textarchive.ru

Главная > Документ


Україна в революційну добу

Історичні есе-хроніки

Рік 1918

ВСТУП

Продовжуючи розповідь про революційну добу в Україні, слід відразу відзначити, що рік 1918 виявився особливо „щедрим” на карколомні зміни, „плідним” на запропоновані й апробовані варіанти суспільного поступу, моделі державницької організації.

Насправді, саме в цьому році виявили себе, і при тому, досить масштабно, потужно, результативно практично всі альтернативи тогочасного життя, своєрідно сконцентрувалися на стислому часовому відтинку цілі історичні епохи. Якнайнаочніше означене реалізувалося в різноспрямованих і різноякісних зразках державотворення. 1918 рік – це і завершальні місяці існування Української Народної Республіки доби Центральної Ради. Це й повна історія народження, розвитку й загибелі гетьманської Української Держави. Це й відродження під проводом Директорії Української Народної Республіки, непростий, болісний пошук найприйнятнішої, найоптимальнішої моделі національно-державного устрою. Це й створення Західно-Української Народної Республіки, детермінація її курсу на об’єднання з УНР. Це й встановлення на початку року майже на всіх теренах України радянської влади, тріумф Української Соціалістичної Радянської Республіки. Це й вибухи сепаратизму, регіоналістських замірів, унаочнені в спробах утворення Донецько-Криворізької Радянської Республіки, запровадженні Одеського Раднаркому, організації своєрідної федерації – єдиного фронту Південно-східних радянських республік. Це й початок відтворення під керівництвом Тимчасового Робітничо-Селянського уряду Української Соціалістичної Радянської Республіки наприкінці 1918 року. Це й зародження феномена анархістської стихії, яка воліла б взагалі не знати жодної централізованої, національно-державної влади – мова, передусім, про махновщину...

І всі ті різноорієнтовані, часто протилежно спрямовані тенденції й рухи тісно переплелися на одному просторі – України, не давали спокою нації, що піднісшись на могутній хвилі всебічного відродження, зазнала й перших відчутних втрат. Колесо історії, безжально переїжджаючи через живе українське тіло, почало відкраювати від нього органічні частини...

Змалювати в уяві, скільки-небудь наочно відтворити відразу, в цілісності, в синтетичній оцінці тогочасну архіскладну, надсуперечливу мозаїчну картину просто неможливо. І знову найоптимальнішим підходом видається спроба хронологічного слідування за подіями у всій їх взаємозумовленості й взаємодоповнюваності, якомога щирого й об’єктивного аналізу всіх суспільних процесів. У ході ж послідовного з’ясування сутності найважливіших фактів, подій, явищ, суспільних зрушень доцільними й виправданими можуть стати відповідні історіографічні міркування-вкраплення.

І. СІЧНЕВА ЗАМЕТІЛЬ

Зими в Україні, як відомо, не відзначаються сталістю. Морози, правда, незмінно тріщать на свято Водохрещі. А в іншому погода мінлива, в тому числі в середньому місяці найхолоднішої пори року. Трапляються й дуже теплі дні, бува випадає й чималенько снігу, та раптом починається дощ і земля знову чорніє. Задувають й пронизливі вітри.

Те ж, що відбувалося в політичному житті на українських теренах у січні 1918 р., ніяк інакше як лютою завірюхою не назвеш. Це був місяць, коли у вирішальному двобої зійшлись непримиренні сили, полярні орієнтації, відмінні суспільно-політичні альтернативи, різні революції. Антагонізм між ними досяг апогею, шляхи до порозуміння були відрізані остаточно, місце в суспільному житті могло залишитись лише для когось одного.

То ж не дивно, що зустріч Нового року не затяглася. На традиційно особливе, визначане й шановане свято взагалі ледь зважили. Було явно не до урочистостей, тим більше – веселих пустощів.

У Бресті-Литовському, де вирішувалися воістину доленосні питання. українців зустріли насторожено, навіть із підозрою. Юридичні невизначеності щодо державного статусу Української Народної Республіки майже напевне обіцяли ускладнення, для подолання яких треба було виявити чимало політичної волі, рішучості, наполегливості.

У глухий кут зайшли стосунки з Антантою, яка будь-що прагнула зберегти бодай українську частину Східного фронту, а тому виявляла неабияку ініціативність – правда, поки що більше на рівні обіцянок, аніж реальних справ.

Українські Установчі збори – найвищий, найцінніший ідеал, до якого прагнув український політикум, з луском провалювалися – нормальні вибори заважала провести фронтова обстановка, що погіршувалася щодня й щогодини.

У Харкові й на ближчих до столиці УНР фронтах більшовики активно готувалися до скорих військових дій проти Центральної Ради, терміново мобілізовували усіх придатних до невідворотного збройного зіткнення, масштаби якого обіцяли перевершити усе, що в цьому плані трапилося в 1917 р.

Одним словом, народ, нація стояли перед неминучістю небувалих потрясінь, надскладних випробувань, майже фізично відчували наближення грізної бурі.

***

Доки Центральна Рада й Генеральний секретаріат вели публічну полеміку з ленінським Раднаркомом, більшовицькими ЦВК рад України й Народним секретаріатом, доводили свої права на владу в Україні, ситуація в республіці досить стрімко змінювалася. Лавиноподібне встановлення влади рад на початок 1918 р. набуло таких масштабів, так звузило територію, на яку поширювався реальний вплив Центральної Ради, що загроза здачі останніх бастіонів Української революції, в тому числі й Києва, виглядала більше ніж імовірною.

Втрачаючи ґрунт під ногами, провід УНР не обмежувався лише ідеологічними заходами, дедалі вдавався й до силових методів. Так, у ніч на 5 січня 1918 р. в Києві за наказом Генерального секретаріату гайдамацькі курені і загони вільних козаків за підтримки панцерників зненацька зайняли заводи «Арсенал», «Ауто», дротяно-цвяховий, Деміївський, снарядний, Варшавську суднобудівельну верф, механічні майстерні політехнічного інституту, університет, управління Південно-Західних залізниць та інші установи міста (загалом близько 30 пунктів). Скрізь припинялись роботи, вилучалась знайдена зброя, були заарештовані понад 200 осіб. Того самого дня солдати українізованих формувань, розгромивши Уманську раду робітничих і солдатських депутатів, убили члена ЦВК Рад України, голову місцевого комітету РСДРП(б) О. Піонтковського і голову ради більшовика І. Урбайліса. Наступної ночі в Києві була захоплена друкарня більшовицької газети «Пролетарская мысль». Подібні кроки здійснювались і надалі.

На початок січня 1918 р. обставини зумовили і зміну тактики Раднаркому, який, з одного боку, не домігся в ході грудневих переговорів, щоб Центральна Рада змінила ставлення до радянської Росії, а з іншого, завдаючи рішучого збройного удару по каледінщині, міг тепер використати частину свого потенціалу і проти іншого суперника в боротьбі за владу на Півдні — Української Ради.

На той час прибічники радянської влади домоглися серйозних зрушень на свою користь у багатьох регіонах України, одержали ряд військових перемог на південному від Харкова напрямі. В загальний успіх цих сил значний внесок зробили повстання, що вибухали в тому чи іншому населеному пункті з наближенням радянських військ. Нерідко прихильники Центральної Ради залишали міста ще до підходу регулярних військ, після збройних зіткнень з повсталими.

Тому на початку січня 1918 р. з військово-політичних міркувань і було ухвалене рішення про наступ проти головних сил Центральної Ради з Харкова на Полтаву — Київ. Окрім того, в штабі Головнокомандуючого по боротьбі з контрреволюцією на Півдні країни В.Антонова-Овсієнка стало відомо про наміри Центральної Ради завдати збройного удару через Полтаву в напрямі Харкова —Лозової1.

Ще 15 грудня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату було ухвалено організувати генеральний штаб (Особливий штаб з оборони України) у складі М. Порша, С. Петлюри, В. Єщенка2 для оперативного керівництва збройними силами, перед якими висувалось завдання: «Взяти Харків — оплот більшовизму на Україні»3.

______________________________________________________________Довідка: Порш Микола Володимирович (псевд: Гордієнко; 19(31) жовтня 1879, Лубни Полтавської губ. – 16 квітня 1944, Берлін) – громадсько-політичний діяч, економіст, публіцист.

Народився у німецько-єврейській родині, навчався в Лубенській гімназії, де входив до учнівського гуртка. Під час навчання в Київському університеті належав до студентської громади, був членом Київського комітету РУП. Співредагував партійний часопис „Праця” (Львів), співпрацював у газеті „Селянин”, перебував під наглядом поліції, кілька разів заарештовувався.

В 1906 р. став лідером УСДРП. Розробляв національну програму партії, присвятивши цьому спеціальну працю „Про автономію України” (1987 р.). Відомий фахівець у галузі статистики і кооперативний діяч.

Від союзу кооперативів у березні 1917 р. був обраний до Київського губернського виконавчого комітету Ради об’єднаних громадських організацій. Всеукраїнський робітничий з’їзд у липні 1917 р. обрав М.Порша головою ради робітничих депутатів та кооптував його до Центральної Ради. Як член ЦК УСДРП він ввійшов також до Малої Ради (президії).

1 листопада 1917 р. був призначений генеральним секретарем праці, виступив ініціатором прийняття низки важливих законопроектів. З 18 грудня 1917 р. на нього було покладено виконання обов’язків генерального секретаря військових справ. Згідно із законом Центральної Ради про демобілізацію армії М.Порш видав наказ про формування українського війська із офіцерів - вихідців із України. 3 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради було схвалено закон про утворення добровільного війська (армії).

У березні 1918 р. очолював комісію при Раді народних міністрів у справах товарообміну з Центральними державами, від імені УНР підписав господарський договір з Німеччиною та Австро-Угорщиною, був затверджений головою української мирної делегації на переговорах з РСФРР.

М.Порш знаходився в рішучій опозиції до гетьманського режиму. Понад чотири місяці провів у в’язниці.

Під час розмежування в УСДРП в січні 1919 р. входив до фракції правих, виступав проти рад робітничих і селянських депутатів як органів державної влади, проти замирення і федерації з РСФРР.

В 1919 р. був послом УНР в Німеччині. Далі відійшов від політичної діяльності і присвятив себе науково-дослідній роботі.

Довідка: Петлюра Симон Васильович (псевд.: В.Марченко, В.Салевський, Рокитний, О.Ряст, О.Тагон, Зілот, Симон, С.Торнтон; 10(22) травня 1879 р., Полтава – 26 травня 1926 р., Париж) – громадсько-політичний, державний. військовий діяч, журналіст.

Походив із міщанської сім’ї. Навчався в Полтавській духовній семінарії, виключений із випускного класу через конфлікт з адміністрацією. Належав до РУП. Не маючи можливості продовжити освіту, виїхав на Кубань, де брав участь у впорядкуванні архівів Кубанського козацтва, став співзасновником осередку РУП – Чорноморської вільної громади. У грудні 1903 р. був заарештований, невдовзі випущений під заставу. Виїхав до Львова, співпрацював у закордонному комітеті РУП, редагував партійний часопис „Селянин”, зблизився з М.Грушевським, І.Франком, В.Гнатюком.

У вересні 1906 р. С.Петлюру ввели до складу редколегії „Ради”, далі він редагував щотижневик „Слово”. Після поразки Першої російської революції пережив духовну кризу, припинив членство в УСДРП. Разом із О.Саліковським у 1912-1917 рр. видавав у Мокві журнал „Украинская жизнь”, що з початком світової війни обстоював проросійські інтереси, брав участь у масонському русі. З 1916 р. перебував на Західному фронті, обійнявши посаду заступника уповноваженого Союзу земств.

На початку травня 1917 р. С.Петлюра прибув до Києва як делегат І Всеукраїнського військового з’їзду. При підтримці українських соціал-демократів (В.Винниченко) і Голови Центральної Ради М.Грушевського блискавично висунувся на чільні позиції в українському військовому русі, став публічним політиком загальнонаціонального масштабу.Його обрали головою Українського генерального військового комітету, делегували до складу Центральної Ради, запропонували на посаду генерального секретаря військових справ у першому національному уряді. Однак Тимчасовий уряд не затвердив відповідної посади і С.Петлюра проводив роботу явочним порядком. У цей час він виявився активним провідником здійснення офіційного автономістсько-федералістського курсу Центральної Ради, згідно якого не стільки ініціювався, підтримувався, скільки стримувався стихійний процес українізації армії, блокувалися самостійницькі зусилля М.Міхновського та його прибічників.

Ставши з листопада 1917 р. генеральним комісаром у військових справах, С.Петлюра зайняв войовничо-антибільшовицьку позицію, вживав заходів до мобілізації військових зусиль для боротьби з радянською владою. Однак, не маючи відповідної освіти й досвіду, припустившись низки помилок, не зміг надати процесу військового будівництва задовільного характеру і тому був увільнений з урядової посади.

Крім створюваних частин Червоного козацтва, червоногвардійських загонів, передбачалось, що у наступі проти Центральної Ради братимуть участь і сформовані з ре­волюційних частин фронту армії, які підійдуть до Києва з заходу і північного заходу, відріжуть місто зі сходу. Було досягнуто домовленості з представниками київських біль­шовиків, які прибули до Харкова, щоб у вирішальний момент, коли радянські війська наблизяться до Києва, закликати трудящих міста до повстання проти Ради.

Реалізувати накреслений план у всіх його складових частинах не вдалося. Похід на Полтаву — Київ, а також з району Брянська на Київ здійснювався легко, майже без опору збройних сил Центральної Ради4.

Чисельної переваги радянські війська над збройними силами Центральної Ради не мали. Це стосується співвідношення сил і в окремих пунктах (наприклад, під Полтавою воно було 1:2,5 на користь Ради), і загалом по республіці. Найвища цифра, яка наводиться історіографами для кількісної характеристики збройних сил, що наступали на Київ, ніколи не перевищувала З0 тис.5

Означене число – реалістичне, документально підтверджене, однак вимагає й певних пояснень, врахування достатньо істотних моментів. Адже дві третини військових частин з Радянської Росії брали в той час участь у боротьбі проти каледінців, а якась частина з решти 12 тис, що була спрямована на південь, «застрягла» у ряді пунктів (що цілком природно) під час просування територією України. Так, достеменно відомо, що зведений загін М. Муравйова, сформований з червоногвардійців Харкова, двох сотень червоних козаків В.Примакова і бронепоїзда, налічував лише 700 чоловік. Зведений загін катеринославських, донецьких і московських робітників під командуванням П. Єгорова складався з 1200 бійців (найчисельнішою формацією виявилися донецькі червоногвардійці, якими керував Д.Жлоба)6. Поповнені полтавськими червоногвардійцями під командуванням місцевого більшовика С.Козюри, ці два загони з'єдналися в одну колону в Полтаві й рушили 10 січня на Київ.

Об'єктивні дослідники давно відмовилися від твердження, що процес творення української державності був перерваний агресією чис­ленних армій Радянської Росії. Так, І. Лисяк-Рудницький зазначає: «...Легенда, що її треба здати до архіву, це казка про «безчисленні полчища» ворогів, що під їх ударами буцімто завалилася українська державність. У дійсності інтервенційні московські армії під час першої та другої навали (зими 1917–18 та 1918–19) були відносно малі. Кремль до літа 1919 року не диспонував великою регулярною армією. Совєтська експансія була здібна поширюватися на ті країни, що їхнє власне безголів'я робило з них легку здобич. Якщо могли зберегти незалежність Фінляндія та мініатюрні балтицькі республіки, розташовані перед воротами Петрограда, то чи ж не повинна була встояти кількадесятимільйонна Україна з її велетенськими ресурсами? Також міжнародна кон'юнктура української справи була впродовж перших двох років революції сприятлива. Отже, причини невдачі треба шукати насамперед у внутрішньому стані самого громадянства на Україні»7.

До останнього, цілком слушного зауваження, слід додати, що навколо сил Центральної Ради в кінці 1917 р. – на початку 1918 р. створювався своєрідний вакуум, вони з катастрофічною швидкістю втрачали підтримку мас, а здеморалізовані військові частини хутко розбігалися, частіше за все ще до прямих збройних зіткнень з радянськими військами.

Думається, що близьким до дійсності, а можливо й найточнішим, є аналіз співвідношення військових сил, що його дає Д. Дорошенко: «З північного сходу рухалися 12-тисячні більшовицькі сили на чолі з талановитим ко­мандувачем Володимиром Антоновим-Овсієнком і його кривавим помічником Михайлом Муравйовим. Проти них український військовий міністр Симон Петлюра мав розкиданих по різних місцях 15 тис. вояків, що складалися з селянського ополчення «вільних козаків», Січових стрільців, колишніх військовополонених галичан, кількох невеликих загонів із фронту та декількох сотень київських гімназистів, що пішли на фронт прямо від шкільної лави»8.

З цими даними майже збігаються оцінки В. Антонова-Овсієнка, котрий вважав, що під час радянського наступу на Київ на боці Центральної Ради перебували 12—20 тис. вояків9. Він, судячи з усього, не довіряє даним розвідки ревштабу Ставки, згідно з якими Рада стягнула до Києва на початок січня до 100 тис. військових10. В. Антонов-Овсієнко перелічує такі частини, що були на її боці: кінний полк «Захистя», складений з воїнів Київського гусарського, 10-го, Інгерманландського й Кірасирського полків, Віленського, Чугуївського і Київського військових училищ (800 шабель, 100 кулеметів, 23 гармати, 2 панцерники) – спішених 1800 багнетів; 1-й Богданівський полк (500 багнетів, 40 кулеметів); Шевченківський полк (800 багнетів, 30 кулеметів); Богунський полк (600 багнетів, З0 кулеметів); Дорошенківський полк (800 багнетів, кулемети); Чорноморський курінь (800 багнетів і кулемети); загони вільних козаків (20 сотень по 60 козаків у кожній); чехословацький полк (склад невідомий); два полки чорних і червоних гайдамаків11.

Хоча Центральна Рада до останнього моменту сподівалася, що їй прийдуть на допомогу українізовані частини з фронту (надходили повідомлення про українізацію 9-ї, 12-ї, 31-ї дивізій, різних частин 17-го, 21-го та 24-го корпусів)12, та вони, за рідкісним винятком, не справдилися.

Показовими щодо цього були події в 36-му пішому Орловському полку 10-го корпусу 9-ї армії Румунського фронту (Буковина, район міст Сучава–Серет). Після українізації він двома ешелонами прибув на початку січня 1918 р. до Кременчука, вибивши нечисленний і погано організований червоногвардійський загін. Та якостей українських вояків, що танули буквально погодинно, не вистачило на скільки-небудь серйозний опір численнішим загонам, що відразу ж розпочали наступ з Полтави.

Інші частини 10-го корпусу, що були ще менш дисциплінованими, розклалися вже по дорозі й розійшлися по домівках, зірвавши виконання наказів командування13.

Траплялися і випадки, коли частини вантажилися у вагони як бойові одиниці, а після відправлення з фронту припиняли своє існування як такі. Це відбувалося миттєво, вибухово, з одного боку, засвідчуючи прагнення солдатів швидше дістатися додому, а з іншого, доводячи відсутність глибоких політичних переконань і марність кількамісячної роботи з українізації війська. Саме така доля спіткала український курінь, що його було сформовано на базі штурмового батальйону 102-ї пішої дивізії 39-го армійського корпусу Особливої армії Південно-Західного фронту14.

Дедалі більше усвідомлюючи брак військових сил, керівники Центральної Ради уважніше почали ставитись до «Вільного козацтва». Його загони все активніше формувалися у містах. У Києві цю справу енергійно вів інженер М. Ковенко, залучаючи до загонів добровольців робітничу молодь. На початку грудня С. Петлюра, за погодженням з радою «Вільного козацтва», наказав провести мобілізацію вільних козаків для створення залог у містах і на найважливіших залізничних станціях.

________________________________________________________________________

Довідка: Ковенко Михайло Микитович (8(20) листопада 1988 р. листопада 1988 р., с.Грязне Охтирського пов. Харківської губ. - ?) – громадсько-політичний і військовий діяч.

Походив із селянської родини. Освіту здобув у Люботинському реальному училищі (Харківська губ.), Альтенбурзькому технікумі (Німеччина) та на механічному факультеті Дармштадтського політехнічного інституту (закінчив у 1910 р.). Інженер-механік. В 1915-1916 рр. очолював технічне бюро комітету Союзу міст Південно-Західного фронту. Член УСДРП. В 1917 р. вступив до УСС.

У липні 1917 р. М.Ковенко обраний до Всеукраїнської ради робітничих депутатів. Член Центральної Ради. Один з організаторів Вільного козацтва. За його ініціативою на різних підприємствах Києва було створено 16 куренів – разом біля 400 багнетів. У січні 1918 р. призначений військовим комендантом Києва. Його рішучі дії знайшли рішучий відсіч робітників міста, прискорили початок збройного повстання.

М.Ковенко брав активну участь у придушенні січневого виступу на „Арсеналі”, в інших районах Києва, організовував оборону міста від радянських військ.

У березні 1918 р. призначений представником міністерства закордонних справ УНР до Німеччини. У 1919 р. редагував часопис „Україна” (Кам’янець-Подільський).

У 1920 р. емігрував до Румунії. Подальша доля невідома.

_______________________________________________________________________

17 грудня в Києві на Софійській площі відбувся парад «Вільного козацтва», в якому брали участь 16 куренів: 3 Подольських, по 2 – Шулявських, Лук'янівських і Святошинських, а також курені – Байківський, Деміївський, Печерський, Арсенальний, заводу Гретера і Криванека, вокзалів Київ-І і Київ-ІІ15.

Проте в організації «Вільного козацтва» було більше недоліків, ніж плідної, цілеспрямованої роботи. Промовистим є факт, про який згадує черкаський полковий отаман «Вільного козацтва» Я. Водяний. Сам отаман «Вільного козацтва» П. Скоропадський у грудні 1917 р. «признався мені щиро, що він до цього часу не цікавився тою справою, не зважаючи на те, що зістав вибраний отаманом "Вільного козацтва", а тепер, коли побачив цілковиту деморалізацію фронту, якій почали вже піддаватися й українізовані частини, він хотів би ближче ознайомитися з системою організації "Вільного козацтва" та цілком віддатися його справі»16.

Нарешті, на початку січня 1918 р., Генеральний секретаріат ухвалив передати «Вільне козацтво» під керівництво секретарства військових справ і створити Вільне реєстрове козацтво на державному утриманні. Кожен повіт мав призначити дві сотні – кінну і пішу, які б боролися з заколотами й анархією17.

Правда, ця інформація розходиться з даними, які наводяться в двохтомнику «Історія українського козацтва», де, власне, з використанням здебільшого тих же, що й у даній книзі джерел, говориться про «участь вільно козачих» загонів зимою 1917-1918 рр. у боротьбі з більшовицькою агресією по всій території України»18. Вочевидь, тут необхідні додаткові зусилля, передусім на регіонально-краєзнавчому зрізі та ставлення до «Вільного козацтва» як до специфічної формації, здатної на, умовно говорячи, «пульсуюче» функціонування – то швидке збільшення рядів, то «замирання» на якийсь час. Звісно, останнє зумовлювалось конкретно-історичними обставинами, що, своєю чергою, вимагає й граничної чіткості у кваліфікації існування феномена, коли узагальнення за більш-менш тривалий період просто неможливі.

Але й на даному напрямі не вдалося досягти скільки-небудь відчутних зрушень. Так, опинившись на середину січня 1918 р. у становищі «генерала без армії», П. Скоропадський відбув спочатку до Білої Церкви, а потім на Звенигородщину, де намагався зібрати вільних козаків для боротьби з більшовиками, але не зміг нічого вдіяти й ні з чим повернувся до Києва.

Сподівання Центральної Ради великою мірою пов'язувались з Українським гайдамацьким кошем Слобідської України, що складався з двох куренів – «червоних» і «чорних» гайдамаків. У першому переважали солдати-фронтовики, а до другого входили учні юнацької, тобто офіцерської, школи. Всього кіш налічував близько 300 вояків, дещо збільшившись згодом за рахунок добровольців. Отаманом коша був призначений колишній генеральний секретар військових справ С. Петлюра. (Цікаві деталі, пов’язані з формуванням гайдамацького коша Слобідської України, які істотно коригують загальноприйняті уяви, використано в новітній монографії про С.Петлюру19. До аналізу залучено, зокрема, інформаційно сенсаційні, однак дуже правдоподібні аргументи М.Чеботаріва20). До коша була додана 1-а сотня галицьких Січових стрільців, якою командував Р. Сушко, у складі майже 200 чоловік.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Україна в революційну добу

    Документ
    УКРАЇНА В РЕВОЛЮЦІЙНУДОБУ Рік 1917 А Н О Т А Ц І Я У виданні робиться спроба в хронологі ... і взяти його самі, спираючись нареволюційну організацію всього українського народу і зокрема ...
  2. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    ... провiдним друкованим органом українських письменникiв революцiйно-визвольної доби в Українi. Редакцiя журналу ... їздів кимсь на зразок політичного емісара, транспортував українську революційну літературу ...
  3. Черкаський національний університет імені Богдана Хмельницького Наукова бібліотека Інформаційний бюлетень (січень-лютий 2010 р

    Документ
    ... . 63.3(4Укр)61 С 60 Солдатенко В. Ф. Україна в революційнудобу: історичні есе-хроніки : у 4 т. Т. 1. Рік 1917 ... ється розвиток історичних подій в Україні на переломному рубежі – у добуреволюцій 1917-1920 рр. Перша ...
  4. Сумський державний університет бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ 33-10-39 mdu edu ua e-mail library_ssu@ (7)

    Автореферат диссертации
    ... Шевченкознавчі студії / С.О.Єфремов. – К. : Україна, 2008. – 368 с. Кільк. прим.: 2 ... – 1) 94(477) У45 Україна: хронологія розвитку. Т.4. На порозі Нового часу: від ... 94(477)"1917" С60 Солдатенко, В.Ф. Україна в революційнудобу : Історичні есе-хроніки: ...
  5. Сумський державний університет бібліотека інформаційно-бібліографічний відділ 33-10-39 mdu edu ua e-mail library_ssu@ (9)

    Автореферат диссертации
    ... Шевченкознавчі студії / С.О.Єфремов. – К. : Україна, 2008. – 368 с. Кільк. прим.: 2 ... – 1) 94(477) У45 Україна: хронологія розвитку. Т.4. На порозі Нового часу: від ... 94(477)"1917" С60 Солдатенко, В.Ф. Україна в революційнудобу : Історичні есе-хроніки: ...

Другие похожие документы..