонду. Крім того, акумуляція Фондом досвіду ліквідації банків сприятиме постійному вдосконаленню цієї процедури, зокрема завдяки розробці комплексної системи моніторингу та контролю за ліквідацією банків.

До речі, вища ефективність діяльності корпоративного ліквідатора банків чітко прослідковується на прикладі Росії. Як правило, Агентство зі страхування вкладів завершує ліквідацію банків протягом року, а рівень задоволення вимог кредиторів становить 60 %. Для порівняння, цей показник за результатами діяльності російських приватних ліквідаторів складає 6—8 % [4].

Під час ліквідації банків Фонду доречно дотримуватися загальновизнаних правил управління активами (наприклад, досягнення балансу між отриманням максимальної вартості активів і швидкістю їх реалізації; надання якнайповнішої і достовірної інформації про активи, що потенційно збільшує їх вартість), а також використовувати прогресивний зарубіжний досвід, зокрема американський. Закриття банків у США характеризується високою оперативністю та широкою практикою здійснення реорганізаційних процедур (насамперед, придбання активів і прийняття зобов’язань банків), які сприяють збереженню вартості банківських активів.

Отже, вдосконалення ліквідаційної процедури в Україні цілком і повністю відповідає потребі комплексного зміцнення інструментарію врегулювання банківських проблем. Ефективна процедура ліквідації банків сприятиме не лише безболісному очищенню ринку, а й матиме оздоровчий ефект на банківську систему, стимулюючи інвестиційну активність, у першу чергу на етапі виходу країни з кризи.

Література

1. Богута Н. Почему умирают банки? Режим доступу: http://www.expert.ua/articles/9/0/1734/.

2. Раєвський К. Ліквідація банків. Організація процедури / К. Раєвський, М. Зубок // Вісник НБУ. — 2003. — № 4. — С. 11—14.

3. Шелудько Н. До проблеми реструктуризації банківської системи в Україні / Н. Шелудько // Економіка України. — 2006. — № 11. — С. 19—27.

4. «Спасти рядового вкладчика» — интервью генерального директора АСВ Александра Турбанова журналу «Профиль». Режим доступу: /agency/appearance/show/?id=146157.

УДК 336.36

Б. І. Калугін, асист. кафедри фінансових ринків,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ОРГАНІЗОВАНИЙ РИНОК ЦІННИХ ПАПЕРІВ У СИСТЕМІ ФАКТОРІВ РОЗВИТКУ КОРПОРАТИВНОГО УПРАВЛІННЯ

Однією із найбільш очікуваних подій для вітчизняної економічної політики протягом 2008—2009 рр. стало прийняття та введення в дію Закону України «Про акціонерні товариства» [2]. Зважаючи на визначальну роль акціонерної форми організації бізнесу в сучасному глобальному середовищі, такий крок можна однозначно оцінити як вагомий позитив. В тім, як показує вітчизняний досвід нормотворення, навіть найбільш досконалий правовий акт втрачає свої регуляторні якості в умовах економічної та політичної нестабільності, інституційних диспропорцій, фрагментарності державної політики.

В питанні впливу прийнятого закону на розвиток корпоративного сектору України, на нашу думку, слід у першу чергу звернути увагу на проблеми забезпечення публічного характеру діяльності акціонерних товариств. В законодавстві чітко прописані критерії, які дають можливість віднести акціонерне товариство до одного з типів — публічного та приватного. Про те, якщо оцінювати діяльність більшості публічних АТ в Україні, слід визнати, за цим критерієм вона має формальний характер, а по суті такі підприємства є приватними АТ.

До такого висновку схиляють наступні факти:

  • слабка інформаційна політика, яка обмежується виключно оприлюдненням офіційної звітності, яка за своїми кількісними та якісними параметрами не відповідає вимогам учасників ринку;

  • закритий характер інформації щодо реальної структури власників акцій, що унеможливлює реальну оцінку взаємозв’язків та впливу окремих суб’єктів на діяльність акціонерних товариств;

  • мінімальна присутність акцій на організованому ринку цінних паперів України. Зокрема, за даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку станом на кінець листопада 2009 року до 1 рівня лістингу включено лише 13 цінних паперів, до другого — 224 цінних папери, обсяг торгів акціями за вказаний період становив трохи більше 10 млрд грн.

На нашу думку, саме в площині розвитку організованого сегменту торгівлі цінними паперами лежать головні фактори розвитку системи корпоративного управління в Україні. Тісний зв’язок між організованим ринком цінних паперів та станом корпоративного управління можна описати наступним чином:

  1. Активний вторинний ринок цінних паперів корпорації, як вказує багато дослідників, дає можливість акціонерам опосередковано впливати на дії менеджерів через так зване «голосування ногами» [6]. Наприклад, в площині дивідендної політики мова йде про «ефект клієнтури», який змушує акціонерне товариство обирати такий режим виплати дивідендів, який відповідає сформованій структурі власників, інакше вони почнуть продавати акції, що призведе до зниження їх ціни.

  2. Присутність акцій корпорації на організованому ринку створює передумови для оцінки інвесторами ефективності управління на основі інформації про рух цін.

  3. Зростають можливості залучення додаткових капіталів з фондового ринку, відповідно, корпорація має можливість використати головні свої переваги у порівнянні з іншими організаційно-правовими формами бізнесу.

Отже, необхідні дієві кроки, які стимулюватимуть розвиток організованого ринку цінних паперів України, насамперед, щодо торгівлі акціями. Як показав український досвід, будь-які спроби адміністративного впливу на концентрацію торгівлі цінними паперами апріорі приречені на невдачу. На нашу думку, насамперед, необхідно сконцентрувати зусилля на створенні умов, які б надавали публічним акціонерним товариствам явні переваги у випадку, якщо їх цінні папери котируються на фондових біржах.

Ці переваги публічності повинні виявлятися у наведених вище площинах. Втім, слід підкреслити необхідність використання комплексного підходу, який би враховував існування зворотного впливу — як правило, використовують переваги біржової торгівлі емітенти, яким притаманний найвищий рівень корпоративного управління.

Література
        1. Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» № 3480-IV від 23 лютого 2006 року [Електронний ресурс] // Законодавство України: [сайт]. Верховна Рада України. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. — Назва з екрана.

        2. Закон України «Про акціонерні товариства» № 514-VI від 17 вересня 2008 року [Електронний ресурс]// Законодавство України: [сайт]. Верховна Рада України. — Режим доступу: http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi. — Назва з екрана.

        3. Звіт Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку за 2008 рік [Електронний ресурс]// Річні звіти Комісії: [сайт] / ДКЦПФР. — Режим доступу: http://www.ssmsc.gov.ua/ShowPage.aspx?PageID=12. — Назва з екрана.

        4. Статистична інформація [Електронний ресурс.] // Державний комітет статистики України [сайт] Держкомстат України. — Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua. — Назва з екрану.

        5. Функ Я. И., Михальченко В. А., Хвалей В. В. Акционерное общество: история и теория (Диалектика свободы). — Мн.: Амалфея, 1999. — 607 с.

        6. Суторміна В. М. Фінанси зарубіжних корпорацій: Підручник. — К.: КНЕУ, 2004. — 566 с.

УДК 338.48:330.222

О. М. Кальченко, аспірантка кафедри фінансів,

Чернігівський державний технологічний університет

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ПРИВАБЛИВОСТІ ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ

Туризм в останні десятиліття став однією з провідних та найбільш динамічних галузей світової економіки, яка позитивно впливає на політичне, економічне, культурне та соціальне життя населення країн світу. Україна має об’єктивні передумови для інтенсивного розвитку туризму. Проте, незважаючи на позитивні тенденції розвитку туристичної сфери України, існують значні проблеми в вітчизняній туристичній галузі. Однією із таких проблем є повільні темпи зростання обсягів інвестицій у розвиток туризму. Ситуація ускладнюється низьким іміджем України на світовому інвестиційному ринку.

Для підвищення інвестиційної привабливості туристичної галузі України перш за все має бути розроблена чітка і реалістична програма на рівні держави, яка передбачає реалізацію низки заходів економічного, організаційного та правового характеру. Метою реалізації такої програми має бути створення умов для припливу внутрішніх та зовнішніх інвестицій у туристичну сферу.

Для формування сприятливого інвестиційного клімату важливе значення має нормативно-законодавча база. Залишається багато невирішених питань щодо діяльності галузі на законодавчому рівні, таких як: невпорядкованість земельних питань; недосконалість системи ліцензування туристичних фірм; відсутність законів, які регулюють особливості провадження окремих видів туризму в Україні; недосконалість системи страхування в туризмі; проблеми гармонізації українського законодавства про туризм з нормами міжнародного права та інші. Також необхідно створення законодавчої бази в області забезпечення гарантій на іноземні інвестиції в туристичний бізнес.

Для підвищення інвестиційної привабливості галузі туризму необхідна розробка законопроекту про створення спеціальних економічних зон туристично-рекреаційного типу — територій з особливим митним, податковим, фінансовим та організаційно-правовим режимом функціонування підприємств сфери туризму.

Проблеми, що пов’язані з податковим законодавством України, перш за все, стосуються сплати податку на додану вартість, земельного податку, готельного та курортного зборів.

Створенню сприятливого інвестиційного клімату сприяє податкове стимулювання інвестицій у туристичну галузь. В Україні, інвестори, вкладаючи кошти в туризм, не мають жодних податкових пільг. Заходами в плані податкового стимулювання можуть бути: заохочення вкладення коштів за допомогою податкових канікул та інвестиційних кредитів; введення диференційованих ставок ПДВ для об’єктів туристичної та курортної інфраструктури; введення єдиної фіксованої ставки курортного збору на всій території України та інші [1].

Важливою умовою підвищення інвестиційної привабливості вітчизняного туризму також є стабільність податкової системи. Привабливість України для інвесторів суттєво знижується не лише через високий рівень податків, а й через їх постійну зміну.

Інвестиційна політика в галузі туризму повинна оптимально поєднувати загальнодержавні та регіональні інтереси через тісну взаємодію державних та місцевих органів влади. Ефективним способом додаткового залучення інвестиційних капіталовкладень у туристичну галузь є співпраця органів державної влади з іншими суб’єктами інвестиційної діяльності — туристичними підприємствами, міжнародними організаціями, громадськими структурами. Така співпраця може здійснюватись у рамках реалізації загальнодержавних та регіональних програм розвитку.

Дієвим інструментом залучення інвестицій в туристичну галузь є участь у різноманітних програмах міжрегіонального та транскордонного співробітництва шляхом створення холдингових компаній, регіональних рекреаційних корпорацій, кластерів та інше.

Проблемою розвитку туризму в Україні є відсутність системи методичної та інформаційної підтримки суб’єктів підприємництва туристичної галузі з боку держави, відсутність розгалуженої системи інформаційно-рекламного забезпечення діяльності галузі. Важливим шляхом вирішення цієї проблеми є створення єдиної мережі туристично-інформаційних центрів, що забезпечують надання інформаційних, координаційних та навчальних послуг [2].

Відкриває можливості для збільшення припливу в країну іноземних інвестицій підготовка і поширення інформації про туристичні можливості України, представлення країни у міжнародних туристичних організаціях і на міжнародних туристичних заходах, проведення в Україні інвестиційних форумів, міжнародних симпозіумів, конференцій, виставок.

Необхідною умовою залучення інвесторів є формування інформаційної бази інвестиційних проектів у туризмі. Через таку базу інвестиційні проекти мають бути презентовані потенційним інвесторам через міжнародні туристичні організації, на інвестиційних та туристичних виставках, в Інтернеті.

Для стимулювання залучення інвестицій у туристичну галузь важливо створити прозорий механізм реалізації інвестиційної політики, особливо на регіональному рівні, зокрема щодо визначення пріоритетних об’єктів інвестування, розподілу земельних ділянок під будівництво об’єктів туристичної інфраструктури на основі тендерів, чіткого відстеження ефективності капіталовкладень. Потребує серйозного вдосконалення механізм бюджетного фінансування сфери туризму і курортів.

Отже, гостра потреба туристичної галузі в інвестиціях вимагає продуманої стратегії інвестиційної діяльності, яка повинна спрямовуватись на створення сприятливого інвестиційного клімату. За умов реалізації запропонованих шляхів покращення інвестиційної привабливості туристичної сфери України, розвиток туризму може здійснюватись швидшими темпами, а завдяки мультиплікативному ефекту, який він створює, стимулюється розвиток інших галузей економіки України.

Література

1. Худо В. Інвестиційні можливості туристичної сфери України / В. Худо // Вісник Львів. ун-ту. — 2008. — № 24. — С. 351—358.

2. Гаврилюк А. Туристично-інформаційні центри як чинник державного регулювання туристичної галузі України / Гаврилюк А. // Вісник НАДУ. — 2009. — № 1. — С. 78—86.

УДК 330.322

Л. І. Катан, канд. техн. наук, доц.,

проф. кафедри фінансів,

Дніпропетровський державний аграрний університет

ІННОВАЦІЙНІ ОСВІТНІ ТЕХНОЛОГІЇ ІНСТРУМЕНТАРІЙ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ АГРАРНОГО БІЗНЕСУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Аграрний бізнес України суттєво впливає на соціально-економічне становище українського суспільства та продовольчу безпеку держави і тому в сучасних умовах його регулювання та управління повинно здійснюватися з врахування як евроінтеграційних так і глобалізаційних процесів [1].

Над вирішенням питань управління аграрним сектором та підвищення його ефективності з позиції стійкого розвитку і розробкою теоретико–методологічних основ займаються такі українські учені: Борщевский П. П., Данилишин Б. М., Дорогунцов С. И., Ивануха Р. А., Лисецкий А. С., Паламарчук М. М., Пистун М. Д., Царенко В. П., Чернюк Л. Г. та інші.

Проте в контексті глобалізаційних процесів та активізації інвестиційної діяльності аграрного бізнесу України питання міжнародних освітніх зв’язків, міжнародних освітніх проектів, узагальнення досвіду їх реалізації, вивчення їх впливу на соціально — економічний розвиток та аналіз їх ефективності є принципово новим аспектом досліджень для вітчизняних учених на сучасному етапі [2].

Глобалізація — це об’єктивна реальність сучасної цивілізації, визначальний фактор її розвитку на рубежі тисячоліть. Коротке, але змістовне, визначення російського вченого М. Чешкова: «Глобалізація — процес з’єднання різних компонентів людства під час його еволюції на противагу процесу диференціації людства» доповнюється ще одним доволі вдалим та змістовним визначенням німецького вченого Ульріха Бека: «...глобалізація є ... діалектичний процес, який створює транснаціональні соціальні зв’язки і простори, зміцнює локальні культури і сприяє виникненню третіх культур». Глобалізація суттєво торкнулася всіх сфер життя людства: політики, економіки, науки, освіти, культури, комунікацій. Незважаючи на досягнення освіти, які забезпечує нова соціополітична система України, вона, однак, ще не забезпечує потрібної якості. Це зобов’язує глибше аналізувати тенденції як європейської, так і світової освіти.

Україна інтенсивно розробляє і впроваджує сучасні інноваційній освітні технології, розвитку яких сприяє і програма Європейської комісії TEMPUS (Trans — European Mobility Program for University Studies). У 2007 р. два вищі навчальні заклади України: Дніпропетровський університет економіки та права та Дніпропетровський державний аграрний університет разом з двома провідними західноєвропейськими університетами: Університет Амстердаму (м. Амстердам, Нідерланди) та Університет Георга — Августа (м. Геттінген, Німеччина), увійшли до консорціуму та одержали грант на Спільний європейський проект JEP-27224-2006 «Towards increasing the competitiveness of Ukrainian Agriculture — developing a new MBA-degree programme in Agriculture» з метою спільної розробки та впровадження програми підготовки магістрів за напрямом «Бізнес-адміністрування» для різних галузей, і в першу чергу в секторі аграрного бізнесу, які повинні стати керівниками нового типу, фахівцями — генераторами, що втілюють принципи сталого, екологозбалансованого розвитку як в аграрному бізнесі, так на всіх рівнях державного управління [3].

Досвід реалізації цього проекту довів, що в умовах глобалізації та інтеграції України в європейський освітній простір такі сучасні освітні проекти є ефективним засобом створення інноваційних освітніх технологій у вигляді нових європейського рівня магістерських програм з бізнес-адміністрування, стимулювання фундаментальних і прикладних наукових досліджень із залученням досвіду провідних учених європейських університетів-партнерів. Вони дають змогу в повній мірі забезпечити виконання дуже важливого загальноєвропейського принципу «освіта упродовж усього життя». Крім того, окремо необхідно відмітити наявність тенденції щодо підвищення індивідуальної мобільності викладачів та науковців за рахунок коштів відповідної програми, збагачення партнерства новими формами та якісно новим станом наукових заходів за участю іноземних фахівців.

На особливу увагу заслуговує можливості створення аграрного регіонального освітнього простору, до інфраструктури якого пропонуємо відносити: аграрні заклади освіти та науково-методичні установи, дорадчі служби, консалтингові фірми, які у межах певної території мають спроможність надати освітні, консультаційні та інформаційно-комунікаційні послуги підприємства аграрного бізнесу

Таким чином, можна стверджувати, що на нинішньому етапі розбудови економіки України в умовах глобалізаційних процесів одним з пріоритетів повинен стати розвиток аграрної освіти. Необхідно реалізовувати європейські освітні проекті, розцінюючи їх як інструментарій створення сучасних інноваційних освітніх технологій, які сприяють розвитку «людського капіталу» аграрної сфери, формуванню сукупності знань, вмінь, творчих здібностей індивідуумів, що буде сприяти підвищенню інвестиційної — інноваційної активності галузі та створенню умов для розвитку селянина — аграрія з новим типом економічного мислення, новою ринковою мотивацією і поведінкою.

Література

1. Аграрний бізнес: Навчальний посібник із грифом Мін. аграр. пол. України / За заг. ред. Л. І. Катан: — Д.: Вид-во ДУЕП, 2009. — 236 с.

2. Ігнатенко Н. Ф. Фахова інвестиційна освіта та її системний аналіз // Економіка і держава. — № 7. — 2006. — С. 65—68.

3. Катан Л. І., Тараненко І. В. Міжнародні освітні проекти як чинник підвищення конкурентоспроможності вищих навчальних закладів України в контексті евроінтеграції // Стратегія якості в промисловості та освіті. Матеріали IV міжнародної науково — технічної конференції, 30 травня — 6 червня 2008 р., Варна, Болгарія — Варна: Волант-ТУ-Варна, 2008 — С. 393—396.

УДК 35:330.322

О. О. Кахович, здобувач кафедри державного

управління та місцевого самоврядування,

Академія муніципального управління

ЗАСАДИ ВИЗНАЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПОТЕНЦІАЛУ В ДЕРЖАВНІЙ ПОЛІТИЦІ

Аналізуючи дослідження вітчизняних вчених у галузі інвестиційної діяльності, можна дійти висновку, що не вистачає ланки, яка органічно може поєднати поняття інвестиційного ресурсу, інвестиції, інвестиційної діяльності в єдину систему знань, а саме — поняття інвестиційного потенціалу.

Так, П. Самуельсон [2, с. 50] відмічав, що у розвинених суспільствах певна частина поточних продуктивних зусиль направлена на нове або чисте капіталоутворення і поточне споживання приноситься у жертву для збільшення виробництва у майбутньому. Він зазначає, що інвестиції залежать від динамічних елементів зростання системи, які відносно погано піддаються обліку, а також від елементів, що лежать за межами економічної системи: від розвитку техніки, політики, оптимістичних і песимістичних оцінок, державних податків і затрат, законодавчих заходів тощо [2, с. 179].

Німецький економіст Ф. Ліст пов’язував поняття інвестицій з визначенням «природного потенціалу», він підкреслював необхідність щодо проведення інвестиційної політики на засадах комплексного підходу, який включає низку заходів, зокрема пов’язаних з поняттями природного потенціалу, робочої сили, створення відповідної інфраструктури та підготовки кадрів та наукового забезпечення у майбутньому конкурентоспроможності економіки, створення відповідної інфраструктури; створення кредитно-банківської системи, з метою акумулювання коштів для державних та приватних інвестицій; формування підпорядкованої визначеній меті податкової системи; розвиток державної системи освіти і підготовка фахівців для певних галузей; створення розгалуженої мережі державних науково-дослідних установ, які забезпечували б пріоритетні галузі новими технологіями та машинами; ідеологічне виховання нації засобами масової інформації та через систему освіти [1, с. 35]. Хоча вказані погляди вченим були сформовані в ХІХ сторіччі, вони залишаються актуальними і сьогодні, оскільки, такі процеси як інвестиційна діяльність, за будь-яких обставин перебувають у полі зору держави та є об’єктом державного управління.

Отже, перш, ніж стати інвестицією, заощадження повинні бути розподілені на предмет їх використання або формування інвестиційного ресурсу або поточного споживання. Хто повинен визначати такий розподіл, у який спосіб, чи він хаотично формується під впливом ринку? На ці питання можливо знайти відповідь, доповнивши існуючу систему понять, яка характеризує інвестиційну діяльність поняттям інвестиційного потенціалу.

Інвестиційний потенціал — це категорія макрорівня, характеризує оптимальні ресурси суспільства, які через систему планомірного та законодавчого урегулювання можуть бути спрямовані, за умови створення сприятливих обставин, на формування інвестиційного ресурсу та на інвестиційний розвиток, незалежно від того на якому рівні будуть накопичуватись ці ресурси. Інвестиційний потенціал охоплює будь-які форми відкладеного споживання та заощадження. Інвестиційний потенціал споріднене поняття з національним багатством, оскільки визначається виходячи з його наявних елементів: капіталу, природних і трудових ресурсів. Гіпотетично, в максимальних своїх значеннях інвестиційний потенціал дорівнює національному багатству, зменшеному на фізіологічні потреби відтворення робочої сили. Завданням будь-якої держави є максимальне використання інвестиційного потенціалу, при збереженні досягнутих стандартів споживання, для задоволення загальносуспільних потреб.

Інвестиційний ресурс — це категорія макрорівня, є частиною інвестиційного потенціалу, яка існує в системі реальних координат інституційного устрою держави, формується в будь-якому середовищі, де існують економічні відносини товарного виробництва, може накопичуватись у формі заощаджень громадян, нерозподілених коштів юридичних осіб і зосереджується, в залежності від форми державного управління розподілом доходів, у банках, інших фінансових посередників, казначейських зобов’язаннях або у вигляді державних резервів чи фондів. До інвестиційного ресурсу включаються зовнішні запозичення. Іншими словами, інвестиційний ресурс — це та частина заощаджень, яка може засвоїтись суспільством у поточному періоді. Незалежно від того, на якій стадії та в якій формі існують заощадження, вони є об’єктом державного управління.

З позиції сучасних теоретичних поглядів, процес формування інвестиційного ресурсу розглядається статично, без урахування того, що все в економіці перебуває в постійному русі. На нашу думку, доповнивши існуючу систему понять, пов’язаних з інвестиційною діяльністю, поняттям інвестиційного потенціалу, який є базою для формування інвестиційного ресурсу, можливо надати існуючим поглядам на інвестиційну діяльність, певної динаміки та здатності до постійних перетворень, а також зробити логічний висновок, щодо необхідності державного втручання (управління) інвестиційним потенціалом та інвестиційною діяльністю. Відсутність єдиного погляду на сутність таких категорій, як капітал, інвестиційний ресурс, інвестиційний потенціал, негативно впливає на підготовку та вибір державних механізмів управління інвестиційною діяльністю, тому необхідно започаткувати поглиблене дослідження потенційних та реальних інвестиційних можливостей України в інвестуванні. Сьогодні в Україні відсутня узгоджена методика визначення національного багатства, потенційного інвестиційного ресурсу та його оцінки, статистична звітність не наводить дані про обсяги національного багатства, надаючи лише інформацію про ВВП, що є недостатнім для забезпечення якісних розробок у сфері інвестування.

Література

1. Бредіхін В. М. Міжнародні інвестиції: навч.-метод. посіб. / В. Бредіхін, А. Близнюк, К. Покатеєва, К. Попкова. — Харків: ХНАДУ, 2008. — 268с.

2. Самуельсон П. Економіка [підруч.] / П. Самуельсон. — Львів : Світ, 1993. — 493 с.

УДК 336.713(477)

І. С. Кашка, аспірантка кафедри банківської справи

ДВНЗ «Київський національний економічний,

університет імені Вадима Гетьмана»

РЕОРГАНІЗАЦІЯ ПРОБЛЕМНИХ БАНКІВ В УКРАЇНІ

На сьогоднішній день основною проблемою, з якою стикаються комерційні банки в Україні, є їх неспроможність підтримувати адекватний рівень платоспроможності, ліквідності та капіталу. Тому, банки різними способами намагаються вирішувати свої проблеми, одним із дієвих заходів щодо стабілізації банківської системи є реорганізація окремих комерційних банків як метод регулювання фінансового стану банківської системи в цілому і окремих комерційних банків зокрема [2, c. 15].

Згідно із Законом України «Про банки і банківську діяльність» під реорганізацією розуміють «злиття, приєднання, виділення, поділ банку, перетворення його організаційно-правової форми, наслідком яких є передача, прийняття його майна, коштів, прав та обов’язків правонаступниками». Але, зарубіжні науковці не мають однозначного підходу щодо визначення сутності реорганізації банків.

Серед наукових праць, у яких досліджуються теоретичні аспекти реорганізації, сучасні форми, методи необхідно виділити дослідження як зарубіжних, так і вітчизняних учених, таких як А. Грязнова, В. Білошапка, В. Новиков, Девід Бішоп, І. Никонова, М. Федотова, Патрик Гохан, Р. Шамгунов, С. Рід, Френк Еванс та інші. Також варто зазначити, що процеси реорганізації саме в банківській сфері залишаються не досить розглянуті.

Кредитні установи ведуть пошуки додаткових джерел розширення своєї діяльності й способів нарощення капіталу шляхом реорганізації. Її основна мета спрямована на досягнення зростання вартості та ринкових цін на акції, підвищення рівня капіталізації, отримання або посилення синергетичного ефекту. Однак, для багатьох залишаються питання чи обов’язково при реорганізації утворюється додаткова вартість, зростають ціни на акції, який саме ефект синергії, позитивний чи негативний матиме місце.

Реорганізація банків протягом останніх десятиліть є важливим інструментом перетворень у банківському секторі багатьох країн. Вона дає змогу банківським установам освоювати нові ринки та обновляти застарілі види послуг. В цілому злиття обходяться значно дешевше, ніж створення нових банків чи відкриття філій, а тому і керівництво банків, і акціонери віддають перевагу саме їм [1, c. 268].

Також, у даний час питання капіталізації українських банків стало особливо актуальним і широко обговорюється вченими і практиками банківської справи.

Одним із шляхів вирішення цієї проблеми та інших проблем, обмежуючих можливості розвитку банківського сектору, є набираючий обертів процес реорганізації банків, а саме в формі злиття та приєднання, й утворенням банківських холдингів. Так, у світовій практиці ці методи широко використовуються як методи відбору найбільш ефективних і пристосованих до конкурентних умов кредитних установ. Багато великих національних і міжнародних банків виникло в результаті їх реорганізації. Отже, пріоритетом у банківському секторі економіки України має стати концентрація банківського капіталу, а не кількість банків.

Безперечно, основним мотивом здійснення операцій на ринку корпоративного контролю є зростання вартості банку. В основі такого мотиву лежить твердження про створення в процесі реорганізації додаткової вартості, під якою розуміють різницю між прогнозованою та теперішньою вартістю банку [3, с. 114]. В той же час необхідно пам’ятати, що є досить велика кількість випадків реорганізації комерційних банків, які не призводять до позитивного результату, тобто не збільшують вартість банку. За деякими даними частка невдалих операцій коливається від 50 % до 60 %. Це свідчить про високі ризики, які супроводжують процеси реорганізації та вимагають ретельної підготовки намічених угод.

Отже, саме процеси реорганізації в банківському секторі представляють собою вироблений світовою практикою спосіб відбору ефективних кредитних установ. Проблеми, пов’язані з реорганізацією банків в Україні, ставлять задачу вивчення цілей, мотивів і умов для успішного проведення консолідованих угод і широкого використання їх на практиці. В результаті реорганізації, тобто об’єднання банківських ресурсів, з’являється ряд переваг, які дозволяють об’єднувальному банку отримати економічний ефект.

Література

1. Вовчак О. Д. Банківський нагляд і регулювання: світовий досвід / О. Д. Вовчок, Н. М. Рущишин. — Львів: Новий Світ-2000., 2008. — 380 с.

2. Реорганізація та реструктуризаціякомерційних банків: Навч. посіб. / В. І.Міщенко, А. В. Шаповалов, В. В. Салтинський, І. М. Вядрова. — К.: Знання, 2002. — 216 с.

3. Чуб О. М. Банки в глобальній економіці: Монографія / Олена Миколаївна Чуб. — К.: КНЕУ, 2009. — 340 с.

УДК 336.77.067.22 (477)

К. О. Кірєєва, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

АКТИВІЗАЦІЯ ЛІЗИНГОВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ДЛЯ ПОКРАЩЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КЛІМАТУ В УКРАЇНІ

Актуальність розвитку ринку лізингових послуг в Україні пов’язана з гострою необхідністю оновлення основних засобів більшості важливих галузей економіки. Бізнес в Україні сьогодні потребує інвестицій на суму більше 100 мільярдів доларів США в основні засоби [2]. Якщо дати розвинутися лізингу в Україні, не стримувати його поступального руху жорстким податковим тиском та недосконалістю законодавчої бази, то через 3—4 роки український бюджет почне отримувати значні суми податкових надходжень від лізингових операцій підприємств.

Потенціал лізингової операції приховується у здатності фінансування нового бізнесу, зокрема малого та середнього, недоліками якого є відсутність тривалої позитивної кредитної історії для отримання банківського кредиту, відсутність відповідної застави, існування проблеми з випуском і розміщенням власних облігацій для збільшення обсягу залучених коштів.

Необхідність інвестицій в основні засоби для бізнесу потребує дослідження сучасних лізингових технологій та досвіду розвинених країн світу для визначення і вирішення нагальних проблем в інвестиційній сфері України.

Лізинг у розвинених країнах світу займає значне місце в інвестиційній діяльності. Міжнародні фінансові організації, такі як Міжнародний банк реконструкції і розвитку та Міжнародна фінансова корпорація, крім фінансової підтримки процесу розвитку лізингових операцій в Україні, пропонують власні дослідження та рекомендації щодо поліпшення стану справ з даними операціями [2]. Одночасно і Кабінет Міністрів України розробив та реалізує «Програму розвитку лізингу в Україні на період 2006—2010 роки».

Лізинг спрощує лізингоодержувачу процес оновлення основних засобів або придбання необхідного майна з можливістю оформлення його у власність, чи повернення лізингодавцю після визначеного терміну використання.

Сутність лізингової операції полягає у купівлі лізингодавцем конкретного рухомого чи нерухомого майна згідно заяви лізингоодержувача і передача даного майна останньому у користування на визначений строк з умовою сплати лізингових платежів [1].

Фінансовий лізинг передбачає, що по закінченню дії лізингового договору власником майна стане лізингоодержувач. Фактично лізингодавець кредитує купівлю майна лізингоодержувачем на взаємовигідних умовах. При цьому облік та податкова амортизація відображається на балансі лізингоодержувача: збільшується відповідна група основних фондів, збільшується нарахована амортизація і зменшується податок на прибуток.

Оперативний лізинг передбачає, що по закінченню дії лізингового договору власником майна залишиться лізингодавець. Оперативний лізинг є своєрідною орендою майна та в окремих випадках альтернативою банківському кредитуванню. Такий лізинг вигідний тим, хто не бажає обтяжувати свій баланс додатковими основними засобами, щоб не робити підприємство менш привабливим для кредиторів та інвесторів внаслідок погіршення показників ліквідності від прийняттям на баланс неліквідного обладнання.

Досвід розвинених країн світу свідчить, що автомобілі доцільніше не купувати з правом одержання у власність, а брати їх у оперативний лізинг. По-перше, термін корисного використання автомобіля становить від 5 до 10 років, по-друге, існує висока ймовірність його пошкодження і псування, і по-третє, автомобіль найчастіше купується не для отримання доходу, а використовується у споживчих цілях. Відомо, що українські банки активно кредитують купівлю легкових автомобілів фізичними особами, внаслідок існування значного попиту на авто і отримання високих доходів від даної операції. В той же час, кредитування легкових автомобілів і лізинг автомобілів вирішують одні і ті ж завдання. Враховуючи досвід розвинених країн світу уже зараз при великих банках України створено лізингові компанії, які спеціалізуються на продажу легкових автомобілів та користуються загальносвітовими правилами лізингу.

Придбання майна за лізинговою угодою спрощує та пришвидшує для лізингоодержувача процес отримання необхідної речі. Це проявляється у зменшенні кількості договорів, що потрібно укласти. Не потрібно укладати кредитний договір, договір купівлі-продажу майна, договір страхування, договір застави. Крім того, лізингодавець пропонує лізингоодержувачу ряд додаткових послуг щодо майна, переданого у лізинг: реєстрацію автомобіля у МРЕВ, щорічне проходження техогляду, оплату транспортного податку, ремонт автомобіля, заміну шин, повернення авто, зокрема, в разі браку, тощо. За бажанням лізингоодержувач може повернути майно лізингодавцю, може викупити дане майно, може взяти в лізинг нове майно, при цьому повернувши старе майно у вигляді авансового платежу [2].

Недостатня поінформованість українського суспільства у перевагах лізингової послуги поступово вирішується з допомогою створення і підтримання Інтернет-сайтів, що висвітлюють актуальні проблеми розвитку лізингових операцій в Україні, окреслюють їх переваги та недоліки, сильні та слабкі сторони, перспективи та перешкоди. Створення в Україні лізингових компаній з іноземним капіталом дозволяє використовувати вітчизняним економічним суб’єктам передові сучасні технології і багатий досвід надання та використання лізингових послуг.

Оновлення основних засобів у сільському господарстві, будівництві, промисловості, транспорті тощо та впровадження передових лізингових технологій у соціальній сфері створить потужний поштовх для розвитку вітчизняної економіки та підвищення добробуту населення.

Література

1. Банківські операції: підручник. — 3-тє видання, перероб. і доп. / А. М. Мороз, М. І. Савлук, М. Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. А. М. Мороза. — К.: КНЕУ, 2008. — 608 с.

2. — Офіційний сайт Інформаційно-аналітичного порталу «Лізинг в Україні»

УДК 336.76

Ю. М. Коваленко, канд. екон. наук, доц., докторант

кафедри фінансових ринків та фінансових послуг,

Національний університет Державної

податкової служби України

ВЕНЧУРНИЙ ФОНД ЯК МЕХАНІЗМ РЕАЛІЗАЦІЇ БІЗНЕС-СХЕМ

Поняття венчурного фонду в Україні відрізняється від загальноприйнятого — це специфічний інститут спільного інвестування (ІСІ), правила формування, існування та закриття якого вмонтовані в загальні правила діяльності ІСІ та компаній з управління активами (КУА).

Банки сьогодні не можуть виконувати функції з управління активами венчурних фондів. Так, згідно з визначенням, компанія з управління активами, яка може створювати та управляти пайовими інвестиційними фондами, — це господарське товариство, яке здійснює професійну діяльність з управління активами інституту спільного інвестування на підставі ліцензії, що видається Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку [1].

В Україні поєднання діяльності з управління активами з іншими видами професійної діяльності на ринку цінних паперів забороняється. Для вирішення цієї неузгодженості, з метою надання банкам права створювати та управляти пайовими інвестиційними фондами, Національний банк України у 2003 році вніс проект закону України «Про внесення змін до Закону України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)». Однак банки вже навчилися обходити це обмеження, створюючи при собі КУА.

Перелік переваг та додаткових можливостей, які можуть використати учасники венчурного фонду у своїй господарській діяльності, є значним та вагомим, а саме:

— можливість концентрації корпоративних прав (контрольних пакетів акцій);

— можливість скуповування боргів, інвестування в нерухомість. Ця перевага набуває особливої актуальності у зв’язку з обмеженням способів інвестування в будівництво Законом України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [2];

— використання механізмів ІСІ з метою підвищення ліквідності банків;

— відсутність оподаткування коштів спільного інвестування (у тому числі прибутків, отриманих від активів ІСІ). Так, не включаються до складу валового доходу кошти спільного інвестування, а саме кошти, залучені від інвесторів ІСІ, доходи від здійснення операцій з активами ІСІ та доходи, нараховані за активами ІСІ відповідно до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» [3];

— використання вексельних схем через механізм ІСІ;

— закритий механізм доступу до інформації, пов’язаної з діяльністю венчурного фонду;

— можливість здійснення кредитування за рахунок активів ІСІ (здешевлення кредитних ресурсів);

— інвестування за кордон.

Зазначені особливості венчурного фонду роблять із нього привабливий механізм реалізації бізнес-схем для банків, будівельних компаній тощо. Можливість його діяльності за допомогою поетапної схеми виглядає так:

1. Фізичні особи передають грошові кошти в довірче управління банку.

2. Банк акумулює кошти, отримані від фізичних осіб і придбаває за них інвестиційні сертифікати КУА, яка створила пайовий венчурний фонд.

3.КУА, яка створила фонд, спрямовує грошові кошти, отримані від продажу інвестиційних сертифікатів, забудовнику — особі, якій відведено земельну ділянку для будівництва об’єкта нерухомості і яка має намір забезпечити управління будівництвом.

4.Забудовник використовує грошові кошти, отримані від фонду, для будівництва об’єкта нерухомості.

5.На завершення будівництва об’єкта нерухомості забудовник використовує його для погашення своїх боргових зобов’язань перед фондом.

6.Фонд розпочинає процедуру ліквідації і використовує частки об’єкта нерухомості (або його вартості) для розрахунків за пред’явленими інвестиційними сертифікатами. Так, оскільки інвестиційні сертифікати були випущені на пред’явника, банк може передати їх фізичним особам, які уклали з ним договори про довірче управління У такий спосіб фізичні особи зможуть самостійно отримати належні їм частки активів фонду [4, с.720].

Суттєвою перевагою цієї схеми є можливість уникнення оподаткування, адже об’єктом оподаткування не є операції випуску (емісії), розміщення у будь-які форми управління та поставки за кошти цінних паперів, що випущені в обіг (емітовані) суб’єктами підприємницької діяльності. Можна констатувати, що в Україні поступово створюються передумови для відходу від незаконних схем ухилення від оподаткування доходів, у тому числі завдячуючи професійним учасникам ринку цінних паперів.

Література

1. Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди) [Електронний ресурс]. — Закон України від 15.03.01, № 2299-ІІІ. — Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2299-14.

2. Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг [Електронний ресурс]. — Закон України від 12.07.01, № 2664-ІІІ. — Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=2664-14.

3. Про оподаткування прибутку підприємств [Електронний ресурс]. — Закон України від 28.12.94, № 334/94-ВР (зі змінами і доповненнями). — Режим доступу:

http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=334 %2F94- %E2 %F0.

4. Пересада А. А. Фінансові інвестиції: Підручник. / А. А. Пересада, Ю. М. Коваленко. — К.: КНЕУ, 2006. — 728 с.

УДК 336.7

Ю. І. Козак, канд. екон. наук, доц.

кафедри банківських інвестицій,

Д. О. Фаріон, аспірант кафедри банківських інвестицій,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ПРОЕКТНЕ ФІНАНСУВАННЯ ПРИ РЕАЛІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНИХ ПРОЕКТІВ ВІДТВОРЕННЯ ЖИТЛОВОГО ФОНДУ

Кредитування великих інвестиційних проектів та програм житлового будівництва за допомогою проектного фінансування видається одним з найбільш реальних і перспективних видів фінансування відтворення житлового фонду в Україні. Але при адаптації останнього під особливості нашої національної фінансової системи виникає безліч проблем, що перешкоджають широкому використанню даної форми довгострокового кредитування.

До проблем проектного фінансування відтворення житлового фонду в українській економіці слід віднести наступне:

По-перше, це проблеми, що виникають в процесі вибору оптимальної організаційно-правової форми реалізації. Успішними можуть бути стратегічні союзи й альянси, які створюються на строк реалізації будівельного проекту й дозволяють гнучко реагувати на реалізацію інтересів владних структур. Звичайно, українські банки поодинці не фінансують великі проекти, об’єднання банків у консорціуми теж не завжди приносить бажаний результат, тому що проект вимагає не тільки фінансування, але й інших активів, наприклад нематеріальних (технології, ноу-хау тощо), що вимагає участі інноваційно-технологічних структур.

По-друге, проблема малопотужності української банківської системи, на жаль, як і раніше досить актуальна. По своїй ролі в економіці банківська система України залишається одною із самих слабких у Європі. Саме тому застосування проектного фінансування у сфері відтворення житлового фонду поки поширене в нас тільки серед великих системотворчих банків, що, в основному, пояснюється відсутністю механізму компенсації ризику. Регіональні банки спеціалізуються на традиційних видах кредитування (кредити на поповнення обігових коштів, на розширення виробництва), оскільки такий продукт, як проектне фінансування, вимагає довгострокових пасивів, кваліфікованих у даній області фахівців, що не повною мірою презентовано в більшості місцевих кредитних організацій.

По-третє, у звязку з фінансово-економічною кризою має місце розрив між процентною ставкою по кредитахі рентабельністю будівельної галузі, через що значна частина проектів не може бути реалізована у зв’язку з досить дорогими кредитними ресурсами.

По-четверте, для реалізації проекту в більшості випадків створюється економічно і юридично відособлена компанія. Дана вимога пояснюється рядом причин: робота з нуля дозволяє уникнути ризику негативного впливу на проект обставин, пов’язаних з минулим компанії, що є ініціатором проекту (наприклад, з податковими претензіями), проект стає більш прозорим, виникає менше труднощів при визначенні й плануванні грошових потоків, оскільки відсутній вплив операцій, не пов’язаних із проектом. Звичайно частка власних коштів ініціаторів проекту досягає 20—30 % від його загальної вартості, що є для банку незаперечним доказом серйозності їх намірів. Забезпечення потрібно тільки на інвестиційній стадії.

В-п’ятих, недостатній розвиток проектного фінансування у сфері відтворення житлового фонду в Україні пояснюється відсутністю якісного консультаційного обслуговування угоди. Різні фінансові інструменти, які використовуються банками для аналізу проекту, існують окремо друг від друга.

Тому проектне фінансування являється досить складним фінансовим продуктом і кожна з розглянутих угод має ряд індивідуальних особливостей, розробити стандарт, який ураховував би всі ці особливості, досить проблематично.

Важливого значення для розвитку проектного фінансування при реалізації інвестиційних проектів відтворення житлового фондув Україні набувають вивчення можливостей адаптації досвіду світової практики до вітчизняних умов, аналіз різних схем проектного фінансування, що використовуються у розвинених країнах, і можливостей їх застосування в Україні.

У міжнародній практиці знайшли поширення такі методи та інструменти фінансування інвестиційних проектів:

  • боргові зобов’язання у формі цінних паперів, які випускаються корпораціями та інвестиційно-фінансовими інститутами (зокрема транснаціональними), державних облігацій, облігацій, що випускаються регіональними органами;

  • різновиди лізингу, операції факторингу і форфейтингу;

  • гарантії, зокрема умовні гарантії, непрямі гарантії, гарантії виконання контракту, гарантії завершення проекту та інші види гарантій;

  • зобов’язання, підкріплені прямими гарантіями третіх осіб; різні комбінації зовнішніх і внутрішніх зобов’язань, обмін ними;

  • специфічні контракти (зобов’язання) на продаж майбутніх житлових площ та інші компенсаційні угоди;

  • структуризація фінансування проектів на основі дочірніх компаній, спеціалізованих філій, спільних підприємств, спеціальних проектних компаній тощо.

УДК 336.01:330.837

А. Д. Козар, аспірантка кафедри фінансів,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ІНСТИТУЦІЙНА ТЕОРІЯ У ФІНАНСАХ

Останнім часом як у світовій, так і у вітчизняній економічній думці прослідковується тенденція до аналізу явищ, понять і процесів з позиції інституціоналізму. Для економічної думки Заходу це значною мірою пов’язано з внутрішньою логікою розвитку науки, коли на визначеному етапі для розширення практичного застосування економічної теорії відбувається відмова від дещо абстрактних і спрощених моделей на користь більш багатофакторних теорій, які розглядають економіку в культурному, правовому, організаційному та історичному аспектах. Останнім часом у вітчизняній літературі формується певною мірою кон’юнктурна «мода» якщо не завжди на реальну інституційну проблематику, то однозначно — на інституційну термінологію. Аналіз економічної літератури останніх років підтверджує масове тиражування у назвах багато чисельних публікацій таких термінів, як «інститути», «інституції», «інституційні фактори», «інституційні аспекти» [1]. Але при цьому терміни запозичені з інституційної теорії використовуються лише для поверхневого кон’юнктурного та категоріального осучаснення тексту.

Розробкою інституційної тематики займалися багато вітчизняних та зарубіжних учених, зокрема Д. Норт, Р. Томпсон, Дж. Арон, А. Н. Нестеренко, О. С. Сухарєв, Є. В. Логінова, В. Д. Якубенко та інші.

Все частіше в риториці сучасних українських та іноземних науковців звучить поняття «інститут» — фінансовий, політичний тощо. Іноді вживається й інше поняття — «інституція», вживається безсистемно, переважно як синонімічне «інституту» поняття, тобто виникає ситуація, коли здійснюється взаємозамінність понять.

Поширеною в науковому обігу є позиція, коли першоджерелом для визначення інституційної термінології є праця Т. Веблена «Theory Leisure Class: An Economic Study Institutions». Т. В. Гайдай у статті «Інституція як інструмент інституціонального економічного аналізу» наголошує на тому, що у Вебленівській праці йде мова про первинне опредмечування інституцій як нового об’єкта економічного дослідження. Поняття, що розглядалися, передбачали комплекс звичайних способів мислення про відносини між людиною та суспільством, а також загальновизнану поведінку [1]. З іншого боку Ю. Б. Росецька в статті «Інституційні рівні та проблеми перехідної економіки», посилаючись на того ж автора, зазначає, що в центрі проблематики Веблена стоять інститути як предмет дослідження, маючи на увазі аналогічне з досліджуваним Гайдаєм поняття [2].

Варто зазначити, що термін «інститут» походить від латинського «institutum». Латинсько-російський словник О. Петрученко трактує дане поняття як звичай, порядок домашнього або суспільного життя [3]. За визначенням Д. С. Норта «інститути — це створені людьми обмежувальні рамки, що упорядковують взаємовідносини між людьми». У такому вигляді інститути постають перш за все, як економіко-правовий феномен [4].

Економічні інститути визначаються як функціонально-організаційні форми колективної економічної діяльності. Введення в науковий обіг поняття «інститут» у значенні «закон» з часом призвело до його ототожненням з термінами «установи та організації». При цьому багато економістів вважають інститутами фірми, домашні господарства, банки тощо. Ми вважаємо, що у широкому трактуванні (відповідно до концепції інституціоналізму) доцільніше використовувати термін «інститут», проте для позначення узагальненої групи організацій (наприклад фінансових) коректніше використовувати термін «інституція». Якщо інститути є макроекономічною категорією, а організації — мікроекономічною, то інституції слід віднести до мезоекономічного рівня.

Визначаючи місце категорій інституціоналізму у фінансах, слід зазначити, що під фінансовими інститутами мають на увазі формальні та неформальні правила поведінки суб’єктів фінансової системи, за якими здійснюються з одного боку — специфікація прав власності, а з іншого — мобілізація, формування та розміщення фінансових ресурсів з метою забезпечення відтворювальних процесів на макро- та макрорівнях.

З позицій діалектики одиничного, особливого, загального та у контексті інституціональної теорії фінансові інститути (як одиничне) можуть бути зведені до правил фінансової поведінки, а фінансові інституції (як особливе) — до фінансових організацій. У широкому розумінні фінансові інститути виступають організованими фінансовими правилами фінансові інституції.

З цими двома термінами — інститути та інституції — на нашу думку варто пов’язувати різні похідні конструкції — інституціональний (утворений від терміну «інститут») та інституційний (від «інституція»).

Таким чином, досліджуючи проблему використання інституційної теорії у фінансах, варто зазначити, що в цьому проявляється, з одного боку, зростаюча теоретична значимість інституційного напряму на пострадянському науковому просторі. З іншого боку, знаходить свій прояв у прагненні віднайти чергову теоретичну «панацею». При цьому виникає проблема термінологічної коректності і категоріального походження інституційних досліджень. Використання методології інституціоналізму, адекватної сучасній економічній системі, потребує взаємного узгодження апарату теорії і практики інституційних складових.

Література
  1. Гайдай Т. В. Институция как инструмент институционального экономического анализа // Экономическая теория. — 2006. — № 2. — С. 53—64.

  2. Росецька Ю. Б. Інституційні рівні та проблеми перехідної економіки // Научные труды ДонНТУ. Серия: экономическая. — 2006. — Вып. 103–4. — С. 79—84.

  3. Петрученко О. Латинско-русский словарь. — М.: Греко-латинский кабинет Ю. А. Шичалина, 1994. — 810 с.

  4. Норт Д. Институты, институциональные изменения и функционирование экономики: пер. с англ. / Нестеренко А.Н. — М.: Фонд экономической книги «Начала», 1997. — 180 с.

УДК 336.148

Д. С. Козар, асист.

кафедри економічного аналізу та фінансів,

Національний гірничий університет

РЕАЛІЗАЦІЯ КОНТРОЛЬНОЇ ФУНКЦІЇ ФІНАНСІВ В УМОВАХ АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Необхідною умовою забезпечення конкурентоспроможності країни в умовах вільного руху капіталута робочої сили є активізація інноваційно-інвестиційної діяльності, яка стосується не тільки окремих підприємств, а й регіонів, країни в цілому. Мається на увазі створення такої інфраструктури регіону (транспорт, зв’язок, комунальне господарство), яка б відрізнялась інноваційністю рішень та відповідала стандартам високого рівня якості життя. Такий ефект може бути досягнутий як застосуванням різних форм власності підприємств, формуючих інфраструктуру регіону, так і ефективним бюджетним фінансуванням її розвитку [4]. Аналіз джерел фінансування інвестиційних програм в Україні дозволив виокремити наступні: власні кошти підприємств та організацій (приватних структур), кошти державного та місцевих бюджетів, кошти фінансово-кредитної системи (кредити банків та фінансових установ), заощадження громадян. Згідно із статистичною інформацією (2000—2008 рр.), головним джерелом фінансування інвестиційних програм є власні кошти підприємств (близько 60 %). Фінансування із використанням коштів державного та місцевого бюджетів становить порівняну невелику частку в загальній структурі фінансування (близько 10 % у період з 2000 до 2006 рр. та лише близько 5 % у 2007—2008 рр.). Протягом цього ж періоду спостерігається тенденція до активізації використання банківських кредитів та різних позик як джерел фінансування інвестиційних програм (2 % — у 2000 році та 13—15 % у 2007—2008 рр.) [3]. З Постанови КМУ «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002—2010 роки» № 1801 від 28.12.2001 року: фінансування інвестиційних програми з державного та місцевих бюджетів здійснюється у межах видатків на капітальні вкладення та капітальні видатки на проведення структурної перебудови економіки за пріоритетними напрямами; Міністерства, інші центральні органи виконавчої влади забезпечують виконання інвестиційних програми за рахунок і в межах бюджетних видатків на відповідний рік; підприємства та організації виконують інвестиційні програму за рахунок власних коштів, кредитів банків, коштів іноземних інвесторів і населення, інших джерел фінансування [1].

Разом з тим розпорядники бюджетних коштів, далеко не завжди забезпечують їх ефективне використання. З цим пов’язані рішення щодо передачі низки об’єктів інфраструктури у приватну власність, що теж має свої вади, особливо стосовно стратегічних об’єктів життєзабезпечення (об’єкти водо- та газопостачання, очистні споруди), або об’єкти підвищення рівня соціального захисту населення (міський транспорт, введення шкільних автобусів, тощо). Виникає проблема контролю використання бюджетних коштів, оцінки ефективності їх використання в умовах постійної зміни зовнішніх факторів (підвищення цін на товари та послуги, включаючи фінансові). Особливої актуальностіцей процес набуває у зв’язку зпроцесом децентралізації у бюджетній сфері, який передбачає більшість податків, які сплачуються фізичними та юридичними особами залишати на місцевому рівні.

Тому метою даних тез є висвітлення методичних підходів до реалізації контрольної функції фінансів при аналізі використання бюджетних коштів в умовах впливу зовнішніх факторів, а саме розкриття впливу інфляційних процесів на усі елементи кошторисної вартості інвестиційних програм, визначення оптимального вибору постачальників сировини, матеріалів, підрядників та субпідрядників,визначення впливу змін в умовах кредитування, а також визначення ефективності залучення при реалізації програми джерел боргових коштів (муніципальні займи, види та джерела отримання кредитів, що використовуються при реалізації програми). У доповіді також розглядається доцільність та ефективність обраної системи страхування ризиків, якими супроводжується виконання інвестиційної програми. Тільки з урахуванням перелічених чинників можливе встановлення реальної вартості інвестиційного проекту удосконалення інфраструктури регіону, а також моніторинг та оцінка ефективності використання бюджетних коштів, спрямованих на його виконання. При цьому контрольна функція фінансів не тільки сприяє виявленню порушень, а і забезпечує ефективне використання бюджетних коштів, що і є її кінцевою метою [2].

Література
  1. Постанова КМУ «Про затвердження Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002 — 2010 роки» № 1801 від 28.12.2001 р.

  2. Опарін В. М. Фінанси (загальна теорія) / Навч. посібник. — К.: КНЕУ, 2002. — 240с.

  3. Ванькович Д. В., Демчищак Н. Б. Аналіз фінансових джерел формування інвестиційних ресурсів України / Фінанси України. — 2007. — № 7. — С. 72—84

  4. Гаврилюк О. В. Інвестиційний імідж та інвестиційна привабливість України / Фінанси України. — 2008. — №2. — С. 68—81

УДК 330.322

М. О. Козачук, директор департаменту

масової роботи і комунікацій,

Асоціація франчайзингу України

ФРАНЧАЙЗИНГ ЯК ІННОВАЦІЙНА ФОРМА ЗАЛУЧЕННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО КАПІТАЛУ

Розвиток підприємництва в Україні ставить перед власниками компаній різні завдання, а також стимулює їх до впровадження передових методів залучення інвестицій. Одним з таких методів є франчайзинг.

Почувши термін «франчайзинг», люди часто замислюються: «можливо, це певний тип ядерної реакції чи новий елемент хімічної системи Менделєєва…??» Справді, це поняття досить «молоде» для вітчизняного ринку. Але не так все складно, як здається на перший погляд.

Франчайзинг у широкому сенсі розуміють, як надання технологій, методик ведення бізнесу, торгової марки для користування іншому суб’єкту господарювання з метою розширення торгової мережі та отримання прибутку.

Франчайзинг — це відносини, які виникають між незалежними суб’єктами підприємництва (юридичними особами та фізичними особами — підприємцями). В цих відносинах одна сторона — франчайзер, що має власну вже ефективно функціонуючу систему підприємницької діяльності, намагаючись розширити власну діяльність (наприклад, збільшити кількість точок збуту товарів та послуг), але при цьому не володіє достатнім капіталом, дозволяє іншому незалежному підприємцю (франчайзі) здійснювати даний вид підприємницької діяльності, використовуючи систему ведення бізнесу, торгові знаки франчайзера за винагороду (вступний платіж, роялті) [1].

Щось подібне до того, що сьогодні називають франчайзингом, існувало ще за давніх часів. Це була система, відповідно до якої надавалися певні права чи делегувалися визначені повноваження в обмін за плату. Прикладом такого «франчайзингу» може слугувати баронська система в Англії [2], коли король надавав права баронам щодо збору і підрахунку податків.

Сьогодні франчайзинг — це підприємницька діяльність, згідно з якою на договірній основі одна сторона (франчайзер) передає іншій (франчайзі) за винагороду на визначений строк або без такого: право користування торговою маркою; знака обслуговування; фірмового (торгового) найменування; послуг; технологічного процесу та спеціалізованого обладнання; ноу-хау та комерційної інформації, що охороняється законом; інших, передбачених договором, об’єктів права інтелектуальної власності [5].

Франчайзинг — це один із найнадійніших та стабільних методів залучення інвестицій. Спосіб залучення коштів залежить від виду франчайзингу, яким планує займатися підприємець. Це можуть бути і зовнішні, і внутрішні інвестиції.

Однією з основних переваг франчайзингу є те, що особа, яка має намір розпочати власну бізнесову діяльність, одержує можливість уникнути багатьох складностей, пов’язаних з початком нового бізнесу. Вона інвестує кошти в уже готовий бізнес, який потрібно лише розвивати. Франчайзер, як правило, надає франчайзі план з чіткими інструкціями щодо організації підприємства. При цьому надаються рекомендації відносно розміщення підприємства, якщо ці питання не були визначені заздалегідь [3].

При наданні франшизи на роздрібну торгівлю в багатьох випадках здійснюються маркетингові дослідження ринку, метою яких є прогнозування діяльності підприємства — франчайзі та одержання впевненості в тому, що нове підприємство досягне поставленої перед ним мети. Оцінка інтенсивності попиту, особливостей міської інфраструктури, демографічних тенденцій, темпів росту ділової активності в регіоні, рівень конкуренції тощо є важливою складовою при ухваленні рішення про те, де розмістити підприємство.

Основною перевагою для франчайзера є отримання зовнішніх інвестицій у розвиток власної мережі, якими є вступний платіж та роялті.

Франшиза — це хороший спосіб інвестувати в бізнес для підприємців, які не мають часу чи бажання придумувати і реалізовувати свої власні ідеї. Маючи певну суму коштів для інвестицій, можна доєднатися до вже існуючої франчайзингової мережі і розвивати свій бізнес в ній.

Для ілюстрації стану франчайзингу в Україні за 2009 рік хотілося б також презентувати експертне дослідження мереж в Україні, що проводиться Асоціацією франчайзингу спільно з її офіційним консультантом компанією Teamvision [4].

Таблиця 1

ФРАНЧАЙЗИНГОВІ МЕРЕЖІ В УКРАЇНІ [4]

Сегмент

Кількість галузей

Кількість брендів

Кількість франчайзерів

Кількість точок

К-ть франчайзингових точок

Торгівля

34

928

112

26 127

11 744

Послуги споживачам

22

230

50

4692

1745

Громадське харчування

13

225

44

2291

1278

Інформація

7

47

8

384

128

Послуги для бізнесу

7

58

17

2192

1847

Виробництво

6

19

6

114

58

Вендінг

5

15

8

6070

1144

Фінанси

4

11

2

555

63

Всього

98

1533

247

42 425

18 007

Як ми бачимо з таблиці 1, кількість франчайзингових точок на кінець 2009 року становить 18 тис., а це говорить про те, що розвивається малий і середній бізнес шляхом вкладення інвестицій у франчайзингові мережі.

Отже, можемо підвести підсумок і сказати, що франчайзинг — це можливість бути незалежним підприємцем і при цьому користуватися всіма перевагами ефекту масштабу і великого гравця на ринку.

Франчайзинг — це не просто нова форма бізнесу. Це новий сегмент нашого ринку. Це новий поштовх до розвитку малого та середнього бізнесу. Це Ваш шанс здійснити давню мрію — стати успішним підприємцем.

Література
  1. Никоненко К. Наш франчайзинг — Ассоциация франчайзинга, 2008. — 42 с.

  2. John Hamilton Pratt. Franchising: Law and Practice. — London: Sweet & Maxwell, 1999.- A24006.

  3. Методическое пособие для начинающих франчайзеров., Ассоциация франчайзинга, 2008. — 50 с.

  4. Газета спецвипуск к выставке «Франчайзинг 2009» «Мирь Франчайзинга» //Информационное ревю Ассоциации фрачнайзинга Украины — 2009. — № 28. — 8 с.

  5. Сайт Асоціації франчайзингу України .ua/

УДК-336.27:33[477]

І. В. Колесник, аспірант, асист.

кафедри менеджменту ім. проф. Й. С. Завадського,

Національний університет біоресурсів

і природокористування України

КРЕДИТУВАННЯ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ ПІДПРИЄМСТВ У РОЗВИНЕНИХ КРАЇНАХ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

Сільськогосподарське виробництво відноситься до категорії стратегічно важливих галузей економіки, тим більше це значимо для України, тому що сьогодні вона вважається аграрною країною. Питання фінансування були і залишаються однією з найгостріших проблем розвитку сільськогосподарських підприємств України. Тут повільно обертаються кошти, тому ця сфера мало приваблива для суто комерційного вкладення грошових коштів. Налагодження результативного механізму формування та реалізації кредитування сільського господарства в Україні, безсумнівно, потребує творчого запозичення і використання світових досягнень у цій сфері, насамперед досвіду європейських країн з розвинутою ринковою економікою. Принципи політики стосовно підприємств АПК, що були використані в країнах Євросоюзу, можуть послужити орієнтиром для українських реформ.

У розвинутих зарубіжних країнах з ринковою економікою склалися специфічні інститути і форми сільськогосподарського кредиту. Головне в їхній роботі — високий рівень державної підтримки.

Сільськогосподарський кредит має важливе значення в економічному регулюванні аграрного сектора Франції. Тут накопичено великий досвід у сфері кредитування сільськогосподарських підприємств. Забезпечення аграрного сектора кредитними ресурсами здійснюють три кооперативних банки: «Креди агриколь мютюэль», «Банк попюлер» і «Креди мютюэль агриколь э рюраль».

Найбільшим кредитором сільського господарства Франції є «Креди агриколь мютюэль» (Взаємний сільськогосподарський кредит), на частку якого припадає близько 75 % від усіх коштів, які надходять до аграрного сектору французької економіки [1].

«Креди агриколь мютюэль» надає кредити двох видів: 1) стандартні — дрібним і середнім сільськогосподарським підприємствам, торговцям і особам вільних професій (на тих же умовах, що й інші банки); 2) пільгові кредити сільськогосподарським підприємствам для придбання сільськогосподарських підприємств, худоби й устаткування (так звані бонифіковані кредити).

У другому виді кредитів застосовуються державні субсидії, які дозволяють знизити величину відсотка по кредиту, котрий надається сільськогосподарському підприємству. Ті банки, котрі бажають одержувати державні дотації для здійснення пільгового кредитування сільськогосподарських підприємств, проходять конкурсний добір, які організовує міністерство економіки і фінансів. Державні дотації одержують ті банки, котрі пропонують найнижчі процентні ставки для сільськогосподарських підприємств.

У Німеччині система сільськогосподарського кредитування є змішаною — на кредитному ринку функціонують комерційні банки і спеціалізовані установи. Зараз кредитуванням сільськогосподарських підприємств займаються: приватні комерційні банки, кооперативні банки, іпотечні банки, ощадні каси.

Місцеві кооперативні банки, поряд зі звичайними позиками, надають своїм пайовикам пільгові кредити за різними державними програмами фінансування під низькі проценти [3].

Крім кооперативних банків кредитуванням сільськогосподарських підприємств Німеччини займаються ощадні каси. Ці установи, більшість яких є державними, забезпечують 1/3 усіх виданих аграрному сектору кредитів.

Для одержання пільгових і державних кредитів необхідно надати ряд документів від органів місцевої влади, і платоспроможність позичальника повинні підтвердити громадські поручителі, котрі здійснюють контроль за цільовим використанням кредиту. Крім цього пільгові кредити доступні тільки тим власникам, які одержують свій дохід тільки від сільськогосподарської діяльності [2].

У Великобританії державне регулювання сільського господарства здійснюється в трохи менших масштабах, ніж у більшості країн Європейського Союзу [2]. Регулювання реалізовується в основному в межах Єдиної сільськогосподарської політики.

У країнах з розвиненою ринковою економікою досягнутий високий рівень державної підтримки аграрного сектора, створені спеціальні системи фінансового забезпечення сільськогосподарських виробників, здійснюється пільгове кредитування підприємств аграрного сектора. Також держава гарантує збереженість коштів, вкладених у розвиток сільського господарства, від інфляції, стихійних лих та інших непередбачених обставин та сприяє створенню і розвитку кредитних спілок, кооперативів і кооперативних банків.

Література

1. Боева Г. Субсидирование и кредитование сельского хозяйства во Франции // Международный сельскохозяйственный журнал. — 1992. № 5. С. 51—54.

2. Дем’яненко М. Я., Алексійчук В. М., Борщ А. Г. та ін. Фінанси в період реформування агропромислового виробництва. — К: ІАЕ УАНН. 2002. — 645 с.

3. Карпенко И. Роль государственной финансовой помощи и кредитования в развитии сельского хозяйства ФРГ // Международный сельскохозяйственный журнал. — 1992. — № 5. — С. 39

УДК 330.3

В. В. Комірна, канд. екон. наук,

докторант відділу інвестиційної політики,

Рада по вивченню продуктивних сил

України НАН України

ІНВЕСТИЦІЙНІ ІНСТРУМЕНТИ ПРОСТОРОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ РЕГІОНУ

У сьогоднішніх умовах інвестиційна політика стає вагомим інструментом просторового регулювання соціально-економічного розвитку регіону, особливо в тих сферах, де дія ринкових важелів обмежена (соціальна, екологічна, науково-технічна). Тільки через механізми інвестиційної політики, як важливого елемента регіональної стратегії, можна активізувати внутрішні потенціали регіонів для соціально-економічного зростання територій і держави в цілому. Саме регіональна політика може стати універсальним засобом ефективного використання інвестиційних резервів, чого важко досягти за допомогою галузевих методів управління.

Отже, в широкому розумінні регіональна політика — це система цілей і дій, спрямованих на реалізацію інтересів держави стосовно регіонів та внутрішніх інтересів самих регіонів за допомогою методів, що враховують історичну, етнічну, соціальну, економічну та екологічну специфіку територій [1, с. 364].

Об’єктом регіональної політики є весь спектр соціально-економічних процесів, що відбуваються на конкретній території. Іншими словами, у сферу впливу регіональної політики потрапляють люди, природа і всі суспільні інститути, що забезпечують взаємодію між ними.

Аналізуючи суб’єкти регіональної політики, треба врахувати той принциповий момент, що регіони, постійно породжуючи інтереси, можуть їх виразити тільки опосередковано. Конкретним носієм внутрішньорегіональних інтересів є населення, що проживає в ньому. Проте кожен житель регіону є особистістю, представником трудового колективу, членом політичної партії чи громадської організації. І з якої б позиції він не виступав, відстоювані ним інтереси будуть значно відрізнятись від регіональних. Отже, проблема суб’єктивізації регіональної політики трансформується в проблему представництва інтересів населення в органах законодавчої та представницької влади різних рівнів, які реалізовані також і через сформовані ними виконавчі структури.

З огляду на вищевикладене напрошується висновок про взаємопов’язаність і нерозривність зв’язків між поняттями держава, влада, політика в реалізації інвестиційної політики. В цьому контексті будь-яка політика детермінована в часі періодом існування держави. А тому регіональна політика, як елемент внутрішньої політики, не може бути явищем тимчасовим. Це перманентний процес, протягом якого можуть змінюватись поточні завдання і тактика їх досягнення, однак стратегічна мета такої політики, очевидно, повинна бути незмінною. Як свідчить досвід, формулювання мети є одним з дискусійних питань у теорії і практиці регіональної політики України.

Головні розбіжності у підходах до визначення мети регіональної політики породжені різним баченням стратегічних орієнтирів її здійснення. В якості таких орієнтирів одні автори вбачають суто управлінський аспект, інші — геопросторовий, територіальний.

Питання про потребу вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку регіонів, у принципі, є цілком слушним. Адже побудова соціальної держави, проголошеної Конституцією України, за своєю суттю означає забезпечення однакових життєвих стандартів для всіх громадян держави, незалежно від місця їхнього проживання. Стратегія вирішення цієї проблеми передбачає кілька можливих варіантів. Перший, коли штучно гальмують прогрес більш високорозвинених регіонів для поступового піднесення до їхнього рівня відсталих, можна відкинути без додаткових пояснень як неприйнятний. Другий варіант, який полягає у державній підтримці депресивних районів, є цілком реальним і апробованим багатьма країнами світу напрямом регіональної політики. Проте такий шлях економічного вирівнювання порушує принцип соціальної справедливості, що в наших умовах є прямою загрозою суспільній стабільності. В основі третього варіанту є принцип загальнонаціональної ефективності, коли зусилля держави спрямовані на підтримку більш розвинутих регіонів і за рахунок цього забезпечено економічне зростання країни. Однак тоді державним інтересам суперечать місцеві інтереси відсталих територій. Тобто, порушується баланс інтересів як важлива умова ефективності регіональної політики.

Отже, якщо не піддавати сумніву об’єктивність існування проблеми соціально-економічного вирівнювання, то питання пошуку адекватних часові механізмів її вирішення є відкритим. Очевидно також, що вирішення цієї проблеми може бути одним із завдань регіональної політики, однак не її метою.

Ми переконані, що іншої мети регіональної політики як суттєве підвищення життєвого рівня населення, бути не може. Шляхи її досягнення — це вже справа вибору пріоритетів та механізмів здійснення цієї політики.

Регіональна політика, як відомо, покликана регулювати всі процеси, які відбуваються на конкретній території, серед яких сьогодні провідними є економічні. Для цього держава використовує доступний їй арсенал методів і засобів фінансово-економічного впливу на розвиток усіх сфер регіонального життя, в тому числі й неекономічних. Характерною ознакою політики є ключова роль держави у визначенні цілей соціально-економічного розвитку і виборі засобів їхнього досягнення через відповідні механізми регулювання економічних відносин. Регіональна спрямованість економічної політики надає їй універсальних рис, оскільки дія її механізмів у тій чи іншій модифікації поширюється на всі сфери регіонального життя. Тому регіональну економічну політику доцільно розглядати як конгломерат бюджетної, податкової, кредитної, цінової, структурної, інвестиційної та інституційної політики.

Література

1. Регіони України: проблеми та пріоритети соціально-економічного розвитку / За ред. З.С. Варналія. — К.: Знання України, 2005. — 498 с.

УДК 336.71

О. В. Комісарчик, аспірантка

кафедри банківської справи,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ЗАОЩАДЖЕННЯ НАСЕЛЕННЯ ЯК ІНВЕСТИЦІЙНИЙ РЕСУРС

Фінансові ресурси є неоднорідними за призначенням — вони поділяються на поточні ресурси, що використовуються для забезпечення життєдіяльності суб’єктів господарювання (для задоволення споживчих потреб), та інвестиційні, спрямовані на розвиток бізнесу, потреби в капіталізації заощаджень, в придбанні житла, землі та іншої нерухомості для здачі в оренду тощо.

Споживчі та бізнесові потреби задовольняються за широкої участі розрахунково-касових і кредитних послуг банків, а потреби інвестиційного характеру — ще й за участі депозитних та інших послуг банків.

Зазначимо, що на сьогодні заощадження населення у вигляді грошових вкладів є одним з основних чинників формування ресурсної бази комерційних банків. Світовою практикою накопичено величезний досвід використання банківських вкладів населення, як своєрідного інструменту ринкової економіки, що дає змогу банківському сектору мобілізовувати та перерозподіляти кошти для надання позичок, придбання цінних паперів та досягти найбільшого ефекту в управлінні грошовими потоками. Тому виняткового значення в умовах сьогодення набуває проблема максимального залучення в банківський сектор грошових заощаджень і скорочення тієї її частини, яка знаходиться на руках у населення.

Формуючи за рахунок вкладів фізичних осіб ресурсну базу, банки мають стимулювати залучення саме довгострокових вкладів населення, оскільки лише вони є надійним і стабільним джерелом фінансування довгострокових потреб економіки, і лише з ними пов’язується стабільний розвиток банку.

Депозитні операції банків є унікальними, банки створені для акумулювання тимчасово вільних коштів суб’єктів господарювання та спрямування їх на ті потреби й в ті галузі, де виникли тимчасові труднощі, пов’язані з їх нестачею. Таким чином, йдеться про кругообіг фінансових ресурсів, у процесі якого в одних суб’єктів ринку нагромаджуються заощадження, а інші мають потребу в коштах для розширення їх діяльності.

Роздрібне банківництво в Україні є головним механізмом капіталізації заощаджень населення і їх трансформації в інвестиції як вирішальний чинник економічного розвитку. Тому окремі фізичні особи та суспільство в цілому не менше, а то і більше, зацікавлені в роздрібній банківській діяльності, ніж самі банки.

Проте низький рівень життя та реальних грошових доходів істотно обмежують заощаджувальні можливості переважної більшості населення України і стримують зростання його інвестиційного потенціалу. Ці обставини спричинюють низьку роль банківської системи України в забезпеченні реальної економіки фінансовими коштами за рахунок перерозподілу заощаджень населення, слабкий розвиток фінансового ринку взагалі та ощадної справи зокрема [1, с. 42].

Окрім низьких доходів, причинами зменшення участі фізичних осіб в інвестиційних процесах в Україні є досить слабка довіра до банківської системи, а також низький рівень економічної освіченості, недостатнє розуміння ролі банківських установ в діяльності економіки.

Ще одним з чинників є недостовірне висвітлення офіційною статистикою даних про дійсні грошові доходи населення. На жаль, широко розповсюджені в нашій державі готівкові грошові розрахунки, масові ухилення від оподаткування та приховування реального розміру заробітної плати. Ці чинники змушують шукати шляхи для приблизної оцінки рівня доходів.

Разом з тим значення заощаджень населення як джерела інвестиційної діяльності зростає у зв’язку з обмеженням вільних коштів для депозитного заощадження з боку інших суб’єктів господарювання. Останні не нагромаджують достатніх обсягів власного капіталу і пред’являють підвищений попит на запозичення фінансових ресурсів на ринку.

З метою активізації інвестиційних можливостей населення необхідно забезпечити привабливий інвестиційний клімат у регіонах, повернути довіру населення до банківських структур.

На жаль, система гарантування вкладів громадян залишається слабо розвинутою в Україні. Навіть підвищення в кінці 2008 р. норми гарантування до 150,0 тис. грн не спасає положення, оскільки обсяг накопиченого фонду гарантування настільки малий, що не зможе покрити в межах чинної норми вклади навіть одного збанкрутілого великого банку.

Для нашої держави важливо забезпечити передумови та ефективний механізм залучення коштів, що становлять потенціал заощаджень населення в банківську систему, для забезпечення оптимальних шляхів їх трансформації в інвестиції.

Урядові та НБУ у своїй економічній, фіскально-бюджетній та грошово-кредитній політиці потрібно суттєво посилити увагу до забезпечення зростання реальних грошових доходів та заощаджень населення як базової передумови зростання інвестицій у реальну економіку.

Література

1. Ватаманюк З. Г., Дорофєєва Н. В., Мороз А. М., Савлук М. І.Шляхи підвищення ролі грошових коштів населення у формуванні ресурсної бази комерційних банків України: Наукова доповідь / Національний банк України. — К.; Л., 2001. — 67 с.

УДК 336.14

С. Я. Кондратюк, канд. екон. наук, доц.,

заступник завідувача кафедри фінансів,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

ІНВЕСТИЦІЇ ЯК СУСПІЛЬНЕ БЛАГО

Головною метою розвинених країн є забезпечення гідного рівня та якості життя народу з вирішенням таких першочергових завдань — високий рівень зайнятості населення, помірні ціни, низький рівень інфляції; стійке економічне зростання. На цій основі зростають інвестиції в реальний сектор економіки, підвищується суспільне виробництво, розширюється внутрішній ринок і зростає попит на вітчизняні товари. Адже, якість життя і добробут народу є результативним показником, що засвідчує успіхи трансформаційних процесів.

Сучасна держава у своїй діяльності створює сприятливі умови для економічної активності населення та втілює політику доходів, яка надає основні гарантії існування кожного індивіда не нижче порогу бідності (3 долари США на добу), а для працюючих не нижче межі бідності. Отже, має бути покладено край існуванню працюючого нижче межі бідності за надзвичайно низької заробітної плати, неадекватної трудовому внеску. Підвищуватись заробітна плата має через встановлення її мінімуму за одну годину, який перевищує на 50—100 % прожитковий мінімум, розрахований за стандартами Євросоюзу.

Економічна система зорієнтована на забезпечення найбільш повної зайнятості та відносної рівності в суспільстві за допомогою податків, які пом’якшують прірву між доходами багатих і бідних. Адже, держава є найбільшим наймачем робочої сили й забезпечує робочі місця одній третині економічно активного населення, а друга третина громадян отримують державні соціальні допомоги і пенсії із суспільних фондів, тобто у приватному секторі економіки зайнято останню третину населення. Уряд має сприяти збільшенню зайнятості за рахунок проведення суспільних робіт. Тому, проблема працевлаштування всіх членів суспільства стає одним з видів діяльності держави, яка з метою створення нових робочих місць розподіляє кошти на користь підприємств, здатних нарощувати потужності. Фіскальна політика застосування низьких податків на прибутки підприємств забезпечує розвиток ефективної економіки інноваційного типу, при одночасному запровадженні дієвої прогресивної шкали оподаткування високих і надвисоких доходів окремих осіб — від 25 до 65 %.

Стимулювання соціально-економічного і технологічного національного розвитку, створення нового і осучаснення внутрішнього виробництва на основі високотехнологічних наукомістких галузей для збільшення ефективного попиту і нарощування потужного експортного потенціалу за допомогою значних інвестицій. Перевага має надаватись інвестиціям, що збільшують попит, не збільшуючи пропозиції споживчих товарів.

Звичайно, цей процес має спиратися на державні інвестиції, проте рушійною силою української економіки мають стати вітчизняні інвестори. Хоча без значної інвестиційної підтримки з боку західних інвесторів важко досягти стійкого економічного зростання, адже важливим джерелом інвестицій мають стати заощадження головного інвестора нашої економіки — українського народу. Щоб швидко відродити виробництво предметів тривалого користування, треба відновити заощадження народу в банках, інакше доведеться чекати поки доходи населення зростуть настільки, що виникне потрібний попит на предмети тривалого користування.

Державні інвестиції в удосконалення національних систем освіти і охорони здоров’я підвищують цінність людського капіталу і стають не менш важливим фактором виробництва, ніж технологічний та фінансовий капітал.

Крім того, державні інвестиції доповнюють приватні вкладення капіталу, іноземні інвестиції, венчурний капітал. Національна інноваційна система як головне джерело економічного зростання має створювати, продукувати й широко застосовувати науково-технологічні досягнення, за достатнього рівня фінансування науково-технологічної та інноваційної сфери економіки. Інвестиції держави повинні здійснюватися не за рахунок підвищення податків, а за рахунок дефіцитного фінансування — випуску в обіг додаткової кількості грошей. Адже податки тільки перерозподіляють попит, а емісія грошей дає можливість його збільшити. Додаткова емісія грошей викликає інфляцію, знижує реальну зарплату і дозволяє підвищити граничну ефективність капіталу, однак зацікавлює його власників вкладати гроші у виробництво. Досвід країн Заходу підтверджує можливість наростити попит за рахунок емісії грошей і таким чином вивести економіку з кризи. Падіння виробництва під час кризи зазвичай не перевищує 12—15 %. Тому відносно невелика емісія грошей забезпечувала збільшення попиту ціною незначної інфляції. Крім того, низький рівень процентної ставки банківських кредитів сприяє збільшенню грошової маси в економіці, зростанню ефективного попиту.

Таким чином, інноваційно-інвестиційний тип розвитку національної економіки з високим рівнем виробництва наукомісткої продукції (науково-технічні впровадження, нові види товарів, послуг та технологій) є запорукою підвищення економічної ефективності та високого рівня добробуту українців.

Формування сектору суспільних благ має відбуватись за активного втручання держави в економіку, яка постає головним суб’єктом регульованої економіки, при умові солідарності різних верств суспільства з урахуванням їхніх колективних та індивідуальних інтересів, забезпеченні соціально-політичної згоди громадянського суспільства та його контролю за діяльністю держави. Тому, державне економічне регулювання в соціально орієнтованій економіці повинне мати ширший характер, оскільки держава має контролювати не тільки вирівнювання доходів, але й використання капіталу, робочої сили, ціновий механізм.

УДК 336.71

Л. В.Конопатська, канд. екон. наук, доц.

кафедри менеджменту банківської діяльності,

ДВНЗ «Київський національний економічний

університет імені Вадима Гетьмана»

КРЕДИТУВАННЯ БАНКАМИ УКРАЇНИ НЕФІНАНСОВИХ КОРПОРАЦІЙ ЯК ЧИННИК АКТИВІЗАЦІЇ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ

Функціонування банківської системи в умовах фінансової кризи характеризується зростанням ризику ліквідності, валютного, кредитного та інших ризиків унаслідок значного відпливу коштів клієнтів; невисоким рівнем надходжень від погашення активів, а отже й обмеженими можливостями банків щодо кредитування економіки.

Відповідно до Закону України «Про банки та банківську діяльність» [1], для забезпечення належного рівня ліквідності, збільшення кредитування економіки та підтримки банків проводиться гнучка політика рефінансування з вдосконаленням відповідних механізмів, що дає змогу банкам покривати неочікувані тимчасові розриви ліквідності та вчасно виконувати свої зобов’язання з обслуговування рахунків клієнтів, зниження облікової ставки, визначення та реалізація порядку рекапіталізації банків за участю держави.

Але дії НБУ були обмежені необхідністю виконання закону про бюджет у частині фінансування його дефіциту. Головним каналом випуску в обіг коштів залишався кредитний, через який було випущено в обіг 59 % від загального обсягу коштів [2].

До основних стримуючих факторів, які перешкоджають використанню кредитних послуг банків, за оцінками респондентів [3], є:

  • високий рівень відсоткових ставок;

  • надмірні вимоги до вартості застави;

  • коливання обмінного курсу (рис. 1).

Однак зберігалася негативна тенденція до погіршення якості кредитного портфеля та активів у цілому, що вимагало додаткових резервів за активними операціями і призвело до зростання збитків до 20,5 млрд грн [4, с. 15]. Частка проблемних кредитів після скорочення у 2007 році до 1,3 % збільшилася у 2008 році до 2,3 %, а за 8 місяців 2009 року — до 6,8 % (табл. 1).

Рис. 1 Фактори, які негативно впливають на рішення клієнта отримати банківський кредит

Таблиця 1

ДИНАМІКА ТА ЯКІСТЬ КРЕДИТНИХ ОПЕРАЦІЙ БАНКІВ УКРАЇНИ, млн грн

Показники

На 01.01.09

На 01.07.09

На 01.09.09

Приріст за 1 півріччя

Приріст за період з липня по вересень 2009р.

Темп приросту,  % за 1 півріччя

Темп приросту,  % за період з липня по вересень 2009р.

Загальні активи

973 332

944 458

970 004

– 28 874

25 546

– 2,97

2,70

Кредити надані: з них

792 384

749 738

755 355

– 42 646

5617

– 5,38

0,75

суб’єктам господарювання

472 584

469 490

471 854

– 3094

2364

– 0,65

0,50

фізичним особам

268 857

239 163

239 133

– 29 694

– 30

– 11,04

– 0,01

Проблемні кредити

18 015

40 679

51 418

22 664

10739

125,81

26,40

Частка проблемних кредитів у кредитному портфелі,  %

2,27

5,43

6,81

х

х

х

х

Резерви під активні операції банків

44 503

80 816

79 820

36 313

– 996

81,60

– 1,23

Важливим кроком, який дозволить банкам активізувати процес кредитування, є прийняття НБУ Постанови «Про стимулювання кредитування економіки України» [5]. Відповідно до неї було затверджено Тимчасовий порядок урахування банками вартості забезпечення у вигляді безвідкличних безумовних гарантій банків під час формування резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними операціями.

Неухильне і послідовне дотримання вимог внутрішнього контролю та центрального банку дасть змогу банкам більш ретельно контролювати кредитний процес, підвищити прозорість банківських процедур і технологій та, як наслідок, забезпечити якість кредитного портфеля, а, отже, ефективність діяльності банківської установи в цілому. А для поступового відновлення процесу кредитування необхідна чітка державна економічна політика, перелік пріоритетних напрямів інвестування, посилення захисту прав кредиторів та підвищення довіри до банків з боку суспільства.

Література

1. Закон України «Про банки і банківську діяльність»від 07.12.2000 р. № 2121-ІІІ;

2. Матеріали офіційного сайту НБУ // http://www.bank.gov.ua;

3. Banking system of Ukraine // ;

4. КарчеваГ. Особливості функціонування банківської системи України в умовах фінансово-економічної кризи // Вісник НБУ. — № 11 2009р., с.10—16;

5. Постанова Правління НБУ «Про стимулювання кредитування економіки України» від 03.11.2009 р. № 650.

УДК 336:330.341.1

О. Г. Копил, аспірант

Науково-дослідного фінансового інституту,

Академія фінансового управління

ІНОЗЕМНИЙ ДОСВІД ФУНКЦІОНУВАННЯ ЖИТЛОВИХ БУДІВЕЛЬНО-ОЩАДНИХ ІНСТИТУТІВ

З метою забезпечення реалізації конституційних прав на житло та гідні умови проживання держава повинна створювати умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. До останнього часу основним інструментом фінансування операцій з будівництва (придбання) громадянами житла були кредити (позики) банків і небанківських фінансових установ. Однак, на сьогодні вимоги щодо платоспроможності позичальників підвищилися, у зв’язку з чим зменшилося коло громадян, які могли б скористатися іпотечним кредитуванням для придбання житла. Відтак постає необхідність пошуку фінансових інструментів забезпечення громадян житлом, альтернативних іпотечному кредитуванню, а також розробки ефективних механізмів поєднання зусиль громадян і держави з метою забезпечення реалізації задекларованих конституційних прав.

Розвиток житлових будівельно-ощадних інститутів в Україні з урахуванням іноземного досвіду може стати ефективним складовим елементом механізму забезпечення громадян житлом.