textarchive.ru

Главная > Документ


Цим можна насамперед пояснити жанрову неоформленість в українській літературі просвітницького роману виховання. Саме тому в системі епічних жанрів просвітницького реалізму в Україні розвинулися такі форми, як повість та оповідання.

*** Повiсть

Епiчний прозовий твiр (рiдше вiршований), який характеризується однолiнiйним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ i глибиною їх розкриття займає промiжне мiсце мiж романом та оповiданням. Крiм обсягу, пейзаж рiзниться вiд оповiдання розгорнутiшим сюжетом, бiльшою кiлькiстю другорядних персонажiв, повнiшою та глибшою їх характеристикою, наявнiстю описiв. Розмежування повiстi та роману менш виразне. Схожi вони за предметом зображення (життєвi буднi чи вагомi, iсторичнi подiї), засобами зображення, розкриттям характерiв. Але повiсть охоплює менше коло проблем, коротший перiод iз життя героя. Якщо в романi акцент робиться на розгортаннi сюжету й розширеннi кола проблем, то в повiстi сюжет бiльш статичний: акцентується на глибшому аналiзi одного чи кiлькох конфiлктiв, на описах. Як i в романi та оповiданнi, велику роль у повiстi вiдiграє голос автора або розповiдача. У самостiйний вид епосу повiсть вiдмежувалася лише на початку XIX ст. У києво-руськiй лiтерарутi повiстю називали будь-яку об'єктивiзовану розповiдь про життєвi та iсторичнi подiї, вона була близькою до лiтопису («Повiсть минулих лiт»), апокрифiв («Повiсть про Варлаама i Йоасафа»). Початки української повiстi – у перекладах «Олександрiї» i повiстей про Трою, якi через болгарський варiант грецької хронiки Малали перейшли до києво-руських «Хронографiв». У XV ст. з'являється велика кiлькiсть перекладних латинських духовних i свiтських повiстей, якi через Бiлорусь, найчастiше в польському або чеському варiантi, потрапляють в Україну («Мука Христова», нова редакцiя «Олександрiї», «Про Трiстана»). Появi повiстi в українськiй лiтературi сприяло засвоєння нею у перiод бароко в першу чергу захiдноєвропейських духовних, рiдше – авантюрних i демонологiчних повiстей. Перша українська повiсть, писана українською мовою, - «Маруся» Г. Квiтки-Основ'яненка (1833).

*** Оповiдання

Невеликий прозовий твiр, сюжет якого заснований на певному (рiдко кiлькох) епiзодi з життя одного (iнодi кiлькох) персонажа. Невеликi розмiри оповiдання вимагають нерозгалуженого, як правило, однолiнiйного, чiткого за побудовою сюжету. Характери показанi здебiльшого у сформованому виглядi. Описiв мало, вони стислi, лаконiчнi. Важливу роль вiдiграє художня деталь (деталь побуту, психологiчна деталь та iн.). Оповiдання дуже близьке до новели. Iнодi новелу вважають рiзновидом оповiдання. Вiдрiзняється оповiдання вiд новели бiльш виразною композицiєю, наявнiстю описiв, роздумiв, вiдступiв. Конфлiкт в оповiданнi, якщо є, то не такий гострий, як у новелi. Розповiдь в оповiданнi часто ведеться вiд особи оповiдача. Генеза оповiдання – в сагах, нарисах, оповiдних творах античної iсторiографiї, хронiках, легендах. Як самостiйний жанр оповiдання оформилось у XIX ст. З того часу й до сьогоднi – це продуктивний жанр художньої лiтератури.

Засновником і фундатором української просвітницької прози, яка визначила проблематику й стиль усієї української прози дошевченківського періоду, судилося виступити Г. Квітці-Основ'яненку.

Вирішальний вплив на формування естетичного ідеалу Квітки-Основ'яненка справила ідея народності літератури. Започаткована новою українською літературою тенденція протиставлення морально-етичних принципів трудового народу моралі панства набуває у творчості Квітки-Основ'яненка (за всіх його хитань і спроб знайти ідеал у дворянському середовищі) характеру ідейно-художньої закономірності.

Як і в багатьох просвітників, у Квітки ставлення до народу, його звичаїв і культури не було однозначним. Однак у засаді уявлення про історичне й сучасне життя народу з усім комплексом його культурних явищ, долаючи негативне ставлення до простонародної неосвіченості, забобонності й грубості, розвиваються через захоплення природною безпосередністю, наївністю й поетичною красою усної поезії як позитивне знання, що сприяло розумінню тогочасного життя народних мас у гуманістично-демократичному дусі. Пізнання народного життя, естетичне освоєння фольклору як одного з формантів нової української літератури, з одного боку, сприяло загальній «реабілітації» народних мас, а з іншого – прискорило відхід від класицизму до формування рис просвітницького реалізму, від класицистичного конфлікту між особистими інтересами та обов'язком, людиною й долею – до співвіднесення людини й суспільства, до концепції розумного суспільного влаштування, що спирається на природний стан людини як норму. Ця переорієнтація не лише базувалася на ідеї природної рівності людей, а й ставила в центр уваги звичайну «маленьку» людину, відкривала самоцінність особистості та шлях у художній творчості до створення індивідуальних характерів. Змінюються у зв'язку з цим і стиль та характер пафосу в творах Квітки-Основ'яненка – від класицистичної сатири до бурлеску, народного гротеску та сентиментальної розчуленості й ідеалізації позтивного героя як уособлення властивостей «природної» людини.

Стильова орієнтація повістей на емоційний вплив, на співпереживання читача не тільки потребувала нового образного слова, а й вели до заглиблення в особисте життя персонажів, посилення психологічного аналізу, спроб показати особистість ізсередини (у її найпотаємніших прагненнях, думках, почуттях, настроях), а зрештою й до окреслення індивідуального образу-характеру. Продуктивно використовуючи жанрові можливості великої епічної форми, письменник робить тут помітний крок порівняно зі своїми попередниками в новій українській літератури.

Літературне Просвітництво в Україні не обмежується першою половиною ХІХ ст. Пройшовши стадію своєрідного симбіозу із сентименталізмом та романтизмом, просвітницький реалізм співіснує з реалізмом критичним майже до самого кінця ХІХ ст. Живиться він переважно народницьким спрямуванням літератури, коли письменники підпорядковують її просвітницьким завданням, вихованню народу чи інтелігенції, що неминуче в художній структурі твору приводить до примату логічної ідеї.

Бурлескнi вiрши i комедiя в Українi

В чому причина величезного успiху української «Енеїди» в сучасникiв i невмирущостi її у вiках? Це питання важливо з'ясувати в зв'язку з такими обставинами. «Енеїда» Котляревського – бурлескний твiр, травестiйна поема. Твори цього жанру взагалi належать до побiчної лiнiї в лiтературах рiзних народiв, не визначають головного шляху в розвитку їх (лiтератур). А мiж тим «Енеїда» Котляревського мала великий вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст., створила досить сильну й тривалу бурлескну традицiю. Завдяки впливу «Енеїди» бурлеск вирiс у найсильнiшу стильову течiю в українськiй лiтератури перших десятирiч XIX ст.

Бурлеск (вiд iталiйського burla – жарт) на час створення української «Енеїди» був явищем далеко не новим у лiтературi. Ще в добу Ренесансу з'явилися твори, в яких у жартiвливому, «зниженому» тонi розповiдалось про поважнi подiї, явища й осiб, якi ранiше були предметом «високої поезiї». Широкого розвитку набув бурлеск у XVII-XVIII ст.ст., коли було написано чимало комiчних поем, якi становили жартiвливу переробку того чи iншого вiдомого зразка «високої» поезiї. Такi поеми називають також травестiйними. В них певнi поважнi або й величнi герої виступають як би «переодягненими» в невiдповiдне вбрання, дiють у комiчних ситуацiях, роблять вчинки, якi викликають смiх, отже, змальовуються в «зниженому» виглядi. Особливо «повезло» щодо бурлескних переробок «Енеїди» Вергiлiя (вже в XVII ст. з'явилися переробки її iталiйською мовою – Лаллi, французьскою – Скаррона, в XVIII ст. нiмецькою мовою – Блюмауера, росiйською – Осипова та iн.).

*** Травестiя (iтал. travestire – перевдягати) – рiзновид жартiвливої, бурлескної поезiї, коли твiр iз серйозним чи героїчним змiстом та вiдповiдною формою переробляється, «перелицьовується» у твiр комiчного характеру з використанням панiбратських, жаргонних зворотiв. Першим явищем травестiї вважається «Батрахомiомахiя» - травестiя на «Iлiаду» Гомера, здiйснена в античну добу Пiгретом. Травестiя як жанр з'явилася в Iталiї (XVII ст.). Найвiдомiший майстер цiєї форми – французський поет П. Скаррон, автор поеми «Вергiлiй навиворiт». Зверталися до травестiї i в росiйськiй лiтературi: В. Майков, «Єлисей, або Роздратований Вакх»; М. Осипов, «Вергiлiєва Енеїда, вивернута навспак». Найоригiнальнiший варiант тревестiї, що став подiєю не лише українського письменства, була «Енеїда» I. Котляревського, який взяв iз поеми Вергiлiя лише сюжетний стрижень та iмена персонажiв, перевдягнувши в українськi строї та переселивши їх в нацiональне середовище XVIII ст. Твори такого гатунку називаються «iрої-комiчною поемою». Однак травестiя не обмежується певним жанром, може бути, наприклад, повiстю, як-от «Рекреацiї» Ю. Андруховича. Травестiя вiдмiнна вiд пародiї, в котрiй сатиричний змiст зберiгає серйозну форму, витриману в манерi пародiйованого твору.

Дещо iншим шляхом iшов розвиток бурлеска в українськiй лiтературi XVIII ст. Тут мали значне поширення бурлескнi вiршi. Це були, по-перше, пародiї на твори релiгiйного характеру (пародiйнi iрмоси, тропарi, кондаки, гумористичнi величання вареникiв-мученикiв, горiлицi-мученицi, пародiї колядок, молитов тощо). Другою поширеною на Українi формою бурлеска були жартiвливi твори, здебiльшого на релiгiйнi теми (зокрема рiздвянi i великоднi вiршi, якi давали жартiвливу обробку вiдомих християнських легенд), рiдше на побутовi теми. Українськi автори переносили дiю в побутову обстановку старого українського села, переодягали бiблiйнi персонажi i християнських святих у своїх землякiв. Релiгiйнi мотиви й сюжети, подаючись у зниженому тонi з виразними ознаками мiсцевого українського побуту, ставали предметом веселої розваги. Складачами й поширювачами бурлескних вiршiв на Українi були, головним чином, «мандрiвнi дяки» та школярi (студенти Киiвської академiї та рiзних колегiумiв).

Не можна забувати про одну обставину, на яку недостатньо зважали лiтературознавцi, пишучи про давнiй український бурлеск. Українськi бурлескнi вiршi були в обiгу не тiльки в XVIII ст., а й пiзнiше i не тiльки серед «мандрiвних дякiв», а чимало їх прийшло в народ i стало народними пiснями. Про це свiдчить той факт, що немало їх збереглося не тiльки в старовинних рукописах i було записано в рiзних варiантах уже в XIX i навiть у XX ст. Це показує, що давнiй український бурлеск органiчно зв'язаний з фольклором – з жартiвливими пiснями, гумористичними оповiданнями, анекдотами, пародиями на думи тощо.

У сатиричному планi поет змалював у нiй українських панiв i чиновникiв того часу в образах богiв i царiв. Олiмпiйськi боги в поемi, за виразом Зевса, «на сутяжникiв похожi i радi мордувать людей». Котляревський показав їх життя в таких характерних для бюрократичного свiту проявах, як хабарництво, знущання над людьми, система здирства, корупцiї, iнтриги, безперервнi бенкети тощо. З першого епiзоду поеми, в якому розповiдається про те, як бог вiтрiв Еол за хабара викликав бурю на морi, висмiюються вiдносити мiж людьми i богами, вершителями людської долi. Як основа цих вiдносин показанi свавiлля, хабарництво, iнтриги. Олiмп нагадує тогочасну бюрократичну канцелярiю, де возсiдають боги на чолi з самодуром i п'яницею Зевсом, де Юнона i Венера плетуть нескiнченнi iнтриги. «Драпiчка» Нептун, ласий до хабарiв Еол, бог пiдземного царства Плутон нагадують свавiльних сатрапiв i здирщикiв.

Описуючи взаємовiдносини мiж людьми й богами, автор не тiльки пародиює мiфологiчнi уявлення, а й осмiює тогочаснi суспiльнi вiдносини. I тут бурлеск набирає сатиричного звучання.

Сатиричне забарвлення мають i тi епiзоди поеми, в яких даються картини життя Дiдони, Латина, Евандра, Ацеста та їх близьких. У цих образах Котляревський змалював життя українського помiсного панства кiнця XVIII – початку XIX ст. Головним змiстом їх життя є непробудне пияцтво, обжерливiсть, сварки, iнтриги i т.д.

Бурлеск, дiйсно, є не головною, а побiчною лiнiєю в розвитку реалiстичного мистецтва. В травестiї, справдi, на перший план виступає розважальне начало, прагнення посмiшити читачiв.

Така традицiя цього жанру, але, як уже зазначалось, чимало представникiв бурлеска спрямовували свiй смiх на заперечення певних явищ життя. Сатиричне зображення дiйсностi не є чимсь неприродним i зовсiм не властивим для бурлескних творiв. I поява сатиричних елементiв в «Енеїдi» Котляревського була явищем цiлком природним i закономiрним. А те, що поет вiдгукнувся в своїй поемi на важливi проблеми сучасностi, зумовлене було його передовим свiтоглядом, його близкiстю багато в чому до народних мас. «Енеїда» звичайно, не є твором чисто сатиричним, сатиричне зображення дiйсностi поєднуєтсья в нiй з просто розважальними епiзодами, образами, способами вислову, але не можна не бачити, що Котяревський у бiльшiй мiрi, нiж iншi представники бурлеска, змальовує реалiстичнi картини життя i бiльше вносить елементiв сатири в свiй твiр.

На вiдмiну вiд iнших травестiйних творiв «Енеїда» дає широку галерею типових образiв тогочасного панства, чиновництва, козацтва в характерних для них життєвих виявах, у характерних вчинках, звичаях, взаємовiдносинах. Поет показує їх поведiнку в певних суспiльних умовах, отже, по сутi як соцiально обумовлену. Звичайно ступiнь художнiх узагальнень в усiх цих образах ще не той, який становлять образи майстрiв критичного реалiзму в лiтературi наступних десятирiч, проте це не дає пiдстав взагалi заперечувати їх типовiсть. Поема Котляревського є важливим кроком у типiзованому зображеннi дiйсностi, незважаючи на недостаню iндивiдуалiзацiю ряду персонажiв, а також на наявнiсть елементiв емпiризму в змалюваннi деяких дiйових осiб (Еней, Венера). Українська «Енеїда» стала значним досягненням у розвитку реалiстичного мистецтва, в той час як в iнших травестiйних поемах виявлялись лише реалiстичнi тенденцiї.

В бурлескних творах взагалi осмiюються якiсь явища життя. Смiх у лiтературному творi є виявленням ставлення автора до зображуваних явищ i людей, виявленням його естетичних оцiнок. Смiх звичайно мiстить заперечення певних форм життя, певних рис поведiнки i взаємовiдносин людей. Джерелом його звичайно, як давно спостерегли дослiдники, є якась невiдповiднiсть, наприклад, мiж змiстом i формою, метою i засобами її досягнення, суттю явища i зовнiшнiм його образом i т.д. Комiчне породжується, насамперед, суперечностями суспiльного характеру. В творах лiтаратури i мистецтва дуже часто пiддаються осмiюванню явища старого, вiдживаючого. I це має об'єктивну пiдставу, вiдбиває певну об'єктивну закономiрнiсть iсторичного розвитку.

Особливо заслуговує уваги те, що в багатьох випадках бурлеск української «Енеїди» переростає в сатиру. В сатиричному планi, головним чином, виведено образи олiмпiйських обгiв i царiв у їх взаємовiдносинах мiж собою та з людьми. В цих образах, як уже зазначалось, поет викриває бюрократiв i помiщникiв як самодурiв, хабарникiв, iнтриганiв i т.д. Найбiльше вiдзначаються викривальним тоном картини пекла й раю в третiй частинi поеми. Тут смiх автора – переважно картаючий, спрямований проти верхiвки тогочасного суспiльства.

«Енеїда» Котляревського мала значний вплив на розвиток української лiтератури першої половини XIX ст. Великий успiх її сприяв тому, що чимало українських поетiв цього перiоду стали писати в бурлескному дусi. Створилася нова булескна традицiя (порiвняно з бурлеском у лiтературi XVIII ст.). Оскiльки бурлескний стиль на певний час запанував в українськiй лiтературi, ця традицiя розвивалася в рiзних напрямах.

Розвиток бурлескного стилю набрав широкого розмаху в українськiй лiтературi першої половини XIX ст., i в зв'язку з цим уже в 30-х роках розгорнулась боротьба проти продовження традицiй бурлеска. На цей час у лiтературах iнших народiв художне вiдображення життя ступило далеко вперед, лiтература давала широкi й рiзноманiтнi картини дiйсностi, розвивалась у рiзних напрямах, багатьох жанрах. Молодi українськi письменники прягнуть зламати традицiї бурлескного стилю i в своїх творах iдуть iншими шляхами, керуються новими естетичними традицiями.

Але елементи бурлеска i пiзнiше творчо використовуються навiть великими письменниками в окремих випадках у сатиричних творах. Так, в окремих мiсцях творiв Т. Шевченка (нпр. в описi царського палацу в поемi «Сон», вступ до поеми «Старенька сестро Аполлона») є елементи бурлескного стилю. Є вони i в сатиричних поемах I. Франка («Ботокуди», «Дума про Маледикта Плосколоба», «Дума про Наума Безумовича»).

Iван Петрович Котляревський (1769-1838) і його школа

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовраження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів, пов'язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв'язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магистрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Діставши початкову освіту в місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві. До курсу її навчання входили російська й латинська мови та літератури (згодом і французська мова), поетика, риторика, філософія та богослов'я. Вивчення поетики й риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури – Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

1789 року, не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім'ях Полтавщини.

Від 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806-1807 рр. брав участь у російсько-турецькій війні). 1798 р. з'являютсья друком перші три частини його поеми «Енеїда». На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. 1812 р. І. Котляревський за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеноном; у 1813-1814 рр. він виконує окремі доручення губернатора в Дрездені й Петербурзі. 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі «Любов до істини», яку заснував у Полтаві член декабристського «Союзу порятунку», управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М. Г. Рєпніна М. М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а 1821 р. – почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей.

У 1818-1821 роках Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він доклав чимало зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п'єс, здійснював велику організаторську роботу. У 1818-1821 рр. написано п'єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». На початку 20-х років ім'я Котляревського як українського письменника й громадсько-культурного діяча, вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії.

Обіймаючи у 1827-1835 рр. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нуженному чолобитникові. 1835 р. Котляревський залишив службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 р., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі ХVІІІ-ХІХ ст.

Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» видано без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Й. Папури за участі Й. К. Каменецького. 1808 р. з'являється друге видання перших трьох частин, а 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, що їх підготував до друку автор. Повністю «Енеїду» видано в Харкові 1842 р.

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п'ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності й відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї та побут, власний погляд на зображувані події. Він закликає собі на допомогу нову музу – «веселу, гарну, молодую». Дотримується правди в змалюванні історичного життя та національних звичаїв Котляревський і в «Наталці Полтавці».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітників одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїди», і в п'єсах письменника об'єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюютъ богатиську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу та вірність обов'язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, - представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки надає своїй травестії нового змісту, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного взаємозв'язку з дійсністю. Створену за класичними нормами й принципами героїко-комічну простонародну «казку» (як він сам називав поему), розраховну на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що постали на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний оптимізм, енергію й витривалість народу.

«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури, так і засоби класицизму та просвітницького реалізму.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу части Гетьманщини. У піднесенно-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину, - Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави.

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично залишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперетивові «общого добра». Тому й сам Еней, і троянці не так поспішають з виконанням волі богів і фатуму, як в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов'язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об'єктивно протиставлено світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденційної місії Енея, а є спонтанним виявом історично вихованого їхнього бойового завзяття, природної «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу за часів Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення «Енеїди» - побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій виявляється соціальна структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у стабільніших, ніж капіталістичні феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегрувальному аспекті.

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою завдяки традиції, Котляревський помітно абстрагується від соціальної структури тогочасного українського суспільства.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей, у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і не відкидало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх – це сфера існування тієї людської свободи й суспільної рівності, якої пригнічені силами природи й соціальною нерівністю люди не могли мати в реальному повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародя на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками), панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (розгорнені конспекти лекцій) Підготувалимр. ТаняГаев та Зоряна Гук Белград, 2008 ЗМІСТ Початок XX ... Српске, 2002. – 645 с. 4. Бернадська Н. Українська література ХХ століття. –Київ: Знання-Прес, 2006. 5. Біла ...

Другие похожие документы..