textarchive.ru

Главная > Документ


Об'єктивна картина розвитку української літератури ХVІ – перших десятиріч ХІХ ст. демонструє типологічні риси як першого, так і другого типу літератури, що дає підставу вважати її явищем перехідного типу від другого до першого. Українська література виявляє свою близькість до літератур другого типу й у характері розвитку літературних напрямів і стилів. В Україні це був час, коли канонічні стилі давньої літератури, позначені високим рівнем знаковості образної структури, відішли в минуле, а новий тип творчості з його індивідуальним первнем тільки-но ще формувався.

Оновлення тематики й проблематики в українській літературі відбувалося великою мірою за збереження попередніх художніх традицій у галузі стилю й жанрових форм як царини формальної й тому автономнішої та стабільнішої щодо суспільно-історичного життя. Водночас розбіжність останнього в Україні з розвитком суспільно-історичного життя в інших європейських країнах, їхня різностадіальність не могли не вплинути не тільки на інтенсивність розвитку літературних напрямів і стилів, а й на сам їхній характер, домінування в них тих чи тих рис, які в інших літературах посідали інакше місце.

Особливості тривалого історичного життя в опосередкованих формах визначали зрештою в українській культурі й національну специфіку естетичного ставлення до дійсності, що, зокрема, чи не найпомітніше в переважанні художніх структур народного походження (як, до речі, у більшості літератур «некласичного» типу розвитку).

В умовах суспільно-історичного відставання в розвитку країн із «некласичним» типом літератури їхні контакти з літературами Заходу приводили до виникнення в них поліцентризму в розвитку напрямів і стилів. В українській літературі це виявилось у своєрідному їх синкретизмі, коли в літературному процесі й у творчості одного письменника паралельно чи в певній взаємодії співіснували явища, які на умовній схемі світового розвитку належали до різних літературних епох. Українська література перших десятиріч ХІХ ст. одночасно освоювала і класицизм, і сентименталізм, і романтизм апробувала початкові форми реалізму, переломлюючи все це крізь призму не тільки і не так своїх суспільно-історичних умов, як через магічний кристал національного художнього світобачення. Унаслідок з'являлися, по суті, нові ідейно-художні структури, які, маючи в собі головні типологічні риси загальноєвропейського розвитку, не повторювали «класичні» напрями й стилі, а збагачували загальноєвропейський літературний процес новими, оригінальними явищами.

Визначальними літературними напрямами й стилями, сформованими наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. в усіх європейських літературах, в українській літературі були реалізм просвітницької ідейної орієнтації та романтизм.

*** Реалiзм(лат. realis - речовий, дiйсний) – один iз iдейно-художних напрямiв у лiтературi i мистецтвi XIX ст. Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Францiї, згодом в iнших європейських лiтературах. На вiдмiну вiд романтизму, який зосереджував увагу на внутрiшньому свiтi людини, основоположною для реалiзму стає проблема взаємин людини i середовища, впливу соцiально-iсторичних обставин на формування духовного свiту (характеру) особистостi. Замiсть iнтуїтивно-почуттєвого свiтосприйняття на перше мiсце у лiтературi висувається пiзнавально-аналiтичне начало, а типiзацiя дiйсностi утверджується як унiверсальний спосiб художнього узагальнення. Лiтература стає засобом пiзнання людиною себе i навколишнього свiту, набуває аксiологiчного (iдеологiчного) звучання. Принцип вiрностi реальнiй дiйсностi усвiдомюється як критерiй художностi, як сама художнiстъ. Визначальними для реалiзму були прагнення до об'єктивностi i безпосредньої достовiрностi вiдображення, послiдовне дотримання мiметичних принципiв (художнє вiдтворення життя «у формах самого життя»), переорiєнтацiя з минулого на сучаснiсть, конкретно-iсторичний пiдхiд до явищ дiйсностi i розумiння iсторiї як поступального розвитку (прогресу), правдивiсть у зображеннi деталей, вiра в гуманiстичнi iдеали, конфлiктнiсть (драматизацiя) як сюжетно-композицiйний спосiб формування художньої правди, превалювання прозових жанрiв у лiтературi (роман, повiсть) та iн. На формування реалiстичного свiтогляду мали вплив фiлософiя позитивiзму, розвиток пиродничих i суспiльних (економiка, соцiологiя, психологiя) наук та iн. Слово «реалiзм» вiдоме ще з середньовiчних часiв. У схоластичнiй фiлософiї реалiзмом називався напрям, який, на противагу номiналiзму, приписував абстрактним поняттям (унiверсалiям) реальне iснування. Наприкiнцi XVIII ст. поняттями «реалiзм», «реалiст» означується певний тип мислення i поведiнки (практичнiсть, тверезий глузд), вiдмiнний вiд типу «iдеалiста», мрiйника. З кiнця 20-х XIX ст. термiн «реалiзм» починає вживатися французькою критикою стосовно «нової школи» у лiтературi, на вiдмiну вiд «лiтератури iдей» (класицизм) та «лiтератури образiв» (романтизм). Першого теоретичного обгрунтування як напрям у лiтературi i мистецтвi реалiзм набуває завдяки художниковi Ж.-Д.–Г. Курбе, який у передмовi до каталогу виставки своїх полотен пiд назвою «Реалiзм» (1855) обгрунтував програмнi засади реалiстичного напряму, та письменикам Шанфльорi i Л.-Е.-Е. Дюрантi, якi виступили з теоретичними декларацiями у збiрнику «Реалiзм» (1857) i журналi «Реалiзм» (1856-57). З цього часу поняття реалiзм стає широковживаним як у художнiй практицi, так i в лiтературнiй критицi й естетицi. Найвидатнiшими представниками реалiзму були О. де Бальзак, Стендаль, Ч. Дiккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, I. Тругенєв, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, I. Франко, Б. Грiнченко, О. Конинський та iн.

У лiтературознавствi iснують рiзноманiтнi концепцiї i тлумачення реалiзму, його змiсту, напрямiв, хронологiчних рамок. Однi дослiдники вважають реалiзм властивим лiтературi i мистецтву споконвiкiв, видiляючи «античний реалiзм», «ренесансний реалiзм», «просвитницький реалiзм», «реалiзм XIX ст.», «реалiзм XX ст»; iншi пов'язують його виникнення з епохою Вiдродження або сiмейно-побутовим романом XVIII ст. Iснують теоретичнi версiї «реалiзму без берегiв», «наївного реалiзму», «магiчного реалiзму», видiляють «етнографiчно-побутовий реалiзм», нацiональнi рiзновиди реалiзму; розглядають реалiзм як художнiй метод, художню систему, тип художнього мислення i творчостi тощо.

Кожна літературна епоха й художній напрям відповідно до своїх ідейно-естетичних принципів, концепії людини й дійсності, тематики й проблематики формують свою родову та жанрову системи, приводячи в рух форми й засоби художнього пізнання світу.

Звернення просвітницького реалізму до зображення життя «третього» й «четвертого» станів, орієнтація на простонародного читача виявилися несумісними з класичною ієрархією жанрів, де проста людина могла з'явитися тільки в низькій комедії. Позбавлені класицистичної ієрархії та канонічності жанри стають відкритими. Важливе місце належить так званим середнім жанрам, поштовх до розвитку яких дала епоха Відродження. Відображення буття в його цілісності, орієнтація на життєву правдивість, посилення пізнавальної функції літератури ставлять у просвітницькому реалізмі на перше місце жанри, що перебувають у сфері сущого. Культ аналітичного розуму, посилення ідеологічної функції за послаблення функції естетичної (перевага ідеї над образом) висувають у просвітницькому реалізмі на перше місце епічно-оповідний ряд жанрів, головним змістом яких є зображення людини й суспільства (середовища) як об'єктивної реальності у формах самого життя.

Настанова просвітницького реалізму на виховання (дидактизм) забезпечує в ньому чільне місце класичній трагедії, міщанській драмі, комедії та роману виховання. Зростає роль сатиричних жанрів. Публіцистичність і відкрита тенденційність у проведенні просвітницької ідеології породжують такі оперативні жанри, як листи-звернення та фейлетон.

Пріоритет раціоналістичного підходу не сприяв розвиткові ліричних жанрів. Просвітницький сенсуалізм слід розуміти не як перевагу в літературі ліричного стурменя, а тільки як адекватність сприйняття світу, його вірогідно-етнографічне відображення. Бідність жанрів лірики (в поезії переважає ліро-епіка) пояснюється ще й тим, що в просвітницькому реалізмі в центрі уваги були не індивідуальні характери та дослідження їхньої психології, а зображення долі людини, родових і станових її рис.

В українській літературі в перші десятиріччя ХІХ ст. жанровий синкретизм зовсім не був статичною сукупністю художніх форм. У системі жанрів виявлявся той саморух літературного процесу, який свідчив про опозицію до раціоналістичної ієрархії жанрів, про пошук найадекватніших форм художнього зображення національного життя.

Просвітницький реалізм призвів до активізації народних художніх форм, що беруть початок іще в ХVІ ст. Про тісний зв'язок із народною естетикою свідчить своєрідне схрещення віршової літературної байки з прислів'ям, приказкою, анекдотом, казкою; народні ліричні та ліро-епічні пісні й балади позначаються на композиції, структурі й поетиці драми, народні жартівливі пісні – на жанрі комедії та водевілю. Анекдот, народна новела, переказ, казка, притча нерідко стають основою малих прозових форм.

На перше місце в літературі виходять так звані низькі жанри класицизму, що в своєму існуванні зазнають великого впливу народнопоетичної стихії, - бурлескна поема, байка, народна соціально-побутова драма, комедія, народна повість та оповідання. Під впливом фольклору й бурлеску істотно змінюється такий суто класицистичний жанр, як ода, що часто перетворюється на сатиричний чи гумористичний вірш; з'являється в ній і новий, не властивий класицизмові герой-селянин.

Особливе місце в системі жанрів просвітницького реалізму посідає байка, ідейно-естетична структура якої через розділення домінантної логічної ідеї та художньої форми, дидактично-виховне спрямування, живописність побутових реалій, яскраво виражений драматичний стрижень, критичну функцію та орієнтацію на масового читача найбільше відповідала просвітницьким настановам.

Широко застосовуючи відомі ще з античності фабульні схеми, сюжети й мотиви, досвід Лафонтена, Лессінга, російських, польських та інших авторів, звертаючись до народної поезії та живої дійсності, українські письменники протягом 10-30-х років ХІХ ст. витворюють й утверджують віршову байку нового, реалістичного типу, що розвивалася протягом усього століття.

Характерною рисою української байки є її послідовний розвиток від алегоризму, прямолінійного класицистичного дидактизму, від «поезії розсудку» до мініатюрної комедії звичаїв, твору етнологічного, багатого на життєву конкретику.

Генетична близькість байки до світу селянина, до його вірувань і уявлень про навколишній світ (унаслідок чого легко сприймалося перенесення людських рис на тварин і звірів, міфологізм байки), оцінка явищ і вчинків персонажів із позицій простонародного читача зробили її чи не найдемократичнішим жанром літератури. Міцно тримаючись народного коріння, байка нерідко творилася через розгортання прислів'я чи приказки, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, олітературення анекдота, в яких імпліцитно містилося те чи те повчання, приклад для поведінки.

У своїй сукупності просвітницька байка перших десятиріч ХІХ ст. дає досить повну й вірогідну картину суспільного життя, побутових відносин, звичаїв і моралі того часу, представляє цілу галерею станових типів, їхніх родових рис і навіть окремих характерів. Викривально-сатиричний пафос байкових творів, як правило, спрямовується на засудження соціальної несправедливості, викриття панської сваволі, паразитичного життя соціальних верхів суспільства, на критику неправого судочинства, хабарництва й крутійства суддів та різних утисків з боку державної адміністрації.

Пояснюючи вчинки людей та риси їхнього характеру безпосереднім впливом суспільного середовища й життєвих обставин, проникаючи в соціальну природу конфлікту, байка утверджувала позастанову цінність особистості, моральні принципи трудової людини, протиставляючи їх панській аморальності. Таким чином, байка стала одним із найоперативніших і найдійовіших жанрів просвітницького реалізму.

Тісний зв'язок української просвітницької байки з народною поезією спричинився до появи таких найпоширеніших її різновидів, як байка-казка та байка-приказка. У першій із них діють головним чином люди, а не тварини чи звірі. Вона відзначається розгорнутим сюжетом, детальним зображенням обставин дії, пейзажу. Мораль її окремо не формулюється, а випливає з самого твору. Байка-приказка відзначається лаконізмом; вона не має сюжетно-оповідної частини й обов'язково містить моральний висновок (нерідко для цього використовується прислів'я чи приказка).

Розрізняють ще й байку-новелу та байку-побрехеньку. Форму байкової оповіді цих типів набувають інколи й прозові оповідання, побудовані на народносміховому матералі. Однак, потрапляючи в орбіту просвітницького світобачення й естетики, народний гротеск, що став органічною складовою частиною байкової творчості, втрачає свою амбівалентну природу й набуває однопланової спрямованості (переважно як засіб викриття вад). Народнокомічне, що не знає однопланової алегорії, переростає в дидактику.

Новим етапом у розвитку української віршової байки була творчість П. Гулака Артемовського, найкраща частина якої представлена реалістично-бурлескними етологічними віршами та байками. Характерними для його байки є рішучий відхід від тваринно-звіриного алегоризму, прагнення до розвитку міметичного підходу, спільного для класицизму та просвітницького реалізму. Зазнавши великого впливу польської класицистичної літератури, Гулак-Артемовський у концепції дійсності (що позначилося й на його байках) тяжіє до класицистичної урівноваженості, співмірності й доцільності.

Поєднання структури літературної байки і народної казки дає в Гулака-Артемовського байку-казку як новий жанровий різновид із розбудованим сюжетом. У творчості письменника простежується й повернення від багатої на життєві реалії сюжетної байки-казки до власне морального повчання (приказки), що характеризується концентрованістю раціоналістичного підходу, заміщенням спеціально сформульованої моралі народним афоризмом. Дидактична настанова випливає з самої епічної розповіді.

Яскравими явищем в українській літературі були байки Є. Гребінки. Зміст більшості байок Гребінки відзначається соціальною поміркованістю. У найкращих із них показано несумісність інтересів та моралі панівної верхівки (поміщиків, бюрократичного державного апарату) і селянства; в гуманістично-просвітницькому дусі висловлено надію на перевиховання панства («Пшениця», «Ячмінь», «Рожа да Хміль», «Будяк та Конопляночка», «Віл»). Найбільшої викривальної сили Гребінка досягає в байках «Ведмежий суд», «Рибалка».

Ставши продовжувачем байкової традиції Лафонтена і Гулака-Артемовського, Гребінка водночас створює свій тип байки, що характеризуєьтся детальною розробкою сюжету, введенням реалістичних побутових сцен, зменшення кількості алегоричних постатей – аж до наведення «реальних» прізвищ персонажів («Ячмінь», «Мірошник»). З'являється і топонімічна локалізація місця дії та інші національні реалії (побуту, історії). Розростання фабульної частини байку (основу її становлять найчастіше народний анекдот, фацеція, приказка) за рахунок скорочення дидактичного моменту сприяло перетворенню її на маленьку комедію звичаїв чи своєрідну народну побутову новелу.

У байках Гребінки видно прагнення відійти від традиційного дидактизму й бурлескного натуралізму. У них з'являється постать автора-оповідача з його емоційною реакцією, що готувало грунт для утвердження байки в українській літературі як ліро-епічного жанру, що вже виламувався з естетичних принципів просвітницького реалізму.

Байка в українській поезії першої половини ХІХ ст. сприяла демократизації літератури, утвердженню принципів реалістичного зображення народного життя. Відбиваючи традиційні риси національного побуту, зробивши своїм позитивним героєм селянина, звернувшися до казки, тваринного епосу, приказки, прислів'я, до анекдоту й афористичного народного слова, байка вбирає в себе й риси народного світобачення та розширює художньо-зображальні засоби (введення різностопного ямба, народного й коломийкового вірша та ін.).

Оскільки національне відродження в Україні почалося з народних низів, визначальна роль народної культури виявилась і в драматургії, де на перше місце виходять «низькі» жанри, які щедро приймають у себе фольклорну стихію, традиції інтермедії, вертепної драми, народної пісні, музики, танцю: соціально-побутова драма (різновид її – комічна опера), комедія, водевіль, етнографічно-побутова драма, що відображає народні обряди і звичаї. Для стилістики характерні синтез слова і дії, хорові й сольні співи, музика, танці, мелодраматичні ситуації. Перебуваючи під впливом фольклору та шкільного театру ХVІІІ ст., сценічне мистецтво загалом було зорієнотвано на демократичного читача.

Просвітницька драма як жанрово-видова система в українській літературі складається наприкінці 10-30-х років ХІХ ст., в чому вирішальну роль відіграла «Наталка Полтавка» І. Котляревського.

Під її впливом розвивалася вся українська драматургія першої половини ХІХ ст. Причина тут не тільки в популярності й життєвості сюжету, художній майстерності письменника та привабливості позитивних героїв, а й насамперед в ідейно-проблемній глибині конфлікту, що має не вузькоприватне, а суспільне значення.

За любовним конфліктом «Наталки Полтавки», загостреним проблемою соціальної нерівності, криється зрештою глибша і ширша проблема: несумісність природного (демократичного), а отже, в просвітницькому розумінні, тим самим і розумного підходу, яким керувалася старожитня Україна, з пансько-чиновницькими уявленнями про життєві цінності й мораль, що насаджувалися під вигладом «цивілізаційного» струменя кріпосницькою Росією.

Висунення у просвітницькому реалізмі на чільне місце пізнавальної функції літератури, показу людини у зв'язках із світом у просторі й часі поставило на порядок денний питання про художню прозу, яка взагалі не входила до класицистичноі ієрархії жанрів.

*** Проза (лат. prosa, вiд prosaoratio – пряма, така, що вiльно розвивається й рухається, мова) – мовлення не органiзоване ритмiчно, не вритмоване; лiтературний твiр або сукупнiсть творiв, написаних невiршованою мовою. проза – один з двох основних типiв лiтературної творчостi. Поезiя i проза – глибоко своєрiднi сфери мистецтва, якi рорзiзняються i формою, i змiстом, i своїм мiсцем в iсторiї лiтератури. Донедавна прозою (на вiдмiну вiд поезiї) вважали усi нехудожнi словеснi твори; подiбний слововжиток спостерiгається навiть у XX ст. В українськiй лiтературi поняття прози як повноправного мистецтва слова поширилося у пiсляшевченкiвський перiод. Художня проза у власному розумiннi цього слова – порiвняно пiзне явище, яке iнтенсивно формувалося ще з доби Вiдродження. У давнiй i середньовiчнiй лiтературi проза мала специфiчне призначення: у прозиi творились, як правило, лише напiвхудожнi, «змiшанi» твори прикладного характеру (iсторичнi хронiки, фiлософськi дiалоги, ораторськi твори, описи подорожей тощо) або ж твори «низьких», комiчних жанрiв (фарси, деякi види сатири i т. iн.). Проза тих часiв – це так звана ритмiчна проза, яка своєю формою наближалася до вiрша, сприймалася як своєрiдне вiдгалуження поезiї. Наприклад, у києво-руськiй прозi наявна послiдовна ритмiчна органiзацiя: текст членувався на бiльш-менш рiвнi вiдтинки (колони), котрi часто завершувалися (чи причиналися) спiвзвучними дiєслiвними або iменниковими формами, що виступали прообразом рими. Лише починаючи з доби Вiдродження (в українськiй лiтературi значно пiзнiше) формується проза, а з доби Просвiтництва вона посiдає провiдну роль у лiтературi (роман, новела, повiсть).

Донинi не розв'язано питання про формальну органiзацiю художньої прози. Досить поширеною є думка, що за своєю органiзацiєю проза не має принципових вiдмiнностей вiд повсякденного побутового мовлення. Її опоненти небезпiдставно стверджують, що в прозових жанрах є своя складна i внутрiшньо закономiрна структура, яка принципово вiдрiзняється вiд вiршового ритму i при цьому усе ж виводить прозу за межi буденної мови (Г. Флобер, А. Чехов, М. Коцюбинський, Е. Хемiнгуей та iн.), вимагаючи вiд автора не меншої напруги i майстерностi, нiж вiрш. Художня своєрiднiсть прози не вичерпується принципами зовнiшньої органiзацiї мови. У прозi домiнують суттєво вiдмiннi способи та форми словесної образностi вiд таких, якими користається поезiя. Так, рiзнi види тропiв, якi здебiльшого мають велике значення для органiзацiї поетичного мовлення, у прозi посiдають куди менш помiтне мiсце. Якщо в поезiї джерелом «художньої енергiї» є взаємодiя, взаємовiдзеркалення словесних вимислiв, здiйснюване рiзними формами зiставлення слiв (порiвняння, метафора, метонiмiя i т. п.), то для прози найбiльш характерною є взаємодiя рiзних мовних планiв: мови автора, оповiдача, персонажiв. Через взаємовiддзеркалення цих мовних планiв зiдйснюється осмислення i оцiнка зображуваного. Художньо-словесна тканина у прозi (порiвняно з поезiєю) постає бiльш «прозорою», що, здавалось би, вiдтворює певну життєву реальнiсть безпосередньо. Разом з тим постiйно вiдчутна образна сила митця, майстернiсть володiнням словом, згармонiйована точнiсть i яснiсть мовних планiв. Значно бiльшу роль у прозi вiдiграє сюжет, послiдовний розвиток дiї; предметнiшими i бiльш визначеними є характери та обставини.

На відміну від літератур «класичного» типу розвитку художня проза в новій українській літературі формується після появи драматургії, що, з одного боку, зумовлюється живучістю розвинутих традицій драми та комедії у старій літературі, на яких виростала нова драматургія, та відсутністю в ній власне художньої прози, а з іншого – слабкою структурованістю самого українського суспільства.

*** Драма (грецьк. drama – дiя) – один з лiтературних родiв, який змальовує свiт у фомрi дiї, здебiльшого призначений для сценiчного втiлення. Теорiя драми в iсторичному розвитку неодмiнно вiдбивала всi змiни в лiтературнiй i сценiчнiй творчостi, якi вiдбувалися протягом тисячолiть. Аристотель у своїй працi «Поетика» розробив теорiю трагедiї, визначення якої як наслiдування важливої i завершеної дiї, що має певний обсяг, реалiзується через дiю, а не через розповiдь i викликає через спiвчуття i жах очищення (катарсис), на багато столiть сформулювало пiдходи до Д. Н. Буало, Ф. Шiллер, Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Прокопович, М. Довгалевський також в основу своїх концепцiй драми ставили дiю. Однак пiдходи у кожного з них були рiзнi. Теорiя доби класицизму вiдзначалася нормативнiстю. Окремi поради, якi давав, наприклад, Н. Буало («Мистецтво поетичне») мiстили вимоги, що суттєво обмежували творчу активнiсть письменника (єднiсть дiї, мiсця i часу). Унiверсальнi нормативи класицизму зазнали ревiзiї в добу Просвiтництва: вiдбулася демократизацiя драми та її мови. На початку XIX ст. оригiнальну драматургiйну систему створили романтики (Дж. Байрон, П. Шеллi, В. Гюго). Протягом останнiх столiть драма стала активно читатися, переходячи з мистецтва сценiчної дiї у мистецтво художнього слова. Теоретики лiтератури вiдзначають два жанрових типи драми. Перший – «аристотелiвська» , або «закрита» драма. Вона розкриває характери персонажiв через їх вчинки. Для такої драми притаманна фабульна побудова з необхiдними для цього атрибутами – зав'язкою, розвитком дiї, кульмiнацiєю та розв'язкою. У нiй зберiгаєтсья хронологiя подiй i вчинкiв дiйових осiб на вiдносно обмеженому просторi. Генетичнi витоки такої драми криються у творчостi античних письменникiв (Еврипiда, Софокла). Свого пiку вона досягла в добу класицизму (П. Корнель, Ж. Расiн), не зникла в епоху Просвiтництва (Ф. Шiллер, Г.-Е. Лессiнг), розвивалася у лiтератури XIX ст. (В. Гюго, Дж. Байрон, I. Котляревський, Г. Квiтка-Основ'яненко, О. Островський, I. Карпенко-Карий, I. Франко). Iснує вона й у сучаснiй драматургiї. Iншим жанровим типом є «неаристотелiвська» або «вiдкрита» драма. В її основi лежить синтетичне художнє мислення, внаслiдок чого до драматичного роду активно проникають епiчнi та лiричнi елементи, створюючи враження мiжродової дифузiї. Це характерно як для драматургiї минулого (театри Кабукi i Но у Японiї, музична драма в Китаї, «Обiтниця Яугандхараяти» в Iндiї, «Перси» Есхiла у Грецiї) так i для сучасної драматичної творчостi (Б. Брехт, Н. Хiкмет, М. Кулiш, Е. Iонеско, Ю. Яновський, Є. Шварц). Якщо у даному жанровому типi домiнують епiчнi елементи, то така драма називається епiчною. Притаманними їй елементами можуть бути умовнiсть, iнтелектуалiзацiя змiсту, активне втручання письменника в дiю. Епiчна драма яскраво представлена у творчостi Б. Брехта, Н. Хiкмета, М. Кулiша, I. Кочерги. В центрi зображення лiричної драми – внутрiшнiй свiт героїв. У нiй значно посилюються естетичнi функцiї умовностi, деформуються часовi та просторовi параметри, складнiшою стає композицiя, домiнують асоцiативнi зв'язки («Чарiвний сон» М. Старицького, «Одержима» Лесi Україники, «Соловейко-Сольвейг» I. Драча). Драма є специфiчним видом мистецтва, який одночасно належить як лiтературi, так i театру. Лише у колективнiй творчостi письменника, режисера, художника, композитора й акторiв вона може стати помiтним явищем лiтературно-мистецького життя. Вiдповiдно до змiсту та форми, характеру конфiлкту драматичнi твори подiляються на окремi види i жанри (драма, трагедiя, комедiя, фарс, водевiль, мелодрама, трагiкомедiя). У минулому побутували мiстерiї, мiраклi, моралiте, шкiльнi драми, iнтермедiї та iн.

Драма як жанр

П'єса соцiального чи побутового характеру з гострим конфiлктом, який розвивається в постiйнiй напрузi. Герої – переважно звичайнi, рядовi люди. Автор прагне розкрити їх психологiю, дослiдити еволюцiю характерiв, мотивацiю вчинкiв i дiй. Її зародження можна помiтити в драматургiї античностi («Iон» Еврипiда). Частина лiтературознавцiв вважає, що драма як окремий жанр виникла лише у XVIII ст. Першими теоретиками драми стали Д. Дiдро, Л.-С. Мерсьє та Г.-Е. Лессiнг, якi обгрунтували її специфiку та значення для розвитку лiтератури i театру. Вони ж i першими втiлювали в життя теоретичнi положення, давши свiтовi так звану мiщанську драму (Д. Дiдро – «Позашлюбний син», «Батько родини; Л.-С. Мерсьє – «Дезертир», «Незаможний»; Г.-Е. Лессiнг – «Мiс Сара Сампсон», «Емiлiя Галоттi»). В основi цих творiв лежали сiмейно-родиннi конфлiкти. На рубежi XVIII-XIX ст. мiщанська драма в захiдноєвропейськiй лiтературi зазнала серйозних змiн. У нiй переважає дидактичне начало, герої iснують у тiсному родинному мiкросвiтi. Поступово в мiщанськiй драми посилюються мелодраматичнi елементи, простежується зародження нового жанру – мелодрами. У лiтературi XIX ст. домiнувала реалiстична драма (О. Пушкiн, М. Гоголь, О. Островський, Л. Толстой, А. Чехов). Поряд з реалiстичною драмом (Р. Роллан, Дж. Прiстлi, Ш. Оќейсi, А. Мiллер, В. Гавел) важливу роль вiдiграє iнтелектуальна драма, пов'язана з фiлософськими засадами екзистенцiалiзму (Ж.-П. Сартр, Ж. Ануй), а також драма абсурду. В українськiй лiтературi драма з'являється на початку XIX ст. («Наталка Полтавка» I. Котляревського, «Простак» В. Гоголя, «Быт Малороссии в первую половину XVIII столетия» Т. М. (криптонiм не розкрито), «Чари» К. Тополi, «Чорноморський побит» Я. Кухаренка, «Купала на Iвана» С. Писаревського). У всiх цих творах виявилися, з одного боку, риси шкiльної драми, вертепу, притаманнi українськiй драматургiї попередньої доби, а з iншого – враховано досвiд захiдноєвропейської драми кiнця XVIII ст. Iдейно-тематичнi горизонти згаданих творiв обмежувалися колом любовно-родинних взаємин. Однак, як i в європейськiй драмi, помiтним були й кроки до реалiстичного вiдображення дiйсностi. Згодом через обставини родинного плану проушувалися важливi суспiльнi проблеми («Назар Стодоля» Т. Шевченка, «Лимерiвна» Панаса Мирного). З 80-х XIX ст. спостерiгається розширення iдейно-тематичних обрiїв драми, з'являються твори з життя iнтелiгенцiї, мешканцiв мiста, порушуються проблеми взаємин села i мiста («Не судилось» М. Старицького, «Доки сонце зiйде...» М. Кропивницького, «Житейське море» I. Карпенка-Карого, «Украдене щастя» I. Франка, «Нахмарило» Б. Грiнченка). На рубежi XIX-XX ст. переважає соцiально-психологiчна драма. Потiм, як вiдгук на суспiльно-полiтичну ситуацiю початку XX ст., виникає полiтична драма. Людськi характери дослiджуються драматургами в ектремальних умовах («Кассандра» Лесi Українки). Саме в творчостi Лесi Українки чи не вперше в українськiй драматургiї сягає свого апогею iнтелектуальна, неоромантична драма, в якiй увага з побутових обставин переноситься на психологiю персонажiв, досить складнi й витонченi iнтелiгентнi переживання. Новим кроком у розвитку драми стала творчiсть В. Винниченка, який наполегливо розробляв морально-етичну тематику, прагнучи осмислити суспiльно-полiтичнi проблеми засобами психологiчної драми («Молода кров», «Чорна пантера i Бiлий Ведмiдь»). Найвидатнiшим представником українського ренесансу у драмi став М. Кулiш («Зона», «Патетична соната», «Вiчний бунт», «Маклена Граса»). Активно розвивався цей жанр у повоєннi роки. Соцiально-побутова та психологiчна драма домiнують у творчостi М. Зарудного, О. Коломiйця, Ю. Щербака, Лариси Хоролець, О. Корнiєнка.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (розгорнені конспекти лекцій) Підготувалимр. ТаняГаев та Зоряна Гук Белград, 2008 ЗМІСТ Початок XX ... Српске, 2002. – 645 с. 4. Бернадська Н. Українська література ХХ століття. –Київ: Знання-Прес, 2006. 5. Біла ...

Другие похожие документы..