textarchive.ru

Главная > Документ


Пряма публіцистична критика феодальних порядків об'єднує всіх просвітників. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства – від панів до слуг.

«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях – не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях.

Як і в більшості справжніх майстрів художнього слова, в Котляревського простежується ідейно-художня єдність спадщини. Це повною мірою стосується і його бурлескно-жартівливої оди «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку – князю Олексію Борисовичу Куракіну» (написана 1804 р., опублікована 1849 р.). Маючи в собі риси традиційної класицистичної оди (тематичний зміст, настанова на вивищення об'єкта, десятирядкова строфа, розташування рим, розмір), «Пісня» - типовий для української літератури ХVІІІ-ХІХ ст. бурлескний твір, що з одного боку, позначений просвітницьким піднесенням до ідеалу служіння особистості «общому добру», а з іншого – є своєрідною пародією на «високий» класицистичний «штиль», де «високу» тему трактовано, як і в «Енеїді», в простонародному дусі. Водночас ця жартівлива ода, в якій надію на соціальну справедливість пов'язано з додержанням чинних законів, не піднімається до тієї художньої пластики й афористичності поетичного слова, що характерні для «Енеїди».

Одним із прикладів того, що інтерес Котляревського до античної поезії був не випадковий, а закономірний і художньо продуктивний, може слугувати його переклад (з вільного фанцузького перекладу Н. Буало) вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сапфо». Звернення Котляревського до Сапфо було не простою даниною літературній традиції; воно значною мірою пов'язане з появою в українській літературі преромантичних і романтичних віянь. Подібно до Сапфо, яка в своїй любовній ліриці використовувала фольклорні мотиви дівочих пісень, І. Котляревський у «Наталці Полтавці» на основі народнопоетичної традиції створює ряд оригінальних ліричних пісень, що мають у собі риси преромантичної свідомості.

Започаткувавши своїми п'єсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником нових, просвітницьких ідей.

На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об'єктом смішного виступав народ, у п'єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

Замість основного класицистичного конфлікту – між людиною і суспільством – у драматургії Котляревського з'являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму «Наталка Полтавка» слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітницької міщанської драми. П'єси Котляревського великою мірою були пов'язані з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями ХVІІІ ст., з російською комічною оперою ХVІІІ ст. та фольклорно-пісенною стихією, так широко предствленою в цих творах. Провідною ідеєю в «Наталці Полтавці» та водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов'язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. У п'єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам.

Живе народне слово в ХVІ-ХVІІІ ст. вже було представлене в творах українського письменства, але Котляревський перший показав невируще багатство розмовної мови.

Незаперечна його роль у наближенні письменства до народу, у приверненні уваги до художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики персонажів. Він увів у літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послуговувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його.

Творічість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ із його неповторним комплексом історичної, соціальної та морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Виступаючи важливим чинником розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення й народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об'єкта зображення – народу, а відтак – і до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється в прагненні особистості до свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу й самої мети художньої творчості з життєвими інтересами народних мас.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого головним чином народною масою («Енеїда»), центральним об'єктом літератури сприяло переходу народного з царини низького й потворного у сферу ідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, до переходу від ідейно-художньої обробки традиційних літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння самої концепції буття й людини як явища історично змінюваного, до вдосконалення поетичної мови, зростання активного творчого первня в літературі.

Як письменник Котляревський пройшов шлях від літературного освоєння народного гротеску, що виступає у нього в усій багатогранності ідейно-естетичних функцій, від поетики бурлеску до просвітницького реалізму та преромантизму. Його відхід від прямолінійної художньої умовності в зображенні пресонажів, від символіки й алегоризму попередньої літературної традиції, поява в його творах усупереч класицистичній нормативності вільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» - важливий крок уперед в історії життя літературного образу на шляху творення індивідуальних характерів. Його естетичні уроки дали могутній поштовх розвитку нової української літератури.

Петро Гулак-Артемовський (1790-1865)

Кiнець XVIII – початок XIX ст. ознаменованi важливими процесами в суспiльно-полiтичному i культурному життi українського народу. Це був перiод дальшого розкладу феодальних вiдносин та iнтенсивного розвитку капiтализму. З цим перiодом пов'язана значна активiзацiя полiтичного життя серед всiх народiв царської Росiї, посилення опозицiйних настроїв у рiзних верствах населення країни, що знайшло свiй вияв у революцiйному виступi декабристiв, у спалахах селянських повстань, полiтичних заворушеннях серед солдат i студентства. Самодержавний уряд жорстоко переслiдував визвольнi полiтичнi, соцiальнi й нацiональнi боротьби в країнi, як правило, змiнювалось смугою гнiтючої реакцiї. В цих соцiальних i полiтичних умовах вiдбувалося формування української нацiї i її самобутньої нацiональної культури.

Першi три десятилiття XIX ст. висунули перед молодою українською лiтературою багато складних проблем, починаючи з вiдтоювання прав на розвиток лiтератури рiдною мовою i кiнчаючи визначенням характеру i шляхiв її розвитку. Необхiдно було переборювати не лише самодержавнi утиски i переслiдування, а й скептичне ставлення шовiнiстичних кiл до самої можливостi створення лiтератури українською мовою. Серед тих, хто слiдом за Котляревським утверджував українську мову як мову самобутньої нацiональної культури, хто закладав основи нової української лiтератури, почесне мiсце належить Петру Гулаку-Артемовському.

Петро Петрович Гулак-Артемовський народився 27 сiчня 1790 р. в Городищi на Київщинi в сiм'ї священика. Одинадцяти рокiв вступив до Київської академiї – єдиного тодi на Українi навчального закладу, учнi якого отримували не лише середню, а й вищу освiту. Не закiнчивши повного курсу навчання, вiн кiлька рокiв займався педагогiчною роботою: викладав у приватному пансiонi в Бердичевi, пiзнiше працював домашнiм учителем в сiм'ях польських помiщикiв.

У 1817 р. Гулак-Артемовський стає студентом Харкiвського унiверситету, а вже наступного року починає багаторiчну педагогiчну дiяльнiсть в унiверситетi спочатку викладачем польскої мови, з 1825 р. – екстраординарним, а пiсля захисту дисертацiї в 1828 р. ординарним професором iсторiї, в 1838 р. деканом словесного факультету, а з 1841 р. ректором унiверситету. Одночасно протягом двох десяткiв рокiв вiн працював у Харкiвському та Полтавському iнститутах благородних дiвиць.

До унiверситету Гулак-Артемовський вступив, уже маючи значний життєвий досвiд. Його соцiальнi знання i життєвi спостереження особливо збагатилися пiд час роботи в маєтках польської шляхти, що вимагала грунтовного вивчення культурних надбань минулого й сучасного. Все це знадобилося майбутному письменнику та унiверситетському педагоговi. Життєва активнiсть П. Гулака-Артемовського засвiдчена його навчальною i громадською кар'єрою вже з перших рокiв перебування в унiверситетi.

Заснований у 1805 р. не стiльки з розпорядження самодержавного уряду, скiльки з iнiциативи мiсцевого дворянства, Харкiвський унiверситет став справжнiм вогнищем науки й освiти та своєрiдним центром громадського життя краю. Дiяльнiсть унiверситету сприяла дальшому пожвавленню культурного життя мiста, губернiю i пiдпорядкованої унiверситету учбової округи. Навколо унiверситету створюються науковi й культурницькi товариства, засновується друкарня, видаються першi газети та журнали.

Вiдомо, що вже в 1817 р. серед спiвробiтникiв першого громадсько-наукового i лiтературного журналу «Украинский вестник» був П. Гулак-Артемовський. Розпочавши свою лiтературну дiяльнiсть з характерних для тих часiв вiльних перекладiв з Ж.-Б. Руссо, Д. Мiльтона i Ж. Делiля, П. Гулак-Артемовський став пробувати свої сили i в оригiнальнiй творчостi українською мовою, створивши вже через два роки такий поетичний шедевр, як байка «Пан та Собака», що яскраво засвiдчив не тiльки високу лiтературну, а й громадянську зрiлiсть. Власне, навiть жанр вiльного перекладу передбачав певну лiтературну майстернiсть та оригiнальнiсть. Це пiдтверджує вже перший опублiкований в журналi «Украинский вестник» твiр П. Гулака-Артемовського –переклад з Ж.-Б. Руссо «Ослепление смертных».

Перекладач хоч i вiддає данину панiвним тодi в росiйськiй лiтературi традицiям класицизму, проте поет вже робить першi кроки до реалiстичної демократизацiї форми й змiсту. Особливо це показово для поезiї «Мучение сатаны при воззрении на эдем» - глибокого за протестантським змiстом i блискучої за формою переспiву з «Втраченого раю» Мiльтона, твору, який був об'єктом перекладiв та переспiвiв в усiх європейських лiтературах, що випробовували свої художньо-зображувальнi можливостi.

Закономiрним в процесi формування власного поетичного почерку П. Гулака-Артемовського був перехiд вiд вiльних перекладiв до наслiдування, об'єктом якого були також поезiї сучасних захiдноєвропейських авторiв. Саме у такому жанрi, модному в XIX ст., написано вiршi «Недоверчивость», наслiдування популярного французського поета Ж. Делiля та «День мщения» - наслiдування пророка Iоїля.

П. Гулак-Артемовський вже пробував свої сили в оригiнальнiй поезiї на житейськi теми та ще й українською мовою, що ставило перед ним неабиякi труднощи. Йдеться про поезiю «Справжня добрiсть (Писулька до Грицька Пронози)» написану пiсля приїзду поета до Харкова в 1817 р.

Проблема активної та дiяльної «добростi» гармонiйно поєднання людських нахилiв, пристрастей i дiй як запоруки корисних для народу справ, була характерною для просвiтительських теорiй кiнця XVIII – початку XIX ст. Хоча думка про необхiднiсть високої громадянської моральностi сама по собi не була революцiйною, вона вiдображала прогресивнi настрої просвiтительства. П. Гулак-Артемовський виступає проти бездушного писання про те, чого «не зна, не бачив i не чує». Визначаючи «справжню Добрiсть», поет надiляє її всiма чеснотами, властивими народнiй моралi: «не любить Добрiсть слiз», вона не плаксива, не «понура» й «соплива», а дiйова, з її очей «палає ласка до людей». «Писулька» створена за канонами дидактичних творiв: мораль, як правило, виводиться пiсля певних сюжетних картинок. Таким чином пiдкреслюється безстрашнiсть i стiйкiсть Добростi. Її соцiальний характер, приналежнiсть до простого народу пiдкреслюється й тим, що «її зле панство зневажає, мов товарякою, так нею повертає», але Добрiсть перед усiма випробуваннями може встояти. Слiд вiзначити прекрасну мову вiрша, пересипану народними фразеологiзмами, приказками. Простакувате благурство i бурлескний тон iнодi дещо нижують поважнi й серйознi роздуми, але ж повної вiдповiдностi форми змiсту в українськiй лiтературi ще не було – на той час ще традицiйно вважалося, що мова простого люду взагалi не годиться нi для лiтератури, нi для серйозних проблем.

Наступного, 1818 р. в «Украинском вестнике» з'явилася знаменита байка «Пан та Собака» - перший блискучий зразок сатиричної антикрiпосницької байки в українськiй лiтературi. За своєю темою байка П. Гулака-Артемовського близька до коретнької байки польського письменника I. Красiцького «Пан i Пес», у якiй також розповiдалося про Пса, що не мiг догодити своєму вередливому Пановi нi ревним сторожуванням, нi сумiрнiстю. Але пiд пером українського байкара ця тема вирiшується цiлком оригiнально. Нацiональний колорит i соцiальна актуальнiсть тут пiдкреслюються багатьма сюжетами деталями i авторськими коментарями.

У байцi вiдтворено типову картину панської сваволi й жорстокостi у поводженнi з беправними пiдданими. В алегоричному образi Рябка поет показує працьовитiсть i сумлiннiсть крипака i водночас його безпорадну наївнiсть, затурканiсть та покiрнiсть. «Дарма їсти хлiб Рябко наш не любив», а тому ревно служить пановi – «на панському дворi не спить всю нiчку» i «худобу панську, мов брат рiдний, доглядає». Але важко догодити свавiльному самодуровi-крiпоснику: вiн завжди знаходить i причину для нещадного знущання, i слухняних лакейських виконавцiв панських присудiв. Розпач вiрного слуги поволi переростає в гнiв проти невдячних панiв i в крамольне небажання не тiльки догоджати, а й служити панам. Щоправда, тут йдеться про «дурних панiв» - натяк на їх винятковiсть i на можливiсть iснування й панiв добрих та справедливих. Проте це вже була швидше данина лiтературнiй традiцiї i залишкам iсторично-зумовленої наївної вiри крiпакiв у можливiсть соцiальної справедливостi. Проти основи самодержавно-крiпосницького ладу П. Гулак-Артемовський свiдомо виступати не мiг – це не вiдповiдало його полiтичним переконанням, але об'єктивно байка мала виразне антикрiпосницьке спрямування. Не лише гострий актуальний змiст, а й високомистецька форма забезпечили цiй байцi свого часу широку популярнiсть i зберегли за нею значення класичного зразка, що поклало початок цiннiй викривальнiй традицiї в iсторiї української лiтератури. Крiм того, що з байкою могли познайомитися читачi популярного журналу, передплатникiв якого знаходимо в усiх кiнцях тодiшньої царської Росiї, байка поширювалася i в численних рукописних списках.

Певний тематичний зв'язок з байкою «Пан та Собака» має байка «Солопiй та Хiвря», сатиричнi стрiли якої також спрямованi проти самодурства, єгоїзму, скупостi й зажерливостi панiв, котрi завжди дбають лише про власну вигоду. Поет висмiює неуцтво й обмеженiсть, консервативнiсть й iнертнiсть, дивовижно поєданi з пихатою зарозумiлiстю та захопленнями сумнiвними новацiями.

Висмiюючи у байцi «Тюхтiй та Чванько» письменникiв, якi не знають життя – нудних вiршомазiв, консервативно запопадливих i претензiйних марнотратникiв паперу, вiд яких нiкому немає жодної користi, П. Гулак-Артемовський ставить питання про суспiльну користь як мету всякої дiяльностi.

Використавший поширений у Польщi, на Українi та в iнших країнах Європи демонологiчний сюжет про пана-гульвiсу, який запродав чортовi душу, а слiдом за нею ладен вiддати й жiнку, П. Гулак-Артемовиський наповнює твiр малованичими гумористичними деталями. Колоритно змальований шинок з його буйними розвагами. У вiдтвореннi побутового тла ще вiдчувається бурлескна традицiя, яка виявляється й у мовi, пересипанiй грубуватими простонародними виразами. Але це «старе вино» влито в нову баладну форму з застосуванням народно-пiсенного вiрша.

Дальшим кроком на шляху розширення художньо-зображувальних можливостей української мови була балада «Рибалка». Вiд високопарних, пафосних творiв, витриманих у дусi класицизму, вiд сатиричного i гумористичного характеру вiршiв Гулак-Артемовський першим в українськiй поезiї спробував написати твори iншого змiстового характеру й тональностi.

Чудове знання українського фольклору забезпечило успiх принципового художнього експерименту П. Гулака-Артемовського. Саме лiричнi народнопiсеннi мотиви, мелодiйний стиль, пестливi, задушевнi звороти й лексика надають неповторного нацiонального колориту поширеному сюжету про романтичну любов юнака до русалки, про поривання мрiйливого юнака у незвiданий чарiвний свiт, якi, на жаль, закiнчуються трагiчно.

Як вiдомі, не тiльки у вiтчизнянiй естетичнiй теорiї, а й у лiтературнiй практицi часiв всеслов'янського вiдродження саме поняття народностi лiтератури загалом зводилося до нацiонального, «своєнародного», виявленого, зокрема, у пiснях i казках. Отже, боротьба за утвердження романтичного матерiалу в лiтературi була одночасно й боротьбою за естетичне утвердження народної творчостi, за визнання її прав громадянства у писемнiй лiтературi.

Саме такi естетичнi уподобання П. Гулака-Артемовського певною мiрою виявлялися i в його педагогiчнiй, громадськiй та лiтературно-критичнiй дiяльностi.

У статтях надрукованих в «Украинском журнале» («О поэзии и красноречии», «О поэзии и красноречии на Востоке»), П. Гулак-Артемовський зробив «першi в українськiй естетицi, щоправда, ще дуже несмiливi й непосiдовнi спроби теоретично визачити деякi вимоги i прагнення нового, реалiстичного напряму в лiтературi й мистецтвi». Основну мету поезiї й красномовства (прози) поет бачив в служiннi «прекрасному, полезному и совершенному», що досягається в процесi глибокого вивчення i вiдображення природи. Художню вартiсть творiв мистецтва вiн вимiрював рiвнем їх вiдповiдностi реальнiй дiйсностi, новизни й оригiнальностi зображувальних засобiв, змiстової простоти й зрозумiлостi.

Просування П. Гулака-Артемовського на службi в унiверситетi, звичайно, збiльшувало його педагогiчно-науковi й адмiнiстративнi обов'язки, все менше залишалось часу для лiтературної творчостi, на змiстi й характерi якої не могло не позначитися й дальше «поправiння» полiтичних та iдеологiчних поглядiв поета.

Така еволюцiя письменника вiдбувалася в умовах загального наступу полiтичної самодержавної реакцiї, що почався пiсля жорстокого придушення виступу декабристiв. В цей час царизм особливо суворо переслiдував будь-якi прояви нацiональних полiтичних i культурних рухiв, соцiальний протест серед селянських мас i студентства країни.

Особливо виявилась одна з яскравих особливостей творчостi П. Гулака Артемовського – блискуче знання народного побуту, звичаїв, пiсенної творчостi й живої розмовної мови народу. (Не даремно поет виношував плани укладання українського словника). Лiтературнi, педагогiчнi й науковi заслуги П. Гулака-Артемовського ще за життя письменника дiстали високу оцiнку сучасникiв. Не слiд применшувати i високої для одного iз найосвiченiших українських письменникiв честi бути обраним ректором Харкiвського унiверситету – найвизначнiшого на той час центру науки, освiти i культури на Українi, звiдки вийшло чимало видатних учених i лiтераторiв. Якщо узагальнено оцiнювати творчiсть П. Гулака-Артемовського то передусiм слiд пiдкреслити її новаторський i певною мiрою експериментальний характер. Вiн одним iз перших утверджував в українськiй лiтературi народну мову, використовував скарби народної творчостi для розширення її проблемно-тематичних горизонтiв та жанрово-стильового i художньо-образного арсеналу. З їм'ям П. Гулака-Артемовського пов'язане формування ряду нових поетичних (байка, балада, фiлософський вiрш, послання, вiршовi гуморески – попередники спiвомовок С. Руданського) i прозових жанрiв, збагачення, творчого оновлення i вдосконалення української версифiкацiї. Достойно продовжив поет i вчений одну їз найкращих традицiй передової української культури – змiцнення її зв'язкiв iз свiтовою культурою.

1885 р. Гулака-Артемовського обрано почесним членом Харківського університету, а ще раніше – членом «Московського товариства аматорів російської словесності», «Московського товариства історії і древностей російських», «Королівського товариства друзів науки» у Варшаві, членом Копенгагенського товариства північних антикварів та ін.

Кращі твори Гулака-Артемовського збагатили культуру українського художнього слова. Гідним є внесок поета в розвиток українського вірша, зокрема завдяки майстерному використанню ним різностопного ямба, коломийкового вірша.

Орієнтуючись у своїх художній пошуках на досвід попередників, на досягнення сучасних йому українських, російських, польських і чеських письменників, плідно використовуючи багатющі скарби фольклору, Гулак-Артемовський сприяв утвердженню реалістичних тенденцій в українському письменнстві перших десятиліть ХІХ ст., засвоєнню ним нових стильових напрямів, жанрів, тематики, народної мови. Поет позитивно вплинув на демократизацію і громадянське спрямування літературного процесу в Україні, на розширення зв'язків національної словесності зі світовою культурою.

Григорій Квітка-Основ'яненко (1778 – 1843)

В історію літератури Григорій Федорович Квітка (літературний псевдонім – Грицько Основ'яненко) увійшов як фундатор нової української прози й визначний драматруг, популярний російськомовний письменник, один із представників натуральної школи періоду її формування.

Квітка-Основ'яненко належав до тих українських письменників перших деятиріч ХІХ ст., які зуміли теоретично осмислити й застосувати в художній практиці творчі принципи нового тоді літературного напряму – просвитницького реалізму.

Народився Г. Квітка-Основ'яненко в с. Основі поблизу Харкова у дворянській родині, що походила з козацької старшини, відзначалася високим культурним рівнем. У маєтку був свій Основ'янський аматроський театр (де грав комічні ролі Г. Квітка), орекстр, славнозвісна художня галерея (де серед інших полотен талановитих художників зберігався портрет відомої поетеси й співачки Марусі Чурай).

Маєток Квіток був своєрідним культурним центром на Слобожанщині. Предки його обіймали високі старшинські посади в українських козацьких полках Слобожанщини; зокрема дід по батькові був полковником Ізюмського козацького полку. Батько служив харківським городничим, перебував у дружніх стосунках з кошовим отаманом Чорноморського козацького війська А. Головатим, із Г. Сковородою, який любив бувати в родині Ф. Квітки. Як згадує Г. Квітка, він із старшим братом Андрієм (згодом – сенатором) та сестрами вивчали напам'ять твори Сковороди й виконували їх під час різних урочистостей. Мати Квітки пізніше була однією з директрис харківського Інституту шляхетних панночок. Г. Квітка здобув домашню освіту, навчався в школі при монастирі. Потому служив комісаром у народному ополоченні (1806-1807), директором Харківського театру (1812), був повітовим предводителем дворянства (1817-1828), совісним суддею, головою харківської палати карного суду.

Проживши все життя в Основі під Харковом або в самому Харкові, Квітка-Основ'яненко брав участь в усіх важливих культурноосвітних починаннях; зокрема, він став одним із засновників Товариства благодіяння, Інституту шляхетних панночок у Харкові, був ініціатором заснування журналу «Украинский вестник», альманахів «Утренняя звезда» і «Молодик» та співпрацював у них, учасником заснування першої публічної бібліотеки в Харкові, перебував у творчій співдружності з колективом Харківського театру, став одним із перших істориків українського театру. Йому було надане звання члена Королівського товариства антикварії Півночі (Копенгаген).

Літературно-естетичні погляди Квітки-Основ'яненка в основних виявах були прогресивними. Це був час, коли укаїнці фактично вже «втратили» свою дворянську еліту в результаті асиміляції імперською культурою та службою. Тогочасне українське панство було зденаціоналізоване, воно прийняло російську мову та російсько-європейські звичаї. Більшість у суспільних «верхах» ввжала українську мову «мужицькою», непридатною для створення серйозної літератури, визнвавала її придатність тільки для творення жартівливих творів у бурлескно-гумористичному дусі.

Головним Квітка-Основ'яненко вважав орієнтованість на дійсність («писання з натури», адекватне життєвим явищам і людським типам) використання народнопоетичних мотивів, художніх принципів, жанрово-стильових засобів.

Для художньої практики Квітки характерна ідеалізація в зображенні позитивних героїв (головним чином людей з народу) та тенденційність (аж до карикатурності) у змалюванні негативних персонажів (переважно з панівних верств) пильна увага до негативних явищ дійсності.

На формуванні просвітницько-реалістичних принціипів Квітки-Основ'яненка позначився вплив раціоналізму класицистів, чуттєвості сентименталістів, орнаментальності й метафоричності барокового стилю, народнопоетичних стильових засобів. У ряді творів письменник користувався романтичними засобами.

Головним для Квітки-Основ'яненка були «прагнення показати, чому в нас є зло», реалістична типізація (зокрема, залежність формування особистості від побутових обставин, виховання). Він, як і всі просвітники, вірив у всепереможну силу слова й моральнгоо прикладу в боротьбі зі злом, створював ідеалізовані образи доброчесноі особистості як взірця для наслідування.

Одним з перших в українській (і в російській) естетиці Квітка-Основ'яненко виступив із пропагандою «теми народу», в чому виявилася важлива тенденція часу. Сміливо й рішуче за умов, коли кріпосники ставились до мужика як до робочої худоби, прозвучала його заява про те, що українські селяни мають цілковиту підставу та провідне становище серед позитивних героїв літератури. Квітка надає перевагу в літературі простій людині як найцікавішому об'єкту зображення. У ній він бачить «натуральність», природність життя й поведінки, почуттів, розуму, щиросердість, незіпсованість умовностями світського життя.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (розгорнені конспекти лекцій) Підготувалимр. ТаняГаев та Зоряна Гук Белград, 2008 ЗМІСТ Початок XX ... Српске, 2002. – 645 с. 4. Бернадська Н. Українська література ХХ століття. –Київ: Знання-Прес, 2006. 5. Біла ...

Другие похожие документы..