textarchive.ru

Главная > Документ


Саме прагнення бути корисним народнiй справi спонукувало Старицького до рiзнобiчної дiяльностi, а велика обдарованiсть забезпечувала плiднiсть усiх його починань.

Студентом вiн вiдвiдує збори й мiтинги, займається просвiтительством, працюючи в недiльних школах, народних бiблiотеках, рiзних гуртках. Згодом бере участь у роботi київської Громади, Пiвденно-захiдного вiддiлу Росiйського географiчного товариства, стає одним з фундаторiв Всеросiйського театрального товариства, органiзатором i дiяльним членом Київського лiтературно-артистичного товариства. Театральна справа завдячує Старицькому i як драматургу, i як iнiцiатору та керiвниковi вiдомих театральних труп, для утримання яких йому довелося навiть позбутися свого маєтку. В коло однодумцiв Старицького в рiзний час входили Марко Кропивницький i Панас Саксаганський, Iван Карпенко-Карий i Марiя Заньковецька, Микола Садовський i Ганна Затиркевич та багато iнших акторiв. Географiя гастролей обiймала, крiм України, широкi простори Росiйської iмперiї – вiд Петербурга i Москви до Кишинева i Ростова-на-Дону, Одеси, Тифлiса й Мiнська, Нижнього Новгорода й Страханi, сягала Вiльна й Варшави. Все це разом по праву можна назвати Театром Старицького.

Великi заслуги Старицького й у видавничiй справi. Крiм публiкацiї, власних творiв, вiн пiсля невдачi в органiзацiї лiтературно-художнього журналу в тяжких цензурних умовах здiйснює видання двох випускiв альманаху «Рада» (1883, 1884).

Вiдомий М. Старицький i як талановитий перекладач з росiйської (О. Пушкiн, I. Крилов, М. Гоголь, М. Лермонтов, М. Некрасов, М. Огарьов, С. Надсон) та європейських (В. Сирокомля, А. Мiцкевич, Ю. Словацький, Шекспiр, Байрон, Гете, Гейне, Гюго, Андерсен, сербськi поети та iн.) лiтератур, чому сприяло добре володiння нiмецькою, французською та англiйською мовами.

До останнього подиху Старицький не випускав iз рук пера. Помер вiн у Києвi 14 (27) квiтня 1904 р. й похований на Байковому кладовищi. Виняткова творча активнiсть забезпечила йому повагу сучасникiв i вдячнiсть нащадкiв. Важко визначити градацiю звершень таких рiзнопрофiльних митцiв, як Старицький, що в кожному родi, жанрi й видi досяг певних висот. I все ж огляд його творчих надбань варто вiдкрити поезiєю. Вiршувати Старицький почав ще в гiмназiї, де захоплювався поезiями Пушкiна й Лермонтова, читав забороненi вiршi Шевченка. Схиляння Старицького перед Шевченком, пронесене протягом усього життя, позначилося на проблематицi й спрямуваннi його поезiй, визначило мiсце доробку поета в сучасному лiтературному процесi.

Старицький власною творчiстю утверджував активну позицiю в тогочасних обставинах. У бiльшостi його вiршiв, навiть пейзажних чи лiрично-iнтимних, переважає тема народу, його тяжкої недолi. З душевною теплотою i неприхованою симпатiєю малює поет образи трудiвникiв. Високопоетичним утвердженням чистоти почуттiв звичайних людей є його поезiї «Ждання» (1865), «В садку» (1886), «На озерi» (1869) та iн. Серед них особливо вирiзняється «Виклик» (1870). Покладений на музику М. Лисенком (серенада Левка з оперети «Утоплена»), цей вiрш став улюбленою народною пiснею, мiцно ввiйшов у самодiяльний i професiйний репертуар.

Зiр поета нiби мимохiть зосереджує увагу й на худесенькiй руцi швачки, її нахиленiй голiвцi, на довгому кашлi в довгi ночi та завжди червоних вiд постiйного недосипу очах, на латаному платковi та зiгнутiй над панським шитвом спинi й при каганцi, й денному свiтлi, внаслiдок чого гiвного звучання набувають заключнi немовби спокiйно констатуючi рядки коротенького вiрша «Швачка».

Поет повстає проти «кривди могучої», закликає до боротьби з нею. Йдеться й про долю народу, й про долю рiдного краю. Слiд особливо наголосити, що Старицький завжди з палкою публiцистичною оперативнiстю реагував на тогочаснi соцiальнi подiї. Облуднiсть реформи 1861 р., реакцiя пiсля пострiлу народовольця Д. В. Каракозова в Олександра II (1866) вiдгукнулися в сумовитих рядках поезiї «Iзнов нудьга».

Визвольнi вiйни балканських слов'ян, повстання проти турецького поневолення у Боснiї, Герцеговинi та Болгарiї, сербсько-турецька вiйна 1876 р., в якiй брали участь росiйськi й українськi добровольцi, викликали гостру реакцiю поета. Єднання слов'янських народiв стало темою таких високопоетичних творiв, як «До Дунаю», «До бронi», «Смерть слов'янина», вiнцем яких є «До слов'ян» (1872). Вiрш має досить складну творчу iсторiю, його пафос полягає в заклику слов'янських народiв до спiльної боротьби проти нацiонального гноблення.

Принциповий характер має звернення до «брата москаля», де майже афористично стверджена думка про одвiчну спiльнiсть з росiйським народом.

До того ж Старицький вперше в українськiй поезiї створив образ жiнки-революцiонерки у вiршi «Зiходить мiсяць, гаснуть зорi...» (1875). Показово, що поет опрацьовував його фактично до останнiх днiв – вiд першої публiкацiї 1883 р. та передруку 1885 р. аж до посмертної збiрки, долаючи цензурнi перепони й вдосконалюючи форму. Глибокий лiризм, психологiчний портрет «коханої мрiї», до якої звенено винятково проникливi слова, дають пiдстави здогадуватися, що за її образом криється реальний прототип, близький самому поетовi.

У багатьох вiршах Старицький i прямо, й опосередковано оспiвує Україну, її чудову природу, красивих i працьовитих людей. Важкий, нестерпний сучасний стан рiдного краю, де «за лихими владарями» замiсть вирубаних ради наживи лiсiв тепер тiльки «пеньки корявi бовванiють лишаями», де «й худоби нiде пасти», на колись ясних плесах «по кочковинi шпацирують лише свинi», де повсюдно смердять «броварi й льохи горiлки», а «слабi понурi люди ледве носять шкури», в iнвективi Старицького «За лихими владарями» (1876) контрастно зiставляється з дещо iдеалiзованим минулим, хоч зрозумiло, що таке зiставлення вжито для посилення звинувачень сучасним «лихим владарям», i недарма цей вираз вiд заголовка рефреном повторюється в кожнiй строфi як неприйняття насамперед сучасного поетовi устрою.

Висловлюючи свої почуття у вiршi «До України», поет окреслює життєвi картини рiдного краю з «хмарами вишняку», веселим плескотом дiтвори на ставку, згадує «у нiчку весняну жабиний гвалт», селян за працею i «стукiт говiркий цiпiв по всiх токах», «при каганцi i верстiн сюрчання, i бесiди, i пiсню чи ридання тихесеньке жiночої журби».

Поетичнi засоби, художня манера й мовнi шукання Старицького визначилися насамперед прагненням максимально чiтко виявити провiдну думку, викликати доступнiсть її й адекватне сприйняття рiзнотипним читачем. Значну роль при цьому вiдiграють метафори, епiтети, порiвняння. Так, для характеристики сучасного ладу добираються недвозначнi означення – «ворожий мир», «неволя страшна», «кривда могуча», «мир трухлявий», «невiльнича пiтьма», «смiтник заласних поганцiв», «багновище», «нiч-стума», «морок i мана», «невiльницьке ярмо, «стоголовий людський кат», «окрадена родина», «рабьска супонь», «озвiренi катюги», «вiкова неволя» та iн. Для суспiльного стану, народної долi характерний iнший ряд – «пiдбитий стиглий колос», «край сиротливий», «люд, ярмлений вiками», «бiдота бездомна» тощо. Широко користається Старицький образами-символами, властивими революцiйнiй народницькiй поезiї: «псалом вiри», «терновий вiнець», «правда дзвiн», «нива», «храм святих надiй», «правди вiвтарi», «сонце правди», «мученик».

Сам великий словотворець, вiн виступав в оборону свого поетичного співбрата, обстоюючи принципово важливе положення про те, що кожний, особливо талановитий художник виробляє окрему мову як прикмету, вияв iндивiдуальностi, а слабкi письменники, позбавленi iндивiдуально забарвленої мови, саме й пишуть безбарвно, мляво. До того ж багато слiв, що 1882 р. разили читачiв, увiйшли в загальне вживання. Сьогоднi нiкого не бентежать такi слова й вирази, як нестяма, страдниця, бездольцi, недбальцi, дурманити, приємнiсть, дочасовий тощо, i нiхто вже не пам'ятає, що на основi глибокого знання народної мови вони були створенi Старицьким.

В iсторiї української поезiї значна роль належить перекладам i переспiвам Старицького. Фактично лiтературну дiяльнiсть вiн i розпочав з прекладу. 1865 р. були опублiкованi лермонтовськi «Парус», «I нудно, i сумно...», «Оповитi млою...», «Як жито хвилями хиляється i грає...», «Сон», «Заврядне оповiдання» Огарьова; «На скелi пiвнiшнiй та голiй...», «Хвилею тiльки прилине...», «Море безкрає вкруги...», «Снилась менi дiвчинонька...», «Менi снились сльози i палкi поривання...», «Щоку до моєї щоки прихили...», «Брати мої рiднi! Як сонце сiдає...» Гейне та двi байки Крилова – «Гуси» i «Наймит та хазяїн».

У наступнi роки кiлькiсть перекладiв зростала, розширювалося коло авторiв, яких перекладав Старицький. Якщо спочатку переклади публiкувалися переважно у львiвських часописах «Нива» та «Правда», то 1873 р. в Києвi виходить однотомник «Казки Андерсена з життєписсю. Преклав з первотвора М. Стариченко», а наступного, 1874 р. – «Байки Крилова. Вибрав i переклав М. Старицький» 1875 р. – лермонтовська «Пiсня про царя Iвана Васильовича, молодого опричника та одважного крамаренка Калашникова» й одночасно в чотирьох номерах «Правди» друкується переклад «Демона». Майже слiдом, 1876 р., виходять «Сербськi народнi думи й пiснi. Переложив М. Старицький. Частина I. Думи юнацькi. Чиста виручка на користь братiв-слов'ян».

Друга й третя частина, складенi iз побутових, жiночих та обрядових пiсень, внаслiдок цензурних заборон пiсля Емського акта 1876 р., свiту не побачили й пiзнiше публiкувалися в авторському збiрнику «З данього зшитку. Пiснi i думи» (1881).

Обсяг перекладацької дiяльностi Старицького рiзноманiтний i значний – понад 200 творiв. При виборi авторiв i творiв для перекладу насамперед виявлялися також демократичнi тенденцiї Старицького. Особливо охоче прекладав вiн росiйських поетiв – Пушкiна, Лермонтова i найбiльше Некрасова. Iнтерес Старицького до поезiї Пушкiна вiдчутно зрiс наприкiнцi вiку, коли в Києвi готувався збiрник українських перекладiв до 100-рiччя з дня народження генiального поета. В своїх перекладах вiн прагнув додержуватися розмiру й образної системи оригiналу, хоч i не повнiстю уникнув спокуси стилiзацiї пiд сучасну йому громадянську поезiю.

Переклади Старицького з росiйської та iнших свiтових лiтератур сприяли, з одного боку, засвоєнню ним їхнього досвiду, а з другого – збагачували українське письменство високими iдеями й досконалими поетичними образами, ставали надбанням рiдного слова, виховували повагу до iнших народiв, служили зближенню мiж ними, викликали почуття, якi б ми сьогоднi назвали iнтернацiоналiстськими.

Характерно i те, що Старицький рiвночасно перекладав росiйською мовою також поезiї Є. Гребiнки, Лесi Українки та А. Кримського.

Драматичну дiяльнiсть Старицький фактично розпочав iнсценiзацiями творiв Гоголя – оперета «Рiздвяна нiч» (музика М. Лисенка) та п'єса «Сорочинський ярмарок». (Згодом за Гоголем були написанi «Тарас Бульба» - спочатку лiбретто для опери М. Лисенка (1880), потiм – драма на 5 дiй (1893) та лiбретто опери «Утоплена»). До переробок для сцени творiв iнших авторiв, iнсценiзацiй та написання п'єс за запозиченими сюжетами Старицький вдавався i пiзнiше. Серед них – оперета «Чорноморцi», музика М. Лисенка (за «Чорноморським побитом на Кубанi» Я. Кухаренка), «За двома зайцями» (за комедiєю «На Кожум'яках» I. Нечуя-Левицького), «Крути, та не перекручуй» (за п'єсою «Перемудрив» Панаса Мирного), «Нiч пiд Iвана Купала» (за повiстю О. Шабельської «Наброски карандашом»). «Зимовий вечiр» (за однойменним оповiданнм польської письменницi Е. Ожешко), «Юрко Довбиш» (за сюжетом роману «Боротьба за право» австрiйського письменника К. Е. Францоза), «Циганка Аза» (за мотивами повiсти «Хата за селом» польського письменника Ю. Крашевського), «Зимовий вечiр» (за п'єсою «Громадянська смерть» iталiйського драматурга П. Джакометтi, вiдомий росiйський переклад О. М. Островського пiд назвою «Семья преступника»).

Переважна бiльшiсть переробок Старицького сприймається як новi, цiлком самостiйнi твори. Адже вiн не тiльки забезпечував їм сценiчнiсть, а й «докорiнно змiнював i поглиблював соцiальну основу першотвору, надавав бiльшої загостреностi його провiднiй iдеї».

Головний конфлiкт, обраний для соцiально-психологiчної драми «Не судилось», зосередив увагу драматурга бiльше на розкладi «панського болота» - помiщицької родини (чого варта, скажiмо, брутальна й цинiчна Зiзi), що в свою твань затягує i простих людей (лакей Харлампiй, покоївка Аннушка), внаслiдок чого соцiальне розшарування на селi лишилося дещо збоку. Зате в iнших п'єсах саме воно виходить на перший план («У темрявi», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi»).

Драма «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорницi» (1887) написана за мотивами народної пiснi та переказами про її легендарну авторку Марусю Шурай (Чурай). Тема й сюжет пiснi спричинили появу багатьох творiв, у тому числi й драматичних, але тiльки Старицькому пощастило рельєфно окреслити соцiальнi особливостi сiльського життя, розкрити психологiю героїв, органiчно поєднати багатство фольклору з перипетiями напруженої дiї, вiдтворити барвисту мову звичайних трудiвникiв, поєднати вчинки героїв з причинами соцiального характеру.

До 1893 р. Старицький мав уже творчий досвiд не тiльки драматурга, а й визначного органiзатора театральної справи, тому цiлком закономiрно, що, розробляючи проблеми iнтелiгенцiї, вiн звернувся до добре вiдомого йому акторського життя. Це насамперед становище митця в суспiльствi, ворожiсть буржуазного укладу життя i справжнього мистецтва.

Центральна постать п'єси «Талан» (1893) – Марiя Лучицька багатьма рисами й деталями життя перегукується з видатною українською актрисою Марiєю Заньковецькою, якiй була присвячена ця «драма iз побуту малоруських акторiв».

У драмi «Талан» Старицький вдався до незвичного сценiчного прийому: у другiй картинi IV дiї виконується уривок з його ж драми «Богдан Хмельницький», перша редакцiя якої 1887 р. була заборонена цензурою. Таке небезпечне самоцитування засвiдчувало не тiльки мужнiсть драматурга, а й насамперед його невгасимий iнтерес до героїчного минулого України.

Вiдiйшовши за станом здоров'я вiд активної театральної дiяльностi, Старицький цiлком вiддається лiтературнiй творчостi. Саме в цi роки одна по однiй з'являються його вiршованi iсторичнi драми – «Богдан Хмельницький» (1896), «Маруся Богуславка» (1897), «Оборона Бушi» (1898) та «Остання нiч» (1899).

Минуле для Старицького не було втечею вiд дiйсностi. Навпаки, обираючи для цих творiв справжнi iсторичнi подiї, Старицький оспiвував мужнiсть народу в боротьбi з ворогом, його проводирiв, якi вчиняли народну волю.

Буремнi роки визвольної вiйни українського народу 1648-1654 рр. складають провiдну тему драм «Богдан Хмельницький» i «Оборона Бушi». Велич уславленого гетьмана полягає в тому, що вiн, побачивши страшну неволю, переборює опiр зрадливої старшини, зокрема пiдступного генерального писаря Iвана Виговського, й знаходить єдино вiрний шлях.

До XVII ст. вiднiс Старицький i подiї iсторично-побутової драми «Маруся Богуславка», створеної за мотивами народних дум i пiсень. Знову постає проблема патрiотизму, вiдданостi вiтчизнi, усвiдомлення боргу й вини перед нею.

Михайло Старицький i в поезiї, i в драматургiї, i в прозi виступив як новатор, що на новому етапi творчо розвинув традицiї Тараса Шевченка й Марка Вовчка, став гiдним соратником Iвана Франка й Лесi Українки.

Імпресіоністична проза Михайла Коцюбинського

*** Iмпресiонiзм (вiд фр. impression – враження) – напрям у мистецтвi, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене вiдтворення особистiсних вражень та спостережень, мiнливих миттєвих вiдчуттiв та переживань. Сформувався у Францiї в другiй половинi XIX ст. насамперед у малярствi (назва пiшла вiд картинки К. Моне «Iмпресiя. Схiд сонця», 1873). Його представники – художники К. Моне, Е. Моне, О. Ренуар, Е. Дега та iн. – основним завданням вважали найприроднiше зобразити зовнiшнiй свiт, витончено передати свої миттєвi враження, настрої. Iмпресiонiзм на межi XIX – XX ст. став вагомим компонентом європейського письменства. Але у лiтературi iмпресiонiзм не знаходив такого програмового характеру, як у малярствi, не мав свого окремого угруповання, наближався то до натуралiзму (у прозi), то до символiзму (в поезiї). Його представники змальовували свiт таким, яким вiн видавався в процесi перцепцiї. Ставилося за мету передати те, яким видався свiт у даний момент через призму суб'єктивного сприйняття. Це зумовило функцiональнi та компзицiйнi змiни опису: опис став епiзодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Iмпресiонiстичнi тенденцiї викликали також змiни в характерi оповiдi епiчних жанрiв: вона певною мiрою лiризувалася, що спричинило пiднесення ролi й розширення функцiї внутрiшнього монологу. У французькiй прозi iмпресiонiзм представляють брати Гонкури, А. Доде, Гi де Мопассан, в австрiйськiй С. Цвейг, А. Шнiцлер, у польскiй – С. Вiткевич, С. Жеромський та iн. Елементи iмпресiонiзму (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалiзоване найчастiше через метафору, що виконує настроєву функцiю) зустрiчаємо у творах українських письменникiв, наприклад, у М. Коцюбинського: «На каменi», «По-людському», «Тiнi забутих предкiв», “Intermezzo”, «Цвiт яблунi» та iн. Тут естетична функцiя кольорiв, свiтлотiней, звукових барв i тонiв, передача рiзних внутрiшнiх почуттєвих станiв автора домiнують над iншими художнiми засадами. Iмпресiонiстичнi тенденцiї спостерiгаємо у творчостi письменникiв 20-30-х XX ст. – Г. Михайличенка («Блакитний роман», М. Хвильового («Синi етюди»), Мирослава Iрчана («Карпатська нiч») та iн. У лiрицi iмпресiонiстичнi тенденцiї найвиразнiше виявилися у французького поета П. Верлена, але без таких модифiкацiй, як у епiчному жанрi. Великого значення надавалося звуковому настроєвому оформленню, музичностi вiрша. В українськiй поезiї iмпресiонiзм позначена творча практика П. Тичини, В. Чумака та iн. Характерними у цьому планi є символiстсько-iмпресiонiстичне змалювання ранку М. Йогансеном.

У драматичнiй творчостi iмпресiонiзм виявляється в розслабленнi фабульної структури, розбиваннi сценiчної дiї на значущi елементи, використаннi незакiнчених фраз, думок, створеннi невловного настрою, а також у високому ступенi поетизацiї драми. Подiбно до лiрики iмпресiонiзм найчастiше поєднується в драмi з символiзмом, що простежується у творчостi М. Метерлiнка, О. Уальда, С. Виспянського. В українськiй драматургiї iмпресiонiзм виявляється меншою мiрою, проте його елементи притаманнi символiстськiй п'єсi С. Черкасенка «Казка старого млина», п'єсi «Бенкет» М. Рильського та iн.

Михайло Коцюбинський (1864-1913)

На зiставленнi уявного i реального свiту героя, що дозволяє розглядати не лише можливi збiги, проекцiї духовного, естетичного чуття, пошуки гармонiї, а й психiчнi збочення, втрату iдентичностi особи («В дорозi», «Дебют») будував чимало своїх творiв Михайло Коцюбинський.

Його творчiсть сприяла засвоєнню психоаналiтичного письма, самоаналiзу, об'єктивацiї вiдчуження. Поряд з iмпресiонiстичною манерою i спробою творення новiтнього соцiального роману-мiфа («Фата-моргана») письменик увiв до української лiтератури теми естетизму, масової людини, мiщанства, до яких активно звертатимуться митцi XX ст.

Специфiчною властивiстю художньої творчостi М. Коцюбинського стало переключення уваги на процеси i явища iндивiдуальної свiдомостi – пам'ять, враження, iдеали. При цьому письменник вдається до екзистенцiального аналiзу, що розглядає факти щоденного життя героїв з погляду переживання iндивiдом повноти людського iснування, злитого з природою, враженнями краси i людського спiлкування, спогадами i пам'яттю пережитого, зародженням творчостi тощо. Вiдкриття нової, ексистенцiальної проблематики, зануренiсть її в iнстинкти, сферу пiдсвiдомого, злиття з символiкою слiпоти, тривоги, крику, опредмечених «слiдiв» людського, якi викликають нове прозрiння Лазаря, - все це спирається в творчостi Коцюбинського на чуттєво багату, експресивну образнiсть, на психологiчно точну й виразну стилiстику.

Започаткованi «новою» школою форми художнього зображення поглиблюються i певною мiрою навiть вичерпуються на хвилi модернiзму, течii, яка теоретично i практично заявляє своє право на естетичнi, гедонiстичнi, психологiчнi та фiлософськi теми. З'являютсья новi жанровi рiзновиди – вiзiї, студiї, акварелi, ескiзи та рiзноманiтнi стильовi форми – вiд експресiонiзму, iмпресiонiзму до символiзму й неонатуралiзму. Водночас спостерiгається властива для бiльшостi модерних лiтератур тенденцiя до схрещення рiзних творчих напрямiв.

Яскравою ознакою раннього європейського модернiзму стали пошуки унiверсального символiстського стилю й синтетичної образностi. В українському письменствi, як i в рядi iнших лiтератур, цi пошуки зумовлюють розгортання своєрiдної неоромантичної стильової манери, що давала пiдстави вважатися явищем синтетичного порядку, що охоплює елементи рiзноступеневої стилiстики (символiзму, iмпресiонiзму, натуралiзму, романтизму, неокласицизму) й тяжiє загалом до романтичного типу творчостi. В цьому – одна iз специфiчних особливостей українського модернiзму, в якому вiдроджуються й розвиваються форми романтичної образностi, що лише тiєю чи iншою мiрою модернiзуються. Не переборенi українським раннiм модернiзмом романтичнi елементи стимували формування оригiнальної модерної «школи». Вiденський iмпресiонiзм, польський експресiонiзм, росiйський i французський символiзм, неоромантизм скандинавських лiтератур здебiльшого переломлювалися через українську нацiональну традицiю. Модернiзм формувався у своїх найхарактернiших виявах не на рiвнi загальної стильової манери або «школи», а через творчу самобутнiсть та еволюцiю окремих митцiв. Розгортаючись i поєднуючись iз формами реалiстично-натуралiстичними, власне романтичними символiчними, модернiзм вiдкривав новi художнi моделi та структури – неореалiзм (В. Винниченко), неонатуралiзм, неоромантизм (О. Кобилянська), iмпресiонiстичний символiзм (М. Вороний), метафiзичний символiзм (М. Яцкiв). Водночас загальною стильовою ознакою ставала тенденцiя до панестетизму, символiзацiї, iдеалiзацiї й романтизацiї зображуваного. Це зумовлювалося сприйняттям реальностi як естетичного феномена, тобто iдеального й естетично перетвореної, зорiєнтованої не на правдоподiбнiсть, а на ймовiрнiсть своєї iнтерпретацiї.

Народився Михайло Коцюбинський 1864 року – в той лиховiсний час, коли офiцiйною мовою на українськiй землi була мова росiйська... Цiєю ж мовою говорили в родинi майбутнього автора славетних творiв, i Михайло чув українську мову тiльки вiд челядi, а сам нею не говорив з дитинства. А мова – це ж основне, звiдки б'є творче джерело. I тут, без сумнiву, зробила своє сильна українська стихiя, що, як бурхливi веснянi води, розливалася довкола, - українське село та ще, ймовiрно, два разючi випадки в життi майбутнього письменника, з котрих перший – це вроджена воля не зневiрюватися по згубних невдачах. Перший цей випадок – недуга малого хлопця. «Занедужавши, - писав пiзнiше сам М. Коцюбинський у своїй автобiографiї, - на дев'ятому роцi на запалення в легенях, я в гарячцi почав говорити по-українському, чим не мало здивував батькiв».

Як вiдомо, вже пiзнiше, пiсля цього випадку, по недузi, десятирiчний хлопець, розбуджений цiкавiстю до українського слова, - про це М. Коцюбинський згадує у своїй автобiографiї – почав складати українськi пiснi на взiрець народних.

А коли на тринадцятому роцi випадково Коцюбинський дiстав кiлька примiрникiв журналу «Основа», оповiдання Марка Вовчка, а згодом – Шевченкового «Кобзаря», то це, за визнанням самого письменника, уже безповоротно скерувало його на свiдомий український шлях.

Отут саме й до речi згадати про той другий випадок, разючий своєю згубнiстю, який мало не скосив першого цвiту, - вродженого хисту й жагучого прагнення до українського письменства, властивого й притаманного молодому Коцюбинському. Коли вiн написав українською мовою своє перше оповiдання «Андрiй Соловейко, або Вченiє свiт, а невченiє – тьма», то вiддав його на перегляд спiвробiтниковi журналу «Киевская старина» - Цейславовi Неймановi.

Коли ж говорити про першi лiтературнi впливи, властивi Коцюбинському в цьому перiодi, то це були передусiм впливи старших письменникiв-клясикiв, зокрема, Iвана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного. Сам Коцюбинський про це пише в листi з 22-го липня 1896 року Панасовi Мирному: «Вашi твори мали великий вплив на мене. Опрiч величезного лiтературного хисту, який зразу зачарував мене, я бачив в них широкий та вiльний розмах думок – власне те, чого не стає мало не всiм нашим белетристам... Я читав i перечитував вашi романи, упивався ними...»

Все ж, незважаючи на помiтнi впливи, навiть у цьому першому проявi шукання самого себе i мистецького бачення людей i свiту, попри вмiле й рясне використовування етнографiчних i фольклорних матерiялiв, в описах, мистецьких засобах чи як засiб iндивiдуалiзацiї мови персонажiв, - навiть у цьому перiодi творчостi, що позначена реалiзмом, у Михайла Коцюбинського вже помiтнi своєрiднi особливостi художнього методу.

Вiдчувається прозирання в людську душу – прозирання, в якому письменник вповнi виявив себе пiзнiше, зокрема в творчостi останнього перiоду. Але вже i в перших творах, якими Коцюбинський був так незадоволений пiзнiше (хоч у нього той же нахил до смалювання етнографiчних, побутових подробиць, тi ж довгi описи розкiшної природи), передчувається справжнiй мистець, що значно розсуне рамки побутового письменства i поглибить його змiст. В цих раннiх оповiданнях позначається основна риса Михайла Коцюбинського: не подробицi побуту цiкавлять його, а душевнi переживання й людськi внутрiшнi почуття.

Однак, коли говорити про впливи, та ще в другому перiодi, в другiй фазi пошукiв, то Михайло Коцюбинський, вiдходячи вiд реалiзму i намацуючи стежку до натуралiзму або, точнiше сказати, до натуралiстичного iмпресiонiзму, переступає нiби перехiдний щабель до чистого iмпресiонiзму – стилю, в якому письменник знайшов себе вiдповiдно до своєї людської i мистецької вдачi.

Як вiдомо, про впливи або, точнiше, про нову манеру Коцюбинського вперше писав проф. О. С. Грушевський у своїй статтi-рецензiї на збiрник оповiдань «З глибини». Твори, вмiщенi в збiрнику («Хмара», «Утома», «Самотнiй», «Смiх», «Вiн iде», «Невiдомий», «В дорозi», «Intermezzo», “Persona grata”), на думку проф. О. С. Грушевського, позначаються поворотом до психологiчних тем та суб'єктивного малюнку: «Характеристична риса пiзнiшої творчостi Коцюбинського – тонкий аналiз настроїв та почувань... В обробленнi тем зовнiшня сторона життя – подiй – поступаються перед внутрiшньою стороною: думками, почуваннями».

Взагалi, впливи – умовна рiч! Може, краще було б говорити не про впливи, а про тематичну спорiдненiсть домiнуючих на той час тем i проблем та мистецькi засоби їх зображення. Нема сумнiву, що Михайло Коцюбинський читав тих чи iнших улюблених авторiв, вивчав їх творчi манери – читав, вивчав i виростав у самобутнього письменника, у якого потiм уже вчилися i вчаться iншi белетристи. Такi велетнi слова, як Емiль Золя i Гi де Мопассан, Кнут Гамсун i Генрiк Iбсен та почасти Морiс Метерлiнк, як i росiйськi письменники Антон Чехов та Леонiд Андреєв, не могли не залишити слiду у творчому сходженнi письменника. Занадто були тодi панiвнi їх лiтературнi школи!

Коли ж критики i iсторики лiтератури пишуть про впливи європейських письменникiв, тобто про другий перiод стилевих шукань, то Коцюбинський на той час як письменник мав уже немалий творчий набуток («На вiру», «Цiпов'яз», «П'ятизлотник», серiя оповiдань на дитячi теми – «Ялинка», «Маленький грiшник» i т. iн.) i – що найголовнiшє! – мистецький досвiд. Реалiстична манера, перейнята вiд українських письменникiв-клясикiв Iвана Нечуя-Левицького та Панаса Мирного, дала йому багато: письменник нiби змурував мiцнi пiдвалини, на яких мав будувати далi свiй власний лiтературний храм.

I Михайло Коцюбинський будував його, жадiбно навчаючись у французських письменникiв – велетнiв слова Емiля Золя i, передусiм, у Гi де Мопассана. Однак i тут не сталося без помилкових тлумачень. Цей стиль – стиль французької школи – деякi лiтературознавцi називають iмпресiонiстичним реалiзмом, але його точнiше можна окреслити – натуралiстичний iмпресiонiзм.

Як реалiст, Михайло Коцюбинський того часу звертав у своїх творах увагу на змалювання подробниць, бачених в життi. Натомiсть як натуралiстичний iмпресiонiст, а пiзнiше, можна сказати, як психологiчний iмпресiонiст, вiн змальовував найтоншi й найглибшi порухи людської душi. Цей стиль психологiчного iмпресiонiзму або, «чистої води iмпресiонiзму», - такий самобутнiй, що його можна вважати виробленим самим письменником.

Новела «В путях шайтана» була написана й надрукована в 1899 р., коли Коцюбинський виявив iнтерес до iмпресiонiстичної поетики. В цiй новелi, яку вiн назвав нарисом, описи природи досконалiшi й тiсно пов'язанi з настроями героїв. Коцюбинський не тiльки вмiє вiдчути природу, а й мальовничо й пластично зображує її.

Поворотом щодо лiтературної форми у творчостi М. Коцюбинського вважається 1902 рiк, коли появилися новели «На каменi» та «Цвiт яблунi» - цi твори (попри ранiше написаних в iмпресiонiстичних виявах новелах «В путах шайтана» та «Лялечка»), де подано багато глибший психологiчний аналiз, нiж в попереднiх, показують, що М. Коцюбинський вийшов на цiлком нову стежку – стежку iмпресiонiзму.

Тут немає мови про побутовi деталi чи описи, а подається нiби малюнок з життя. Письменник умiло передає найтоншi психологiчнi переживання й почування вiд предметiв, якi сам ловить i фiксує.

Не дивно, що Коцюбинський новелу «На каменi» назвав акварелею. У нiй справдi переважають зоровi образи, картини моря й гiр виринають перед очима читачiв, наприклад, змалювання бурi на морi.

*** Акварель (фр. aquerelle, вiд лат. aqua – вода) – короткi, фрагментованi лiтературнi твори (шкiц, образок, етюд), асоцiйованi з малярством, коли безпосереднє враження передається в тонких пластично-зорових образах. До цього прийому зверталися як прозаїки («На каменi», «Гiрськi акварелi» М. Коцюбинський та iн.), так i поети (М. Семенко).

Письменник вживає «кольоровi» епiтети – «бiла пiна», «стемнiле море», «синя хвиля» тощо.

Взагалi у Коцюбинського переважають зоровi враження i кольоровi образи. Саме в цьому проявляється своєрiдна особливiсть письменника, звернення до iнших видiв мистецтва, зокрема до засобiв живопису. Власне, тому його описи природи вирiзняються своєю пластичнiстю та мальовничiстю i оригiнальнiстю метафор. Зi спогадiв сучасникiв письменника вiдомо, що вiн любив малювати. «Письменнику, - говорив Коцюбинський, - треба знати фарби, як i художниковi, а для цього треба бути художником. Це б йому багато допомагало розбиратися в загальнiй кольоровiй стихiї i сприяло б утворенню гармонiйного цiлого з психологiєю момента дiї. Так би мовити, щоб фарби приходили на допомогу слову.»

Часто зоровi образи переплiтаютъся iз звуковими – хоча б тодi, коли описується гра Алi, то розповiдь пронизує мелодiя зурни, i ми ясно вiдчуваємо тут елементи поетичного ритму, т. зв. ритмiчної прози.

Письменник ставить на перший плян не фабулу, а психiчнi переживання окремих героїв. Тут i мова нова, немає довгих речень i дiєприкметникових зворотiв. Ця тонка фiксацiя вражень, лаконiчнiсть вислову, глибокий лiризм, ритмiчнiсть чи плавнiсть мови, майстернiсть описiв природи та глибинний психологiчний аналiз стають характерною рисою творчостi Михайла Коцюбинського.

Коли новелу «На каменi» Коцюбинський визначив як акварелю, то новелу «Цвiт яблунi» назвав етюдом. За мистецькими засобами – це, справдi, нiби етюд, скомпонований мистцем. Не треба забувати, що сам письменник мав хист i до малювання i що вiн, крiм постiйного нотатника в кишенi та олiвця, нерiдко носив фарби i пензля, змальовуючи картини чи роблячи ескiзи.

*** Етюд (фра. etude – вправи, вивчення) – в малярствi, графiцi, скульптурi – твiр, що має на метi глибше совоєння митцем зобрачуваної натури. В лiтературi – невеликий за обсягом, переважно безсюжетний твiр настроєвого характеру («Цвiт яблунi», «Невiдомий» М. Коцюбинського, «Дорога» В. Стефаника, «Три зозулi з поклоном» Гр. Тютю'ника та iн.). Поряд з поняттям етюда вчиваються його термiнологiчнi синонiми – студiя, образок, шкiц (ескiз), що вказують на свiдому незавершенiсть твору, на оте «ледь-ледь», що робить його привабливим. Етюд використовується також у драматургiї («Кам'яна душа» I. Франка) та, зважаючи на його лiричнi характеристики, - в поезiї: найактивнiше до цього жанру звертається I. Драч.

Тема новели «Цвiт яблунi» - питання смертi дитини й мистеський хист – Коцюбинський не потребує позичати з творiв тих часто зазначуваних авторiв. Ця тема психологiчної роздвоєностi людини була не нова, i її треба розглядати через широке узагальнення напрямiв не тiльки в лiтературi, а й у науцi, зокрема, у фiлософiї, фiзiологiї та психологiї. В той час (90-тi й 900-тi роки) в науцi й лiтературi багато писалося про розумiння життя i його мети, про смерть i безсмертя. Цими питаннями напевно цiкавився Коцюбинський. В його особистiй бiблiотецi, мiж iншим, була праця Армана Сабатьє «Безсмертя з погляду еволюцiйного натуралiзму», яку вiн, звичайно, мiг прочитати, як i iншi працi.

Таким чином новела «Цвiт яблунi» - це вже новела зрiлого, незалежного майстра i з погляду мовного багатства, i з погляду мистецьких засобiв, i з погляду психологiчного характеру твору. Ведена вiд першої особи (цим засобом Михайло Коцюбинський дуже часто користувався у зрiлому перiодi своєї творчостi: вiсiм з двадцяти трьох творiв оповiдального жанру мають форму вiд першої особи, а на перший перiод припадають лише три), новела вiдтворює переживання батька, прибитого горем умирання його єдиної дочки. У творi такий витончений лексичний та синонiмiчнiй добiр, що не можна знайти жодного зайвого слова. Все на мiсцi, все пiдпорядковане тому, щоб викликати враження. Уривчастi простi речення, вигуки, запитальнi й окличнi форми їх, iнодi дiєприкметниковi звороти, прикладки, - все це фонетичне й синтаксичне багатство служить однiй цiлi – збудити спiвзвучнiсть у читачевому серцi переживанням батька в жахливий момент смертi любої дитини.

«Цвiт яблунi» - цiлком психологiчна новела. Батько, головний персонаж твору, крiм того, ще й письменник, мистець слова. У хвилини, коли душа зранена горем, його пам'ять, пiдсилена силою творчостi, все це фiксує, все те записує.

Михайло Коцюбинський показав з усiєю силою свiй талант так глибоко перевтiлюватися в душевне життя персонажiв, в даному разi в переживння батька у «Цвiт яблунi», що вiн, як зовсiм i переносить себе в їх душу, заставляє нас бачити свiт i людей своїми очами.

Як новелист, Коцюбинський, у зрiлому перiодi своєї творчостi – це Коцюбинський, можна сказати, останнього двадцятирiччя свого життя, Коцюбинський десь 1900 року, головно пiсля появи «На каменi», коли письменник цiлком знайшов свiй стиль – iмпресiонiзм.

Звичайно, тяжко провести чи визначити межу, де закiнчується Коцюбинський-реалiст, а де починається Коцюбинський-iмпресiонiст. Бо i в першому перiодi своєї творчостi – перiодi дозрiвання вiд зовнiшнього змалювання образiв життя людського буття, кiльчаться зерна прозирання в глибiнь людської душi, в куточки серця; i в другому перiодi творчостi – перiодi зрiлостi вiдчуваються моменти змалювання (етнографiзм у «Тiнях забутих предкiв» та натуралiстичнi образи базару у «Листi»), взятi давнiше вiд українського реалiзму.

Останнє, тобто реалiстичнi моменти, дарма, що вони пiдпорядкованi його таки iмпресiонiстичному стилевi, - домiнуючiй творчiй манерi, i давало привiд пiдрадянським лiтературознавцям та мовознавцям способом наголошування їх у творах, писати й силкуватися доводити, що Коцюбинський ледве не провiсник «соцiалiстичного реалiзму» - єдиного i панiвного стилю у пiдрадянськiй лiтературi, що Коцюбинський - один «з найбiльш видатних зачинателiв соцiалiстичного реалiзму на Українi».

Найосновнiше в стилi Михайла Коцюбинського – це його особливий самобутнiй характер iмпресiонiзму. У нього, як нi в кого iз сучасникiв, природно поєдналися два крайнi полюси: народницький стиль, зображення душевних вiдрухiв простолюддя, що пiзнiше було злито з вишуканим естетизмом самого зображення.

Почасти iмпресiонiзм Михайла Коцюбинського можна виводити iз клясичної традицiї. В цей спосiб письменник повертає своєму стилевi прикмети, властивi мистецтву, розвиненому клясиками. Тим-то у творах Коцюбинського другого перiоду, крiм iмпресiонiстичностi, помiтнi також романтика, риси символiзму та, можна так сказати «iдеального реалiзму». Але все ж таки в письменника домiнує i дуже сильно переважає струм iмпресiонiстичностi – картинного передавання настроїв, вражень та порухiв людської душi.

У психологiчно-мистецькому освiтленнi письменник застосовує свою новознайдену манеру, подiбно до того, як французськi малярi-iмпресiонiсти брали одну мить часу в особливому, найсуттєвiшому зображеннi. Так само й Михайло Коцюбинський немов кидає промiнь свого мистецького освiтлення: найiстотнiший той, що виявляє чуттєвi порухи i вдачу людини, найсуттєвiшi явностi хвилини, у яких досягається просто музична поетика зображення.

Письменникова iмпресiонiстична вишуканiсть виявляється в такiй тонкостi психологiчного прозирання в усi душевнi порухи та все те, що творить силу осяйностi барв самого зображення.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антологія української поезії. –Київ: Державне видавництво художньої літератури. 1957. 4 т.

2. Антологија украјинске поезије XVI-XXвека „У инат ветровима“, приређивач др. Људмила Поповић. – Српско Сарајево: Завод за уџбенике и наставна средства Републике Српске, 2002. – 645 с.

3. Володимир М. Литвин, Історія України, Київ, Наукова думка, 2006, 728 с.

4. Грушевський М. Історія україньскої літератури. –Київ: Либідь, 1993, І: 386, ІІ: 261, ІІІ: 282 с.

5. Денисюк І. Розвиток української малої прози ХІХ-поч.ХХст. Львів: Академічний експрес, 1999. –277 с.

6. Історія української літератури, кінець ХІХ – початок ХХ ст. (у двох книгах). -Київ: Либідь, 2006.

7. Історія української культури. Том 4, книга 2. –Київ: Наукова думка, 2003.

8. Історія української літератури ХІХ століття, у двох книгах, Київ, Вища школа, 2003

9. Історія української літератури ХІХ століття, у двох книгах, Київ, Либідь, 2005

10. Литвин В.М. Історія України. –Київ: Наукова думка, 2006. – 728 с.

11. Поповић Љ. Фокусна перспектива украјинске књижевности. Универзитет у Београду. Филолошки факултет. –Београд, 2007. – 254 с.

12.Поповић Љ., Кобзар: избор, Тарас Шевченко; избор, редакција и предговор: Песник који је разапет на телу свог народа (стр.5-30) Људмиле Поповић; (преводиоци М.Сибиновић и др.). Нови Сад, Савез Русина и Украјинаца Србије, 2006, 147 стр.

13. Серця живе джерело: Антологія поезій. –Івано-Франківськ: Новая зоря, 2000. -175 с.

19. Тамаш Ј. Историја русинске књижевности. –Нови Сад: Прометеј, Руске слово. 2002. – 672 с.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (розгорнені конспекти лекцій) Підготувалимр. ТаняГаев та Зоряна Гук Белград, 2008 ЗМІСТ Початок XX ... Српске, 2002. – 645 с. 4. Бернадська Н. Українська література ХХ століття. –Київ: Знання-Прес, 2006. 5. Біла ...

Другие похожие документы..