textarchive.ru

Главная > Документ

1

Смотреть полностью

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХІХ СТОЛІТТЯ

озгорнені конспекти лекцій)

підготувала мр Таня Гаев

Белград, 2008 р.

ЗМІСТ:

Література перших десятиріч ХІХ століття ........................................................ 3

Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течій

української літератури ХІХ століття ...................................................................... ......13

Бурлескні вірші і комедія в Україні ..............................................................................41

Творчість І. Котляревського і його школа ………………………………………….. 44

Петро Гулак-Артемовський …………………………………………………………. 49

Григорій Квітка-Основ'яненко ………………………………………………. ………54

Євген Гребінка …………………………………………………………………………65

Сентиментальна школа в Україні ……………………………………………………..70

Романтизм (30-60-і роки XIX століття) в українській літературі …………………..80

Харківська школа романтиків …………………………………………………………99

Левко Боровиковський ……………………………………………………………….100

Віктор Забіла ………………………………………………………………………….104

Амвросій Метлинський ………………………………………………………………108

Микола Костомаров …………………………………………………………………..111

„Руська Трійця“: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич……….123

Маркіян Шашкевич……………………………………………………………………126

Іван Вагилевич…………………………………………………………………………129

Яків Головацький………………………………………………………………………130

„Кирило-Мефодіївське братство“, слов'янофільський рух в Україні, сербська народна пісня в українському перекладі ……………………………………………132

Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі ………………………………..........................141

Авторський міф України Тараса Шевченка ………………………………...............160

Олександр Афанасьєв-Чужбинський ………………………………………………..176

Михайло Петренко ……………………………………………………………………178

Марко Вовчок (Марія Вілінська) ……………………………………………………182

Пантелеймон Куліш …………………………………………………………………..189

Співомовки Степана Руданського …………………………………………...............198

Реалізм …………………………………………………………………………………202

Поезія Івана Франка й Лесї Українки ……………………………………………….218

Іван Франко …………………………………………………………………………...218

Леся Українка …………………………………………………………………………241

Анатолій Свидницький ………………………………………………………………245

Іван Нечуй-Левицький ……………………………………………………………….249

Панас Мирний ………………………………………………………………………...253

Розвиток української класичної драми ……………………………………………...257

Марко Кропивницький ……………………………………………………………….262

Іван Карпенко-Карий …………………………………………………………………267

Михайло Старицький ………………………………………………………………...274

Імпресіоністична проза Михайла Коцюбинського …………………………………279

Михайло Коцюбинський ……………………………………………………………... 280

Список рекомендованої літератури …………………………………………………287

Література перших десятиріч ХІХ століття

У багатовіковій історії України дев'ятнадцятому століттю належить особлива роль. Попри всі інші духовні й культурні здобутки, що ними збагатилася українська нація в ХІХ столітті, це період, упродовж якого здійснилося перебазування усього духовного й культурного життя нації на живу, потенційно потужну й багату мову, що доти як розмовна функціонувала в народному середовищі. Мова простолюду, котрий її беріг – у пісні, в думі, в казці й легенді, в усній оповіді, взагалі в людській розмові протягом століть своєї драматичної історії, - ця мова в дев'ятнадцятому столітті поступово, але неухильно стала мовою по суті всіх освічених верств українського народу (принаймні всі ті, хто почував свій зв'язок із народом, убачали в ній нову, одну з найвиразніших ознак національної ідентичності), набула статусу мови літературної.

Саме література, звана художньою, високо піднесла значення народного слова, розкрила в ньому незвідані ще глибини та смисли. Услід за сферою художньої літератури, українське слово стає інструментом висловлення в літературній критиці, публіцистиці, в популярній, а далі й фаховій науці, у філософії... Художній літерартурі належить пріоритетна роль в омовленні історичного буття української нації власним виразним, новаторським і самобутнім словом.

Дев'ятнадцяте століття – це класична проза і класична драматургія, позначені багатством створених там типів і образів, характерів, ситуацій, сюжетних ходів, живих, неповторних діалогів, це класика у справжньому розумінні цього слова – художньо виважена й точна, мудра й людинолюбна, до якої й сьогодні припадає читач і яка склала надійну базу наступного літературного руху, надавши до вибору митцям, що прийшли потому, й для успадкування, і для заперечення велике розмаїття виразніше чи лиш пунктирно прокреслених стильових, жанрових, образобудівних орієнтирів, напрямних віх і алгоритмів.

Модернізм (на його ранній стадії) починае витворюватися в хронологічних рамках ХІХ ст., він багато в чому зумовлений національними художніми тенденціями цього періоду, й сьогодні, здається, важливо, не відкидаючи тих ознак, за якими модернізм протистоїть явищам, що залишались у минулому, підкреслити також момент його спадкоємності й органічної поєднаності з попереднім літертурним розвитком.

*** Модернізм (фр. moderne – сучасний, найновіший) – загальна назва літературно-мистецьких тенденцій неміметичного гатунку на межі ХІХ-ХХ ст., що виникли як заперечення ілюзіоністсько-натуралістичної практики в художній царині, обгрунтованої філософією позитивізму. Ця філософія обстоювала емпіричні, жорстко верифіковані дані єдиним джерелом достеменного знання при принциповому нехтуванні іншими, зокрема, ірраціональними, джерелами та посталою на підвалинах цієї філософії «соціально-реалістичною критикою», схильною взалежнювати талант від утилітарних потреб суспільства, ігнорувати фундаментальною категорією мистецтва – прекрасним, красою. Модернізм на місце позаестетичної утилітарно-раціональної методології художнього чину вводив іманентну йому (чину) твору інтуїцію, втаємничення у трансцедентну сутність буття тощо, власне, спирався на засадничі аспекти «філософії життя». Вищим знанням проголошувалася не дискретна наука, а поезія, зважаючи на її фундаментальну здатність одуховнювати світ, проникати в найінтимніші онтологічні глибини. Модернізм як конкретно-історичне явище виник у Франції, невдовзі поширився у європейських літературах («Молода Бельгія», «Молода Польща» та інь.), найяскравіше реалізувався у творчості Ш. Бодлера, А. Рембо, П. Верлена, С. Малларме, Ж. Мореаса, Е. Верхарна, Ч. Свіберна, О. Уайльда, С. Пшибишевського, К. Бальмонта, М. Метерлінка, Д. Мережковського, В. Брюсова, О. Блока, Р.–М. Рільке, Г. фон Гофмансталя та ін. письменників межі ХІХ-ХХ ст., передовсім симовлістів та неоромантиків. Можна без перебільшення казати, що модернізм став однією з визначальних прикмет літератури ХХ віку, в його річищі утверджувалися лірика В.–Б. Ейтса, Ф. –Г. Лорки, впливаючи на представників міметичного (реалістичного крила (Е. Хемінгуей, В. Фолкнер, Г. Грін та ін.). Будучи визначеним періодом історії літератури, модернізм різниться цим від «модерності», що асоціюється з динамічним поняттям «сучасність», запровадженим у мистецтво ХVІ ст. як номінальна можливість кожного історичного моменту поставати генетичним продовженням «усіх попередніх сучасностей». На превеликий жаль, справа усвідомлення модернізму ускладнена тим, що він поціновувася не в іманентних йому, а в позаестетичних категоріях, з погляду позитивістської естетики. Водночас термін модернізм не дістав адекватного, якомога точнішого визначення. Категоріальна недосконалість літературознавства (мистецтвознавства) неминуче призводить до понятійної дифузії, коли модернізм ототожнюється з певною стильовою течією, що є частковим проявом цілого явища, або ж переплутується (аберується) з декадансом, з яким він мав спільно джерело – «філософію життя», але не був схильним до гіпертрофування «присмеркової доби» та естетизації повторного. Разом з тим модернізм відмінний і від свого відгалуження – авангардизму, перейнятого деструктивним пафосом, епатаційним пуерилізмом, естетизацією мистецтва, прагненням розмити його «береги». Натомість концепція модернізму мала конструктивний характер, окреслені естетичні критерії у виразних межах мистецтва, як нової реальності, рівновеликої довколишній дійсності, актуалізувала неміметичні форми художнього мислення, які у творчості письменників-модерністів співіснували разом з традицийнимими міметичними, що зазнали глибокої переоцінки. Цією суттєвою ознакою модернізм різниться і від свого наступника – постмодернізму, схильного до «концепційної» та стильової еклектики. В українській літературі, зважаючи на неприхильну національну історію, модернізм набував специфічних рис, тому при сприйнятті його некоректно шукати прямих аналогій між «Молодою Бельгією» чи «Чеською модерною», що розвивалися за інших, сприятливих для творчості обставин, «підтягувати» його до першовзірців європейського мистецтва. М. Вороний від імені своїх ровесників зважився досить несміливо заявити свої права на мистецтво, на творчість: «хоч трошки філософії, де хоч клаптик неба яснів би, того далекого недосяжного неба, що від віків манить нас своєю недосяжною красою». На підставі звернення поета до тогочасної літературної громадськості з'явився альманах «З-над хмар і з долин» (1903), котрий був спробою наближення «до новіших течій і напрямів у сучасних літературах європейських». Такою метою переймалися М. Коцюбинський та М. Чернявський, видаючи аналогічний альманах «З потоку життя» (1905), і представники «Молодої музи» (П. Карманський, В. Пачовський, С. Твердохліб, О. Луцький та ін.), «Української хати» (М. Євшан, М. Сріблянський, А. Товкачевський, Г. Чупринка, Олександр Олесь, М. Вороний, М. Жук та ін.). Модернізм трактувався його прихильниками як єдино можливий у ті роки перехід українського письменства у нову якість. Особливого загострення в літературі зазнавав естетичний імператив, що відновлював нехтувані позитивістами (передовсім народниками) «кордоцентричні» основи національної ментальності, обстоював право людини не просто на прекрасне, а на вищий, «надземний» ступінь краси. Український модернізм постав не тільки під впливом мистецьких віянь Заходу, а й на основі відновлюваної вітчизняної традиції, зокрема «філософії серця», що виявила чимало спільних ознак з «філософією життя». Вперше за свою історію українське письменство зважилося поставити естетичний критерій на центральне місце у мистецтві. Водночас воно не забувало свою роль у загальнонаціональному контексті. Національний чинник мав велике значення у формуванні українського модернізму, тому його слід пов'язувати не так з «кризовими» моментами початку ХХ ст., як із хвилею нового, національно-визвольного піднесення. Сферою діяльності українського модернізму виявилася нація, але не тільки в онтологічній та морально-етичній площинах, як у народників, а й у філософській та естетичній. Типовий приклад – лірика Олександра Олеся, В. Пачовського. Таких прикладів безліч у доробку «хатян», «молодомузців», «музагетівців» чи «митусівців». Модернізм був поворотним новаторським рухом в українській літературі, але таким не сприймався. На початку століття спалахнула некоректна сутичка поколінь, що мали відмінні ціннісні орієнтації, користувалися відмінним понятійним апаратом з різних – естетичної та позаестетичної – сфер. Грубі випади з усіма ознаками знехтуваної еристики спостерігалися на сторінках газети «Діло» проти Ольги Кобилянської та М. Яцківа, «Руслана» - проти В. Стефаника, «Ради» - проти «хатян» і т. п. На жаль, присуди опонентів модернізму, здійснені з позамистецьких платформ, майже на ціле століття запанували в літературознавстві, перешкоджаючи висвітленню його за об'єткивними критеріями. Лише наприкінці ХХ ст. наукова рецепція намагається адекватно висвітлити модернізм як перспективний період в історії літератури.

В українській літературі знаходимо різні за інтенсивністю свого вияву, риси й бароко, й класицизму, й преромантизму, й просвітницьких тенденцій. Літературний розвиток допроваджує їхні ознаки аж до ХІХ ст., періоду, в якому в сутнісних рисах розкрилися такі, спільні для всіх літератур того часу, художні напрями, як романтизм, реалізм, натуралізм. Також і трохи пізніша доба, в якій заявляють про себе символістські, неоромантичні, неокласицистичні риси художнього мислення, декадентизм і модернізм, переконує, з одного боку, у спільності європейської парадигми, а з іншого – у примітній своєрідності, якою мусить відзначатися й реально відзначався національний літературний розвиток.

Українська література ХІХ ст. практично від початку свого становлення стає самостійним предметом осмислення для літературно-критичної, а далі й історико-літературної думки, як власне української, так і зарубіжної.

Хоча на рубежі ХVІІІ–ХІХ ст. в українській літературі відбувається процес індетифікації з новоєвропейським типом словесного мистецтва (зокрема проявляється закономірність виникнення та зміни літературних напрямів), зближення української літератури з новоєвропейськими за типом художнього мислення не означало, однак, ідентичності їх за рівнем розвитку як самих напрямів, так і жанрово-стильової системи.

Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. Україну остаточно прибрала до рук царська Росія, запровадивши в усіх сферах політичного, громадського й культурного життя загальноросійські порядки. Зокрема, Київська академія та колегіуми перестають існувати як центри світської освіти й перетворюються на духовні заклади. Українці їдуть здобувати освіту до Москви та Петербурга й нерідко там залишаються назавжди. Загарбання і розчленування українських земель різними державами, що призводило до роз'єднання економічного, політичного й значною мірою культурного життя, запровадження 1783 р. царським урядом кріпосного права на Лівобережній і Слобідській Україні, знищення залишків політичної автономії України, перетворення її на одну із сировинних провінцій Росії, національне гноблення, перетягування за допомогою політичних і економічних чинників української шляхти на бік офіційної Росії чи Австрійської імперії, її денаціоналізація неминуче спричинялися до відставання України в темпах економічного, політичного й культурного розвитку, гальмували формування національної самосвідомості українського народу, консолідацію його в націю.

Відбувалася насильницька соціально-економічна й політична інтеграція життя України з життям Російської держави, в межах якої перебувала основна частина українського народу нівеляція національного обличчя України, поширення ідеї «освіченого» абсолютизуму. Ілюзії щодо цивілізаторської ролі російської монархії на початку ХІХ ст. певною мірою живилися ліберальними обіцянками Олександра І. Це, зокрема, дістає вияв у піднесенні до ідеалу поняття загальноімперського «загального добра», що бачимо й у творчості українських письменників – І. Котляревського, П. Гулака-Артемовського, Г. Квітки-Основ'яненка, Є. Гребінки та інших, які вважали себе синами «загальної вітчизни». Переважно цим пояснюється те, що в межах загальнослов'янського відродження перші діячі національного руху в Україні працювали в царині мови, літературі, народної культури, не займаючи радикальної позиції в питанні політичної автономії. Подібне спостерігалося за тих часів й на західноукраїнських землях.

Представники офіційних кіл Росії ставилися до національно-визвольних прагнень України спочатку підозріло вороже, а з часом нетерпимо войовниче, відкидаючи саму ідею її національного відродження і самостійності. За цих умов реакції широких кіл російської громадськості на колоніальне становище України не позначалась активністю, за винятком окремих слов'янофілів, які з огляду на свої інтереси певний час співчутливо ставилися до національно-культурних заходів українців.

Тим часом суспільне життя в Росії наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. дістало імпульси прискореного розвитку внаслідок перемоги у війні з Наполеоном 1812 р., усвідомлення народу як історичної сили й народження революційної (декабристської) ідеології. Натхнений ідеями визволення народу з кріпосницького рабства, рух декабристів справив глибокий вплив на формування громадської думки й літератури 10-20-х років, спонукуючи до пошуків нових засобів пізнання та відображення життя людини й історичного буття людства.

Одним з осередків формування нової суспільної та художньої думки на початку ХІХ ст. стає Харківський університет (заснований 1805 р.). Діяльність його, зокрема, сприяла заснуванню в Україні періодичної преси: журналів «Харковський Демокрит» (1816), «Украинский вестник» (1816-1819), серед видавців якого був Г. Квітка-Основ'яненко, «Украинский журнал» (1824-1825), діяльну участь у якому брав П. Гулак-Артемовський.

«Харковський Демокрит» друкував твори місцевих літераторів – Г. Квітки-Основ'яненка (вірші), порушував соціальні питання, показував конфлікти між поміщиками й кріпаками. На сторінках «Украинского вестника» та «Украинского журнала», крім окремих творів українських авторів, друкувалися статті, в яких обговорювалися питання економічного й культурного розвитку, висувалася ідея рівності людей незалежно від їхнього соціального становища.

У багатьох статтях, написаних здебільшого викладачами Харківського університету, зазначалося, що державне законодавство має відповідати «духові народу» й забезпечувати його добробут, ішлося про необхідність ліквідації кріпосного права та встановлення конституційного правління.

У статтях, присвячених стану й завданням розвитку словесності, автори виступали проти наслідування іноземних зразків, акцентували увагу на необхідності пізнання свого національного життя та історії, вивчення й розвитку рідної мови. Вимогу стоврення самобутньої національної літератури, яка б виражала ідею народності, пов'язувала з розумінням історичних особливостей життя різних народів. Пробудження любові до рідної мови й літератури було одним із програмових в «Украинском журнале» й орієнтувало молоду українську літературу на художнє дослідження народного життя, спонукало на те, щоб література цікавилась не тільки історією народу, а й тогочасними його потребами.

Нова українська література перших десятиріч ХІХ ст. формується не тільки на Лівобережній і Слобідській Україні, а й у Петербурзі, де в 30-40 роках починають літературно-культурну діяльність Т. Шевченко, Є. Гребінка, а також багато інших вихідців із України, які писали російською мовою на теми української історії та приватного життя.

Перша половина ХІХ ст. характеризується входженням українських письменників у російську літературу (П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко, М. Костомаров та ін.), творенням й російською, й українською мовами. Це явище виникло не тільки внаслідок невизначеності на початку ХІХ ст. шляхів розвитку нової української літератури та невизнання реакційними колами права української мови на розвиток, а й як форма звернення українських письменників до загальноросійського читача, прагнення розповісти світові про історію, життя та звичаї українського народу. Становленню тематики нової української літератури великою мірою сприяла розробка російськими письменниками тематики з життя українського народу.

Українська література перших десятиріч ХІХ ст. характеризується розімкненістю й на культуру інших слов'янських народів, які в добу Просвітництва вступають у період відродження своїх історичних традицій та формують нові літератури. В українській літературі з'являються поетичні переклади та переспіви з літератур інших народів світу, передусім пісенного фольклору слов'ян.

Словесний фольклор, що зберігав у тогочасній Україні не тільки художні традиції, а й здатність до саморозвитку, продукування нових жанрів чи тематичних груп творів (чумацькі, кріпацькі, рекрутські пісні, що виражали протест народних мас проти соціального та національного гноблення, дух романтики визвольної боротьби й героїзму), стає могутнім чинником оновлення ідейно-художнього змісту красного письменства. Літературний фольклоризм не лише проявлявся в розробці народнопоетичних тем, сюжетів і мотивів чи в аплікативних цитаціях народного образного слова а й упливав на формування нової жанрово-стильової системи, на оновлення образної структури художнього мислення.

Українська етнографія 10-30-х років ХІХ ст. з перших днів свого народження як окремої галузі знання характеризується увагою до проблем літератури, визначення шляхів її розвитку.

Протягом 1821-1825 рр. понад 30 рецензій і розвідок, присвячених українській народній творчості, з'являється у дванадцятьох періодичних виданнях Москви й Петербурга.

Від розуміння народної поезії як реліктового явища, яке допомагає надавати літературним товарм народного колориту, тогочасна естетична думка приходить до визначення народної словесності як відображення історичного змісту епохи, життя і душі народу.

Апологія фольклору в судженнях представників романтичної естетики приводить до проголошення тогочасного літературного процесу продовженням фольклоротворення в нових історичних умовах вже окремими митцями, але від імені народу й у народному дусі.

Народна словесність, як і давня література, що базувалася на засадах канонічності, розвинутої системи художньої умовності, тобто на високому рівні знаковості в структурі обзраності, за формою художнього узагальнення належала до одного типу художнього мислення. Посилення в новій літературі аналітичного підходу породжує складну проблему нових взаємовідносин фольклору й літератури, яка в цей час належить до реалістичного типу творчості.

Утвердження мови певного етносу нерозривно пов'язано з визнанням історичної ролі народу, його права на своє політичне життя й державну самостійність. Перехід літератури на живу народну мову в Україні був зумовлений не так потребами освіти, як потребою відтворити «фізіономію» народу, національне мислення. Саме тому в перших десятиріччях ХІХ ст. проблема мови нової української літератури стає засобом самозбереження й саморозвитку нації, набуваючи цим самим політичного характеру.

Не менш важливим було питання, безпосередньо пов'язане з дальшим розвитком літератури, про подолання однобічного погляду на українську мову як на грубе просторіччя, начебто не здатне для відтворення тонких душевних переживань і глибокої думки. Склався цей погляд віликою мірою внаслідок поширення на початку ХІХ ст. в українській літературі бурлескного стилю, зокрема великої популярності «Енеїди» І. Котляревського.

В українській літературі перших десятиріч ХІХ ст. простежується спільна для всіх новоєвропейських літератур провідна роль поезії в системі літературних родів, оскільки проза як епос нового часу до епохи Просвітництва перебувала ще на периферії мистецького розвитку.

Жанрова система української поезії перших десятиліть ХІХ ст. складається як із світських жанрів давньої літератури, так і з тих, що народилися в процесі формування нової літератури.

До успадкованих належали сатиричний вірш, байка (віршова), ліричний вірш, вірш-травестія, до другої – іроїкомічна й травестійна поема, побутово-гумористична поема, історична поема, віршова «казка», романтична балада, елегійна й медитативна лірика, «думка», романс.

Розвиток нових поетичних жанрів значною мірою збагачує також художню форму, прищеплює силабо-тонічну систему віршування. В українській поезії з'являється сонет, тісно пов'язаний з філософською, любовною і пейзажною лірикою, тріолет, набувають поширення народний вірш, 14-складовий коломийковий і олександрійський вірші, елегійний дистих, гекзаметр, різностоповий і шестистоповий цезурований ямб, амфібрахій, анапест.

Помітне місце в українській поезії належить переробкам, переспівам і перекладам зі світової літератури (давньогрецькі і римські автори, обробки античних і біблійних сюжетів, французькі поети-класицисти, Шекспір, Байрон, німецькі поети Бюргер, Гете, твори слов'янських поетів, зокрема Жуковського, Пушкіна. Міцкевича), що збагачувало її тематично й художньо.

Особливо великий поштовх розвиткові української поезії дав романтизм, який із перших спроб кінця 20-х років у 30–40-х роках складається в самостійний літературний напрам, формуючи свою родову й жанрово-стильову систему та літературно-естетичну думку.

В естетичному світі нової української літератури відбуваються своєрідне накладання й синтез трьох художніх стихій: народної сміхової культури, «низового» бароко (пародіювання, преінакшування були одними з найулюбленіших форм творчості барокових письменників) і «низького» класицизму, в якому не лише дійсність, а й античну традицію переосмислювано в гумористичному плані. Це виразно сміхове бачення світу в українській літературі на початку ХІХ ст. пов'язано з поетикою бурлеску, розвиток якого в Україні розпочався з середини ХVІ ст.

Утвердження нового погляду на народ, нових принципів художнього відтворення дійсності, протиставлених теоретичним концепціям класицизму, які виражали естетичні правила й етику дворянської літератури, введення в літературу народного життя і народного героя як повноцінних об'єктів художнього зображення були пов'язані зі значними труднощами. Тому однією з початкових форм цього утердження стає сміх. Герої з народу, перш ніж стати об'єктом серйозного стилю, повинні були пройти шлях гумористичного й сентиментального буття.

Принципово ту саму форму (гумористично-бурлескну) в обстоюванні права української літератури на відображення «низького» народного життя й уведення в літературу простонародних героїв використували й І. Котляревський, і П. Гулак-Артемовський, і Г. Квітка-Основ'яненко, і Є. Гребінка. Бурлеск проникає в тогочасну українську поезію, у твори поетів-романтиків 20-30-х років, у прозу, в драматургію, у переклади й переспіви, в літературно-критичні статті, в епістолярій і стає мало чи не національним українським стилем.

До початку 30-х років бурлеск в українській поезії був однією з найпродуктивніших стильових течій.

Його ідейно-художня природа у багатьох важливих моментах відповідала завданню утвердження нового світобачення й нових естетичних засад у літературі. Йдеться про розвинуту в ньому стихію побутово-розмовної народної мови, органічний зв'язок з фольклорною естетикою і народним світосприйняттям, про критику феодальних порядків і духівництва, дух демократизуму й гуманізму, виразне прагнення до відтворення життя в його найбуденніших формах.

Розвиваючись на початку ХІХ ст. як «низький» стиль у «низьких» жанрах класицизму, бурлеск активно заперечував класицистичний аристократичний раціоналізм і руйнував його поетику зсередини. Ці твори містили також багато алюзій щодо актуальних проблем тогочасного суспільного життя.

У літературному житті українського бурлеску найвищий і найпродуктивніший рівень його розвитку представляє «Енеїда» Котляревського, оскільки вона, з одного боку, повернула бурлеск до його генетичних витоків – народної сміхової культури, а з іншого – підпорядкувала його новим, просвітницьким ідейно-художнім завданням, що піднесло його суспільне звучання і функцію.

Активний розвиток бурлескно-гумористичної течії великою мірою гальмував в українській поезії дослідження кардинальних проблем суспільного життя, утвердження народного естетичного ідеалу, звужував широту реалістичного художнього узагальнення, стояв на перешкоді психологічному проникненню в глибину характерів.

Сентиментальна стильова течія в перші десятиліття ХІХ ст. в українській поезії не розвивається в самостійний літературний напрям і починаючи з 20-х років співіснує (часто переплітаючись навіть у межах одного твору) з бурлеском або з рисами просвітницького реалізму, вбираючи в себе ліричні інтонації народної пісні.

Провідними мотивами цієї лірики, яка розкривала душевні переживання простої людини, життя її «серця», не зачепленого розкладницьким впливом меркантильної моралі, та малювала ідилічні картини природи як притулку самотньої душі, були нарікання на долю (причиною нещастя нерідко виступає соціальна нерівність), розлад із навколишнім середовищем, прагнення свободи, туга за молодістю, гіркі переживання сирітства, розлуки та неродзіленого кохання. Пісенна лірика стала помітним поступом у психологічному дослідженні внутрішнього світу особистості.

Внаслідок уповільненого виокремлення особистості із суспільного цілого та слабкого розвитку в Україні просвітницької ідеології сентименталізм, що у західноєвропейських і російській літературах великою мірою пов'язаний з просвітницьким класицизмом, не набув розвинених літературних форм і в художній прозі та драматургії.

На перші десятиліття ХІХ ст. припадають поява професіонального театру та початки нової української драматургії.

Генетично вона цього часу пов'язана з художніми традиціями ХVІ–ХVІІІ ст., що йдуть від діалогів і декламацій, шкільної драми й вертепу. Ці традиції заходять у ХІХ ст. і живим побутуванням вертепного театру (він був поширений і за межами України), й існуванням аматерських театрів у поміщицьких маєтках.

Особливості стилістики старого театру дістали продовження в народно-звичаєвій та обрядовій сфері нової драматургії. Центром в ній звичайно виступає любовна інтрига, що розгортається на тлі ентографічно-побутових сцен із введенням у твір численних пісень і танців, мовного комізму. Народні прикмети, вірування, ворожіння, весілля, пісні й танці зймають поважне місце.

Засновником нової драматургії, яка позначена сутнісними рисами нового підходу до ідейно-художнього освоєння дійсності, виступив І. Котляревський зі своєю соціально-побутовою драмою «Наталка Полтавка» (написана 1818 р., нарудкована 1838 р.) та водевілем «Москаль-чарівник» (написаний 1819 р., опублікований 1841 р.).

Розробляючи переважно однотипний конфлікт – любовний (неможливість шлюбу через майнову нерівність закоханих) чи родинно-побутовий (незгоди в сімейному житті між чоловіком і жінкою), українські комедіографи намагаються пов'язати його з соціальними мотивами, виводять постаті дрібного українського панства й чиновників, сільських багатіїв-глитаїв, соціально-становій моралі яких протистоять гуманістичні моральні принципи трудового простолюду.

Наприкінці 30-х років в українській драматургії з'являються романтична драма й трагедія, представлені у творчості М. Костомарова. Загалом п'єси Костомарова значно розширили не тільки тематичний діапазон, а й коло ідей, проблем української драматургії, ввели в неї нові образи-песонажі, поклавши початок розробці історичної теми.

Хоча професіональний театр в Україні починає діяти у Харкові з 1789 р., становлення професіонального театрального мистецтва припадає на початок ХІХ ст. (1803 р. відкривається театр у Києві, 1804 р. – в Одесі, 1810 р. – в Полтаві, 1812 р. – з постійною трупою у Харкові, дещо пізніше починають діяти професіональні театри в Катеринославі, Чернігові, Ромнах, Херсоні та інших містах України). В Західній Україні професіональний театр з'являється 1837 р. й лише наприкінці 40-х років на його сцені починають виставляти п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших українських авторів.

На початку ХІХ ст. на професіональній сцені в Україні переважали неоригінальні водевілі й мелодрами, значну частину яких перекладено з французської мови. За цих умов орієнтація української драматургії на правдиве відображення національного, насамперед народного, життя, її посилена увага до відтворення етнографічного дійства, використання фольклорних джерел, а також звернення до найкращих традицій старого українського театру об'єктивно відігравали позитивну роль і загалом відповідали завданням прогресивного ідейно-художнього розвитку національної проблематики професіонального театру.

Оскильки формування прози як літературного роду в новий час органічно пов'язане насамперед із розвитком реалізму, зі зверненням до проблем сучасності, позитивним прикладом для української літератури перших десятиліть ХІХ ст. були твори російських авторів (більшість із них були вихідцями з України) на теми українського життя.

Від перших сентиментально-ідилічних описів життя в Україні початку ХІХ ст., які містили окремі правдиві сценки народного побуту, російська проза переходить до художнього дослідження побуту всіх верств українського суспільства, до викриття беззмістовного життя провінційного панства, до зображення історичного минулого народу, його звичаїв, повір'їв, побуту.

Спадкоємцем усіх прогресивних традицій і творцем нової народної реалістичної повісті в українській літератури 30-40-х років ХІХ ст. виступав Г. Квітка-Основ'яненко. Питання про становлення нової української прози, яка черпає теми й проблематику з живої дійсності, насамперед із народного життя, Квітка-Основ'яненко, як і інші українські письменники перших десятиліть ХІХ ст., пов'язує з необхідністю розвитку літератури рідною мовою. У творчості Квітка-Основ'яненка 30-х – першої половини 40-х років виразно помітні дві стильові течії: бурлескно-реалістична, що зберігає зв'язок із класицизмом, і сентиментально-реалістична. Г. Квітка-Основ'яненко по праву вважається родоначальником нової української прози, яка з часом виходить на передові позиції дослідження народного життя.

Коли в бурлескно-реалістичних творах образи селян були нехарактерними, не здатними на складні, суперечливі переживання, то в сентиментально-реалістичних утверджується ідея позастанової цінності людини, глибина й багатство душі звичайного селянина. Морально-етична вищість простолюду над поміщицько-чинонвицьким середовищем виступає формою утвердження суспільної цінності цілої верстви – селянства.

Літературно-естетична думка в Україні перших десятиріч ХІХ ст. певною мірою нагадує своїм синкретизмом літературний процес того часу. Синхроний розвиток бурлеску, сентименталізму, просвітницького реалізму й романтизму з їх багато в чому різними, а то й протилежними тенденціями вже сам по собі утруднював формування цілісної естетичної теорії як основи наукової критики. Крім того, на ранніх етапах формування національної культурі закономірним поєднує в собі предмет і завдання історії, мовознавства, ентографії, фольклористики та літературознавства. Велику роль відіграють у ній і чинники власне позаестетичні, тоді й естетична функція в самому мистецтві та його теорії перебуває ще в стані кристалізації. Специфічним для розвитку літературно-естетичної та художньо-критичної думки цього періоду було й те, що чимало уваги й енергії доводилося витрачати на доведення самої можливості існування української мови й літератури.

З огляду на історичні обставини нова українська література не тільки в перші десятиріччя ХІХ ст., а й пізніше виступає як головний органічний зв'язок з фольклором, народність, що від вимоги колориту розуміється з часом уже як відображення внутрішнього та зовнішнього життя народу. Самі критико-естетичні положення, що тривалий час розумілися як система загальних і незмінних правил, починають повертатися обличчям до реальних потреб життя.

У виробленні методологічних засад літературної критики велике значення мала харківська періодика, що розглядала питання літератури в тісному зв'язку з економічними й соціально-політичними питаннями дійсності.

Філософські й ідейно-естетичні основи системи художніх напрямів і течійукраїнської літератури ХІХ століття

У літературознавстві існує думка про два типи літератури, що склалися в країнах Центральної і Південно-Східної Європи в епоху формування націй (ХVІІІ – початок ХІХ ст.). Перший тип (польська, російська) характеризується нормальним, «класичним» розвитком ідейно-художнього комплексу: Ренесанс, бароко, класицизм із притаманними йому літературними напрямами й жанрово-стильовою системою (трагедія, комедія, сатира, ода, байка, ідилія, віршове послання, ірої-комічна поема, роман та ін.), романтизм. Цьому типові властиве засвоєння античної спадщини на рівні західноєвропейських літератур, багатство й розвиненість літературних мов.

*** Ренесанс, або Відродження (фр. Renaissance, від лат. renascor – відроджуюсь)– доба в історії культури та мистецтва ХІV-ХVІ ст., започаткована в Італії ще в період Передвідродження (Данте Аліг'єрі, Ф. Петрарка, Дж. Боккаччо). Вперше термін ренесанс вжив історик мистецтва Дж. Вазарі у ХVІ ст. Видатними постатями ренесанса були Леондардо да Вінчі, Рафаель, Мікеланджело, Е. Роттердамський, Ф. Рабле, П. Ронас, М. де Сервантес, В. Шекспір та ін. У цей час в літературах європейських країн відбулися якісні зміни: письменство замість латині звернулося до національних мов, виявило інтерес до народної творчості при одночасному зацікавленні античними, щойно відновлюваними зразками. В основу поетики ренесансу покладалися принципи мимезису (наслідування як греко-римського мистецтва, так і природи), ясності естетичного мислення, простоти та конкретності. Дійсність трактувалася не як зорова омана, а як єдино дана, «безальтернативна», наявна в гармонійних пропорціях та у відкритій ренесансного добою перспективі, у чутті вічного становлення, а відтак у потребі активного художнього втручання в довколишній світ. Жага максимальної повноти життя формувала особистість у чисто земному її самоздійсненні через стихійно-артистичний індивідуалізм. Митець – центральна постать цієї епохи – намагався якнайповніше розкрити всі аспекти свого творчого потенціалу, виборював право змінювати, вдосконалювати довкілля за естетичними законами. Накреслювалася масштабна проекція титанізму, що відкидала будь-яку жертовність на шляху реалізації творчої особистості за рахунок власне дійсності в процесі утвердження самостійного Я у значенні богорівного, незрідка при занижених моральних критеріях (приміром, Леонардо да Вінчі з однаковою енергією писав знамениту «Джоконду» і конструював смертоносні гармати). Ідеям обожнення митця при усвідомленні його земного статусу ренесанс має завдячувати християнству, зосередженому на проблемі божественного покликання людини не за її субстанцією, а за благодаттю. Та й саме поняття ренесансу – євангелійного походження (Євангеліє від Івана); його джерела вбачаються не лише в античності, а й у філософії неоплатонізму, в категоріях Світової Душі та космосу, в земному і небесному часопросторі. Універсальний антропоцентризм ренесансу закладав у собі елементи класичної рівноваги й невідомого еллінам та римлянам «романтичного» пориву в простір, акцентував принципи гуманізму та постійної новизни. Титанізм виявився стихійно-індивідуалістичною експансією просторово-часових полів, спробою ототожнити всесвіт із собою, уніфікувати його, нав'язати йому свою волю, зламати його спротив, приборкати і повністю нівелювати. Особливого драматизму ця тенденція набула у безкомпромісній боротьбі між титанами ренесансу. Доба ренесансу породила не тільки божественного Рафаеля чи П. Ронсара, а й аморальних авантюрників на кшталт раблезіанського Панурга, конкістадорів, інквізицію, Н. Макіавеллі, Саванародлу; навіть такий благородний гуманіст, як Лоренцо Медічі, мав славу ката і розпусника. Крах «універсально» людини ренесансу за її невтоленним екстремізмом богоподібності, де проростали фатальні зерна втрати морального чуття, розкривав неподоланний бар'єр між високим ідеалом та його реалізацією, між донкіхотською свідомістю та життєвими можливостями, витворював феномен зародженої в добу готики «фаустівської душі», спрямованої в простір. Лише ціною глибоко пережитих потрясінь і страждань митці дійшли до заперечення егоцентричного титанізму, звернулися до пошуків достеменного гуманізму, до трактування людини як мети, а не як засобу в чиїхось інтересах. Це означало характене для західної цивілізації повернення до втраченої духовності, притаманне вже останній фазі ренесансу, зокрема Північного (на відміну від Південного, власне італійського), перейнятого ознаками ман'єризму як рефлексії над мистецтвом, над проблемою співвідношення митця і його твору, над питанням художнього пізнання, лише спорадично порушуваними представниками раннього ренесансу. То був «антикласичний» бунт проти раціональної ясності та невмотивованого оптимізму нормативної ренесансної естетики, її міметичної закомплексованості, що супроводжувався іронічним ставленням до титанізму (Ф. Війон) або принциповою критикою його експансіоністських домагань, безпідставних з погляду визнання слабкості людської істоти в хаосі космосу (М. Монтень, Б. Паскаль). Особливого загострення ця тенденція набула в добу бароко. Ренесанс виявилося перехідною епохою, базою для розбудови європейської культури та мистецтва у новій якості – процес майже невідомий народам Сходу, зокрема і Московський Русі. Україна зазнала впливу ренесансних віянь, втілених у творчості латиномовних поетів (Ю. Котермак, П. Русин, С. Кльонович, С. Оріховський та ін.), у конфесійній полеміці кінця ХVІ – початку ХVІІІ ст. (Христофор Філарет, Стефан Зизаній та ін.), яка виявила європейський тип мислення. Українство, підхоплене потужною хвилею ренесансу перейняло гуманістичні, вільнолюбні ідеї, близькі його ментальності, гармонійне сполучення земного та небесного, але ніколи не преживало спалахів титанізму (універсальні постаті І. Мазепи, Г. Сковороди, Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, Б. Грінченка, Леся Курбаса, О. Довженка та ін. – відмінного історико-психологічного походження), ні пафосу експансії, споконвік чужої народу хліборобської культури. Традиція ренесансу позначалася на специфіці інших стильових тенденцій, починаючи від бароко, на особливостях національних відроджень як адекватної форми прояву майже неструктурованої, позбавленої сподіваної тяглості вітчизняної культури загалом та літератури зокрема. Проблема ренесансу в українському контексті потребує відповідної історико-смислової конкретизації. Йдеться про «обудження» (Є. Маланюк) чи «випростування» (М. Грушевський), відмінні від класичного ренесансу, на що свого часу звернув увагу Ю. Лавріненко, підкориговуючи емоційно сформульоване М. Хвильовим уподібнення українського ренесансу до італійського. Коли в Італії ренесанс було органічною ланкою у сув'язі мистецького поступу, то в Україні воно мало відмінні риси: це виявлявся спонтанний рух вперед, часто з оберненими поглядами назад, у минувшину, в нерозв'язані вчорашні проблеми. Вимушена прикутість до рятівного минулого зумовлювала орієнтацію на традицію як засіб компенсації втрачених етапів літературного та духовного розвитку. Мовиться не про один ренесанс, а про цілу низку перманентних ренесансів, що витворюють чи не єдину базову платформу українства, коли з чергової національної катастрофи поставала нова генерація, представлена переважно письменством. Ренесанс як інтегрант художніх та позахудожніх явищ найповніше характеризує своєрідність української дійсності й зокрема літератури, що проявляється у постійних сплесках та затиханнях перманентних «обуджень», яких, очевидно, було три. При цьому відновлювалися не старі форми, а творчі стили, які визначалися панівним для кожної доби типом світосприймання: християнським (ХІV-ХVІІІ ст.), народницьким (ХІХ ст.) та концептуальним (ХХ ст.). Ці назви – умовні. Вони вказують на місцерозташування естетичної концепції – чи поза літературою, чи в її іманентних межах. Водночас кожний ренесанс має свої хвилі і свій напрямок. Так, перший ренесанс з ренесансними та бароковими рисами рухався від трикутника «Остріг-Краків-Львів» до Києва: другий, прейнятий духом народництва, з ознаками романтизму та реалізму, мав п'ять фаз (І. Котляревський та його наступники, Харківська школа романтиків, Кирило-Мефодіївське братство, петербурзько-київські громади, письменство Галичини); третій ренесанс характерний своєю динамікою, де фіксується період національного прозріння в Галичині та Наддніпрянщині на початку ХХ ст., «розстріляне відродження» та «празька школа» 20-30-х роки МУРу (Мистецького українського руху) на теренах повоєнної Німеччини, «нью-йоркська група», шістдесятництво, творчість поетів-дисидентів та постшістдесятників, хвиля вісімдесятників та ін.

*** Бароко (iтал. barocco – дивний, химерний) – напрям у мистецтвi та лiтературi XVII-XVIII ст., якому належить важливе мiсце у поступi європейської культури. Бароко прийшло на змiну Вiдродженню, але не було його запереченням. Художня система бароко надзвичайно складна, їй властивi мiнливiсть, полiфонiчнiсть, ускладнена форма. Лiтература бароко характеризується поєднанням релiгiйних i свiтських мотивiв, образiв, тяжiнням до рiзних контрастiв, складної метафоричностi, алегоризму i емблематичностi, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У рiзних культурах, лiтературах бароко склалося неодночасно. Серед країн православно-слов'янської культурної спiльностi бароко почало формуватися i набуло значного розвитку в Українi та в Бiлорусi, що безпосередньо стикалися з польською та захiдноєвропейською бароковими культурами. Крiм цього, бароко мало i власнi, нацiональнi, джерела: києво-руськi та фольклорнi, що проявлялися на рiзних рiвнях цього напряму – «високому», «середньому» та «низовому». Бароко в iсторiї української лiтературi трактувалося по-рiзному, часто неадекватно. Вперше розглянув бароко як естетичну систему Д. Чижевський у монографiї «Український лiтературний барок» (Прага 1942-44), але тiльки на VI Конгресi славiстiв у Празi 1968 вченi поставили питання слов'янського бароко, зокрема українського. Його розквiт в українськiй лiтературi припадає на кiнець XVI-XVIII ст. i простежується у рiзних жанрах, зокрема в поезiї Лазара Барановича, Iвана Величковського, Григорiя Сковороди та iн. Взiрцем барокових вiршiв є збiрка «курйозної» поезiї Iвана Величковського «Млеко от овци, пастирю належное». Виразнi бароковi риси має i шкiльна драматургiя. Серед прозових творiв бароко найбiльше проявляєтсья в ораторськiй прозi (збiрники проповiдей Лазаря Баранович «Меч духовний», «Труби словес проповiдних»; Iоаникiя Галятовського «Ключ розумiння»; Антонiя Радивильського «Огородок Марiї Богородицi», «Вiнець Христов») та козацьких лiтописах Самовидця, Григорiя Грабянки, Самiйла Величка.

*** Класицизм - Напрям у європейськiй лiтературi та мистецтвi, який уперше заявив про себе в iталiйськiй культурi XVI ст. Найбiльшого розквiту досягає у Францiї (XVII ст.). Певною мiрою притаманний усiм європейським лiтературам, у деяких зберiгав свої позицiї аж до першої чвертi XIX ст. Для класицизму характерна орiєнтацiя на античну лiтературу, яка проголошувалася iдеальною, класичною, гiдною наслiдування. Теоретичним пiдгрунтям класицизму була антична теорiя поетики i, в першу чергу, «Поетика» Аристотеля, теоретичнi засади якого втілювала французька «Плеяда» (XVII ст.). У виробленнi своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузi жанру i стилю, класицизм спирався i на фiлософiю рацiоналiзму. Першою важливою спробою формулювання принципiв класицизму була «Поетика» Ж. Шаплена (1638), але найпосiдовнiшим, найгрунтонвiшим був теоретичний трактат Н. Буало «Мистецтво поетичне» (1674), написаний пiсля того, як лiтературний класицизм у Францiї сформувався. Застосувавши фiлософський метод Декарта до лiтератури, який полягав в узагальненнi досвiду класицистiв, Н. Буало встановив строгi рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфiку. Для класицизму був характерний рацiоналiзм, представники якого вважали, що краса та iстина досягаються через розум, шляхом природи, яка мислилася як вiдкрита розумом сутнiсть речей. З рацiоналiзмом пов'язана нормативнiсть класицизму, який строго регламентував мистецтво та лiтературу, встановлював вiчнi та непорушнi правила й закони. Для драматургiї – це закон «трьох єдностей» (дiї, часу й мiсця). У галузi мови класицизм ставив вимоги ясностi та чистости, iдеалом була мова афористична, понятiйна, яка вiдповiдала б засадам теорiї трьох стилiв. Для класицизму характерний аристократизм, орiєнування на вимоги, смаки вищої суспiльної верстви. Героями класицистичних творiв були переважно люди високого походження. Важливим складником теорiї та практики класицизму була встановлена iєрархiя жанрiв, серед яких найважливiшими вважалися античнi: епопея, трагедiя, дидактична поема, ода, байка, сатира. Практиками класицизму були насамперед французькi письменники: поет Ф. де Малерб, драматурги П. Корнель, Ж. Расiн, Ж.-Б. Мольєр, романiстка панi де Лафайєт, письменники-афористи Ф. де Ларошфуко, Ж. де Ла-брюйєр, байкар Ж. де Лафонтен, пiзнiше – просвiтителi Вольтер, Ж.-Ж. Русо та iн. В Українi класицизм не змiг у силу неприятливих iсторичних обставин розвинутися як цiлiсна структурована система, переважно орiєнтувався на «низькi» жанри (очевидно, пiд впливом «низового» бароко). Деякi тенденцiї класицизму в Українi знайшли свiй вияв у трагiкомедiї Феофана Прокоповича «Владимир», поезiї Iвана Некрашевича, шкiльних «пiїтках» XVIII ст., поемi «Енеїда» I. Котляревського, травестiйнiй одi П. Гулака-Артемовського «Пiснi Гараська», оповiданнях Г. Квiтки-Основ'яненка та iн.

*** Трагедiя (грецьк. букв.: козлина пiсня) – драматичний твiр, який грунтується на гострому, непримиренному конфлiктi особистостi, що прагне максимально втiлити свої творчi потенцiї, з об'єктивною неможливiстю їх реалiзацiї. Конфлiкт трагедiї має глибокий фiлософський змiст, є надзвичайно актуальним у полiтичному, соцiальному, духовному планах, вiдзначається високою напругою психологiчних переживань героя. Трагедiя майже завжди закiнчується загибеллю головного героя. Кожна iсторична доба давала своє розумiння трагiчного i трагедiйних конфлiктiв. На думку стародавнiх грекiв, у їх основi лежало втручання фатуму в долю окремих людей, оскiльки наявний свiтопорядок й долi людей цiлковито залежали вiд нього. Такий погляд яскраво виявляється в античнiй трагедiї. Наприклад, у творi Софокла «Едiп-цар» головний герой Едiп як не прагнув, щоб не справдилося лиховiсне попередження Оракула, однак так i не змiг уникнути вбивств змальовує Есхiл («Агамемнон»): у гнiвi за те, що цар Агамемнон, рятучи флот у Авлiдi, принiс у жертву богам свою доньку Iфiгенiю, його дружина без будь-яких вагань убиває чоловiка, котрий щойно повернувся переможцем з Троянської вiйни. Орест, убиваючи матiр, виконує акт помсти за батька. Климентина у всьому звинувачує фатум: «Доля в справi тої винуватицею є». Iдейно-художнiй змiст античної трагедiї зумовлювався мiфологiчним свiтосприйманням навколишньої дiйсностi греками. Драматургiя пiзнiшних епох втратила мiфологiчне бачення свiту. Конфлiкти трагедiї того часу здебiльшого крилися у суспiльному ладi. Вже не фатум, не воля богiв, а реальнi соцiальнi обставини визначили долю персонажiв. У трагедiях В. Шекспiра («Ромео i Джульєтта», «Король Лiр», «Отелло», «Гамлет») герої виступають борцями проти старих усталених звичаїв i традицiй. Подiї з життя шекспiрiвських героїв мотивуються внутрiшнiм розвитком їх характерiв, що виявляються у вiдповiдних обставинах. Джульєтта, Отелла, Гамлет вступають у поєдинок з суперниками, якi сповiдують протилежнi, пов'язанi з минулими часами, погляди на життя, й гинуть, ставши жертвою суспiльства, що вiдмирає. Трагедiя класицизму базувалася на культi античностi та розуму. Конфлiкт у творах П. Корнеля («Сiд», «Горацiй»), Ж. Расiна («Федра») виник мiж почуттями героїв i їх обов'язками перед державою. Особисте й державне переплелося у непримиренному двобої. Пiзнiше, в епоху Просвiтницрва, конфлiкт у трагедiї змiнюється. Наприклад, у творах Вольтера його герої Заїра, Сеїд гинуть, обстоюючи просвiтницькi iдеї, борючись з прибiчниками соцiального та нацiонального гнiту, фанатизму у вiрi. В українськiй лiтературi зародження трагедiя припадає на XVIII ст. Першим твором цього жанру вважають «Трагедiю о смертi послiднього царя сербського Уроша V i о паденiї Сербського царства» М. Козачинського. ХIХ ст. дало кiлька зразкiв трагедiї («Переяславська нiч», «Кремуцiй Кодр» М. Костомарова, «Сава Чалий» I. Карпенка-Карого, «Оборона Бушi» М. Старицького). Лiтература ХХ ст. помiтно розширила обрiї української трагедiї. 1918 р. з'являється твiр В. Пачовського «Роман Великий», подiї якого розгортаютсья у ХIII ст. Родинна трагедiя князя Ярослава Осмомисла стала предметом зображення у творi М. Грушевського «Ярослав Осмомисл» (1917). Драматизму революцiї та громадянської вiйни присвячено трагедiю В. Винниченка «Мiж двох сил» (1919). Особа i революцiя, герой i народнi маси – ця проблема порушується в Т. Я. Мамонтова «Коли народ визовляється» (1922). Народною трагедiєю глибокого соцiального змiсту став твiр М. Кулiша «97» (1924). Пiзнiше з'являються п'єси Ю. Яновського «Дума про Британку», О. Левади «Фауст i смерть», Я. Баша «Професор Буйко».

***Комедія (грецьк. kōmōdia, від kōmos – весела процесія і ode - пісня) – драматичний твір, у якому засобами гумору та сатири розвінчуються негативні суспільні та побутові явища, розкривається смішне в навколишній дійсності чи людини. Комедія як жанр зародилася в Стародавній Греції. Одним із найвидатніших драматургів тієї пори був Аристофан, якому належать комедії «Ахарняни», «Мир», «Лісістрата», «Вершники», «Птахи». Пізніше в літературні античного Риму помітне місце посідав Плавт. Пафос комічності виникає тоді, коли автор свідомо занижує свої дійові особи до певного середнього рівня, що існує в суспільному житті. Не маючи належних позитивних якостей, дійові особи комедійних творів, однак, претендують на певну значущість у родині, середовищі друзів тощо. Їм притаманне ілюзорне бачення дійсності, вони завжди прагнуть розв'язати свої проблеми способами, які не підходять у даному випадку, оскільки вступають у протиріччя з об'єктивними законами суспільного розвитку. В історії світової літератури є чимало блискучих комедій, написаних у різні часи представниками різних народів. У ХVІ-ХVІІ ст. комедія домінувала в іспанській літературі. Автору «Дон Кіхота» М. де Сервантесу належить крутійська комедія «Педро де Урдемалас». Великою популярністю користувалися комедії Л. де Веги та Калдерона де ла Барки. Вершиною комедійних здобутків епохи Відродження стали твори англійського драматурга В. Шекспіра. Уже ранні його комедії («Комедія помилок», «Приборкання норовливої», «Два веронці») будуються як любовні історії романтичного характеру з пригодами, переодяганнями, непорозуміннями, смішною плутаниною. Ці риси посилюються у наступних його творах («Сон літньої ночі», «Багато галасу з нічого», «Дванадцята ніч», «Кінець діло хвалить» тощо). Найвищого розквіту в добу класицизму комедія досягла в творчості Ж.-Б. Мольєра («Тартюф», «Дон Жуан», «Мізантроп»). Пафос його п'єс спрямований на висміювання цинізму, лицемірства, егоїзму, духовної деградації суспільства й окремої особистості, що приховується за зовні присойною респектабельністю та побожністю. В епоху Просвітництва слави неперевершеного комедіографа зажив П. Бомарше («Севільський цирульник», «Шалений день, або Весілля Фігаро», «Злочинна мати»). Витоки української комедії – в інтермедійній частині шкільної драми та вертепу ХVІІ-ХVІІІ ст. Як і в кращих зразках європейської комедії, у центрі уваги національних авторів першої половини ХІХ ст.: І. Котляревського («Москаль-чарівник»), Г. Квітки-Основ'яненка («Сватання на Гончарівці»), П. Котлярова («Быт Малороссии», «Любка») – опиняється родинне життя героїв, їх побутові взаємини. Потворні явища дійсності, розвінчання неуцтва, тупості, здирства та крутійства, моральної деградації дворянства втілені в комічних творах Г. Квітки-Основ'яненка, написаних російською мовою («Приезжий из столицы, или Суматоха в уездном городе», «Дворянские выборы», «Щельменко-денщик», «Щельменко – волостной писарь»). У другій половині ХІХ ст. з'явилися комедія, що розкривала життя та побут українського народу в нових суспільно-історичних умовах («За двома зайцями» М. Старицького, «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн» І. Карпенка-Карого, «Чмир», «Мамаша» М. Кропивницького, «Майстер Черняк» І. Франка). Традиції української комедійної класики були продовжені в літературі ХХ ст. Одна з перших комедій цього часу – «Рожеве павутиння» Я. Мамонтова. Вершини розвитку комедія досягла у творчості М. Куліша («Отак загинув Гуска», «Хулій Хурина», «Мина Мазайло»). В літературі останніх десятиліть комедія представлена в творчості О. Коломійця («Фараони»), О. Підсухи («Ясонівські молодощі»), Я. Стельмаха («Вікентій Преорзумний»), В. Минка («Жених із Аргентини». У сучасній українській і світовій літературах комедія набула ряду нових жанрових модифікацій: трагікомедія (Л. Піранделло, Ж. Ануй), трагіфарс (Е. Іонеско), комічна алегорія (Є. Шварц), комедія-притча (В. Минко).

Комедія масок, або Комедія дель арте (іт. commediadellarte - професійна комедія)різновид італійського імпровізованого народного театру доби Відродження що успадкував традиції римської доби. Персонажі комедії масок («слуги» -маски: Бригелла, Арлекін, Серветта, Пульчинелла; сатиричні маски: старий купець Панталоне, а також ліричні герої без масок) були втіленням комічного гротеску, буфонади, яскравого видовища карнавального типу. Як театральний жанр комедії масок вплинула на творчість Ж. –Б. Мольєра, К. Гольдоні, К. Гоцці, М. Гоголя та ін.

Комедія ситуацій – жанровий різновид комедії, розбудований на несподіваному повороті сюжетної лінії, інтризі чи «непередбачуваному» збігові обставин. Комедія ситуацій, відома з античної доби, розвивалася в середньовічних фарсах, у комедії масок, в інтермедіях тощо. До цього жанру зверталися Т. де Моліна («Чеснотна Марта»), В. Шекспір («Комедія помилок»), Ж. –Б. Мольєр («Тартюф»), М. Гоголь («Ревізор»), І. Котляревський («Москаль-чарівник»), І. Карпенко-Карий («Сто тисяч»), О. Коломієць («Фараони») та ін.

*** Сатира (лат. satira, вiд satura – сумiш, усяка всячина) – особливий спосiб художнього вiдображення дiйсностi, який полягає в гострому осудливому осмiяннi негативного. У вузькому розумiннi сатири – твiр викривального характеру. Сатира спрямована проти соцiально шкiдливих явищ, якi гальмують розвиток суспiльства, на вiдмiну вiд гумору, вона має гострий непримиренний характер. Часто об'єктом сатири є антиподи загальнолюдської моралi, пристосуванцi, лицемiри, ренегати i зрадники, явища, якi не вiдповiдають естетичному iдеаловi. У сатиричних творах широко використовуються художня гiперболiзацiя, яка є основою сатиричної типизацiї, парж, гротеск. Сатира зародилася в уснiй народнiй творчостi. Високого рiвня досягла в лiтературi античних часiв (Аристофан, Петронiй, Лукiан). Розквiт сатири в захiдноевропейськiй лiтературi пов'язаний з iменами Дж. Боккачо, Ф. Рабле, Ж.-Б. Мольєра, Дж. Свiфта, Вольтера, Г. Гейне, В. Теккерея, А. Франса, Марка Твена, Б. Шоу, Г. Манна, Я. Гашека та iн. З-помiж українських письменникiв – Iван Вишенський, Григорiй Сковорода, I. Котляревський, Г. Квiтка Основ'яненко, Є. Гребiнка, Л. Глiбов, Т. Шевченко, I. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, Лесь Мартович, В. Самiйленко, Остап Вишня, В. Винниченко, В. Чечвянський, О. Чорногуз та iн.

*** Ода (грецьк ōìdēа) – жанр лірики, вірш, що виражає піднесені почуття, викликані важливими історичними подіями, діяльністю історичних осіб. У стародавній Греції ода – хорова пісня. Розрізняли оду хвалебну, танцювальну і плачевну. Оди, створені Піндаром (близько 544-518 до н.е.), прославляли переможців спортивних змагань. Ода Квінта Горація Флакка (65-8 до н.е.) уже звеличували імператора Августа, утверджували політичні й релігійно-етичні ідеї принципату. Характерна їх особливість – відмежування оди від музики, розширення жанрово-тематичних можливостей. У Західній Європі відродження оди відбулося у творчості французького поета П. Ронсара (1524-85), вершини досягло у Ф. Малерба (1555-1628), який створив жанр героїчної оди на історичну й сучасну йому політичну тему, став засновником класицистичної оди, вимагав гармонійної єдності усіх частин твору, логічного розвитку ідеї. Опираючись на творчість Ф. Малерба, теоретик класицизму Н. Буало (1636-1711) в «Мистецтві поетичному» (1674) встановив суворі правила жанру оди: композиційно вона починається із заспіву, далі йде виклад «матерії благородної і важливої», куди входять і різні епізоди, і відступи, і так званий ліричний «безлад» («перескакування» поета з одного мотиву на інший), а завершується ода закінченням. Заперечуються «переноси» й бідні рими. Ода має наповнюватися міфологічними образами. Стиль її урочистий. Класиком оди в Італії став Г. Квябрер (1552-1638), в Англії – Д. Драйден (1631-1700). Термін оди в російську лірику ввів В. Тредіаковський (1703-68), який у трактаті «Міркування про оду взагалі» (1734) поділив їх на дві групи: хвалебні і «ніжні» (за пізнішою термінологією – анакреонтичні). Оди писав М. Ломоносов (1711-65), в поезії якого вони стають творами «високого стилю». В Україні оди були відомі в ХVІ-ХVІІ ст. як панегірики. Згодом до жанру оди звертались І. Котляревський («Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку князю Олексію Борисовичу Куракіну», «Ода Сапфо»), Г. Кошиць-Квітницький («Ода, сочиненная на малороссийском наречии по случаю временного ополчения, 1807»), П. Данилевський («Ода малороссийского простолюдина»), К. Пузина («Малороссий-крестьянин», «Малороссийская ода на смерть святейшего князя Кутузова-Смоленского») та ін. У цих творах помітна тенденція до оновлення лексики оди, введення слів «низького стилю», бурлеску, гумористичних інтонацій. Таким шляхом пішов П. Гулак-Артемовський, переспівуючи оди Горація («До Пархома», 1823, 1832), Л. Боровисковський написав «Подражаніє Горацію» (1828). У західноукраїнській поезії до жанру оди зверталися О. Левицький – «Домоболіє», 1828; С. Лисинецький – «Воззріння страшилища» (повінь у Пешті), 1838; М. Лучкай травестував Овідія (1830) та ін. Риси громадянськості, урочистості, піднесеності властиві віршам Т. Шевченка, І. Франка. До жанру оди звернулися М. Рильський, М. Бажан, П. Тичина, Є. Маланюк, Б. Демків та ін. У наш час в оді філософські мотиви невіддільні від громадянських національних, загальнолюдських проблем. У філософсько-патетичних одах ризано просупає авторське ставлення до проблем світоглядних, вічності й безсмертя, життя і смерті. Часто «я» в оді зливається з «ми», використовуються реальні чи народнопісенні образи й символи. Розширився тематичний спектр оди, подолано неминучу для цього жанру ситуативність та риторичність, багатшою стала поетика.

*** Байка - Коротке, переважно вiршоване, алегоричне оповiдання, в якому закладено дидактичний змiст; один з рiзновидiв лiроепiчного жанру. Складається з оповiдної частини та виновку-повчання. У вчинках персонажiв байки – звiрiв, птахiв, рослин – вбачаються i висмiюються людськi вади. Засновником байки вважається легендарний еллiн Езоп (VI-V ст. до н.е.), iменем якого (езопiвською мовою) називають iнколи пiдтекст художнього твору. Його традицiю продовжив римлянин Федр (I ст. н.е.). Крiм античних джерел, байка зазнала впливу iндiйської «Панчататри» («П'ять книг», III ст. н.е.), живилася фольклорними сюжетами. Реформатором байки вважається французський байкар Ж. Лафонтен (XVII ст.), котрий порушив умовно-алегоричну традицiю жанру, надав йому виражальної гнучкостi та змiстової шляхетностi. Вершинних здобуткiв досягла байка у Росiї (I. Крилов).

Сучасна байка рiзниться вiд античної переважно вiршпваною формою, їй притаманна астрофiчна будова, рiзностопний ямб, що називається байковим вiршем (рiзновид вiльного вiрша), здебiльшого з парним римуванням. Жанр байки має свою традицiю в Українi. Вiн спостерiгається в «казаннях» Iоаникiя Галятовського, Антонiя Радивиловського, в поетиках Митрофана Довгалевського та Григорiя Кониського, у «Баснях харковських» Г. Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, Є. Гребiнкою, особливо Л. Глiбовим, з творчiстю якого пов'язується розвкiт жанру. До байки зверталися I. Франко, Б. Грiнченко, А. Косматенко, П. Глазовий та iн. Байка нинi зазнає певної еволюцiї. Крiм сюжетних байкiв з'являються байки-приповiдки («лiлiпути»), а також байки-епiграми, байки-жарти, байки-пародiї тощо.

*** Ідилія (грецьк. eìdýllìon – замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eìdos – образ; мовою олександрійських учених – поетичний твір) – одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий, твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (ІІІ ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» - переважно гекзаметрами. Його ліричний герой – представник пастушого простолюду – контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (ІІ ст. до н. е.), в Римі – Вергілій, Кальпурній (І ст. до н.е.), Немесіан (ІІІ ст. н.е.). В новоєпропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мотиви – безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів.

*** (Віршове) послання – різновид епістоли, віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб. Цей жанр, започаткований в античну добу (приміром, «Послання до Пізонів» Горація, де мовиться про принципи художньої творчості), поширився у всіх європейських літературах, а відтак і в українській («І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» Т. Шевченка або «Товаришам із тюрми» І. Франка, «Рибальське посланіє» М. Рильського і т.п.).

*** Поема (грецьк. poiema – твiр) – лiричний, епiчний, лiроепiчний твiр, переважно вiршований, у якому зображенi значнi подiї i яскравi характери. Назва поема загальна, у лiтературознавствi частiше мовиться про конкретний жанровий рiзновид поеми: лiро-епiчну, лiричну, епiчну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну i т.п. Виникла поема на основi давнiх i середньовiчних героїчних пiсень, сказань, епопей, що уславлювали визначнi iсторичнi подiї. Первiсна поема мала епiчний характер i нерiдко була тiсно повязана з мiфолгiчною творчiстю. Такими є «Iлiада» Гомера, «Енеїда» Вергiлiя, «Пiсня про Роланда», «Слово про Iгорiв похiд». В античну добу й середнi вiки поемой називали анонiмну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднiшня поема – i в першу чергу поема епiчна. Iнодi поемою називають великий прозовий роман, який, крiм гликого змiсту й широкого охоплення життєвих подiй, вiдзначається пафосом i лiризмом («Мертвi душi» М. Гоголя, «Поема про море» О. Довженка). Близькими до них є поеми, писанi прозою, якi виникли в добу романтизму (А. Бертран) i досягли свого розквiту в добу символiзму (Ш. Бодлер, А. Рембо). Як жанр, що розвивається на межi епосу, лiрики й драми, синтезуючи в собi їх характернi засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнiшою сьогоднi.

*** Роман (фр. roman – романський) – найбiльш поширений у XVIII-XX ст. епiчний жанровий рiзновид, мiсткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рiдше вiршований) епiчний твiр, у якому широко охопленi життєвi подiї, глибоко розкривається iсторiя формування характерiв багатьох персонажiв. Головними структурними елементами роману є розповiдь та творений нею уявний свiт у просторi й часi, населений персонажами, наповнений подiями, укладеними в сюжет. Крiм оповiдi (виклад вiд першої особи) або розповiдi (виклад вiд третьої особи), роман властива пряма мова персонажiв (у виглядi дiалогiв, монологiв), описи, авторськi вiдступи. Залежно вiд рiзновидиу роман, авторського стилю чи творчої манери письменника спiввiдношення мiж ними рiзноманiтнi – вiд переваги оповiдi (розповiдi), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, дiалогу чи монологу (внутрiшнього монологу у психологiчному романi, опису в документальному романi). Розповiдач у своїй класичнiй формi, сформованiй реалiстичним романом – авторитарний творець уявного свiту, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в мiцних, остаточних рамках своєї iнтерпретацiї та оцiнки. Роман XX ст. притаманний iнший тип розповiдача: розповiдач вступає у «дiалогiчнi стосуни з чужими свiдомостями»; iншi свiдомостi є рiвноправними щодо нього. В такого романа є своя традицiя – вiд Ф. Рабле, М. де Сервантеса, Х.-Я.-К. Грiммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологiчному романi «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. В українськiй лiтературi елементи дiалогiчностi, полiфонiї наявнi в «Перехресних стежках» I. Франка. Розповiдь визначає i сюжетну схему роману: вiд найпростiшої, епiзодичної, яку частiше спостерiгаємо в повiстi, оповiданнi, до складної, розгорненої, притаманної творовi з багатолiнiйним сюжетом. Якщо в романi XVIII-XIX ст. сюжет, як правило, вiдповiдає хронологiчному й логiчному розгоранню подiй, то у XX ст. вiн порушений причинно-часовою послiдовнiстю, бо автор змiщує хронологiчний i логiчний перебiг подiй. Пов'язанi iдейним задумом, сюжетом, персонажами, роман утворюють дилогiї, тетралогiї та цикли. Зародився роман у серединi XII ст. на хвилi прагнень ознайомити європейське суспiльство (передусiм французьке) з античними мiфами, творами античних авторiв. Так з'являються першi романi: «Роман про Олександра», «Роман про Фiви», «Роман про Трою», «Роман про Енея» - компiляцiї, переспiви античних творiв. Тодi роман називали розповiдний твiр, написаний котроюсь iз романських мов (не латинською). У серединi вiки виникають лицарськi романи (куртуазнi, а так цикл артурiвських романiв Кретьєна де Труа). В епоху Вiдродження з'являються пародiї на лицарський середньовiчний роман («Гаргантюа i Пантагрюель» Ф. Рабле) – роман з елементами реалiзму, у формi казки-сатири, запозиченої з фольклору; «Дон Кiхот» М. де Сервентеса – прообраз реалiстичного Р. Етапним для жанрового розвитку роману боло XVIII ст. Саме тодi, в епоху Просвiтництва, постали авантюрний роман («Iсторiя Жiль Блаза» А.-Р. Лесажа, сентиментальний роман («Сентиментальна подорож» Л. Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Г. Уолпола), а також роман з елементами сатири й пародiї («Мандри Гуллiвера» Дж. Свiфта, «Iсторiя пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Г. Фiлдiнга). Як головний жанр у XVIII ст. роман виступає насамперед в англiйськiй лiтературi. Класичних рис роман досягає у XIX ст. як реалiстичний роман, якому передують роман, писанi романтиками, - Й. В. Гете, В. Скоттом, В. Гюго, Жорж Санд. Романтики розвинули роман iсторичний («Айвенго», «Роб Рой» В. Скотта), стали з'єднувальною ланкою мiж романтичним i реалiстичним романом. Реалiстичний роман розвивають О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Дiккенс, О. Пушкiн, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Панас Мирний, Б. Прус та iн. Роман XX ст. – це рiзноманiтнi типи й рiзновиди роману, при формуваннi яких виразно спостерiгається змiшування жанрiв. Єдиної квалiфiкацiї рiзновидiв роман немає. Залежно вiд лiтературних епох, перiодiв, течiй, стилiв i теоретичних засад розрiзняють роман просвiтницький, середньовiчний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенцiалiстичний i т.п. За змiстом – соцiальний, сiмейно-побутовий, соцiально-побутовий, iсторичний, фiлософський, сатиричний, пригодницький, бiографiчний, науково-фантастичний та iн. За часом розгортання сюжету – iсторичний (зображуються минулi подiї), сучасний (зображується теперiшнi подiї), роман про майбутнє (зображуються передбаченi автором подiї, наприклад, у науково-фантастичному романi). За тематикою чи зображуваним середовищем – урбанiстичний роман, маринiстичний роман, часом їх вважають пiдвидами роману, класифiкованих за мiстовим принципом, (наприклад, автобiографiчний роман – рiзновид бiографiчного, роман на тему села – рiзновид соцiального, родинний роман – рiзновид сiмейно-побутового). В Українi роман з'явився пiзнiше, нiж в iнших країнах Європи, що було зумовлено культурно-полiтичною ситуацiєю, гострою цензурою, що переслiдувала все українське. Спочатку українськi романи писалися росiйською мовою (Г. Квiтка-Основ'яненко, Є. Гребiнка, П. Кулiш). Першим романом українською мовою є «Чорна рада» П. Кулiша (1846). Значно розвинув український реалiстичний роман Панас Мирний («Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», «Повiя»). Розвиток українського роману пов'язаний iз творчiстю українських письменникiв XX ст.: В. Винниченка, М. Хвильового, У. Самчука, Наталени Королевої, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Дрозда, В. Мiняйла, I. Чендея, Р. Iваничука, Р. Федорiва, Р. Горака та iн.

Роман автобiографiчний

Жанровий рiзновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а подiї, вмiщенi у фабулi, - достеменнi подiї з його життя. Як образ головного персонажа, так i його сюжет – це художня обробка фактiв, пережитих автором. Одним iз найдавнiших романiв автобiографiчних є «Сповiдь» Ж.-Ж. Руссо. Раман автобiографiчний не слiд ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарнiй прозi автора передовсiм цiкавить свiт, якиий вiн описує, а вiдтак – власна персона. У щоденнику немає розриву мiж часом написання i часом, про який iдеться в оповiдi. Як рiзновид роману бiографiчного, роман автобiографiчний бiльш концентровано й послiдовно втiлює авторськi погляди, суб'єктивно трактуючи подiї й факти життя. Елементи автобiографiзму простежуються в романах «Дума про тебе», «Гуси-лебедi летять» М. Стельмаха, «Чайка» Д. Бузька, «Волинь» У. Самчука та iн.

Роман бiографiчний

Жанровий рiзновид роману, в центрi опису якого життя певної iсторичної особи – вченого, полководця, письменника, митця, суспiсльного дiяча тощо. Роман бiографiчний спирається на документи, водночас значна роль у ньому вiдводиться художньому вимислу, який белетризує твiр, нерiдко заповнює прогалини у бiографiчних даних. Продуктивний жанр XX ст. Приклади роману бiографiчного – «Бiографiя Ф. Тютчева» I. Аксакова, «Величне та земне» Дж. Вейса, «Молодiсть короля Генрiха IV» Г. Манна, «Тарасовi шляхи» О. Iваненко, «Дочка Прометея» М. Олiйника, «Сторонець» Р. Андрiяшика, «Марiя Гаширцева» М. Слабошпицького та iн. Значна доля бiографiзму – в романi «Мертва зона» Є. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька.

Роман готичний, або роман жахiв

Роман, в якому зображено незвичнi ситуацiї, жахи пекла, страхiтливi жорстокостi, великi таємницi, що перетворюють людину на iграшку надприродних сил. Сформувався в Англiї наприкiнцi XVIII ст. Творцем роману готичного вважається Г. Уолпол, автор «Замку Отранто» (1765). Видатними авторами роману готичного XVIII ст. були А. Радклiф, М. Льюїс. Дiя в романi готичному вiдбувається найчастiше в середньовiчному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничостi. Iнодi картини страху в романi готичному мали звороний, комiчний ефект, але найчастiше зберiгали виховне, дидактичне призначення. Роман готичний вплинув на творчiсть видатних письменникiв першої половини XIX ст. – Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та iн., - сприяв формуванню нових жанрiв у романiстицi (сенсацiйного, фантастичного роману). Вiдновлюється в дещо змiненiй формi у лiтературi XX ст. Зокрема, в українськiй лiтературi – у формi химерного роману, з «химерами», «чортiвнею», «козацькими пригодами». Елементи химерного роману притаманнi творам О. Стороженка, М. Йогансена, I. Сенченка, О. Iльченка, В. Мiняйла, В. Дрозда, В. Яворiвського, П. Загребельного. Прикладом химерного роману є дилогiя В. Земляка «Лебедина зграя», «Зеленi млини».

Роман дететктивний, або кримiнальний (англ. detetcitvenovel, вiд detektive – слiдчий; нiм. Kriminalroman, вiд лат. criminalis – злочинний, той, що стусується вивчення злочинiв) – один iз видiв детективної лiтератури (iнодi видiляється як рiзновид пригодницького роману). Характерна ознака роману детективного – надзвичайна динамiчнiсть сюжету: подiї розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастiше це пошуки i встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумiннi вважаються роман детективний А. Конан-Дойля, В. Коллiнза, Агати Крiстi, Ж. Сiменона, Ф. Достоєвського. У другiй половинi XX ст. виник новий рiзновид роман детективний – т.зв. «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на пошуках злочинцы, а на його вчинках. Роман детективний сформувавшись у XIX ст., став одним iз найпопулярнiших серед рiзновидiв такої лiтератури. Український роман детектив представляють Ю.Дольд-Михайлик («I один у полi воїн»), В Кашин (Справедлiвiсть – моє ремесло»). Поєднання детективних елементiв з соцiально-побутовими, науково-фантастичними притаманне роману детективному О. Донченка, Ю. Смолича, М. Трублаїнi. За тематикою, стильовими ознаками, способом констуювання художнього свiту можна окреслити такi рiзновиди роману детективного: соцiальний, полiтичний, воєнний, гротескно-фантастичний, публiцистичний, психологiчний, гумористичний та iн.

Роман iсторичний

Побудований на iсторичному сюжетi, вiдтворює у художнiй формi якусь епоху, певний перiод iсторiї. В романi iсторичному iсторична правда поєднується з правдою художньою, iсотричний факт – з художнiм вимислом, справжнi iсторичнi особи – з особами вигаданими, вимисел умiщений в межi зображуваної епохи. Роман iсторичний започаткували твори про Олександра Македонського, Троянську вiйну з I ст. н.е., а також французськi псевдоiсторичнi романи XVII ст. У них iсторiя була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажiв, а iсторичнi факти нерiдко пiдмiнювалися фантастикою (звiдси назва «псевдоiсторичний роман»). Перший справжнiй роман iсторичний створив В. Скотт («Уеверлi», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентiн Дорвард»), котрий зумiв поєднати iсторичний факт з художнiм вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так i реалiстичними способами зображення. Цей тип дiстав назву «вальтерскоттiвський», справив великий вплив на розвиток роману iсторичного в європейських лiтературах. В епоху романтизму роману iсторичного став одним iз найбiльш поширених лiтературних жанрiв, що було викликано глибоким зацiкавленням iсторiософiєю. Для реалiстичного роману iсторичного XIX-XX ст. вiрнiсть iсторичнiй правдi не виключає звернення до злободенних проблем сучасностi. Через роман iсторичний нерiдко виконує певне iдеологiчне призначення. Iнодi iсторична епоха – лише тло для змалювання актуальних подiй. Для сучасного роману iсторичного характерне зближення з iншими рiзновидами роману – пригодницьким сенсацiйним, психологiчним та iн. Його мова, як правило, певною мiрою архаїзована. В українськiй лiтературi зразками роману iсторичного вважаються «Чорна рада» П. Кулiша, «Сагайдачний», «Корнiєнко» А. Чайковського, «Упирi» Ю. Опiльського, «Людолови» Зiнаїди Тулуб, «Гомонiла Україна» П. Панча, «Євпраксiя», «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча», «Пiд вiчним небом» Вас. Шевчука, «На полi смиренному» Вал. Шевчука, «Мальви», «Орда» Р. Iваничука, «Гнiв Перуна», «Золотi стремена» Раїси Iванченко, «Яса» Ю. Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богiв» I. Бiлика та iн.

Роман крутiйський (iсп. novelapicaresca, вiд picaro – шахрай, крутiй) – рiзновид епiчного жанру, одна з найдавнiших форм європейського роману. Виник в Iспанiї (анонiмна повiсть «Ласарильйо з Тормеса»). Роман крутiйський розповiдає про пригоди хвацького пройдисвiта, авантюриста – пiкаро, вихiдця з низiв або декласованого дворянства, який повнiстю iгнорує обов'язковi суспiльнi моральнi норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, «лицар випадку». Роман крутiйський виник iз культурно-iсторичної ситуацiї, коли Європа переповнилася бурлакуванням. Роман крутiйський став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями. У романi крутiйському вiдсутня складна композицiя, як правило, тут однолiнiйний сюжет, подiї розгортаються у хронологiчному порядку, оповiдь ведеться найчастiше вiд першої особи, що iмiтує форму автобiографiчних спогадiв героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбiльшого розквiту роман крутiйський досяг в Iспанiї у XVII ст. (Життєпис крутiя Гусмана де Альфагаре» М. Алеманi-де-Енеро, «Iсторiя життя пройди на iм'я Дон Паблос» Ф. Кеведо-i-Вiльєгаса, «Кульгавий бiс» Л. Велеса де Гевари). Активно проникає до Латинської Америки (Фернандес де Лiсардi та iн.), невдовзi вплинув на жанровий розвиток лiтератур iнших європейських країн. Його художнi прийоми використав Д. Дефо, Г. Фiлдiнг, Х.-Я.-К. Грiммельсгаузен, П. Скаррон, А.-Р. Лессаж, М. Гоголь та iн. Оскiльки герой роману крутiйського «мандрує» у своїх пригодах рiзними соцiальними середовищами, такий жанр допомагав письменникам створити загальну картину суспiльства, мiстив елементи критики й сатири. У XX ст. деякi художнi прийоми роману крутiйського використовують Т. Манн, Дж. Стейнбек та iн. В українськiй лiтературi мало виявлений.

Роман науково-фантастичний

Великий епiчний твiр, дiя в якому вiдбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властивi прогностичнi функцiї. Для роману науково-фантастичного характерна орiєнтацiя на високi досягнення наукової та технiчної думки; поряд iз фантастичними елементами у ньому мають мiсце науковi гiпотези, технiчна фантазiя, мисленнєве експериментування. Початки роману науково-фантастичного - XIX ст. (Ж. Верн). Найвищого розвитку досягає у XX ст. Порушує i складнi суспiльнi, соцiально-полiтичнi, фiлософськi, морально-етичнi проблеми (А. i Б. Стругацькi, Г. Уеллс, С. Лем, К. Чапек, Р. Бредберi, А. Кларк та iн.). Якщо у фантастичному романi фантастичним є насамперед художнiй простiр, то у романi науково-фантастичному – час. Український роман науково-фантастичний представляють В. Владко («Аргонавти всесвiту»), Д. Бузько («Кришталевий край»), О. Бердник («Чаша Амрiти») та iн.

Роман пригодницький (фр. romandaventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подiями й характеризується несподiваним їх поворотом, великою динамiкою розгортання. Для роману пригодницького характернi мотиви викрадення й переслiдування, атмосфера таємничостi й загадковостi, ситуацiї припущення й розгадування. Одними iз перших таких творiв були «морськi» романi Дж.-Ф. Купера й Ф. Марiєтта, iсторико-пригодницькi О. Дюма-батька, соцiально-пригодницькi Е. Сю. Роман пригодницький має типологiчнi подiбностi з романом фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Верн, О. Толстой), детективним i полiтичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколiо, Ю. Семенов). Рiзновидом роману пригодницького можно вважати роман сенсацiйний, у сюжетi якого є подiя або повiдомлення, що справляють сильне враження. Одним iз засновникiв українського роману пригодницького з елементом сенсацiї був Г. Лужницький, автор книг «Кiмната з одним входом» (1930), «Гало, гало, напад на банк» (1935) та iн. Типовим прикладом роману пригодницького вважаються «Прекраснi катастрофи» Ю. Смолича. Iнодi рiзновидом цього жанру вважають авантюрний роман. У своєму романi «Дверi в день» Гео Шкурупiй поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Роман соцiально-побутовий

Основний рiзновид реалiстичного роману. Утвердився у XIX ст. Для нього характерна iдеологiзацiя приватного життя, побуту персонажiв. Письменники-реалiсти, передовсiм французськi реалiсти Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, англiйськi Ч. Дiккенс i В. Теккерей – розсувають сжюетнi рамки й до особистiсного, приватного аспекту зображення долучають сцени i епiзоди, що охоплюють життя усього суспiльства та епохи. Роман соцiально-побутовий часто вiдтворює конфлiкт мiж людиною та суспiльством i в такий спосiб намагається розв'язати його або констатує неможливiсть усунення конфлiкту (I. Тургенєв, Л. Толстой, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та iн.). Це майстерно змальовано й у романi соцiально-побутовому XX ст. (Дж. Лондон, Г. Манн, Е.-М. Ремарк, Е. Хемiнгуей, А. Моравiа, Л. Арагон, М. Шолохов, Б. Прус, Я. Iвашкевич, К. Чапек, У. Самчук, М. Стельмах та iн.). Сьогоднiшнiй роман соцiально-побутовий здебiльшого набуває рис психологiчного роману («Сестри Рiчинськi» I. Вiльде).

Роман тенденцiйний

Рiзновид роману, в якому уявний свiт, витворений автором, пiдпорядкований певнiй iдеологiчнiй позицiї. Письменник вiдверто прагне пiдвести читачiв до заздалегiдь окрелених висновкiв, популяризує тi чи iншi полiтичнi переконання. Герої такого твору чiтко й виразно подiляються на «позитивних» i «негативних»; в уста героїв «позитивних», як правило, вкладаються полiтичнi «iстини», вони стають виразниками iдеологiчних чи полiтичних переконань автора. Роман тенденцiйний був типовим для радянської лiтератури (яскравi зразки – «День отца Сойки» С. Тудора, романи Ю. Смолича).

Роман у вiршах

Рiзновид змiшаного жанру, який поєднує багато плановiсть, епiчнi принципи розповiдi з суб'єктивнiстю, притаманною лiричним творам. Роман у вiршах став поширеним у XIX-XX ст. Мажують з ним драматична поема, вiршована повiсть. В Українi помiтне пожвавлення цього жанру спостерiгається у 60-70-тi ХХ ст. (хоча представлений вiн i у 30-50-тi: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардiєць» В. Сосюри, «Полiська трилогiя» О. Пiдсухи, «Молодiсть брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Лiни Костенко.

Роман фантастичний (грецьк. phantastike – здатнiсть, уявляти) – роман, сюжет якого грунтується на фантастицi, тобто уявний свiт якого не вiдповiдає наявному реальному свiту або прийнятому, усталеному поняттю можливого. Художнiй образ у романi фантастичному виходить за межi мiмезису, твориться шляхом моделювання письменником «нового» свiту, котрий живе за своїми законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних свiтiв – дiйсного та iрреального, фантастичного. Витоки цього жанру – у середньовiчному лицарському романi XIV-XV ст., котрий, у свою чергу, сягав глибин мiфотворчої народнопоетичної свiдомостi. Нерiдко до фантастики вдаються при створеннi реалiстичного, фiлософського, сатиричного та iн. романiв («Майстер i Маргарита» М. Булгакова, «Сто лiт самотностi» Г. Гарсiа Маркеса). Рiзновидом роману фантастичного є науково-фантастичний. В украiнськiй лiтературi ХХ ст. вiдновив свої традицiї фантастичний химерний роман («Самотнiй вовк» В. Дрозда), а також «умовно»-фантастичний, химерно-гротескний (трилогiя Є. Гуцала «Позичений чоловiк», «Приватне життя феномена», «Парад планет»).

Роман фiлософський

Великий епiчний твiр, в якому безпосередньо викладається свiтоглядна або етична позицiя автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвiтництва (Вольтер – «Кандiд, або Оптимiзм», «Простодушний», «Мiкромегас»; Д. Дiдро – «Жак-фаталiст та його господар»), виник з необхiдностi популяризацiї фiлософiї рацiоналiзму, сатиричного зображення суспiльних норм, законiв i полiтичних подiй. У ХХ ст. великого поширення набуває роман соцiально-фiлософський, де у концентрованому виглядi викладаються фiлософськi переконання письменника, його iсторична концепцiя, глобально осмислюється iсторична епоха. Класичними у такому жанрi є твори А. Франса «Боги жадають», «Сучасна iсторiя», «Таїс», «Острiв пiнгвiнiв», «На бiлому каменi». Елементи роману фiлософського притаманнi українськiй лiрико-фiлософськiй романiстицi (О. Гончар – «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; М. Стельмах – «Чотири броди», «Правда i кривда»), соцiально-полiтичним, утопiчним романам В. Винниченка: «Сонячна машина» (антиутопiя), «Нова заповiдь», «Вiчний iмпереатив». До цього жанрового рiзновиду звертаються случаснi письменники («Дiм на горi», «Три листки за вiкном» Вал. Шевчука та iн.).

Роман щоденник

Лiтературно-побутовий жанр, фiксацiя побаченої, почутої, внутрiшньо пережитої подiї, яка щойно сталася. Щоденник пишеться для себе i не розрахований на публiчне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебiльшого у монологiчнiй формi, хоча може бути й внутрiшньо дiалогiчна (полемiка iз самим собою, з уявним опонентом тощо). Цi ознаки особистого щоденника сприяли його поширенню у худочнiй лiтературi, особливо наприкiнцi XVIII ст., коли поглиблювався iнтерес до людської душi, що притаманне сентименталiзму («Сентиментальнi мандри» Л. Стерна). Певнi особливостi щоденника використовувались у пригодницькiй лiтературi, скажiмо, у Ж. Верна, фiлософських текстах («Щоденник знадника» С. К'єркегора) i т.п. В українськiй лiтературi вiдомi щоденники, котрi стали незамiнними iсторичними та духовними документами, написанi Т. Шевченком, О. Довженком, У. Самчуком та iн.

Другий тип літератури (чеська, словацька, болгарська, сербська, хорватська, словенська) сформувався в умовах іноземного гноблення, уповільненого културного розвитку й загального занепаду історичного життя. У результаті певні етапи й ланки художнього розвитку чи то пропускалися, чи занадто слабко виявлялися. Літературний процес позначався тут пережитками архаїчних традицій, поєднаних із новими віяннями, взяємопереплетенням, синкретизмом різностадіальних явищ (ренесансних рис, бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму). У літературах цього типу переважають «низькі» жанри народного походження, недиференційованість художніх структур, слабко риражено протистояння напрямів, значне місце належить проблемі літературної мови й мовної боротьби. Починаючи з середини ХVІІІ ст. і протягом значної частини ХІХ ст. ці літератури переживають епоху національного пробудження й відродження. Шлях, пройдений ними до утворення в другій половині ХІХ ст. національних літератур, пропонується вважати свого роду окремим літературним напрямом, головною ознакою якого є художня недиференційованість.

Водночас у країнах Центральної та Південно-Східної Європи не тільки можна виокремити два типи літератури, а й констатувати наявність багатьох спільних рис художнього розвитку, що визначаються подібністю суспільно-історичних і національно-культурних ситуацій. В умовах боротьби проти іноземного панування це відігравало консолідуючу роль у мілітературних зв'язках та сприяло їхній духовній близькості. Як правило, в цих країнах соціально-економічна й ідейно-культурна роль середніх класів була дуже слабкою, внаслідок чого провідну роль відігравало дворянство, яке стояло ближче до національних художніх традицій. Національне відродження, в яке вступили країни Центральної та Південно-Східної Європи під гаслами Просвітництва, характеризувалося тяжінням до національно-історичної тематики, внаслідок чого античність як складова формування нових літератур активно переосмислювалася в дусі власної культурної спадщини. Фольклорно-ренесансний елемент виступав головним їхнім формантом.

Народні художні традиції в переосмисленому вигляді входили й у бароко, й у класицизм, і в сентименталізм та романтизм, і в явища, позначені зародковими рисами реалізму. Особливу роль відігравала народна поезія, її проблематика, образне мислення, саме світосприйняття, що ставали знаряддям емасипації літератури та закріплення в ній національних традицій. Близькість літературного розвитку відбивалася й у характері співвідношення літературних напрямів і жанрів, у системі художніх течій і стилів. У більшості цих літератур у перших десятиріччях ХІХ століття не складаються або ж виникають із запізненням роман і трагедія; натомість зароджується національна драма, переважає соціально-побутова комедія, байка витісняє оду, розвиваються сатирично- й комедійно-пародійні форми та літературна пісня. Актуальною стає проблема утвердження в літературі народної мови.

Об'єктивна картина розвитку української літератури ХVІ – перших десятиріч ХІХ ст. демонструє типологічні риси як першого, так і другого типу літератури, що дає підставу вважати її явищем перехідного типу від другого до першого. Українська література виявляє свою близькість до літератур другого типу й у характері розвитку літературних напрямів і стилів. В Україні це був час, коли канонічні стилі давньої літератури, позначені високим рівнем знаковості образної структури, відішли в минуле, а новий тип творчості з його індивідуальним первнем тільки-но ще формувався.

Оновлення тематики й проблематики в українській літературі відбувалося великою мірою за збереження попередніх художніх традицій у галузі стилю й жанрових форм як царини формальної й тому автономнішої та стабільнішої щодо суспільно-історичного життя. Водночас розбіжність останнього в Україні з розвитком суспільно-історичного життя в інших європейських країнах, їхня різностадіальність не могли не вплинути не тільки на інтенсивність розвитку літературних напрямів і стилів, а й на сам їхній характер, домінування в них тих чи тих рис, які в інших літературах посідали інакше місце.

Особливості тривалого історичного життя в опосередкованих формах визначали зрештою в українській культурі й національну специфіку естетичного ставлення до дійсності, що, зокрема, чи не найпомітніше в переважанні художніх структур народного походження (як, до речі, у більшості літератур «некласичного» типу розвитку).

В умовах суспільно-історичного відставання в розвитку країн із «некласичним» типом літератури їхні контакти з літературами Заходу приводили до виникнення в них поліцентризму в розвитку напрямів і стилів. В українській літературі це виявилось у своєрідному їх синкретизмі, коли в літературному процесі й у творчості одного письменника паралельно чи в певній взаємодії співіснували явища, які на умовній схемі світового розвитку належали до різних літературних епох. Українська література перших десятиріч ХІХ ст. одночасно освоювала і класицизм, і сентименталізм, і романтизм апробувала початкові форми реалізму, переломлюючи все це крізь призму не тільки і не так своїх суспільно-історичних умов, як через магічний кристал національного художнього світобачення. Унаслідок з'являлися, по суті, нові ідейно-художні структури, які, маючи в собі головні типологічні риси загальноєвропейського розвитку, не повторювали «класичні» напрями й стилі, а збагачували загальноєвропейський літературний процес новими, оригінальними явищами.

Визначальними літературними напрямами й стилями, сформованими наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в усіх європейських літературах, в українській літературі були реалізм просвітницької ідейної орієнтації та романтизм.

*** Реалiзм(лат. realis - речовий, дiйсний) – один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст. Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Замiсть iнтуїтивно-почуттєвого свiтосприйняття на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом пiзнання людиною себе i навколишнього свiту, набуває аксiологiчного (iдеологiчного) звучання. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ. Визначальними для реалiзму були прагнення до об'єктивностi i безпосредньої достовiрностi вiдображення, послiдовне дотримання мiметичних принципiв (художнє вiдтворення життя «у формах самого життя»), переорiєнтацiя з минулого на сучаснiсть, конкретно-iсторичний пiдхiд до явищ дiйсностi i розумiння iсторiї як поступального розвитку (прогресу), правдивiсть у зображеннi деталей, вiра в гуманiстичнi iдеали, конфлiктнiсть (драматизацiя) як сюжетно-композицiйний спосiб формування художньої правди, превалювання прозових жанрiв у лiтературi (роман, повiсть) та iн. На формування реалiстичного свiтогляду мали вплив фiлософiя позитивiзму, розвиток пиродничих i суспiльних (економiка, соцiологiя, психологiя) наук та iн. Слово «реалiзм» вiдоме ще з середньовiчних часiв. У схоластичнiй фiлософiї реалiзмом називався напрям, який, на противагу номiналiзму, приписував абстрактним поняттям (унiверсалiям) реальне iснування. Наприкiнцi XVIII ст. поняттями «реалiзм», «реалiст» означується певний тип мислення i поведiнки (практичнiсть, тверезий глузд), вiдмiнний вiд типу «iдеалiста», мрiйника. З кiнця 20-х XIX ст. термiн «реалiзм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у лiтературi, на вiдмiну вiд «лiтератури iдей» (класицизм) та «лiтератури образiв» (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм набуває завдяки художниковi Ж.-Д.–Г. Курбе, який у передмовi до каталогу виставки своїх полотен пiд назвою «Реалiзм» (1855) обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями у збiрнику «Реалiзм» (1857) i журналi «Реалiзм» (1856-57). З цього часу поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.

У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiї i тлумачення реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи «античний реалiзм», «ренесансний реалiзм», «просвитницький реалiзм», «реалiзм XIX ст.», «реалiзм XX ст»; iншi пов'язують його виникнення з епохою Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi версiї «реалiзму без берегiв», «наївного реалiзму», «магiчного реалiзму», видiляють «етнографiчно-побутовий реалiзм», нацiональнi рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.

Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.

Звернення просвітницького реалізму до зображення життя «третього» й «четвертого» станів, орієнтація на простонародного читача виявилися несумісними з класичною ієрархією жанрів, де проста людина могла з'явитися тільки в низькій комедії. Позбавлені класицистичної ієрархії та канонічності жанри стають відкритими. Важливе місце належить так званим середнім жанрам, поштовх до розвитку яких дала епоха Відродження. Відображення буття в його цілісності, орієнтація на життєву правдивість, посилення пізнавальної функції літератури ставлять у просвітницькому реалізмі на перше місце жанри, що перебувають у сфері сущого. Культ аналітичного розуму, посилення ідеологічної функції за послаблення функції естетичної (перевага ідеї над образом) висувають у просвітницькому реалізмі на перше місце епічно-оповідний ряд жанрів, головним змістом яких є зображення людини й суспільства (середовища) як об'єктивної реальності у формах самого життя.

Настанова просвітницького реалізму на виховання (дидактизм) забезпечує в ньому чільне місце класичній трагедії, міщанській драмі, комедії та роману виховання. Зростає роль сатиричних жанрів. Публіцистичність і відкрита тенденційність у проведенні просвітницької ідеології породжують такі оперативні жанри, як листи-звернення та фейлетон.

Пріоритет раціоналістичного підходу не сприяв розвиткові ліричних жанрів. Просвітницький сенсуалізм слід розуміти не як перевагу в літературі ліричного стурменя, а тільки як адекватність сприйняття світу, його вірогідно-етнографічне відображення. Бідність жанрів лірики (в поезії переважає ліро-епіка) пояснюється ще й тим, що в просвітницькому реалізмі в центрі уваги були не індивідуальні характери та дослідження їхньої психології, а зображення долі людини, родових і станових її рис.

В українській літературі в перші десятиріччя ХІХ ст. жанровий синкретизм зовсім не був статичною сукупністю художніх форм. У системі жанрів виявлявся той саморух літературного процесу, який свідчив про опозицію до раціоналістичної ієрархії жанрів, про пошук найадекватніших форм художнього зображення національного життя.

Просвітницький реалізм призвів до активізації народних художніх форм, що беруть початок іще в ХVІ ст. Про тісний зв'язок із народною естетикою свідчить своєрідне схрещення віршової літературної байки з прислів'ям, приказкою, анекдотом, казкою; народні ліричні та ліро-епічні пісні й балади позначаються на композиції, структурі й поетиці драми, народні жартівливі пісні – на жанрі комедії та водевілю. Анекдот, народна новела, переказ, казка, притча нерідко стають основою малих прозових форм.

На перше місце в літературі виходять так звані низькі жанри класицизму, що в своєму існуванні зазнають великого впливу народнопоетичної стихії, - бурлескна поема, байка, народна соціально-побутова драма, комедія, народна повість та оповідання. Під впливом фольклору й бурлеску істотно змінюється такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на сатиричний чи гумористичний вірш; з'являється в ній і новий, не властивий класицизмові герой-селянин.

Особливе місце в системі жанрів просвітницького реалізму посідає байка, ідейно-естетична структура якої через розділення домінантної логічної ідеї та художньої форми, дидактично-виховне спрямування, живописність побутових реалій, яскраво виражений драматичний стрижень, критичну функцію та орієнтацію на масового читача найбільше відповідала просвітницьким настановам.

Широко застосовуючи відомі ще з античності фабульні схеми, сюжети й мотиви, досвід Лафонтена, Лессінга, російських, польських та інших авторів, звертаючись до народної поезії та живої дійсності, українські письменники протягом 10-30-х років ХІХ ст. витворюють й утверджують віршову байку нового, реалістичного типу, що розвивалася протягом усього століття.

Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, від «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору етнологічного, багатого на життєву конкретику.

Генетична близькість байки до світу селянина, до його вірувань і уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів'я чи приказки, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, приклад для поведінки.

У своїй сукупності просвітницька байка перших десятиріч ХІХ ст. дає досить повну й вірогідну картину суспільного життя, побутових відносин, звичаїв і моралі того часу, представляє цілу галерею станових типів, їхніх родових рис і навіть окремих характерів. Викривально-сатиричний пафос байкових творів, як правило, спрямовується на засудження соціальної несправедливості, викриття панської сваволі, паразитичного життя соціальних верхів суспільства, на критику неправого судочинства, хабарництва й крутійства суддів та різних утисків з боку державної адміністрації.

Пояснюючи вчинки людей та риси їхнього характеру безпосереднім впливом суспільного середовища й життєвих обставин, проникаючи в соціальну природу конфлікту, байка утверджувала позастанову цінність особистості, моральні принципи трудової людини, протиставляючи їх панській аморальності. Таким чином, байка стала одним із найоперативніших і найдійовіших жанрів просвітницького реалізму.

Тісний зв'язок української просвітницької байки з народною поезією спричинився до появи таких найпоширеніших її різновидів, як байка-казка та байка-приказка. У першій із них діють головним чином люди, а не тварини чи звірі. Вона відзначається розгорнутим сюжетом, детальним зображенням обставин дії, пейзажу. Мораль її окремо не формулюється, а випливає з самого твору. Байка-приказка відзначається лаконізмом; вона не має сюжетно-оповідної частини й обов'язково містить моральний висновок (нерідко для цього використовується прислів'я чи приказка).

Розрізняють ще й байку-новелу та байку-побрехеньку. Форму байкової оповіді цих типів набувають інколи й прозові оповідання, побудовані на народносміховому матералі. Однак, потрапляючи в орбіту просвітницького світобачення й естетики, народний гротеск, що став органічною складовою частиною байкової творчості, втрачає свою амбівалентну природу й набуває однопланової спрямованості (переважно як засіб викриття вад). Народнокомічне, що не знає однопланової алегорії, переростає в дидактику.

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.

Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.

Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»). Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».

Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей – аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»). З'являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.

У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з'являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.

Байка в українській поезії першої половини ХІХ ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів'я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).

Оскільки національне відродження в Україні почалося з народних низів, визначальна роль народної культури виявилась і в драматургії, де на перше місце виходять «низькі» жанри, які щедро приймають у себе фольклорну стихію, традиції інтермедії, вертепної драми, народної пісні, музики, танцю: соціально-побутова драма (різновид її – комічна опера), комедія, водевіль, етнографічно-побутова драма, що відображає народні обряди і звичаї. Для стилістики характерні синтез слова і дії, хорові й сольні співи, музика, танці, мелодраматичні ситуації. Перебуваючи під впливом фольклору та шкільного театру ХVІІІ ст., сценічне мистецтво загалом було зорієнотвано на демократичного читача.

Просвітницька драма як жанрово-видова система в українській літературі складається наприкінці 10-30-х років ХІХ ст., в чому вирішальну роль відіграла «Наталка Полтавка» І. Котляревського.

Під її впливом розвивалася вся українська драматургія першої половини ХІХ ст. Причина тут не тільки в популярності й життєвості сюжету, художній майстерності письменника та привабливості позитивних героїв, а й насамперед в ідейно-проблемній глибині конфлікту, що має не вузькоприватне, а суспільне значення.

За любовним конфліктом «Наталки Полтавки», загостреним проблемою соціальної нерівності, криється зрештою глибша і ширша проблема: несумісність природного (демократичного), а отже, в просвітницькому розумінні, тим самим і розумного підходу, яким керувалася старожитня Україна, з пансько-чиновницькими уявленнями про життєві цінності й мораль, що насаджувалися під вигладом «цивілізаційного» струменя кріпосницькою Росією.

Висунення у просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв'язках із світом у просторі й часі поставило на порядок денний питання про художню прозу, яка взагалі не входила до класицистичноі ієрархії жанрів.

*** Проза (лат. prosa, вiд prosaoratio – пряма, така, що вiльно розвивається й рухається, мова) – мовлення не органiзоване ритмiчно, не вритмоване; лiтературний твiр або сукупнiсть творiв, написаних невiршованою мовою. проза – один з двох основних типiв лiтературної творчостi. Поезiя i проза – глибоко своєрiднi сфери мистецтва, якi рорзiзняються i формою, i змiстом, i своїм мiсцем в iсторiї лiтератури. Донедавна прозою (на вiдмiну вiд поезiї) вважали усi нехудожнi словеснi твори; подiбний слововжиток спостерiгається навiть у XX ст. В українськiй лiтературi поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у пiсляшевченкiвський перiод. Художня проза у власному розумiннi цього слова – порiвняно пiзне явище, яке iнтенсивно формувалося ще з доби Вiдродження. У давнiй i середньовiчнiй лiтературi проза мала специфiчне призначення: у прозиi творились, як правило, лише напiвхудожнi, «змiшанi» твори прикладного характеру (iсторичнi хронiки, фiлософськi дiалоги, ораторськi твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комiчних жанрiв (фарси, деякi види сатири i т. iн.). Проза тих часiв – це так звана ритмiчна проза, яка своєю формою наближалася до вiрша, сприймалася як своєрiдне вiдгалуження поезiї. Наприклад, у києво-руськiй прозi наявна послiдовна ритмiчна органiзацiя: текст членувався на бiльш-менш рiвнi вiдтинки (колони), котрi часто завершувалися (чи причиналися) спiвзвучними дiєслiвними або iменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Вiдродження (в українськiй лiтературi значно пiзнiше) формується проза, а з доби Просвiтництва вона посiдає провiдну роль у лiтературi (роман, новела, повiсть).

Донинi не розв'язано питання про формальну органiзацiю художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю органiзацiєю проза не має принципових вiдмiнностей вiд повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпiдставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна i внутрiшньо закономiрна структура, яка принципово вiдрiзняється вiд вiршового ритму i при цьому усе ж виводить прозу за межi буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Хемiнгуей та iн.), вимагаючи вiд автора не меншої напруги i майстерностi, нiж вiрш. Художня своєрiднiсть прози не вичерпується принципами зовнiшньої органiзацiї мови. У прозi домiнують суттєво вiдмiннi способи та форми словесної образностi вiд таких, якими користається поезiя. Так, рiзнi види тропiв, якi здебiльшого мають велике значення для органiзацiї поетичного мовлення, у прозi посiдають куди менш помiтне мiсце. Якщо в поезiї джерелом «художньої енергiї» є взаємодiя, взаємовiдзеркалення словесних вимислiв, здiйснюване рiзними формами зiставлення слiв (порiвняння, метафора, метонiмiя i т. п.), то для прози найбiльш характерною є взаємодiя рiзних мовних планiв: мови автора, оповiдача, персонажiв. Через взаємовiддзеркалення цих мовних планiв зiдйснюється осмислення i оцiнка зображуваного. Художньо-словесна тканина у прозi (порiвняно з поезiєю) постає бiльш «прозорою», що, здавалось би, вiдтворює певну життєву реальнiсть безпосередньо. Разом з тим постiйно вiдчутна образна сила митця, майстернiсть володiнням словом, згармонiйована точнiсть i яснiсть мовних планiв. Значно бiльшу роль у прозi вiдiграє сюжет, послiдовний розвиток дiї; предметнiшими i бiльш визначеними є характери та обставини.

На відміну від літератур «класичного» типу розвитку художня проза в новій українській літературі формується після появи драматургії, що, з одного боку, зумовлюється живучістю розвинутих традицій драми та комедії у старій літературі, на яких виростала нова драматургія, та відсутністю в ній власне художньої прози, а з іншого – слабкою структурованістю самого українського суспільства.

*** Драма (грецьк. drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення. Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своїй працi «Поетика» розробив теорiю трагедiї, визначення якої як наслiдування важливої i завершеної дiї, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi поради, якi давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») мiстили вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника (єднiсть дiї, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи класицизму зазнали ревiзiї в добу Просвiтництва: вiдбулася демократизацiя драми та її мови. На початку XIX ст. оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценiчної дiї у мистецтво художнього слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелiвська» , або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажiв через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами – зав'язкою, розвитком дiї, кульмiнацiєю та розв'язкою. У нiй зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно обмеженому просторi. Генетичнi витоки такої драми криються у творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, О. Островський, I. Карпенко-Карий, I. Франко). Iснує вона й у сучаснiй драматургiї. Iншим жанровим типом є «неаристотелiвська» або «вiдкрита» драма. В її основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродової дифузiї. Це характерно як для драматургiї минулого (театри Кабукi i Но у Японiї, музична драма в Китаї, «Обiтниця Яугандхараяти» в Iндiї, «Перси» Есхiла у Грецiї) так i для сучасної драматичної творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними їй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричної драми – внутрiшнiй свiт героїв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiї умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв'язки («Чарiвний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесi Україники, «Соловейко-Сольвейг» I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твори подiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiї, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiї та iн.

Драма як жанр

П'єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Герої – переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити їх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Її зародження можна помiтити в драматургiї античностi («Iон» Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували її специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро – «Позашлюбний син», «Батько родини; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессiнг – «Мiс Сара Сампсон», «Емiлiя Галоттi»). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, герої iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оќейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов'язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українськiй лiтературi драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» I. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонiм не розкрито), «Чари» К. Тополi, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Iвана» С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльної драми, вертепу, притаманнi українськiй драматургiї попередньої доби, а з iншого – враховано досвiд захiдноєвропейської драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi. Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерiвна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiїв драми, з'являються твори з життя iнтелiгенцiї, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зiйде...» М. Кропивницького, «Житейське море» I. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» I. Франка, «Нахмарило» Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах («Кассандра» Лесi Українки). Саме в творчостi Лесi Українки чи не вперше в українськiй драматургiї сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-полiтичнi проблеми засобами психологiчної драми («Молода кров», «Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь»). Найвидатнiшим представником українського ренесансу у драмi став М. Кулiш («Зона», «Патетична соната», «Вiчний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.

Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.

*** Повiсть

Епiчний прозовий твiр (рiдше вiршований), який характеризується однолiнiйним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ i глибиною їх розкриття займає промiжне мiсце мiж романом та оповiданням. Крiм обсягу, пейзаж рiзниться вiд оповiдання розгорнутiшим сюжетом, бiльшою кiлькiстю другорядних персонажiв, повнiшою та глибшою їх характеристикою, наявнiстю описiв. Розмежування повiстi та роману менш виразне. Схожi вони за предметом зображення (життєвi буднi чи вагомi, iсторичнi подiї), засобами зображення, розкриттям характерiв. Але повiсть охоплює менше коло проблем, коротший перiод iз життя героя. Якщо в романi акцент робиться на розгортаннi сюжету й розширеннi кола проблем, то в повiстi сюжет бiльш статичний: акцентується на глибшому аналiзi одного чи кiлькох конфiлктiв, на описах. Як i в романi та оповiданнi, велику роль у повiстi вiдiграє голос автора або розповiдача. У самостiйний вид епосу повiсть вiдмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руськiй лiтерарутi повiстю називали будь-яку об'єктивiзовану розповiдь про життєвi та iсторичнi подiї, вона була близькою до лiтопису («Повiсть минулих лiт»), апокрифiв («Повiсть про Варлаама i Йоасафа»). Початки української повiстi – у перекладах «Олександрiї» i повiстей про Трою, якi через болгарський варiант грецької хронiки Малали перейшли до києво-руських «Хронографiв». У XV ст. з'являється велика кiлькiсть перекладних латинських духовних i свiтських повiстей, якi через Бiлорусь, найчастiше в польському або чеському варiантi, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакцiя «Олександрiї», «Про Трiстана»). Появi повiстi в українськiй лiтературi сприяло засвоєння нею у перiод бароко в першу чергу захiдноєвропейських духовних, рiдше – авантюрних i демонологiчних повiстей. Перша українська повiсть, писана українською мовою, - «Маруся» Г. Квiтки-Основ'яненка (1833).

*** Оповiдання

Невеликий прозовий твiр, сюжет якого заснований на певному (рiдко кiлькох) епiзодi з життя одного (iнодi кiлькох) персонажа. Невеликi розмiри оповiдання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолiнiйного, чiткого за побудовою сюжету. Характери показанi здебiльшого у сформованому виглядi. Описiв мало, вони стислi, лаконiчнi. Важливу роль вiдiграє художня деталь (деталь побуту, психологiчна деталь та iн.). Оповiдання дуже близьке до новели. Iнодi новелу вважають рiзновидом оповiдання. Вiдрiзняється оповiдання вiд новели бiльш виразною композицiєю, наявнiстю описiв, роздумiв, вiдступiв. Конфлiкт в оповiданнi, якщо є, то не такий гострий, як у новелi. Розповiдь в оповiданнi часто ведеться вiд особи оповiдача. Генеза оповiдання – в сагах, нарисах, оповiдних творах античної iсторiографiї, хронiках, легендах. Як самостiйний жанр оповiдання оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогоднi – це продуктивний жанр художньої лiтератури.

Засновником і фундатором української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, судилося виступити Г. Квітці-Основ'яненку.

Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ'яненка справила ідея народності літератури. Започаткована новою українською літературою тенденція протиставлення морально-етичних принципів трудового народу моралі панства набуває у творчості Квітки-Основ'яненка (за всіх його хитань і спроб знайти ідеал у дворянському середовищі) характеру ідейно-художньої закономірності.

Як і в багатьох просвітників, у Квітки ставлення до народу, його звичаїв і культури не було однозначним. Однак у засаді уявлення про історичне й сучасне життя народу з усім комплексом його культурних явищ, долаючи негативне ставлення до простонародної неосвіченості, забобонності й грубості, розвиваються через захоплення природною безпосередністю, наївністю й поетичною красою усної поезії як позитивне знання, що сприяло розумінню тогочасного життя народних мас у гуманістично-демократичному дусі. Пізнання народного життя, естетичне освоєння фольклору як одного з формантів нової української літератури, з одного боку, сприяло загальній «реабілітації» народних мас, а з іншого – прискорило відхід від класицизму до формування рис просвітницького реалізму, від класицистичного конфлікту між особистими інтересами та обов'язком, людиною й долею – до співвіднесення людини й суспільства, до концепції розумного суспільного влаштування, що спирається на природний стан людини як норму. Ця переорієнтація не лише базувалася на ідеї природної рівності людей, а й ставила в центр уваги звичайну «маленьку» людину, відкривала самоцінність особистості та шлях у художній творчості до створення індивідуальних характерів. Змінюються у зв'язку з цим і стиль та характер пафосу в творах Квітки-Основ'яненка – від класицистичної сатири до бурлеску, народного гротеску та сентиментальної розчуленості й ідеалізації позтивного героя як уособлення властивостей «природної» людини.

Стильова орієнтація повістей на емоційний вплив, на співпереживання читача не тільки потребувала нового образного слова, а й вели до заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного аналізу, спроб показати особистість ізсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, почуттях, настроях), а зрештою й до окреслення індивідуального образу-характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості великої епічної форми, письменник робить тут помітний крок порівняно зі своїми попередниками в новій українській літератури.

Літературне Просвітництво в Україні не обмежується першою половиною ХІХ ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітницький реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця ХІХ ст. Живиться він переважно народницьким спрямуванням літератури, коли письменники підпорядковують її просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції, що неминуче в художній структурі твору приводить до примату логічної ідеї.

Бурлескнi вiрши i комедiя в Українi

В чому причина величезного успiху української «Енеїди» в сучасникiв i невмирущостi її у вiках? Це питання важливо з'ясувати в зв'язку з такими обставинами. «Енеїда» Котляревського – бурлескний твiр, травестiйна поема. Твори цього жанру взагалi належать до побiчної лiнiї в лiтературах рiзних народiв, не визначають головного шляху в розвитку їх (лiтератур). А мiж тим «Енеїда» Котляревського мала великий вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст., створила досить сильну й тривалу бурлескну традицiю. Завдяки впливу «Енеїди» бурлеск вирiс у найсильнiшу стильову течiю в українськiй лiтератури перших десятирiч XIX ст.

Бурлеск (вiд iталiйського burla – жарт) на час створення української «Енеїди» був явищем далеко не новим у лiтературi. Ще в добу Ренесансу з'явилися твори, в яких у жартiвливому, «зниженому» тонi розповiдалось про поважнi подiї, явища й осiб, якi ранiше були предметом «високої поезiї». Широкого розвитку набув бурлеск у XVII-XVIII ст.ст., коли було написано чимало комiчних поем, якi становили жартiвливу переробку того чи iншого вiдомого зразка «високої» поезiї. Такi поеми називають також травестiйними. В них певнi поважнi або й величнi герої виступають як би «переодягненими» в невiдповiдне вбрання, дiють у комiчних ситуацiях, роблять вчинки, якi викликають смiх, отже, змальовуються в «зниженому» виглядi. Особливо «повезло» щодо бурлескних переробок «Енеїди» Вергiлiя (вже в XVII ст. з'явилися переробки її iталiйською мовою – Лаллi, французьскою – Скаррона, в XVIII ст. нiмецькою мовою – Блюмауера, росiйською – Осипова та iн.).

*** Травестiя (iтал. travestire – перевдягати) – рiзновид жартiвливої, бурлескної поезiї, коли твiр iз серйозним чи героїчним змiстом та вiдповiдною формою переробляється, «перелицьовується» у твiр комiчного характеру з використанням панiбратських, жаргонних зворотiв. Першим явищем травестiї вважається «Батрахомiомахiя» - травестiя на «Iлiаду» Гомера, здiйснена в античну добу Пiгретом. Травестiя як жанр з'явилася в Iталiї (XVII ст.). Найвiдомiший майстер цiєї форми – французський поет П. Скаррон, автор поеми «Вергiлiй навиворiт». Зверталися до травестiї i в росiйськiй лiтературi: В. Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М. Осипов, «Вергiлiєва Енеїда, вивернута навспак». Найоригiнальнiший варiант тревестiї, що став подiєю не лише українського письменства, була «Енеїда» I. Котляревського, який взяв iз поеми Вергiлiя лише сюжетний стрижень та iмена персонажiв, перевдягнувши в українськi строї та переселивши їх в нацiональне середовище XVIII ст. Твори такого гатунку називаються «iрої-комiчною поемою». Однак травестiя не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повiстю, як-от «Рекреацiї» Ю. Андруховича. Травестiя вiдмiнна вiд пародiї, в котрiй сатиричний змiст зберiгає серйозну форму, витриману в манерi пародiйованого твору.

Дещо iншим шляхом iшов розвиток бурлеска в українськiй лiтературi XVIII ст. Тут мали значне поширення бурлескнi вiршi. Це були, по-перше, пародiї на твори релiгiйного характеру (пародiйнi iрмоси, тропарi, кондаки, гумористичнi величання вареникiв-мученикiв, горiлицi-мученицi, пародiї колядок, молитов тощо). Другою поширеною на Українi формою бурлеска були жартiвливi твори, здебiльшого на релiгiйнi теми (зокрема рiздвянi i великоднi вiршi, якi давали жартiвливу обробку вiдомих християнських легенд), рiдше на побутовi теми. Українськi автори переносили дiю в побутову обстановку старого українського села, переодягали бiблiйнi персонажi i християнських святих у своїх землякiв. Релiгiйнi мотиви й сюжети, подаючись у зниженому тонi з виразними ознаками мiсцевого українського побуту, ставали предметом веселої розваги. Складачами й поширювачами бурлескних вiршiв на Українi були, головним чином, «мандрiвнi дяки» та школярi (студенти Киiвської академiї та рiзних колегiумiв).

Не можна забувати про одну обставину, на яку недостатньо зважали лiтературознавцi, пишучи про давнiй український бурлеск. Українськi бурлескнi вiршi були в обiгу не тiльки в XVIII ст., а й пiзнiше i не тiльки серед «мандрiвних дякiв», а чимало їх прийшло в народ i стало народними пiснями. Про це свiдчить той факт, що немало їх збереглося не тiльки в старовинних рукописах i було записано в рiзних варiантах уже в XIX i навiть у XX ст. Це показує, що давнiй український бурлеск органiчно зв'язаний з фольклором – з жартiвливими пiснями, гумористичними оповiданнями, анекдотами, пародиями на думи тощо.

У сатиричному планi поет змалював у нiй українських панiв i чиновникiв того часу в образах богiв i царiв. Олiмпiйськi боги в поемi, за виразом Зевса, «на сутяжникiв похожi i радi мордувать людей». Котляревський показав їх життя в таких характерних для бюрократичного свiту проявах, як хабарництво, знущання над людьми, система здирства, корупцiї, iнтриги, безперервнi бенкети тощо. З першого епiзоду поеми, в якому розповiдається про те, як бог вiтрiв Еол за хабара викликав бурю на морi, висмiюються вiдносити мiж людьми i богами, вершителями людської долi. Як основа цих вiдносин показанi свавiлля, хабарництво, iнтриги. Олiмп нагадує тогочасну бюрократичну канцелярiю, де возсiдають боги на чолi з самодуром i п'яницею Зевсом, де Юнона i Венера плетуть нескiнченнi iнтриги. «Драпiчка» Нептун, ласий до хабарiв Еол, бог пiдземного царства Плутон нагадують свавiльних сатрапiв i здирщикiв.

Описуючи взаємовiдносини мiж людьми й богами, автор не тiльки пародиює мiфологiчнi уявлення, а й осмiює тогочаснi суспiльнi вiдносини. I тут бурлеск набирає сатиричного звучання.

Сатиричне забарвлення мають i тi епiзоди поеми, в яких даються картини життя Дiдони, Латина, Евандра, Ацеста та їх близьких. У цих образах Котляревський змалював життя українського помiсного панства кiнця XVIII – початку XIX ст. Головним змiстом їх життя є непробудне пияцтво, обжерливiсть, сварки, iнтриги i т.д.

Бурлеск, дiйсно, є не головною, а побiчною лiнiєю в розвитку реалiстичного мистецтва. В травестiї, справдi, на перший план виступає розважальне начало, прагнення посмiшити читачiв.

Така традицiя цього жанру, але, як уже зазначалось, чимало представникiв бурлеска спрямовували свiй смiх на заперечення певних явищ життя. Сатиричне зображення дiйсностi не є чимсь неприродним i зовсiм не властивим для бурлескних творiв. I поява сатиричних елементiв в «Енеїдi» Котляревського була явищем цiлком природним i закономiрним. А те, що поет вiдгукнувся в своїй поемi на важливi проблеми сучасностi, зумовлене було його передовим свiтоглядом, його близкiстю багато в чому до народних мас. «Енеїда» звичайно, не є твором чисто сатиричним, сатиричне зображення дiйсностi поєднуєтсья в нiй з просто розважальними епiзодами, образами, способами вислову, але не можна не бачити, що Котяревський у бiльшiй мiрi, нiж iншi представники бурлеска, змальовує реалiстичнi картини життя i бiльше вносить елементiв сатири в свiй твiр.

На вiдмiну вiд iнших травестiйних творiв «Енеїда» дає широку галерею типових образiв тогочасного панства, чиновництва, козацтва в характерних для них життєвих виявах, у характерних вчинках, звичаях, взаємовiдносинах. Поет показує їх поведiнку в певних суспiльних умовах, отже, по сутi як соцiально обумовлену. Звичайно ступiнь художнiх узагальнень в усiх цих образах ще не той, який становлять образи майстрiв критичного реалiзму в лiтературi наступних десятирiч, проте це не дає пiдстав взагалi заперечувати їх типовiсть. Поема Котляревського є важливим кроком у типiзованому зображеннi дiйсностi, незважаючи на недостаню iндивiдуалiзацiю ряду персонажiв, а також на наявнiсть елементiв емпiризму в змалюваннi деяких дiйових осiб (Еней, Венера). Українська «Енеїда» стала значним досягненням у розвитку реалiстичного мистецтва, в той час як в iнших травестiйних поемах виявлялись лише реалiстичнi тенденцiї.

В бурлескних творах взагалi осмiюються якiсь явища життя. Смiх у лiтературному творi є виявленням ставлення автора до зображуваних явищ i людей, виявленням його естетичних оцiнок. Смiх звичайно мiстить заперечення певних форм життя, певних рис поведiнки i взаємовiдносин людей. Джерелом його звичайно, як давно спостерегли дослiдники, є якась невiдповiднiсть, наприклад, мiж змiстом i формою, метою i засобами її досягнення, суттю явища i зовнiшнiм його образом i т.д. Комiчне породжується, насамперед, суперечностями суспiльного характеру. В творах лiтаратури i мистецтва дуже часто пiддаються осмiюванню явища старого, вiдживаючого. I це має об'єктивну пiдставу, вiдбиває певну об'єктивну закономiрнiсть iсторичного розвитку.

Особливо заслуговує уваги те, що в багатьох випадках бурлеск української «Енеїди» переростає в сатиру. В сатиричному планi, головним чином, виведено образи олiмпiйських обгiв i царiв у їх взаємовiдносинах мiж собою та з людьми. В цих образах, як уже зазначалось, поет викриває бюрократiв i помiщникiв як самодурiв, хабарникiв, iнтриганiв i т.д. Найбiльше вiдзначаються викривальним тоном картини пекла й раю в третiй частинi поеми. Тут смiх автора – переважно картаючий, спрямований проти верхiвки тогочасного суспiльства.

«Енеїда» Котляревського мала значний вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст. Великий успiх її сприяв тому, що чимало українських поетiв цього перiоду стали писати в бурлескному дусi. Створилася нова булескна традицiя (порiвняно з бурлеском у лiтературi XVIII ст.). Оскiльки бурлескний стиль на певний час запанував в українськiй лiтературi, ця традицiя розвивалася в рiзних напрямах.

Розвиток бурлескного стилю набрав широкого розмаху в українськiй лiтературi першої половини XIX ст., i в зв'язку з цим уже в 30-х роках розгорнулась боротьба проти продовження традицiй бурлеска. На цей час у лiтературах iнших народiв художне вiдображення життя ступило далеко вперед, лiтература давала широкi й рiзноманiтнi картини дiйсностi, розвивалась у рiзних напрямах, багатьох жанрах. Молодi українськi письменники прягнуть зламати традицiї бурлескного стилю i в своїх творах iдуть iншими шляхами, керуються новими естетичними традицiями.

Але елементи бурлеска i пiзнiше творчо використовуються навiть великими письменниками в окремих випадках у сатиричних творах. Так, в окремих мiсцях творiв Т. Шевченка (нпр. в описi царського палацу в поемi «Сон», вступ до поеми «Старенька сестро Аполлона») є елементи бурлескного стилю. Є вони i в сатиричних поемах I. Франка («Ботокуди», «Дума про Маледикта Плосколоба», «Дума про Наума Безумовича»).

Iван Петрович Котляревський (1769-1838) і його школа

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовраження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів, пов'язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магистрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Діставши початкову освіту в місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві. До курсу її навчання входили російська й латинська мови та літератури (згодом і французська мова), поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчення поетики й риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури – Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

1789 року, не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім'ях Полтавщини.

Від 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806-1807 рр. брав участь у російсько-турецькій війні). 1798 р. з'являютсья друком перші три частини його поеми «Енеїда». На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. 1812 р. І. Котляревський за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеноном; у 1813-1814 рр. він виконує окремі доручення губернатора в Дрездені й Петербурзі. 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі «Любов до істини», яку заснував у Полтаві член декабристського «Союзу порятунку», управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М. Г. Рєпніна М. М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а 1821 р. – почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей.

У 1818-1821 роках Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він доклав чимало зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п'єс, здійснював велику організаторську роботу. У 1818-1821 рр. написано п'єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». На початку 20-х років ім'я Котляревського як українського письменника й громадсько-культурного діяча, вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії.

Обіймаючи у 1827-1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нуженному чолобитникові. 1835 р. Котляревський залишив службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.

Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» видано без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Папури за участі Й. К. Каменецького. 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, що їх підготував до друку автор. Повністю «Енеїду» видано в Харкові 1842 р.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності й відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї та побут, власний погляд на зображувані події. Він закликає собі на допомогу нову музу – «веселу, гарну, молодую». Дотримується правди в змалюванні історичного життя та національних звичаїв Котляревський і в «Наталці Полтавці».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітників одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїди», і в п'єсах письменника об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюютъ богатиську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу та вірність обов'язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, - представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки надає своїй травестії нового змісту, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного взаємозв'язку з дійсністю. Створену за класичними нормами й принципами героїко-комічну простонародну «казку» (як він сам називав поему), розраховну на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що постали на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний оптимізм, енергію й витривалість народу.

«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і засоби класицизму та просвітницького реалізму.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу части Гетьманщини. У піднесенно-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину, - Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави.

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично залишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперетивові «общого добра». Тому й сам Еней, і троянці не так поспішають з виконанням волі богів і фатуму, як в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставлено світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденційної місії Енея, а є спонтанним виявом історично вихованого їхнього бойового завзяття, природної «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу за часів Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення «Енеїди» - побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій виявляється соціальна структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у стабільніших, ніж капіталістичні феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегрувальному аспекті.

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою завдяки традиції, Котляревський помітно абстрагується від соціальної структури тогочасного українського суспільства.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей, у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і не відкидало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх – це сфера існування тієї людської свободи й суспільної рівності, якої пригнічені силами природи й соціальною нерівністю люди не могли мати в реальному повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародя на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками), панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітників. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства – від панів до слуг.

«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях – не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях.

Як і в більшості справжніх майстрів художнього слова, в Котляревського простежується ідейно-художня єдність спадщини. Це повною мірою стосується і його бурлескно-жартівливої оди «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку – князю Олексію Борисовичу Куракіну» (написана 1804 р., опублікована 1849 р.). Маючи в собі риси традиційної класицистичної оди (тематичний зміст, настанова на вивищення об'єкта, десятирядкова строфа, розташування рим, розмір), «Пісня» - типовий для української літератури ХVІІІ-ХІХ ст. бурлескний твір, що з одного боку, позначений просвітницьким піднесенням до ідеалу служіння особистості «общому добру», а з іншого – є своєрідною пародією на «високий» класицистичний «штиль», де «високу» тему трактовано, як і в «Енеїді», в простонародному дусі. Водночас ця жартівлива ода, в якій надію на соціальну справедливість пов'язано з додержанням чинних законів, не піднімається до тієї художньої пластики й афористичності поетичного слова, що характерні для «Енеїди».

Одним із прикладів того, що інтерес Котляревського до античної поезії був не випадковий, а закономірний і художньо продуктивний, може слугувати його переклад (з вільного фанцузького перекладу Н. Буало) вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Звернення Котляревського до Сапфо було не простою даниною літературній традиції; воно значною мірою пов'язане з появою в українській літературі преромантичних і романтичних віянь. Подібно до Сапфо, яка в своїй любовній ліриці використовувала фольклорні мотиви дівочих пісень, І. Котляревський у «Наталці Полтавці» на основі народнопоетичної традиції створює ряд оригінальних ліричних пісень, що мають у собі риси преромантичної свідомості.

Започаткувавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником нових, просвітницьких ідей.

На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

Замість основного класицистичного конфлікту – між людиною і суспільством – у драматургії Котляревського з'являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму «Наталка Полтавка» слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітницької міщанської драми. П'єси Котляревського великою мірою були пов'язані з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями ХVІІІ ст., з російською комічною оперою ХVІІІ ст. та фольклорно-пісенною стихією, так широко предствленою в цих творах. Провідною ідеєю в «Наталці Полтавці» та водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. У п'єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Живе народне слово в ХVІ-ХVІІІ ст. вже було представлене в творах українського письменства, але Котляревський перший показав невируще багатство розмовної мови.

Незаперечна його роль у наближенні письменства до народу, у приверненні уваги до художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики персонажів. Він увів у літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послуговувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його.

Творічість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ із його неповторним комплексом історичної, соціальної та морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Виступаючи важливим чинником розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення й народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення – народу, а відтак – і до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється в прагненні особистості до свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу й самої мети художньої творчості з життєвими інтересами народних мас.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого головним чином народною масою («Енеїда»), центральним об'єктом літератури сприяло переходу народного з царини низького й потворного у сферу ідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, до переходу від ідейно-художньої обробки традиційних літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння самої концепції буття й людини як явища історично змінюваного, до вдосконалення поетичної мови, зростання активного творчого первня в літературі.

Як письменник Котляревський пройшов шлях від літературного освоєння народного гротеску, що виступає у нього в усій багатогранності ідейно-естетичних функцій, від поетики бурлеску до просвітницького реалізму та преромантизму. Його відхід від прямолінійної художньої умовності в зображенні пресонажів, від символіки й алегоризму попередньої літературної традиції, поява в його творах усупереч класицистичній нормативності вільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» - важливий крок уперед в історії життя літературного образу на шляху творення індивідуальних характерів. Його естетичні уроки дали могутній поштовх розвитку нової української літератури.

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865)

Кiнець XVIII – початок XIX ст. ознаменованi важливими процесами в суспiльно-полiтичному i культурному життi українського народу. Це був перiод дальшого розкладу феодальних вiдносин та iнтенсивного розвитку капiтализму. З цим перiодом пов'язана значна активiзацiя полiтичного життя серед всiх народiв царської Росiї, посилення опозицiйних настроїв у рiзних верствах населення країни, що знайшло свiй вияв у революцiйному виступi декабристiв, у спалахах селянських повстань, полiтичних заворушеннях серед солдат i студентства. Самодержавний уряд жорстоко переслiдував визвольнi полiтичнi, соцiальнi й нацiональнi боротьби в країнi, як правило, змiнювалось смугою гнiтючої реакцiї. В цих соцiальних i полiтичних умовах вiдбувалося формування української нацiї i її самобутньої нацiональної культури.

Першi три десятилiття XIX ст. висунули перед молодою українською лiтературою багато складних проблем, починаючи з вiдтоювання прав на розвиток лiтератури рiдною мовою i кiнчаючи визначенням характеру i шляхiв її розвитку. Необхiдно було переборювати не лише самодержавнi утиски i переслiдування, а й скептичне ставлення шовiнiстичних кiл до самої можливостi створення лiтератури українською мовою. Серед тих, хто слiдом за Котляревським утверджував українську мову як мову самобутньої нацiональної культури, хто закладав основи нової української лiтератури, почесне мiсце належить Петру Гулаку-Артемовському.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 сiчня 1790 р. в Городищi на Київщинi в сiм'ї священика. Одинадцяти рокiв вступив до Київської академiї – єдиного тодi на Українi навчального закладу, учнi якого отримували не лише середню, а й вищу освiту. Не закiнчивши повного курсу навчання, вiн кiлька рокiв займався педагогiчною роботою: викладав у приватному пансiонi в Бердичевi, пiзнiше працював домашнiм учителем в сiм'ях польських помiщикiв.

У 1817 р. Гулак-Артемовський стає студентом Харкiвського унiверситету, а вже наступного року починає багаторiчну педагогiчну дiяльнiсть в унiверситетi спочатку викладачем польскої мови, з 1825 р. – екстраординарним, а пiсля захисту дисертацiї в 1828 р. ординарним професором iсторiї, в 1838 р. деканом словесного факультету, а з 1841 р. ректором унiверситету. Одночасно протягом двох десяткiв рокiв вiн працював у Харкiвському та Полтавському iнститутах благородних дiвиць.

До унiверситету Гулак-Артемовський вступив, уже маючи значний життєвий досвiд. Його соцiальнi знання i життєвi спостереження особливо збагатилися пiд час роботи в маєтках польської шляхти, що вимагала грунтовного вивчення культурних надбань минулого й сучасного. Все це знадобилося майбутному письменнику та унiверситетському педагоговi. Життєва активнiсть П. Гулака-Артемовського засвiдчена його навчальною i громадською кар'єрою вже з перших рокiв перебування в унiверситетi.

Заснований у 1805 р. не стiльки з розпорядження самодержавного уряду, скiльки з iнiциативи мiсцевого дворянства, Харкiвський унiверситет став справжнiм вогнищем науки й освiти та своєрiдним центром громадського життя краю. Дiяльнiсть унiверситету сприяла дальшому пожвавленню культурного життя мiста, губернiю i пiдпорядкованої унiверситету учбової округи. Навколо унiверситету створюються науковi й культурницькi товариства, засновується друкарня, видаються першi газети та журнали.

Вiдомо, що вже в 1817 р. серед спiвробiтникiв першого громадсько-наукового i лiтературного журналу «Украинский вестник» був П. Гулак-Артемовський. Розпочавши свою лiтературну дiяльнiсть з характерних для тих часiв вiльних перекладiв з Ж.-Б. Руссо, Д. Мiльтона i Ж. Делiля, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили i в оригiнальнiй творчостi українською мовою, створивши вже через два роки такий поетичний шедевр, як байка «Пан та Собака», що яскраво засвiдчив не тiльки високу лiтературну, а й громадянську зрiлiсть. Власне, навiть жанр вiльного перекладу передбачав певну лiтературну майстернiсть та оригiнальнiсть. Це пiдтверджує вже перший опублiкований в журналi «Украинский вестник» твiр П. Гулака-Артемовського –переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертных».

Перекладач хоч i вiддає данину панiвним тодi в росiйськiй лiтературi традицiям класицизму, проте поет вже робить першi кроки до реалiстичної демократизацiї форми й змiсту. Особливо це показово для поезiї «Мучение сатаны при воззрении на эдем» - глибокого за протестантським змiстом i блискучої за формою переспiву з «Втраченого раю» Мiльтона, твору, який був об'єктом перекладiв та переспiвiв в усiх європейських лiтературах, що випробовували свої художньо-зображувальнi можливостi.

Закономiрним в процесi формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехiд вiд вiльних перекладiв до наслiдування, об'єктом якого були також поезiї сучасних захiдноєвропейських авторiв. Саме у такому жанрi, модному в XIX ст., написано вiршi «Недоверчивость», наслiдування популярного французського поета Ж. Делiля та «День мщения» - наслiдування пророка Iоїля.

П. Гулак-Артемовський вже пробував свої сили в оригiнальнiй поезiї на житейськi теми та ще й українською мовою, що ставило перед ним неабиякi труднощи. Йдеться про поезiю «Справжня добрiсть (Писулька до Грицька Пронози)» написану пiсля приїзду поета до Харкова в 1817 р.

Проблема активної та дiяльної «добростi» гармонiйно поєднання людських нахилiв, пристрастей i дiй як запоруки корисних для народу справ, була характерною для просвiтительських теорiй кiнця XVIII – початку XIX ст. Хоча думка про необхiднiсть високої громадянської моральностi сама по собi не була революцiйною, вона вiдображала прогресивнi настрої просвiтительства. П. Гулак-Артемовський виступає проти бездушного писання про те, чого «не зна, не бачив i не чує». Визначаючи «справжню Добрiсть», поет надiляє її всiма чеснотами, властивими народнiй моралi: «не любить Добрiсть слiз», вона не плаксива, не «понура» й «соплива», а дiйова, з її очей «палає ласка до людей». «Писулька» створена за канонами дидактичних творiв: мораль, як правило, виводиться пiсля певних сюжетних картинок. Таким чином пiдкреслюється безстрашнiсть i стiйкiсть Добростi. Її соцiальний характер, приналежнiсть до простого народу пiдкреслюється й тим, що «її зле панство зневажає, мов товарякою, так нею повертає», але Добрiсть перед усiма випробуваннями може встояти. Слiд вiзначити прекрасну мову вiрша, пересипану народними фразеологiзмами, приказками. Простакувате благурство i бурлескний тон iнодi дещо нижують поважнi й серйознi роздуми, але ж повної вiдповiдностi форми змiсту в українськiй лiтературi ще не було – на той час ще традицiйно вважалося, що мова простого люду взагалi не годиться нi для лiтератури, нi для серйозних проблем.

Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з'явилася знаменита байка «Пан та Собака» - перший блискучий зразок сатиричної антикрiпосницької байки в українськiй лiтературi. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коретнької байки польського письменника I. Красiцького «Пан i Пес», у якiй також розповiдалося про Пса, що не мiг догодити своєму вередливому Пановi нi ревним сторожуванням, нi сумiрнiстю. Але пiд пером українського байкара ця тема вирiшується цiлком оригiнально. Нацiональний колорит i соцiальна актуальнiсть тут пiдкреслюються багатьма сюжетами деталями i авторськими коментарями.

У байцi вiдтворено типову картину панської сваволi й жорстокостi у поводженнi з беправними пiдданими. В алегоричному образi Рябка поет показує працьовитiсть i сумлiннiсть крипака i водночас його безпорадну наївнiсть, затурканiсть та покiрнiсть. «Дарма їсти хлiб Рябко наш не любив», а тому ревно служить пановi – «на панському дворi не спить всю нiчку» i «худобу панську, мов брат рiдний, доглядає». Але важко догодити свавiльному самодуровi-крiпоснику: вiн завжди знаходить i причину для нещадного знущання, i слухняних лакейських виконавцiв панських присудiв. Розпач вiрного слуги поволi переростає в гнiв проти невдячних панiв i в крамольне небажання не тiльки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться про «дурних панiв» - натяк на їх винятковiсть i на можливiсть iснування й панiв добрих та справедливих. Проте це вже була швидше данина лiтературнiй традiцiї i залишкам iсторично-зумовленої наївної вiри крiпакiв у можливiсть соцiальної справедливостi. Проти основи самодержавно-крiпосницького ладу П. Гулак-Артемовський свiдомо виступати не мiг – це не вiдповiдало його полiтичним переконанням, але об'єктивно байка мала виразне антикрiпосницьке спрямування. Не лише гострий актуальний змiст, а й високомистецька форма забезпечили цiй байцi свого часу широку популярнiсть i зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цiннiй викривальнiй традицiї в iсторiї української лiтератури. Крiм того, що з байкою могли познайомитися читачi популярного журналу, передплатникiв якого знаходимо в усiх кiнцях тодiшньої царської Росiї, байка поширювалася i в численних рукописних списках.

Певний тематичний зв'язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопiй та Хiвря», сатиричнi стрiли якої також спрямованi проти самодурства, єгоїзму, скупостi й зажерливостi панiв, котрi завжди дбають лише про власну вигоду. Поет висмiює неуцтво й обмеженiсть, консервативнiсть й iнертнiсть, дивовижно поєданi з пихатою зарозумiлiстю та захопленнями сумнiвними новацiями.

Висмiюючи у байцi «Тюхтiй та Чванько» письменникiв, якi не знають життя – нудних вiршомазiв, консервативно запопадливих i претензiйних марнотратникiв паперу, вiд яких нiкому немає жодної користi, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспiльну користь як мету всякої дiяльностi.

Використавший поширений у Польщi, на Українi та в iнших країнах Європи демонологiчний сюжет про пана-гульвiсу, який запродав чортовi душу, а слiдом за нею ладен вiддати й жiнку, П. Гулак-Артемовиський наповнює твiр малованичими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У вiдтвореннi побутового тла ще вiдчувається бурлескна традицiя, яка виявляється й у мовi, пересипанiй грубуватими простонародними виразами. Але це «старе вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народно-пiсенного вiрша.

Дальшим кроком на шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Вiд високопарних, пафосних творiв, витриманих у дусi класицизму, вiд сатиричного i гумористичного характеру вiршiв Гулак-Артемовський першим в українськiй поезiї спробував написати твори iншого змiстового характеру й тональностi.

Чудове знання українського фольклору забезпечило успiх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме лiричнi народнопiсеннi мотиви, мелодiйний стиль, пестливi, задушевнi звороти й лексика надають неповторного нацiонального колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрiйливого юнака у незвiданий чарiвний свiт, якi, на жаль, закiнчуються трагiчно.

Як вiдомі, не тiльки у вiтчизнянiй естетичнiй теорiї, а й у лiтературнiй практицi часiв всеслов'янського вiдродження саме поняття народностi лiтератури загалом зводилося до нацiонального, «своєнародного», виявленого, зокрема, у пiснях i казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матерiалу в лiтературi була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчостi, за визнання її прав громадянства у писемнiй лiтературi.

Саме такi естетичнi уподобання П. Гулака-Артемовського певною мiрою виявлялися i в його педагогiчнiй, громадськiй та лiтературно-критичнiй дiяльностi.

У статтях надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «першi в українськiй естетицi, щоправда, ще дуже несмiливi й непосiдовнi спроби теоретично визачити деякi вимоги i прагнення нового, реалiстичного напряму в лiтературi й мистецтвi». Основну мету поезiї й красномовства (прози) поет бачив в служiннi «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесi глибокого вивчення i вiдображення природи. Художню вартiсть творiв мистецтва вiн вимiрював рiвнем їх вiдповiдностi реальнiй дiйсностi, новизни й оригiнальностi зображувальних засобiв, змiстової простоти й зрозумiлостi.

Просування П. Гулака-Артемовського на службi в унiверситетi, звичайно, збiльшувало його педагогiчно-науковi й адмiнiстративнi обов'язки, все менше залишалось часу для лiтературної творчостi, на змiстi й характерi якої не могло не позначитися й дальше «поправiння» полiтичних та iдеологiчних поглядiв поета.

Така еволюцiя письменника вiдбувалася в умовах загального наступу полiтичної самодержавної реакцiї, що почався пiсля жорстокого придушення виступу декабристiв. В цей час царизм особливо суворо переслiдував будь-якi прояви нацiональних полiтичних i культурних рухiв, соцiальний протест серед селянських мас i студентства країни.

Особливо виявилась одна з яскравих особливостей творчостi П. Гулака Артемовського – блискуче знання народного побуту, звичаїв, пiсенної творчостi й живої розмовної мови народу. (Не даремно поет виношував плани укладання українського словника). Лiтературнi, педагогiчнi й науковi заслуги П. Гулака-Артемовського ще за життя письменника дiстали високу оцiнку сучасникiв. Не слiд применшувати i високої для одного iз найосвiченiших українських письменникiв честi бути обраним ректором Харкiвського унiверситету – найвизначнiшого на той час центру науки, освiти i культури на Українi, звiдки вийшло чимало видатних учених i лiтераторiв. Якщо узагальнено оцiнювати творчiсть П. Гулака-Артемовського то передусiм слiд пiдкреслити її новаторський i певною мiрою експериментальний характер. Вiн одним iз перших утверджував в українськiй лiтературi народну мову, використовував скарби народної творчостi для розширення її проблемно-тематичних горизонтiв та жанрово-стильового i художньо-образного арсеналу. З їм'ям П. Гулака-Артемовського пов'язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, фiлософський вiрш, послання, вiршовi гуморески – попередники спiвомовок С. Руданського) i прозових жанрiв, збагачення, творчого оновлення i вдосконалення української версифiкацiї. Достойно продовжив поет i вчений одну їз найкращих традицiй передової української культури – змiцнення її зв'язкiв iз свiтовою культурою.

1885 р. Гулака-Артемовського обрано почесним членом Харківського університету, а ще раніше – членом «Московського товариства аматорів російської словесності», «Московського товариства історії і древностей російських», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві, членом Копенгагенського товариства північних антикварів та ін.

Кращі твори Гулака-Артемовського збагатили культуру українського художнього слова. Гідним є внесок поета в розвиток українського вірша, зокрема завдяки майстерному використанню ним різностопного ямба, коломийкового вірша.

Орієнтуючись у своїх художній пошуках на досвід попередників, на досягнення сучасних йому українських, російських, польських і чеських письменників, плідно використовуючи багатющі скарби фольклору, Гулак-Артемовський сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українському письменнстві перших десятиліть ХІХ ст., засвоєнню ним нових стильових напрямів, жанрів, тематики, народної мови. Поет позитивно вплинув на демократизацію і громадянське спрямування літературного процесу в Україні, на розширення зв'язків національної словесності зі світовою культурою.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778 – 1843)

В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім – Грицько Основ'яненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматруг, популярний російськомовний письменник, один із представників натуральної школи періоду її формування.

Квітка-Основ'яненко належав до тих українських письменників перших деятиріч ХІХ ст., які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напряму – просвитницького реалізму.

Народився Г. Квітка-Основ'яненко в с. Основі поблизу Харкова у дворянській родині, що походила з козацької старшини, відзначалася високим культурним рівнем. У маєтку був свій Основ'янський аматроський театр (де грав комічні ролі Г. Квітка), орекстр, славнозвісна художня галерея (де серед інших полотен талановитих художників зберігався портрет відомої поетеси й співачки Марусі Чурай).

Маєток Квіток був своєрідним культурним центром на Слобожанщині. Предки його обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини; зокрема дід по батькові був полковником Ізюмського козацького полку. Батько служив харківським городничим, перебував у дружніх стосунках з кошовим отаманом Чорноморського козацького війська А. Головатим, із Г. Сковородою, який любив бувати в родині Ф. Квітки. Як згадує Г. Квітка, він із старшим братом Андрієм (згодом – сенатором) та сестрами вивчали напам'ять твори Сковороди й виконували їх під час різних урочистостей. Мати Квітки пізніше була однією з директрис харківського Інституту шляхетних панночок. Г. Квітка здобув домашню освіту, навчався в школі при монастирі. Потому служив комісаром у народному ополоченні (1806-1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817-1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Проживши все життя в Основі під Харковом або в самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь в усіх важливих культурноосвітних починаннях; зокрема, він став одним із засновників Товариства благодіяння, Інституту шляхетних панночок у Харкові, був ініціатором заснування журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик» та співпрацював у них, учасником заснування першої публічної бібліотеки в Харкові, перебував у творчій співдружності з колективом Харківського театру, став одним із перших істориків українського театру. Йому було надане звання члена Королівського товариства антикварії Півночі (Копенгаген).

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка в основних виявах були прогресивними. Це був час, коли укаїнці фактично вже «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою. Тогочасне українське панство було зденаціоналізоване, воно прийняло російську мову та російсько-європейські звичаї. Більшість у суспільних «верхах» ввжала українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, визнвавала її придатність тільки для творення жартівливих творів у бурлескно-гумористичному дусі.

Головним Квітка-Основ'яненко вважав орієнтованість на дійсність («писання з натури», адекватне життєвим явищам і людським типам) використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових засобів.

Для художньої практики Квітки характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств) пильна увага до негативних явищ дійсності.

На формуванні просвітницько-реалістичних принціипів Квітки-Основ'яненка позначився вплив раціоналізму класицистів, чуттєвості сентименталістів, орнаментальності й метафоричності барокового стилю, народнопоетичних стильових засобів. У ряді творів письменник користувався романтичними засобами.

Головним для Квітки-Основ'яненка були «прагнення показати, чому в нас є зло», реалістична типізація (зокрема, залежність формування особистості від побутових обставин, виховання). Він, як і всі просвітники, вірив у всепереможну силу слова й моральнгоо прикладу в боротьбі зі злом, створював ідеалізовані образи доброчесноі особистості як взірця для наслідування.

Одним з перших в українській (і в російській) естетиці Квітка-Основ'яненко виступив із пропагандою «теми народу», в чому виявилася важлива тенденція часу. Сміливо й рішуче за умов, коли кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що українські селяни мають цілковиту підставу та провідне становище серед позитивних героїв літератури. Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому об'єкту зображення. У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки, почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя.

Громадянське обурення лиходійством і зловживанням чиновного панства, поміщицтва, віра в дієвість сатири приводять Квітку-Основ'яненка до жанру сатиричної комедії. Наприкінці 20-х – на початку 30-х років він написав російською мовою сім комедій, у яких сміливо й гостро викривав характерні явища беззаконня, службові зловживання, розбещеність, експлуататорсько-кріпосницькі звички служилого дворянства, поміщицтва. У них письменник показував вороже ставлення селян до дворянства, робив натяки на те, що аморальна поведінка дворянства зумовлена його становими правами й привілеями.

У побудові комедій драматург значною мірою орієнтується на літературні зразки, що виявляється як у використанні традицій класицистичної сатири, принципів художнього узагальнення образів, так і в застарілих тоді вже принципах різької поляризації позитивних і негативних героїв, однозначності образів-персонажів, у вживанні прізвищ-характеристик.

Особливе значення комедій Квітки 20-х – початку 30-х років полягало в тому, що їх автор пішов у напрямі заперечення тогочасної «мерзотної дійсності».

Водночас у ряді драматичних творів Квітка пропонує ліберально-просвітницькі способи усунення суспільних вад, удосконалення суспільства (зайняття адміністративних посад розумними, освіченими, добропорядними й діяльними людьми; автор виводить ідеалізовані постаті таких діячів). Тут письменник продовжував традиції російської сатири другої половини ХVІІІ ст.

Талант Квітки-Основ'яненка як українського письменника найповніше виявився в художній прозі. До 30-х років ХІХ ст. в новій українській літературі розвивалися лише поетичні й драматичні жанри. Потреби часу вимагали аналітично-пізнавального зображення дійсності в її широкому охопленні. Для здійснення цих художніх завдань найбільш придатними були прозові жанри. В російському письменстві проза вже починала завойовувати провідні позиції. З'являються «Повісті Бєлкіна» (1831) О. Пушкіна. В Україні особливого резонансу набули гоголівські «Вечори на хуторі біля Диканьки» (1831-1832), в яких розроблялася українська тематика. В колах української інтелігенції активізувалися давні дебати про творчі потенції української літературної мови, про перспективи творення цією мовою літератури в усьому її жанрово-стильовому багатстві.

Прагнення довести «силу и оригинальность» української мови, можливість творити нею «і звічайне, і ніжненьке, і розумне, і полезне» стало одним із факторів звернення Квітки до україномовної творчості в жанрі «чутливої», сентиментально-реалістичної повісті.

Після першої повісті «Маруся» (1832) Квітка створює ще ряд повістей і оповідань, що вийшли двома збірками. Поява повістей та оповідань Квітки-Основ'яненка знаменувала новий важливий етап не лише у творчості письменника, а й загалом у розвитку української літератури, у формуванні її реалізму й народності.

Усі ці повісті й оповідання були рішучим кроком літератури до «теми народу», до світу життя простого трудівника. У них центральними позитивними героями виступають люди хліборобської праці, яким досі відводилося мало місця в світовій літературі й які зображувалися переважно в комічному плані або у вигляді сентиментальних «пейзанів». Ці твори написано у фромі розлогої, неквапливої, докладної розповіді Грицька Основ'яненка – мудрого старожила з харківської околиці, людини з народу для слухачів зі свого ж таки демократичного середовища. В ній успадковано від народних оповідачів щирість і довірливість тону, майстерне володіння фольклорними матеріалами й художніми прийомами, барвистість стилю. Вдається Квітка-Основ'яненко – найчастіше в гумористичних творах – і до простакуватого тону розповіді, часом – до бурлескної, в деяких місцях шаржованої, стильової манери. Вже в самій назві двох книжок «Малороссийских повестей» відбилася «вирішальна особливість поетики» прози письменника: «усі ці твори «розповідаються», а не пишуться.

Роль Квітчиного оповідача як композиційного елемента складна й багатозначна. Надання автором слова представникові простого народу було й засобом поширення своїх просвітницьких думок та суджень, і прийомом об'єктивації зображуваного, і формою висловлення народних інтересів, вираження народного світосприймання й естетичного світобачення. Це був також засіб зорієнтувати літературний твір на народного читача або слухача. Введення народного оповідача зумовлювалося й наявністю станової дистанції між автором-дворянином і зображуваним простим людом та потребою своєрідного «буфера», громовідводу між автором і недоброзичливими критиками. У застосуванні форми усної оповіді очевидця, людини з народу, виявилась і настанова на документально-фактичну вірогідність як один із засобів художньої правдивості. Така оповідь надавала зображуванному життєвої переконливості, визначала самі критерії життєвих явищ із орієнтацією на народну шкалу моральних цінностей. Вона стала важливим для тих часів способом демократизації літератури.

Художня проза Квітки-Основ'яненка поділяється на дві основні групи: бурлескно-реалістичні оповідання та повість; сентиментально-реалістичні повісті. У цьому поділі відбилися особливості двох основних стильових течій в українському просвітницькому реалізмі. Головний стильовий принцип бурлескно-реалістичних творів Квітки - комічно-бурлескне, нерідко гротескне змалювання персонажів переважно фольклорного походження, насиченість художньої структури уснопоетичними мотивами й прийомами. Поетика підпорядкована створенню критичного пафосу, висміюванню й викриттю негативних соціальних і моральних явищ. Стильовою домінантою сентиментально-реалістичних повістей Квітки є співчутливе, більш чи менш ідеалізоване зображення селянського героя з заглибленням у його внутрішній світ, із широким використанням народнопісенних мотивів і засобів ліризації.

Письменник виробив свій специфічний жанр оповідання переважно шляхом олітературення фольклорних оповідних жанрів створення нової жанрової структури на межі двох худонжньо-естетичних систем – фольклорної та літературної; художня природа його оповідань (усі вони написані за народнопетичними сюжетами, мотивами) великою мірою визначається жанровими ознаками тих фольклорних творів, які слугують письменникові за основу. Це оповідання-анекдот («Салдацький патрет», «Пархімове снідання», «Підбрехач»), фантастичне оповідання («Мертвецький Великдень», «От тобі і скарб»), оповідання-притча («Перекотиполе»; 1840), оповідання новелістичного характеру («Малоросійська биль»).

*** Фольклоризм (вiд англ. fоlк-lore – народна мудрiсть, народне знання) – наявнiсть фольклорних елементiв у лiтературному творi. Проявляється на рiзних функцiональних зрiзах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивiв чи образiв, символiчне переосмислення фольклорних мiфологiчних першоелементiв. Вiдiляють такi основнi етапи освоєння лiтературою фольклору: стилiзацiю, психологiчну iнтерпретацiю фольклорних мотивiв, переосмислення народної мiфологiї. У контекстi розвитку української лiтератури простежується певна закономiрнiсть домiнування в рiзнi епохи того чи iншого типу фольклоризму. Для давньої лiтератури характерне спорадичне використання в оригiнальному текстi фольклорного мотиву чи образу. В перiод романтизму вiдбулося зближення фолькорної та лiтературної традицiй, що виражалося у стилiзацiї текстiв пiд фолькорнi зразки, запозиченнi фолькорних сюжетiв i символiв. У XX ст. зростає iнтерес до народнопоетичної симоволiки та мiфологiї, домiнує тенденцiя переосмислення фольклорного джерела символiчно, його семантика розширюється новими похiдними лiнiями. У сучаснiй поезiї фольклоризм проявляється переважно через поетично трансформований мiфологiчний символ, що здобуває нову соцiально-фiлософську конкретизацiю. У прозових творах фольклоризм спричинає синтез рiзних форм використання народного джерела, що передбачає власну лiтературно-психологiчну iнтерпретацiю.

Найвизначніший бурлескно-реалістичний твір Квітки-Основ'яненка – композиційно багатошарова й багатопланова повість «Конотопська відьма» - це насамперед гостра сатира на панівну верхівску українського суспільства ХVІІІ ст. Письменник показав типові ризи тієї козацької старшини, значна частина якої в часи поступової ліквідації російським царизмом української державності, послідовних обмежень ним демократичної суті полково-сотенного ладу в Україні у ХVІІІ ст. виродилася в зивчайну експлуататорську верхівку, розкрив тогочасну потворність адміністративних порядків, порушення характерного для колишніх часів Запорозької Січі республіканського виборного принципу комплектування командного складу за особистими здібностями та бойовими заслугами, а не за знатністю походження чи спадковістю.

Але Квітка у «Конотопській відьмі» думав не так про виразність історичного колориту, як про створення соціальної сатири. У переродженій старшині впізнавалися риси сучасного українського панства, яке вийшло з колишньої старшини, нагромадивши маєтності та одержавши від царського уряду дворянські привілеї.

Сюжет повісті становить складну інтригу з фантастичними епізодами, з переплетенням ліній, чого не простежується в інших українських творах Квітки, побудованих за зразками народної прози. Розвиток сюжету, розв'язка певною мірою виражають просвітницьку ідею приреченості світу сваволі властей, невігластва, забобонності.

Улюблені прийоми сатиричного висміювання в повісті – тенденційна деформація, перебільшення й карикатурне загострення, що сприяє виявленню провідних, найістотніших вад.

Оригінально поєднуються в повісті відображення міфологічних уявлень, вірувань темних людей та використання народної демонології для висміювання й гострого осудження забобонності, невігластва панівних верств, виявлення їхнього розумового убозтва й моральної потворності. Широко користується письменник прийомом натуралістично знижених портретних зарисовок. Загалом у портретній характеристиці персонажів Квітка надає перевагу експресивному началу над аналітичним.

Головна творча мета автора «Конотопської відьми» - розкрити внутрішні причини історичного занепаду й загибелі Української козацької держави в середині й другій половині ХVІІІ ст. (зовнішня причина – загарбницько-колонізаторська політика Російської імперії щодо України). Ці внутрішні причини Квітка-Основ'яненко художньо демонструє й пояснює так: розпилися, розледащіли, втратили відповідальність з козацько-лицарську справу, державу. Він показав те, що різко дисонувало з великою добою козаччини, руйнувало менталітет нації. Художньо-історіософський діагноз причин історичних лих нації Квітка здійснює у формі самобичування й догани, йдучи за принципом олітературення фольклорно-етнографічного матеріалу (народної демонології, фантастики народних вірувань), користуючись езопівською мовою, принципом «бий в минулому сучасне». З просвітницьких позицій розкривається потворний, язичницько-варварський звичай «топлення відьом».

Серед сентиментально-реалістичних творів Квітки-Основ'яненка – повісті «Маруся», «Козир-дівка», «Сердешна Оксана», «Щира любов». Центральним персонажем у кожній із них виступає сільська дівчина.

Основна колізія сентиментально-реалістичних повістей письменника – долання позитивними героями з трудових верств, переважно з селянства, суспільних і соціально-побутових перешкод, що виникають на шляху влаштування їхньої долі («Маруся», «Сердешна Оксана», «Щира любов») чи долі інших людей («Добре роби – добре і буде», «Козир-дівка», «Божі діти»).

Ідейну основу повісті «Маруся» (1832), першого визначного прозово-епічного твору нової української літератури, становить реальний життєвий конфлікт соціально-побутового змісту: на перешкоді до одруження закоханих стоїть перспектива важкої двадцятип'ятирічної солдатської служби для нареченого й злиденної долі жінки-солдатки для нареченої. Квітка-Основ'яненко намагається знайти полегшене розв'язання цього конфлікту через доброчинного хазяїна, який обіцяє героєві повісті за чесну одно-дворічну працю за гроші знайти йому заміну при рекрутському наборі.

Прагнучи показати кращі духовні риси трудового народу й продемонструвати високу естетичну спроможність української літературної мови та придатність її для втілення трагічних сюжетів, вираження тонких емоцій. Квітка-Основ'яненко створює яскраву картину життя, побуту, взаємин духовно багатих простих людей. Сюжет повісті – опоетизована історія чистого й вірного кохання сільської дівчини Марусі й парубка з міських ремісників Василя; завершення сюжету трагічне: обоє помирають. На фабулі та образах твору позначилися трагічні мотиви народних пісень-балад та пісенної лірики, поезія сільських звичаїв і обрядів. Ідучи за традиціями сентименталізму, письменник наділяє Марусю й Василя особливою чутливістю й душевною вразливістю, вводить у повість мотиви віщування серця, смерті з туги за померлою коханою.

*** Балада (фр. ballade, вiд прованс. ballar – танювати) – жанр лiроепiчної поезiї фантастичного, iсторико-героїчного або соцiально-побутового гатунку з драматичним сюжетом. Зазнала посутнiх змiн вiд початкiв свого iснування (XII-XIII ст.), коли вживалася як любовна пiсня до танцю, поширювалася у Провансi. Невдовзi в Iталiї, зокрема у доробку Данте Алiг'єрi, пiд впливом канцони втратила свiй танечний рефрен. У французськiй поезiї XIV ст. балада набула канонiчних ознак, мала постiйнi три строфи, сталу схему римування (аб аб бв бв), обов'язковий рефрен та звертання до певної особи; зазнала розквiту в творчостi Ф. Вiйона (1431-63). Балада, модернiзована в англо-шотландському варiантi, розкрилася в напруженому драматичному сюжетi, поглибленому романтиками (Дж. Макферсон, Р. Бернс, С. Колрiдж, Ф. Шiллер, Л. Уланд, А. Мiцкевич, В. Жуковський та iн.). В українськiй поезiї балада, виявляючи свою жанрову спорiдненiсть з думою та романсом, поширювалася у доробку П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського, I. Вагилевича, раннього Т. Шевченка та iн., сягаючи другої половини XIX ст., Ю. Федькович, Б. Грiнченко та iн.); напружений сюжет в нiй розгортався на тлi переважно буряної природи, подеколи переймався фантастичними ознаками. У такому виглядi вона з'явилася в українськiй лiрицi не так часто («Балада». Ю. Липи), витiснялася iсторико-героїчними мотивами, пов'язаними з добою визвольних змагань 1917-21, до яких зверталися поети «розстрiляного вiдродження» та емiграцiї, зокрема подiєю цього жанру була «Книга балад» О. Влизька (1930). У другiй половинi XX ст. балада набула соцiально-побутового взмiстовлення, але не втратила своєї драматичної напруги, засвiдченої, скажiмо, доробком I. Драча, котрий небезпiдставно назвав одну iз своїх збiрок «Балади буднiв» (1967), постiйно пiдкреслюючи свiдоме заземлення традицiйно баладного пафосу.

Основну увагу в характеристиці Марусі письменник приділяє показу її почуттів і переживань. Тут, крім використання традицій сентименталістів, велику роль відіграє ліризм народної пісенності, народнопоетичне зображення внутрішнього світу людини, сильних і піднесених почуттів.

Важливе місце в художній структурі повісті «Маруся» займає опис поетичних народно-національних обрядів сватання, весілля як високохудожніх дійств зі своєю режисурою, своїми ролями, з сюжетом, усталеним текстом, глибокоемоційними піснями та дотепними примовками, з запальними національно-своєрідними танцями. До найкращих сторінок повісті належить майстерно виписана в традиціях сентименталістів елегійна картина українського ранку, яка ніби символізує зародження кохання Марусі й Василя; вона стала взірцем для пейзажних замальовок в українській літературі наступних часів.

*** Пейзаж (фр. paysage вiд pays – країна, мiсцевiсть) – один iз композицiйних компонентiв художнього твору: опис природи, будь-якого незамкнутого простору зовнiшнього свiту. Iснують статичнi пейзажи (спокiйне, врiвноважене зображення природи), динамiчнi (пiд час вирування стихiйних сил). Пейзажи за тематикою подiляються на: степовий, лiсовий, маринiстичний (опис моря), урбанiстичний (опис мiста), iндустрiальний (опис заводiв, домн, шахт). Естетичнi функцiї пейзажу у текстi залежать вiд епохи, в яку написано твiр, вiд його стилю i жанру. Природа у фольклорних творах антропоморфiчна, в давньому епосi – мiфологiчна, картини природи зображенi в античних епопеях, раннiх грецьких романах, у середньовiчних житiях. Свого часу Горацiй говорив, що тiльки поганий поет описує гаї, струмки, жертовники, бурхливий потiк, веселку поза зв'язком з людиною. Створюючи краєвиди, митець спiввiдносить їх iз людськими iнтересами, настроями, роздумами, переживаннями. На раннiх стадiях лiтературного розвитку природа часто персонiфiкувалася, сприймалась як жива iстота. Ще в античнiй лiтературi вона стала змальовуватись як тло дiї (Гомер – «Iлiада», «Одiссея», Лонг – «Дафнiс i Хлоя», iдилiї Теокрiта). Поступово вона набуває самостiйного естетичного значення. Залежно вiд напряму, до якого належить твiр, пейзажи бувають класицистичнi, сентиментальнi, романтичнi, реалiстичнi, iмпресiонiстичнi та iн. Художнi функцiї пейзажу рiзноманiтнi: нерiдко набуває змiстовностi, вiд виразно суб'єктивної (в iмпресiонiзмi) до описової (в реалiзмi) i символiчної (в символiзмi). Пейзажи набувають i психологiчного значення, стають засобом художнього зображення внутрiшнього свiту людини. Це вiдкриття зробили письменники-сентименталiсти (Ж.-Ж. Руссо, С. Рiчардсон, Л. Стерн). У романтикiв (Дж. Байрон, А. Мiцкевич, Т. Шевченко, В. Гюго) природа – своєрiдне дзеркало, що вiдображає душу митця, лiричного героя. Часто пейзаж стає формою вираження волелюбних прагнень. Пейзаж у них динамiчний i бурхливий, спiвзвучний i контрастний iз зображуваними подiями, почуттями («Причинна» Т. Шевченка). Всi естетичнi системи об'єднує принцип психологiчного паралелiзму, що будується на контрастному зiставленнi чи гармонiйнiй єдностi внутрiшнього свiту людини з природою. У деяких творах пейзаж переростає функцiю просто предметної зображальностi. Будучи своєрiдним способом бачення свiту, виконує змiстову роль (М. Коцюбинський, Б.-I. Антонич), стає лiричним, вiдтворюючи змiну настроїв героя (Є. Гуцало, Гр. Тютюнник). Пейзажнi описи iнодi виконують функцiю прологу («Кармелюк» Марка Вовчка, «Iван» О. Довженка), розширюють й доповнюють експозицiю («Червоне i чорне» Стендаля, «Хлiб i сiль» М. Стельмаха), вказуючи на мiсце й час дiї, сприяють виникненню зав'язки («Таємничий острiв» Ж. Верна), є ретардацiєю («Морозенко» Панаса Мирного, «Дорогою цiною» М. Коцюбинського), обумовлюють поворот дiї твору чи особливо загостюють її («Девiд Копперфiлд» Ч. Дiккенса), а часом виконують роль розв'язки, епiлогу («Дворянське гнiздо», «Батьки i дiти» I. Тургенєва). Пейзажи значною мiрою допомагають розкрити iдейний змiст твору. В сучасному лiтературознавствi крупнi одиницi художнього простору, описи мiсцевостi називають топосами (грец. topos – мiсце, мiсцевiсть): топос Вербiвки в «Миколи Джерi» I. Нечуя-Левицького чи дороги в «Твоїй зорi» О. Гончара. Меншi пiдрозiдли топосiв називають локусами (латин. locus – мiсце): локус кладовища («Пригоди Тома Сойєра» М. Твена), локус собору в однойменному романi О. Гончара.

Крізь серпанок сентиментальної ідеалізації у творі пробивається сувора правда про соціальне лихо тих часів – царську солдатчину, трагічну долю жінки-солдатки та її дітей, про беззахисність сироти.

У побудові оповіді, деяких сюжетних ходів і характеристик героїв повісті відчувається певний вплив народної казки, а також агіографічної літератури.

У повістях Квітки-Основ'яненка, написаних після «Марусі», простежується менше захоплення народнопоетичною стихією, більше наближення до живої дійсності, тенденція до увиразнення соціального тла, заглиблення в соціальні обставини та ширшого показу залежності формування характерів від середовища, виразнішої індивідуалізації образів-персонажів. У соціально-етичній повісті «Козир-дівка» (1836) показано новий для української літератури реалістичний образ вольової, завзятої, сповненої почуття людської гідності селянської дівчини Ївги, яка перемагає в боротьбі з сільською та повітовою владою і навіть губернським судом, добивається до губернатора й визволяє з в'язниці свого нареченого - бідняка-сироту Левка, несправедливо засудженого до заслання в Сибір. Вагоме місце в повісті відведене викривальному, в'їдливо-сатиричному зображенню судді та інших «судящих», справника, голови, писаря, зрештою – дії цілої адміністративно-судової машини повіту, а почасти й губернії проти бідняка. Проводиться думка, що простий трудівник може домогтися своїх прав лише наполегливою боротьбою за них. Водночас реалістичне відтворення логіки розвитку подій порушується штучною щасливою розв'язкою в дусі просвітницько-сентиментального «торжества доброчесності» - появою «доброго» губернатора, який стає на захист селянина й карає кривдників.

Ще вищого рівня реалізму письменник досяг у соціально-етичній повісті «Сердешна Оксана» (1838), де розробляється тема зведення паном дівчини-селянки. В багатьох повістях із «спокушаннями», що з'явилися в російській літературі після «Бідної Лізи» М. Карамзіна тема кохання пана й селянки чи «людей культури» й «людей природи» розкривалася в плані «неприродності», ненормальності такого явища. Так ці стосунки розумів і Квітка, присвятивши їх зображенню повісті «Сердешна Оксана» й «Щира любов».

Сюжетна, основна частина більшості повістей і оповідань Квітки-Основ'яненка побудована за фольклорними зразками й своєю лінійною композицією, одномотивністю сюжету є близькою до народних казок, оповідань, переказів, балад. Оповідання будується за зразком анекдоту: в кінці сюжету – різкий злам.

У стильових пошуках Квітка-Основ'яненко як автор сентиментально-реалістичних повістей звертався до народнопісенної лірики, що сприяло їх лірично-емоціональному забарвленню і на багато десятиліть визначило характерний ліризований стиль української прози.

Водночас з орієнтацією письменника на уснопоетичний спосіб зображення персонажів пов'язано певну стереотипність, повторюваність рис героїв, недостатність індивідуальної своєрідності персонажів, особливо в раніших його творах, наприклад у «Марусі».

В останніх роках творчої діяльності Квітки-Основ'яненка виявляється його тяжіння до новелістичних принципів жанротворення. Зокрема, в оповіданні реалістично-романтичного характеру «Перекотиполе» (1840), написаному на основі народної притчі-новели, в якій розповідається про вбивство одного заробітчанина іншим і про невідворотність покарання за злочин, маємо характерні для новели розповідь про незвичайну життєву подію, напруженість, драматизм дії й раптовий, різко визначальний для героїв і їх долі поворот у її розвитку, складність обставин, у які потрапляють герої, обмежену кількість дійових осіб, психологізм у їх характеристиці, підтекст. Однак «Перекотиполе» Квітки принципово відрізняється від новели композиційною розлогістю й розгалуженістю, морально-побутовою деталізацією характеристик героїв.

*** Новела (iтал. novella, вiд лат. novellus – новiтний) – невеликий за обсягом прозовий епiчний твiр про незвичайну життєву подiю з несподiваним фiналом, сконденсованою та яскраво вималюваною дiєю. Новелi властивi лаконiзм, яскравiсть i влучнiсть художнiх засобiв. Серед рiзновидiв епiчного жанру новела вирiзняється строгою й усталеною конструкцiєю. До композицiйних канонiв новели належать: наявнiсть строгої та згорненої композицiї з яскраво вираженим композицiйним осередком (переломний момент у сюжетi, кульмiнацiйний пункт дiї, контраст чи паралелiзм сюжетних мотивiв i т.д.), перевага сюжетної однолiнiйностi, зведення до мiнiмуму кiлькостi персонажiв. Персонажами новели є особистостi, як правило, цiлком сформованi, що потрапили в незвичайнi життєвi обставини. Автор у новелi концентрує увагу на змалюваннi їх внутрiшнього свiту, переживань i настроїв. Сюжет новели простий, надзвичайно динамiчний, мiстить у собi момент ситуацiйної чи психологiчної несподiванки. Новела з'явилася в XIV-XVI ст. в Iталiї, хоча коренi її сягають стародавнiх лiтератур Заходу й Сходу. В епоху Вiдродження новела – це невеличке оповiдання, нерiдко з гумористичним чи сатиричним забарвленням, що передавало «новини дня» (звiдси назва жанру). «Декамерон» Дж. Боккаччо є характерним циклом новели тiєї доби. Не без впливу Боккаччо з'являється збiрник Н. Маргарити Наваррської «Гептамерон» (1558). У XVII ст. новела представляє М. де Сервантес («Повчальнi новели», 1613). Та найбiльшого розквiту досягає вона у XIX ст. Власне, тодi та у XX ст. продовжують розвиватися її рiзновиди – психологiчна, фантастична, сенсацiйна та iн. новели. Неперевершеним майстром гостросюжетних новел XIX ст. був П. Мерiме («Матео Фальконе», «Таманго», «Коломба», «Кармен»). У росiйськiй лiтературi XIX-XX ст. новелу гiдно представляють О. Пушкiн, I. Тургенєв, I. Бунiн, у польськiй – Б. Прус, Г. Сенкевич, С. Жеромський. В українськiй лiтературi маємо розмаїття жанрових форм новели: психологiчну, сенсацiйну (В. Стефаник), лiричну (Б. Лепкий), соцiально-психологiчну, лiрико-психологiчну (М. Коцюбинський), фiлософську, iсторичну (В. Петров), полiтичну (Ю. Липа), драматичну (Г. Косинка) та iн. Представленi в українськiй лiтературi також лiрична повiсть у новелi (Арк. Любченко «Вертеп»), алегорична повiсть у новелах-притчах (Г. Михайличенко, «Блакитний роман»).

Написані раніше від «Перекотиполя» повісті Квітки-Основ'яненка «Козир-дівка» та «Сердешна Оксана» становили собою своєрідні етапи (після «Марусі») освоєння письменником реалістичного принципу етично-психологічного заглиблення у складний внутрішній світ героїв, відтворення «діалектики душі» персонажів. В оповіданні «Перекотиполе» Квітка зосереджує свою увагу на складній психології злочину. Оповіданням «Перекотиполе» Квітка започаткував психологічний аналіз в українській романтичній прозі.

Задовольняючи потреби розвитку української театральної культури, Квітка-Основ'яненко створює сповнену іскристого гумору, життєво правдивих, жвавих жанрових сцен соціально-побутову комедію «Сватання на Гончарівці» (1835). У цій першій українській комедії поєднуються жанрові риси комедії, комічної опери, інтермедії, міщанської драми, водевілю. В характері соціально-побутового конфлікту й принципах побудови комедія зорієнтована на «Наталку Полтавку» Котляревського. Водевільні прийоми й ситуації мають явний генетичний зв'язок із водевілем Котляревського «Москаль-чарівник». Роль побутових типів, комедійно-буфонадний характер показу їхніх взаємин – це трансформація комедійних жанрових елементів українських інтермедій ХVІІ-ХVІІІ ст. й жартівливих народних пісень (наприклад, пісні «Била жінка мужика»).

Створюючи веселу комедію ситуацій і характерів, драматург застосовує чимало різноманітних літературних і фольклорних прийомів комічного: вдається до буфонадних сцен, ефекту несподіваності, комедійного самовикриття персонажа, вдається до прийомів алогізму вчинків і мовлення, до шаржування й гротеску, до пісень-нісенітниць.

Найвищим досягненням Квітки в драматургії є двомовна соціально-побутова комедія «Шельменко-денщик» (1838; написана російською мовою, центральний персонаж – Шельменко – говорить по-українськи).

Поєднавши жанрові елементи комедії інтриги (фабула про влаштоване хитрим денщиком таємне одруження офіцера з дочкою багатого поміщика), комедії звичаїв (зображення поміщицького середовища), майстерно користуючись комізмом слова, образу, ситуації, народними засобами сміху, драматург створює захопливий сюжет про те, як спритний, кмітливий та винахідливий, хоча й простакуватий з вигляду, денщик перехитрює обмежених і будючних панів та ще й глузує з них. У мотиві про перемогу героя з простолюду над панством виявляється характерна для народних анекдотів і новел ідея про селянина чи слугу, які завдяки природній кмітливості, а то й лукавству, беруть гору над тупоголовими панами.

Українською мовою до другої половини 40-х років ХІХ ст. не написано жодного твору в жанрі роману, що пояснюється слабкою розвиненістю структури тогочасного українського суспільства, зосередженістю молодої української літератури на традиційному селянському побуті.

Квітка-Основ'яненко вважав роман найвищим досягненням літератури. Свої найширші задуми, для втілення яких необхідна була романна жанрова форма, він реалізував російською мовою. Сатиричні романи «Жизнь и похождения Столбикова» і «Пан Халявський» належать до етологічної (звичаєвоописової) групи жанрів, обидва однопланові, побудовані у формі письмового викладу від імені центральних героїв – письменник майстерно користується сатиричною маскою героя-оповідача, освоєною ще в «Письмах Фалалея Повуниха».

Квітка створює етологічно-соціальний роман з актуальною, важливою для його сучасності проблематикою, з принципами формування характеру й долі традициійного героя-одинака соціально-побутовими обставинами самодержавно-кріпосницької дійсності. Сюжет традиційно побудований як ланцюг об'єднаних авантюрно-нравоописовою фабулою епізодів, пригод, випробувань і їх щасливого завершення. Головне завдання епізодів не лише повчальне, а насамперед соціально-викривальне. Із сатиричним загостренням розкриваються характерні вади всієї панівної верстви і буквально всіх установ на рівні губерній і провінції взагалі.

Творчість Квітки-Основ'яненка відображає багато типових рис історичної епохи, життя майже всіх верств українського суспільства. За всієї поміркованості письменника й цензурних обмежень та заборон у його творах постають реальні обриси чиновницько-бюрократичного, кріпосницького ладу. Панщина, кріпаччина характеризуються письменником як страхіття, як найважче становище людини. Слово «панщина» вживається на означення каторжної роботи, тяжкої кари. З окремих штрихів складається картина нелюдського становища кріпаків.

Для творчості Квітки-Основ'яненка як одного з найтиповіших і найактивніших виразників естетики просвітницького реалізму характерна розмаїтість жанрів, широка варіативність жанрових структур. Він виступав у всіх літературних родах і жанрах, був новатором у жанрі повісті, оповідання, комедії, реалістичної трагедії. Письменник збагатив українську літературу багатоаспектною суспільною та морально-етичною проблематикою, яскравими характерами, просвітницько-реалістичними творчими принципами, прийомами літературного освоєння народної поезії, засобами увиразнення національного обличчя літератури.

Орієнтуючись на живу народну мову, освоюючи мовно-стилістичний арсенал попередньої літератури й фольклору, Квітка-Основ'яненко збагатив українську літературну мову, виробив свій індивідуальний художній стиль. Зокрема, мовленнєвий стиль його сентиментально-реалістичних повістей вирізняється переходом від казково-епічної виразності до пісенної багатобарвності й милозвучності семантико-інтонаційного ладу, до емоційної «нестриманості», семантичної експресивності мовлення персонажів у діалогах чи внутрішніх монологах. Особливо виразним і улюбленим елементом вияву емоційного ставлення до зображуваного є використання письменником експресивностьі суфіксальних значень слів – великої кількості із суфіксами пестливості. Одна з найхарактерніших рис художнього мовлення Квітки-Основ'яненка – насиченість словесної структури риторичними зворотами, які додають специфічної експресивності в інтонаційно-синатксичний лад обох груп його повістей та оповідань, збагачують текст на живі розмовні інтонації, створюють живий контакт із читачем (слухачем).

Кращі твори Квітки-Основ'яненка представляли українську літературу загальноросійському та європейському читачеві: починаючи з 1837 р. ряд його оповідань і повістей друкується в російських перекладах у Петербурзі та Москві; 1854 р. в Парижі виходить французькою мовою «Сердешна Оксана». Трохи пізніше його твори перекладаються польською, болгарською, чеською мовами.

Проза й драматургія Квітки-Основ'яненка справила значний вплив на активізацію культурного життя на західноукраїнських землях, він позначився також на творчості Шевченка, Марка Вовчка, пізніших як українських, так і російських прозаїків, зокрема М. Гоголя.

Євген Гребiнка (1812-1848)

Важливе мiсце в дальшому розвитку української лiтератури по шляху народностi i реалiзму, в розширеннi її проблемно-тематичних обрiїв, жанрово-стильового багатства, збагаченнi художньо-зображувальних засобiв, а також в органiзацiї й спрямуваннi українського лiтературного процесу, в змiцненнi його творчих зв'язкiв з загально-росiйським лiтературним процесом належить Євгену Павловичу Гребiнцi.

Євген Гребінка – автор збірки байок, що започатковували новий період української літератури, упорядник альманаху «Ластівка», організатор літературного життя української культурної громади в Петербурзі, активний учасник викупу Т. Шевченка з кріпацької неволі та видання його «Кобзаря» 1840 р. Є. Гребінка знаний в російському літературному процесі як автор широко відомих романсів, а також низки прозових творів, зокрема з тогочасного українського життя та з української національної тематики.

Літературна діяльність Гребінки тривала близько двох десятиліть. За цей час він створив багато оригінальних і перекладних творів українською і російською мовами, байок, романів, повістей, оповідань, нарисів. Гребінка пройшов у своїй художній практиці, естетичних поглядах складний шлях, значну еволюцію – від усталеної бурлескної традиції, романтичних захоплень до реалістичного мистецтва.

Є. П. Гребiнка народився 2 лютого 1812 р. у маєтку «Убiжище» поблизу Пирятина на Полтавщинi в сiм'ї дрiбного помiщника – вiдставного офiцера. Початкову освiту вiн одержав вiд домашнiх вчителiв. У 1825 р. Є. Гребiнка вступив до Нiжинської гiмназiї вищих наук – майбутнього лiцею князя Безбородька, де тодi навчалися М. Гоголь, Н. Кукольник, В. Забiла.

Постiйне спiлкування з чарiвною української природою, народними пiснями, переказами, легендами справили значний вплив на пробудження й формування художнього хисту.

Його першi лiтературнi спроби вiдомi ще в ранi гiмназiйнi роки. Видаючи за тодiшньою школьною традицiєю рукописний журнал, поет заповнював його майже повнiстю власними вiршами й прозою. Сатиричнi вiршi вiн вмiщував в рукописних журналах iнших гiмназистiв. В останнi роки навчання в гiмназiї Гребiнка перекладав «Полтаву» О. Пушкiна. Уривок перекладу поеми був першою його друкованою публiкацiєю в журналi «Московский телеграф» (1831). У цей час вiн почав писати й оригiнальнi твори українською мовою.

Пiсля закiнчення гiмназiї 1831 р. Гребiнка кiлька рокiв служив у восьмому малоросiйському козачому полку, а коли вийшов у вiдставку в 1834 р., переїхав до Петербурга, де й прожив до останнiх своїх днiв, лише зрiдка приїжджаючи на Україну. В Петербурзi вiн працював чиновником у комiсiїї диховних училищ, а з 1838 р. – викладачем росiйської словесностi та менералогiї, ботанiки й зоологiї у вiйськових учбових закладах та в Iнститутi корпусу гiрничих iнженерiв.

Петербурзький перiод життя Є. Гребiнки – це перiод його активної лiтературної дiяльностi. Вiдвiдуючи популярнi лiтературнi салони i влаштовуючи вдома лiтературнi вечори, Є. Гребiнка познайомився (а з деким i подружив) з багатьма дiячами росiйської культури, серед яких були О. Пушкiн, В. Бєлiнський, В. Даль, I. Панаєв, Ф. Толстой, В. Бенедиктов, П. Єршов, майбутнiй петрашевець М. Момбеллi. Через художника I. Сошенка в 1837 р. вiн познайомився з Т. Шевченком i допомагав викупу поета з крiпацької неволi. Є. Гребiнка пiдтримував дружнi й лiтературнi зв'язки з українськими письменниками: Г. Квiткою-Основ'яненком та П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, В. Забiлою, О. Афанас'євим-Чужбинським, лiтературному дебюту яких вiн сприяв.

Перебуваючи в центрi лiтературного життя, Є. Гребiнка розробив багато планiв щодо органiзацiї українських перiодичних видань та публiкацiї творiв українських письменникiв, зокрема I. Котляревського.

Ранi твори Є. Гребiнки з рукописних журналiв не збереглися. Лише деякi з них, доопрацьованi письменником пiзнiше, друкувалися в журналах та альманахах 30-х рокiв: вiрш «Рогдаев пир» публiкувався в «Украинском альманахе», уривки перекладу пушкiнської «Полтавы» в «Московском телеграфе» (1831).

На початку 30-х рокiв Є. Гребiнка друкує деякi власнi байки в альманахах, зокрема такi досконалi, як «Будяк та Коноплиночка», i «Пшениця» в знаменитому альманасi «Утренняя звезда», 1833 р., випускає їх окремим виданням – «Малороссийские приказки» (1834). Тодi ж з'являються його вiршi та оповiдання росiйською мовою. Вже першi байки Є. Гребiнки засвiдчили не лише помiтне художнє зростання самого письменника, а й новий, вищий рiвень розвитку української лiтературної мови.

Рiвень оригiнальностi байкарiв вимiрювався передусiм не новизною сюжетної й характерологiчної основи, а неповторнiстю нацiонального колориту, що виявлявся в художньо-образнiй сферi, соцiальною конкретнiстю у змiстi та iдеологiчною спрямованiстю його моралi. Саме за цими ознаками Є. Гребiнка, який успадкував i творчо розвинув найкращi фольклорнi й лiтературнi традицiї рiдного народу, заслужено вважається одним iз талановитих зачинателiв української нацiональної байки. До байки про судове свавiлля, перед яким немає нiякого значення вина чи безневиннiсть безправного, наперед приреченого «злочинця», за проблематикою близькi байки «Ведмежий суд»; «Зозуля та Снiгир»; «Ворона i Ягня». Спiльною для них є мораль про соцiальну нерiвнiсть, про право сильного i одвiчну вину слабого: так уже влаштований цей свiт, «що менший там не втне, де бiльший геть-то зможе». Розвивав цю тему Гребiнка i у байцi «Рибалка»: скривдженому марно дошукуватися справедливостi, бо здирцi сидять на всiх щаблях iєрархiчної драбини. Рибалка, в якого рiка Оржиця занесла ятiр, пiшов скаржитися до бiльшої рiки – Сули. Свою наївнiсть вiн зрозумiв тiльки тодi, коли побачив, що по тiй рiчцi пливе не тiльки ятiр, а й бiльш цiннi речi - «хлiвцi, стiжки, дiжки, усякий крам». Панська зажерливiсть i облуднiсть викриваються у байцi «Будяк та Коноплиночка», в якiй проходить думка про неможливiсть для Конплиночок домогтися справедливостi вiд бундючного й самоправного Будяка, який «людей товче» та ще вимагає вiд них терпiння й смiрiння. Рiзнi типи сарани, що любить поживитися народним добром i живе на чужий кошт – «паничик судовий», «возний червоний, нiби квiтка», - виведенi в байцi «Рожа да Хмiль». Байка «Вовк i Огонь» застерiгає вiд панiбратства з панами, яке не кiнчається добром. Мудрий змiст, типовi ситуацiї i повчальна мораль, а також колоритна розповiдь привернули до цiєї байки увагу Пушкiна, який навiть збирався її перекладати росiйською мовою. Байка «Мiрошник» спрямована проти панської зажерливостi, поєднаної з бездумними новацiями. Мораль байки уточнюється ще й застереженням суддям: не ганятися за надмiрним «лакомим куском». Ряд байок побудовано на приставленнi народної i панської моралi, уявлень про справжнi людськi цiнностi. Повнозернi колоски гнуться до землi, тодi як «прямiї колоски зовсiм пустiсiнькi, ростуть на нивi даром» - як «писар волосний» i прiснi («Ячмiнь»). Тiльки «щонайкращеє зерно» тоне у водi, а «полова ж, навiсна, пливе собi по хвилi», як i тi пани, що «задравши нiс, роприндившись ходили» («Пшениця»). У лаконiчнiй i дотепнiй формi байкар iлюструє думку про вiдносну вартiсть людини – той, хто волiє дивитися на людей зневажливо, зверньо, ризикує i сам у людських очах виглядати мiзерним i нiкчемним («Дядько на дзвоницi»).

Звичайно, немає потреби перебiльшувати сатирично-викривальне значення байок i соцiальну радикальнiсть їх автора. Хоч демократичнi симпатiї Є. Гребiнки безсумнiвнi, але все ж вiн завжди залишався сином свого часу. Вiтчизняна сатира у своїх найкращих виявах була спрямована здебiльшого проти носiїв соцiальної несправедливостi, а не самих її основ. У руслi цих традицiй розвивалася й байкарська творчiсть Є. Гребiнки, яка живилася ще й народною мудрiстю з її досить визнаними класовими симпатiями та антипатiями.

Байки Гребінки органічно пов'язані з приказками та прислів'ями, сутність яких у надзвичайній сконденсованості думки. Поет сприймав їх як художні мініатюри, що в чіткій карбованій формі відображали факти реального життя. І не випадково, мабуть, він називає свої твори «приказками», побудованими за принципом розгортання й конкретизації прислів'їв.

Митець розширив жанрові межі байки, урізноманітнив її форми (народна казка й гумореска, драматична сценка й жартівливе оповідання); він майстерно динамізував сюжет байкового твору, збагатив його образно-поетичну систему, наснажив виразним національним колоритом.

Якщо навiть для певної частини фольклорних творiв характерна фiлософiя не тiльки звичайної людської розважливостi, а й громадянської обачностi, то тим природнiшi подiбнi настанови для байок Гребiнки. Не треба забувати й того, що цi байки складав ще зовсiм молодим поет у похмурi часи миколаївської реакцiї. Саме тому не є чимось винятковим для свого часу i для тодiшнього Гребiнки байки про можливiсть злагоди мiж розумними i добрими панами та мужиками («Злий кiнь») i помiркована мораль байки «Цап» (не добиватися високих чинiв), i про незнищеннiсть сонячного тепла i свiтла («Сонце та Хмари»), якi при бажаннi можна витлумачити не тiльки у традицiйному морально-етичному планi («сонця хмари не заступлять», добрих справ, хорошої людини не зможуть перемогти злi сили), а й у планi вищостi самодержавного «Сонця». Добро завжди допомагає бiльше, нiж зло i жорстокiсть – така мораль байки «Сонце та Вiтер» i її можна витлумачувати i в побутово комунiкативному планi, i в планi суспiльних взаємин мiж людьми рiзних верств. Досить мiскою є i байка «Лебедь i Гуси» про марнi спроби забруднити бiлого лебедя – до нього не може пристати багнюка. Подiбна мораль у дусi народної мудростi, звичайно, не викликає жодного застереження, проте байка була написана як своєрiдна реакцiя на спроби таражкiв польского повстання 1831 р. «очорнити» царя Миколу I. Не можна не зважити на ту обставину, що сам же автор при публiкацiї байки зняв наявну у рукописi консервативну мораль i тим зберiг унiверсальний етичний характер байки. Подiбнi байки перебувають нiби на межi мiж соцiальними i побутово-дидактичними, iронiчно-повчальними за своїм змiстом та спрямуванням.

«Вiчнi» теми про скромнiсть усього справжнього й прекрасного порушує байка «Соловей». Гуманiстично-повчальний характер мають байки «Грiшник» - один iз варiантiв сюжету про багатоженця, «Утята та степ» – про небезпеку вiкового мезальянсу, «Макiвка» – з традицiйним народним повчанням дiвчатам не перебирати женихiв. Не тiльки морально-побутове, а й певне соцiальне забарвлення має байка «Горобцi та вишня» – про жевжикiв, якi вчащали до Вишнi доти, «поки всi вишнi обдзюбали», а потiм вже «до бiдної нiколи не летять».

Все це сприяло ширшому й активнiшому проникненню елементiв живої розмовної мови в мову лiтературну, посиленню виразностi, ясностi, а отже, й доступностi книжної лiтературної мови. Побудованi на життєвому матерiалi з використанням скарбiв народної творчостi й живої мови, байки Гребiнки знаменували дальший поступ української лiтератури по шляху народностi й реалiзму.

Як це взагалi властиво письменникам, що виступають на ранньому етапi формування нової лiтератури, Є. Гребiнка не обмежував своїх iнтересiв одним жанром – вiн випробував себе, а водночас i лiтературну мову, в рiзних жанрах поезiї i прози. Крiм того, вiн продовжував одну iз найхарактернiших i найблагороднiших традицiй української лiтератури – традицiю безпосередньої участi в загальноросiйському лiтературному процесi, виступаючи з вiршами, поемами, оповiданнями, нарисами, повiстями i статтями росiйською мовою.

У поетичному доробку Гребiнки є кiлька лiричних вiршiв українською мовою. «Човен» був вмiщений поряд з байками у збiрцi «Малороссийские приказки», щоб продемонструвати широкi зображувальнi можливостi української лiтературної мови: крiм звичної сатирично-гумористичної тематики, цiєю мовою можна передавати й найтоншi, найнiжнiшi порухи душi, сумнi медитацiї, тугу за щастям, елегiйнi роздуми над долею. Цю здатнiсть рiдної мови Гребiнка розкриває особливо виразно тодi, коли вдається до обробок традицiйних для народних пiсень тем людського кохання, зради, одруження з нелюбом («Українська мелодiя»; «Маруся»). Не випадково «Українська мелодiя» («Нi, мамо, не можна нелюба любить») стала народною пiснею, як i написаний у романсово-пiсенному стилi доби росiйський вiрш «Молода еще девиця я была». Значного поширення набули романси «Черные очи» та «Слыхали ли вы».

Одним із значних досягнень Гребінки-прозаїка є роман «Чайсковский». Наближаючись за принципами опрацювання історичної тематики до «Тараса Бульби» Гоголя (хоча у романі відсутні хронологічне приурочення до поідй, історичні постаті й т. ін.), письменник правдиво відтворює окремі картини героїчного минулого, опоетизовує Запорозьку Січ як «козацьку вольницю» з її демократичними й водночас суворими законами, реалістичними мазками змальовує привабливі образи загартованих у боях з ворогом, мужніх і хоробрих, одержимих любов'ю до рідної землі рядових козаків-патріотів, чесних, доброї і широкої душі людських особистостей із багатим емоційним світом. Життєвістю позначено й багатоплановий, складний образ-тип лубенського полковника Івана: це відважний воїн і водночас – типовий феодал-поміщик, жорстокий і деспотичний; не чуже йому й глибоке почуття людяності. В індивідуалізованих образах роману Гребінка «втілив свої уявлення про історичну людину. Романтичні тенденції у їх змалюванні – героїзація характеру й поведінки, поетизація козацької стихії, уславлення волелюбності й гіперболізація «природності» нарешті, підкреслення їхньої винятковості, продиктоване прагненням епатувати читачів, - поєднуються в романі з реалістичними.

Роман «Чайковський», як і інші твори Гребінки на історичну тематику, тісно пов'язаний з фольклорними джерелами, народно-пісенною творчістю. Особливо зримо риси українського національного колориту в творі виступають завдяки щедрому введенню до нього народної пісні, яка органічно вплітається в художню тканину оповіді й є одним із необхідних її компонентів.

У романі «Чайковський» у ряді художньо вмотивованих ліричних відступів проводиться глибока антитеза – протиставлення героїчного минулого й мізерного сучасного, цілісних сильних натур з благородними й чистими почуттями своїм сучасникам із розлінного поміщицького середовища – морально потворним жалюгідним обивателям.

Особливе місце у прозовому доробку Гребінки займає повість «Кулик» (1841), присвячена найпекучішому питанню – кріпосництву, яке безжалісно топтало особистісь людини-трудівника. Майстерно відтворює тут автор контраст між нелюдським середовищем і його жертвами. Повість «Кулик» за ідейно-естетичними якостями була кращим зразком тогочасної реалістичної прози. Як відзначали сучасники, вона засвідчила те, що обдарування цього автора міцніє і гуманне начало починає в його повістях переважати над комічним елементом... Особливо відзначали те, що автор умів змалювати своїх героїв вірними дійсності, тобто людьми нижчого класу і в той же час «людьми», і збудити до них співчуття, не ставлячи їх на ходулі фальшивої та нудної ідеалізації. Повість «Кулик» - безперечне досягнення Гребінки-прозаїка.

Для прозового доробку Гребінки характерним є аполітичний метод відтворення і викриття гнітючої навколишньої дійсності, свідомий вибір насамперед демократичного героя, художня достовірність розповіді.

Є. Гребiнка одним iз перших помiтив i дружньо пiдтримав молодого Т. Шевченка, познайомив його з українськими й росiйськими письменниками, залучив до участi в мистецькому життi. Вiн виступав iнiцiатором видання «Кобзаря», а потiм високо оцiнив лiтературний дебют великого поета. Очевидно, зовсiм не випадково саме Гребiнка був довiреним супутником Т. Шевченка пiд час першої подорожi поета на Україну.

Людина з широкими i рiзнобiчними культурними iнтересами, Є. Гребiнка був одним з перших на Українi театральних критикiв, виступивши в 40-х роках XIX столiття в петербурзьких журналах «Пантеон» й «Иллюстрация» та «Литературной газете» з оригiнальними статтями «Путевые и театральные впечатления. Лубны», «Провинциальные театры», «Опера в Лубнах» та iн.

У своєму літературному розвитку Гребінка-прозаїк пройшов шлях від ранніх романтично-сентиментальних захоплень до принципів натуральної школи. Творчо сприйнявши ідейно-художні досягнення Гоголя, грунтуючись на життєвих спостереженнях, Гребінка створив низку яскравих творів, позначених реалістичною спрямованістю, гуманістичним ставленням до «маленької людини». Його проза стала надбанням як російської, так і української літератур. Кращі повісті й оповідання письменника, написані з позицій естетики натуральної школи, сприяло зміцненню «гоголівського первня» в російській літературі й разом із його класичними байками відіграли помітну роль у становленні й розвитку художнього реалізму в новому українському письменстві.

Сентиментальна школа в Україні

*** Сентименталізм(фр. sentimentalisme, вiд sentiment - почуття, чуттєвiсть, чутливiсть) – напрям у європейськiй лiтературi другої половини XVIII - початку XIX ст., що розвивався як утвердження чуттєвої, iррацiональної стихiї в художнiй творчостi на противагу жорстким, рацiоналiстичним нормативам класицизму та властивому добi Просвiтництва культу абсолютизованого розуму. Сентименталiзм отримав свою назву за твором англiйського письменника Л. Стерна «Сентиментальна подорож» (1768), невдовзi запанував i в iнших жанрах – епiстоларних романах, мелодрамах, пасторалях тощо. Тогочасне письменство вiдкрило здатнiсть простої людини, не зiпсованої цивiлiзацiєю, передовсiм iдеалiзованого селянина, до тонких чуттєвих переживань. Значними явищами цього напряму вважаються «Юлiя, або Нова Елоїза» Ж.-Ж. Руссо (Францiя), «Памела, або Винагороджена цнота» С. Рiчардсона (Англiя), «Страждання молодого Вертера» Й.-В. Гете (Нiмеччина), «Бiдна Лiза» М. Карамзiна (Росiя), «Маруся» Г. Квiтки-Основ'яненка та iн. При цьому сентименталiзм як напрям слiд вiдмежвувати вiд сентиментальностi як пафосу, що була притаманна письменникам рiзних епох. Цей пафос особливо характерний для схильної до емоцiйного «кордоцентризму» української ментальностi, що засвiдчуе фольклор, передовсiм народна пiсня («Та забiлiли снiги», «Ой матiнко-зiрко», «Та нема в свiтi гiрш нiкому» та iн.), що вплинула i на пiснi лiтератуного походження («Гуде вiтер вельми в полi», «Коли розлучаються двоє» тощо). Тож не дивно, що сентименталiзм вiднайшов в українськiй лiтературi сприятливий грунт. Започаткований I. Котляревським («Наталка Полтавка»), вiн одразу став панiвним явищем, що найяскравiше розкрилося у творчостi Г. Квiтки-Основ'яненка («Маруся», «Сердешна Оксана», «Козир-дiвка», «Щира любов» та iн.), де змальована галерея шляхетних, мрiйливих, душевно замилуваних, морально цнотливих персонажiв, що втiлювали iдеалiзовану душу простолюду. Сентименталiзм, що спирався на фольклорну лiтературну традицiю зображення позитивного героя – носiя вроджених високих етичних якостей, - укрупненим трактуванням чуттєвого свiту багато в чому спричинив появу романтизму, однак не виявив рiзкого протиставлення класицизму та Просвiтництву, як той же романтизм, був близьким до «просвiтницького реалiзму». Iнерцiя сентименталiзму в українському письменствi, опертому на основи ментального свiтосприймання нацiї, спостерiгалася не тiльки у XIX ст. («Люба-згуба» Ю. Федьковича, «Швачка» П. Грабовського та iн.), а й у XX ст. (Марiя Проскурiвна – «Панi писарiвна», «Од сiна до соломи», «Уляся») своєю надмiрною чутлiвiстю спаралiзувала волю до життя, перетворилася на один iз прикрих компонентiв так званої неповноцiнної «малоросiйщини», проти якої повстали I. Франко, Леся Українка, представники «розтрiляного вiдродження» та «празької школи».

Сентименталізм в українській, як і в інших літературах Європи, − ідейно-естетичне і художнє явище, що являє собою реакцію на ранній, раціоналістичний етап у культурі європейського Просвітництва знаменує собою переорієнтацію художньої свідомості з «життя розуму» на «життя серця». Художні засади сентименталізму, що сформувалися в межах просвітницьких художніх цінностей, вже фактом своєї появи свідчили про те, що «розум втратив не лише свою провідну роль; навіть більше того – у своїй власній сфері, в царині знання, він поступово починав поступатися місцем уяві». Як нова форма самоутвердження особистості сентименталізм тісно пов'язаний із процесом виокремлення індивіда з колективу, з розпадом корпоративності та конвенціональності у сфері художнього мислення, що відбилося у відповідних художніх формах – від специфічного стилю до жанрової системи.

Кожний літературний напрям, як відомо грунтується на певній концепції людини і світу, їх нових взаємовідносин і зв'язків.

*** Лiтературний напрям

Вiдносно монолiтна i внутрiшньо упорядкована сукупнiсть лiтературних (iдейно-художнiх) тенденцiй, уставлена в рядi визначних чи епохальних творiв, що з'явилася приблизно в один i той же час. Лiтературний напрям є важливим чинником лiтературного перiоду. В межах одного лiтературного перiоду може виступати кiлька лiтературних напрямiв, наприклад, у Просвiтництвi – класицизм, рококо, сентименталiзм. Назва домiнантного напряму нерiдко стає назвою цiлого лiтературного перiоду, а його часовi межi – межами перiоду (бароко, романтизм, модернiзм, авангардизм). Кожному лiтературному напрямку вiдповiдає сукупнiсть творiв, якi мають ряд спiльних, характерних рис, що свiдчить про їх належнiсть до того чи iншого лiтературного напряму. Така нележнiсть впливає на iсторичну класифiкацiю жанрiв (романтична балада, класична ода, трагедiя, реалiстичний роман тощо). Лiтературний напрям можно розглядати дiахронно i синхронно: водночас вiн є сукупнiстю тенденцiй, котрi мають свiй iсторичний розвиток, свою еволюцiю, i систематизованою сукупнiстю певних iєрархiзованих тенденцiй, що є явищем нижчого порядку вiдносно лiтературного перiоду. У боротьбi й змiнi лiтературних напрямiв найбiльш виразно проявляються закономiрностi лiтературного процесу. Змiннiсть лiтературних напрямiв є пiдставою для iсторико-лiтературної перiодизацiї. Лiтературний напрям визначають такi важливi чинники:

  1. Свiтоглядний (iдейний i фiлософський) фундамент, який продовжує певну

концепцiю дiйсностi, певний спосiб її пiзнання, розумiння суспiльно-iсторичних закономiрностей, мiсце людини у суспiльствi та Всесвiтi. Сюди ж вiдносяться iдейнi переконання, спрямованi на змiну наявних суспiльних вiдносин, суспiльнi та моральнi iдеали, згiдно з якими оцiнюється сучаснiсть, а також погляди на роль i значення лiтературної творчостi в життi суспiльства, iсторичної епохи, людської культури в цiлому.

  1. Поетика як система бiль-менш нормативних правил, котрi виросли на

фiлософськiм фундаментi того чи iншого лiтературного напряму i безпосередньо пов'язанi з лiтературною творчiстю. Це – головний чинник лiтературного напряму. Власне поетика зосереджує в собi всi специфiчнi художнi особливостi лiтературного напряму (на рiвнi стилю, композицiї i т. iн.), визначає його лiтературну суть.

  1. Спiльнiсть мотивiв, тем, iдей, образiв, сюжетних схем, що переважають у

певному лiтературному напрямi, є характерними для нього. Цей чинник тiсно пов'язаний iз суспiльно-культурними умовами iснування лiтературного напряму, особливо з фiлософськими та естетичними iдеалами, що складають його фундамент. Скажiмо, для класицизму було властиве переважання мiфологiчних мотивiв, тем, сюжетiв античностi, що вiдповiдало культурно-iсторичним iдеалам епохи; саме на них письменники класицизму вiдтворювали моральнi конфлiкти (конфлiкт почуття обов'язку, емоцiй та морального наказу). Так, у межах кожного лiтературного напряму iснує своєрiдний набiр близьких або тих самих мотивiв, типових образiв i схем.

  1. Сукупнiсть художнiх засобiв, регульованих поетикою лiтературного

напряму. Це певнi стильовi, композицiйнi особливостi, певнi жанровi форми, що переважають у даному лiтературному напрямi, є характерними для творчостi його представникiв. Якщо для класицизму було властиве чiтке розмежування жанрiв i жанрових форм, то романтизм активно впроваджував змiшаний жанр. Нацiональнi рiзновиди лiтературного напряму вiдповiдають загальнiй, спiльнiй моделi лiтературного напряму (європейської чи навiть свiтової лiтератури). Мiж нацiональними рiзновидами лiтературного напряму iснує певний внутрiшнiй зв'язок – у них проявляються закономiрностi свiтового лiтературного процесу. Стильовi тенденцiї меншого масштабу, нiж лiтературний напрям, називаються течiями, стурменями тощо.

Концепція особистості впливає на вибір героя, визначає систему зв'язків між ним і середовищем, що позначається на структурі твору, особливостях його жанру, поетики. В цьому плані сентименталізм став закономірною реакцією на раціоналістично-механістичну картину дійсності, розроблену передовсім філософією раціоналізму (Р. Декарт), яка, зокрема, мала вияв в жорстко регламентованій ідейно-естетичній парадигмі класицизму. Спираючись на досвід сенсуалістів (Ф. Бекон, Д. Локк), які в процесі пізнання відвели першорядну роль чуттєвим аспектам сприйняття світу, а також на філософський скептицизм Д. Юма, який піддавав сумніву віру в безмежні можливості інтелекту, сентименталісти протиставили розумові світ інтимних поччутів людини.

Однак це протиставлення не мало абсолютного характеру. З одного боку, саме «почуття» в сентименталістів, на відміну від його тлумачення філософами-сенсуалістами, було позбавлене онтологічного змісту (воно мало радше етичне значення як момент самовиявлення внутрішнього світу особистості), а з іншого – сентименталісти все-таки й далі спиралися на той самий раціоналізм. У їхніх творах чуттєвість героїв, як правило, наперед визначена, наявні дидактизм, класицистична тенденція поділу героїв на позитивних і негативних, домінує чітка ієрархія морально-етичних цінностей тощо. Водночас прагматичний підхід до зовнішньої оболонки світу, ситуація, коли буття постає як таке, що буквально «наявне» перед суб'єктом споглядання в широкому розмаїтті своїх природних форм, надавало важливого гносеологічного імпульсу для зародження багатьох літературних явищ, які спиралися на інтерес до емпіричної сторони дійсності, що віддзеркалюється безпосередньо у світі відчуттів та почуттів індивіда (в жанровому плані він стимулював розвиток роману, котрий відбивав становлення героя в процесі «відкриття» ним світу).

Висунення просвітниками «другої хвилі» на перше місце «почуття», «чуттєвості» не означало заперечення розуму, раціонального первня, оскільки в своїх засадничих художньо-естетичних регістрах сентименталізм ще не виходив остаточно за межі просвітницького способу моделювання дійсності в художньому образі. І водночас поєднання раціоналізму й сенсуалізму в просвітницький естетиці було суперечливим і не утворювало синтезу. В концепції особистості це означало, що втрачений ідеал «універсальної людини» (homo universalis) Відродження, в якій би гармонійно поєднувалисая інтелектуальна і чуттєва сторони, просвітниками так і не було повернено.

Просвітницька орієнтація на природу, розвиток уявлень про самоцінність особистості, утвердження права на її приватне життя незалежно від станової належності сприяли висуненню на перше місце в літературі героя, який не поривав свого органічного зв'язку із природою й не зазнав розкладницького впливу цивілізації. Не походження й соціальний статус індивіда, а здатність його до живого й глибокого почуття, «життя серця» визначали в сентименталізмі цінність особистості. Зовнішнім імпульсом і підставою вільного прояву емоцій виступала природа, яка не знає трагічних суспільних колізій і безпосредньо пов'язана з внутрішнім життям людини. Такий у своїй засаді антропологічний характер естетики сентименталістів надавав особливої ваги моральній стороні переживання й почуття. Тому прагнення до найвищої морально-етичної цінності людини – щастя – неможливе в їхніх творах без співстраждання, співпереживання, готовності розділити смуток і тугу з іншою людиною, часто за допомогою сліз.

Найповніший вияв сентименталізм дістав в Англії, де на першому етапі свого існування він відзначався ідилічністю та меланхолійною споглядальністю в поезії (Д. Томпсон, Е. Юнг, Т. Грей), а на другому – домінуванням прозових жанрів, поглибленням уявлення про психологію людини (С. Річардсон, О. Голдсміт). Роман Л. Стерна «Сентиментальна подорож Францією та Італією» (1768) дав назву літературному напрямові загалом.

Типологічна близькість у розвитку європейських літератур зумовила стрімке поширення сентименталізму в різних країнах Європи, де він виявлявся з різною мірою інтенсивності. Сентименталізм стає дуже помітним явищем літератури французького Просвітництва, де він відзначався культом руссоїстської концепції чутливої особистості, що не мислить свого існування без безпосереднього зв'язку з природою, її цілісністю, красою й недоторканістю й ладна протиставити свою «природність» ницості «цивілізованого» світу.

Позначився сентименталізм і на літературах – німецькій («Буря і натиск», драматругія Г. Лессінга, «Страждання молодого Вертера» Й. В. Гете), польській (К. Бродзінський, Ф. Карпінський, Ю. Немцевич), російській (М. Карамзін, О. Радищев, В. Капніст), угорській (Й. Карман), сербській (Д. Обрадович), хорватській («Любовні вірші» І. Джурджевича) та інших, охоплюючи своїм впливом усі три літературні роди – епіку, лірику й драму – й культивуючи передусім ті жанри, в яких увиразнено лірично-емоційний струмінь: елегію, медитацію, послання, щоденник, епістолярний роман, роман-подорож.

В українській художній свідомості важливі передумови для формування сентименталістських ідейно-художніх засад складаються вже в кінці ХVІІ-ХVІІІ ст. Цього часу в українській літературі відбувалися важливі в історико-культурному плані зрушення, що знаменували собою поступову й закономірну еволюцію культурної свідомості, що рухалася від розвинутої в жанровому й стильовому плані системи бароко до раннього Просвітництва.

Активнішому поширенню сентименталізму порівняно з класицизмом у ХVІІІ ст. сприяли й історико-культурні обставини. Йдеться про загальний занепад історичного життя в середині й другій половині ХVІІІ ст., відсутність власної державності та від'їзд інтелектуальної еліти (професорів і викладачів Києво-Могилянської академії) до Росії – факти, які історично збіглися з тим, що просвітницькі тенденції, на відміну від більшості європейських країн, були витіснені в Україні на периферію літературного процесу. В панівному стилі бароко набувала поширення не та лінія, що спиралася на містицизм та символізм і значною мірою відкидала однобічний західноєвропейський раціоналізм в його декартівсько-механістичному вигляді (що було водночас і своєрідним відбиттям в Україні процесу переорієнтації західноєвропейського художнього дискурсу другої половини ХVІІІ ст. із «життя розуму» на «життя серця»).

На межі ХVІІ-ХVІІІ ст. в українській літературі виникає інтерес до такого почуття людини, яке аосціюється не просто з тугою і скорботою у зв'язку з неможливістю віднайти гармонію в розірваному суперечностями світі, а й проймається усвідомленням страждання особистості в реальному земному житті. Люди народжуються рівними від природи, що підтверджується таким всеохопним почуттям, як кохання, не пов'язаним із становою ієрархією. Тим часом саме суспільне життя робить одних людей залежними від інших та від обставин, що стають на перешкоді до щастя. Незмінними факторами залишаютъся тільки чутлива природа людини, наявність її активного «життя серця», чим і має визначатися гідність.

Ці мотиви найбільшою мірою характерні для тогочасної української поезії, тісно пов'язаної з народнопоетичною традицією (насамперед із козацькими, бурлацькими, чумацькими піснями). Мотиви, в яких відчувається відгомін західноєвропейського сентименталізму, з'являються й у самій народній пісні.

Народна пісня виражала насамперед колективну свідомість, найхарактерніші риси української ментальності, особливості психічного складу народу, який вирізняєтъя тонкою чутливістю й емоційністю. У зв'язку з цим можна говорити про притаманний українцям інтровертний тип світосприйняття.

Роздуми про втрачене щастя, глибока емоційність ліричного героя, глибина й щирість його почуттів сприяли розвитку художньої фантазії, прагненню до можливого й недосяжного. Філософсько-елегійний характер цих віршів надавав могутнього імпульсу поезії ХVІІ-ХVІІІ ст. Розвиток цього жанру пов'язується з переосмисленням середньовічного погляду на світ та відкриттям можливостей духовного розкутого світу людини. Під елегією тогочасні письменники розуміли ліричний вірш, викладений від першої особи, як правило, у вигляді монологу, в якому переважали мотиви жалю, туги, скарги.

Українські поети ХVІІІ ст. прагнуть якнайглибше відтворити внутрішні почуття людини, світ «сердечної уяви» (Руссо) про добро й зло, правду й кривду, ті почуття, які йдуть від «серця» або тісно пов'язані з ними й сприймаються як іманентно властиві людині. Вони є безпосередньою чуттєвою реакцією на дійсність на відміну від інтелектуально-розумового погляду, який за допомогою тверезої думки віддаляє людину від живих реалій світу. Природно, що на перше місце висувається кохання. Характерна з цього погляду пісня С. Климовського «Їхав козак за Дунай». Чистота почуттів закоханих, сміливість козака, який вирушає на війну, й душевна теплота дівчини надають пісні суто ліричного характеру. Поет наштовхує на думку про те, що внутрішній світ героїв цінний своїми щирими переживаннями, глибоким відчуттям внутрішнього життя близької душі.

Як і філософсько-елегійній поезії, характерна для всіх письменників тема жахливої смерті, її неминучості в любовній ліриці набуває більш світського звучання й пов'язується вже не лише з «космічним» призначенням людини, фатальною долею й «неземним життям», а й із долею самої людини, яка спроможна віднайти своє щастя в повсякденній дійсності, в царині власних почуттів.

Під впливом народнопісенної традиції в ХVІІ-ХVІІІ ст. з'являється й чутливе звертання до пейзажу, з яким пов'язувався процес зародження душевного почуття ліричного героя. Картина зі сфери природи в таких віршах, як правило, була частиною психологічного паралелізму й підпорядковувалася розкриттю настрою людини.

І хоча поезія, в якій зароджуються елементи сентименталізму, ще не позначена багатством і розмаїттям жанрів, у ній формується образ ліричного героя з виразним суб'єктивним «я», з'являється пейзаж, освітлений внутрішнім переживанням, емоційно забарвлене слово, яке найповніше передає гаму настроїв героя.

На початку ХІХ ст., спираючись на сентименталістську традицію поезії ХVІІ-ХVІІІ ст., сентименталізм в Україні набуває якісно нових ознак, що значно поглиблювало уявлення про природу внутрішнього світу людини, її приватне життя, здатність до глибоких інтимних почуттів. Його розвиток відбувається в річищі пошуку нових художньо-зображальних засобів, прийомів композиційної й сюжетної побудови творів та істотно впливає на процес перебудови жанрової структури української літератури. Він охоплює в цей період не тільки поезію, а й художню прозу та драматургію.

Великою мірою розвиток українського сентименталізму залежав від характеру Просвітництва в Україні. Просвітницькі ідеї поширювалися тут не в своїх радикальних, а в «поміркованих» формах, вільних від ідеологічних приписів на кардинальну перебудову суспільства, що було притаманне, приміром, французькому Просвітництву. Це помітно в самому погляді на людину, яку українські письменники бачили не в центрі напружених соціально-ієрархічних стосунків (соціальна природа особистості ще тривалий час залишалася для них невідкритою), а в безпосередній близькості до природи, яка вже з моменту народження прищеплює кожному індивіду доброту. Особливого значення набуває чутливість, що йде від «серця», якому слід довіряти набагато більше, ніж найраціональнішим переконанням і настановам. Просвітницький демократичний герой утверджується в літературі як людина, максимално наближена до природи. Такому типові «чутливого» позитивного героя зазвичай властиві внутрішній стоїцизм, несхитність моральних переконань. Внутрішня незламність, бажання перебороти в собі страждання притаманні сентиментальним героям Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, Є. Гребінки; принципи стоїцизму розгорнуто в цілу етичну програму в П. Гулака-Артемовського.

У першій половині ХІХ ст. сентименталізм набуває виразних ознак окремої течії в літературі, з новою концепцією особистості. Формується специфічна художня структура українського сентименталізму, що легко вступає в контакт з іншими, іноді ідеологічно різними, ідейно-художніми явищами епохи. Характерно, що в українській літературі не було такого епігонського наслідування сентименталізму, з яким пов'язується його відмирання як самостійного й сатиричного переосмислення. Його історична й естетична цілісність визначалася орієнтацією на послідовно чуттєве відтворення світу, результати якого бачилися як щось «безпосереднє», «наївне», «природне», а отже, й моральне. І хоча сентименталізм в українській літературі не розгорнувся в окремий самодостатній художній напрям, відмітні ознаки його нагадують про себе у творах багатьох письменників. Насамперед це стосується художнього стилю, де сентименталізму властивий цілий ряд відносно сталих ознак: «чутливе» відтворення художніх образів та навколишньої дійсності, зображення в героях емоційної стихії, яка примушує їх керуватися не розумом, а серцем, реагувати на знегоди життя сльозами, викликати співпереживання, а іноді навіть і сльози в інших персонажів і читачів. Він відчувається у своєрідності розгортання художньої оповіді та загальній побудові твору, в прагненні створити динамічну композицію, вільну від класицистичної заданості й нормативності (однак більш чітку й психологічно вмотивовану, ніж у бурлеску), найбільшу увагу приділити ліричному струменю, передаючи авторське співчутливе ставлення до подій суб'єктивно-емоційними епітетами, метафорами, імпульсивним ритмом, підвищеною експресивністю висловів.

На початку ХІХ ст. сентименталізм проникає в бурлескну поезію, значно розширюючи художню макроструктуру цих творів та розхитуючи зсередини самі основи бурлеску. І хоча автори бурлескних віршів надаютъ перевагу гротескному перебільшенню почуттів, у них відчувається імпульсивний пошук найбільш відповідних художньо-виражальних засобів для зображення різних проявів внутрішнього світу людини. Вони навмисне вдаються до зображення предмета чи явища не з погляду самого автора, а з погляду малоосвіченого селянина, виправдовуючи в такий спосіб деякі недореченості й недотепності, наявні в творі.

Схильність до сентиментальності й сентименталізму в укранїській бурлескній поезії був, отже, не випадковою – вона зумовлювалася потребою розширення внутрішніх можливостей української поезії, була знаком тогочасного утвердження духовно розкутого, глибоко емоційного внутрішнього світу просвітницької особистості. Зрештою, весь подальший шлях української поезії ХІХ ст. й полягав у дедалі глибшому інтелектуальному й емоційно-авторському осмисленні глибинної суті природи людини.

Із зародженням наприкінці 20-х років ХІХ ст. в українській поезії романтизму не зникає і сентименталістське уявлення про почуття, що створювало –життєдайний грунт для активної взаємодії романтичного типу художньої свідомості з сентименталізмом, який уперше наголосив на самоцінності та самодостатності чуттєвої сторони як одного з моментів емоційно-рефлексивного сприйняття героєм дійсності. Романтики принципово не заперечували й не відкидали сентиментальності. Навпаки, вони вбачали в ній один із необхідних компонентів своєї творчості, але вкладали в поняття «сентиментальний» зовсім інший зміст, аніж сентименталісти.

Чутливість героя романтизму набуває принципово іншого характеру. Тоді як сентименталістські почуття раціоналістично задано й письменників-сентименталістів більшою мірою цікавить не їх діалектика, а хвилеподібні спалахи, романтики вже відмовляються від цього. Почуття романтичних героїв підкреслено вільні від будь-якого впливу раціоналізму й сприймаються як можливий шлях до досягнення абсолютної свободи від сірого й відсталого навколишнього світу з його «прозою життя». Не дивно, що вони можуть бути прямо пов'язані з прагненням героя до обстоювання власного індивідуалізму та цілковитої самотності свого «я». В поезії українського романтизму почуття поступово набуває медитативної зосередженості, за його допомогою поглиблюється уявлення про плинність світу й місце в ньому особистості, яка вже здатна не тільки до чутливих проявів своєї натури, а й до «штюрмерських» високих пристрастей.

Однією із сентименталістських тем, що дістала своє втілення і подальший розвиток в українській романтичній поезії, була тема поезії кладовищ («могил»), започаткована у ХVІІІ ст. англійським поетом-сентименталістом Р. Блером («Могила», 1743). У ній наявні вже не тільки меланхолійні роздуми про марність світу, швидкоплинність буття усього сущого, смерть, а й містичні уявлення про таїнство життя «потойбічного» світу з його фантастичними мешканцями. Проте не згасають і сентименталістські тенденції в осмисленні цієї теми.

Загалом вростання сентименталізму в романтизм (а іноді й їх динамічне поєднання) стосується нового погляду на природу в ХІХ ст. Цього часу в європейських літературах все більшого поширення набуває погляд на неї не як на механістично-раціональну систему (Ньютон), а як на живий організм, що втілює вищі абсолютні сутності (Шеллінг). Через історико-літературні передумови в українському романтизмі концепція природи ще посутньо спиралася на просвітницьке її тлумачення, згідно з яким вона сприймалася як добре начало, мати, яка здатна розділити печаль і тугу своїх дітей. Романтичний герой не тільки відчуває подібність та суголосність різних станів природи своєму внутрішньому світові, а й повсякчас усвідомлює власну залежність від неї, вірить, що вона допоможе йому в скрутну хвилину. В цьому сенсі пейзаж українських романтиків чимало запозичує з концепції «чутливого» пейзажу сентименталістів. Це не образ-ландшафт із вказівкою на географічну достовірність певної місцевості, а проекція душевних почуттів персонажів («стан душі»), які свою чутливість можуть довірити тільки самій природі.

Сентименталізм в українській поезії першої половини ХІХ ст. – явище далеко неоднозначне й неодномірне; воно позначилося на всій структурі поетичної творчості того часу. Сентименталістська настанова на прояв почуттів відчувається вже в бурлескній поезії, а далі, набуваючи нових рис та якостей, заявляє про себе в поезії романтиків, охоплюючи поряд із традиційними для сентименталістської літератури ХVІІ і ХVІІІ ст. жанрами елегії та пісні нові жанрові форми – баладу, сонет, ліричну поему.

Про поширеність сентименталізму в поезії свідчили й нові обрії в розкритті чутливого внутрішнього світу особистості, її здатності до інтимних почуттів та в особливостях взаємовідносин із природою, яка вже виступала непересічним джерелом меланхолійних настроїв, емоцій і могла відгукнутись на сердечну тугу й біль ліричного героя, стаючи союзником у його протистоянні ординарній реальності.

Сентименталізм в українських повістях письменника заявляє про себе насамперед через утвердження нового типу особистості, здатної до найглибших і найпотаємніших почуттів, породжених самою природою.

Чутливість у сентименталістів – не просто зворушливість, «впадання в сльози», а особливе ставлення до світу, цілий морально-етичний комплекс, що поєднує в собі вірність природі (насамперед людській), доброчинність, яка народжується із співчуття до страждань інших, послідовність у вчинках, що спирається на таку постійну константу, як «серце», моральний максималізм. Моральний максималізм у людських стосунках набував значення концептуального – моделі світобудови, протиставленої тогочасним меркантильним відносинам.

Подальший поступ сентименталізму в українській літературі пов'язаний із процесом суб'єктивізації образу автора (оповідача), відмовою від дидактичних повчань, появою окремого художнього «я», як героя твору, що створювало ширші можливості для емоційних оцінок зображуваного, розширювало діапазон індивідуалізації образу. Прикметно, що в західноєвропейських літературах ХVІІІ ст. проблема художнього «я» виникає у зв'язку з розвитком загальних понять про роль особистості в суспільній свідомості, що й зумовило появу оповідача із здатністю емоційно реагувати на світ і накладати відбиток свого світобачення на всю художню структуру літературного твору.

В середині ХІХ ст. в українській літературі з'являється широке розмаїття різних модифікацій образу автора-оповідача. В цьому плані інтерес становить творчість П. Куліша, який, ще не вирізняючи автора-оповідача як окремий образ, вводить його в недалеку історію вільних козацьких часів у своїх романтично-сентиментальних оповіданнях-ідиліях. Перетлумачуючи «живу» історію, письменник не тільки постулює її як взірець і бажаний ідеал, а й як арену різних подій, у яких герої виявляють різнобарвну гаму людських почуттів. В конфлікті оповідань Куліша, засобах творення характерів відчувається потужний струмінь просвітницької настанови на пошук всезагальної гармонії буття. Основу її автор шукає не в якихось відсторонених від життя поняттях, а безпосередньо в самій людині – її серці.

Сентименталізм не оминув увагою й української драматургії, де він утверджувався в процесі занепаду основних принципів шкільної драматургії ХVІІ-ХVІІІ ст. Його вияв став можливим лише на початку ХІХ ст. разом із формуванням в українській літературі побутової драми. Звичайно, сентименталізм не був єдиним художнім явищем, яке визначало своєрідність і характер художніх пошуків драматургів цього часу: в їхніх творах виразно простежуються бурлеск, риси класицизму та просвітницького реалізму, преромантичні й романтичні елементи. Загалом пафос української драми першої половини ХІХ ст. відбивав просвітницько-руссоїстські ідеї, утверджував природний первень в особистості. Своєрідним ціннісним критерієм у них виступає чутливість персонажів: негативні, як правило, її не мають, у позитивних вона виявляється сильно, навіть гіпертрофано. Чутливість стає засобом марально-етичного відродження героїв.

Сентименталізм в українській драматургії першої половини ХІХ ст. проявився у виборі позитивного героя із нижчих верств суспільства, який живе за велінням власного серця, у конфлікті між чутливими персонажами й обставинами, у введенні в сюжет любовного трикутника, в якому сентиментальних героїв протиставлено їхнім антагоністам, що надавало творам напруженого динамічного характеру.

Сентименталізм з моменту свого зародження у кінці ХVІІ-ХVІІІ ст. і протягом першої половини ХІХ ст. відіграв важливу роль у літературному процесі України. Осмислення його художнього феномена засвідчує, що він, як і будь-яке інше помітне явище цього часу, має свою специфічну природу й динаміку становлення і розвитку. З ним пов'язується утвердження в літературі такого типу позитивного героя, в якому більш за все цінувалася його чуттєва природа, здатність до порухів найніжніших внутрішніх почуттів, що значно поглибювало уявлення про психологію людини. Водночас такий погляд на особистість цілком уписувався в основні ідеологічні настанови руху Просвітництва в Україні, однією із стрижневих ідей якого була ідея самоцінності кожної людини незалежно від її суспільного стану.

Сентименталізм охопив з різною мірою інтенсивності всі три літературні роди – епіку, лірику й драму, культивуючи передусім ті жанри, які найбільш послідовно давали змогу оцінити почуття героя зсередини його внутрішнього світу: елегію, пісню, сонет, баладу, повість, оповідання, етнографічно-побутову драму. Динамічна та лабільна художня структура українського сентименталізму спричинилася до того, що він легко вступав у плідні контакти з іншими літературними явищами епохи – просвітницьким реалізмом, класицизмом, преромантизмом і романтизмом.

Сентименталізм зробив значний внесок у ліризацію художніх структур, підніс роль інтуїції як засобу самопізнання, сягнення найпотаємніших порухів людської душі. Ці та інші набутки сентименталізму органічно засвоювалися романтизмом і класичним реалізмом другої половини ХІХ ст., про що, зокрема, свідчить наявність сентименталізму в українській літературі уже за хронологічними межами його становлення й функціонування як самостійного художнього явища.

Романтизм (30-60 роки ХІХ століття) в українській літературі

*** Романтизм (фр. romantisime) – один iз провiдних напрямiв у лiтературi, науцi й мистецтвi. Виник наприкiнцi XVIII ст. у Нiмеччинi, Англiї й Францiї, на початку XIX ст. поширився у Польщi, Росiї, Австрiї, а також в Українi, згодом охопив iншi країни Європи, Пiвнiчної i Пiвденної Америки. У XVIII ст. романтичним називали усе незвичайне, фантастичне, дивне, таке, що зустрiчається лише у книгах (романах), а не в життi. На межi XVIII-XIX ст. термiн романтизм означав новий лiтературний напрям, протилежний класицизму. Як новий тип свiдомостi й iдеологiї, що охопив рiзнi терени людської дiяльностi (iсторiю, фiлософiю, право, полiтичну економiю, психологiю, мистецтво). Романтизм був пов'язаний iз докорiнною змiною всiєї системи свiтоглядних орiєнтацiй i цiнностей. Визначальними для нього стали такi риси, як запречення рацiоналiзму доби Просвiтництва, iдеалiзм у фiлософiї, iсторизм, апологiя особистостi, неприйняття буденностi i звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були мистецтво, релiгiя, фiлософiя), культ почуттiв, захоплення фольклором, iнтерес до фантастики, екзотичних картин природи та iн. В естетицi романтизм протиставив класицистичному «наслiдуванню природи» творчу активнiсть митця з його правом на самобутнiсть й оригiнальнiсть. «Принцип iндивiдуальностi» - провiдний у художнiй творчостi. Мистецтво пiдноситься до рiвня найвищої цiнностi i сприймається як вияв глибинної сутi i сенсу життєдiяльностi. Романтизм вiдкидає нормативнiсть, рацiоналiстичну регламентацiю у мистецтвi, понад усе цiнується творча свобода, фантазiя. Теоретики романтизму обстоювали розiмкнутiсть лiтературних родiв i жанрiв, взаємопроникнення рiзних видiв мистецтв, а також фiлософiї, релiгiї, психологiї. Заслуга романтизму поялгає у розвитку жанрiв iсторичного роману i драми, фантастичної повiстi, лiро-епiчної поеми, балади, романсу. Надзвичайного розвитку досягла лiрична поезiя i лiрична пiсня. Первiсно риси романтичного типу творчостi зароджувалися в епоху Просвiтництва i знаходили свiй вияв у преромантизмi. Зберiгаючи генетичну спадкоємнiсть з лiтературою сентименталiзму (апологiя «почуття» та iн.), преромантизм рiшуче заперечував рiцiоналiзм, орiєнтувався на «природну» людину i красу, на середньовiчну культуру i нацiональну традицiю, проповiдував спонтаннiсть i самобутнiсть творчостi. Пов'язаний з висуненням на арену т. зв. третього стану, преромантизм був перейнятий пафосом самовизначення й утвердження особистостi, самобутнього розвитку усiх народiв i нацiонально-культурних традицiй. Засадниками для преромантизму були iдеї Дж. Вiко, Й.-Г. Гердера, Ж.-Ж. Руссо. Зароджується у Шотландiї й Швейцарiї, найповнiше розвинувся в Англiї: «Твори Оссiана» (1765) Дж. Мекферсона (звiдси – «оссiанiзм»), готичний роман та iн. Романтизм як свiтоглядна система, що засвiдчував змiну європейських культурно-iсторичних епох, - явище типологiчне. Водночас у рiзних країнах романтизм виявив специфiчнi риси, виконував особливi соцiально-iсторичнi i культурнi функцiї. Провiдними тут були мотиви трагiчної долi особистостi, «свiтової туги», «космiчного песимiзму» (Ф. Шатобрiан, А. Мюссе, Дж. Байрон, Г. Клейст, Е.-Т.-А. Гофман та iн.). У країнах Центральної i Пiвденно-Схiдної Європи домiнантою романтизму став нацiонально-визвольний рух, взаємовiдносини особистостi з нацiональним колективом, роль у пробудженнi нацiональної свiдомостi, обгрунтуваннi iсторичної самобутностi народу, його «духу», культурних традицiй, мови, лiтератури. Зароджуючись в умовах антисамодержавного руху, український романтизм розвивався передусiм пiд впливом поглибленого вивчення iсторичного минулого (iсторiографiчний преромантизм) та народної творчостi (фольклористичний преромантизм), був спрямований не так проти класицизму, як проти бурлескних i травестiйних традицiй. Помiтний вплив на його формування мали «українськi школи» у росiйськiй (К. Рилєєв, О. Сомов, М. Гоголь та iн.) i польськiй (А. Мальчевський, Б. Залєський, С. Гощинський) лiтературах. Першими виявами українського романтизму були «Iсторiя русiв» (друга половина XVIII ст., вперше опублiкована 1846 О. Бодянським), «Грамматика малороссийского наречия» (1818) О. Павловського, «Опыт собрания старинных малороссийских песней (1818) М. Цертелєва, а також публiкацiї iсторичних прац i пам'яток Д. Бантиш-Каменського, М. Маркевича, О. Бодянського та iн. Значне мiсце у становленнi романтизму в українськiй лiтературi посiдала Харкiвська школа романтикiв (I. Срезневський, I. Розковченко, Ф. i О. Євецькi, О. Шпигоцький та iн.) та пiдготовленi ними виданна: «Український альманах» (1831) i «Запорожская старина» (1833-38). Одночасно у Галичинi виступила «Руська трiйця» (М. Шашкевич, I. Вагилевич, Я. Головацький) iз збiрником «Русалка Днiстровая» (1837), перейнятим романтичними iдеями народностi i слов'янського братерства. Їхнiми послiдовниками були М. Устиянович, А. Могильницький, О. Духнович. З кiнця 30-х – початку 40-х XIX ст. з'явилося нове поколiння романтикiв (А. Метлинський, М. Максимович, П. Кулiш, Т. Шевченко, М. Костомаров). Його лiтературними трибунами були: «Киевлянин» (1840, 1841, 1850) М. Максимовича, «Ластiвка» (1841) Є. Гребiнки, «Снiп» (1841) О. Корсуна, «Молодик» (1843, 1844) I. Бецького, «Южно-русский сборник» (1848) А. Метлинського. Романтичнi iдеї, пропагованi ними, мали виразне нацiонально-полiтичне забарвлення, що спричинило появу Кирило-Мефодiївського братства з його романтично-християнською програмою «Книги битiя українського народу» (М. Костомаров). У лiтературi цей етап засвiдчився появою iсторичного роману («Чорна рада» П. Кулiша), iсторичної драми («Сава Чалий», «Переяславська нiч» М. Костомарова), розвитком iнтимної, пейзажної, громадянської лiрики (В. Забiла, Є. Гребiнка, В. Петренко, С. Писаревський, О. Афанасьєв-Чужбинський та iн.), утвердженням жанрiв побутової, iсторичної, лiро-епiчної поеми, балади, виробленням лiтературної мови i стилю, конкретно-iсторичних форм художнього освоєння дiйсностi. Провiдна роль в утвердженнi романтичного типу творчостi належить П. Кулiшевi й Т. Шевченку. На пiдставi концепцiї особистостi, розумiння естетичного iдеалу, природи i мети художньої творчостi, головних рис поетики умовно видiляють чотири тематично-стильовi течiї: фольклорно-побутова, фольклорно-iсторична, громадянська, психологiчно-особистiсна. У другiй половинi XIX ст. розмантизм знайшов продовження у творчостi О. Стороженка, I. Манжури, Я. Щоголiва, Ю. Федьковича та iн. Наприкiнцi XIX ст. романтичнi iдеї набули в європейський (Г. Гауптман, Г. Iбсен, М. Метерлiнк) i українськiй (Леся Українка) лiтературах нового звучання, що дало можливiсть окреслити їх як iдейно-стильову течiю пiд назвою неоромантизм, котра позначилася на творчостi деяких представникiв «розтстрiляного вiдродження» (О. Влизько, Ю. Яновський, М. Хвильовий та iн.), «празької школи» (Олена Телiга), навiть шiстдесятникiв (М. Вiнграновський, Р. Лубкiвський та iн.). У лiтературознавствi побутує також термiн «романтика» для означення емоцiйного пафосу твору, особливої пiднесеностi i захопленостi об'єктом зображення.

В обгрунтуванні націоналної своєрідності української народності, її світобачення, мови, звичаїв, моральних норм, психічного складу її «душі» велика роль належить так званому історіографічному преромантизму, грунтом і арсеналом якого слугували національні перекази, легенди, матеріали різних історичних хронік, народна поезія загалом.

Історіографічний преромантизм, перебуваючи загалом ще в соціально-філософській і культурно-історичній системі Просвітництва, водночас був явищем, перехідним до романтизму. Подібний характер мали й перші спроби теоретичного осмислення українського фольклору як безпосереднього вияву «природи» та національного характеру.

Вважаючи основним джерелом мистецтва природу, піонери української фольклористики підносять естетичну цінність народної поезії як неперевершеного зразка глибокої емоційності, поетичного чуття, інтуїтивного проникнення в глибини буття. Отже, можна говорити про наявність в українській літературно-естетичній думці початку (власне 10-30-х років) ХІХ ст. фольклористичного преромантизму.

*** Преромантизм (фр. preromantisme - передромантизм) – сукупність ідейно-стильових тенденцій у європейській літературі другої половини ХVІІІ – початку ХІХ ст., які, не пориваючи із сентименталізмом, передбачали появу романтизму, поривали із культом розуму, притаманним класицизму та Просвітництву. Найповніше преромантизм проявився в Англії та Шотландії (творчість Т. Чаттертона, Дж. Макферсона, Г. Уолпола та ін.), зумовивши так званий «осіанізм», готичний роман тощо.

Висунувши ідею народного суверенітету, таких форм суспільного життя, які б відповідали «духові народу», культ «природної людини» та художника як «природного генія», виступивши проти позачасових «вічних» естетичних норм і правил, традиційних форм і моделей об'єктивізувального мислення, утвердивши на противагу просвітницькому раціоналізму цінність незайманої цивілізацією природи й «природної» народної поезії, що проявилося в літературі, фольклористиці й історіографії, преромантизм, однак, не став цілісною ідейно-художньою системою. Він був не так першим етапом романтизму, як його підготовчою стадією. У цілісне світобачення, яке дістало художньо адекватне стильове обличчя, його течії інтегрував романтизм.

Розвиток романтичного типу творчості, що почався у преромантизмі, як загальноєвропейське явище був пов'язаний з глибоким світоглядним зламом наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст., із спростуванням принципів механістичного матеріалізму. Матеріалістам світ видавався замкнутою системою з упорядкованими об'єктами та формами (зокрема й у сфері суспільного життя), що існували за законами класичної механіки. У подоланні цих метафізичних засад вирішальну роль відіграла німецька ідеалістична філософія, що справила величезний вплив на формування світоглядної основи романтизму. За нею світ (універсум) є живою динамічною цілісністю, що перебуває в безнастанному рухові й змінах, у боротьбі суперечностей, які в синтезі виступають як його багатство.

У соціально-історичному плані романтизм був відповіддю людського духу на прискорений рух історії, на злам старих, феодальних засад (французька революція 1789-1794 рр., наполеонівські війни, національно-визвольна боротьба пригноблених народів) і відзначався прагненням по-своєму зрозуміти характер світового розвитку, що виявився непідвладним розумові. Романтизм став новим типом ідеолога та художньої свідомості, що охопив різні ділянки людської діяльності: історію, філософію, психологію, право, політичну економію. Успадкувавши культурологічні ідеї Віко та Руссо, руссоїстську антропологію з її культом природи, «дух народу» (Фіхте), своєрідність, призначення й місце кожного народу в розвитку світової історії (Гердер, Шеллінг, Гегель).

З огляду на єдність макрокосмосу й мікрокосмосу (людини), романтизм поставив людину в центр перетину світових сил і законів, у нерозривний зв'язок із природою, всесвітом, суспільством, долею та Богом як вічною животворною силою. Оскільки людина є частиною всеосяжної природи й, таким чином, містить у собі космічні сили, вона постає індивідуально-самоцінною та неповторною з автономним душевним світом. Свідомість її не вичерпується сферою розуму, як це твердили просвітники; внутрішня сутність людини виходить за сферу практичного мислення в царину почуття, інтуїції, уяви, фантазії, за допомогою яких тільки й можна осягнути все багатство буття, його найвищу гармонію. Звідси, на противагу просвітницькому реалізму, в романтизмі – підпорядкування виражального первня зображальному, логічної ідеї образові, домінантна роль художньої фантазії. Звідси й апологія мистецтва (Шеллінг), яке поєднує в собі художнє й філософське пізнання і є суттю та навищою цінністю світу.

Перебуваючи в центрі універсального буття, людина в романтизмі немовби виламується з прози щоденного побуту, меркантильних інтересів суспільства, оскільки емпіричне матеріальне життя не вичерпує безмежних можливостей буття. Справжнє життя, сповнене свободи й краси, - у сфері духу й природи. Тоді як пафосом Відродження і Просвітництва було підпорядкування людини суспільним інтересам, у романтизмі основний є конфлікт між особою й суспільством, бунт особистості проти перетворення її на обивателя, протест проти гноблення народу й індивіда. Ця двосвітність, що найяскравіше в особистісному плані проявилася в західноєвропейському романтизмі, поєднувалася з прагненням до гармонії та художнім освоєнням реальної дійсності (на грунті якої й виник романтизм) новими естетичними засобами.

Висунувши тезу про багатоманітність і багатство різних культурних епох і традицій, романтики заперечили будь-які раціоналістичні «правила» (найбільший внесок в літературно-естетичну теорію зробили єнські романтики) в художній творчості, зокрема класицистичний принцип «наслідування природи». Головним критерієм цінності твору є його новизна й оригінальність. Художник не наслідує природу чи якісь зразки й правила, а силою своєї фантазії творить новий світ, виступаючи сам як частина животворної природи (А. В. Шлегель). Гердерівське уявлення про те, що, відображаючи всю суму особливостей життя й культури певного народу, мистецтво виступає як органічне явище, що виростає безпосередньо з історичного народно-національного грунту, одержало в романтиків дальший розвиток. Оскільки спосіб життя, звичаї і внутрішній світ кожна нація має свої, час і простір, що були для класицистів нейтральним фоном, місцем дії, у романтиків наповнюються конкретним історичним, національно-неповторним змістом.

Для романтиків неперевершеним художнім зразком «органічної» поезії, вищим за літературу освічених класів є фольклор, що уособлює народний дух, національні особливості як прояв багатства універсуму.

За ідейно-естетичної єдності основних художніх рис, що було великою мірою зумовлене спільністю тенденцій розвитку європейської художньої свідомості ХVІ-ХVІІІ ст., світовий романтизм має свої особливі соціально-історичні функції та специфічні типи в різних країнах, що зрештою залежить від характеру суспільних умов, рівня розвитку буржуазних відносин, історичних традицій кожної культури, характеру художньої системи літератури (зональні групи літератур). У країнах з яскраво вираженими суперечностями буржуазного розвитку (Західна Європа) романтизм був реакцією на Просвітництво й наслідки Французької революції (розчарування буржуазною цивілізацією, несприйняття її способу життя). В центрі його художньої системи – нове розуміння особистості, її самоцінності, проблема людини й суспільства. Суверенна особистість, яка протиставляє себе світові, романтичний індивідуалізм з'являється там, де розкладається феодально-корпоративна система й розвиваються нові, буржуазні, відносини.

За часів розвитку романтизму провідними стають проблема трагічної долі людини, культ душевного страждання, різке протиставлення мрії, ідеалу та дійсності. Цей тип романтизму звичайно пов'язаний з гострою боротьбою проти класицизму.

У країнах з уповільненим буржуазним розвитком (Центральна й Південно-Східна Європа), в поневолених слов'янських країнах домінантою романтизму був національно-визвольний рух, боротьба за національне самовизначення, звернення до національної мови, до історичного минулого, народних витоків культури у взаємодії із загальноєвропейськими соціально-філософськими ідеями. Чільне місце займає ідея слов'янського єднання та обміну національними культурними цінностями (контактні зв'язки).

Як суспільно-історичне явище український романтизм, проявляючи тенденції, спільні для розвитку європейського романтизму, великою мірою був зумовлений своєрідними умовами суспільно-політичного й культурного життя України кінця ХVІІІ – початку ХІХ ст. Надіям ліберально-дворянських кіл України на вік Просвітництва, покликаного утвердити царство розуму й справедливості, їхнім сподіванням законодавчо врегулювати станові інтереси та досягти хоч якоїсь автономії в національному питанні не судилося справдитися. Наприкінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. в Україні в суспільній свідомості реальна соціально-політична, економічна й культурна ситуація не могла не викликати невдоволення й протесту не тільки з боку народних мас, а й у середовищі навіть політично поміркованих кіл суспільства. Ця атмосфера трагічного відчуття несумісності високих ідеалів людства, проголошених просвітителями, з реальною дійсністю, крах надій на досягнення рівноправності в союзі козацької України з самодержавною Росією породжували протест і протиставлення кріпосницькій дійсності овіяного легендами історичного минулого України. На противагу раціоналістському принципові абсолютистської монархії як породженню нівелюючого розуму, що придушує природне право народів на розвиток свого «духу», до ідеалу підносяться «вольності козацького народу» як втілення свободи й демократичних форм національного життя. Саме за таких умов романтичний тип художньої творчості дістає сприятливі можливості для свого розвитку та відіграє велику роль у формуванні національної свідомості й літератури.

Український романтизм є складовою частиною слов'янського національно-культурного відродження, однак у зв'язаку з тим, що наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. слов'янські народи перебували на різних ступенях державного, політичного, суспільно-економічного й національно-культурного розвитку, він не збігається ні з романтизмом літератур із «класичним» типом ідейно-художнього комплексу, ні з романтизмом літератур «некласичного» типу. Радше він займає проміжне місце, наближаючись більше до літератур Центральної Європи та Росії, ніж південнослов'янських країн. Заявивши про себе на першому етапі як «фольклорний», або «народний» романтизм (цей тип романтизму представлено й у гейдельберзьких та англійських романтиків), він у своєму розвитку інтегрував і виявив основні типологічні риси романтизму літератур західноєвропейських.

Розвиваючись в умовах тісної взаємодії стадіально різних рівнів суспільної й естетичної свідомості, український романтизм, на відміну від західноєвропейського, ідеологія якого мала антибуржуазний характер, зберігає загалом антифеодальне спрямування та відзначається такими головними особливостями, як-от: симбіоз просвітницьких і романтичних ідейно-естетичних комплексів (при цьому на відміну від російської, польської та німецької літератур у ньому не було творчих контактів із слабо розвинутим класицизмом чи боротьби з ним, як, приміром, у французькій літературі); зосередження уваги на проблемі літературної мови; висунення на перше місце як ідейно-естетичної основи нової літератури народної поезії (як і в усіх літературах «некласичного» типу); велика роль в усіх літературних родах національно-історичної тематики; ідеалізація патріархальних відносин та наявність релігійної свідомості (як і в англійських поетів «озерної школи»); не характерне для романтизму поєднання національного й соціального начал (зокрема, соціальна детермінованість характерів).

Коли в літературах Західної Європи романтичний герой, перебуваючи в атмосфері зруйнованої єдності природи й культури, виявляв душевну роздвоєність, індивідуалізм і «світову скорботу», ліричний герой в українському романтизмі перебуває в гармонії з природою й природним життям та починає усвідомлювати свою самоцінність на пізнішому етапі розвитку суспільства. Коли, приміром, в російському романтизмі чільне місце займає загострена особиста свідомість, пошук сенсу життя, а звідси – філософська лірика (поети – «любомудри»), ідея громадянського служіння державі, успадкована від класицизму, в українській літературі романтичний герой зазвичай пов'язує свою долю з долею народу, з боротьбою за національну незалежність; «світова туга» набуває характеру національної туги за минулою славою й волею України.

Сприйнявши уже на початку свого розвитку імпульси, що йшли від чеських будителів (П. Й. Шафарик, В. Ганка, Я. Коллар, Ф. Л. Челаковський), польських (А. Міцкевич, Ю. Словацький, «українська школа»), та російських письменників (В. Жуковський, К. Батюшков, К. Рилєєв, О. Пушкін та ін.), українські романтики інтегрували й багато ідей німецького романтизму, що, зокрема, виявилося в середині 20-х - 30-х роках у спробах теоретичного обгрунтування засад нової творчості.

Оскільки романтична естетика формується як загальна теорія мистецтва, вона переосмислює і вбирає всі історичні прояви романтичного типу мислення. З цього погляду український романтизм був підготований сентиментально-преромантичною поезією ХVІІ – ХVІІІ ст. («свіцькі пісні»), народною поезією (думи, історичні та ліричні пісні, перекази, легенди й повір'я), теоретичним осмисленням її першими фольклористами, ідеями української історіографії ХVІІ-ХVІІІ ст., самою атмосферою слов'янського національно-культурного відродження, прагненням утвердити на противагу бурлеску здатність української мови до вираження серйозного змісту й високих почуттів, першими спробами українських поетів початку ХІХ ст. творення літератури у романтичному стилі, інтеграцією ідейно-естетичних здобутків західноєвропейського та російського романтизму теоретичним осмисленням його літературної теорії.

Організувальною константою українського романтизму, яка забезпечувала синтез і кореляцію усіх його складників і течій та визначала головний ідейно-естетичний зміст, стала ідея народу, вивчення його минулого, розуміння його теперішнього й майбутнього.

На ідеї народу в 20-40-х роках ХІХ ст. складається концепція романтичного історизму. Коли для багатьох українських просвітників-руссоїстів найбільшою цінністю виступав морально-етичний кодекс, закорінений у «природності» народного життя, вільного від руйнівного впливу цивілізації, коли для більшості з них природною була діяльність на благо Російської держави як «общей отчизны», романтики починають із усвідомленням українського народу як нації з власною історією, своїм психічним складом, самобутніми мовою, етичними й естетичними принципами, власною культурою й історичним призначенням. Для них історія – не вияв розвитку єдиної для всього людства раціоналістично сконструйованої ідеї, а часова зміна окремих національних організмів, самобутніх культур, що залежать від географічних умов, історичного минулого та складу «душі народу». Кожна національна культура – явище самоцінне як сладова частина світового багатства. Ідея народу стала тією призмою, крізь яку й наступних часів переломлювалися політичні, суспільно-економічні та культурно-національні проблеми, тим головним гаслом української літератури, навколо якого об'єднувалася боротьба за національне й соціальне визволення.

Одними з перших творів сентиментально-романтичного характеру в новій українській літературі стали вірші-пісні С. Писаревського («За Немань іду» та «Моя доля», написані наприкінці 10-х – на початку 20-х років (опубліковані в 1825-1827 рр.).

Крім харківського центру, цього часу виникає важливий осередок національно-культурного й літературного руху у Львові. Грунт для «свідомого патріотизму руського» у Східній Галичині було підготовано загальною атмосферою слов'янського національно-культурного відродження, помітними успіхами нової української літератури у Східній Україні та політичними ідеями польського визвольного руху (повстання 1830-1831 рр.). 1837 р. в Будапешті побачив світ фольклорно-літературний альманах «Русалка Дністрова», укладений так званою «Руською Трійцею» - М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький. «Руська Трійця» поклала початок секуляризації літератури в Західній Україні, переходу її від старої, церковно-релігійної, до нової як образу народного життя саме в царині романтичної творчості. Виступивши проти церковної книжної традиції, кастовості, застиглості думки, традицій шкільного класицизму, за народну мову, народність і громадянський пафос літератури, проти політичного, національного й соціального гноблення, за федерацію вільних слов'янських народів, утверджуючи ідею єдності українського народу, спільності його історичних коренів, «Руслака Дністровая» була явищем революційним. Як і культурні діячі Східної України, «Руська Трійця» поєднувала в своїй діяльності просвітительські і романтичні ідеї; їхня творчість пройнята духом надії на відродження народу та його культури за допомогою освіти й демократії. Вони власне вперше проголосили політичну програму визвольного руху на західноукраїнських землях (стаття Я. Головацького «Становище русинів у Галичині», 1846) .

Ідейно-естетичною основою, тематичним художнім арсеналом та неперевершеним взірцем стала для них, як і для харківських романтиків, народна поезія. У типово романтичному дусі історичне минуле українського народу (зокрема часи Київської Русі) бачилося як егалітарне суспільство, доба соціальної гармонії, злагоди, сили й слави, як антипод нещасливої сучасності. Для творчості «Руської Трійці» та їхніх послідовників і продовжувачів – М. Устияновича й А. Могильницького – характерні історична епіка, громадянська поезія, особиста рефлективна лірика, романтичні оповідання й повість, переспіви й переклади слов'янської поезії, фольклорно-етнографічні та літературознавчі розвідки. Серед жанрів – балада, історична поема, «дума», ода, віршове послання, медитація, сонет та ін. Діяльність «Руської Трійці» стала визначальним кроком у виробленні єдиної літературної мови, в утвердженні ідейно-естетичних засад усієї української літератури, зокрема романтизму як спільного літературного напряму.

*** Історична поема - ліро-епічні фольклорні твори про конкретні історичні події, процеси та історичні особи. Історична конкретність змісту є найвагомішою підставою для віділення історичних поем в окрему групу, що за структурними ознаками є сукупністю різнотипних жанрів, пов'язаних з історією. Для класифікації історичних поем найвідповіднішим є хронологічно-тематичний принцип. Найдавніший цикл складають історичні поеми з доби козаччини ХV-ХVІІІ ст. У ньому виділяються три основні теми – боротьба проти турецько-татарських нападників та польських і московських загарбників. Поеми першої групи оспівують героїзм лицарів-патріотів («Пісня про Байду»), зображують несподіваний напад татар під час жнив («Пісня про Коваленка»), героїчну смерть у бою з ворогом («Пісня про Михая»), завзяття в обороні рідного краю («Пісня про побережців», «Ой поля, ви, поля»), звільнення від облоги Почаївського монастиря («Ой зійшла зоря»), здобуття Варни («Кляла цариця, вельможная пані»), пограбування і спалення села, захоплення людей в ясир («За річкою вогні горять»), розподіл цього ясиру («Коли турки воювали»), спустошення краю чужинцями, заклик до зброї («Зажурилась Україна»). У ряді пісень зображено драматичні родинні колізії, зумовлені тим, що нападники-грабіжники торгували бранцями як товаром: брат, не відаючи, купує чи продає свою сестру, теща стає невільницею у свого зятя тощо («Ходить турчин по риночку», «В Цариграді на базарі», «Чому кури, не пієте», «Що сі в полі забіліло?»). Кількісно меншу групу складає цикл історичних пісень про козацько-польські війни, події 1648-1654, про Б. Хмельницького («Чи не той то хміль», «Гей, не дивуйтесь, добрії люди») М. Кривоноса («Ой усе лужком та все бережком»), Д. Нечая («Ой з-за гори високої»), І. Богуна («У Винниці на границі», «Ой з-за гори чорна хмара») та ін. У піснях цього циклу оспівано битви під Корсунем («Засвистали козаченьки»), Жванцем («Ой з города Немирова»), Збаражем («Ой що то за хижка»), Солобківцями («Ой як пішли козаченьки») та ін. Історичні пісні віддзеркалюють поступову колонізацію України московським царатом після Переяславської угоди. У них є нарікання на нерозважний союз з Москвою, що «занапастив Польщу / ще й нашу Вкраїну» («А вже років двісті»); на свавілля московських царів: Петра, «змії» Катерини, «вражої баби», що сплюндрували козацький край, вкрили його горем; скарги на наївну довіру козацьких отаманів до загарбників («Ой ви, хлопці-запорожці», «Я сьогодні щось дуже сумую», «Гей, на біду, на горе» та ін.). Особливо яскраво відбилися мотиви московської неволі в історичних піснях, де мовиться про використання козаків у загарбницьких війнах, на «канальських роботах», у болотах Петербурга і, врешті, що підступне знищення 1775 р. Запорозької Січі («У Глухові у городі», «Ой за річкою за Синюхою», «В одно врем'я під Єлисаветом», «Ой летить куля з ворожого поля», «Ой ще й не світ», «Світ великий, край далекий», «Через сад-виноград»). Історичний пісенний літопис відобразив картину руйнування козацької України: розсіювання козаків за Дунай, на Кубань, запровадження рекрутчини і кріпацтва («Зажурився бідний сірома», «Ой галочки-сизоперочки», «А в неділю пораненько», «Добре ж було, добре», «Вилітали орли», «Гей, віють вітри», «Поза садом-виноградом»). Поневолення України у другій половині ХVІІ і ХVІІІ ст. спричинило народні повстання, оспівані в гайдамацьких піснях, опришківському фольклорі, в піснях про повстання проти панщини, про їх ватажків – У. Кармелюка, М. Штолу, Л. Кобилицю та ін. До цієї групи історичних пісень примикає змістом частина пісень про еміграцію до Америки. Новітня доба національно-визвольної боротьби українців у ХХ ст. породила й нові цикли історичних пісень, серед яких – пісні січових стрільців, що в широкому контексті пісень з часів І світової війни і тогочасних визвольних змагань мають цілком конкретний історичний зміст, є яскравим поєднанням народної і літературної творчості. Незважаючи на переслідування, вони збереглися у фольклорному репертуарі («Молитва за Україну», «Ой у лузі червона калина», «Як з Бережан до кадри», «Гей ви, стрільці січовії», «Ой на горі, на Маківці», «Ой та зажурились стрільці січовії» та ін.). Цілком свіжий пласт історичної пісенності сформувався у міжвоєнний період та під час загальнонародної збройної боротьби в роки ІІ світової війни і в повоєнний період, зокрема у західних регіонах України. Тут історія визвольної боротьби вписала пісенну сторінку про звитяжців-бойовиків УВО й ОУН Д. Данилишина та В. Біласа, про трагічну загибель Є. Коновальця, про тріумф і трагедію Карпатської України («Цього року сумні свята», «В Закарпатті радість стала», «А Тисою пливуть трупи»). В пісенній історії України поруч з козацькими, стрілецькими піснями з'явилися пісні про боротьбу ОУН-УПА («Там на півночі, на Волині», «Ой у лісі на полянці», «Ішли селом партизани», «Лента за лентою», «Чи то буря, чи грім» та ін.). Доля поневоленої України – це одна з центральних тем цього пласту історичної лірики («Триста літ минає», «Чи чуєш ти, друже, юначе», «Сумний святий вечір у сорок сьомім році» та ін.). Історичні пісні мають багато спільного зі змістом народних дум, але суттєво відрізняються від них формою. Вони менші за обсягом, переважно мають куплетну структуру, рівноскладовий вірш. Тільки найдавніші історичні пісні бувають, як і думи, астрофічними і навіть з нерівноскладовим віршем. Пісні мають сталу мелодію, яка формує, як зауважив Ф. Колесса, ритмічну структуру тексту, а в думах, навпаки, мелодія підпорядкована тексту. Порівняно з ліричними піснями історичні пісні більші за обсягом і мають виразніший епічний характер, хоч виклад змісту в них, як і в ліричних, нерідко реалізується через художній паралелізм. Сюжет історичної пісні охоплює певну подію чи епізод, які висвітлюються реалістично, нерідко з романтичним ореолом, з гіперболізацією лицарських моральних якостей героя, наприклад, Перебийніс (Кривоніс), як легендарний богатир, «на капусту січе ворогів», гине на полі бою від «срібної кулі», хоч у дійсності він помер від пошесті. Історичні пісні переважно складали учасники або очевидці подій. Тому в цих творах зафіксована правда образу епохи, історичної особи, ситуації. Термин «історична пісня» почали вживати з другої половини ХІХ ст. На початку ХІХ ст. її називали старовинною або козацькою піснею. Першу історичну пісну (про Палія і Мазепу) надрукував разом із вісьмома думами М. Цертелєв у збірнику «Опыт собрания старинных малороссийских песней», більші добірки маємо у збірнику М. Максимовича «Малорусские песни», «Украинские народные песни»; І. Срезневського «Запорожская старина»; П. Лукашевича «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни». Розмаїту добірку історичних пісень під назвою «Думи і думки» було вміщено у «Русалці Дністровій». Перше найповніше, упорядковане за історико-хронологічним принципом, з багатьма варіантами і науковим коментуванням видання історичних пісень здійснили В. Антонович і М. Драгоманов під назвою «Исторические песни малорусского народа». продовженням цього збірника було видання М. Драгомановим у Женеві праці «Нові українські пісні про громадські справи (1764-1880)» та «Політичні пісні українського народу ХVІІІ-ХІХ ст.» Досі це зібрання історичних пісень та ще окремі збірники Б. Грінченка, Я. Новицького, Д. Яворницького складають основний друкований фонд українських історичних пісень. Серед дослідницьких праць цінні набутки залишили М. Костомаров, І. Франко, В. Гнатюк, Ф. Колесса та ін.

*** Дума– жанр (вид) суто українського речитативного народного героїчного ліро-епосу, який виконували мандрівні співці-музики: кобзарі, бандуристи, лірники в Центральній і Лівобережній Україні. Обсягом дума більша від історичних баладних пісень, з якими, як і з давнім дружинним епосом («Слово про Ігорів похід», старовинні колядки, билини), має генетичний зв'язок. У структурі думи є більш чи менш виражені три частини: заспів («заплачка», як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення. Вірш думи – нерівноскладовий, астрофічний (без поділу на строфи-куплети через змінність порядку римування), з інтонаційно-смисловим членуванням на уступи-тиради, що формально у співі можуть починатися вигуками «ой», а завершуватися «гей-гей». Своєю віршовою й музичною формою думи репрезентують вищу стадію речитативного стилю, розвиненого раніше в голосіннях, із яких думи перейняли деякі мотиви й поетичні образи. З голосіннями споріднює думи й характер імпровізації. Довгі рецитації дум наявняі в пливкій, мінливій формі, тим-то й важко вивчати їх дослівно. Кожний кобзар переймає від свого вчителя зразок рецитації в загальних рисах та творить свій окремий варіант (відміну) мелодії, під який рецитує всі думи свого репертуару. Співання дум вимагає особливого таланту, довгої науки і співацької техніки (справності). Тому думи збереглися тільки серед професійних співців. Домінантний елемент думи – словесний, а не музичний, і формується він до певної міри імпровізаційно, тому рими часто риторичні. Рими в думі переважно дієслівні. В поетиці характерні розгорнуті заперечні паралелізми (найчастіше у заспіві), традиційні епітети (земля християнська, тихі води, ясні зорі, мир хрещений, каторга бусурманська, тяжкая неволя), тавтологічні вислови (хліб-сіль, мед-вино, Січ-мати, п'є-гуляє, дуки-срібляники, вовки-сіроманці, турки-яничари), коренеслівні (піший-піхотинець, квилить-проквиляє, жити-проживати), різноманітні фігури поетичного синтаксису (риторичні запитання, звертання, повтори, інверсія, анафора тощо), традиційні епічні числа (3, 7, 40 та ін.). Стиль думи урочистий, піднесений, тому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці). Епічність і урочистість думи посилюється ретардацією – уповільненням розповіді через повторення фраз-формул. Дума – це козацький епос. Найінтенсивніше розвивалися у період боротьби з турками, татарами, поляками, росіянами та ін. Головні теми дум: турецька неволя («Невільники», «Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Іван Богуславець», «Сокіл», «Утеча трьох братів із Азова»), лицарська смерть козака («Іван Коновченко», «Хведір Безрідний», «Самарські брати», «Смерть козака на Кодимській долині», «Вдова Сірка Івана»), визволення з неволі і щасливе повернення до рідного краю («Самійло Кішка», «Олексій Попович», «Отаман Матяш старий», «Розмова Дніпра з Дунаєм»), козацьке лицарство, родинне життя та осуд «дуків-срібляників» («Козак Голота», «Козацьке життя», «Ганжа Андибер»), визвольна війна Хмельницького («Хмельницький і Барабаш», «Корсунська битва», «Похід на Молдавію», «Повстання Юрія Хмельницького»), родинне життя («Удова й три сини», «Сестра і брат», «Прощання козака з родиною»). У думах на відміну від балад та епосу інших народів, нема нічого фантастичного. Найдавніша згадка про думу є в хроніці («Аннали», 1587) польського історика С. Сарницького, найдавніший текст думи знайдений у краківському архіві М. Возняком у 20-х роках у збірнику Кондрацького (1684) «Козак Голота». У наукову термінологію назву думи запровадив М. Максимович, який, як і М. Цертелєв, П. Лукашевич, А. Метлинський, П. Куліш, здійснив перші публікації дум. Перше наукове зібрання дум з варіантами і коментарем видали В. Антонович і М. Драгоманов (Исторические песни малорусского народа, 1874, 1875). Фундаментальні дослідження дум залишив фольклорист-музикознавець Ф. Колесса, який у 1908 очолив організовану Лесею Українкою спеціальну експедицію на Полтавщину з фонографом для запису репертуарів кобзарів («Мелодії українських народних дум», «Українські народні думи»). Найгрунтовніше наукове видання дум у ХХ ст. здійснила Катерина Грушевська (Українські народні думи, 1927, 1931), але воно було з бібліотек виклучене, а дослідниця репресована.

*** Медитація (лат. meditatio – роздум) – жанр ліричної поезії, в якому автор розмірковує над проблемами онтологічного, екзистенціального і т. п. гатунку, здебільшого схиляючись до філософських узагальнень. Медитація – різновид феноменологічного метажанру. Їй найбільш властива така форма виявлення авторської свідомості, як суб'єктивований ліричний герой. Основні опозиції медитативної лірики – «людина і суспільство», «людина – людина», «людина – особистість», колізії морального характеру. Вона часто виступає як «контекст долі поета». Для цілковитого розуміння цієї лірики (як, до речі, і філософської) важливий контекст творчості поета, його книги, збірки чи окремого циклу. На відміну від філософської лірики, цільовою настановою в якій є пізнання істини як такої (у масштабах всесвіту), художньою настановою медитації постає аналіз душі, внутрішнього світу людини у співвідносності з довкіллям. Звідси в медитативних віршах - інтонації-роздуми. Взагалі поети в медитативній ліриці більше спрямовані вглиб (інтравертивні), всередину осмислюваного явища, ніж назовні. Вони сприймають час як категорію духовну, історію душі, нерідко час ніби розчиняється в душі поета, стає невідчутним. Медитація спостерігалася в ліриці Лазаря Барановича, Г. Сковороди, особливо в поетів-романтиків Т. Шевченка, П. Куліша, І. Франка, Лесі Українки, символістів початку ХХ ст. П. Тичини, М. Рильського, М. Зерова, Є. Плужника, В. Свідзинського, Б. –І. Антонича, Л. Талалая та багатьох інших. У сюжетному аспекті медитації – це потік свідомості, який спрямовується прагненням розібратися в собі, в людях, у якомусь життєвому явищі. Може виявлятись у власне медитації, у формі своєрідних психологічних етюдів з місткою кінцівкою, нерідко репрезентує елегійні роздуми чи своєрідні пейзажні замальовки, що утворюють паралель з внутрішнім життям людини та ін.

*** Сонет (італ. sonetto – звучати) – ліричний вірш, який складається з чотирнадцяти рядків п'ятистопного або шестистопного ямба, власне, двох чотиривіршів з перехресним римуванням та двох тривіршів тернарного римування за основною схемою (абаб абаб ввд еед), хоч можливі й інші варіанти (абаб абаб вде вде чи абаб абаб ввд еде і т.п.). З'явився сонет, очевидно, на початку ХІІІ ст. в Італії, де викристалізувалися його основні ознаки, вперше описані Антоніо де Темпо (1332). Започаткований Дж. де Лентіні, сонет пов'язаний із творчістю Данте Аліг'єрі та Ф. Петрарки, проходить через всю історію європейської і світової літератури, розкриваючись у поезії П. Ронсара у Франції (ХVІ ст.) та В. Шекспіра в Англії (ХVІІ ст.). Зневажений класицизмом, сонет відродився в добу романтизму, став улюбленою формою «парнасців» (Ж. –М. де Ередіа, Ш. Леконт де Ліль) та символістів. Перший сонет в українській поезії з'явився 1830 (переробка вірша Сапфо, здійснена О. Шпигоцьким), його освоювали А. Метлинський, М. Шашкевич, Ю. Федькович, Б. Грінченко, Леся Українка та ін. Найповніше сонет розкрив свої внутрішні можливості у творчості І. Франка («Тюремні сонети», «Вольні сонети»), ввійшовши у версифікаційну практику українських поетів ХХ ст. (М. Зеров, М. Рильський, Б. –І. Антонич, Є. Маланюк, М. Орест, А. Малишко, Д. Павличко та багато ін.). Сонет сприяє дисциплінуванню поетичного мовлення. Адже кожна з чотирьох його частин (два чотиривірші та два тривірші) має бути синтаксично викінченою, рими – точними і дзвінкими, рекомендується регулярне парокситонно-окситонне римування, уникнення повторень у віршовому тексті одних і тих же слів (крім службових або спеціально вмотивованих ліричним сюжетом). Особливий внесок в осмислення теорії сонету зробив Й. Бехер, вважаючи його «найдіалектичнішим художнім видом», наголошуючи на його інтенсивній драматургійності, коли перший вірш містить у собі тезу, другий – антитезу, а тривірші – синтез, так званий «сонетний замок», що завершується переважно чотирнадцятим рядком (здебільшого ця «тріада» варіюється). Внутрішня гнучкість сонетної форми тяжіє до постійного оновлення канону. Вже, приміром, В. Шекспір застосував три чотиривірші та двовірш. Крім цього, можливі також неканонічні форми сонету, приміром, «хвостаті сонети» («сонет з кодою»), тобто з додатковим рядком; перевернуті сонети, започатковувані двома тривіршами; суцільні – побудовані на двох римах; «безголові» - з одним чотиривіршем і двома тривіршами; «кульгаві», в яких останні рядки чотиривіршів усічені; напівсонети – один чотиривірш та один тривірш тощо; власне сонетоїди. Особливу, вельми складну форму цього оригінального вірша, що складається з п'ятнадцяти сонетів, останній з яких (магістрал, від лат. magistralis – головний) будується з перших рядків усіх попередніх чи наступних чотирнадцяти сонетів, називають вінком сонетів. Простежується він у доробку М. Жука, В. Бобинського, О. Ведміцького, М. Вінграновського, Б. Нечерди, Б. Демківа та ін. Сонет найбільш поширений в медитативній ліриці, наявний і в інших жанрових формах, зокрема в пейзажній ліриці (цикли «Крим» та «Київ» М. Зерова).

30-ті - 40-ві роки були найактивнішим періодом у розвитку романтизму в українській літературі (О. Шпигоцький, Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров, Т. Шевченко, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, М. Устиянович, О. Афанасьєв-Чужбинський, В. Забіла, М. Петренко. О. Корсун, М. Маркевич, Т. Падура та ін.). Саме цього часу в літературу приходить третє покоління харківських романтиків, які від епічних форм переходять до особистісної лірики (романс, елегія, медитація).

*** Романс (ісп. romance, від лат. romance - по-романськи) – невеликий за обсягом вірш та музичний твір для сольного співу з інструментальним акомпанементом. Так називалися пісні народною мовою в Іспанії, на противагу пісням латиною, які пов'язувалися спочатку з боротьбою проти маврів. Пізніше вони поширились і в інших країнах, набувши відмінного змісту, ставши піснями про кохання (Англія, Франція та ін.). У Росії романс вже в ХІХ ст. існував як авторська пісня, тут до його поширення прилучалися й українські поети (Є. Гребінка «Очи черные...»). На межі ХІХ-ХХ ст. романс поширився в українській ліриці (Леся Українка, А. Кримський та ін.), маючи спорадичні прояви і в попередні роки.

*** Елегія (грецьк. elegeia – журлива пісня, скарга; хоч етимологічне значення може мати й інші джерела: фриг. elegn – очеретина, очеретяна сопілка) – один із жанрів лірики медитативного, меланхолійного, почасти журливого змісту. Елегія визначилась у Стародавній Греції (VІІ ст. до н. е.) передовсім як вірш (двовірш), що складався із гекзаметра та пентаметра, розмежованого на дві рівні частини цезурою (елегійний дистих), виповнювалася як патріотичними та громадськими мотивами (Рхілох, Тіртей, Солон та ін.), так й інтимними (Мімнерм), що поєднувалася у творчості деяких авторів (Теогніт). Тематичне коло елегії помітно звужується в літературі олександрійського та римського періодів. Тут переважають особисті переживання, передовсім самотності, розчарування, страждання (Каллімах, Проперцій, Тібулл, Овідій та ін.). У новоєвропейській літературі елегія втрачає чіткість форми, натомість набуває змістової визначеності («Римські елегії» Й. –В. Гете), виражаючи переважно філософські роздуми, змішані почуття смутку і радості. Елегія була предметом наукової уваги в барокову добу, що зафіксовано в поетиках тогочасних українських авторів. Елегійним настроєм переймалася лірика українських романтиків (А. Метлинський, М. Петренко, В. Забіла, С. Писаревський та ін.). Невдовзі елегія розмежувалася на елегію-сповідь (С. Руданський), елегію-думу (Т. Шевченко), елегію-пісню (Л. Глібов). Зверталися до цього жанру І. Франко («Майові елегії» - елегійний дистих), Леся Українка («До мого фортеп'яно»), особливо симоволісти (О. Олесь, П. Карманський та ін.). Своєрідної тональності набула елегія у творчості Б. –І. Антонича, власне, у його другій збірці «Три перстені» де вона виповнювалася міфологемним змістом і водночас виконувала композиційну «циклізаційну» функцію видання («Елегія про перстень ночі», «Елегія про перстень пісні», «Елегія про перстень кохання»). Елегія в сучасній поезії узалежнюється від індивідуального стилю певного автора, не втрачаючи своїх домінантних ознак, тому вона кожного разу має свої відмінності у доробку А. Малишка, І. Драча, М. Вінграновського, Ліни Костенко, Л. Талалая, І. Римарука та ін.

Від середини 40-х років спочатку в поезії, а пізніше й у художній прозі в українській літературі, поряд із романтизмом, розвиваються засади реалізму, що починають визначати провідні закономірності ідейно-художнього процесу. Романтизм цього періоду не тільки розвивається як самостійний літературний напрям, а й потрапляє у силове поле реалізму, вступає з ним у складні ідейно-естетичні зв'язки. Прикладом може бути органічне переплетення романтизму з реалізмом у творчості Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Куліша, М. Старицького, Ю. Федьковича та ін.

За всіх відмінностей політичних поглядів романтиків об'єднує спільність естетичного ставлення до дійсності (розбіжність між ідеалом і сущим), концепція особистості, ставлення до історичного минулого, розуміння природи й мети художньої творчості, зміст естетичного ідеалу, головні риси поетики. Нерідко в творчості того самого письменника проявляються різні (до протилежності) політичні орієнтації й погляди. Значно продуктивніше, очевидно, для історії літератури розрізняти в кожному національному романтизмі тенденцій, смпрямування й течії, які, визначаючи його індивідуальне обличчя, об'єднують творчість письменників та в своєму історичному розвиткові виражають висхідний рух від перших преромантичних віянь до появи тих сутнісних рис, які притаманні романтизмові як літературному напряму. З погляду розвитку романтичних складинків можна вирізнити (хоч, звичайно, значною мірою умовно) чотири основні тематично-стильові групи творів чи течії в українському романтизмі: фольклорно-побутову, фольклорно-історичну, громадянську й психологічно-особистісну. Розвиток цих течій далеко не завжди має лінійний, асинхронний характер. Вони часто співіснують у літературі одного і того ж періоду, в творах одного й того самого письменника, який у своєму ідейно-художньому онтогенезі немовби повторює філогенез розвитку романтичної свідомості. Нерідко художні явища, які за часом з'явилися в українській літературі на зрілому етапі розвитку романтичного напряму, мають у собі певні родові риси його початкового періоду.

Замість логічно-аналітичного первня у філософсько-естетичній концепції романтизму на перше місце висувається чуттєво-інтуїтивне, оскільки саме так здійснюється зв'язок людини з природою. Послідовники Руссо та преромантиків трактували народні вірування й словесну творчість як частину природи, яка має ввійти до складу літератури. Так, на початку ХІХ ст. в романтизмі виникає течія, орієнтована на фольклор (Вордсворт, гейдельберзький гурток, Міцкевич, чеські «будителі», Петефі та ін.).

Записуючи й досліджуючи народну поезію, М. Максимович, М. Маркевич, І. Срезневський, Л. Боровиковський та ін. звернули увагу на твори, в яких відбивається життя народу: пісні, де звучить його душа, казки, де простежується народна фантазія, на повір'я й міфологію, звичаї, перекази тощо. Водночас характер естетичного освоєння народної поезії розуміли тоді по-різному.

Певною мірою у фольклорно-побутовій течії дістало відображення міфологічне уявлення про неперервність буття, за яким межа між життям і смертю є досить умовною – життя продовжується й у могилі, й воно колись знову може бути допущене в нову дійсність.

У фольклорно-побутовій течії виявилося протистояння двох світів – реального, людського, природного та фантастичного. Міра цього протистояння різна – від апології людського первня до пригнічення його ворожою, «нечистою силою».

Хоча народнофантастична основа в українській романтичній поезії 20-40-х років у багатьох випадках тісно перепліталася із зображенням реального народного побуту, художнє відтворення міфологічного мислення в засаді не сприяло соціально-історичному баченню дійсності, творенню самобутніх характерів. Великою мірою ці епічні баладно-пісенні твори в характерології позначені рисами фольклорної імперсональності та стилізації народних пісень. Виразні риси історичного часу й соціальні реалії конкретних суспільних обставин з'являється у романтичних творах Т. Шевченка та частково А. Метлинського й М. Костомарова.

Романтичне переосмислення народних повір'їв, легенд, переказів, пісень, поетизація обрядів і звичаїв, які тривали в українській літературі майже до кінця ХІХ ст., сприяли утвердженню нового типу й стилю творчості, опертих на засади народного світосприймання й естетики. Воно збагатило українську літературу на нові теми, мотиви й сюжети, органічно пов'язані з життям, «місцевим колоритом» високо піднесло роль художньої фантазії. Найпродуктивнішими літературними жанрами, виробленими в цьому процесі, стали романтична балада й поема.

У творах фольклорно-побутової течії відбувся вихід людини у широкий світ природи, з'явилося в літературі розуміння життя людини й природи як космічного організму в його органічній цілісності. Фольклорно-романтична поезія не так ще творила новий світ, як відкривала його як естетичну й етичну цінність у народних звичаях, обрядах, пеезії.

У 20-30-х роках ХІХ ст. олітературення давніх переказів і повір'їв, що було одним із найпоширеніших засобів художнього узагальнення етнічного досвіду народу, пізнння його «духу» та естетичного освоєння світу народної фантазії, виступало жанротвірним фактором не тільки в українській, а й у російській романтичній прозі. Невичерпним арсеналом цього слугували українські народні звичаї й обряди та усна словесна творчість. Перші романтичні віяння, пов'язані з цим, в Україні належать до кінця 20-х років і реалізуються у формі белетризованих оповідей про народні звичаї й обряди.

До перших творів преромантичної та романтичної прози, написаних українською мовою, належать оповідання Г. Квітки-Основ'яненка «Перекотиполе» (російський текст 1839 р., український – 1843 р.), «Малоросійські повісті й оповідання» («Недобрий віщун», «Втоплениця», «Як нажито, так і прожито», «Ні, не втечеш, не з тим зустрівся») 1840 р. Х. Купрієнка, гумористичне оповідання П. Куліша «Циган. Уривок казки» (1841) та «казки» М. Костомарова «Торба» і «Лови» (1843). Основою їх стали фольклорні першоджерела.

На 50-60-і роки припадає розквіт фольклорно-етнографічної малої прози, серед якої помітне місце посідають твори романтичного характеру, генетично пов'язані з літературною обробкою народних повір'їв, переказів, легенд, казок, анекдотів.

Найслабше фольклорно-побутова тематично-стильова течія в українському романтизмі виявилася в драматургії, що великою мірою пояснюється не так відсутністю національного театру, як тим, що у фольклорно-легендарному й казково-побутовому матеріалі романтична драма не могла знайти ні самобутніх характерів, ні глибоких психологічних проблем, ні неповторних суспільних колізій.

Романтизм знаменував перхід від універсальних художніх систем до конкретно-історичних. У ньому з'являється історична свідомість, за якою світ перебуває в стані неперервного руху та розвитку. Світ і людина мають минуле, теперішнє і майбутнє, що виявляються в індивідуально-історичних формах. Без знання минулого не можна зрозуміти сучасності, тільки знання історії дає розуміння ідеї розвитку людства. Замість родинно-побутових конфліктів у романтизмі з'являється драма народу та світу. Характерною рисою романтичного історизму було уявлення про народність не як соціальний організм, а тільки як психічну спільність, об'єднану духовними інтересами. Отже, цілком закономірно, що наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. європейська преромантична й романтична свідомість віднайшли свій ідеал в Україні з її бурхливим історичним минулим. Воно уявлялося виявом діяльної сили народу, який створив Запорозьку Січ – бойове товариство козаків – «вільного лицарського народу». Минуле України крізь призму національно-визвольних рухів європейських народів (насамперед слов'янських) бачилося як історія боротьби свободи з деспотизмом.

Не ставлячи перед собою завдання вірогідного змалювання дійсних історичних подій, автори багатьох творів, однак, через ліричні відступи, зіставлення й алюзії так чи так співвідносили героїчне минуле України з сучасністю, утверджували віру в народ, прославляли її захисників і героїв. Уже саме по собі художнє осмислення історії свого народу допомагало відновленню історичної пам'яті та зміцнювало національну самосвідомість.

Прикметно, що для творення фольклорно-історичного епосу використовувалася не лише своя, а й усна поезія інших слов'янських народів (так, український фольклор не тільки перекладали, а й брали за основу своїх творів російські, польські, чеські та словацькі романтики), зі свого боку, українські поети перекладали та переспівували, крім «Слова о полку Ігоревім» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, Т. Шевченко та ін.), «Краледворський рукопис» і «Зеленогорський рукопис» (М. Шашкевич, І. Вагилевич, М. Костомаров та ін.), чеські, польські, сербські народні пісні (О. Корсун, М. Шашкевич, Я. Головацький, А. Метлинський та ін.), твори А. Міцкевича (П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський та ін.).

Новим якісним етапом в українському романтизмі загалом і висвітленні історичної теми зокрема стала творчість Т. Шевченка. Як сильний і оригінальний талант, що володів здатністю обіймати своїм духовним зором усю повноту історичного й сучасного буття, Шевченко у сконденсованому вигляді репрезентує, по суті, всі тематично-стильові течії українського романтизму, об'єднані в нього мотивами туги за минулою волею і славою України, почуттям громадянської скорботи з приводу нещасливої долі батьківщини сьогодні, прагненням свободи народу й особистості.

Поділяючи у ранніх великих епічних творах концептуальні позиції українських поетів-романтиків 30-40-х років, у яких висвітлювалася тема боротьби проти турецької і шляхетської експансії Т. Шевченко, як ніхто з них, дедалі більше звертає увагу на сучасне підневільне становище народу, спрямовує свій сатиричний гнів проти багатовікової політики соціального й національного гноблення України з боку російського самодержавства та досягає в цьому в романтичній містерії «Великих льох» величезної викривальної сили. Зазнає кардинальної зміни у зв'язку з цим й ідейно-оцінкова позиція українського поета щодо «славних гетьманів».

Повернення Т. Шевченка до народнопісенної поетики, що своїми рисами близько стоїть до його ранніх романтичних творів, спостерігається у творах 1847-1848 рр «Чернець», «Швачка», «Заступила чорна хмара», де історична тема в умовах політичного заслання дістає більш традиційне, фольклорно-історичне висвітлення. В історико-романтичних творах Шевченка періоду заслання спостерігаються характерні для народної поезії відсутність хронологічної й історичної конкретності, стягненість (концентрація) подійного часу («Іржавець», «Заступила чорна хмара»). Беручи з дум і пісень образ ідеального героя – борця за національну незалежність батьківщини, Шевченко водночас інтегрував із фольклору соціальні елементи та використував народнопоетичні художні структури як органічну форму вираження класового ставлення до тогочасної дійсності.

Особливо велике місце безподійна історична ліро-епіка посідає у творчості А. Метлинського, (збірка якого «Думки і пісні та ще дещо») власне й утвердила її як жанр в українській романтичній поезії.

Протиставлення минулого (воля) сучасному (неволя, деградація) стає в романтиків не тільки ідеологічним, а й естетичним, композиційним принципом. Думається, що така дихотомія двох світів не просто «втікання в минуле». «Прогресивне» чи «консервативне» спрямування творчості визначається врешті не цим, а змістом естетичного ідеалу. Неприйняття тогочасної суспільної дійсності, що породжувало двосвітність романтичної творчості, власне було своєрідною формою її заперечення.

Громадянські мотиви, що з'явилися ще в Маркевича та на повну силу зазвучали у Шевченковій романтичній поезії, хоч і з меншою силою та в іншій формі, відбилися й у творчості А. Метлинського. Це дає підстави для виокремлення в українському романтизмі течії громадянської, що з часом виходить на широкий простір світової історії та загальнофілософських проблем буття.

Уже ранні українські романтики усвідомлювали, яку можливість фольклорно-історична тема дає для створення великої прози. Значною мірою вони були захоплені прикладом Вальтера Скотта (П. Білецький-Носенко. І. Розковшенко, І. Срезневський, П. Куліш). У листі до І. Срезневського від 11 грудня 1830 р. І. Розковшенко писав, що Україна є невичерпним джерелом для романів у дусі Вальтера Скотта; навіть Шотландія не дає такого матеріалу, як Україна, починаючи з ХVІ ст.

Окремою тематичною лінією в українській фольклорно-історичній романтичній прозі є історико-патріотична й героїко-соціальна проза, пов'язана з відкриттям «історичної людини» та осмисленням національного характеру.

Найяскравішим прикладом гармонійного поєднання цих первнів стала історична повість М. Гоголя «Тарас Бульба» (1833). Для М. Гоголя, який, як і кожний з російських прозаїків першої половини ХІХ ст., зазнав впливу Вальтера Скотта, характерний, однак, свій тип історизму, котрий можна назвати фольклорним, - історична тема розробляється не в генетичному відношенні до дійсності, а в протиставленні до неї; персонажі виступають не об'єктом зображення, а суб'єктами дії. Модель такого естетичного бачення походить із українського героїчного епосу, де ідеальні герої не тільки піднесені над реальними обставинами, а й заданою логікою своїх характерів-типів значною мірою дають змогу певної сюжетної побудови. З цього погляду фабульна канва «Тараса Бульби» є типово фольклорною.

Таким чином, в українській фольклорно-історичній романтичній прозі 30-60-х років, попри порівняно невелику кількість творів, зроблено загалом успішну спробу ідейно-художнього осмислення історичного життя й досвіду боротьби народних мас, що успадкувала й розвинула українська реалістична проза другої половини ХІХ ст.

Шукаючи рятунку від суспільної самотності, особистість бачить втілення своєї повноти й самоцінності в любовному почутті. Однак взаємна любов і відчуття щастя – аж ніяк не в дусі романтичної поезії. Для поета-романтика цінність має саме переживання стану закоханості, любовної муки, їх естетизація. Найчастіше виступають мотиви нерозділеного почуття, розлуки, зради, втрати коханої людини, які дають глибину емоційного переживання. Віршів про щасливу любов в українських романтиків дуже мало.

У любовній особистісно-психологічній ліриці, таким чином, виявляється характерна для романтизму недосяжність у реальному житті ідеалу, своєрідний культ душевного страждання. Особливо показова в цьому плані сентиментально-романтична лірика В. Забіли.

У романтичному світосприйнятті індивід виступає частиною природи, яка є живим організмом, доброю матір'ю, етичною й естетичною цінністю. Від фольклорного пантеїзму романтики приходять до розуміння природи як вічної субстанції, вищої за суєтне й мізерне людське життя, як ідеального уособлення гармонії та свободи. Різко осуджуючи людську ненажерливість – мотив, широко відомий у народній поезії, - Л. Боровиковський протиставляє їй цінності «природного життя».

Своєрідне космічне світосприйняття, таке характерне для романтиків (зокрема, для М. Лермонтова), дістало чи не найяскравіший вияв у творчості М. Петренка в циклі «Небо». Естетизація природи як аналога душі, втеча від жорстокості й прози земного буття зрештою були формою, хоч і пасивного, протесту проти дійсності; поза самотності, світова скорбота теж були не що інше, як вираження суспільного змісту внутрішнього світу особистості й водночас невпинного пошуку гармонії, возз'єднання із світом. Це – характерні риси байронічного героя, що притаманні російському романтизму 20-30-х років і виявилися в українській романтичній поезії (хоч і меншою мірою).

Оскільки кохання в романтичній літературі виступає, як правило, темою трагічною, природа любовного конфлікту далеко не завжди пов'язана тільки з об'єктивними зовнішніми обставинами, а часто з несумісністю духовною (чи дущевною), з перешкодами суто психологічного плану. Самий характер такого конфліктного протиставлення свідчив про успіхи літератури в психологічному дослідженні особистості, позаяк на зміну прямолінійному відображенню в характерах обставин приходить розуміння багатовимірності, суперечливості та глибини психології індивіда. Зрозуміло, що ідейне спрямування такої характерології в кожному випадку могло бути різне.

В українській романтичній особистісно-психологічній прозі найвиразніше окреслюються три типи особистості: герой, який (часто жертовно) співвідносить свої вчинки з інтересами коханої людини; романтично-просвітницький, етичний, але малодійовий герой; власне романтичний (баладний) герой, який, нехтуючи моральними нормами свого середовища, домагається реалізації своїх пристрастей. Як правило, другий тип героя не відповідав просвітницькому авторському ідеалові. Своєрідний духовний диктат Просвітництва зрештою зумовлювала недостатня розвиненість суспільно-економічних умов в Україні.

На початку ХІХ ст. інтерес до «екзотичної» країни з'являється у французів, німців, англійців, іспанців і дає імпульс до появи художніх творів у європейському романтизмі (в літературі – Байрон, Гюго, Шаміссо, Готшаль, Еспонседа та ін., у живопису – Буланже, Верне, у музиці – Бетховен, Ліст). Усе це сприяло входженню України як історико-культурного комплексу у свідомість західноєвропейських і насамперед слов'янських народів, пробудженню інтересу до її літератури (саме цього часу починають з'являтися переклади творів українських письменників іноземними мовами).

Романтизм в українській літературі – історично закономірне явище, важливий крок у розвитку духовного життя суспільства загалом і художньої свідомості зокрема. Тоді як просвітницька літературно-естетична драма (просвітницький реалізм) була зорієнтована насамперед на відображення дійсності, а не на перетворення її, романтична естетика внесла в мистецтво й літературу той суб'єктивний підхід до предмета, ту вимогу перетворення дійсності, яка активізує творчі потенції особистості, переводячи її з об'єкта на суб'єкт дії. Виступаючи на захист свободи народу й суверенної особистості, романтична естетика високо піднесла й роль поета як творця нової дійсності, розширила проблематику літератури, вивела людину на зустріч із історією, поставила важливі суспільно-політичні та філософські питання: одиничне й загальне, життя і смерть, свобода й тиранія, народ і влада, особистість і колектив, утвердження активної ролі особистості.

На відміну від переважної екстравертності просвітницького реалізму, що замикав психологічну діяльність героїв на зовнішній світ, романтики зосередили увагу на розкритті внутрішнього життя людини (принцип інтравертності), що привело до перевороту в пізнанні психології особистості.

Творчість українських романтиків дала поштовх розвитку художньої фантазії, утвердила протиставлення і контраст як провідний художній принцип (високе – низьке, вічне – скороминуще, минуле – сучасність, реальне – ідеальне). Розглядаючи дійсність як боротьбу суперечностей, рух, романтики зруйнували класицистичну ієрархію жанрів та поєднали в цілісні художні структури лірику, епос і драму (поява ліро-епічних та ліро-епіко-драматичних жанрів). Вони утвердили в літературі жанри побутової й історичної балади, історичної поеми, драми й трагедії, ліро-епічної поеми, любовної та громадянської лірики, «думи» медитації та ін. Художні відкриття й здобутки романтиків органічно ввійшли до арсеналу наступних художніх напрямів і течій.

Харкiвська школа романтикiв

Лiтературне угруповання, що дiяло у 20-30-i XIX ст. при Харкiвському унiверситетi. Тут, передовсiм завдяки проф. I. Кроненбергу, поширювались iдеї I. Канта, Й.-Г. Гердера, Й.-Г. Фiхте, особливо «Фiлософiя одкровення» Ф.-В.-Й. Шеллiнга. Їхнi погляди виявилися суголосними роматнично-екзистецнiальному менталiтету українства, сприяли теоретичному осмисленню та практичному застосуванню засад романтичної естетики в українськiй лiтературi, перегляду мiметичних принципiв художнього зображення тощо. У свiтогляднiй концепцiї Харкiвської школи романтикiв спостерiгалося вiдлуння творчих пошукiв нiмецького (гейдельберзькi та єнськi романтики), англiйського («озерна школа») романтизму, зорiєнтованого на багатства фольклору, а також польського (переклади з А. Мiцкевича) та чеського (переклади актуалiзацiєю iсторичної пам'ятi, захопленого «таємничою душею» народу). Неабиякий вплив на формування цiєї фольклорно-iсторичної течiї в українському письменствi справила преромантична «Iсторiя русiв», збiрка «Малоросiйських пiсень», видана 1827 М. Максимовичем тощо. Харкiвська школа романтикiв складалася з двох гурткiв студентської молодi, яка гуртувалася довкола I. Срезневського. Перший, що дiяв на межi 20-30-х рокiв, здiйснивши видання «Українського альманаха» (1831), ще не переймався достатньо власне українськими проблемами. Його представникiв (Л. Боровиковський, О. Шпигоцький та iн.) цiкавили передовсiм загальноестетичнi та фiлософськi аспекти романтизму. Другий – припадає на перiод видання «Запорожской старины» (1833-36; всього з'явилося шiсть випускiв). Саме в цей час поглибився iнтерес до етногенетичних прикорнiв, формувалися основи нацiональної самосвiдомостi; осягнення сутностi українського менталiтету, вiдбитого у думах, iсторичних пiснях та переказах, у народнiй лiрицi, повiр'ях, звичаях i т.п., розпочалося збирання та вивчення фольклорних перлин. I хоч дехто, зокрема I. Срезневський, зважаючи на неповноту українського епосу та беручи приклад iз Дж. Макферсона («Пiснi Оссiана») чи авторiв «Краледвiрського лiтопису», вдавався до пiдробок окремих дум та iстричних пiсень (про Свiрговського, Серпягу, Баторiя та iн.), Харкiвська школа романтикiв стала помiтним явищем вiтчизняного письменства. У тогочаснiй лiризованiй лiтературi вiдбувся рух вiд iмперсональних мотивiв до особистiсно-психологiчних, вiд переробок та «полiпшень» народної пiснi до оригiнального пiснетворення («За Немань iду» С. Писаревського, «Дивлюсь я на небо» М. Петренка, «Гуде вiтер вельми в полi» В. Забiли та нi.), до формування iсторiософської концепцiї козаччини (А. Метлинський), до прагнення «європеiзацiї» нацiонального мистецтва слова («Сава Чалий», «Переяславська нiч» М. Костомарова) i т.д. Харкiвська школа романтикiв справила неабиякий вплив на Т. Шевченка, П. Кулiша та iн., вийшла за межi українського середовища, зумовила появу «української школи» польських поетiв (А. Мальчевський, С. Гощинський, Ю.-Б. Залєський, Л. Семеновський). Припинила своє iснування на початку 40-х рокiв (не без брутального втручання В. Бєлiнського), так i не розкривши повнiстю своїх можливостей. Її традицiї вiдбивалися у творчостi П. Кулiша, О. Стороженка, Ю. Федьковича, Лесi Українки, В. Еллана (Блакитного), Ю. Яновського, О. Влизька, Олени Телiги, О. Довженка та iн. письменникiв романтичного типу свiтобачення.

Левко Боровиковський (1806-1889)

Першим українським поетом-романтиком називають Боровиковського дослідники. З його іменем в українській поезії нового періоду пов'язане звернення до націоналної історичної тематики, зокрема козацької та широке культивування жанру балади. Поетові притаманний значний інтерес до національного фольклору та його творче освоєння: запровадження мотивів народних переказів, повір'їв, легенд, розбудова поетики віршового твору на основі елементів народної пісенності. Л. Боровиковський пошукував також шляхи закладання нових естетичних принципів інтерпретації іномовних текстів в українському письменстві, що засвідчують кілька перекладів та переспівів, з якими виступив поет.

Літературна атмосфера Харківського університету, загальне захоплення народною поезією і насамперед діяльність гуртка І. Срезневського справили великий вплив на пробудження літературних інтересів одного з піонерів українського романтизму Левка Івановича Боровиковського. Як і в членів літературного гуртка Срезневського, головним побудником його літературної творчості стала народна поезія.

Левко Іванович Боровиковський народився 22 лютого 1806 р. (за іншими – опосередкованими – даними, народився 1808 р.) в с. Мелюшки Хорольського повіту на Полтавщині в родині дрібного поміщика. Початкову освіту здобув удома, згодом навчався в повітовому училищі в м. Хоролі, у Полтавській гімназії.

Після закінчення у 1830 р. етико-філологічного відділення філософського факультету Харківського університету, де він познайомився з Ізмаїлом Срезневським, Боровикосвський протягом 1831-1837 рр. працює викладчем історії, географії та латинської мови у Курській гімназії. Саме в цей час і була написана основна частина його творів (20 українських віршових балад, 20 російських, писаних ритмічною прозою, притчевих оповідань, 600 віршових «байок і прибаюток»; з них українською мовою 250; 12 «дум»-віршів пісенно-баладного характеру, 17 російських перекладів з Міцкевича та ін.). За життя письменника були опубліковані 177 його байок – «Байки и прибаютки Левка Боровиковского» (1852), 12 оригінальних поетичних творів українською мовою, три вірші російською мовою, шість прозових балад російською мовою та кілька переспівів і перекладів з Пушкіна й Міцкевича. На сьогодні багато його творів не знайдено. Повне видання відомих творів побачило світ тільки через 140 років після дебюту поета.

Характерною рисою творчості Боровиковського є поєднання просвітницьких і романтичних ідей, просвітницького реалізму і романтичного стилю. Так, у деяких творах («Дін», «Бандурист») проявилась насамперед характерна для українських письменників-просвітників ідея «общей отчизны», уславлення доброго царя («освіченого монарха»).

Як поет-романтик Боровиковський не тільки сприйняв ранні романтичні імпульси, а й багато в чому визначив провідні тематичні і жанрово-стильові тенденції наступного розвитку романтизму в українській літературі. Чільне місце в його творчості належить фольклорно-побутовій баладі («Молодиця», «Убійство», «Рибалка», «Розставання», «Чорноморець», «Вивідка»), нерідко з казково-фантастичним змістом («Маруся», «Чарівниця», «Заманка», «Гайдамаки»).

Більшість із них тематично обертаються у традиційному колі народної демонології, вірувань, магії, обрядів, чарів, ворожіння, нещасливої любові, нерідко зв'язаної із смертю одного з героїв. У ряді з них персонажами суто побутового баладного сюжету виступають історичні соціальні типи – козаки, гайдамаки. Цей нахил до історіоризації потуботової фабули пізніше набуде розвитку в баладах Костомарова. У таких віршах, як «Баян», «Палій», «Смерть Пушкаря», історичні постаті виступають уже відокремленими від баладного сюжету, започатковуючи в українському романтизмі ідеологізовану історичну тему з яскраво вираженим романтичним пафосом, що готувало грунт для історичної поеми, драми й трагедії (Т. Шевченко, Є. Гребінка, М. Костомаров, П. Куліш та ін.).

Невловимість у баладах і пісенних стилізаціях Боровиковського біографічних і психологічних рис автора не означає відсутності єдиного підходу у виборі тем, сюжетів і мотивів, спільних рис естетичного ставлення до зображуваного стилю. Хоч у поета ще немає того антитетичного протиставлення історичного минулого сучасності, як це пізніше проявилося в Метлинського, Маркевича, Шевченка, Костомарова, впадає в око наявність характерної для романтичного світобачення двосвітності.

Доля баладно-пісенних героїв трагічна: нещасливе кохання, розлука з милим, страждання сиротини на чужбині, шукання щастя, що, як правило, закінчується смертю. Щастя можливе або в минулому, або у втечі від суєтного мекрантильного світу. Сильні, діяльні й цілісні характери породжувало славне історичне минуле, причетність людини до загальнонародної справи. Такими непересічними людьми були козаки й гайдамаки. Витоки цієї двосвітності, поляризації сущого й ідеалу генетично пов'язані з рисами антитетичності української народної поезії, що складалася за часів середньовіччя, яке великою мірою стало відправною точкою всієї романтичної поезії.

Називаючи фольклор «нечіпаним рудником» для балад і пісень, Боровиковський не тільки брав із нього теми й мотиви для своїх творів, а й спирався у своїй творчості на поетику народної пісні, що по-різному впливало на формування романтичного світобачення і стилю. Це пов'язане з тим, що в художньому методі фольклору синкретично поєднані романтична ідеалізація (урочистість, піднесеність, героїзація, монументалізм народних дум) і принцип життєвої правдивості (художнє узагальнення реалістичного типу). Звідси – контакт із народною поезією, з одного боку, сприяв становленню романтичного мислення, а з іншого – утруднював його.

Звернення Боровиковського до народної поезії сприяло не тільки становленню романтичного історизму, а й вираженню «народної душі», самого типу національного мислення, ментальності.

З народної демонології, магії, обрядів, забобонів, із легенд, переказів та історичних пісень поет елімінував ті характерні для романтизму фантастичні явища, незвичайні події і драматичні ситуації, що становлять зміст більшості його балад, засвоював принципи героїко-фантастичної епічної ідеалізації. З народної ліричної пісні, головним змістом якої є показ душевного стану персонажа (при цьому соціальне становище, як і в романтичній поезії в цілому, окреслюється тільки в найзагальніших рисах), випливає чуттєвість, поетизація об'єкта зображення, емоційна концентрація душевних переживань, принцип ідеалізації і майоризації героя. Оскільки романтики вважали музику «найромантичнішим мистецтвом», звернення до народної лірики оживляло дух музики, сприяло появі музично-пісенних структур.

Особливо виразно вплив народної пісні на Боровиковського позначився в царині композиції, що забезпечує органічну єдність змісту та емоційної тональності – на рівні морфологічному (як структура усталених структур) і синтаксичному (як комбінування цих структур – єдність традиції та новаторства, стереотипності й імпровізації). До таких композиційних засобів належить відсутність мотивації вчинку; вона міститься в суспільному стереотипі персонажу – «сиротина» («Молодиця»), у кумулятивному принципі послідовності зображуваних подій, їх природно-подійному розгортанні («Маруся», «Подражаніє Горацію»), в послідовності амебейного типу, коли два анафоричні ряди розвиваються паралельно, нерідко з чергуванням запитань і відповідей у формі діалогу персонажів («Журба», «Віщба», «Вивідка»).

Поєднання амебейності з поляризацією, метафоризація й символізація як характерні ознаки народної образності сприяють взаємному поглибленню емоційних характеристик персонажів, загостренню конфлікту, посиленню сугестивності – відмітних рис поетики романтизму («Розставання»). Наявність у композиції деяких поезій Боровиковського заперечення попереднього міркування (апофазії) готувало грунт для романтичної медитації. З композиційним принципом асоціативного «ланцюгового зв'язку», де виступає синонімічний ряд асоціацій, просте порівняння картин людського життя й природи, засвідчують зв'язок поезії «Бандурист» і «Чарівниця».

Включення романтиками людини у космос, світобудову означало й органічний зв'язок її з природними стихіями як частиною «органічної єдності»; романтичне мистецтво заявляє про себе як про аналог природи, її творчих сил. Органічний синтез народної поезії з природними стихіями, її принциповій антропоморфізм, таким чином, відповідали цій концептуальній настанові романтизму, його поетиці. Конкретний вияв це одержало в освоєнні фольклорного психологічного паралелізму, в паралельному зображенні природи й людини, зіставленні людських переживань із природними явищами, апеляції до природних стихій – інвокації (до хмар, вітру, річок, неба) та інших форм паралелізму. Як і в усіх поетів-романтиків, у Боровиковського пейзаж розширює свої функції – від опису місця дії до лірично-емоційного його сприйняття. Він часто виступає і як композиційна основа твору.

Названі композиційні засоби народної поезії, що в принципі сприяли становленню романтичного стилю, як правило, проявляються у творчості Боровиковського в переплетенні: поєднання амебейності з поляризацією чи апофазією; виділення характено-одиничного, індивідуального (принципово романтичний підхід) за допомогою амебейності, контрастування та ступеневого звуження образу; введення в структуру психологічного паралелізму монологу як найпоширенішої композиційної форми ліричної пісні; чергування повістувального амебейного психологічного паралелізму з діалогічним та ін.

Створенню романтичного колориту сприяв і добір відповідних постійних народнопісенних епітетів, що в поєднанні з означуваними об'єктами окреслювали загальні контури незвичайного романтичного світу. Ключовий для романтичної поезії Боровиковського суб'єкт дії – «вольний козак» неодмінно виступає в ореолі таких символів неозорих просторів, волі, трагічної долі, смерті й печалі, як «синє море», «широкий степ», «буйний вітер», «густі тумани», «вірний кінь», «бистрий Дунай», «колючий терен», «дикі звірі», «чорний ворон», «білі кості», «висока могила», «червона китайка».

Вплив народної поезії на романтиків відігравав, однак, не тільки позитивну роль. Прагнення творити «в народному дусі» породжувало численні стилізації та цитації народних пісень, що приводило до гальмування розвитку авторської свідомості. Ця залежність поетичного світу від канонів народної пісенності характерна і для Боровиковського: цитації та численні ремінісценції народних пісень, запозичення образно-стильових кліше, введення стилізованих пісенних монологів, позбавлених особистісного начала, наявність демінутивних форм, що приводило до появи рис сентиментальності. Під впливом народної пісенності й місцевий колорит виступав, як у сентименталістів, переважно узагальнено-пейзажним. Найбільшою перешкодою для розвитку романтичного мислення була принципова імперсональність народної поезії, нерозвиненість у ній індивідуального первня, злитість суб'єкта й об'єкта. Разом з цим Боровиковський виялвляє нахил до переосмислення фольклорної поетики саме в романтичному дусі.

За художнім рівнем, виробленістю літературної мови, органічністю зв'язку з народною поетикою та пластичністю образного малюнка балади і народнопісенні стилізації Боровиковського до появи поезії Шевченка були найвищим досягненням українського романтизму.

Творчість літературного гуртка Срезневського та Боровиковського підготувала грунт для якісно нового етапу в історії українського романтизму. Наприкінці 30-х – на початку 40-х років у літературу приходить нове покоління романтиків (Метлинський, Костомаров, Шевченко), яке приносить нові ідеї, зміст, нову проблематику, мотиви й жанри. Відмітною рисою діяльності цього покоління стає ідеологізація історичного минулого, розуміння народу і його культури як національно-політичної категорії. Вони ставлять питання про саму долю України, її мови (не як наріччя російської, а як мови окремого народу), про майбутнє української культури.

Хоча Боровиковський одним із перших звернувся до історичної тематики в пошуках позитивного героя, однак його козак чи гайдамака ще доволі абстраговані від їх справжньої суспільної ролі (вони здебільшого думають про гроші, горілку й гулянку). Натомість у поетів нового покоління козаки виступають представниками народу, уособлюють його найкращі риси; вони його захисники, хоробрі лицарі й герої. Історичне минуле в ормантичній концепції двосвітності дедалі виразніше окреслюється як ідеал, оптимальна антитеза безславній сучасності. Зберігаючи наступність у жанровій системі (балада, «дума», любовна лірика, пісня), друге покоління вдається до її ідеологізації, на грунті чого з'являється лірика громадянська як вираження національної туги за минулим. Водночас зростає питома вага оригінальності в усіх жанарах їх творчості.

Віктор Забіла (1808 – 1869)

Поезія Віктора Забіли є тим явищем, яке на тлі поетичної творчості багатьох інших авторів найбільш промовисто засвідчує феномен стихійної активізації художнього мислення в Україні першої половини ХІХ ст. на його «серединному» рівні. Ідеться про активізацію, що включала в себе як увагу до такого ж рівня тривалої поетичної традиції (анонімних і напіванонімних поетів-елегіків, творців книжної й фольклорної лірики) так і тяжіння до новочасної трансформації художнього мислення, набуття ним істотних нових рис – насамперед індивідуалізації почуття й роздуму, за всієї, притаманної зазначеному «серединному» рівню, безпосередності їх вираження.

Віктор Миколайович Забіла був нащадком давнього козацько-старшинського роду, з часом збіднілого. Народився поет на хуторі Кукуріківщина (тепер – с. Забілівщина Борзнянського району) на Чернігівщині.

У 1822-1825 роках навчався в Ніжинській гімназії вищих наук князя Безбородька (що її пройшло свого часу чимало українських і російських літераторів, серед них М. Гоголь, Н. Кукольник, О. Афанасьєв-Чужбинський, Л. Глібов, М. Гербель та інші). Потім до 1834 року служив у війську. Вийшовши у відставку в чині поручика, майже все життя мешкав на своєму хуторі, останні роки – у сестри в Борзні, де й помер у листопаді 1869 р.

Поетичну творчість В. Забіла розпочав, найімовірніше, в другій половині 30-х років. Уже 1838 р. російський композитор М. Глінка, здійснюючи поїздку Україною з метою набору співаків до придворної капели й гостюючи в маєтку В. Тарновського (у Качанівці) та познайомившись там із Забілою, поклав на музику два його вірші – «Не щебечи, соловейку» та «Гуде вітер вельми в полі».

Значна частина поетичних творів Забіли групується навколо любовної драми, яку пережив поет і якій судилося стати, можливо, чи не найголовнішою подією його життя, в усякому разі – його творчості.

З певних джерел відомо, що жінка, яку кохав Забіла, вийшла заміж за іншого десь у 1835 чи 1836 році. Це й дає підстави відповідно встановити – певна річ, приблизне – датування чималого масиву ліричних звірень поета. Їхня зміст і чимала сукупність справді наштовхують на думку, що вони є своєрідним супроводом усієї любовної пригоди: від обнадійливого початку із сподіванками на щасливе подружнє життя і до трагічного фіналу. Звідси висновок, що переважна частина всіх відомих на сьогодні віршів Забіли була написана в другій половині й наприкінці 30-х років; очевидно, ряд творів написано пізніше (серед них ті, в яких згадка поета про свою нещасливу пригоду уже втрачає враження щойно пережитого та набирає рис мелахнолійного осмислення всього, що сталось, із залученням тих чи тих паралелей та потягом до світопереживальних узагальнень).

Дебют поета відбувся 1841 р в альманасі «Ластівка», де надруковано три його вірші – «Голуб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні...». Два вірші – «До батька» та «Не щебечи, соловейку» - надруковано далеко пізніше, 1857 р. у «Черниговских губернских ведомостях».

Віршові твори Забіли, починаючи з 40-х років, а можливо й раніше, користувались великою популярністю у місцевої освіченої публіки, побутували в багатьох рукописах і копіях, які лягли пізніше в основу посмертного видання збірок – «Співи крізь сльози»(Львів, 1906; збірка спочатку публікувалась у «Літературно-науковому вістнику») та виданні «Твори Віктора Забіли». У 1936 р. виявлено друковану збірку поезій Забіли (без титульної сторінки й вихідних даних), доти невідому й незареєстровану в жодному бібліографічному покажчику. Час появи друком цієї збірки, що включала 19 поетичних творів, віднесено Є. Кирилюком до початку 40-х років ХІХ ст.

Реальний прототип жіночого образу, що стоїть у центрі лірики Забіли, - Любов Білозерська, сестра В. Білозерського та О. Білозерської (виступала в літературі під псевдонімом Ганна Барвінок).

Дружні взаємини пов'язували В. Забілу з Т. Шевченком; поети познайомились у травні 1843 р. в Качанівці (зустрічалися також 1846 та 1847 рр.).

У поетичних творах Забіли йдеться безпосередньо про внутрішній світ поета. Очевидно, тільки окремі зразки народної пісенності, а ще більше – інтуїтивне відчуття нового творчого стилю могли підказати хутірському поетові, що предметом лірики цілком може стати його власне переживання – нещаслива любов.

Вірші поета, тематично об'єднані навколо цієї події, становлять більшість у його доробку, хоч і не твроять чогось на взірець поетичного циклу. Крім того, викладаючи в тому чи тому вірші нібито головну тему своєї лірики, Забіла воднораз зачіпає велику кількість інших мотивів, образів, які іноді мають дуже опосередкований і віддалений стосунок до теми.

У своїх творах поет зупиняється на безпосередньо-переживальних афектах, які ще не дістають у нього філософсько-світоглядного осмислення як певна проблема (наприклад, страждання), за ними ще не стоїть дослідження психології жіночого єства. З віршів не проглядає картина самих стосунків героя й жінки, характер її не окреслено; надто невиразні натяки на психологічні колізії, що супроводжують розрив. Усю драму представлено тільки з боку героя-автора; виражено лише його імпульсивні сподівання, сумніви, а далі й розумінн, що той образ щастя, який він собі вимріяв, для нього недосяжний. Вираження відтінків почуття в Забіли непослідовні, розкидані практично по всіх творах. Відсутність хронології в композиції збірки поєднується з часовою невизначеністю поетового переживання (тут більше елементів міфологізму, ніж психологічно-аналітичного трактування теми). Автор, отже, не заглиблюється в інтроспекцію, - шлях художньої донеслості в нього інший і досить оригінальний: поет у викладі назбирує зовнішні паралелі, зовнішні предметно-чуттєві асоціації, прагнучи так чи так пов'язати їх з метою глибшого й переконливішого вираження свого почуття.

Те, що сталося, поет відчуває як певну прикрість, він не зливається з нею, а все ж приймає і внутрішньо намагається обгрунтувати її остаточність та безнадію; зрештою, нею сформовано зміст анонімний; герой не намагається його осягнути, не вступає з ним у змагання; світ обламує героя що задовго до справжньої боротьби. І те, що герой одразу впадає в меланхолію, в поетичне культивування свого горя, - має свої передумови. За цим стоїть і певний поетичний темпераметн (і темперамент самого поета), і нерозробленість художнього механізму поезії того часу у формуванні індивідуальності – і як художнього образу, і як факту суспільного культурного життя. У своїх засадах поезія Забіли виростає із сентименталізму як явища української культури ХVІІІ – початку ХІХ ст. з його усамітненням, першовитоки якої – у релігійному квієтизмі.

Яскравим і оригінальним мотивом у поезії Забіли є порівняння (по суті, ототожнення) прикрих почуттів героя й сліпоти (або ж аберрації зору). Мотив цей кілька разів розгортається у низці віршів («От і празника дождались...», «Сирота» та ін.), постаючи, на тлі фольклорної емблематики, досить незвичною метафорою («Дивлюсь на все, як без очей, Бо щастя не маю...», «Ох! Як важко жить такому, Кому світ немилий, Кому очі зав'язані На вік його цілий Не хусткою, а долею!..»). Крім поверхового зв'язку з плачем, сьозами, за якими не видно світу, сліпота має й самостійне образне значення. Поет усвідомлює свою нещасливу любовну пригоду як наслання сліпоти, яка застує навколишній світ. Це – своєрідне визнання неповноцінності свого внутрішнього бачення світу, що не залежить від волі поета.

Основу загалом невиразного сентиментально-романтичного колориту поезії Забіли становить пасивний ізоляціонізм героя, його приреченість на страждання.

Від головної теми – в царині з'ясування причин драматичної пригоди поетового життя – відгалужуються мотиви суспільної нерівності та соціальної несправедливості. З гнівною експресією зображує поет такий стан речей, як «худоба» (матеріальне багатство) є ознакою гідності й суспільної ваги людини. Саме ця обставина видавалася поетові (чи й була насправді) головною причиною його нещасливої любовної історії: збіднілий поет нічого не міг протиставити суперникові із маєтком, що відібрав його кохану.

Однією з виразних прикмет поетики Забіли є характерність його описів. Звертають на себе увагу, зокрема, картина селянської праці на полі – з подробицями обіду, збирання дітьми колосків на полі та їхні пустощи («Будяк») опис споруди для весілля та деяких незвичайних рис самого обряду («Весілля»), хуртовини, яка застає подорожніх серед поля («Вечоріє, смеркається...»), змалювання колишнього й теперішнього вигляду коня, з яким був на службі, та дозвілля тієї пори («До коня»), пригоди на річці тощо.

Загалом у всій групі творів із зримо виявленим зображальним елементом описову частину так чи так доповнює частина медитативна (ліричні роздуми-паралелі чи морально-повчальне розміркування). Але й там, де медитація домінує, описова частина не є схематичною, не виступає тільки приводом для роздумів чи дидактики, а має художньо цілком самостійне значення й підкреслює сильні сторони поетики Забіли.

Забіла – можливо, найменш «літературний» з-поміж усіх помітних українських поетів першої половини ХІХ ст. Так, авторська рефлексія поета над фактом своєї творчості загалом не глибока. У поетиці Забіла загалом орієнтується на фольклорні зразки образності, на коломийковий 14-складник. У менших за обсягом його творах простежується певна композиційна подібність до творів фольклорної поезії – як вони дійшли у фольклористичні записи з усної передачі, котра аж ніяк не дотримується певної регулярності в композиції, відзначається довільними й випадковими вилученням або ж доданням фрагментів тексту, змінами мотивів і мотивувань на всіх етапах розгортання твору (притаманне це, слабшою мірою, також бароковій книжній поезії). Ще примхливіша, «непередбачуваніша» композиція у більших обсягом віршах Забіли, де автор, покладаючись на самобутнє уявлення про будову твору, послідовно контамінує різні мотиви, розповідає різні «случаї», виходить на паралельні порівняння, повертаючись, а то й не повертаючись до образів і мотивів, з яких починався твір, у результаті чого останні весь обростає різноспрямованими та різнотональними елементами.

Незважаючи на стихійність, граничну безпосередність вираження емоції, її концептуальну невідшліфованість, стверджувати повну художню безпретензійність лірики Забіли усе-таки не можна. Про це свідчить хоча б той факт, що поет створив доволі стійки з текстологічного погляду тексти вважаючи їх, очевидно, достатньо продуманими композиційно й образно; сліди авторського варіювання творів зовсім незначні. З цим перегукується і факт творчої співпраці поета з композитором М. Глінкою, взагалі розуміння поетом своїх віршів як можливих текстів вокальних творів. Хоча чимало поетичних творів Забіли має вигляд віршованої побутової розмови чи щоденникового запису з безліччю нібито зайвин, а композиція багатьох віршів може видаватись поєднанням випадкових мотивів і образів, - для самого автора, очевидно, це було не так. Певна повторюваність цих явищ свідчить, що поет бачив у їхній структурі певну логіку – й не змушує історика літератури й читача уважно аналізувати внутрішній світ його поезії, висновуючи з неї своєрідну естетику й поетичну «філософію» автора.

Амвросій Метлинський (1814-1870)

Серед набутку українських поетів-романтиків помітне місце, відзначаючись оригінальністю й змісту, й форми, посідає творчість Амвросія Метлинського. Саме в ній, супроводжувана багатством мотивів, сюжетів, колоритних образів, настроями туги й жалкування за минулим, знайшла грунтовну розробку тема колишньої козацької волі – тема, що стала вагомою складовою у формуванні поетичного образу України національним письменством першої половини ХІХ ст.

Амвросій Лук'янович Метлинський народився 1814 року в с. Сарах на Полтавщині. 1835 р. закінчив Харківський університет. У 30-х роках розпочав літературну діяльність, виступивши на сторінках харківських альманахів «Молодик» і «Ластівка». Основні його поетичні твори опубліковані у збірці «Думки і пісні та ще дещо» (1839) разом із вступною статтею «Заметки относительно южнорусского языка». Крім 28 оригінальних поезій, збірка містить української й російські переклади та переспіви з чеської, словацької, польської, сербської й німецької народної поезії та літерартури (уривки з Краледворського рукопису, Коллар, Челаковський, Міцкевич, Вітвіцький, Суходольський, Одинець, Маттісон, Кернер, Грюн, Уланд, Еленшлегер). У 1848 р. Метлинський видав «Южный русский зборник» (5 книг), де вміщені як власні твори (переробки із збірки «Думки і пісні та ще дещо»), вступна стаття «Правописание южнорусского языка, или наречия», так і твори тогочасних українських письменників із короткими біографічними даними. У 1852 р. Метлинський видав із своєю передмовою «Байки і прибаютки» Л. Боровиковського, а 1854 р. – фольклорний збірник «Народные южнорусские песни», до якого ввійшли записи М. Гоголя, М. Білозерського, Марка Вовчка та його власні.

Основою національної літератури, її самобутності письменник вважав історичне й сучасне життя народу, його мову і словесність. У своїх «Заметках относительно южнорусского языка» він відзначає красу й мелодійність української мови, вказує на її автохтонність та здатність виражати всю гаму почуттів і понять.

Критикуючи класицистичну літературу як таку, що займається тільки поверховим наслідуванням природи, не проникаючи в глибину духовної сфери життя, Метлинський говорить що поезія як суб'єктивне відображення об'єктивного світу творить новий світ в лоні дійсності з її «стихій», не абстрактні поняття про дійсне життя, а саме живе життя, відбиту в глибинах людського духу дійсність. У цьому зв'язку він підкреслює роль художньої фантазії, яка перетворює дійсність, творить свій власний світ із того, що дає їй реальне життя. Вказуючи на зв'язок літератури з архітектурою, музикою і живописом, він відзначає не тільки її самостійну роль, а й універсальний характер, оскільки література може відтворювати образи й поняття усіх видів мистецтв. Вказує він на нерозривність у поезії змісту і форми, говорить, що ідея художнього твору виражається не окремо, а має бути присутня (розлита) у самій тканині твору.

У своїй художній практиці Метлинський додержувався постулату Ф. Шеллінга про те, що народна міфологія є необхідною умовою і первинним матеріалом будь-якого мистецтва. Це, зокрема, проявилося в його творчості в уявленні про неперервність буття, в розумінні умовності межі між життям і смертю. Це положення базується на романтичному твердженні про тісний зв'язок органічної і неорганічної природи, про єдність усіх космічних сил. Як із зерна проростає нове життя, так із мертвої плоті, що зберігає живий дух, проростає майбутнє. В інтерпретації польських і українських романтиків наявність у могилі живого духу предків – символ неперервної наступності поколінь. Суспільство й нація – об'єднання людей у часі, тих, які живуть, з тими, які померли, й тими, що мають народитися. Ця органічна єдність минулого, теперішнього й мабутнього простежується в поезіях Метлинського «Розмова з покійними», «Козачі поминки», «Кладовище». Це не просто цвинтарна поезія, не культ могили, потяг до містичного, а рефлексія філософської ідеї неперервності й невмирущості історичного життя нації. Пломінь національного буття не вмирає і в могилі й колись може бути знову включений в нову дійсність. Слід сказати, що саме ця ідея найповніше виражена у слов'ян у творчості Міцкевича і Шевченка.

Коли українські письменники 20-30-х років почували себе синами «общей отчизны» і ще не втратили просвітницької віри в поліпшення дійсності, сучасне національне життя є для Метлинського уособлення безрадісного животіння, деградації духу, занепаду й забуття рідної мови, історичної пам'яті, тоді як минуле – козацькі часи – є добою національної гідності, доблесті й волі. Щастя було тільки в колишньому «природному» житті прадідів. Дихотомія двох світів, двох епох у житті нації, протиставлення минулого й сучасного в історичній ліро-епіці Метлинського виступає не тільки ідеологічним, а й композиційно-естетичним принципом. Яскравий і величний світ козацьких часів, героїчні цілісні характери історичного минулого протистоять роздробленому «маленькому» світові сучасності, нікчемним буденним персонажам сьогодення. Ідеал суспільно активної, діяльної людини, риси позитивного героя – відданість інтересам України, хоробрість, здатність до самопожертви, патріотизм – уособлюють козаки, гайдамаки, народні співці-бандуристи як національні типи історичної України. Ключовим словом є козак, що як приклад для насілдування виступає в ореолі високої «оссіанівської» символіки. Поетичним символом, свідком героїчного минулого, як пізніше й у Шевченка, у Метлинського є козацька могила. Із смертю козака умирає цілий неповторний світ, сама історія України.

Утвердження в художньому слові цінностей героїчного минулого об'єктивно означало утвердження права України на національне відродження, пробуджувало в читача почуття національної самосвідомості як найбільшої етичної цінності, тугу за ідеалом суспільно активної людини, за сильними непересічними характерами – на противагу душевній млявості сучасників, позбавлених ідеалів і героїчного духу предків.

Активність поетичного почуття у Метлинського переважає ясність історичного погляду. Тема історичного минулого, часів козаччини як щастя і волі засвідчує в нього зв'язок не з історичними джерелами, а з народним епосом (думами, історичними піснями, переказами). Його твори, здебільшого позбавлені подійності, визначаються високим ступенем художнього узагальнення. Поетична ідея, що, як правило, не дістає історичної конкретики, нерідко переходить власне в поетичний мотив або ліричну рефлексію.

Поетична творчість Метлинського знаменувала рішучий відхід від вузько побутової проблематики і дрібнотем'я до проблем загальнонаціонального значення, до відтворення ширкомасштабних, епохальних колізій і образів.

Для поезії Метлинського характерне трагічне сприйняття світу; в майбутнє він дивився без надії на відновлення атмосфери славних історичних часів. Національно-патріотична тема, героїчна тематика забарвлена у нього в похмурі тони, насичена фантастикою потойбічного світу, таємниче пов'язаного з реальним сучасним життям.

Поезія Метлинського є поминальним плачем по свободі України, голосом громадянської туги, пророкуванням загибелі національного життя, мови. У своїй скорботній ораторській пристрасті вона нерідко досягає тональності біблійних інвектив і пророцтв («Смерть бандуриста», «Рідна мова»). Майже апокаліптична картина загибелі рідної мови асоціюється з настанням загальної німоти. Виступаючи як кара за відступництво, смерть національної культури асоціюється із загибеллю всього світу.

Контрастність сучасного життя в Україні з історичним минулим підкреслюється у Метлинського і наявністю реалістичних побутових зарисовок реальних картин дійсності, соціальної беззахисності та відчуженості людини, бідування народу («Дитина-сиротина», «Старець», «Глек»). У поезіях публіцистично-дидактичного та релігійно-моралізаторського планів (у деяких з них проявляється бурлескний стиль) поет різко засуджує вірність народним звичаям, традицім гостинності, нагадує, що Бог не забуває добрі діла («До гостей», «Ніч»). Про реальну життєву основу соціальних мотивів у творчості Метлинського певною мірою свідчать зізнання самого автора.

За відсутності в Метлинського інтимної любовної лірики у творах його наявні філософські роздуми про минуле й сучасне, поетизація природи, схиляння перед її вічними законами, що збуджують у людини високі почуття прекрасного, облагороджують її.

Домінантами поетичної творчості Метлинського в плані жанру є історична балада, в царині стилю – широке звернення до символіки, тісно пов'язаної з народнопоетичною стихією. Балади його, як правило, насичені похмурою фантастикою, персоніфікованими образами природних стихій, що виступають суб'єктами дії, присутністю в подіях долі, фатуму, що визначають життя людини і народу. Образна система їх відзначається високим ступенем художнього узагальнення і нерідко являє собою розгорнені метафоричні картини. Поетика балад, як правило, спирається на образи-символи, що представляють історичну Україну, її боротьбу із загарбниками (козак, гетьман, бандурист, козацькі могили, шабля, спис, кладовище та ін.). Експресивні, сповнені динаміки й руху образи, картини буйної природи (буря, грім, блискавка, пожежа, червоні заграви, степовий вітер) генетично пов'язані з художнім світом народної поезії (думи, історичні пісні, перекази, легенди).

Вивільнення від конкретики, звернення до широких узагальнень патетично-сугестивної монологічної мови (урочиста тональність, риторичні оклики й запитання, анафора), до ліризації епічної оповіді поклали у Метлинського початок народженню громадянської лірики, сповненої патріотичної символіки. Схильністю до загострення конфлікту, до лірико-психологічної тональності відзначаються побутові реалістичні вірші («Дитина-сиротина», «Старець»). У ліричних медитаціях, поетичних пейзажах та в стильовій тканині перекладів слов'янської поезії подибуються численні ремінісценції з народних пісень та народнопісенні стилізації (наприклад, використання форми народних голосінь у вірші «Зрадник»). Бадьорим ритмом народжуваного дня і народнпісенною інтонацією позначений вірш «Добридень!».

Крім помітного впливу в поетиці Метлинського народної пісні (стилізація, ремінісценція, образна стихія, загальна стильова тональність, цитація, фразеологія), його творчість позначена впливами творів російських, чеських, польських і німецьких поетів. Вступивши в літературу трохи раніше Т. Шевченка, Метлинський справив на нього позитивний вплив як в царині проблематики, ідеологізації історичного минулого, так і в виробленні поетичної символіки та жанру літературної балади.

Микола Костомаров (Iєремiя Галка)(1817-1885)

Людина непересiчної долi, величезної культури й освiченостi, iсторик i археолог, фольклорист i етнограф, поет i прозаїк, Микола Iванович Костомаров був насамперед працьовитою людиною й увесь свiй вiк провiв за письмовим столом i в архiвних пошуках документiв, якi давали йому змогу вiдкривати новi сторiнки у українськiй iсторiї. Вiн перший у той час звернувся до вивчення iсторiї України, що тодi, та, на жаль, i до недавнього минулого, вважалося недоречним. Саме М. I. Костомаров один з перших порушив питання про узаконення мови українського народу, його iсторiї, активно вiдстоював думку, що творцями iсторiї є не царi та їхнi наближенi вельможi, а народ. Служiння народовi було головним змiстом життя i працi М. I. Костомарова. До цього необхiдно додати громадянську позицiю М. I. Костомарова, його антикрiпосницькi переконання, близькiсть до революцiйно-демократичного руху. Будучи одним iз засновникiв таємної полiтичної, антикрiпосницької i антицаристської органiзацiї – Кирило-Мефодiївське братство, вiн засвiдчив себе як передовий громадський дiяч свого часу.

Сучасна наукова громадськiсть цiлком справедливо ставить М. Костомарова поряд з визначними представниками вiтчизняної думки XIX столiття.

Як історик Костомаров утверджував провідну роль народних мас у суспільному житті, досліджував визвольні народні рухи, запровадив до наукового вжитку велику кількість архівних історичних документів, був автором близько 300 фундаментальних історичних досліджень, критичних і полемічних статей, які, зокрема, стосувалися життя українського народу. Вчений багато зробив для з'ясування етногенезу східнослов'янських народів, вивчення їхніх міфології, вірувань, фольклору й археології. Він був організатором створення популярної літератури для самоосвіти народу, порушував питання народної освіти рідною мовою та інші педагогічні проблеми, став одним із засновників недільних шкіл.

Велика заслуга Костомарова у збиранні народної творчості, вивченні народних звичаїв і побуту, в розвитку теоретичних засад народжуваної фольклористики, у виробленні на основі народної естетики літературної теорії нового українського письменства.

Один із перших фахівців української літературної критики, який виробляв її науково-методологічні засади, Костомаров організував українську журналістику, видавав і популяризував твори українських письменників, насамперед Т. Шевченка, а також перекладав твори слов'янських і західноєвропейських літератур.

*** Лiтературна критика (грецьк. – судження) – вiдносно самостiйний вид творчої дiяльностi, спирається на практичний тип мислення задля поцiнування художньої своєрiдностi нових лiтературних творiв, їх естетичної вартостi, виявлення провiдних тенденцiй лiтературного процесу. Зважаючи на здобутки теорiї та iсторiї лiтератури, обслуговуючи поточний лiтературний процес, лiтературна критика традицiйно вважається складником лiтературознавства. Лiтературна критика дає специфiчне «знання лiтератури», відмiнне вiд «знань про лiтературу», якi виробляє лiтературознавство (теорiя лiтератури, iсторiя лiтератури). На вiдмiну вiд звичайного читача критик «мову чуття перекладає на мову розуму», свої враження, смаковi оцiнки «пiдводить пiд якiсь вищi принципи» (I. Франко), аргументуючи їх, i в такий спосiб розгортає власнi враження в логiчнi судження, що претендують на статус загальнозначимостi. Цьому сприяє те, що у структуру досвiду лiтературного критика входить система фiлософсько-естетичних, теоретичних та iсторико-лiтературних знань, якi опосередковують дiю його естетичного смаку, практичнi навики аналiзу, iнтерпретацiї рiзних текстiв. Крiм того, критик-професiонал володiє необхiдним арсеналом методiв i методичних процедур осмислення лiтератури, системою лiтературно-критичних жанрiв. Лiтературна критика цiлковито зорiєнтована на потреби поточного лiтературного процесу, тому звертається переважно до творiв своїх сучасникiв, а твори попередникiв, якi є предметом насамперед iсторiї лiтератури, розглядає крiзь призму актуальних суспiльних потреб. Лiтературна критика – засiб регулювання i корекцiї лiтературного процесу, спiлкування письменникiв з читачами. Основна суспiльна функцiя лiтературної критики – регулятивна, яка пiдтримується i забезпечується як нормами i кодивiкованими правилами, так i громадською думкою провiдної освiченої верстви. Основнi жанри лiтературної критики: рецензiя, проблемна стаття, оглядова стаття, лiтератуний портрет, есе, фейлетон, пародiя, ювiлейна промова, некролог, монографiя, дискусiйна стаття, лист-звернення до письменника, дiалог тощо. Лiтературна критика активно функцiонує в органiчному зв'язку з журналiстикою, спецiальною пресою, тому її часто характеризують як рiзновид публiцистики, породженої рефлексiєю з приводу мистецтва.

Чи не найбільша заслуга належить Костомарову в становленні нової української літератури, в розбудові в ній нових і художніх напрямів, тематики й проблематики, в освоєнні нею здобутків світового літературного розвитку (зокрема античності), у виробленні нового літературного стилю, створенні нових жанрів, засобів образного мислення тощо.

Безпосереднє перебування в атмосфері тогочасного українського фольклорного й літературного процесу, спілкування з П. Гулаком-Артемовським, А. Метлинським, Г. Квіткою-Основ'яненком, а особливо з І. Срезневським та членами його романтично-літературного гуртка, з О. Корсуном, І. Бецьким, М. Петренком, Я. Щоголевим, П. Кореницьким, П. Писаревським викликали в нього бажання писати українською мовою. Як письменник Костомаров синтезував у своїй творчості історію, фольклор і романтичну поезію.

Народився М. I. Костомаров 16 травня 1817 року у селi Юрасовка Острозького повiту Воронізької губернiї. Так вже розпорядилася доля, що побачив свiт вiн крiпаком. Його мати, Тетяна Петрiвна Мельникова, була пiдневiльною помiщика Iвана Петровича Костомарова. I хоч через три мiсяцi пiсля народження сина помiщик одружився з своєю крiпачкою i вона таким чином стала вiльною, малий Микола лишався крiпаком. Очевидно, Костомаров-старший збирався з часом уладнати цю недоречнiсть, але не встиг. У червнi 1828 року трапилась трагедiя – батько Микола Iванович загинув вiд рук своїх лакеїв. I вiдразу ж на маєток зазiхнули його родичi, двоюрiднi брати Ровнєви, якi не збиралися вiдпускати малого Миколу з крiпацької залежностi. Та пiсля складних переговорiв, коли мати вiддала братам частину належної їй вдовиної спадщини, вони, захопивши 14 тисяч десятин землi i крiпакiв, погодились дати Миколi вiльну.

Пiсля втрати чоловiка Тетяна Петрiвна вiддала сина до приватного Воронезького пансiону. Але тут вiн пробув недовго. Ще до пансiонного навчання Микола навчився грамоти i перечитав багато книг з бiблiотеки батька, улюбленими книгами якого були твори Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших вiльнодумцiв. Їх читав i Микола Костомаров. У 1831 роцi мати влаштувала його у Воронезьку гiмназiю. Читання книг Даламбера, Дiдро, Вольтера та iнших енциклопедистiв XVIII столiття не минуло для Миколи Костомарова марно. Вiн пройнявся духом просвiтительства, прагненням глибше пiзнати iсторичне минуле свого краю. Очевидно, це й спонукало його пiсля закiнчення гiмназiйного навчання вступити у 1833 роцi до Харкiвського унiверситету, який на той час уже мав значнi академiчнi традицiї як у навчаннi, так i в науцi. Тут остаточно визначився його вибiр – iсторiя.

Вiн сам починає писати. Вже на початку 1838 року пiд псеводнiмом Iєремiя Галка виходить його перший твiр «Сава Чалий». Показово, що написаний вiн був на «южнорусском языке», що для того часу було неабияким викликом. А через рiк свiт побачив збiрник «Українськi блади», потiм – збiрник «Вiтка», трагедiя «Переяславська нiч», переклади на українську мову Байрона. Для 24-лiтнього юнака це був немалий доробок, який засвiдчував про народження нового таланту.

У цей час починає формуватися i його талант iсторика. Пiсля закiнчення у 1837 роцi унiверситету Микола Iванович вступає до Кiнбурзького драгунського полку юнкером. У мiстi Острозьку, де стояв полк, вiн одразу ж розшукав архiв, де зберiгалися справи колишнього козачого полку з часiв його заснування. Майже все лiто просидiв вiн над козацькими матерiалами i склав за ними iсторичний опис Острозького слобiдського полку.

Про прагнення до поглибленiшого вивчення iсторiї свiдчить i написав Костомаровим дисертацiї. Вiн обрав тему «О причинах и характере унии в Западной России». В нiй вперше було узагальнено матерiали про аморальнiсть православного духовенства, про владолюбство i жадобу патрiархiв, якi не вiдрiзнялись у цьому вiд пап. Дисертацiя була видрукувана, i вже був призначений її захист. Та, як на бiду, з нею побажав ознайомитись харкiвський архiєпископ Iнокентiй Борисов. Вiн настiльки був вражений її змистом, що доповiв про неї мiнiстру освiти С. С. Уварову, а той зажадав, щоб на неї зробив вiдгук професор М. Г. Устрялов, вiдомий як своїми офiцiозними працями з iсторiї Росiї, так i своєю прихильнiстю до уваровської теорiї офiцiальної народностi («православ'я – самодержавство – народнiсть»). I той, звичайно, дав рiзко негативне заключення. Захист заборонили.

Невдача з дисертацiєю хоча й боляче вплинула на Костомарова, проте не змогла звернути його з обраного шляху. Вiн обирає нову тему дисертацiї – «Об историческом значении русской народной поэзии» i, успiшно захистивши її 13 сiчня 1844 року, отримує ступiнь магiстра iсторичних наук. Його все бiльше й бiльше захоплює проблема українського козацтва.

I коли йому було запропоновано мiсце вчителя гiмназiї в Ровно, залюбки їде туди. Там вiн вiдвiдує Берестечко, мiсце битви Хмелницького з польскою шляхтою, записує перекази мiсцевих людей. Вiдвiдує Почаїв, Кременець, зустрiчається з простим людом, все бiльше i бiльше задумуючись над його долею. Згодом його призначають вчителем Першої київської гiмназiї, i вiн переїздить до Києва.

Перебування у Києвi стало для Костомарова визначним етапом у його життi i дiяльностi. Тут вiн знайомиться з одним iз видатних iсторикiв, фiлологiв i фольклористiв М. О. Максимовичем, чиїм збiрником «Малоросссийские песни» вiн так захоплювався, тут 28 травня 1846 року на засiданнi вченої ради Київського унiверситету його одноголосно обирають ад'юнтк-професором кафедри росiйської iсторiї, тут приходить до нього перше кохання, тут вiн знаходить друзiв i однодумцiв: М. Гулака, В. Бiлозерського, О. Марковича, О. Навроцького, за участю яких у груднi 1845 року була створена таємна полiтична, антикрiпосницька органiзацiя – Кирило-Мефодiївське товариство. Програмнi положення товариства були викладенi в «Книзi буття українського народу», «Статутi Слов'янського товариства св. Кирила i Мефодiя» та у вiдозвах «До братiв-українцiв», «До братiв великоросiян i полякiв».

«Книга буття», «Статут» товариства та iншi його документи написав Костомаров. У них йшлося про пропаганду iдеї визволення i єднання слов'янських народiв, яка все бiльше i бiльше захоплювала членiв товариства. Їм почав «...уявлятися федеративний устрiй як найщасливiша течiя суспiльного життя слов'янських нацiй. Усi слов'янськi народи бачилися об'єднаними мiж собою у федерацiї – подiбно до стародавнiх грецьких республiк чи Сполучених Штатiв Америки – з тим, щоб усi перебували в мiцних зв'язках мiж собою, але кожна щоб свято зберiгла свою автономiю... В усiх частинах федерацiї передбачались однаковi основнi закони i права, однаковi одиницi мiри, ваги, однаковi монети, вiдсутнiсть митниць i свобода торгiвлi, загальне скасування крипаччини й рабства в будь-якому виявi, єдина центральна влада, яка вiдала б стосунками поза союзом, вiйськом i флотом, але повна автономiя кожної частини стосовно внутрiшнiх установ, внутрiшнього управлiння, судочинства i народної освiти...» Єднання на засадах рiвностi i братства – ось головна iдея товариства. Воно мало намiр заснувати школи з викладанням рiдною мовою, видавати книжки i посiбники для «простого народу» i таким чином пiднести рiвень української мови до мiжнародного значення, коли не лише свiтова iсторiя, а навiть i точнi науки викладатимуться українською мовою.

Коли наприкiнцi травня 1845 року до Києва пiсля закiнчення Академii мистецтв у Петербурзi прибув Т. Г. Шевченко, вiн просто не мiг не познайомитися з членами Кирило-Мефодiївського товариства i не стати його активним членом. I хоча не все подiляв вiн у висунутiй програмi, але її антикрiпосницька та антицаристська спрямованiсть, її намiри об'єднати слов'янськi народи на демократичнiй основi були для нього близькими.

У цей час i познайомилися М. I. Костомаров та Т. Г. Шевченко. Дружба цих двох по-своєму великих людей сама по собi варта уваги.

Прикро, але тривалий час дружбу М. I. Костомарова i Т. Г. Шевченка намагалися показати такою, що вона була недостойною великого поета. При цьому зовсiм не бралися до уваги нi їхнi спiльнi антикрiпосницькi переконання, нi любов до простого народу, нi глибока повага один до одного...

У березнi 1847 року за доносом провокатора Петрова товариство було розгромлене. 13 березня М. I. Костомаров повiдомив Т. Г. Шевченку про його затвердження, а 28 числа цього ж мiсяця, якраз перед днем весiлля, його затримують i вiдправляють до Петербурга, де вже був заарештований Гулак. На Українi були заарештованi й iншi члени товариства: Посяда, Маркович, Андрузький, Тулуб, Бiлозерський, Навроцький, Кулiш. Всiх їх також доставили до Петербурга. Не знаючи про всi цi подiї, Т. Г. Шевченко поспiшав до Києва, 5 квiтня при в'їздi у мiсто на правому березi Днiпра до нього пiдiйшли жандарми... Поета теж вiдправили в Петербург.

М. I. Костомаров пiсля року перебування в Петропавловськiй фортецi був висланий на адмiнiстративне поселення в Саратов.

Ще на слiдствi, коли вiн перебував у казематi III вiддилу, Т. Г. Шевченко, який теж там був, побачив з-за грат наподвiр'ї пригнiчену горем його матiр, яка приїхала до сина у царську столицю. Так народився вiрш «М. Костомарову», у якому поет хвилююче, з душевним болем писав про матiр свого друга.

Так вийшло, що саратовське заслання Костомарова (1848-1859 рр.) виявилося для Костомарова вельми плiдним. Цьому, очевидно, сприяло не лише його прагнення до наукової працi, а й близьке знайомство з М. Г. Чернишевським, мiсцевою iнтелiгенцiєю, яка спiвчутливо ставилась до Костомарова i його творчих пошукiв.

Саме у Саратовi М. I. Костомарову вдалося завершити свою, можна сказати, найкращу iсторичну монографiю «Богдан Хмельницкий и возвращение Южной Руси к России», яка пiсля видрукування її в «Отечественных записках» згодом в доопрацьованому варiантi вийшла окремим виданням пiд назвою «Богдан Хмельницький». Тут же були пiдготовленi й iншi iсторичнi працi – «Бунт Стеньки Разина», «Очерк истории Саратовского края от присоединения его к Российской державе до вступления на престол императора Николая I», «Могильные предания», «Должно ли считать Бориса Годунова основателем крепостного права?», тощо.

У 1859 роцi М. I Костомаров повернувся iз заслання. З цього часу i до 1862 року вiн працював ординарним професором Петербурзьского унiверситету. Цей перiод його життя надзвичайно багатий на особистi знайомства. Цьому сприяли ерудицiя автора, оригiнальнiсть його мислення, величезнi лекторськi здiбностi, якi одразу ж були оцiненi студентами, котрi влаштовували справжнi овацiї кожнiй його лекцiї. Та його слухачами були не лише студенти, а й колеги-iсторики, лiтератори, чиновники. Особливу приємнiсть для М. I. Костомарова складали тi хвилини, коли на лекцiї приходив його сподвижник по Кирило-Мефодiївському товариству Т. Г. Шевченко, який пiсля пiдневiльної десятилiтньої солдатчини повернувся у 1858 роцi до Петербурга.

М. I. Костомаров продовжує виступати з лекцiями, працює над iсотричними працями, видає разом з петербурзькими українцями журнал «Основа», у якому, крiм нього, друкували свої твори Т. Шевченко, С. Руданьский, Марко Вовчок, Л. Глiбов, iсторики М. Максимович, О. Лазаревський та iншi.

У 1862 роцi Микола Iванович змушений був подати у вiдставку, але своєї наукової подвижницької роботи не кинув, а вiддався їй ще з бiльшим запалом. За двадцять останнiх рокiв свого життя вiн написав понад 200 праць, серед яких такi значнi монографiчнi дослiдження, як «Северорусские народноправства во времена удельно-вечевого уклада. Новгород-Псков-Вятка», «Ливонская война», «Вече и вечевое устройство в Древней Руси», «Смутное время Московского государства», «Последние годы Речи Посполитой», «Начало единодержавия в Древней Руси», «Руина» та iншi.

Працi М. I. Костомарова – це енциклопедiя знань, характерiв, життєвих доль визначних i простих людей, якi виявили себе в iсторiї.

У 70-80-х роках Костомаров брав активну участь і в громадському житті, зокрема у виробленні принципів університетської реформи та проекті заснування вільного університету, підтримував модне тоді захоплення жінок працювати в артілях, редагував перше посмертне видання творів Т. Шевченка, виступав як літературний критик, вів багаторічну полеміку з реакційними колами про українську мову й літературу, цікавився роботою «Киевской старины». 1862 р. розпочав видавати серію популярних книжок для народного читання (припинено у зв'язку з Валуєвським указом). Він одвідує місця історичних подій в Україні, Росії, Литві, бере участь в археологічних з'їздах у Києві й Тифлісі, в травні 1864 р. здійснює поїздку за кордон. 1864 р. Костомарова обрали професором Харківського університету, але як «українофіла» до викладання не допустили. Незважаючи на погіршення стану здовор'я (особливо 1875 р.), Костомаров закінчує 1885 р. видавання 12 томів «Актов Южной и Западной Росии», збирає матеріали для написання історії України, переробляє й доповнює свою магістерську дисертацію та починає її друкувати («Об историческом значении русского песенного народного творчества»). Постійно звинувачуваний в українофільстві та сепаратизмі, знаходить певну підтримку серед членів українського товариства, що склалося тоді в Петербурзі (П. Чубинський, О. Русов, П. Мартинович, Д. Мордовець та ін.).

1875 р. по смерті матері до Костомарова в Петербург переїздить А. Л. Крагельська, яка протягом останнього десятиріччя стає дбайливою помічницею свого непрактичного й хворого чоловіка. Помер Микола Іванович Костомаров 18 квітня 1885 р., похований у Петербурзі на Волковому кладовищі.

*** Валуєвський циркуляр

Таємне розпорядження Росiйського уряду вiд 20 липня 1863 про заборону друкування книг українською мовою. Автором був мiнiстр внутрiшнiх справ Росiйської iмперiї П. Валуєв, вiдомий своїми антиукраїнськими поглядами. Валуєвський циркуляр значною мiрою iнспiрований росiйськими полiтичними колами, публiцистами, якi звинувачували (часто пiд впливом польської шовiнiстичної преси) українськi нацiонально-культурнi сили у революцiйнiй пропагандi, полiтичному сепаратизмi, зв'язках з польським повстанням, у намаганнях створити «окрему» лiтературу, в «передражнюваннi» народної, тобто росiйської, мови. Зсилаючись на те, нiби «бiльшiсть малоросiв самi доводять, що нiякої малоросiйської мови не було, нема й бути не може i що нарiччя їх, вживане простолюддям, є та сама росiйська мова, тiльки зiпсована впливом на неї Польщi», Валуєвський циркуляр заборонив друкувати українською мовою шкiльнi пiдручники, науково-популярнi працi, релiгiйнi видання, що спричинило закриття недiльних шкiл, переслiдування дiячiв освiти i культури. Дозволялося друкувати лише твори художньої лiтератури, якi пiддавалися жорстокiй цензурi. Навiть у середовищi росiйського iмпереського чиновництва Валуєвський циркуляр не мав одностайного схвалення. Наступним етапом дискримiнацiї українського другу став Емський указ («Указ Юзефовича») 1876.

З іменем Костомарова в українській літературно-естетичній і критичній думці пов'язано початок нового етапу – перехід в оцінці художніх явищ від емоційно-побутового емпіризму 30-х років до наукової критики та історико-літературних оглядів здобутків української літератури.

Виходячи із шеллінгіанського положення про органічний зв'язок життя природи й морально-духовної сутності людини як форм прояву життєдіяльності єдиного духу, першооснови буття, основою прекрасного в мистецтві він вважає пізнання духовного в тілесному. Суть зв'язку людини з природою можна зрозуміти тільки стягнувши в часи міфологічного мислення, у природи фольклорних образів-симовлів.

Спроба Костомарова через розкриття природи фольклорних образів-символів пояснити народний характер і світобачення об'єктивно слугувала утвердженню в естетичній теорії народних критеріїв прекрасного в мистецтві та започаткувала в Україні власне історичну поетику. Як фольклорист він заклав основи історичного підходу до народної поезії (хоч у праці «Славянская мифология» наближався до міфологічної школи).

Однією з найголовніших ознак народності літератури, за Костомаровим, є мова, оскільки вона представляє не освічену верхівку, яка нею не говорить, а народні маси. Вона є формою вираження їхнього світобачення, морально-етичних і естетичних уявлень.

Як літературний критик Костомаров оцінює твори не тільки з погляду народності чи відповідності мовно-ентографічним еталонам, а й перевіряє їх самим життям. Він уловлює внутрішній взаємозв'язок обставин і характерів, застерігає від типової для просвітницького реалізму логічної заданості характерів усупереч життєвим обставинам. Вказуючи на суспільну суть характеру в художньому творі, він зауважує, що характер героя не має виступати рупором ідей автора, а мусить складатися об'єктивно в конкретно-історичних обставинах.

Відбиваючись протягом багатьох років від звинувачень у сператизмі, Костомаров, з одного боку, підносить свій голос проти національних утисків українського народу, його мови й культури, називає Емський акт «варварським законом», а з іншого – поділяє намір царського уряду «зробити нашу спільну російську мову літератури й освіченого суспільства єдиною мовою народу на всьому обширі імперії». Українською мовою як простонародною можна користуватися тільки для поширення короткої священної й церковної історії, катехизису, уривків із повчань отців церкви, житій святих, для пояснення богослужіння. Усе це потрібно масам «замість повістей, комедій, віршів». Українська мова необхідна для початкової освіти. Саме на цьому грунті виникає в нього намір приєднатися до слов'янофільської концепції «літератури для домашнього вжитку».

*** Емський указ

Розпорядження про заборону друкувати в Росiйськiй iмперiї будь-якi книжки українською мовою чи завозити їх з-за кордону, пiдписане 1876 Олександром II в нiмецькому мiстi Емсi, де вiн вiдпочивав. Прийняття такого документа зумовлювалося активiзацiєю українського руху на початку 70-х XIX ст., незважаючи на ранiше розiсланий Валуєвський циркуляр. Київська громада обговорювала плани популярних видань для народу, з 1872 розгорнуло активну дiяльнiсть Пiвденно-Захiдне вiддiлення Росiйського географiчного товариства, в якому об'єднали свої сили науковцi Надднiпрящини. Експедицiя пiд керiвництвом П. Чубинського зiбрала величезний фольклорно-етнографiчний матерiал, опублiкувавши його в 6 томах, вийшли зiбранi i поясненi В. Антоновичем i М. Драгомановим «Iсторичнi писнi українського народу», розпочав свою дiяльнiсть М. Лисенко тощо. До Санкт-Петербурга надходили скарги на українських «сепаратистiв», у вiдповiдь на якi було створено комiсiю, до складу якої увiйшли мiнiстр внутрiшнiх справ Тимашов, мiнiстр освiти Толстой, шеф жандармiв Потапов, помiчник куратора Київського шкiльного округу Юзефович. Вона пiдготувала проетк указу, яким передбачалося:

  1. не допускати ввезення до iмперiї будь-яких книжок i брошур українською

мовою без спецiального дозволу Головного управлiння у справах друку;

  1. заборонити друкування українською мовою оригiнальних i перекладних

творiв, за винятком iсторичних документiв i художнiх творiв, якi дозволялося друкувати тiльки росiйським правописом i пiсля розгляду рукописiв у Головному управлiннi у справах друку;

  1. заборонити українськi вистави i друкування українських текстiв до нот. За

словами С. Єфремова, цей указ «засуджував на смерть письменство одного з найбiльших слов'янських народiв».

Проти нього протестував М. Драгоманов, звертаючись до Мiжнародного конгресу лiтераторiв у Парижi 1878 й у Вiднi (разом з М. Павликом) 1881, але вiн залишався чинним аж до 1905, коли пiд впливом неодноразових звертань громадськостi України i за рекомендацiєю спецiальної комiсiї Росiйської Академiї наук його скасував уряд, виходячи з жовтневого манiфесту царя. У Надднiпрянськiй Українi почала з'являтися україномовна преса, лiтературно-мистецькi журнали, але з початком першої свiтової вiйни всi вони знову були забороненнi.

Збірка М. Костомарова «Українські балади» - своєрідна спроба через освоєння народної поезії надати власній творчості рис народності. Словесний фольклор став матеріалом для реалізації філософії й теорії романтизму про «національний дух» та колективну душу народу. Оскільки народна поезія містить у собі не тільки найголовніші риси національного характеру, а й художній зразок, стилізація й літературна обробка пісенних, легендарних сюжетів та переказів, культивування фольклорних жанрів набувають чинності літературної теорії.

Балади Костомарова у згаданій збірці тематично близькі до побутових балад Л. Боровиковського і цим відрізняються від історичних балад А. Метлинського з їхньою дихотомією минулої історичної слави й сучасного занепаду суспільного життя і духу народу. У них немає виняткових характерів і обставин. Це здебільшого побутові драматичні ситуації в середовищі звичайних людей.

Народна поезія стала не тільки важливим формантом нових жанрів, а й нового стилю в українській романтичній літературі. Першим кроком до цього була народнопісенна стилізація, родові ознаки якої несуть у собі майже всі вірші збірки «Українські балади». Це проявляється, зокрема, в автологічній природно-подійній послідовності, хронікальності баладно-пісенної оповіді, в розгорнених пісенних паралелізмах, у перифразах, у прямих пісенних цитаціях, у повторах синтаксичних одиниць та в образно-символічних кліше. Серед останніх образи-символи: туман на синьому морі; стежка, якою ходила мила; ворон-вісник, кінь-вісник і свідок смерті вершника. Знаходимо народнопоетичні поняття-кліше: сира земля, красні літа, сизий голуб та ін., персоніфіковані звертання персонажів балад до явора, верби, вітру, дощу, птахів, коника тощо. Загалом, оволодівши головними засобами стилізації народної пісні, її композиційними ходами, образною мовою, ритмікою, Костомаров, однак, не позбувся ще характерних для тогочасної української літератури рецидивів бурлеску. Вірш його інколи збивається з ритму, стилізації надмірно розтягнені й позбавлені органічності та природності народної пісні.

Найголовніше в новій збірці – поява рефлективної лірики («Соловейко», «Кульбаба», «Дівчина», «Туга», «Хмарка»). Це здебільшого спогади про минулі події, що нерідко постають у зорових образах, осмислення уроків пережитих років, філософські роздуми про сенс людського життя, про особливе життєве призначення поета.

Поява рефлективної лірики – типове явище в українській поезії 30-40-х років, коли в ній з'являється нова тематично-стильова течія, представлена іменами О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, В. Забіли та ін.

Філософську лірику Костомарова, як і інших поетів-романтиків, позначено мотивами світової туги, гіркими роздумами про одвічну загадку життя й смерті, неприйняттям «холодного сну могили», схиланням перед вічною красою природи. Для вираження філософських роздумів і ліричних рефлексій народнопісенна поетика стає вже тісною, і поет шукає нових барв, ритмів і тонів. За принципового тяжіння до традиційної народнопоетичної образності у цих творах звужується сфера застосування її як композиційних, так і лексичних засобів, відчувається відхід від наспівного вірша, з'являються образ-переживання, розгорнені метафори та нетрадиційні порівняння, домінують жанри елегії і медитації.

Костомаров у збірці «Вітка» робить крок від епічної описовості балади й імперсональності народнопісенних стилізацій до інтимізації суб'єктивної форми лірики до аналізу психологічного стану особистості. У розвитку української романтичної поезії не було, по суті, нове явище, оскільки в таких попередників Костомарова, як Боровиковський і Метлинський інтимної лірики не було.

В інтимній ліриці Костомарова відбилося як особливості його характеру, так і вплив загальної романтичної концепції кохання. Любов виступає як найвища духовна цінність, явище ідеальне, божественне, це – сама поезія, молитва серця, піднесення душі на небо, духовна єдність, позбавлена живої пристрасті. Звідси – неподільність любовного почуття, яке приходить єдиний раз і зберігається як духовна цінність на все життя.

Покровителем кохання є найвища животворна сила – Бог. Християнська благосність богоугодного почуття в любовній ліриці Костомарова перебуває в повній гармонії з народнопоетичними засобами малювання ідеального кохання з його образно-символічним світом і душевною розчуленістю. Для поета кохання – явище швидше умоглядне, єднання двох безплотних душ, що, як дим з кадила, «в небо пішли, спарувавшись», палаючі гнотики в оливі панікадила. Під кінець життя, коли А. Крагельська й М. Костомаров, нарешті, з'єдналися шлюбом, з'являється вірш «Восени – літо» як знак реального осмислення розбитих любовних мрій і пізнього літа восени, в яке повернулася колишня «майова зозуля».

На схрещенні ліро-епіки як схильності до подання явища в його історичній конкретиці та суб'єктної лірики з її образом-перживанням народжується громадянська лірика Костомарова як іще один етап у художньому розвитку поета. Для другого покоління українських романтиків типовим було «загострення уваги на певних ідеологічних формулах, на доборі певних тем, на способах опрацювання цих тем, що іноді радикально змінювало звичайні жанри, наближаючи їх до типу громадянської лірики». Прикладом саме такої ідеологізації історичної теми, осмислення минулого в світлі нових ідейних настанов є в Костомарова поезії «Еллада» і «Давнина».

Ідея рівності людей перед природою, що виступає в просвітників еталоном людської поведінки, в романтиків поширюється на цілі народи, які розуміються як збірні одиниці зі своїм індивідуальним лицем та історією. У зв'язку з цим змінюється й ставлення до античного світу і його культури як незмінного класичного зразка. Їх перестають розуміти як наднаціональні взірці й розглядають як конкретно-історичну життєдіяльність греків чи римлян. Античність як золотий час природної свободи й мистецтва втрачає свій магічний ореол і бачиться романтиками як конкретне суспільство. Таким проявом нового розуміння античності, її ідеологізації є у Костомарова «Еллада», де, звертаючись до стародавньої Греції, поет розвіює серпанок її ідеалізації класицистами.

Коли для історичної ліро-епіки Костомарова характерні спогади-роздуми, безпосередньо не співвіднесені з нинішнім станом України, то в громадянській ліриці («Спить Вкраїна та руїни...») поет наближається до ідеологічних формул про минулу славу України й нінішню «руїну», суголосних творчості М. Маркевича, А. Метлинського, Т. Шевченка. Ми бачимо ту саму поетизацію святої дідівщини-старовини, славних гетьманів, козацької слави й могил, образ «сердешної небоги» - матері України, ту саму за «вольною волею» національну тугу, яка «усю землю криє».

Українські поети-романтики другого покоління, до якого належить і Костомаров, у своїй ліро-епіці перебували переважно на «зовнішній», відстороненій позиції щодо персонажа, внаслідок чого авторська мова у них є адекватною мові персонажа. Вони не створили вагомий образ ліричного героя як організувального центру суб'єктних форм вираження авторської свідомості. Поетичний світ Костомарова, на відміну від Шевченка, не об'єднаний образом самого автора. Костомаров виступає здебільшого як епік, схильний до творення зорових образів-картин, а не до безпосереднього виявлення авторської позиції.

Суб'єктні форми, як і в Метлинського, представлено в Костомарова порівняно слабо. Власне, автор виступає в інтимній та громадянській ліриці, яка немислима без розгорненої суб'єктної форми. Однак жанрові форми суб'єктного вияву й на рівні героя досить звужені: елегія, медитація, менше – інвектива. При цьому інтимна лірика рідко звертається до сьогочасного живого почуття; це, як правило, переживання-спогад, рефлексія, осмислення минулого.

Дуже слабко виражене й багатоголосся в ліро-епіці, суб'єктні форми «я» і «ми», майже відсутній народний оповідач, що значною мірою пояснюється й жанровим складом поетичної творчості (балада, пісенна стилізація), її малими формами. У рефлективній ліриці Костомарова домінує внутрішній монолог, без авторських емоційно-оціночних спалахів та оцінкових характеристик.

Просторово-часова картина поетичного світу Костомарова характеризується космічністю, розімкненістю на весь видимий і невидимий світ, на вічний міфічний світ і містерійний час майбутнього. Символічна насиченість часу сягає від швидкоплинного явища й моментальної думки, переходу від весняного цвітіння до смутку осіннього вмирання, до по-філософському осмислюваного протистояння вічного в часі та неосяжного в просторі космічно-небесного (ідеального) скороминущому й тлінному земному.

Поєднання міфічного й конкретно-історичного часу не вступає в суперечність, оскільки час міфу для його хранителя є вічним, а отже, й сьогоднішнім. Поєднання вічного міфічного часу й сьогодення надає в ряді поезій Костомарова статусу вічного й самому явищу. Звідси – притчевість, параболічність у змалюванні явища, яке, залишаючись конкретно-історичним, набуває статусу типологічного, вічного. У широкосяжній природі хронотопу Костомарова, в наявності «свого» й «чужого» театрів дії чи їх паралельності, у поверненні в далеке минуле, у виході в невідоме (не обмежене простором і часом) майбутнє відбився відхід мистецтва від наївно-еміпричної концепції подійного часу, його лінійності до стереоскопічності.

Перенесення центру просторово-часових координат у внутрішній світ героїв, звернення до пам'яті персонажа як до внутрішнього простору зображуваних подій тісно пов'язувалося з розвитком ліриці поета, в його медитаціях, де процес осягнення сутнісних закономірностей буття, загадковості людської долі немов повертав саму медитацію до її історичних витоків – релігійних переживань.

Серед версифікаційних засобів, якими найбільше користувався поет, утверджуючи їх в українській поезії, - багатство ритміки й метру (численні переходи в межах одного твору, що стало звичайним явищем для Шевченка), відсутність регулярної строфіки, наявність коломийкового вірша, який нерідко чергується з говірним, використання гекзаметра. Великого поширення набули в нього хореїчні метри (чотиростоповий, шестистоповий, семистоповий), характерні для народної поезії (історичні пісні, співанки-хроніки). Костомаров запровадив до української поезії п'ятистоповий ямб, часто вживаний у другій половині ХІХ ст. Багато поезій у нього написано білим віршем із широким застосуванням переносу, що надає творові епічної плавності.

Для громадянської лірики характерні ораторсько-публіцистичні інтонації, риторичні засоби. У ліро-епіці поет широко використовує анафору, амебейні композиції, апострофу, емоційну градацію, різноманітні повтори й паралелізми.

Хоча Костомаров і виступав проти «кованих» слів в українській поезії, він сам є автором досить вдалих неологізмів, які розширювали образну місткість епітета (круглоокий птах, вітряна тінь, щиро-блакитне море, срібронога дівчина, хитромовні речі, людоїдна війна та ін.).

Тиранія і свобода, підступність і прямодушність, зрада і вірність громадянському обов'язку – типові дихотомічні пари, характерні для художньої творчості Костомарова. У різних аспектах (залежно від конкретних історичних умов) вони наявні й в усіх його драматичних творах.

Наукове сумління Костомарова-історика, його глибокі знання та об'єктивність забезпечують стереоскопічність і художню переконливість бачення життя.

Історичні романи, повісті й оповідання М. Костомарова посідають помітне місце в російській та українській літературі не тільки своїми художніми якостями, а й глибоким, вірогідним відтворенням історичних епох, характерів, побуту, вірністю історичній правді.

Микола Костомаров виявив себе як активний учасник громадсько-культурного життя, визначний письменник, вчений і публіцист, на працях і творах якого виховалося не одне покоління діячів вітчизняної культури. Виступаючи як поборник суспілного прогресу, головною дійовою силою якого він бачив народні маси, як непримирений ворог самодержавного деспотизму, пропагандист демократичного федералізму, єднання вільних слов'янських народів, Костомаров великою мірою прислужився консолідації демократичних сил усієї колишньої Російської імперії. Обстоюючи права українського народу на самостійне історичне життя і вільний розвиток національної культури, він (за всіх його вимушених хитань) займає почесне місце в пантеоні діячів української культури минулого, які (кожний в міру своїх сил) наближали сьогоднішній день вільної, незалежної України.

«Руська Трійця»: Маркіян Шашкевич, Яків Головацький, Іван Вагилевич

Період національного пробудження й становлення нової літератури в Західній Україні припадає на 30-50-ті роки ХІХ ст., тобто охоплює час від початку діяльності «Руської Трійці» до творчого дебюту її основоположника Ю. Федьковича.

У першій половині ХІХ ст. в Західній Україні, насамперед у Галицькій Русі (історична назва Східної Галичини), склалися певні передумови для національно-культурного відродження й становлення нової, народної літератури. Найважливішим чинником було те, що західні українці, незважаючи на багатовікове національне поневолення польською, австрійською, угорською та молдавською державами, зберегли свою мову, віру (грецький обряд), звичаї, усне образне слово.

Наприкінці ХVІІІ ст. західноукраїнські землі опинилися під владою єдиної держави – Австрійської монархії: Східна Галичина – з 1772 р., Північна Буковина – з 1774 р. (Закарпатська Україна, або, за тодішньою історичною назвою, Підкарпатська Русь, перебувала в складі Австрії ще з кінця ХVІІ ст.). Формування національної самосвідомості західних українців ускаднювалося тим, що вони належали до неповної – в межах Австрійській імперії – нації, являючи собою тільки частину українського народу, більшість якого перебувала під владою іншої держави – Росії.

Вагомими для національно-культурного пробудження Західної України були передумови у сфері «верхньої» культури – й національної, й інонаціональних. Загальний культурний рівень краю живили польські, німецькі та угорські освітні осередки, літературно-художні й наукові видання у Львові, Чернівцях, Ужгороді та інших містах; до культурно найрозвиненіших міст Австрійської імперії належав Львів. У 1784 р. тут було засновано університет, завдяки якому Східна Галичина приєдналася до загальноєвропейського руху Просвітництва.

Проте власне українських осередків освіти на Західній Україні було вкрай мало. У більшості міських шкіл викладання велося німецькою мовою, у Львівському університеті – німецькою й латинською. У народних школах переважали польська (у Східній Галичині), румунська (у Північній Буковині) або угорська (на Закарпатті) мови. Поодинокими національно-релігійними (греко-католицькими) осередками освіти були у Львові далекі від прогресивних ідей часу духовна семінарія (заснована 1783 р.) і Ставропігійський інститут, який мав власну друкарню й видавав церковнослов'янською та українською книжною (слов'яно-руською) мовами релігійну літературу, букварі, праці й тексти, що стосувалися давньогрецької культури (в інституті розвивалася елліністика).

На цьому тлі вирізнявся Руський інститут (Studium Ruthenum) – тимчасовий допоміжний навчальний заклад при Львівському університеті для студентів-українців філософського, юридичного й теологічного факультетів, у якому викладання велося українською книжною мовою.

Джерела постання нової української літератури на західноукраїнських землях – у преромантичних віяннях. Їхні найхарактерніші ознаки – інтерес до своєї, «руської», історії, етнографії, захоплення манускриптами й давніми книгодруками, фольклором, невтомна, дедалі ширша пропаганда народної поезії як джерела естетичної насолоди, творчого натхнення й неперевершеного, на думку тогочасних популяризаторів, взірця для художної літератури. Преромантичний рух був спрямований проти диктату шкільного класицизму, який відбивав ідейні погляди й художні смаки переважно вищого духовенства.

Фольклористичний рух 30-40 роках на західноукраїнських землях готував грунт для романтичної літератури.

Найвагоміший внесок у національно-культурне відродження, становлення нової, народної, літератури в Західній Україні зробили діячі прогресивного літературного угруповання «Руська Трійця» - Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький.

Їхня діяльність немислима без тих внутрішніх, галицько-руських, передумов, про які йшлося вище. Але самих цих чинників було недостатньо для національного пробудження у Східній Галичині – воно почалося й розвивалося в атмосфері слов'янського відродження, на яке орієнтувалася «Руська Трійця» та яке чинило значний вплив на неї (з художніми й науковими творами слов'янських, як і західноєвропейських, авторів гуртківці мали змогу ознайомитися у львівській бібліотеці Інституту Оссолінських, читальний зал якої відкрився 1832 р., й у приватних колекціях).

Найвідчутніші інспірації на галицьку культурну молодь були чеських «будителів» - Й. Добровського, П. Шафарика, Ф. Челаковського, Ф. Палацького й особливо Я. Коллара, чиї поема «Дочка Слави» (1824) та стаття «Про літературну взаємність між слов'янськими племенами і говірками (1836), позначені впливом преромантичних поглядів Гердера, захопили молодих ентузіастів. Вагилевич навіть переклав українською мовою окремі сонети з «Дочки Слави». Певним збудником фольклористичних зацікавлень і творчої діяльності «Руської Трійці» стали чеські збірки (як згодом стало відомо, - не автентичних фольклорних творів, за які вони видавалися, а підробок під народну поезію) «Краледворський рукопис» (1818) і «Зеленогорський рукопис» (1819) В. Ганки та Й. Лінди. М. Шашкевич й І. Вагилевич навіть переклали окремі твори з них українською мовою.

На початку 30-х років «Трійця» виявила інтерес до збірника «Народні сербські пісні» (1824) та наукових розвідок провісника сербського відродження В. Караджича, до праць словенського філолога-славіста В. Копітара й польських учених – істориків Й. Лелевеля, М. Стрийковського, І. Б. Раковецького, Я. С. Бандтке, мовознявця С. Лінде, до поетичних творів А. Міцкевича й Ю. Словацького. Їх захопила й поетична та прозова творчість «української школи» в польському романтизмі (С. Гощинський, Ю. Б. Залеський, А. Мальчевський, Т. Падура), причому М. Шашкевич переклав рідною мовою уривок з поеми С. Гощинського «Канівський замок».

Для становлення нової української літератури на західноукраїнських землях характерні складні взаємозв'язки різних ідейно-художніх тенденцій. Основою літературного розвитку став пафос національно-культурного відродження, що зумовило панування романтизму в синкретичній ідейно-художній системі, у якій співіснували також тенденції просвітницького реалізму та сентименталізму. Історичні умови на Західній Україні поклали до життя притаманний літературам поневолених націй патріотичний варіант романтизму. Його настрій виявився в загалом бадьорому, закличному тоні творчості молодих літераторів.

Шашкевич та його побратими закликали молодих «синів Русі» усвідомити власну національну ідентичність і гідність («Русин я си зроду, тим ся величаю...»), повернутися обличчям до своєї історичної батьківщини («Бо Русь – край наш, наша мати»), згуртуватися в боротьбі за її національне відродження, просвітити «руський» ум і прищепити «руському серцю» любов до «муз» - тобто нових, переважно романтичних художньо-естетичних віянь, що домінували в тогочасному європейському літературному процесі й у слов'янському відродженні. Творці «Сина Русі» орієнтувалися на такі характерні парадигми романтичного художнього мислення, як культивування «народного стилю», фольклоризму, ентографічного побутописання, утвердження національно-патріотичних почуттів, пробудження історичної пам'яті, поетизація народу, його звичаїв та обрядів, національної історії, рідної природи, самовираження автономної особистості, увага до індивідуальної людської долі. Ця романтична збірка сама була, таким чином, прикладом реалізації отого задекларованого в її програмовому вірші «До синов Русі» невідомого нам О. Г. заклику «защіпити» «в руськім серцю» любов до нового віршотворення, нової словотворчості.

Учасники «Сина Русі» залюбки використовували народнопісенні жанри, мотиви, образи, прийоми, римомелодику, народні фразеологізми; серед віршів збірки подибуємо літературну обробку місцевої народної легенди (анонімний «Хрестец камінний край Любачева»), героїко-романтичну баладу, створену шляхом оригінального переосмислення народнопетичного матеріалу, зокрема фольклорної балади драматично-побутового плану («Дума» М. Шашкевича). Певне суголосся з рефлексійністю народнопісенної лірики вловлюється у вірші «Молитва хлопця» О. Глинського.

Після невдачі з «Зорею» Шашкевич, Вагилевич і Головацький на її основі впорядкували новий альманах – «Русалка Дністровая», уклавши його з народних пісень, власних оригінальних творів, перекладів сербських пісень та уривків із «Краледворського рукопису», статей літературно-критичного, фольклористичного й історіографічного характеру. Цю збірку Головацькому пощастило опублікувати в Будині наприкінці 1836 р. (на титульній сторінці альманаху дата – 1837), в обхід львівської цензури, за допомогою Г. Петровича, сербського громадсько-політичного та культурного діяча. «Русалка Дністровая» стала першим опублікованим фольклорно-літературним альманахом західноукраїнських літераторів.

Ідейно-художньою основою творчості «Руська Трійця» вважала фольклор як історично правдиве відображення життя народу, вираження його «руської душі». Діячі «Руської Трійці» ставили народну поезію вище за тогочасну галицько-українську літературу, що розвивалася в річищі шкільного класицизму. Народним вважався фольклорний твір або близький до нього. Вміщені в «Русалці Дністровій» українські історичні пісні про козацтво, про боротьбу проти іноземного поневолення, пісні про кохання, зразки народної обрядової лірики, а також переклади фрагментів з «Краледворського рукопису» і сербських пісень, покликані були представити самобутній «народний стиль» як основу нової літератури.

Головною ознакою народності в літературі «Руська Трійця» вважала народну мову. В руслі романтичної абсолютизації мистецтва орієнтація робилася на народнопоетичну, а не на живу розмовну мову. Та важливо, що діячі «Руської Трійці» в своїй творчості орієнтувалися не лише на галицький мовний діалект, а й на мову основної маси українського народу, вживану у фольклорі та літературі Наддніпрянщини. Саме поняття народної мови М. Шашкевич та його романтичні однодумці розуміли як невіддільне від поняття «духу» народу. Тим-то створити літературу народною мовою означало разом із мовою ввести в письменство її носія – народ.

Оскільки в історичній концепції «Руської Трійці» головною дійовою особою вважався народ, між історією і фольклором ставився знак рівності. Історія трактувалася побратимами як розвиток у певних національних і тільки частково соціальних відносинах, родинно-побутових стосунках «народного руху» (при цьому історичний час уявлявся лише частиною сакрального, християнського, часу, вічності). Сучасний народ вони трактували як наступника попередніх поколінь, життя яких вважали прикладом для наслідування. У дусі романтизму «Руська Трійця» дивилася на сучасність із позицій ідеалізованого минулого.

Творці й упорядники «Русалки Дністрової» з успіхом використали народну мову й український алфавіт («гражданський» шрифт), вказали на єдність українського народу, закликали до спільної слов'янської діяльності проти гнітючої атмосфери цісарського абсолютизму. В альманасі вони представили творчість простолюду, підтримали народний протест проти гноблення («Олена» М. Шашкевича, «Мадей» І. Вагилевича), вийшли на рівень інтернаціональних зв'язків із всеслов'янським культурно-прогресивним рухом (ідея всеслов'янської єдності відбилася й у оригінальних віршах, і в перекладах з інших слов'янських мов).

Маркіян Семенович Шашкевич (1811-1843)

Народився він у с. Підлисся Золочівського повіту на Львівщині в сім'ї священика. Освіту здобув у Золочівській німецькій школі, Львівській та Бережанській гімназіях, а в 1829-1838 рр. – у Львівській семінарії (з перервою у 1830-1833 рр., коли був виключений за порушення статуту). Відвідував лекції з філософії у Львівському університеті. З 1838 р. до кінця життя був сільським священником.

Літературна діяльність Шашкевича припадає на 1833-1843 рр. Творчий і науковий доробок письменника складається з понад тридцяти віршів, незавершеної поеми «Перекинчик бісурманський», «казки» «Олена», переспівів і перекладів з давньоруської, чеської, сербської, польської та грецької мов, кількох статей і нотаток. 1836 р. цей культурний діяч склав першу українську «Читанку» для народних шкіл. Видана 1850 р., вона знаменувала початок нової української літератури для дітей. Зберігся фрагмент Шашкевичевого переспіву «Слова о полку Ігоревім» - «Плач Ярославнин».

Провідною в художньому світі Шашкевича є антитеза «національна воля в минулому – неволя в теперішньому», з якої виводиться мета – відновити минулу свободу.

Цей історико-романтичний двосвіт, а також відчуття відірваності західних українців від основної маси українського народу зумовили прикметну особливість Шашкевичевої творчості: вона пройнята мотивами розірваного «зв'язку часів», утраченої гармонії, сприйманням світу як роздвоєного цілого (не тільки в історичному плані: минуле – сучасне, а й в індивідуально-психологічному: кохання – розлука, доля – недоля), а відтак – і прагненням подолати цю неприродність становища. Глибоко особисте, як це властиво романтикам, відчуття історії в Шашкевича, втілюване у відчутті гордості за колишню велич народу й жалю за втратою минулої волі, вийшло за межі громадянських тем і поширилося на лірику любовну та лірику долі.

Мотиви національно-культурного відродження наявні в його громадянських поезіях: вірші «Згадка», закличних дружніх поланнях, адресованих ровесникам, освіченій молоді, - «Слово до чтителей руського язика», «Побратимові, посилаючи єму пісні українські», фрагментах «Відкинь той камінь, що ти серце тисне!», «Руська мати нас родила». Із цих творів постає образ автора-патріота, який репрезентує молоді прогресивні сили народу.

В українській романтичній поезії передшевченківської доби ліричний герой найталановитішого митця «Руської Трійці» став найближчим попередником аналогічного образу в Шевченка, а сам Шашкевич, по суті, - першим ліриком нової української літератури.

У поетичному світі Шашкевича наявний ряд наскрізних парних протилежних мотивів. Це мотив розлуки – від поетової «розлуки з долею», «з гараздом», рідною «веселою сторононькою», розлуки закоханих до розлуки народу зі своєю колишньою «волею» й контрастний до нього потужний мотив єдності, братання – від єднання закоханих і їх вінчання до консолідації молодих патріотичних сил Галицької Русі, єдності Західної та Східної України й, нарешті, до братання всеслов'янського. Наскрізним є мотив світлої туги, пориву до високого. Це туга за милою, родиною, «колодязем студененьким», його цілющою, живодайною водою, за втраченою національною незалежністю, за кращим майбутнім. Нарешті – мотив віри, такий істотний для настроїв «будителя». За всієї неясності ідеалу кожна клітина Шашкевичевої поезії наснажена живим чуттям і таким глибоким емоційним зарядом, якого ще не знали галичани в своїх мертвонароджених «язичієвських» віршових композиціях.

У поетичній творчості Шашкевича здійснювалася еволюція від преромантизму до романтизму. Подібний розвиток притаманний не лише Шашкевичевій поезії, в цьому річищі взагалі вадбувався закономірний рух галицько-української літератури від фольклорної імперсональності до проблисків нового типу особистості – «суверенної людини», до становлення особистісного начала, від раціоналістичного світобачення до романтичного світовідчуття.

Певна частина поетичного доробку Шашкевича ще перебуває в руслі преромантизму. Це ранні твори, в яких просвітницьку ідеологію поєднано з прикметами романтичного світобачення: «Слово до чтителей руського язика» сонет-послання «До***», де просвітницько-класицистична абсолютизація розуму, стоїчного спокою, гармонії співіснує з романтичною концепцією людини, яка ставиться в центр універсального буття. До преромантизму належать сентиментальне послання «Син любимому отцю», а також фольклорні стилізації з властивою їм імперсональністю («О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова», «Погоня»), переспіви та переклади зі слов'янського фольклору, анакреонтика з її увагою до чуттєвого світу людини. На межі преромантизму та романтизму перебувають любовна лірика («Туга», «Вірна», «Туга за милою», «До милої»), медитація «Веснянка», де крізь народнопісенні імітації прозирають особистісні ремінісценції, самобутні образи.

Чільне місце в поетичному світі Шашкевича належить романтичним творам: оригінальним віршам і фрагментам, пройнятим громадянською наснагою, патріотично-визвольним пафосом, духом боріння («Згадка», «Побратимові», «Відкинь той камінь», «Руська мати нас родила», «Болеслав Кривоустий під Галичем, 1139»), «ліриці долі» («Місяченько круглоколий», «Розпука», «Лиха доля», «Над Бугом», «Підлисє», «Сумрак вечерній») із виразними ознаками образу ліричного героя, а отже, - нового, суверенного типу особистості.

У різних віршах Шашкевича з неоднаковою силою виявляються його поетичне обличчя та неповторна індивідуальність. За винятком окремих фольклорних стилізацій і переробок («О Наливайку», «Хмельницького обступленіє Львова» та ін.), поет зумів тою чи тою мірою виявити власну творчу позицію, особистісно-психологічне начало, подолати опір фольклору й органічно використати його ідейно-художні багатства. Загалом творчість Шашкевича, об'єднуючи народнопісенне й особистісно-творче начало, знаменувала перехід від універсальних художніх систем – шкільного класицизму й фольклору до конкретно-історичної – романтизму. При цьому письменник творчо опрацьовував і літературні жанри, що побутували в польському романтизмі (поетичне послання, маніфест, сонет, елегія, поема, новела).

У романтичній новелі-казці «Олена», що започаткувала нову художню прозу на західноукраїнських землях і стала першим твором романтичної прози й першим зразком жанру новели в українській літературі, Шашкевич уславив карпатських опришків як захисників пригноблених, народних месників, висловив протест проти соціального гніту.

Маркіянові Шашкевичу судилося стати найяскравішим зачинателем нової літератури демократичного спрямування на західноукраїнських землях. Заслуги його полягають і в тому, що він своєю громадсько-культурною діяльністю спричинився до пробудження національної самосвідомості галицьких українців, а стверджуючи думку про єдність українського народу, розділеного кордоном, виступив за возз'єднання західноукраїнських земель зі східноукранськими. Письменник увійшов в історію також як виразник соціальних прагнень трудящих, єднання вільних слов'янських народів. В очах наступних поколінь колоритна постать цього «будителя народного духу» зросла до символу взірцевого письменника-патріота, поборника дружби народів.

За типом митця, котрий у своєму поетичному доробку синтезував фольклорний і літературний первні, органічно поєднав громадянські мотиви з інтимно-сповідальними інтонаціями, мажорну закличність із камерними переливами, органічну творчість із перекладацькою, М. Шашкевич виявився предтечею великого Івана Франка.

*** Анакреотична поезія - жанр лірики, в якому панує життєрадісне, світле світосприйняття, перейняте мотивами земного щастя, гедонізму, любові. Започаткований еллінським поетом Анакреонтом (VІ-V ст. до н. е.). На жаль, від його ліричної спадщини збереглися лише певні фрагменти. Відома новій літературній добі приписувана йому збірка «Анакреонтика» виявилася сукупністю поетичних творів різних авторів, котрі його наслідували. Анакреотична поезія спостерігається у найраніших варіантах з Олександрійської доби (ІІІ-ІІ ст. до н. е.), у найпізніших – Середньовіччя. Анакреотична поезія вплинула на творчі пошуки вагантів-голіардів, П. Ронсара, В. Шекспіра, Р. Бернса, Вольтера, А. Шеньє, Й. Глейма, О. Пушкіна та ін. Вона досить помітна і в українській ліриці, починаючи від Г. Сковороди, простежується у доробку поетів ХХ ст. (О. Олесь, П. Тичина, В. Пачовський, О. Влизько, М. Йогансен, Б.–І. Антонич, М. Вінграновський та ін.). Особливого колориту набули анакреонтичні мотиви у творчості київських «неокласиків», зокрема М. Рильського.

Іван Миколайович Вагилевич (1811-1866)

Іван Миколайович Вагилевичздобув семінарську-університетську освіту. У двох поетичних творах українською мовою та кікльканадцятьох польською виступив послідовним романтиком. Його полськомовні твори, написані в 1829-1841 рр., збереглися в автографах – окремому зошиті й рукописній збірці під назвою «Poezie D. J. Bagilewicha, It». В інтимно-ліричних віршах-ретроспекціях «До L***” (звернення до котрогось із друзів юнацьких літ), “Wspomnienie” («Спомни»), “Zycie” («Життя»), “Tesknota” («Туга»), «Terazniejszosc” («Теперішнє») поет, кинутий «холодною рукою долі» у вир життєвих перипетій, із сумом згадує своє щасливе минуле – «весну життя». Відчуття розірваного «зв'язку часів» тут постає в індивідуально-психологічному плані. В поезії «Станси до М. З.» ліричний герой, охоплений передчасною «старістю душі», благає кохану тільки згадати його колись, у вірші «Зустріч» уславлює кохання, що рятує його від зневіри й самотності. Елегійна лірика Вагилевича («думки», за його визначенням) симовлізує драматизм і проблематичність досягнення духовної свободи й самореалізації непересічної особистості в суспільстві.

В іншому ключі створено цикл «Думи» з тієї ж збірки «Поезії» - чотири ліро-епічні мініатюри героїко-історичного змісту, побудовані на історичних джерелах і народних легендах, пересипані поетико-стилістичними ремінісценціями зі «Слова о полку Ігоревім» і написані в стилі цієї літературної пам'ятки ритмізованою прозою. Епіграф зі «Слова» увиразнює й посилює трагічну тональність «дум», у яких ідеться про зруйнування ханом Батиєм галицько-руських міст Пліснесько і Бич, а також знищення турками «града» Добрилів. Четверта мініатюра, власне історико-політична медитація «Дністер», відбиває авторську тугу за старими князівськими часами, «давньою славою» Галицько-руської земли, загарбаної згодом польською шляхтою. «Думи» символізують боротьбу Галицької Русі проти монголо-татарської навали та інтервенції султанської Туреччини й королівської Польщі.

У «Русалці Дністровій» надруковані легендарно-історична поема І. Вагилевича «Мадей», близька до жанру народної героїчної балади, і любовно-психологічна балада з демонологічними мотивами та образами «Жулин і Калина», названа автором «казкою». Стиль поеми інкрустований ремінісценціями зі «Слова о полку Ігоревім», до речі, перекладеного письменником українською мовою. У центрі цього Вагилевичевого ліро-епічного твору – опоетизований образ ватажка «легіників» - «сив Мадея» (поему побудовано на народних легендах про однойменного опришка). Творець ліричних «знімків душі» тут виявив себе сильним поетом-трагіком, співцем боротьби карпато-руського населення проти угорських феодалів. У баладі «Жулин і Калина» авторську увагу зосереджено на трагічних колізіях любовного трикутника, на душевних муках закоханих, на проблемі справжності почуттів і цілісності натур. Через фольклорну образність Вагилевич виражає романтичне відчуття невпорядкованості світу, дисгармонії міжособистісних взаємин.

Вагилевич – автор фольклорно-етнографічних та історичних розвідок, присвячених переважно карпатським етнічним групам – бойкам, гуцулам, лемкам. Особливо цікавили його слов'янська й, зокрема, українська міфологія та фольклорна символіка – в рукописах збереглися його праці «Demonologia Slowianska”, “Zarysy do demonografii”, “Symbolika slowianska”, збірка легенд і оповідань “Kronika Ludu z demonologii slowianskiej”.

Яків Федорович Головацький (1814-1888)

Яків Федорович Головацькийякий у 30-х роках навчався у Львівській духовній семінарії та університеті, в духовній академії в Кошіце й університеті в Пешті, був насамперед ученим-славистом – фольклористом, етнографом, літературознавцем, істориком, мовознавцем, бібліографом. Серед його найважливіших розвідок – «Поділ часу у русинів», «Очерк старославянского банословия, или Мифологии». У своїй збирацькій і дослідницькій фольклористично-етнографічній діяльності особливу увагу Головацький приділяв регіону Українських Карпат («Мандрівка по Галицькій та Угорській Русі», «Великая Хорватия, или Галицько-Карпатська Русь»), заклавши разом із Вагилевичем основи українського етнографічного карпатознанства.

*** Етнографiзм (грецьк. ethnos - плем'я, народ i grapho - пишу) – вiдображення в лiтературi i мистецтвi нацiонального традицiйного побуту (житло, господарство, ремесла, одяг, їжа, родинне життя тощо), звичаїв, обрядiв. Етнографiзм – органiчний складник нацiонального в мистецтвi i як його енiчна константа має свої особливостi в його iсторiї. Суттєвою особливiстю етнографiзму в художнiй лiтературi є нацiональна мова, словесний фольклор (у музицi – музичний, у танцi – хореографiчний) як виражальний матерiал (субстанцiя) цього виду мистецтва. Справжнє мистецтво, а особливо художня лiтература, не може бути позанацiональним, тому етнографiзм як органiчний складник нацiонального розглядається в контекстi нацiональної культури з урахуванням специфiчних особливостей творчої iндивiдуальностi митця. Етнографiзм в художнiй лiтературi набув особливої ваги в перiод нацiонального пробудження, появи творiв народною мовою, що поступово набрала статусу лiтературної. Вiн яскарво виражений у лiтературах поневолених народiв, оскiльки, крiм естетичних функцiй, сприяв пробудженню нацiональної свiдомостi, зближенню i консолiдацiї вищих i нижчих станiв нацiї, активiзацiї визвольних прагнень. В українськiй лiтературi першої половини XIX ст. етнографiзм мав ще й свої регiональнi етапи розвитку, зумовленi тривалим розчленуванням України мiж Польщею, Росiєю та Австрiєю. Етнографiзм еволюцiонував разом з розвитком художнього мислення письменникiв, способом художнього вираження, естетичним уподобаннями суспiльностi. Етнографiзм у другiй половинi XIX ст. функцiонує вже в iншiй художнiй структурi, нiж у добу раннього нацiонального пробудження. Ще з iншим iдейно-художнiм навантаженням вiн функцiонує у творчостi письменникiв нового типу мислення на межi XIX – XX ст. – М. Коцюбинського («Тiнi забутих предкiв»), Лесi Українки («Лiсова пiсня», «Бояриня», В. Винниченка та iн. Тут етнографiзм служить не так предметно-реалiстичному творенню образу, як фiлософськiй iнтерпретацiї гуманiстичної iдеї автора. Свої «координати» має етнографiзм письменникiв другої половини XX ст. (У. Самчук, Б. Харчук, Гр. Тютюнник, Є. Гуцало, Вал. Шевчук та iн.) Характер етнографiзму у мистецтвi залежить не тiльки вiд своєрiдностi культурно-iсторичної епохи, а й вiд особливостей творчої iндивiдуальностi митця, його свiтогляду, естетичних уподобань. Наприклад, у седнiвськiй передмовi до «Кобзаря» Т. Шевченко з позицiї свого соцiально-нацiонального радикалiзму застерiгав тодiшнiх українських письменникiв вiд того, щоб формальний, зовнiшнiй етнографiзм не шкодив нацiонально-визвольним прагненням українцiв. Формальний етнографiзм, без органiчного зв'язку з iдейно-художнiм змiстом твору, критикували I. Франко, Iван Бiлик, М. Драгоманов, Б. Грiнченко, О. Маковей та iн. В. Самiйленко в сатиричнiй сценi «Драма без горiлки» дотепно висмiяв драморобiв, якi вульгарним етнографiзмом дискредитували українську драматругiю i театр. Проблема етнографiзму в iсторiї української лiтератури ще чекає на окреме фундаментальне дослiдження.

У 30-40-х роках Я. Головацький написав ряд віршів (1861 р. він створив ще одну поезію –«Братові з-за Дунаю»). За винятком віршових записів в альбоми І. Срезневському та В. Ганці, вони публікувалися в альманахах «Русалка Дністровая», «Вінок русинам на обжинки» і в газеті «Слово». Типово просвітницький притчево-алегоричний вірш Головацького «Весна» завершується знаменним висновком-настановою: «Хто працює, оре, сіє, Той і плодів ся надіє!» Лірико-повчальне спрямування («Лучче плисти потихоньки, Та певненьким ходов...») має й інша його фольклорно-алегорична поезія, теж надрукована у «Вінку» - «Річка». Серед романтичної лірики поета вирізняється «Туга за родиною», пройнята любов'ю до свого народу, рідного краю, рідної мови. Неясні, невмотивовані почуття «туги й жалю» ліричного героя («Моя доля») насправді несуть відбиток «лиха віку» - відчуття скутості, несвободи особистості в умовах несправедливого суспільства. Чи не найвдаліший вірш Головацького - громадсько-культурний маніфест «Руський з руським повстрічався...», позначений щирістю почуттів і поетичністю вислову. В цьому творі, а також у поезії «Братові з-за Дунаю» письменник закликає наддніпрянських і наддністрянських українців до єдності. Двовірш демонструє віру поета у «велику будучність» слов'янських народів.

У творчості «Руської Трійці» (найвіразніше – у Шашкевича) втілено три основні типи героя: романтично-історична постать ватажка народних мас; романтично-психологічний тип непересічної індивідуальності, яка страждає у пошуках особистого щастя, й просвітницько-романтичний тип сучасної освіченої молодої людини, яка прагне служити національно-культурному відродженню рідного народу.

Разом із братом І. Головацьким Я. Головацький підготував хронологічно другий - після «Русалки Дністрової» - західноукраїнський літературно-науковий альманах «Вінок русинам на обжинки», у двох книгах якого (Відень, 1846, 1847) вміщено поезії, казку «Олена» та переклади М. Шашкевича; вірші, літературно опрацьовані прозою народні казки та небилиці, переклади сербських пісень і казок В. Даля, нарис про М. Шашкевича й ентографічні статті Я. Головацького; поетичні твори І. Вагилевича, І. Головацького, М. Устияновича, А. Могильницького, А. Лужецького, Л. Данкевича, К. Скоморівського; фольклорні матеріали.

Вартий уваги, як спроба ввести в галицько-руську літературу народну мову, панегірик (вінок із дев'яти сонетів) І. Головацького «Піснь радостного голоса», присвячений російському цареві Миколі І з нагоди його візиту до Відня 1845 р. (опубліковане 1848 р.).

У 1848-1849 рр., з початком буржуазно-демократичної революції, яка в Австрійській імперії відразу ж привела до скасування панщини й запровадження Конституції (1848), в Західній Україні настало національно-культурне й літературне пожвавлення, 2 квітня 1848 р. у Львові представники буржуазії, чиновництва, інтелігенції та духовенства заснували постійно діючий орган – Головну руську раду, яка вимагала від австрійських властей проведення буржуазних реформ у промисловості, сільському господарстві, соціальних відносинах і забезпечення умов для вільного національно-культурного розвитку галицьких українців. У відозві до українського народу від 10 травня 1848 р. Рада вперше офіційно проголосила галицьких русинів частиною українського народу. За свою відзнаку Головна руська рада взяла герб галицьких князів Романовичів (ХІІІ ст.) – золотий лев на голубому тлі, а національним визнала синьо-жовтий прапор (ці символічні барви «народу руського» оспівав М. Устиянович у вірші «Братки»).

Під тиском галицько-руської громадськості австрійський уряд дозволив викладання українською мовою в народних школах Східної Галичини й розпорядився ввести українську мову як обов'язковий предмет у тутешніх гімназіях (мовою викладання в них залишалася німецька). 1849 р. у Львівському університеті відкрито кафедру української мови та літератури, професором якої став Я. Головацький. На хвилі революційного піднесення у Львові з'явилися перші українські часописи. Помітно активізувала літературний процес «Зоря галицька» - перша українська політична й літературно-художня газета, яку видавала Головна руська рада з 15 липня 1848 р.

«Кирило-Мефодiївське братство», слов'янофільський рух в Україні, сербська народна пісня в українському перекладі

Із 40-х років ХІХ ст. починається новий період розвитку українського письменства, позначений дальшою активізацією літературного процесу та ідейно-естетичним розмаїттям художніх явищ. Характерною особливістю цього періоду був високий розвиток романтизму та формування якісно нових напрямів реалізму.

У суспільно-історичному житті це був період, коли всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права, коли вся передова суспільна думка посилено шукала шляхів і засобів розв'язання назрілих соціальних конфліктів.

Джерелами формування визволних програм були й соціальні прагнення селянства, й політичні, антисамодержавні настрої дворянства, нові віяння в громадському житті, що зачиналися в процесі боротьби проти реакційної ідеології самодержавства під впливом прогресивної суспільної думки Європи.

Могутнім поштовхом до посилення революційних настроїв у країні та активізації визвольної боротьби українського народу були події буржуазно-демократичних революцій у Франції, Німеччині, Італії, Угорщині й особливо в Австрії, які безпосередньо зачіпали й населення західноукраїнських земель.

Увесь комплекс визвольних прагнень українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації - Кирило-Мефодіївському братстві, що виникло в Києві в грудні 1845 – січні 1846 років.

*** Кирило-Мефодiївське братство, або Українсько-Слов'янське товариство Св. Кирила й Мефодiя – таємна полiтична антицаристська органiзацiя, виникла у Києвi в середовищi нацiонально свiдомої української iнтелiгенцiї у груднi 1845 – сiчнi 1846, проiснувала до березня 1847. Попередником Кирило-Мефодiївського братства був київський гурток 1843-45 (П. Кулiш, О. Навроцький, О. Маркович, Д. Пильчиков, В. Бiлозерський, М. Гулак, М. Костомаров та iн.). Засновники – М. Гулак, М. Костомаров, В. Бiлозерський. До товариства входили О. Маркович, О. Навроцький, І. Посада, П. Кулiш, Д. Пильчиков, О. Тулуб (дiд письменницi Зiнаїди Тулуб), Г. Андрузький, М. Савич. У квiтнi 1846 членом Кирило-Мефодiївського братства став Т. Шевченко. На початку 1847 число братчикiв наближалося до ста. Можна припустити, що бiльшiсть була просто прихильної до iдей братства. Та й за даними слiдства 1847, основу органiзацiї на кiнець 1846 складало 12 осiб. Контакти ж учасникiв братства були у Чехiї, Литвi, Польщi, Бiлорусi, Росiї. Кирило-мефодiївцiв об'єднували любов до України, її iсторiї, мрiї про самостiйне iснування кожного слов'янського народу на засадах парламентаризму, про слов'янську федерацiю як рiвноправне об'єднання незалежних держав. Полiтичнi погляди Кирило-Мефодiївського братства виключали прояви авторитарностi. Освiченiсть i християнська мораль були основою уявлень Кирило-Мефодiївського братства про засади майбутнього ладу. Органiзацiя була певною мiрою вiддзеркаленням молодоєвропейського руху у розмумiннi iдеалiв суспiльного прогресу, високої мiсiї науки, освiти, мистецтва. Програмнi положення товариства викладенi у «Книзi буття українського народу» («Закон Божий»), автором якої був М. Костомаров, у «Статутi Слов'янського товариства Св. Кирила i Мефодiя», що мав записку-пояснення, написану В. Бiлозерським, у вiдозвi «Брати українцi!», «Братья великороссияне и поляки!» За доносом студента О. Петрова члени Кирило-Мефодiївського братства були арештованi i вiдправленi до Петербурга. М. Костомарова арештували в Києвi у його помешканнi, Т. Шевченка – на перевозi через Днiпро, П. Кулiша i В. Бiлозерського – пiд Варшавою, М. Гулака – в Петербурзi i т.д. Документи слiдчої справи складали 19 томiв, особливо крамольним вважався рукопис «Закону Божого», у якому зафiксовано уроки iсторiї України у зв'язках iз загальної iсторiєю людства на принципах високої духовностi. Мова йшла, зокрема, i про найтрагiчнiшi сторiнки української iсторiї – знищення козацтва й Запрозької Сiчi, подiл України мiж Польщею та Росiєю в XVII ст. Одна з причин нашої нацiональної трагедiї сформульована так: Україна «попалась у неволю, бо вона по своєй простотi не пiзнала, що там був цар московський, а цар московський усе рiвно був, що iдол i мучитель». Кирило-мефодiївцi були покаранi без суду. М. Костомаров – роком одиночної камери у Петропавловськiй фортецi та 8-рiчним засланням до Саратова (щоправда, мiг там займатися науковою роботою, а потiм мати закордонi поїздки, працю в Петербурзькому унiверситетi, можливостi друку i т. iн.). Т. Шевченка покарали десятирiчною солдатчиною в Оренбурзьких степах iз забороною писати i малювати. П. Кулiшевi визначили чотири мiсяцi ув'язнення i заслання до Вологди, замiненої одразу ж Тулою, де перебував три роки i три мiсяцi. М. Гулаковi випали три роки ув'язнення, далi – Сибiр, зникнення з обрiї культурного i полiтичного життя, праця на посадi вчителя математики в однiй iз тифлiських гiмназiй. Студенти I. Посяда й Г. Андрузький були висланi до Казанi для закiнчення навчання у тамтешньому унiверситетi. О. Маркович, О. Навроцький, В. Бiлозерський потрапили на службу у вiддаленi росiйськi мiста. Уряд намагався не надавати розголосу цiй справi, хоч приховати її було неможливо. Рiзною була реакцiя iнтелiгенцiї. Вiдомий, наприклад, лист В. Бєлiнського, який обурюється українськими «змовниками», цинiчно, грубо пише про Шевченка, Кулiша – «этих хохлов», яких йому «не жаль». Розгромом Кирило-Мефодiївського братства було завдано тяжкого удару по українському руховi. Проте, незважаючи на коротке, 14-мiсячне iснування та органiзацiйну невикiнченнiсть, Кирило-Мефодiївське братство, його iдеї вiдiграли значну роль у розвитку не лише української, але й загальноєвропейської полiтичної та фiлософської думки.

У програмових документах братства (насамперед у «Книгах буття українського народу») відчувається вплив республіканських ідей декабристів і польського національно-визвольного руху, політичних та загальнокультурних ідей слов'янської єдності. Помітний вплив на формування ідей кирило-мефодійців мала й опублікована 1846 р. «Історія русів».

Хоч «Книги буття українського народу» значною мірою овіяні духом соціального християнства та політичного слов'янофільства, та, на відміну від зверненої в ідеалізоване минуле «Історії русів», вони стосувалися українського теперішнього й майбутнього й несли уявлення про Україну як живу народну цілість, життєві сили якої не втрачені та не завмерли, а політичні, національні й соціальні потреби історично реальніше визначились. Історично прогресивний характер мали й культурно-освітні ідеї кирило-мефодійців, спрямовані на піднесення націоналної самосвідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження рідної мови й культури, зміцнення зв'язків із іншими народами з метою культурного та духовного взаємозбагачення.

Певне прогресивне значення для народів західноукраїнських земель мало створене на хвилях революційних подій 1848 р. політичних («Головна рада руська», «Руський собор») і науково-культурних («Галичо-руська Матиця», «Народний дім», «Собор руських вчених») інституцій, оскільки вони сприяли розвитку націоналної культури, освіти, видавничої справи.

Але політична лояльність чи й беззастережна відданість керівників цих організацій цісаризмові, нескінченні схоластичні дискусії між ними довкола мовно-культурних проблем відчутно обмежували їхній вплив на зростання політичної та національно-культурної свідомості трудящих.

Разгром Кирило-Мефодіївського братства й петрашевців, жорстоке придушення будь-яких проявів вільної думки ознаменували в Росії смугу чорної реакції, що відбилося на всіх сферах суспільного життя країни.

Особливо болісно це відчувалося в Україні, де з арештом кирило-мефодіївців розгромлено не лише головні політичні, а й літературні сили. Фактично ще до Валуєвського циркуляру 1863 р. розпочався систематичний урядовий наступ на українську національну культуру. Як писав М. Костомаров у листі до видавця «Колокола» О. Герцена, навіть сама згадка про Україну («Малоросію») вважалася політично крамольною. На ціле десятиліття було загальмовано український літературний процес і зовсім заборонено видавничу справу.

Поразка царської Росії в Кримській 1853-1856 рр. війні, масовий селянський рух, що посилювався з кожним роком, зокрема, й у більшості губерній України, зростання опозиційних настроїв серед усіх верств населення змусили уряд Олександра ІІ піти на скасування кріпосного права та на реформи в громадсько-політичній, економічній, адміністративні структурі управління, які загалом мали прогресивне значення для суспільно-політичного й соціально-економічного розвитку народів Росії.

Але ж земельна реформа 1861 р., й ліберальні зміни не вивели самодержавну систему зі стану глибокої кризи. Боротьба проти численних залишків кріпосництва ще протягом багатьох наступних десятиліть становила глибинну сутъ суспільно-економічного життя Росії. Важливу роль у посиленні визвольних прагнень усіх уярмлених народів Європи, зокрема й українського, відіграло польське повстання 1863 р., в якому брали участь студенти Київського університету й демократично налаштовані офіцери, зокрема Андрій Потебня, брат відомого мовознавця Опанаса Потебні. Деякі учасники польського визвольного руху виявляли інтерес до суспільного життя України, пропагуючи її культуру, а іноді беручи й безпосередню участь у її творенні.

З розвитком національно-визвольної боротьби активізується культурне життя в Україні, посилюється соціальна та ідейна диференціація всередині української нації. Окреслюються суспільно-політичні напрями серед української інтелігенції Галичини й Закарпаття, що зрештою привело до утворення своєрідних партій «москвофілів» і «народовців», політична орієнтація яких (перших – на російське самодержавство, а других – на цісарську монархію) певною мірою визначала й особливості їхніх ідейно-культурних програм.

*** Народництво - ідейно-просвiтницький рух українства за звiльнення з-пiд соцiального та нацiонального гноблення. Виник у першiй половинi XIX ст. в лiтературному середовищi, швидко еволюцiонував вiд романтичних, незрiдка екзальтовано-культованих трактувань народу як таємної мiстичної сили («козакофiльство» харкiвських романтикiв, молодого П. Кулiша та iн.; вроджений демократизм тощо), вiд «балади» до ретельного аналiзу стану та причин втрати статусу суб'єкта iсторичного поступу цим народом й усвiдомлення потреби боротьби за його визволення (Б. Грiнченко, П. Грабовський, М. Старицький, «Братство тарасiвцiв» i т.д.). Вважалося, що народ запав у «летаргiйний» сон, його передовницько-культурнiй роботi, яка для безправних народiв, на думку Б. Грiнченка, ставала «в деякi iсторичнi моменти питанням, що може переважити всi iншi, забирати всi сили, якi зостаються пiсля неминучих змагань нашого фiзичного iснування». Праця задля такої мети подеколи зводилася до буквально з нуля за абсолютно несприятливих умов, на що могла зважитись сособистiсть великої одержимостi, якою виявився Б. Грiнченко. Поряд з дедалi глибшим усвiдомленням нацiональної iдеї письменники-народники, котрi дотримувались аналогiчних настанов, утверджувались у переконаннi, що людське щастя здобувається мирним i чесним шляхом. Цим вони рiзнилися вiд перейнятих ультрареволюцiйним ектремiзмом росiйських «народовольцiв» - апологетiв соцiальних та iгнорантiв нацiональних iнтересiв. Та й виступати вiдкрито проти Росiйської iмперiї було небезпечно, тому народництво обирало досить обережну, зовнi неначе лояльну тактику оборони дезонтологiзованого простору українства. Дещо активнiшу позицiю займали «народовцi» на теренах Галичини. Багато шкоди завдали українськiй справi «москвофiли» - реакцiйне вiдгалуження народництва, спецiально культивоване московським урядом для реалiзацiї своїх експансiонiстських iнтересiв на теренах України. Народництво – iсторично необхiдна, i, безперечно, вагома сила у нацiонально-суспiльному життi України. Воно мало авторитетний вплив на гормадськiсть, берегло нацiю, її культуру вiд остаточного винищення, закладало основи нацiонального пробудження. Але народницька iдеологiя, офiруючи розмаїтi духовнi прояви української душi лише однiй великiй метi нацiонально-соцiального визволення, була переважно байдужою для високого мистецтва, яке розглядала крiзь призму службових обов'язкiв. За таких умов вважалося, що займатися суто художнiми питаннями – «аморально». Диктат соцiальної дiйсностi вiдводив естетичним категорiям другорядну роль. У такiй утилiтарнiй заангажованостi вчувався вiдгомiн європейського позитивiзму, часто у вульгарному росiйському претлумаченнi, що вплинуло на М. Драгоманова, Iвана Бiлика (Рудченка), С. Євремова та iн., проголошувало, за В. Бєлiнським, естетичнi цiнностi предметом... «сибаритської насолоди». Модне «хлопоманство» (або «мужикофiльство») зводилося ледь не до культу, жорсткий егалiтаризм вимагав вiд письменникiв спрощення, популяризаторського письма, нiбито лише в такiй формi зрозумiлого «темному» народовi. Звiдси брала початок недовiра до iнтелектуальних можливостей та естетичного смаку народу. Заангажованiсть, переростаючи у закомлексованiсть, завдавала непоправної шкоди творчому потенцiалу нацiї. Будучи у XIX ст. єдино правильною вiдповiддю на виклик iсторiї, єдино можливе формою iснування культури та лiтератури, народництво уже на початку XIX ст. втратило енергiю благородних поривань свого раннього перiоду, перетворилося на неадекватну новим iсторичним обставинам гальмiвну силу на шляху вiдродження нацiї та творчих пошукiв письменства. За спостереженням М. Срiблянського, течiя демократична у своїй полiтично-соцiальнiй сутi, вона звела свою дiяльнiсть на вузьку смугу «млявого домашнього культурництва». Однак при цьому народництво виявило неабияку життєздатнiсть, окреслилось у виглядi консервативної «червоної просвiти» в добу «розтрiляного вiдродження» та прозрiлого неонародництва у 60-тi (В. Симоненко, I. Дзюба та iн.).

Після реформи 1861 р. політичний рух у Східній Україні організаційно оформлюється у вигляді культурно-освітніх об'єднань – «Громад», що возникали в Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах, а також у середовищі української інтелігенції Петербурга.

Громади як одна з форм загальнодемократичного руху об'єднували навколо себе представників різних соціальних верств – від прогресивно налаштованих ліберальних поміщиків і чиновництва до різночинської інтелігенції (культурно-освітніх діячів, учителів, студентів, літераторів). Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, Л. Глібов, О. Кониський, М. Драгоманов, М. Старицький, М. Лисенко, С. Подолинський, І. Нечуй-Левицький та ін.

Соціальна й ідейна диференціація та конфлікти, звичайно, не виключали й потужних, історично неперервних інтеграційних процесів усередині українського народу, які консолідували його в націю. Саме ті тенденції, що різною мірою й інтенсивністю виявлялися як у діяльності окремих партій і груп, так і подеколи в гострій полеміці між ними, загалом сприяли піднесенню національної самосвідомості народу, розвитку національної культури рідною мовою, забезпечували об'єктивну цілісність культурного процесу й становили підгрунтя опору шовіністичній асиміляційній політиці російського самодержавства (Валуєвський циркуляр 1863 р.) та польської шляхти (переслідування «хлопоманства»).

Однією з основних сфер діяльності громад була організація культурно-освітньої, наукової та видавничої роботи, зокрема влаштування недільних шкіл для народу (за прикладом українських громадівців ця форма роботи згодом поширилася й у Росії), створення підручників і популярних книжок.

На 40-ві - 60-і роки припадає організація історичних, ахреологічних і археографічних досліджень в Україні та видання низки важливих історико-етнографічних документів. Новими збірками й дослідженнями М. Максимовича («Дни и месяцы украинского селянина», «Сборник украинских песен»), А. Метлинського («Народные южнорусские песни»), М. Костомарова («Об историческом значении русской народной поэзии»), П. Куліша (»Записки о Южной Руси», «Украинские народные предания»), М. Закревського («Старосветский бандуриста»), М. Номиса («Українські приказки, прислів'я і таке інше») поповнилася українська фольклористика. Матеріали народнопоетичної творчості поряд з оригінальними творами української літератури стали основою для складання словників (П. Білецький-Носенко, М. Маркевич, П. Галузенко-Морачевський, М. Гатцук, О. Афанасьєв-Чужбинський, К. Шейковський, лінгвістичних досліджень і спроб нормалізації українського правопису (М. Максимович, П. Куліш).

Розроблений П. Кулішем правопис спочатку застосовувався у виданнях його петербурзької друкарні, «Кобзарі» Т. Шевченка 1860 р., журналі «Основа», а згодом – у ряді книжкових і періодичних видань Східної Галичини й зрештою ліг в основу усталеного правопису кінця ХІХ – початку ХХ ст.

Усе це створювало наукове підгрунтя для формування концепції самобутньої української літературної мови, постійне вдосконалення якої спиралося як на теоретичні парадигми, так і на дані літературної практики.

Цього часу значно розширюються контакти діячів української культури з представниками культур інших слов'янських народів. Члени «Головної ради руської» та «Руського собору» взяли участь у Слов'янському з'їзді (Прага, 1848 р.). Того ж року у Львові відбувся перший, а 1850 р. – другий з'їзд руських (українських) учених.

1845 р. створено Російське географічне товариство, в рамках якого (а згодом ще й у складі Комісії для опису губерній Київської навчальної округи – Київської, Полтавської, Чернігівської, Подільської та Волинської) з російськими вченими співпрацювали М. Максимович, А. Метлинський, М. Маркевич, Т. Шевченко, О. Афанасьєв-Чужбинський, О. Маркович, брати Т. і Й. Рильські, Д. Журавський, П. Чубинський, В. Тарновський та інші. Традиційними ставали спільні наукові (етнографічні, фольклорні, археографічні) експедиції, поїздки та особисте листування з ученими, літераторами інших народів.

Більшої систематичності набуває театральна справа, активізується створення національних труп та оригінального драматургічного репертуару. Якщо в першій половині ХІХ ст. Україна висувала тільки окремих талановитих митців, які в складі російських труп, театрів зрідка виступали й українською мовою (М. Щепкін, К. Соленик, С. Гулак-Артемовський та ін.), то наприкінці 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім і професійні театральні гуртки й трупи, засновниками яких були П. Ніщинський, М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, О. Маркович, а в Галичині – О. Бачинський, А. Моленцький та ін. Обмежений лише кількома класичними п'єсами І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка український репертуар збагачується різножанровими творами Т. Шевченка, Я. Кухаренка, С. Писаревського. Л. Глібова, О. Стороженка, М. Стеценка, С. Гулака-Артемовського, Р. Моха, І. Гушалевича, П. Свенціцького, К. Устияновича, О. Огоновського, Ф. Заревича ті ін.

Помітних успіхів досягають українська музика й живопис, представлені такими іменами, як композитори С. Гулак-Артемовський, Я. Комарницький, Д. Бонковський, В. Заремба, О. Рубець, М. Вербицький, С. Воробкевич, А. Вахнянин, художники І. Сошенко, К. Устиянович, В. Орловський, К. Трутовський. Вершинними в цих галузях мистецтва була творчість Т. Шевченка – живописця, графіка, офортиста – й композитора М. Лисенка, який саме в цей час закладав основи української музики в її традиційних оперних, симфонічних і романсово-пісенних жанрах.

Отже, 40-ві - 60-і роки були не лише важливим, а й принципово новим періодом у сфері духовного життя українського народу.

Хоч того часу спостерігалося ще співіснування різних літературних напрямів і стилів, провідною тендненцією був дальший розвиток реалістичних форм і елементів. Співіснування реалізму з романтизмом і визначало національну своєрідність українського літературного процесу.

Якщо в ряді західноєвропейських літератур романтизм поступово «вмирав» природною смертю, в Україні він досить часто органічно поєднувався з реалізмом навіть у творчості одного й того самого письменника. Однією з особливостей українського романтизму шевчеківського періоду було те, що він «став на соціальну дорогу», і в ньому дедалі голосніше виявлявся волелюбний громадянський пафос із відповідною стильовою експресією та образністю.

На зміну романтичному інтересу до «вищих» сфер духовного життя людини приходить інтерес до життя земного з його буденною звичайністю, заземленою «безгеройністю» (на взірець берлінських оповідань Е. Т. Гофмана, повістей Ж. Жанена, ранніх творив Бальзака й Діккенса, петербурзьких оповідань Гоголя тощо). Рисами «натуральної школи» позначено російські оповідання й повісті Є. Гребінки, П. Куліша, Т. Шевченка й навіть деякі поезії Шевченка та С. Руданського.

Посилена увага художника до реалій повсякденного життя в реалістичних творах водночас вела (хоч як це парадоксально) до зменшення питомої ваги етнографізму. Широта й глибина відтворення дійсності досягалися завдяки посиленню аналітичного первня в його соціальному та психологічному вимірах.

Якщо в творах просвітницького реалізму об'єктом соціальної критики були тільки окремі явища й вади панівного ладу, то поступово ця критика спрямовується на всю самодержавно-кріпосницьку систему. Відбуваються істотні зміни й у характері типізації – в соціальному романі конфлікт набуває дедалі виразнішого характеру, що зумовило, зокрема й появу нових героїв – представників найбільш радикального й соціально активного середовища різночинців. З'являються персонажі з індивідуальними характерами, що саморозвиваються залежно від суб'єктивних особливостей та об'єктивних обставин.

Саме з посиленням аналітичного первня у відображенні дійсності та індивідуального підходу в характерології слід пов'язувати й формування різних течій у реалізмі 40-60-х років - етнографічно-побутової, соціально-побутової соціально-психологічної й (що особливо показово й важливо для зрілого реалізму) народження індивідуальних творчих методів. Найхарактеріншим у цьому сенсі є Шевченко, якив був родоначальником ряду художніх течій, а водночас (як багата й розмаїта творча особистість) не належав виключно до жодної з них.

До специфічних національних особливостей українського реалізму слід віднести й успадковані від попередників та розвинуті далі наполегливі пошуки ідеалу з опертям на морально-етичні цінності, національні традиції, своєрідно закумульовані у фольклорі.

Симбіоз романтичного національного месіанізму та прагматичного морального максималізму (виразно представлених і в програмах кирило-мефодіївців) були причиною й наслідком історично зумовлених поліфункціональних характеру й пізнавального призначення української літератури як всіосяжного дзеркала й учительної школи життя.

З'ясовуючи джерела, шляхи й характер формування змістово-тематичних і формальних особливостей української літератури, зокрема її реалістичних течій, не можна оминути величезної ролі М. Гоголя, тієї ролі, яку, безумовно, слід, вирізнити з усього комплексу традиційних взаємозв'язків української літератури з літературами інших народів.

Українське походження Гоголя відчутно позначалося не лише на тематиці його творів, а й на всій системі художнього мислення та образотворення письменника.

Вже сама поява перших творів Шевченка об'єктивно знаменувала собою початок нової доби в історії української культури. Увібравши в себе найкращі традиції багатовікової народної творчості й писемної літератури, вирісши на грунті визвольних прагнень уярмлених мас, творчість Шевченка справила значний вплив на духовний розвиток народу, на характер і спрямування національної культури наступних поколінь.

В індивідуальному творчому методі Шевченка романтичний струмінь не зникав, а своєрідно синтезувався з реалістичним. Відомо, що й в останній період творчості Шевченко писав романтичні твори (здебільшого на історичні теми), використовував засоби романтичної образності, звертався до манери просвітницького реалізму. Це розмаїття стилів, принципів і типів образотворення ялвяло собою не естетичну суперечливість, а широку творчу свободу й багатство образного мислення в ім'я адекватно повного зображення світу, людини.

Еволюція Шевченка від романтизму до реалізму проходила шляхом розширення тематики його творів, поглиблення розуміння народності й національної специфіки характерів у їхній конкретно-історичній, соціальній і психологічній зумовленості. В поезіях і повістях Шевченка реалізм утверджується як гостросатиричний викривальний стиль, що й забезпечувало тоді найбільш адекватне відображення типових сторін самодержавно-кріпосницької дійсності. Соціальний гуманістичний і естетичний ідеал виявлявся в яскравому відтворенні найкращих рис народу, його визвольної боротьби й поривань до кращого майбутнього.

Принципово важливим було звернення Шевченка до тем із життя інших народів, оригінальне трактування багатьох «вічних» проблем світової культури, що випливало з його демократичної концепції єднання народів як запоруки не лише соціального визволення, а й створення загальнолюдської гуманістичної культури.

У річищі шевченківських традицій виступили в 50-60-х роках авторка новаторських «Народних оповідань» Марко Вовчок, тонкий лірик і майстерний байкар Л. Глібов, творець оригінальних «співомовок» С. Руданський, автор першого в українській літературі соціально-психологічного роману «Люборацькі» А. Свидницький, визначний буковинський поет і прозаїк О. Федькович.

Своєрідне місце в українській літературі посідає неординарна, суперечлива, а почасти й трагічна постать П. Куліша – різнобічно обдарованої, активної й вольової та працьовитої людини, поета, романіста, публіциста, критика, історика, перекладача, видавца й організатора.

Основне своє завдання та й історичну місію Куліш вбачав у тому, щоб не лише обстоювати права, а й розкривати, цілеспрямовано й систематично демонструвати потенції самобутнього українського слова, утверджувати його в усіх сферах життя. Кулішеві належать починання в розширенні проблематики (національно-історичної, соціальної, морально-філософської), формуванні нових жанрів (зокрема, романтичній спробі на базі фольклору «збудувати жанр історичного роману в «Чорній раді»), збагаченні стильово-зображувальних і ритмо-інтонаційних засобів української поезії, нормалізації літературної мови (багато в чому він був не лише ініціатором, а й справжнім генаратором плідних художніх ідей).

На шляху постійних і невгамовних шукань суспільного ідеалу та їхнього адекватного художнього чи наукового втілення Куліш знав не лише перемоги, а й поразки, часом трагічні зриви й помилки, що приводили й до болісного протистояння різними угрупованнями політичного й культурного спрямування. Але не можна не віддати належне Кулішеві-художнику й ученому в прагненні по-новому осмислити ряд явищ і процесів історії України, своєрідність історичної долі українського народу з його соціальними суперечностями й конфліктами, збагнути й прославити морально-етичну цінність українського «природного» типу людини, не звівельованої цивілізацією.

Процес утвердження реалістичного напряму в українській, як і в інших літературах, зокрема російській, був позначений посиленою й закономірною для своїх часів увагою до етнографічного побутописання і формувався насамперед у жанрі соціально-побутової прози (Марко Вовчок, Свидницький). Ця тенденція в українській літературі посилювалась і теоретично постулювалася та зміцнювалася відомими Кулішевими настановами «етнографічної істини». Хоч у своїй катетгоричності й практичному застосуванні до оцінки художніх творів (зокрема, ранньої прози М. Гоголя з української тематики) ця теорія хибувала певною нормативною вузькістю та надмірною категоричністю, що не враховувала індивідуальних стильових особливостей письменників, але загалом вона сприяла й тіснішому зв'язку літератури з реальним життям. Проте згодом беззастережне проголошення принципу «етнографічної істини» як нібито однієї з неодмінних і найхарактерніших спеціфічних рис української літератури стримувало як розширення проблемно-тематичних обріїв літератури в напрямі поглибленої уваги до внутрішнього світу людини, так і обмежувало пошуки художньо-образних та стильових засобів.

Розвиток соціальної та соціально-психологічної прози, нові теми й мотиви в прозі, ідеологічні тенденції в поезії й прозі

У середині ХІХ ст. в українській літературі значно розширюється система головних літературних жанрів. Особливою різноманітністю жанрових форм позначалася поезія – від ліричного вірша до різнотипних (соціально-побутової, історичної, суспільно-політичної) епічних форм, від елегійної поезії до гумористичних «співомовок», байок, сатиричних віршів.

При цьому не тільки відбувався розвиток уже наявних жанрів, а й формувалися нові, зокрема такі синкретичні й поліфонічні, як ліро-епічна поема (Шевченко, Руданський). Своєрідну взаємодію фольклорної та літературної стихій, що йшла ще від гуманістичних ідей і сатирично-гумористичних жанрів Ренесансу, продемонстрував у своїх оригінальних співомовках С. Руданський.

Наприкінці цього періоду в українській літературі поезія поступається чільним місцем прозі. Урізноманітнюються типи, характери й структурні особливості оповідної прози – з'являються етнографічно-побутові, соціально-побутові, психологічно-побутові оповідання, оповідання-ідилії, а також проза баладного й казкового типу. В процесі звільнення від фольклорної імперсональності й етнографічності орнаментування формується жанр соціально-психологічної новели. Відбуваються суттєві зміни композиційної структури оповідань, що відходять від лінійного принципу зображення долі одного героя.

Характерно для цього етапу розвитку прози була подібна до аналогічного явища в російській та ряді західноєвропейських літератур (Пушкін, Гоголь, Бальзак, Тургенєв) циклізація оповідань (Куліш, Марко Вовчок, Стороженко) як своєрідний перехід до більших літературних форм з узагальненим зображенням дійсності. Продовжуючи кращі традиції оповідної прози Г. Квітки-Основ'яненка, творчо наслідуючи Гоголя, новаторські за формою та ідейно спрямовані оповідання й повісті створює Марко Вовчок.

В арсеналі творів великих прозових жанрів знаходимо й різновиди повісті – соціальної, соціально-побутової, історичної. Цінними були починання П. Куліша в жанрі реалістичного роману-хроніки («Чорна рада»). Новим словом в українській прозі став соціально-психологічний роман А. Свидницького «Люборацькі».

Відсутність українського театру зумовила й повільний розвиток оригінальної національної драматургії. Але й за таких умов продовжували жити традиції Котляревського, розвинуті драмою Шевченка «Назар Стодоля», яка поряд із п'єсами М. Костомарова, Л. Глібова, П. Куліша, О. Стороженка готувала якісно нову соціально гостру й мистецьки яскраву драматургію М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого.

Значно розширюються проблемно-тематичні обрії літератури. Крім традиційної селянської проблематики письменники звертаються до тем із життя солдатів, міщан, духовенства, різночинної інтелігенції, а також до тем з історії та сучасного життя інших народів. У процесі дедалі глибшого освоєння літературою життя у поле зору письменників потрапляють нові соціальні конфлікти, що потребує нових реалістичних засобів. Їх визначає як типізація зображення характерів у їхній соціальній зумовленості, складності й психологічній вірогідності, так і художня індивідуалізація, адекватно точне й правдиве відображення характерних особливостей нових явищ.

Процес удосконалення художньої прози вбирав посилення не лише єпічної об'єктивності, а й авторської присутності, його суб'єктивної позиції в оцінці дійсності, що виражало й свідоме прагнення зближення авторської позиції з народним світосприйняттям.

Новий характер стосунків автора з читачем мав не лише розповісти про певні події, а й спонукати читача до роздумів. Посилюється тенденція відходу від традиційної форми оповіді (від першої особи) до об'єткивної оповіді (від третьої особи), від широких детальних описів з численними етнографічними подробицями до окремих найхарактерніших штрихів, здатних викликати певні асоціації, алюзії й активізувати процес читання та сприйняття твору. На відміну від сюжетно завершених фіналів стали практикуватися й відкриті фінали. Замість фатальної віри в провіденційно невідворотну механічну закономірність історичного процесу й долі окремої людини приходить прагнення осмислити й розкрити внутрішню суть реальних явищ, подій, людської поведінки (це теж було під силу лише реалістичному мисленню й відповідним засобам його художньої реалізації).

В міру осягнення літературою життєвих явищ втрачають популярність звичайні художні кліше колізій і характерів, дедалі більше прав завойовує саморух об'єктивної дії та саморозвиток характерів, що зумовлювало й ширші історико-просторові межі зображуваної дії та більшу сюжетну поліфонічність художніх полотен. Глибокий і різнобічний аналіз дійсності в реалістичних творах, що спирався на знання конкретного життя, забезпечував і предметніший та рельєфніший, ніж у романтичних творах, вияв національної специфіки й своєрідності творчості. З реалій історичної дійсності тут органічніше виростають і соціальні ідеали, й мрії, і прагнення та дії персонажів.

У реалістичніх творах знижується роль абстрактного алегоризму й дидактизму, за яких штучна морально-етична заданість переважала над естетичним первнем. Поглиблення аналітичного підходу, посилення психологізму в розкритті сюжетних колізій та внутрішнього життя героїв зумовили вищий рівень індивідуалізації й типізації персонажів. Цим художнім завданням письменники вчилися підпорядковувати окремі деталі, портретні характеристики й динамічні живі пейзажі – засоби, що набули значного розвитку в реалістичній прозі другої половини ХІХ ст.

У пошуках нового позитивного героя – протестанта й правдошукача – найповніше відбилося зростання самосвідомості народу, процес дальшої демократизації й гуманізації української літератури.

Нова проблематика та жанрові форми потребували вдосконалення образотворчих, художньо-зображальних прийомів. Це особливо виявилося в характері використання ресурсів народнопісенної поетики – від безпосереднього їх запозичення, прямого перенесення й укріплення в оригінальні художні твори до творчих трансформацій фольклорних стереотипів.

Як і в інших літературах, процес національного відродження, становлення національної художньої свідомості супроводжувався інтенсивним удосконаленням літературної мови, її лексичних, фразеологічних і стилістичних засобів. Розвиток публіцистичних і літературно-критичних жанрів та наукових досліджень з широким колом смислових понять викликав потребу творення нових слів, термінів. Збагаченню мовного арсеналу служили й переклади українською мовою творів світової літератури, зокрема таких загальнолюдських шедеврів, як Старий та Новий Заповіт, інші творіння теологічної й агіографічної літератури.

Дедалі послідовніше виявлялася діалектична єдність двох тенденцій – і до взаємодії з іншими літературами, взаємозбагачення й певної універсалізації художних прийомів, і до чіткішого та предметнішого вияву національної специфіки, художньої самобутності, опертої на власні історико-культурні традиції й живу мову народу.

Систематична інтенсифікація літературного процесу (попри згадані вимушені, викликані урядовими переслідуваннями перерви у видавничій справі), поглиблення художнього освоєння життя сприяли якісному зростанню української літератури, посиленню її ідейно-виховної ролі в суспільному житті народу.

Інтереси дальшого розвитку громадсько-культурного життя диктували необхідність створення системи періодичних видань, за допомогою яких можна було б забезпечувати раціональну організацію літературних і наукових сил, систематичну й планомірну публікацію художнього та наукового матеріалу, осмислення й узагальнення літературних явищ і процесів, а зрештою, й прогнозування та спрямовування їхнього дальшого розвитку.

Традиції ранніх «народовських» часописів і головну з них – прагнення до створення загальноукраїнського за проблематикою й складом авторів періодичного органу – ширше й послідовніше розвинув наступний великий літературно-науковий і громадський журнал «Правда».

Посилення інтенсивності й цілеспрямованості українського літературного процесу, розширення творчих зв'язків із російською та іншими літературами слов'янських народів сприяли дальшому піднесенню теоретико-естетичної думки в Україні, формуванню національної літературної критики й літературознавства, які своєю чергою дедалі відчутніше й ефективніше впливали на літературний процес.

Як і в попередні десятиліття, значну роль в організації та спрямуванні культурного процесу в Україні відігравав М. Максимович. Великого значення надавав він налагодженню систематичної публікації творів народної поезії та літератури. Широкою ерудицією, прогресивними судженнями про стан і перспективи літературного розвитку в Україні позначена його стаття «О стихотворениях червонорусских» (Киевлянин, 1841). Її наскрізний пафос – підкреслення історичної спорідненості українських земель, обстоювання потреби творення єдиної, спільної культури. Паростки літературного відродження на західноукраїнських землях Максимович розглядав як вив невмирущого народного духу, а тому піддавав суворій критиці все те, що тому духові суперечило й було наслідком штучного та безперспективного експериментаторства.

Вірний своїм романтично-фольклорним захопленням, М. Максимович звертав увагу галицьких письменників передусім на мову народу, на його пісні як джерело справнжньої поетичної краси.

Теоретико-естетична думка в Україні в 40-60-х роках ХІХ ст. певною мірою відбивала характер та основні закономірності літературного розвитку. В процесі становлення літературної критики здійснювалася систематизація літературно-художнього матеріалу, відбувалося формування прийомів аналізу, критеріїв оцінки літературних явищ, осмислення загальних тенденцій і перспектив дальшого розвитку літератури, робилися перші спроби розгляду її здобутків у контексті всеслов'янського та світового культурного прогресу.

У цей час українська літературна критика загалом відмежувалася від фольклористики і філософської естетики, сформувалася в основних своїх змістових і жанрових різновидах. Професіональне зростання літературної критики посилювало її функціональну ефективність і роль у спрямуванні літературного процесу. Однією з найважливіших і безперечних заслуг літературної критики цього періоду було формування концепції єдиної літератури політично роз'єднаного українського народу й зміцнення її творчих взаємозв'язків з літературами інших народів світу.

Обстоюване Шевченком і його послідовниками розуміння природи та призначення мистецтва, вимога тісного його зв'язку з потребами народу й часу, утвердження принципів високої ідейності, народності й демократизму письменства, пафосу національної свободи й соціальної справедливості, гуманістичне звеличення людини були найвищими досягненнями національної художньо-естетичної думки, основою тих найкращих традицій, які тривали й у подальші періоди розвитку української літератури.

Усі ці чинники стали передумовою надзвичайної (принаймні до початку 60-х років) строкатості явищ поезій –строкатості, яка пояснюється не тільки відмінністю творчих індивідуальностей і поетичних темпераментів, а й перебуванням авторів у різних системах літературних координат, їхньою орієнтацією на різні, нерідко архаїчні, зразки й естетичні засади, незнанням шляхів, уже пройдених іншими. Практично співіснують у часі вияви «фольклорного» романтизму (Т. Падура, ранній Я. Щоголев, М. Костомаров), романтизму поглиблено-особистістного (А. Метлинський, Т. Шевченко, М. Петренко, бурлеску (П. Гулак-Артемовський, П. Білецький-Носенко, П. Кореницький, К. Думитрашко), сентименталізму (окремі твори М. Шашкевича, В. Забіли, О. Шишацького-Ілліча, деякі зразки лірики С. Руданського), відгомини класицизму (О. Духнович, декотрі з поетів «Зорі галицької»), просвітницького реалізму (Л. Данкевич, байки Л. Боровиковського, «казки» Є. Рудиковського), етнографічного побутописання («Наталя» М. Макаровського, окремі частини поем П. Кореницького та С. Александрова), реалізму психологічного (Т. Шевченко), виникають різноманітні «посвященія», «поменники», «тезоіменитства», що зі стильового погляду недалеко відходять від риторичних вправ ХVІІІ ст.; поряд із новочасним історичним чуттям й розумінням історії, наближеним до засад історизму (П. Морачевський, А. Могильницький, О. Павлович), усе ще виразно виявляють себе релікти давнього міфологічного світосприйняття, підпорядковуючи собі саму будову поетичного твору (С. Александров, Я. Кухаренко); те й інше нерідко спостерігається в творчості одного й того самого поета (Т. Шевченко, М. Костомаров, А. Метлинський), при цьому в поєднанні з принципом історизму міфологія, як правило, здобуває також виміри індивідуалізовані. Такого різнобою творчих почерків, як у 40-ві - 60-і роки, українська поезія не знала ні перед цим, ні після цього: стара книжна традиція, що понад два століття стабілізувала художнє мислення, була вже практично недієздатною, нова ж складалася в різних точках, не завжди взаємоскоординованих.

Розвиток поезії середини ХІХ ст. продовжував живитися енергією українського національно-культурного відродження, новий етап якого розпочався наприкінці ХVІІІ ст. Українська національна ідея, жевріючи впродовж усього ХVІІІ ст. під гнітом репресивних (передусім щодо національних культур) заходів російського великодержавництва, уставних положень і практичних дій руської православної церкви (яка всіляко притлумлювала, особливо на Україні вияви світської культури та, до того ж, здійснювала сувору русифікаторську політику), новий потужний поштовх до відродження й розвитку дістала з різною мірою національно забарвлених умонастроїв багатьох суспільних верств, зокрема й простолюду, й ідеологічно фрондуючого панства.

Сприяла цьому й епоха розквіту європейського романтичного народознавства. Романтично-фольклористичний рух із його гердерівського засадаю національної самобутності, з увагою до кожного випадку національної самоідентифікації став одним із стимулів розбудження української національно-культурної свідомості, доти в різний спосіб утискуваної й ідеологічно дезорієнтовуваної.

Українське поетичне слово як інструмент індивідуального самовираження, вислову найзаповітніших душевних глибин, поза яким неможливим є досягнення повноти життя особистості, найповніше засвідчує такі характеристики у творчості поетів різного рівня й масштабу, серед них – М. Шашкевич, Т. Шевченко, М. Петренко, В. Забіла.

Поезія 40-50-х років засвідчує загалом високий естетичний рівень. Після десятиліть заангажованості, несення служби політиці, релігії тощо, поступово полишаючи сферу проблематики й стилістики партикулярних «писульок» і побутових послань, віршів «з приводу» й «на випадок», поезія 40-50-х років досить швидко, може видатися – раптово, постає у своїй сутнісній естетичній природі й суспільно-національній значущості.

Попри те, що й в попередніх десятиліттях, й у 40 - 50-х роках розвиток української поезії містить чимало фактів, які, на думку багатьох дослідників, дають змогу говорити про примноження складових романтичного плану, жанрова система поезії вказаного періоду залишається все іще скутою, можна було б сказати: по-класицистичному суворою, - із тим застереженням, що в самому жанровому складі її не відіграють визначальної ролі залишки (а по суті, реанімовані модифікації) класицизму, проте інтегровано з достатньою повнотою здобутки преромантичної й романтичної свідомості. Найхарактернішими жанрами, що їм поряд із кількома іншими в цих десятиліттях дістається становище домінантне, є байка, балада, послання, епічна (побутового й історичного плану) поема. З початком 40-х років – і в цьому прикметна риса тогочасного поетичного розвитку – здійснюється своєрідний ліричний «наступ» на останні з трьох названих жанрів у творчості ряду поетів.

Як ніколи гостро, в період 40 - 50-х років в українській поезії постала проблема людини – людини з атрибутами її новочасного філософського й художнього розуміння, якого в належному обсязі ще не знало українське ХVІІІ століття. Проблема людини перед новою українською поезією зявляє себе у найсуттєвішому, націокультурному зрізі: як (і чи взагалі) можлива людина в стихії українського художнього слова. Йшлося, звичайно, про складну людську проблематику, саму можливість образу особистості як суб'єкта глибоких, структурованих ліричними жанрами, переживань, масштабного героя повістувань, як це було уже засвідчено в літературах інонаціональних доби Просвітництва та Романтизму (зразками, відомими для українського літературного процесу цього часу, була, наприклад, творчість І. Красіцького, Гете, Шиллера, Гердера, Г. А. Бюргера, німецьких романтиків, а також Дж. Байрона, В. Скотта, Ф. Л. Челаковського, А. Міцкевича, деяких інших представників слов'янського романтизму).

Одним із основних предметів поезії 40 - 50-х років було досить інтерне, сковане, стабільне українське суспільство; проекцією на нього й позначено загальний образ людини. Поезія цього часу, взята на зрізі явищ цікавих, проте ще не вершинних, активно освоює насамперед зовнішні, субстанціональні характеристики національного життя – його історію, звичаєвий побут, фольклор, етнографічні ознаки – в доволі усталених формах, без гостроти й парадоксальності можливих (поданих, приміром, у творчості Шевченка) узагальнень. Основний масив поезії 40-50-х років подає розлоге епікопоетичне зображення традиційно-звичаєвого, малоконфліктного народного життя («Наталя або Дві долі разом», «Гарасько, або Талан і в неволі» М. Макаровського, «Вечорниці» П. Короницького, «Вовкулака» С. Александрова, «Стецько» П. Писаревського, «Змій» К. Думитрашка, «Скит Манявський» А. Могильницького, «казки» Є. Рудиковського, байки Л. Боровиковського, Л. Данкевича, Л. Глібова). Перипетії, що становлять сюжети цих та інших творів, мають назагал незначне відхилення від усталеної, повсякдень повторюваної в житті «норми»; деякі з них, чималі за обсягом, особливо примітні відсутністю скільки-небудь виразного конфлікту (поеми «Олеся» О. Шишацького-Ілліча, «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського та, небагато пізнішого часу, «Настуся» П. Куліша). За своїми становими ознаками на чималій відстані від цієї «звичайної» людини з простолюду перебувають (зображені, по суті, в такий самий спосіб) різні історичні (часто міфологічно-історичні) діячі, як-от Мазепа, Наполеон, герої історичних поем С. Руданського, гетьман з однойменного вірша А. Метлинського. У великому масиві поетичних творів 40-50-х років людина зображується інтегрованою зі своїм середовищем, без власної індивідуальності (тому за свідоме чи мимовільне протистояння середовищу жорстоко розплачується, як, наприклад, у поемах «Катерина» Т. Шевченка, «Юлиця, або Галя Простоволоса» О. Шишацького-Ілліча, байці «Мандрівка» Л. Глібова).

Виразніше окреслено ті колізії, які спираються на більшу чи меншу достовірність історичного матеріалу, або ж на сюжетно атрактивні народні повір'я, перекази (смерть, закляття, перетоврення в баладах та баладного характеру ліричних творах, серед авторів яких – А. Метлинський, М. Костомаров, М. Устиянович, С. Руданський).

Лише в незначній кількості поезій 40-50-х років, де конфліктні протистояння розгортаються у своїх сутісних рисах, герой перестає бути суто номінальним. Йдеться про романтично-сентиментальну лірику з першими підходами до індивідуалізації ліричного героя та зображення (В. Забіла, М. Петренко, С. Руданський, П. Огієвський-Охоцький), із начерками особистості ліричного героя (А. Метлинський, М. Костомаров, М. Петренко) та про ті окремі твори лірики й ліро-епіки, де герой, не прикметний особливим виявом особистісного начала, виконує активну роль в авторському концептуванні дійсності («Вовкулака» С. Александрова, «Лірникові думи» С. Руданського).

І в першій, і в другій, і в третій групах названих поетичних творів людина постає передусім у своїй родовій суті, без виразних індивідуальних і особистісних характеристик, в абстрагованості від своїх суспільно-громадських, навіть і (виняток тут – образ селянина) професійно-станових означень. При цьому, однак, образ її виступає зручним об'єктом прикладання морально-філософських міркувань про дійсність, механізмом для випробування тих чи тих морально-етичних, історіософських, світоглядних положень. Така, позверхньо нерозгорнута, природа цього образу людини забезпечує короткий, миттєвий перехід від начерку зображення, переживання, емпіричного роздуму – до художньо-філософського узагальнення.

В цілому масиві творів української поезії 40-50-х років (В. Забіла, Т. Думитрашко, С. Карпенко, П. Огієвський-Охоцький, О. Афанасьєв-Чужбинський, почасти С. Руданський) людина розглядається не в диференційованій залежності від обставин (насамперед соціальних, що притаманне пізнішому реалізму), а в нерозривності з конкретними обставинами саме свого буття. Вона фактично ототожнюється зі своїм народженням, належністю до певної соціальної верстви, наявністю й заможністю родини, складанням типового плину життя, який не знає великої кількості варіантів. Найбільше, на що спроможна людина у своєму протистоянні цій силі, - висловити свою оцінку її. Таке уявлення має архаїчні народні корені з центральним образом Долі – міфічної істоти, дбайливої або ж байдужої до людини. «Доля» в українській художній свідомості засвідчує свій родовід із давніх міфологій, зокрема давньогрецької. Однак в українській поезії в уявленнях про долю переважає не сліпий фатум, глуха безособовість та індетермінізм (хоча й це подекуди має місце – можна назвати фаталістичні напередвизначеності пригод Давида в «Лірникових думах» С. Руданського; мотив рівності всіх перед лицем смерті, широко розроблюваний у поезії ХVІІ-ХVІІІ ст.), -гору бере індивідне бачення долі: доля як незбагненне вражання життєвих сил окремого індивіда. Значно тісніше, ніж у давньому світі, це – язичницьке за своїм походженням – поняття в українській художній свідомості ХІХ ст. вступає в синтез із християнсько-релігійними уявленнями.

Один із своєрідних аспектів проблематики долі належить тогочасній байці. За своєю жанровою природою та розроблюваним художнім змістом українська байка не чутлива до гостроти проблеми індивідуальної долі. Усім своїм ладом вона утверджує думку про відносну стабільність плину життя, про зв'язок і неперервність часів, вагомість зримого і предметного: індивідуальне життя в контексті байки наче розщеплюється у досить конфліктній (згідно з природою цього жанру) посвякденності. Ті несподівані випадки й інциденти, на яких часто будується байковий сюжет осмислюються не в плані непередбачуваності дійсності та несталості становища індивіда, а в протилежному: утверджуються засади поміркованості, розважливості, природності, домагання справедливості, відповідної тривким нормам народної моралі.

Мотив сироти як один із провідних у поезії середини століття загалом виявляв реакцію романтично-сентиментальної художньої свідомості на руйнування стабільності патріархальних відносин, на ослаблення родинних і взагалі людських («людяних») взаємин, на зниження рівня їхньої безпосередності. У своєрідних, притаманних українському поетичному менталітетові середини століття формах мотив сироти віддзеркалив у собі початок того духовно-емоційного процесу, який наприкінці століття завершується модерністською «смертю Бога» - зневір'ям, розчаруванням, жорстокою іронією, душевною дезінтеграцією.

Глибоку складність української історії, її подій і дійових осіб (зокрема, Богдана Хмельницького) виразно відчували окремі культурні діячі ХІХ ст. – М. Костомаров, Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов, І. Франко. З нею стикалися у процесі художнього творення й громадсько-культурного життя й ширші кола митців. Все це зумовлювало еволюцію міфа про Україну, диференціацію його на варіанти та подальше їх коригування.

В утвердженні української національної ідеї особлива роль належить Т. Шевченку. Своєю творчістю поет поклав край суперечкам про можливість чи неможливість української мови як мови самостійної літератури. Поет утвердив саму ідею України, яка в його творчості існує як практично невичерпний об'єкт художнього зображення й національно-духовний чинник суб'єткивного бачення дійсності.

Образ України Шевченко-поет прозирає в усіх часових вимірах, в її історичному минулому, в теперішньому та майбутньому, розробляючи і в ранній творчості, й, поглиблено, в ліриці періоду заслання широку парадигму інтимно-суб'єткивного, особистісного ставлення до змісту цього образу.

Ті інтерпретації української історії, що містяться у творах «Кобзаря» 1840 р. («На вічну пам'ять Котляревському», «Тарасова ніч», «Думи мої, думи мої», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Н. Маркевичу»), прислужилися для прокреслення перших, найзагальніших ліній новостворюваного міфа про Україну. Їх відзначає незвичайна емоційна напруга, гострота й конфліктність ліричного сюжету, інтенсивність суб'єктивного переживання, афористичність. Цей художній підхід розгортається в подальшому, зокрема у творах на історичну тематику. Т. Шевченко мав відвагу чи не першим прямо подивитися в обличчя українській історії, побачити її й у криваво-чорних барвах, і в минулій славі та волі. У створенні образу України Шевченків художній талант сильний не конкретно-історичними оцінками, не розробленням історичних сюжетів, а висвітленням передусім психологічної правди особистості, що грунтується на художньому відтворенні внутрішньої суб'єктивної ліричної емоції у кожний, зокрема й історичний чи сучасний, мотив.

Історична тематика, представлена в 40-50-х роках чималою кількістю поетичних товрів, безперечно, поглибла художнє бачення минулого й теперішнього України, додала ряд нових штрихів створюваному поезією тієї пори образові індивіда – репрезентанта національного типу. Історична тематика стала головною цариною, де вівся пошук образу національного (етнічного) героя, проте запроповані на той час його модифікації були все ще схематичні, позбавлені особистісних та індивідуальних рис (органічне поєднання національного та індивідуального вперше відбулося в творчості Шевченка, проте привело це не до типового образу національного героя, а до постання індивідуального образу різнобічної особистості, взятої зі звичайної посвякденності, але відкритої межовим проблемам людського буття й наділеної глибинними, найчастіше за все захованими в структурних шарах тексту архетипними національними характеристиками).

В історичній темі поезії цього часу складаються цікаві романтичні й бурлескні варіації міфа про Україну. Іноді Україна наділяється тут екстемпоральними й екстериторіальними ознаками, твір актуалізує болісне питання можливості повернення минулого або ж досягнення хіліастичного минулого; в разі позитивної відповіді Україна вибудовується в уяві як благодатний утопічний край; те саме – й у картинах заснування нової Січі. І все ж загалом твори історичної теми, написані в 40-50-х роках, та й одним-двома десятиліттями пізніше, не представили вичерпних доказів духовної самобутності й самодостатності України; формований міф про Україну іще не конденсував у собі незаперечного цілісного ядра. Розглядуваний період усе ще не витворив достатньої основи переконливого, реального драматично-конфліктного спрямованого в ірраціональне безмежжя й водночас основоположного для української національної ідеї показу минулого України. Це стало завданням поезії наступних часів.

На загальній міметичній основі реалістичності, що віддавна була притаманна українській поезії, в 40-50-х роках формується течія, що її умовно можна назвати реалізмом просвітницького типу. Самі основи реалістичної поетики тут іще розроблені недостатньо, так зване «реалістичне» бачення світу зведене до поверхової (і скоріше натуралістичної, ніж справді реалістичної) фіксації окремих сторін дійсності. Історично склалося так, що вихід на цей рівень письма збігся з ширенням ідеології просвітницького гатунку. Такий «наївно» -реалістичний спосіб відображення покликаний був забезпечити втілення просвітницької світоглядної настанови в концептуальному плані того чи того твору, зокрема орієнтацію на можливостей виховання й перевиховання людини. Переважно в межах «просвітницького реалізму» перебуває широкий масив байкової творчості цієї пори (Л. Боровиковський, Л. Данкевич, П. Кореницький, Л. Глібов), окремі твори Є. Рудиковського (байки та «казки»), П. Писаревського (поема-«можебилиця» «Стецько»), С. Руданського, О. Павловича, його риси свого часу відзначали дослідники в деяких із соціально-побутових поем Шевченка («Мар'яна-черниця», «Невольник», «Княжна», «Марина», «Петрусь»).

Напрям «реалізму» просвітницької орієнтації виявився все-таки одним із плідних напрямів у подальшому розвитку української поезії, здатним до інтеграції здобутків романтизму й сентименталізму, до трансформації у (зрілий «класичний») реалізм і – у своїх власних межах – до поглиблення й модифікації просвітницького ідейного комплексу в поезії громадянської теми 60-90-х років ХІХ ст.

Досить вузьку, концептуально слабо вирізьблену й творчо не складену течію сентименталізму в поезії 40-50-х років представляють лірика (ймовірно, в більшій частині обсягу) В. Забіли, поодинокі ліричні вірші С. Руданського, поеми «Наталя, або Дві долі разом» М. Макаровського, «Олеся» та «Юлиця, або Галя Простоволоса» О. Шишацького-Ілліча, кожна з «пісень» Л. Глібова, твори зі збірок «Бандура» Т. Думитрашка і «Думки на могилі» П. Огієвського-Охоцького. Сентименталізм у поезії цього часу пов'язаний із проблемою права героя (ліричного героя) на емоційне життя, сама ж емоція тут переважно стихійна й нерефлектована.

Найповніший вияв у поезії 40-50-х років дістав романтизм, різні його модифікації – від «фольклорного» до глибинно-психологічного. Цей напрям складають значні масиви творчості А. Метлинського, М. Костомарова, О. Афанасьєва-Чужбинського, М. Петренка, О. Корсуна, М. Устияновича, П. Леонтовича, І. Гушалевича, раннього Я. Щоголева, раннього Т. Шевченка (а також низка його творів пізнішого часу), поеми П. Куліша («Україна») та П. Морачевського, деякі твори В. Забіли, О. Навроцького, Л. Глібова, С. Руданського. Маючи своїм художнім предметом загалом неширокий (вибірковий) діапазон переживань, романтизм надавав змогу заглиблення у внутрішній стан особистості, вирізьблення індивідуальності, спеціфікації окремих вражень і настроїв, проникливого перевідчуття навколишньої дійсності, зокрема деяких процесів і станів природи («романтичні» пейзажі).

Прямі форми активізації суб'єктного начала, притаманні романтизму, уможливлювали саме в річищі цього напряму новий рішучий поштовх у розвитку лірики як літературного роду, її подальшої жанрової диференціації (передусім Т. Шевченко, а також М. Костомаров, М. Устиянович, М. Петренко). Насамперед у поезії романтичного складу відбувався посилений розвиток іносказально-образного представлення навколишнього світу та емоційного життя героя – метафоричності, фантастичної умовності, метаморфози (М. Костомаров, П. Леоностивч, М. Устиянович, П. Морачевський, пізінше – Ю. Федькович). Водночас українському романтизму далеко не чужим виявилося грунтовне, колоритне відтворення зовнішньої предметності (А. Метлинський, В. Забіла, О. Афанасьєв-Чужбинський, пізній Я. Щоголев).

Таким чином, у 40-50-х роках здійснюється помітний крок у розвитку української поезії як однієї з провідних ділянок української літератури та сфери національного самоусвідомлення. На хвилі просвітницького й іще більше – романтичного руху в українській поезії цього часу дістає різнобічне обгрунтування ідея національної культурної самобутності, формуються різні варіанти міфу про Україну, образу України, її минулого й теперішнього. В поетичних творах вияскравлюються міфологічні та фольклорні первні етнокультури; значно поглиблюється розуміння людини, насамперед у проблемі взаємовідношень людини та її життєвого шляху як «долі». Відповідно до структури українського суспільства того часу в поезії утверджується герой із простолюду – як об'єкт художнього зображення та суб'єкт самовираження, в тому і в тому випадку із глибоко змістовним переживанням. Усе ще не пориваючи загалом із фольклорною образністю, формується механізм новочасного літературного образу, де в центр висувається метафора та художня деталь; має місце й спроба нового застосування алегоричних форм. Великою різноманітністю характеризується жанрова система поезії, найпомітніше явище в якій – утвердження цілого ряду ліричних жанрів, провноцінне буття лірики як літературного роду.

Орієнтація на наукове розуміння суспільства й людини сприяла зміцненню реалістичних засад у творчості Макра Вовчка, А. Свидницького та інших письменників 40-60-х років.

Відбувається характерне для реалізму розширення об'єкта художнього пізнання завдяки введенню у сферу творчого інтересу, крім долі селянства, також особливостей життя інших верств суспільства (духівництва, солдатів, бурсацтва, козацтва, панства). Посилення суспільного зацікавлення мистецтва, реалізовується в розширенні проблематики, у трактуванні зображуваного у світлі передових суспільних ідеалів, близьких у ряді моментів до шевченківських. Оновлюються прийоми художнього зображення й вираження.

Основні колізії творів художньої прози відбивають проблему «людина й суспільство», боротьбу людини з низів за існування, проти гніту соціального й національного, трагедію нищення людини суспільною несправедлівістю, зображують страждання народу й процвітання привілейованих, панівних верств. Гостра суперечність між народно-гуманістичним ідеалом та усталеним характером суспільних відносин – основний структурний принцип прозових творів 50-60-х років. З виразною соціальною позицією в них органічно поєднується втілення таких важливих творчих принципів реалізму, як художнє відтворення істини життя, розкриття субстанціональної суті, істотних закономірностей дійсності, заглиблення у внутрішній світ людини, типізоване й індивідуалізоване зображення обставин і характерів, художній історизм.

У прагненні аналітичного зображення життєвих явищ і людини прозаїки прийшли до художньо-аналітичного розкриття в людських долях сутісних суспільних процесів (скажімо, наростання протесту в народних масах), факторів морально-психологічного руйнування особистості (кріпосне право – у Марка Вовчка, реакційний режим – у романі А. Свидницького «Люборацькі»).

У системі персонажів художньої прози 50-60-х років, - за всього домінування в ній критично-викривального осмислення дійсності, - переважає художньо-структурна роль позитивного героя, що значною мірою пов'язано з попередньою літературною й фольклорною традицією. Головним об'єктом позитивної характеристики виступають, як і раніше, люди з селянського середовища, однак тепер це, як правило, представники найбільш знедолених верств. Ведеться успішний пошук позитивних персонажів у інших, позаселянських, станах. Індивідуальні долі героїнь-кріпачок Марка Вовчка виражають загальну трагедію покріпаченого народу. Хоча в характерології великою мірою на перше місце виступають риси, що представляють певні суспільні типи, однак простежується вже тенденція до творення індивідуальних характерів. Виразнішим стає принцип зображення героя як носія суспільної ідеології.

У зв'язку з активізацією національно-культурного життя в Україні в другій половині 50-х – на початку 60-х років ХІХ ст. в літературному процесі, поряд із магістральною лінією реалістичного напряму з його масштабністю й громадянськістю проблематики, опозиційністю щодо панівного режиму, з його історизмом і психологізмом, розвивається ідейно-стильова течія, що дістала назву етнографічно-побутової школи.

Її складало широке коло письменників (головним чином прозаїків), які сповідували висунуті П. Кулішем естетично-методологічні принципи так званої етнографічної істинності й виступали переважно в «Основі» та газеті «Черниговский листок» (1861-1863), «Мета» (1863-1865), неперіодичному збірнику «Галичанин» (1862-1863).

Істотними чинниками появи етнографічно-побутової школи були приклад І. Котляревського, етнографізм і фольклоризм Г. Квітки-Основ'яненка, фольклоризм Т. Шевченка й особливо Марка Вовчка. Об'єднували школу, її ідейно-художню систему й мета служити художнім словом національно-народним інтересам, використання й розвиток засад народної естетики, близькість творчих принципів. Учасники школи керувалися ідеєю народності літератури як у плані світобачення, так і в художніх засадах. Естетичні уявлення про роль письменника зводилася до завдань точного відображення побуту, звичаїв, обрядів, етики, етнопсихології народу, сприяння його моральному вихованню. Приваблювали їх дух сивої старовини, достеменність свідчень очевидців давніх подій. Усе це письменники прагнули передати з фактографічною точністю, а нерідко й із натуралістичним емпіризмом.

З погляду формування концепції національного розвитку, розбудови програми поглиблення в народі його національного самоусвідомлення, інстинкту самозбереження нації та вироблення естетичних засад одним із провідників етнографічно-побутової школи став Куліш, який стверджував, що найважливішою вимогою до художнього твору має бути правдивість зображення звичаїв народу. У своєму відомому листі-посланні до галицьких письменників він наголошував, що їхньою літературною школою має бути не школа Шевченкова, а етнографічна.

Водночас було б неправильним виводити етнографічно-побутову школу взагалі за межі реалістичності. У творах її представників помітне розширення обсервації народного життя, психології народу, його морально-етичних норм, відтворення його історичної пам'яті.

Набувають поширення оповідання ідилічного характеру, особливістю яких є безконфліктність, гармонійні стосунки героя й з іншими людьми, мальовничість зображуваного тла, показ в ідеалізованих тонах мирного, безтурботного, близького до природи життя простих людей, замилування щасливими людськими долями, щирими взаєминами, добрими людськими характерами, патріархальним способом життя. Хрестоматійним зразком оповідання-ідилії є «Орися» (1844) П. Куліша, де створено яскраву романтичну картину ідилічних, добросердечних родинно-побутових взаємин людей патріархальних часів.

Марко Вовчок уводить в українську літературу казкове оповідання («Невільничка») і соціально-побутову казку («Дев'ять братів і десята сестриця Галя»). В казковому жанрі виступали й інші письменники – М. Костомаров («Торба»), О. Стороженко («Закоханий чорт», «Чортова корчма»).

Загальні жанрові особливості більшості оповідань і повістей цього часу – простота інтриги, однолінійність композиції, послідовне епічне розгортання сюжету, побудованого на логіці життєвого плину подій; в епічну систему нерідко вплітається ліричний елемент; посилюється увага до зображення соціально-побутових обставин як фактора формування характерів, до побутової та психологічної деталі як засобу характеристики персонажів; відбувається вивільнення стилю від навмисної простакуватості; визначніші ліро-епічні твори вирізняються м'якістю, поетичністю стилю, органічністю поєднання фольклорно-пісенної та розмовно-побутової стихій мовлення. Душевний стан героїв досить часто зображено за допомогою фольклорної поетики. Робиться спроба паралельного розвитку кількох сюжетних ліній.

У 50-60-х роках українська проза вийшла за межі повісті – до роману. В українській літературі просвітницького реалізму ще не було вироблено жанру роману. Причинами цього були недостатність широти охоплення, обсервації, осмислення зв'язків людини з дійсністю, брак належного досвіду, нагромадженого тогочасною національною літературою й естетичною думкою.

Таким чином, домінантна в 30-40-х роках в українській прозі селянська тема не могла реалізуватися в романному жанрі. З другої половини 40-х років у прозі виявляється тенденція до розширення творчої обсервації дійсності, до панорамності зображення, до синтезу, створення картини життя цілого суспільного організму в усій його різнобічності, динаміці, розвитку, потяг до великих епічних форм.

Ставилося за мету створити максимальне враження автентичності зображувального, виявлялася настанова белетристів на документально-фактичну вірогідність як один із засобів художньої правдивості творів. Домінантне становище народнооповідної манери було пов'язане з переважанням сільської тематики і сприяло наближенню письменства до народного життя, правдивому ліро-епічному відтворенню народних характерів.

Типовим виразником новаторських пошуків реалістичної літератури 50-60-х років ХІХ ст. став Анатолій Патрикійович Свидницький (1834-1871). Письменницький шлях його починається циклом «Народні оповідання» («Попри сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш», «Недоколисана»), написаним за фольклорними мотивами, не опублікованим за життя. Виступав А. Свидницький з художньо-етнографічними нарисами («Великдень у подолян», «Відьми, чарівниці й опирі»), зі своєрідними «фізіологічними нарисами» («Жебраки», «Пачковози»).

Найвизначнішим у доробку письменника-демократа є проблемний соціально-психологічний роман «Люборацькі» (написаний 1862 р., опублікований 1886 р.), який був свідченням переходу української реалістичної прози до масштабних епічних полотен із сучасного життя суспільства, до широкого художнього узагальнення складних соціальних відносин пореформеної доби, до об'єктивно-описової форми викладу. Роман присвячено передусім найголовнішій проблемі тогочасної української літератури – зображенню суперечності між потребами духовного й морального розвитку людської особистості та суспільними умовами, які перешкоджають цьому.

«Люборацькі» виражали тенденцію реалістичної прози до залучення в художній аналіз нових і нових масивів соціальної дійсності, дальшого виходу за межі селянської тематики і проблематики. Багатопланова художня система роману «Люборацькі» охоплює всю різноманітність структури життєвого ладу духівництва, виходячи в розкритті суспільних взаємозв'язків за межі його станового середовища.

А. Свидницький із власного досвіду добре знав побут і звичаї клану духівництва, умови освіти й виховання в тогочасних духовних училищах та приватних пансіонах, розумів і оцінював їх з реалістичних позицій.

Розкриваючи конкретні суспільні процеси, життя «головного духовенства» в усій різноманітності й складності, письменник показує трагічний занепад патріархальної родини Люборацьких у двох поколіннях, загибель її членів під тиском нових соціально-економічних умов, реакційно-бюрократичних порядків середини ХІХ ст., досягаючи вірогідності в зображенні життя духівництва, «його залежності від економічно сильної тут польської шляхти». Письменник показує соціальну психологію та морально-етичну свідомість духівництва, структуру його суспільних зв'язків, тенденції його розвитку. Аналізується процес розкладу старосвітської, не пристосованої до нових умов попівської родини, захоплення панівних позицій у суспільстві, в духовних училищах, в органах церковної влади, на прибуткових парафіях аморальними ділками, розбещеними Робусинськими, Петропавловськими та їм подібними, які є руйнівниками всього святого в людях і самих добропорядних та чесних людей.

«Люборацькі» стали значним кроком української прози в поглибленні художнього психологізму. Цей перший український соціально-психологічний роман, хоч і написаний майже одночасно з повістю Марка Вовчка «Три долі», щодо художнього психологізму стадіально стоїть вище від повісті письменниці. В центральному герої роману органічніше поєднується психологічна характеристика з аналізом ідеологічної суті суспільних явищ.

Особлива заслуга Свидницького – в художньому вираженні складності й суперечливості психічного стану людини, в зображенні душевного життя в його суперечнсотях.

Реалістичне зображення письменником стану освіти й адміністративної організації служби духівництва, насадження реакційного антиукраїнського елемента, процвітання різних морально деградованих перевертнів, переслідування живої думки й гуманістичних прагнень – живе дзеркало порядків усієї державної системи.

Естетика романтизму сприяла переборенню обмеженості просвітницько-реалістичного принципу відбуття життєвої емпірики, відображенню складності й суперечливості духовного світу людини, активізації авторського творчого підходу і фантазії щодо художнього переосмислення реального світу. Вплив романтизму на реалістичну прозу надавав їй особливого поетично-емоційного забарвлення й тональності, посилював її художній історизм.

Принциповою закономірністю розвитку прози в середині ХІХ ст. була тенденція до розширення діапазону художнього дослідження сучасної та історичної дійсності й створення цілісного узагальненого її образу, до розробки складних, синтетичних жанрових форм, покликаних відбити в багатьох аспектах та зв'язках і загальні закономірності, й конкретику ускладненого механізму суспільного й особистого життя.

Істотно збагачується система прозових жанрів – у ній з'являються роман, соціальна й психологічна повість, нарис, нові жанрові різновиди оповідань тощо. Урізноманітнюються індивідуальні варіанти й різновиди жанрів повісті й оповідання, відбувається глибша диференціація індивідуальних стилів.

Друга половина ХІХ ст. – період дальшого поступу української культури, літератури, розвитку плідних традицій попередніх етапів та визрівання нових художніх якостей.

Підпорядковуючися загальним закономірностям саморозвитку художніх систем, українська література мала й специфічні національні особливості, що вирізняли її з-поміж інших літератур світу. Ця особливість полягала в постійному тісному зв'язку літератури з національно-визвольним, гуманістичним рухом, у якому вона міцніла й набувала снаги.

На літературному процесі відчутно відбивалася політична роз'єднаність нації, що й далі перебувала в складі Російської та Австро-Угорської імперії, в яких неоднаковими були не лише загальні рівні економічного й культурного розвитку, а й урядова політика стосовно національних культур. Це позначалося на характері та інтенсивності національного самоусвідомлення українського народу, самовизначення й самоорганізації його інтелігенції. За всієї своєрідності суспільно-політичного й культурно-освітнього життя на східно- й західноукраїнських землях спільним було розгортання боротьби проти політичного й національного гніту та за розв'язання гострих соціальних суперечностей.

Від 60-х років в Україні набув значного поширення народницький рух. Групи «Землі і волі», а згодом «Народної волі» й «Чорного переділу» діяли в Києві, Харкові, Одесі, Полтаві та інших містах. Учасники народницького гуртка «Київська комуна» (1873-1874) вели пропаганду серед селян і робітників.

Спочатку дещо романтичний, позбавлений виразного політичного забарвлення, і в основі своїй культурно-освітній громадівський рух дістав узагальнену назву українофільства. Під цією назвою він стає об'єктом провокаційної критики реакційної російської та польської преси, причіпок і переслідувань офіційних властей, тим паче, що в українофільстві дедалі більше почали виявлятися радикальні орієнтації, які кваліфікувалися шовіністичною пресою й урядовими колами як тенденції політичного сепаратизму.

Нові соціально-економічні обставини, розвиток визвольного руху створили сприятливіші умови для розвитку суспільної думки, зокрема науки, мистецтва, літератури, які в другій половині ХІХ ст. становили органічно пов'язані між собою важливі частини єдиної національної культури державно й політично роз'єднаного українського народу. Однак цензурні заборони та урядові переслідування, що тоді особливо посилилися, численні репресивні акції шовіністичних сил у царській Росії ускладнювали й гальмували, деформували й переривали процес розвитку української культури, виключаючи з літературного процесу ряд визначних для свого часу творів.

Емський указ 1876 р. разом із низкою додаткових цензурних розпоряджень 1880-1900 років по-своєму завершував розпочату ще Петром І політику денаціоналізації української суспільності й культури. У саму основу національної культури були спрямовані заборони українських книжок для дітей без національного чуття й усвідомлення власного національного коріння. Заборонялося вживання слів «Запорозька Січ», «козак», «воля» й навіть «Україна».

Широкого загальноєвропейського розголосу набула доповідь М. Драгоманова для літературного конгресу в Парижі (1878), видана окремою брошурою «Українська література, проскрибована російським урядом» - як протест проти небачених у цивілізованому світі переслідувань літератури великого народу та перша патріотична спроба популяризації у світі її здобутків.

У добі формування національних культур особливого значення набуває активне засвоєння життєздатних культурних традицій, їх трансформація й розвиток відповідно до вимог часу й нових потреб суспільства. Саме тому в цей період йшло активне нагромадження матеріалів з історії суспільного, громадсько-культурного життя українського народу, осмислення розвитку мови й народної творчості, літератури. Значна заслуга в цьому, а також у розвитку природних наук, належала вченим, які гуртувалися навколо Київського, Харківського, Одеського, Львівського університетів, Київської духовної академії, Колегії Павла Галагана та спеціальних культурно-освітніх і наукових товариств, зокрема Південно-Західного відділення географічного товариства.

Цього часу написано низку політичних пісень, що сприяли дальшому піднесенню національної свідомості. Особливе значення мала пісня П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» (музика Мих. Вербицького), яка відразу стала визнаним гімном національного руху, організацій та партій, а згодом – і державним гімном.

Велика роль у пропаганді українського мистецтва належала театру. За усталеною традицією спектаклі за п'єсами українських драматургів широко включали народні пісні, танці, звичаї та обряди. Взагалі означений період є часом фактичного народження того класичного театру, який зусиллями своїх найвидатніших представників М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Заньковецької, С. Крушельницької, І. Алчевського вийшов далеко за межі своєї країни.

За умов постійних урядових обмежень сфер функціонування українського друкованого слова література вимущено брала на себе додаткові функції філософських наук, права, а її безпосередній зв'язок із суспільним життям і визвольною боротьбою потребував й особливого типу письменника, для якого виступ у різних сферах культури стає формою гормадської діяльності.

Самі історичні обставини зумовили небувалий раніше в українській літературі приплив талантів, появу цілої плеяди яскравих творчих індивідуальностей – І. Франка, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, яким виявилися до снаги високі мистецькі завдання не тільки в розширенні змістово-тематичних обріїв, а й в оновленні всієї образно-стильової системи літератури. Багатство та різнобічність тематичних, стильових, художньо-зображальних пошуків є однією з найприкметніших особливостей української літератури другої половини ХІХ ст. Вперше в своїй історії українська література почала розвиватися як цілісний художній комплекс, де представлено всі головні види й жанри зрілої літератури – від поезії, прози й драматургії до літературно-художньої критики, естетики й публіцистики. Цей процес стає характерним для всіх українських земель.

У процесі органічного розвитку літератури того періоду провідним художнім напрямом стає реалізм. У його межах можна було б виокремити такі тематично-стильові течії, як соціально-побутова (Л. Глібов, С. Руданський, І. Нечуй-Левицький, М. Старицький, М. Кропивницький) зі специфічним різновидом народної теми (О. Кониський, Б. Грінченко, Олена Пчілка та ін.); соціально-психологічна, започаткована творчістю Марка Вовчка, А. Свидницького (Панас Мирний, І. Франко та ін.); соціально-філософська, представлена І. Франком, М. Павликом, В. Самійленком, П. Грабовським.

В умовах постійного розширення сфер духовної обсервації соціально-пізнавальні, морально-виховні й естетичні функції літератури реалізуються залежно від індивідуальних особливостей письменників. Однією з характерних ознак реалістичного напряму є його стильова поліваріантність, що й зумовило подальше виокремлення індивідуальних стилів і в українському письменстві.

В українській літературі другої половини ХІХ ст. постають нові теми й нова проблематика, які відбивали суттєві зміни в суспільному й духовному житті народу, - зображення пореформеного «лиха сьогочасного», соціального розшарування на селі, зубожіння й пролетаризації селянства, наростання нових хвиль соціального протесту, для якого, на відміну від раніших стихійних селянських бунтів, характерна диференціація соціальних типів – від безземельного селянина до сільського глитая, від пролетаря до заводчика-фабриканта. Серед новаторських творів на робітничу тематику особливої уваги заслуговує етапний роман І. Франка «Борислав сміється», де вперше в світовій літературі картини свідомої боротьби пролетарів проти жорстокого визиску зображені у світлі нових суспільних ідеалів.

Новий крок в освоєнні традиційної для української літератури теми села становили твори І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Б. Грінченка, почасти О. Кониського та інших, позначені соціально й художньо глибоким відтворенням як загальних процесів, так і поведінки окремих людських громад і їх членів; не колекціонування фактів народної темноти, духовного понівечіння людини, не зображення ідіотизму життя забитого селянина, а осудження рабської психології й поведінки, породжених гнобленням, прагнення розбудити й виховати людську гідність, волю до боротьби за зміну несправедливих відносин, за соціальне оновлення життя.

Потреби українського національно-визвольного руху в другій половині ХІХ ст. особливо вимагали тісного поєднання гуманізму й демократизму, демократичного й національного первнів. Національно гнаними були не лише українські соціальні низи, а й нечисленна національно свідома «еліта», серед неї й письменники, чого не знали, наприклад, письменники російські чи польські.

Реальне зображення рядової людини з її повсякденним життям та інтересами індивідуальним внутрішнім світом, соціальна й психологічна зумовленість характерів – основні відкриття української реалістичної літератури ХІХ ст.

Демократизація й гуманізація літератури одержали свій вияв у відображенні соціальних і духовних конфліктів, у новій концепції людини, стосунків особистості й суспільства. Художньо глибше й усебічніше досліджувано вплив зовнішніх обставин на людину, її залежність від суспільства. Водночас показано й активний опір особистості обставинам, розкрито її духовні сили, здатність змінювати ці обставини в своїх інтересах. Найвиразніше й найпереконливіше процес духовного розкріпачення людини, народження духу протесту проти будь-якого насильства, утвердження права особистості на свободу й щастя показали Панас Мирний та І. Франко. Пафос реалістичного мистецтва полягав у прагненні просвітити людину щодо її суспільних прав та можливостей, розбудити її енергію, загартувати волю до завоювання можливостей вільної творчості, щастя. Цей пафос протистояв споглядально пасивному вболіванню над народним горем, проповіді покірності й нездатності простої людини на високу духовність та історичну дію.

У творах українських письменників дедалі частіше з'являються образи представників інших національностей, що також відбивало одну з характерних особливостей суспільного життя – інтернаціоналізацію капіталу, посилення міжнародних зв'язків людей праці, наукової й творчої інтелігенції, різних національних культур.

Ідейно-тематичне збагачення, широта художнього осмислення дійсності викликати суттєві зміни у сфері художньої форми, зокрема в прозових жанрах, які, відбиваючи рух реальної дійсності й суспільної свідомості, стали провідними в українській літературі цього періоду. Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні жанри, самий тип романного мислення, що відкрило можливості панорамного зображення життя та висунуло актуальні соціально-політичні й філософські проблеми. Під пером Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Франка, Коницького, Грінченка, Старицького, Павлика та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, історичні, хронікальні, ідеологічні, соціально-психологічні).

Із часом у тканину реалістичного й натуралістичного повістування поряд із строгими документами органічно вводився умовний елемент – притчі, фантастика з новими стильовими функціями порівняно з творами романтичними. Це також формувало нові жанрові й стильові різновиди художньої прози.

Відображення гострих соціальних конфліктів виключало спокійну описово-оповідну манеру з усім комплексом її статично-ілюстративних засобів. Напруженішим стає сюжет, поглиблюються й урізноманітнюються прийоми соціального аналізу, принципу образотворення й типізації. При цьому соціальна детермінованість сюжетних конфліктів і характерів поєднується з психологічною мотивацією вчинків героїв. Однопланово-біографічні сюжетні структури поступаються складнішим – із зображенням кількох якісно відмінних характерів. Нерідко в багатоголосся творів втручається й сам автор, залучається й реципієнт-читач.

Як і в західноєвропейських літературах, центр уваги художника переходить від широкого відтворення зовнішніх обставин дії до глибини внутрішнього життя героїв. Одночасно при цьому траплялося й дещо звужене розуміння типового як найпоширенішого, прямого наслідку певних суспільних обставин і ледве не з постійним, шаблонним комплексом традиційних ознак і характеристик. На зміну характерній для раннього етапу розвитку прози розповіді від першої особи утверджується форма об'єктивної оповіді, що надавало творам більшої епічності, глибини, життєвої вірогідності й художньо-емоційної сили.

Характерною особливістю гостротенденційних творів було посилення публіцистичного елемента. Відчутною функціональною спрямованістю позначено не тільки публіцистичні, ліричні відступи, психологічні медитації, внутрішню мову героїв, а й зовнішні описи та пейзажі. Проза цього періоду вирізняється багатоманітністю оповідних форм – від широких епічних полотен до творів малих жанрів: оповідань, новел, нарисів, сатиричних, гумористичних фейлетонів, образків, побутових замальовок тощо. Зближення літератури з життям розширювало й поглиблювало її зв'язок із народною мовою, яка приносить у твори нові реалії, вдосконалюється стилістично й граматично.

Якісні зміни відбувались і в українській поезії. Розвиток ідейно-естетичних традицій Шевченка, проблемно-тематичне й жанрово-стильове збагачення поезії, розширення образної та ритмометричної системи пов'язані з такими поетами, як П. Куліш, Л. Глібов, С. Руданський, М. Старицький, Ю. Федькович, П. Грабовський, В. Самійленко, І. Мажнура, Б. Грінченко, Я. Щоголев, В. Мова-Лиманський, С. Воробкевич, особливо І. Франко, а згодом Леся Українка. Проблемно-тематична сфера поезії відбивала якісні зміни в суспільному життї народу й людської особистості, в соціальних і філософсько-етичних проблемах часу. Тенденція полягала в посиленні гуманістичного первня, соціальної й психологічної мотивації образів, переживань ліричного героя, ролі слова як виражально-сугестивного засобу. Відповідно до змін у художній свідомості й творчих настановах проходило переосмислення й трансформація в жанровій системі, де розвиток творчих традицій поєднувався з пошуками нових жанрових різновидів.

У цьому плані дальшого розвитку набувають жанри соціально-громадської, інтимної, пейзажної, філософської, пісенної лірики, ліро-епіки (балади, легенди, байки, притчі, казки) й особливо різноманітні за проблемами й характером поеми (соціально-побутова, історична, історико-романтична, лірико-філософська), в якій особливо інтенсивно проявлявся філософський підхід, що включав сюжети, образи світової поезії, загальнолюдського буття. Справжнім новатором, законодавцем поетичної культури виступав І. Франко, який випробував і оригінально модифікував чи не всі поетичні жанри й метрично-інтонаційні системи. До вершин світової поезії належать збірки «З вершин і низин» і «Зів'яле листя», поема «Мойсей».

В умовах цензурних заборон, штучно обмеженого функціонування українського друкованого слова принципового значення набувала українська драматургія з широкою соціальною проблематикою, новими героями й досконалою художньою формою. Виставлені на театральній сцені п'єси М. Кропивницького, М. Старицького, Б. Грінченка, І. Карпенка-Карого, І. Франка розширювали сферу впливу української літератури, її функціональні можливості, спілкування з різними верствами народу. На територіях Російської імперії протягом тривалого часу театральна сцена була взагалі єдиним легітимним місцем, де звучала українська мова. Наскрізна тенденція фактично створеної в цей паріод української класичної драматургії, театру корифеїв ішла від традиційних фольклорно-етнографічних і побутових п'єс, водевілів до проблемних соціальних, психологічних драм і трагедій, сатиричних соціальних комедій на історичному та – головне – сучасному матеріалі з постановкою актуальних соціально-політичних, морально-етичних проблем.

Розширюється й склад критиків – окрім письменників виступають і критики-професіонали. З кількісним і якісним зростанням літератури дедалі більше емпіричного матеріалу потрапляє в орбіту літературної критики, виступи якої стають щораз систематичнішими. На широкому й різноманітному художньому матеріалі вибудовуються ідейно-естетичні концепції («наукового», «ідеального» реалізму, психологізації та індивідуалізації художніх образів тощо), урізноманітнюються й поглиблюються критерії оцінок – від етичних до соціальних і естетичних, збагачується дослідницький інструментарій і термінологія, а в кінцевому підсумку науково аргументованішими й точнішими стають оцінки окремих явищ і процесу загалом та прогностичні міркування про шляхи розвитку літератур. У критиці теоретично усвідомлюється й сам реалістичний метод літератури.

Розширюється жанрово-стилістичне багатство літературно-критичних виступів – з'являються проблемні статті, статті-огляди, літературні нариси, рецензії, бібліографічні анотації й портрети, літературні памфлети, пародії й фейлетони, а зрештою, й фундаментальні синтетичні праці філософсько-естетичного характеру, в яких ніби «зустрічаються» поточна літературна критика з історико-літературними та теоретичними студіями.

Авторський міф України Тараса Шевченка(1814-1861)

Тарас Шевченко – центральна постать українського літературного процесу ХІХ ст. Його творчість утвердила в українській літературі загальнолюдські демократичні цінності та піднесла її до рівня передових літератур світу. У своїй поезії Шевченко звернувся до тем, проблем та ідей (соціальних, політичних, філософських, історичних, художніх), які до нього ще не порушувалися в українській літературі або порушувалися надто несміливо й соціально обмежено. Збагачуючи українську літературу новими життєвими темами й ідеями, Шевченко став новатором і в пошуках нових художніх форм та засобів.

Тарас Григорович Шевченко народився 25 лютого (9 березня за новим стилем) 1814 р. в с. Моринцях Звенигородського повіту Київської губернії в сім'ї кріпаків поміщика В. В. Енгельгардта. 1822 р. батько Григорій Іванович Шевченко в селі Кирилівці (куди переїхала родина) віддав його «в науку» до дяка Павла Рубана, на прізвисько Совгир. За два роки Тарас навчився читати й писати, і, можливо, засвоїв якісь знання з арифметики.

По смерті матері Катерини Якимівни (1823), а згодом і батька (1825), Тарас деякий час був «школярем-попихачем» у дяка Петра Богорського. Вже в шкільні роки у нього проявилися здібності до малювання. Він мріяв «сделаться когда-нибудь хоть посредственным маляром» і вперто шукав у сусідних селах учителя малювання. Та після кількох невдалих спроб повернувся до Кирилівки, де пас громадську череду й майже рік наймитував у священика Григорія Кошиця. Дитячі враження залишили глибокий слід у свідомості Шевченка й мали величезний вплив на формування його особистості й на всю творчість. Уже в дитинстві він відчув на собі, що таке кріпацтво, сваволя поміщиків, знущання сильного над слабким, голод, сирітство й виснажлива праця. Ще хлопчиком Тарас полюбив чарівну народну пісню, чув від кобзарів думи та історичні пісні, які знайомили його з героїчним минулим рідного краю.

Наприкінці 1828 р. Тараса взято до поміщицького двору в містечку Вільшаній, яке дісталося в спадщину позашлюбному синові Василя Енгельгардта, ад'ютантові литовського військового губернатора Павлові Енгельгардту. У списку дворових Шевченка записано як здатного «на комнатного живописца». У березні 1829 р. Тарас супроводжує жалобний повіз із тілом старого пана через Київ у село Чижове на Смоленщину (місце поховання), а звідти з майном молодих панів прибуває на Гродненщину, до маєтку тестя П. Енгельгардта. І лише на початок вересня опиняється у Вільно, де служив його пан.

Там він виконує обов'язки козачка в панських покоях, а у вільний час потай від пана перемальовує лубочні картинки з популярними сюжетами. Згодом його віддають учитися малюванню. Найвірогідніше, що він короткий час учився у Йогана-Батіста Лампі молодшого (1775-1837), який з кінця 1829 р. до весни 1830 р. перебував у Вільно, або в Яна Рустема, професора живопису Віленського університету. Після початку «листопадового» польського повстання (1830) литовський військовий губернатор О. Римський-Корсаков змушений був піти у відставку. 9 лютого 1831 р. прибув до Петербурга і його ад'ютант П. Енгельгардт. Невдовзі помандрував до столиці у валці з панським майном і Шевченко.

У 1832 р. Енгельгардт законтрактовує Шевченка на чотири роки майстрові петербурзького малярного цеху Василеві Ширяєву. Разом з його учнями Шевченко бере участь у розписах Великого та інших петербурзьких театрів. Невдовзі Шевченко познайомився з учнем Академії мистецтв Іваном Сошенком. Він і його товариш, художник Аполлон Мокрицький, багато роблять для полегшення долі юнака, знайомлять його з відомим письменником Євгеном Гребінкою і конференц-секретарем Академії мистецтв Василем Григоровичем, який дозволяє Шевченкові відвідувати рисувальні класи Товариства заохочування художників (1835). Згодом відбувається знайомство Шевченка з уславленим художником і професором Академії мистецтв Карлом Брюлловим і з не менш відомим поетом і вихователем спадкоємця престолу Василем Жуковським, які відіграли в життї Шевченка надзвичайну роль – викупили його з кріпацтва (1838).

21 травня 1838 р. Шевченка зараховують стороннім учнем Академії мистецтв. Він навчається під керівництвом К. Брюллова, стає одним із його улюблених учнів, одержує срібні медалі за картини «Хлопчик-жебрак, що дає хліб собаці» (1840), «Циганка-ворожка» (1841), «Катерина» (1842). Остання написана за мотивами його однойменної поеми (1838-1839). Успішно працює Шевченко й у жанрі портрета. І саме в цей час розквітає його поетичний талант.

Шевченко почав писати ще кріпаком, за його свідченням, 1837 р. Із перших поетичних спроб відомі вірші «Причинна» та «Нудно мені, тяжкко – що маю робити».

Кілька своїх поезій Шевченко 1838 р. віддав Гребінці для публікації в українському альманасі «Ластівка». Але що до виходу «Ластівки» (1841) 18 квітня 1840 р. виходить друком перша збірка Шевченка – «Кобзар».

Це була подія величезного значення не тільки в історії української літератури, а й в історії самосвідомості українського народу. Хоча «Кобзар» містив лише вісім творів («Думи мої, думи мої», «Перебендя», «Катерина», «Тополя», «Думка – Нащо мені чорні брови», «До Основ'яненка», «Іван Підкова», «Тарасова ніч»), усе ж він засвідчив, що в українське письменство прийшов поет великого обдаровання. Такої непідробної природності, щирого ліризму й художньої майстерності українська поезія ще не знала.

Вихід із друку «Кобзаря», а наступного року – поеми «Гайдамаки» та альманаху «Ластівка» спричинилися до пожвавленого обговорення в пресі питання щодо права на існування української («малоросійської») мови, яку більшість рецензентів визнавали тільки за діалект російської або польської мов. Шевченко гостро полемізував з ними у вступі до «Гайдамаків», датованому 7 квітня 1841 р. й написаному, ймовірно, пізніше за решту тексту.

У 1841 р. він пише російською мовою віршову історичну трагедію «Никита Гайдай» (зберігся уривок), згодом перероблену в драму «Невеста» (зберігся фрагмент «Песня караульного у тюрьмы»). Кінцем лютого 1843 р. датована романтична історико-побутова драма «Назар Стодоля» (написана російською мовою, відома лише в українському перекладі).

1844 р. вийшло друге видання «Кобзаря». Усі ці твори належать до раннього періоду творчості Шевченка, коли він виклично заманіфестував себе як поет «мертвого» українського слова й «громади в сіряках».

Шевченко ступив на літературне поле в епоху розквіту слов'янського романтизму, коли в Україні формувався різновид цього напряму, властивий для недержавних націй (української, білоруської, сербської, словенської та ін.), тісно пов'язаний з національно-визвольними прагненнями нації, її відродженням. Літературний процес ішов бурхливо, прискорено, що спричинялося до співіснування й синкретизму поетичних систем, які в літературах державних народів з «класичним» типу розвитку змінювали одна одну поступово й протягом тривалого часу. Усвідомлення історичної тяглості етнічного процесу й існування власного культурно-психологічного обличчя нації, неповторного національного характеру й мови, потреба національного самовизначення зумовили стрімкий розвиток української історіографії, фольклористики, мовознавства, свідомо працю над розробкою та збагаченням національної літературної мови.

Широкі міжслов'янські культурні контакти стимулювали активний розвиток цих галузей. Іде пожвавлений обмін культурними цінностями – письменники вивчають історію, етнографію, розробляють «екзотичну» тематику інших народів (такі, наприклад, українська й литовська школи в польській літературі), перекладають та переспівують твори інослов'янських і західноєвропейських літератур. Для українського романтизму найдійовішими були зв'язки з російською, польською та чеською літературами; значною мірою через їх посередництво відбувалося знайомство з літературами західноєвропейськими.

На час виходу першого «Кобзаря» Шевченка український романтизм мав за собою майже два десятиліття, перейшовши етап збирання й публікування фольклору, розгорнувши перекладання поезій авторів-романтиків: польських, російських, чеських та словацьких, німецьких, окремих ліричних поезій В. Шекспіра, Дж. Г. Байрона та ін. Оригінальний доробок українських поетів-романтиків був уже настільки помітним, що надавався до виокремлення в ньому чотирьох тематично-стильових течій - фольклорно-міфологічної, психологічно-особистісної, фольклорно-історичної й громадянської.

Підвалиною українського романтизму був фольклоризм – в іпостасі народної міфології та демонології, зрощених із христинською етикою (у фантастичних баладах і віршових новелах), та народної етики й моралі (у побутових баладах).

Подібне слід сказати й стосовно так званої психологічно-особистісної течії, до якої належать пісенні стилізації фольклорної родинно-побутової лірики, напівлітературні, напівфольклорні романси, а також баладна лірика з мотивом нещасливого кохання, де імперсональні персонажі змальовані у стереотипних ситуаціях. Ці твори не так виражають, як змальовують, розповідають про традиційно-типові душевні стани героїв (тугу, розпач, захват, замилування, надію тощо), але суто особистісне «я» ліричного героя ніде не виявляється й не заявляє про себе неповторно-індивідуальним характером переживання, - таке «я» з'явиться лише в поезії Шевченка.

Замилування романтиків жанрами ліро-епічної балади й баладної лірики свідчить про тяжіння до сюжетності, до розповіді про певний конкретний випадок, епізод; це тяжіння простежується і в жанрі віршового оповідання, новели, образка. Епічний сюжет у таких творах ліризований, зігрітий м'яким співчуттям чи гумором, але ця суб'єткивність не забарвлена індивідуальною інтонацією, вона по-фольклорному загальна; майже ніде автор не втручається в розповідь (вигуком, запитанням, звертанням до героя або до читача), ніде не коментує зображуване, не роздумує над ним, не ставить його як паралель до власної долі тощо, - словом, не виявляє власного авторського бачення. Натомість Шевченко робить це вже у своєму найранішому творі – баладі «Причинна».

Для Шевченка кожна п'ядь землі України свідчила про минулу славу й минулу трагедію, наслідком якої було нинішнє поневолення народу – не лише політичне й економічне, а й духовне: міцно закорінене почуття національної кривди. Як і народні думи й пісні, Шевченко оспівує двохсотрічну героїчну історію козаччини з її бурхливою енергією, завзяттям, мужністю й саможертовністю, спільністю мети, що єднала всіх у монолітну масу, мети обов'язково шляхетної, справедливої – захисту народу від чужоземних напасників, визволення бранців.

Шевченко «творив «міф України», свідомий свого історичного завдання і своєї місії, свідомий призначення цього міфу, як етнокультурного, так і суспільно-політичного... Його міфотворчість не знімала історію України, а виростала з неї та концентрувала її в своєрідну міфологізовану метаісторію і водночас продовжувала її – у формі профетично-візіонерського спрямування в майбутнє, до відродження України».

Шевченко нікого не наслідує. Творчо перетопивши в собі численні історичні, фольклорні, літературні джерела кількох слов'янських літератур, він далеко відривається від попередників міццю поетичного таланту, відчуттям органічної спорідненості з козацтвом і гайдамацтвом, побратимства з ним. Це дає йому змогу відтворити цілу симфонію настроїв, загальний дух Січі. Новими були лаконізм, точність, стилість і милозвучність мови та вірша, «геніальна пластичність» і «сміливість поетичних помислів-образів», бурхливість співпереживання з тими, кого він зображує.

Між фольклорно-історичною й громадянською течіями в українському романтизмі немає неперехідної межі: почуття національної туги, зумовлене опозицією минуле/сучасне, мало ідеологічний характер, заперечуючи сьогодення як занепад нації та протиставляючи особистість ворожому соціально-несправедливому суспільству. Ліричні портрети людей різних станів, тема кобзаря, бандуриста, поета, ліричні образки й ліро-епічні віршові оповідання чи баладні твори ліризували історичні сюжети, цюхвилинний життєвий матеріал, надаючи йому медитативності, яку поглибив і розвинув Шевченко, розмірковуючи над найвагомішими суспільно-політичними та морально-етичними проблемами.

Яскравою вивляється неповторна художня індивідуальність поета з тільки йому властивими образним мисленням, стилем, колом улюблених тем, мотивів і образів. Їхній синтез маємо в суто шевченківському різновиді елегії - «Думи мої, думи мої...», написаної як програмовий вірш і ліричний вступ до першого «Кобзаря», де вперше в новій українській поезії взагалі яскравіше постає романтичний образ ліричного героя-поета з автобіографічними моментами власної долі (сирітство, самотність, чужина) й виразно окресленими поетичними темами, що хвилювали Шевченка: ліричною темою кохання й героїчною темою козацької слави, - тобто власною творчою програмою. Ліричний сюжет елегії – пошуки призначення й адресата свого поетичного слова й самоутвердження себе як поета національного.

Історичні поезії Шевченка пройняті волелюбними мотивами й надихані сучасністю. Вони мали збудити національну й соціальну самосвідомість українців, протиставити їхній громадянській пасивності героїчну боротьбу предків за волю. У цьому Шевченко використав досвід громадянського трактування історичної теми у творчості поетів-декабристів, передусім Кіндратія Рилєєва (ремінісценції з творів Рилєєва знаходимо в трагедії «Никита Гайдай», поемі «Тризна»), українських романтиків А. Метлинського (Амворсія Могили), М. Костомарова (Ієремії Галки). Певний вплив на трактування поетом минулого України мали й тогочасна історіографія, й літературна традиція. Особливо вплинула на формування історичних поглядів Шевченка преромантична «Історія русів». Та найголовніше, що Шевченків образ історичного минулого грунтувався на народних уявленнях про Запрозьку Січ і козацтво, як вони склалися в народній пам'яті, переказах, піснях і думах, і відповідав настанові поета звеличити героїчну боротьбу народу за волю.

Саме думи й історичні пісні насамперед давали натхнення історичній музі поета. Тут Шевченко піднімався на високій хвилі національного відродження, яка охопила всю Слов'янщину: до минулого зверталися для пробудження національної самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньої самоповаги, усвідомлення й утвердження себе як народу з давньою і героїчною історією. Саме для майбутнього потрібен був героїчний образ України, й не тієї, що вже ніколи не вернеться, а тієї, яка ще відродиться в душах її синів, витіснивши в непам'ять ганебний дух покори.

Героїзм і мучеництво вільнолюбного народу й стали головними рисами Шевченкового образу України, його національного міфу, який творився поетом уже в ранній ліриці та історичних поемах.

Народні перекази й пісні були основним джерелом романтичної героїко-історичної епопеї «Гайдамаки», присвячної Коліївщині (1768) – антифеодальному повстанню на Правоборежній Україні проти польської шляхти (використав поет також історичні праці й художні твори українських, російських і польських істориків та письменників про Коліївщину). В умовах кріпосницької Росії поема, в якій возвеличувалося народне повстання проти соціального, національного й релігійного гноблення, сприймалося як політичний твір.

Своєрідність художнього історизму твору визначається завданням змалювати епічний розмах подій і здійснюється шляхом романтичної гіперболізації масштабу подій: мікрочас подій (кілька діб) охоплює макропростір („всю Україну“), змальований широкими панорамними пейзажами.

Причому обидві фабульні лінії твору (романічна й епічна, подійна) злиті в одну велику подію, - таке поглинення індивідуального громадським притаманне саме фольклорному часові (М. Бахтін). Фольклорні уявлення, де життя людини ще не відокремлене від життя природи, лежать в основі образності твору – розгорнутих метафор бою й бенкету, крові й посіву, кари й вечері, смерті й гулянки, в основі персоніфікації предметів і явищ природи, психологічної єдності героя з природою. Поема пройнята пафосом визвольної боротьби; вона містить алюзії, що допомагали читачеві усвідомити її сучасний соціально-політичний підтекст.

Історична доля України була предметом невідступних Шевченкових роздумів і болючих переживань. У ній коренилася неприваблива сучасність колонізованої імперією країни, але в ній яскравіли й разючі приклади саможертовності в боротьбі за волю й незалежність. Саме їх шукав у козацьких літописах, історичних працях, найбільше – в «Історії русів» молодий поет, прагнучи знову воскресити в покірливих сучасниках героїчний козацький дух.

Другий видатний твір цього періоду – поема «Катерина», в якій поет уперше звертається до розробки сюжету про жінку-страдницю, покритку.

Поема побутова за тематикою, етологічна за проблематикою, причім морально-етичний – передусім – конфлікт містить і національний, і соціальний плани. Між літературними попередниками поеми – європейська міщанська драма й сентиментальна повість (мотив кохання пана й «простолюдинки» з трагічним кінцем), байронічна поема – європейська й слов'янська (мотив кохання туземки з чужинцем, ліризм розповіді, особливості композиції та стилю). «Катерині» безпосередньо передувала сентиментальна повість Г. Квітки-Основ'яненка «Сердешна Оксана». Але спільні сюжетні мотиви покладено в основу фабули тільки в першому розділі поеми та в її фіналі; центральна ж частина твору – хресний шлях покритки Катерини – цілком оригінальна.

Зневажена коханим, Катерина кидається у ставок. Її загибель у конфлікті зі світом облуди логічна й художньо вмотивована як характером героїні й суспільними обставинами, так і переступом «закону роду», одвічного морального імперативу, який оберігав родину й нове покоління, а з ними й етнос, націю. Оплакуючи понівечений цвіт – молоде життя чистої дівчини-красуні, поет підносить руссоїстський ідеал «природної людини», протиставлений оманливим цінностям цивілізації визискувачів, репрезентованих чужинцем-офіцером, людиною іншої ментальності, чужої моралі.

Уже в поемі «Катерина» окреслюються суто індивідуальний синтез просвітницького раціоналізму (заданий, повчальний характер фабули, адресація розповіді слухачкам, реалістична типовість конфлікту й художніх деталей народної моралі й психології), сентименталізму (ідеалізація героїні, виразне авторське замилування й розчулення), романтизму (в основі фабули – нетиповий випадок вигнання батьками знеславленої дочки; однозначна контрастність персонажів, одноплановість характеру героїні, трагічна розв'язка, стиль романтичної «байронічної» поеми тощо). Твір швидко набув популярності, помандрувавши з панських віталень у передпокої та на села.

Ранній Шевченко – романтик. Це романтизм протесту проти жорстокої дійсності, в основі якого – утвердження права кожної людини на свободу й щастя. Прикметно, що романтичний герой раннього Шевченка – це насамперед борець за волю – Тарас Трясило («Тарасова ніч»), Підкова («Іван Підкова»), Гонта, Залізняк, Ярема («Гайдамаки»), Гамалія («Гамалія»).

Ці романтичні герої не протистоять масі, а є виразниками її прагнень і сподівань. Романтичні риси властиві й ліричному героєві ранніх «думок» Шевченка. Саме від ранньої творчості бере початок характерне для художньої системи зрілого Шевченка органічний синтез романтичного й реалістичного первнів. Воно наявне уже в поемі «Катерина» й у романтичній поемі «Гайдамаки» (конкретно-історичне зображення соціальних обставин).

Орієнтація на романтичну традицію сприяла утвердженню поезії Шевченка на засадах демократизму й національної самобутності, зверненню поета до народнопоетичних джерел. З романтичною традицією пов'язані й поетика раннього Шевченка, його образність (від характеру образів-персонажів до тропіки й тяжіння до «поетики контрасту»). Молодий Шевченко перебуває під могутнім впливом народної пісні, його поезія пройнята народною символікою (образи могили, вітру, долі, моря, тополі, червоної калини тощо). В його тропіці домінують символи, метафори, персоніфікації явищ природи й абстрактних понять, уподібнення, порівняння, епітети народнопісенного походження. Така характерна особливість Шевченкового образотворення, як повторюваність певних образів і мотивів, теж пов'язана з традиціями фольклорної поетики. Вплив народнопісенної поетики позначився і на віршуванні Шевченка. В його ритміці 40-х років поряд із книжним силабічним віршем та «пушкінським» 4-стопним ямбом домінує по-новаторськи розроблений 14-складовий (коломийковий) вірш, частково сприйнятий від українських романтиків.

Водночас уже в ранніх поезіях Шевченка з'являються самобутня тропіка, риси властивої зрілому поетові образної уяви (реалістична конкретність, тяжіння до пластичного образу). Тропи, запозичені з фольклору, поет трансформує, надаючи їм глибокого символічного значення й соціального наповнення. Тоді ж стає помітною й така характерна особливість Шевченкового образотворення, як дивовижна здатність уособлювати абстрактні ідеї, що згодом допоможе йому сказати нове слово в політичній поезії (метафоричний образ «волі», яка «лягла спочить» у козацькій могилі та імперського орла, що «над нею Сторожем літає», - в елегії «Думи мої, думи мої» тощо).

Генетично й типологічно рання творчість Шевченка пов'язана як із творчістю І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, українських романтиків 30-х років (Л. Боровиковський, А. Метлинський, І. Срезневський, М. Маркевич, «Украинские мелодии» якого можна розглядати як явище й української, і російської літератури, та ні.), так і з традиціями російського романтизму (поети-декабристи, О. Пушкін, М. Лермонтов, І. Козлов та ін.), а також романтизму польського (особливо Ю. Б. Залеського та А. Міцкевича) та європейського взагалі. У поезіях Шевченка знаходимо розробку образів і мотивів, характерних для його попередників (образи народного співця, козака, гетьмана, могили тощо). Романтизм Шевченка позбавлений містичних і казково-екзотичних мотивів, настроїв жаху, невиразно-абстрактного красномовства, туманної загадковості. Його фантастика – фольклорно природна, лагідна, є органічною народному побутові; характери його героїв, навіть гіперболізовано пристрасні й сповнені контрастів, - усе ж не є відчужено індивідуалістичними, а природно виростають із народного середовища. З традиціями української та російської літератур Шевченка пов'язують насамперед і розуміння високого суспільного призначення поезії, й громадянське трактування історичної теми, й «учительна» настанова пробудити в читача соціальну й національну свідомість. Однак будь-які впливи – літературні й фольклорні – входять у поезію Шевченка творчо переосмисленими. Вже його ранні твори є новаторськими. Оригінальність Шевченка-поета визначає не тільки його величезний і неповторний талант, а й соціальна позиція співця пригноблених мас.

Новий період творчості Шевченка охоплює 1843-1847 роки (до арешту) і пов'язаний із двома його подорожами в Україну. За назвою збірки автографів «Три літа» (яка містить поезії 1843-1845 рр.) ці роки життя й творчості поета названо періодами «трьох літ».

Сюди ж фактично належать і твори, написані 1846-1847 рр. (до арешту). Перша подорож Шевченка в Україну тривала близько восьми місяців. Виїхавши з Петербурга у травні 1843 р., поет відвідав десятки міст і сіл України (рідну Кирилівку, Київ, Полтавщину, Хортицю, Чигирин тощо). Спілкувався з селянами, познайомився з численними представниками української інтелігенції й освіченими поміщиками (зокрема, з М. Максимовичем, В. Білозерським, П. Кулішем, В. Забілою, О. Афанасьєвим-Чужбинським, братом засланого декабриста С. Волконського – М. Рєпніним і з його дочкою – письменницею Варварою Рєпніною, з колишнім членом «Союзу благоденства» О. Капністом, майбутнім петрашевцем Р. Штрандманом, художниками О. Сенчилом-Стефановським, М. Сажиним та ін.).

В Україні Шевченко багато малював, виконав ескізи до альбому офортів «Живописная Украина», який задумав як періодичне видання, присвячене історичному минулому й сучасному народному побуту України. Єдиний випуск цього альбому вийшов 1844 р. у Петербурзі. Осібно стоять дві романтичні поеми російською мовою «Слепая» і «Тризна».

В Україні поет на власні очі побачив розгул кріпосництва, сваволю поміщиків і чиновників, злиденне життя селянства, яке влада позбавляла освіти, витравлювала всіляку пам'ять про гетьманщину, зневажала мову й пісню, виховувала комплекс меншовартості. Повернувшися до Петербурга наприкінці лютого 1844 р., Шевченко під враженням подорожі пише ряд творів (зокрема, «комедію» «Сон»), які мали етапне значення для розвитку української літератури. Відтоді його творчість набуває відверто антисамодержавного, антикріпосницького та національно-визвольного спрямування.

Навесні 1845 р. Шевченко після надання йому Радою Академії мистецтв звання некласного художника повертається в Україну з наміром оселитися на батьківщині. Знову багато подорожує (Полтавщина, Чернігівщина, Київщина, Волинь, Поділля), виконує доручення Київської археографічної комісії, записує народні пісні, малює архітектурні й історичні пам'ятки, портрети й краєвиди.

З жовтня по грудень 1845 р. поет переживає надзвичайне творче піднесення, пише один за одним шедеври – поеми «Єретик», «Сліпий», «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим...», поезії «Холодний Яр», «Як умру, то поховайте» («Заповіт») та ін. Усі свої твори 1843-1845 рр. (крім поеми «Тризна») він переписує у згаданий альбом, якому дає назву «Три літа».

В 1846 створює балади «Лілея» й «Русалка», наступного року (до арешту) – поему «Осика» («Відьма»). Тоді ж він задумує нове видання «Кобзаря», куди мали увійти його твори 1843-1847 рр. легального змісту. До цього видання пише у березні 1847 р. передмову, в якій викладає свою естетичну програму, закликає письменників до глибшого пізнання народу й різко критикує поверховий етнографізм і псевдонародність. Однак видання не було здійснене через арешт поета.

1846 р. у Києві Шевченко знайомиться з М. Костомаровим, М. Гулаком, М. Савичем, О. Марковичем та іншими членами таємного антицарського та антикріпосницького Кирило-Мефодіївського братства і підтримує далі з ними зв'язок. Братство виникло в річищі західноєвропейських визвольних рухів (так званої «Молодої Європи») та слов'янського національного відродження. Його метою було:

- пробудження національної самосвідомості українського народу через освіту в національному та християнсько-євангельському дусі;

- ліквідація кріпацтва й запровадження демократичних свобод;

- створення федерації (власне конфедерації) рівних слов'янських народів.

Твори періоду «трьох літ» мали безперечний вплив на програмові документи братства. У березні 1847 братство було розгромлене. Почалися арешти. Шевченка заарештували 5 квітня 1847 р., а 17-го привезли до Петербурга й на час слідства ув'язнили в казематі ІІІ відділу «Імператорської його величності канцелярії», тобто охранки.

Твори періоду «трьох літ» написані рукою зрілого майстра. Це час усвідомлення суті трагедії України в суспільно-політичному, національному, релігійному, морально-етичному вимірах. Переважали масштабні історіософські твори, де поет заглиблюється в минуле України, болісно шукаючи ті зламні моменти, що привезли до повної втрати самостійності й перетворення на колонію. Непорушна, стійка віра в могутній вплив поетичного слова, зверненого до сучасників, зумовлює його активну позицію, неодмінну орієнтацію його на читача, ораторський характер стилю громадянської лірики цього періоду, не розрахованої на цензурний друк. Шевченкова поезія охоплює тепер значно ширше коло явищ суспільного буття, а художнє відтворення дійсності набуває більшої конкретності й аналітичності, ніж раніше. У творах періоду «трьох літ» політичні ідеї поета стають його художніми ідеями й визначальним формотворчим чинником поезії, що зумовило його звернення до політичної сатири, інвективи, викривального монологу, до найширших художніх узагальнень, до умовності, фантастики, гротеску.

Його революційні поезії одверто прагнуть активного впливу на свідомість читача. І водночас вони наскрізь ліричні. Ліричне начало наявне й у сатиричних поемах, воно – і в схвильованості розповіді поета, і в яскраво суб'єктивному забарвленні тропів, і в безпосередніх ліричних «втручаннях» у розповідь. Саме «образ автора» в політичній поезії Шевченка виростає в образ-характер. Політична Шевченкова поезія не стільки людинознавча, скільки суспільствознавча: головна її мета – присуд дійсності, яку художньо «моделює» поет, а предмет зображення – не людські характери та їх психологія, а соціально-політичний «стан речей», типові для тогочасної дійсності суспільні обставини.

У громадянській ліриці з'являється образ поета-юродивого, який усе знає, розуміє, оплакує руїну-Україну, але якого люди не чують. Юродивий у християнській традиції – провісник, носій слова Божого; і тим страшнішим є майбутнє людей, зайнятих марнославним клопотом, буденною метушнею і збайдужілих до спільної долі всієї нації. Поет не може змиритися з тим, що нелюдські зусилля народу, криваві жертви в боротьбі за волю й незалежність лишилися марними; вільна Україна пішла в непам'ять, опинилася в позачассі. Єдина надія поетова – не власне слово, яке пробудить націю («Чигирине, Чигирине...») – мотив, що набув нового, дійового змісту. Цей же образ юродивого виступить згодом у зачині ліричної поеми-послання «І мертвим, і живим...»

Іншу іпостась ліричного героя – уже не в трагічній постаті юридового, а в бурлескній масці простака, започаткованій у полемічному вступі до «Гайдамаків», маємо розгорнутою у вступі та петербурзькому епізоді поеми «Сон» (У всякого своя доля...)» - ліричного памфлета, першого твору політичної сатири, - й у творчості Шевченка, й у новій українській літературі, - сатири, спрямованої проти соціального й національного гноблення українського народу, проти підвалин тодішнього соціально-політичного ладу – самодержавства, кріпосництва, церкви, проти рабської покірливості мас і національної зради еліти українського суспільства, що пішла на службу імперській владі. Поема «Сон» стала принципово новим явищем у літературі не лише України, а й усієї імперії. В ній уперше в історії сатири самодержавство викривалося з позицій кріпосного селянства, яке усвідомило себе (в особі Шевченка) політично. Цей твір поставив автор в один ряд з найвидатнішими сатириками світової літератури.

У поеми «Сон» Шевченко вперше в українській літературі створює узагальнену художню панораму соціально-політичного буття Російської імперії у його найсуттєвіших виявах. Це насамперед кріпосництво (образ українського села), рекрутчина й солдатчина, політичний терор (образ сибірської каторги). Це цар і його поплічники (сцена в палаці). Це суспільно пасивний загал («недобитки православні»). Це зденаціоналізовані перевертні, що пішли служити імперському режимові. Це колоніальне гноблення України – винищення на канальних роботах козацьких полків – квіту народу; розправа над П. Полуботком, що зображення як ідеальних захисник України та мученик за її волю. Це образ Петербурга як сатанинського міста на загаченому кістками тисяч людей, і козаків особливо, багнищі в пекельному тумані, міста, що є виявом злочину імператора в багряниці, зшитій «жилами твердими» цих мучеників.

Гротесковий характер має й політична поема-«містерія» «Великий льох», у якій Шевченко в алегорично-фантастічній формі осуджує явища минулого й сучасного України. Жанр романтичної драматизованої поеми-містерії, поширений у європейському романтизмі, походив від середньовічної містерії. Цей історіософський жанр дозволяв міфологізувати конкретні історичні події, надавши їм універсального смислу всесвітньої боротьби Добра та Зла. Це драматизована поема, де авторові належить лише композиційна рамка, ліричний епілог та окремі ремарки, слово ж надане самим персонажам: їх троє у кожній із трьох сцен. Партії персонажів – це ліризовані монологи-передісторії трьох дівочих душ; злісне каркання й похвальба трьох ворон – злих демонів українського, російського та польського народів, призвідців їхнів нещасть; безглузда суперечка трьох живих персонажів – лірників, які, ймовірно, уособлюють «сліпоту» тогочасної інтелігенції, яка мала б бути провідником народу.

Якщо в поемах «Сон» і «Великий льох» Шевченко типізує дійсність, створюючи передусім сатиричні ситуації й картини життя, то в політичних поезіях – «Кавказ», «І мертвим, і живим...», «Холодний Яр», «Три літа» та інших основною формою сатиричного образотворення є саркастичний ліричний монолог. У цих Шевченкових інвективних і політичних медитаціях головним «героєм» стає, власне, думка-переживання поета, а на перший виступають безпосереднє викриття й картання суспільного зла, сатиричні оцінки й характеристики.

Таким лірично-сатиричним монологом є один із найвидатніших творів світової політичної поезії – інвектива «Кавказ» (1845), у якій поет осуджує війну царизму проти горян і уславює боротьбу народу за свободу. Написаний у вирі імперсько-колонізаційної повені, яка кілька десятиліть захоплювала навіть найкращі уми російського суспільства, «Кавказ» був громадянським учинком величезної мужності. Та змістом лірична поема виходить поза локальні межі теми соціально-політичну систему миколаївської Росії, яка постала й збагатилася на безперервних загарбницьких війнах, насильстві над іншими народами, що «добровільно» (як народ Шаміля) приєднувалися до імперії. Колонізаторська сутність російського імперіалізму з його лицемірною офіціийною демагогією, бездушно жорстоким військом, слухняною забюрократизованою церквою, розвінчана безжально й ущент. Поет утверджує ідею братерства та єднання народів імперії у боротьбі з самодержавством.

Виходячи й поза межі антиколоніалізму, твір переріс в осудження агресивності християнської цивілізації взагалі, загарбницька практика якої спотворила людинолюбну сутність євангельського вчення. Цей масштабний образ «християнської» цивілізації «крім актуальності, містить у собі позачасовість і позалокальність. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства... Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом... Шевченків Бог – Бог усіх, хто хоче правди». У «Кавказі» виявилися найхарактерніші риси Шевченкової сатири як сатири переважно ліричної, з властивими їй взаємопереходами ствердження й викриття, саркастичної й героїчної інтонацій, високого пафосу та зниження. Це художньо довершений твір, у якому розвиток і зіткнення поетичних мотивів підлягають законам музичної сонатної форми.

Ці риси Шевченка як політичного сатирика наявні також у його посланні «І мертвим, і живим...» (1845), адресованому «землякам» - українській дворянській інтелігенції, ліберальному панству. Зміст його насамперед сатиричний: поет викриває фальшиве «народолюбство» лібералів, нещирість їхнього «патріотизму» та небаження знати ту реальну криваву ціну, яку сплачував народ, обстоюючи незалежність України. Але сатиру в творі підпорядковано позитивному завданню – спонукати адресатів послання захищати народні інтереси: це «усовістительна» сатира. Розуміючи, що для визволення нації із пут колоніальної залежності необхідні одностайні зусилля, тяжко переживаючи захланність кріпосників, що призводила до страшних соціальних конфліктів, - поет намагається пробудити в серцях кращої частини панства милосердя до своїх селян-кріпаків і патріотизм, усовістити їх або й застерегти, погрожуючи реальною перспективою кривавого повстання, яке знекровить націю. Метою ж була національна злагода за умови демократизації суспільства, - тільки таким чином можливе досягнення соцільного, політичного й національного визволення; йому мало передувати визволення духовне й моральне. Ці засади – нове слово не тільки в українській літературі, а й в усій суспільній думці України.

Провідна риса поезії Шевченка – нерозривна єдність його ліричного «я» і всенародного «ми». Ця риса властива не тільки політичній ліриці поета, а й усім його ліричним поезіям. Навіть розкриваючи найінтимніше, він говорить про свою добу, про суспісльство.

В «Заповіті», у якому класичний жанр «пам'ятника» (Горацій, Беранже, Державін, Пушкін та ін.) поєднано з бунтівним закличним гімном, зверненим до народу, який визволяється, - домінує почуття власної невіддільності від його долі. Екзистенційна ситуація тяжкої хвороби з невідомим її завершенням змусила поета відкинути спроби умовляння й усовішання різного роду взискувачів та гнобителів і голосно закликати уярмлених людей до збройного повстання – раз і назавжди змити всю нечисть із рідної землі. В основі апокаліптичної візії майбутньої розправи над гнобителями – міфологічний архетип жертвоприношення, яке необхідне, щоб назавжди змінити світ. Інспіроване як біблійною саможертвою Мойсея, так і романтичним богоборством Байрона, Міцкевича, бунтарство поета сягає небачено далеко, переходячи крайню для глибоко віруючого християнина (яким усе життя залишався Шевченко) межу: навіть після смерті його душа не покине рідної землі й не упокоїться, доки рідний народ – уярмлений.

Крім образу ліричного героя – гнівного й скорботного викривача суспільного зла, в політичних поезіях Шевченка майже не знаходимо образів-характерів. Предмет художнього зображення в них – насамперед «суспільні обставини», у функції яких виступають фактично й негативні персонажі (цар, пани-«земляки» тощо). Не належать до категорії образів-характерів і «вічні» образи, такі як Прометей («Кавказ»), «цар волі» («Сон»), у яких поет персоніфікує свої позитивні ідеї. Проблема створення образу-характеру постає перед Шевченком, коли він звертається до жанру побутової та історичної поеми.

Романтичний образ-характер патріота, борця «за темнії люди» створив Шевченко в поемі «Єретик» (1845), написаній на сюжет із національно-визвольної боротьби Чехії ХV ст.

Риси ідеальності мають і позитивні образи-характери соціално-побутових поем з життя українського села – «Наймичка», «Сова» - та історично-побутової поеми «Сліпий». В образах Ганни («Наймичка»), удови («Сова»), Степана, Ярини та її батька («Сліпий») поет утілив свій (власне, народний) ідеал життя «по правді». Його образам селян властиві органічна моральність, добрість, самопожертва й непоказний, «тихий» героїзм – не раптового душевного спалаху, а всього життя. І водночас його позитивні герої – не плід ідеалізації народу. Поет реалістично типізував у образах своїх «праведниць» (Ганни, удовиці) найкращі реальні риси народного характеру. Світ етичний ідеал він віднайшов саме в народному середовищі.

«Наймичка» - етапний твір у розвитку Шевченкового психологічного реалізму. Поглибленню психологізації характерів сприяє широко застосовуваний поетом і особливо виразно виявлений у побутових поемах спосіб розповіді, зітканої з «голосів», позицій, «чужої мови» персонажів; «чиста» розповідь від «автора» займає дуже мало місця. Погляд на події, їх оцінка, формально належні розповідачеві, насправді природно й непомітно передаютъся від одного персонажа до іншого, взаємно висвічуючись, творячи реалістичну глибину психологічної перспективи.

Шевченкові високою мірою властива лірична манера викладу (взірцем якої були байронічні поеми Пушкіна, сентиментальні повісті Г. Квітки-Основ'яненка) з її емфатичною насиченістю, ліричними відступами, окликами, звертаннями (до героїв та до читача), тобто з всіма можливими виявами авторської співучасті й співпереживання. Один із небагатьох винятків – саме поема «Наймичка», манера викладу якої, на перший погляд, об'єктивна, позбавлена ліричних вигуків, звертань, відступів тощо. Однак завдяки багатоголоссю, зміні точок зору, внутрішній психологічній позиції стосовно героїв, - позиція автора й тут дуже виразна. Змальовуючи образи позитивних героїв з народу, він не просто протиставив свій етичний ідеал антилюдяному світові «темного царства», а й розкрив трагедію цього ідеалу, його несумісність із тодішніми умовами життя.

Антицаристські твори з відібраного при арешті альбому «Три літа» стали головним доказом антидержавної діяльності Шевченка (його належність до Кирило-Мефодіївського братства не була доведена). «За створення підбурливих і найвищою мірою зухвалих віршів» його призначено рядовим до Окремого Оренбурзького корпусу. На вирок Микола І дописав: «Під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати». Були вилучені з продажу й Шевченкові поезії. 8 червня 1847 р. Шевченка привезли до Оренбурга, звідти – до Орської фортеці, де він мав відбувати солдатську службу. Почалися місяці принизливої муштри.

Поезії, написані на засланні, становлять новий етап творчого розвитку Шевченка.

Його творчість цих років має характерні особливості, зумовлені новим життєвим досвідом. Наявна вже в період „трьох літ“ загальна творча еволюція Шевченка до простоти й природності поетичного образу, до поглибленого психологізму повно й яскраво виявилась у його поезіях цих літ. Вражає й інтенсивність творчого процесу Шевченка-засланця. З десяти років заслання на активну поетичну діяльність припадають тільки перші три. Та за ці три роки він написав більше поезій, ніж за всі інші періоди творчості. На відміну від періоду «трьох літ» Шевченко зі зрозумілої обережності тепер майже не пише відверто політичних творів. Помітно збільшується кількість поезій на теми життя кріпацького села. Трагізм людської долі в «темному царстві» самодержавно-кріпосницького ладу й водночас здатність людини протистояти нелюдським суспільним обставинам – домінантна тема «невільницької» поезії Шевченка, яка із «суто» соціальної переакцентовується на морально-етичну.

У роки заслання Шевченко, як і раніше, працює в різних поетичних жанрах. Він пише побутові («Княжна», «Марина», «Москалева криниця», «Якби тобі довелося...», «Петрусь» та ін.) та історичні поеми й вірші («Чернець», «Іржавець», «Заступила чорна хмара...», «У неділеньку у святую...» та ін.), вірші й поеми сатиричного змісту («П. С.», «Царі»). Та головний набуток його творчості 1847-1850 рр. – лірика. Лірика й особистого плану, й рольова, в якій чільне місце належить віршам у народнопісенному дусі; це – етап не тільки в його творчому розвитку, а й в українській поезії взагалі. Реалістичним психологізмом, природністю поетичного вислову вона випереджала літературну добу й створювала грунт для дальшого піднесення української поезії наприкінці ХІХ ст. (І. Франко, Леся Українка).

Спогадами про Україну, тугою за рідним краєм навіяно Шевченкові вірші в народнопісенному дусі (пісні або ліричні мініатюри), більшість яких написано на Косаралі. Здебільшого це жіночі монологи, кожен з яких – психологічний шкіц народного жіночого характеру («І багата я...», «Породила мене мати...», «Не вернувся із походу...», «Ой люлі,