textarchive.ru

Главная > Документ


Сучасна байка рiзниться вiд античної переважно вiршпваною формою, їй притаманна астрофiчна будова, рiзностопний ямб, що називається байковим вiршем (рiзновид вiльного вiрша), здебiльшого з парним римуванням. Жанр байки має свою традицiю в Українi. Вiн спостерiгається в «казаннях» Iоаникiя Галятовського, Антонiя Радивиловського, в поетиках Митрофана Довгалевського та Григорiя Кониського, у «Баснях харковських» Г. Сковороди. Нове слово мовлено було у XIX ст. байкарями П. Гулаком-Артемовським, Л. Боровиковським, Є. Гребiнкою, особливо Л. Глiбовим, з творчiстю якого пов'язується розвкiт жанру. До байки зверталися I. Франко, Б. Грiнченко, А. Косматенко, П. Глазовий та iн. Байка нинi зазнає певної еволюцiї. Крiм сюжетних байкiв з'являються байки-приповiдки («лiлiпути»), а також байки-епiграми, байки-жарти, байки-пародiї тощо.

*** Ідилія (грецьк. eìdýllìon – замальовка, невелика віршова пісенька; зменш. від eìdos – образ; мовою олександрійських учених – поетичний твір) – одна з основних форм буколіки, невеликий, переважно віршовий, твір, в якому поетизується сільське життя. Назву запровадив давньогрецький поет Теокріт (ІІІ ст. до н.е.), написавши збірку «Ідилія» - переважно гекзаметрами. Його ліричний герой – представник пастушого простолюду – контрастував із зіпсованим городянином, характеризувався надмірною чутливістю та статечністю. Традицію Теокріта продовжили в тогочасній Греції поети Мосх та Біон (ІІ ст. до н. е.), в Римі – Вергілій, Кальпурній (І ст. до н.е.), Немесіан (ІІІ ст. н.е.). В новоєпропейській літературі ідилія поширилася завдяки руссоїстській концепції «повернення до природи», особливо після появи «Ідилій» С. Геснера у 1756. Основні мотиви – безтурботне, щасливе життя дітей землі, їхнє гармонійне світовідчування. В українській поезії першим до цього жанру звернувся Л. Боровиковський («Подражаніє Горацію»), відтоді він викликав інтерес не тільки ліриків, а й прозаїків та драматургів.

*** (Віршове) послання – різновид епістоли, віршований твір, написаний як звернення до певної особи чи багатьох осіб. Цей жанр, започаткований в античну добу (приміром, «Послання до Пізонів» Горація, де мовиться про принципи художньої творчості), поширився у всіх європейських літературах, а відтак і в українській («І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посланіє» Т. Шевченка або «Товаришам із тюрми» І. Франка, «Рибальське посланіє» М. Рильського і т.п.).

*** Поема (грецьк. poiema – твiр) – лiричний, епiчний, лiроепiчний твiр, переважно вiршований, у якому зображенi значнi подiї i яскравi характери. Назва поема загальна, у лiтературознавствi частiше мовиться про конкретний жанровий рiзновид поеми: лiро-епiчну, лiричну, епiчну, сатиричну, героїчну, дидактичну, бурлескну, драматичну i т.п. Виникла поема на основi давнiх i середньовiчних героїчних пiсень, сказань, епопей, що уславлювали визначнi iсторичнi подiї. Первiсна поема мала епiчний характер i нерiдко була тiсно повязана з мiфолгiчною творчiстю. Такими є «Iлiада» Гомера, «Енеїда» Вергiлiя, «Пiсня про Роланда», «Слово про Iгорiв похiд». В античну добу й середнi вiки поемой називали анонiмну чи авторську епопею. Власне з епопеї виникла сьогоднiшня поема – i в першу чергу поема епiчна. Iнодi поемою називають великий прозовий роман, який, крiм гликого змiсту й широкого охоплення життєвих подiй, вiдзначається пафосом i лiризмом («Мертвi душi» М. Гоголя, «Поема про море» О. Довженка). Близькими до них є поеми, писанi прозою, якi виникли в добу романтизму (А. Бертран) i досягли свого розквiту в добу символiзму (Ш. Бодлер, А. Рембо). Як жанр, що розвивається на межi епосу, лiрики й драми, синтезуючи в собi їх характернi засоби та прийоми, поема залишається найпродуктивнiшою сьогоднi.

*** Роман (фр. roman – романський) – найбiльш поширений у XVIII-XX ст. епiчний жанровий рiзновид, мiсткий за обсягом, складний за будовою прозовий (рiдше вiршований) епiчний твiр, у якому широко охопленi життєвi подiї, глибоко розкривається iсторiя формування характерiв багатьох персонажiв. Головними структурними елементами роману є розповiдь та творений нею уявний свiт у просторi й часi, населений персонажами, наповнений подiями, укладеними в сюжет. Крiм оповiдi (виклад вiд першої особи) або розповiдi (виклад вiд третьої особи), роман властива пряма мова персонажiв (у виглядi дiалогiв, монологiв), описи, авторськi вiдступи. Залежно вiд рiзновидиу роман, авторського стилю чи творчої манери письменника спiввiдношення мiж ними рiзноманiтнi – вiд переваги оповiдi (розповiдi), що є характерним для класичного роману, до переваги опису, дiалогу чи монологу (внутрiшнього монологу у психологiчному романi, опису в документальному романi). Розповiдач у своїй класичнiй формi, сформованiй реалiстичним романом – авторитарний творець уявного свiту, котрий верховодить образами, формує їх, замикає в мiцних, остаточних рамках своєї iнтерпретацiї та оцiнки. Роман XX ст. притаманний iнший тип розповiдача: розповiдач вступає у «дiалогiчнi стосуни з чужими свiдомостями»; iншi свiдомостi є рiвноправними щодо нього. В такого романа є своя традицiя – вiд Ф. Рабле, М. де Сервантеса, Х.-Я.-К. Грiммельсгаузена. Та особливо виразно вона виявлена у психологiчному романi «Брати Карамазови» Ф. Достоєвського. В українськiй лiтературi елементи дiалогiчностi, полiфонiї наявнi в «Перехресних стежках» I. Франка. Розповiдь визначає i сюжетну схему роману: вiд найпростiшої, епiзодичної, яку частiше спостерiгаємо в повiстi, оповiданнi, до складної, розгорненої, притаманної творовi з багатолiнiйним сюжетом. Якщо в романi XVIII-XIX ст. сюжет, як правило, вiдповiдає хронологiчному й логiчному розгоранню подiй, то у XX ст. вiн порушений причинно-часовою послiдовнiстю, бо автор змiщує хронологiчний i логiчний перебiг подiй. Пов'язанi iдейним задумом, сюжетом, персонажами, роман утворюють дилогiї, тетралогiї та цикли. Зародився роман у серединi XII ст. на хвилi прагнень ознайомити європейське суспiльство (передусiм французьке) з античними мiфами, творами античних авторiв. Так з'являються першi романi: «Роман про Олександра», «Роман про Фiви», «Роман про Трою», «Роман про Енея» - компiляцiї, переспiви античних творiв. Тодi роман називали розповiдний твiр, написаний котроюсь iз романських мов (не латинською). У серединi вiки виникають лицарськi романи (куртуазнi, а так цикл артурiвських романiв Кретьєна де Труа). В епоху Вiдродження з'являються пародiї на лицарський середньовiчний роман («Гаргантюа i Пантагрюель» Ф. Рабле) – роман з елементами реалiзму, у формi казки-сатири, запозиченої з фольклору; «Дон Кiхот» М. де Сервентеса – прообраз реалiстичного Р. Етапним для жанрового розвитку роману боло XVIII ст. Саме тодi, в епоху Просвiтництва, постали авантюрний роман («Iсторiя Жiль Блаза» А.-Р. Лесажа, сентиментальний роман («Сентиментальна подорож» Л. Стерна), готичний роман («Замок Отранто» Г. Уолпола), а також роман з елементами сатири й пародiї («Мандри Гуллiвера» Дж. Свiфта, «Iсторiя пригод Джозефа Ендрюса та його приятеля Авраама Адамса» Г. Фiлдiнга). Як головний жанр у XVIII ст. роман виступає насамперед в англiйськiй лiтературi. Класичних рис роман досягає у XIX ст. як реалiстичний роман, якому передують роман, писанi романтиками, - Й. В. Гете, В. Скоттом, В. Гюго, Жорж Санд. Романтики розвинули роман iсторичний («Айвенго», «Роб Рой» В. Скотта), стали з'єднувальною ланкою мiж романтичним i реалiстичним романом. Реалiстичний роман розвивають О. де Бальзак, Стендаль, Г. Флобер, Ч. Дiккенс, О. Пушкiн, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Панас Мирний, Б. Прус та iн. Роман XX ст. – це рiзноманiтнi типи й рiзновиди роману, при формуваннi яких виразно спостерiгається змiшування жанрiв. Єдиної квалiфiкацiї рiзновидiв роман немає. Залежно вiд лiтературних епох, перiодiв, течiй, стилiв i теоретичних засад розрiзняють роман просвiтницький, середньовiчний, бароковий, сентиментальний, романтичний, екзистенцiалiстичний i т.п. За змiстом – соцiальний, сiмейно-побутовий, соцiально-побутовий, iсторичний, фiлософський, сатиричний, пригодницький, бiографiчний, науково-фантастичний та iн. За часом розгортання сюжету – iсторичний (зображуються минулi подiї), сучасний (зображується теперiшнi подiї), роман про майбутнє (зображуються передбаченi автором подiї, наприклад, у науково-фантастичному романi). За тематикою чи зображуваним середовищем – урбанiстичний роман, маринiстичний роман, часом їх вважають пiдвидами роману, класифiкованих за мiстовим принципом, (наприклад, автобiографiчний роман – рiзновид бiографiчного, роман на тему села – рiзновид соцiального, родинний роман – рiзновид сiмейно-побутового). В Українi роман з'явився пiзнiше, нiж в iнших країнах Європи, що було зумовлено культурно-полiтичною ситуацiєю, гострою цензурою, що переслiдувала все українське. Спочатку українськi романи писалися росiйською мовою (Г. Квiтка-Основ'яненко, Є. Гребiнка, П. Кулiш). Першим романом українською мовою є «Чорна рада» П. Кулiша (1846). Значно розвинув український реалiстичний роман Панас Мирний («Хiба ревуть воли, як ясла повнi?», «Повiя»). Розвиток українського роману пов'язаний iз творчiстю українських письменникiв XX ст.: В. Винниченка, М. Хвильового, У. Самчука, Наталени Королевої, М. Стельмаха, О. Гончара, В. Дрозда, В. Мiняйла, I. Чендея, Р. Iваничука, Р. Федорiва, Р. Горака та iн.

Роман автобiографiчний

Жанровий рiзновид роману, в якому головним персонажем виступає сам автор, а подiї, вмiщенi у фабулi, - достеменнi подiї з його життя. Як образ головного персонажа, так i його сюжет – це художня обробка фактiв, пережитих автором. Одним iз найдавнiших романiв автобiографiчних є «Сповiдь» Ж.-Ж. Руссо. Раман автобiографiчний не слiд ототожнювати з романом-щоденником, мемуарною прозою. В мемуарнiй прозi автора передовсiм цiкавить свiт, якиий вiн описує, а вiдтак – власна персона. У щоденнику немає розриву мiж часом написання i часом, про який iдеться в оповiдi. Як рiзновид роману бiографiчного, роман автобiографiчний бiльш концентровано й послiдовно втiлює авторськi погляди, суб'єктивно трактуючи подiї й факти життя. Елементи автобiографiзму простежуються в романах «Дума про тебе», «Гуси-лебедi летять» М. Стельмаха, «Чайка» Д. Бузька, «Волинь» У. Самчука та iн.

Роман бiографiчний

Жанровий рiзновид роману, в центрi опису якого життя певної iсторичної особи – вченого, полководця, письменника, митця, суспiсльного дiяча тощо. Роман бiографiчний спирається на документи, водночас значна роль у ньому вiдводиться художньому вимислу, який белетризує твiр, нерiдко заповнює прогалини у бiографiчних даних. Продуктивний жанр XX ст. Приклади роману бiографiчного – «Бiографiя Ф. Тютчева» I. Аксакова, «Величне та земне» Дж. Вейса, «Молодiсть короля Генрiха IV» Г. Манна, «Тарасовi шляхи» О. Iваненко, «Дочка Прометея» М. Олiйника, «Сторонець» Р. Андрiяшика, «Марiя Гаширцева» М. Слабошпицького та iн. Значна доля бiографiзму – в романi «Мертва зона» Є. Гуцала, «Чайка» Д. Бузька.

Роман готичний, або роман жахiв

Роман, в якому зображено незвичнi ситуацiї, жахи пекла, страхiтливi жорстокостi, великi таємницi, що перетворюють людину на iграшку надприродних сил. Сформувався в Англiї наприкiнцi XVIII ст. Творцем роману готичного вважається Г. Уолпол, автор «Замку Отранто» (1765). Видатними авторами роману готичного XVIII ст. були А. Радклiф, М. Льюїс. Дiя в романi готичному вiдбувається найчастiше в середньовiчному готичному замку, перейнятому атмосферою таємничостi. Iнодi картини страху в романi готичному мали звороний, комiчний ефект, але найчастiше зберiгали виховне, дидактичне призначення. Роман готичний вплинув на творчiсть видатних письменникiв першої половини XIX ст. – Е.-Т.-А. Гофмана, Дж. Байрона, О. де Бальзака та iн., - сприяв формуванню нових жанрiв у романiстицi (сенсацiйного, фантастичного роману). Вiдновлюється в дещо змiненiй формi у лiтературi XX ст. Зокрема, в українськiй лiтературi – у формi химерного роману, з «химерами», «чортiвнею», «козацькими пригодами». Елементи химерного роману притаманнi творам О. Стороженка, М. Йогансена, I. Сенченка, О. Iльченка, В. Мiняйла, В. Дрозда, В. Яворiвського, П. Загребельного. Прикладом химерного роману є дилогiя В. Земляка «Лебедина зграя», «Зеленi млини».

Роман дететктивний, або кримiнальний (англ. detetcitvenovel, вiд detektive – слiдчий; нiм. Kriminalroman, вiд лат. criminalis – злочинний, той, що стусується вивчення злочинiв) – один iз видiв детективної лiтератури (iнодi видiляється як рiзновид пригодницького роману). Характерна ознака роману детективного – надзвичайна динамiчнiсть сюжету: подiї розгортаються швидко, з великим напруженням. Найчастiше це пошуки i встановлення справжнього злочинця. Класичними у такому розумiннi вважаються роман детективний А. Конан-Дойля, В. Коллiнза, Агати Крiстi, Ж. Сiменона, Ф. Достоєвського. У другiй половинi XX ст. виник новий рiзновид роман детективний – т.зв. «чорний» американський роман, де увага зосереджується не на пошуках злочинцы, а на його вчинках. Роман детективний сформувавшись у XIX ст., став одним iз найпопулярнiших серед рiзновидiв такої лiтератури. Український роман детектив представляють Ю.Дольд-Михайлик («I один у полi воїн»), В Кашин (Справедлiвiсть – моє ремесло»). Поєднання детективних елементiв з соцiально-побутовими, науково-фантастичними притаманне роману детективному О. Донченка, Ю. Смолича, М. Трублаїнi. За тематикою, стильовими ознаками, способом констуювання художнього свiту можна окреслити такi рiзновиди роману детективного: соцiальний, полiтичний, воєнний, гротескно-фантастичний, публiцистичний, психологiчний, гумористичний та iн.

Роман iсторичний

Побудований на iсторичному сюжетi, вiдтворює у художнiй формi якусь епоху, певний перiод iсторiї. В романi iсторичному iсторична правда поєднується з правдою художньою, iсотричний факт – з художнiм вимислом, справжнi iсторичнi особи – з особами вигаданими, вимисел умiщений в межi зображуваної епохи. Роман iсторичний започаткували твори про Олександра Македонського, Троянську вiйну з I ст. н.е., а також французськi псевдоiсторичнi романи XVII ст. У них iсторiя була лише тлом для змалювання незвичайних пригод персонажiв, а iсторичнi факти нерiдко пiдмiнювалися фантастикою (звiдси назва «псевдоiсторичний роман»). Перший справжнiй роман iсторичний створив В. Скотт («Уеверлi», «Роб Рой», «Айвенго», «Квентiн Дорвард»), котрий зумiв поєднати iсторичний факт з художнiм вимислом, користуючись при цьому як романтичними, так i реалiстичними способами зображення. Цей тип дiстав назву «вальтерскоттiвський», справив великий вплив на розвиток роману iсторичного в європейських лiтературах. В епоху романтизму роману iсторичного став одним iз найбiльш поширених лiтературних жанрiв, що було викликано глибоким зацiкавленням iсторiософiєю. Для реалiстичного роману iсторичного XIX-XX ст. вiрнiсть iсторичнiй правдi не виключає звернення до злободенних проблем сучасностi. Через роман iсторичний нерiдко виконує певне iдеологiчне призначення. Iнодi iсторична епоха – лише тло для змалювання актуальних подiй. Для сучасного роману iсторичного характерне зближення з iншими рiзновидами роману – пригодницьким сенсацiйним, психологiчним та iн. Його мова, як правило, певною мiрою архаїзована. В українськiй лiтературi зразками роману iсторичного вважаються «Чорна рада» П. Кулiша, «Сагайдачний», «Корнiєнко» А. Чайковського, «Упирi» Ю. Опiльського, «Людолови» Зiнаїди Тулуб, «Гомонiла Україна» П. Панча, «Євпраксiя», «Диво» П. Загребельного, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Предтеча», «Пiд вiчним небом» Вас. Шевчука, «На полi смиренному» Вал. Шевчука, «Мальви», «Орда» Р. Iваничука, «Гнiв Перуна», «Золотi стремена» Раїси Iванченко, «Яса» Ю. Мушкетика, «Меч Арея», «Похорон богiв» I. Бiлика та iн.

Роман крутiйський (iсп. novelapicaresca, вiд picaro – шахрай, крутiй) – рiзновид епiчного жанру, одна з найдавнiших форм європейського роману. Виник в Iспанiї (анонiмна повiсть «Ласарильйо з Тормеса»). Роман крутiйський розповiдає про пригоди хвацького пройдисвiта, авантюриста – пiкаро, вихiдця з низiв або декласованого дворянства, який повнiстю iгнорує обов'язковi суспiльнi моральнi норми. Як правило, це слуга, бездомний жебрак, «лицар випадку». Роман крутiйський виник iз культурно-iсторичної ситуацiї, коли Європа переповнилася бурлакуванням. Роман крутiйський став антиподом лицарського роману з його шляхетними героями. У романi крутiйському вiдсутня складна композицiя, як правило, тут однолiнiйний сюжет, подiї розгортаються у хронологiчному порядку, оповiдь ведеться найчастiше вiд першої особи, що iмiтує форму автобiографiчних спогадiв героїв; сюжет має авантюрний характер. Найбiльшого розквiту роман крутiйський досяг в Iспанiї у XVII ст. (Життєпис крутiя Гусмана де Альфагаре» М. Алеманi-де-Енеро, «Iсторiя життя пройди на iм'я Дон Паблос» Ф. Кеведо-i-Вiльєгаса, «Кульгавий бiс» Л. Велеса де Гевари). Активно проникає до Латинської Америки (Фернандес де Лiсардi та iн.), невдовзi вплинув на жанровий розвиток лiтератур iнших європейських країн. Його художнi прийоми використав Д. Дефо, Г. Фiлдiнг, Х.-Я.-К. Грiммельсгаузен, П. Скаррон, А.-Р. Лессаж, М. Гоголь та iн. Оскiльки герой роману крутiйського «мандрує» у своїх пригодах рiзними соцiальними середовищами, такий жанр допомагав письменникам створити загальну картину суспiльства, мiстив елементи критики й сатири. У XX ст. деякi художнi прийоми роману крутiйського використовують Т. Манн, Дж. Стейнбек та iн. В українськiй лiтературi мало виявлений.

Роман науково-фантастичний

Великий епiчний твiр, дiя в якому вiдбувається в майбутньому щодо часу його написання, тобто якому властивi прогностичнi функцiї. Для роману науково-фантастичного характерна орiєнтацiя на високi досягнення наукової та технiчної думки; поряд iз фантастичними елементами у ньому мають мiсце науковi гiпотези, технiчна фантазiя, мисленнєве експериментування. Початки роману науково-фантастичного - XIX ст. (Ж. Верн). Найвищого розвитку досягає у XX ст. Порушує i складнi суспiльнi, соцiально-полiтичнi, фiлософськi, морально-етичнi проблеми (А. i Б. Стругацькi, Г. Уеллс, С. Лем, К. Чапек, Р. Бредберi, А. Кларк та iн.). Якщо у фантастичному романi фантастичним є насамперед художнiй простiр, то у романi науково-фантастичному – час. Український роман науково-фантастичний представляють В. Владко («Аргонавти всесвiту»), Д. Бузько («Кришталевий край»), О. Бердник («Чаша Амрiти») та iн.

Роман пригодницький (фр. romandaventures) – роман, сюжет якого насичений незвичайними подiями й характеризується несподiваним їх поворотом, великою динамiкою розгортання. Для роману пригодницького характернi мотиви викрадення й переслiдування, атмосфера таємничостi й загадковостi, ситуацiї припущення й розгадування. Одними iз перших таких творiв були «морськi» романi Дж.-Ф. Купера й Ф. Марiєтта, iсторико-пригодницькi О. Дюма-батька, соцiально-пригодницькi Е. Сю. Роман пригодницький має типологiчнi подiбностi з романом фантастичним та науково-фантастичним (Ж. Верн, О. Толстой), детективним i полiтичним (Л.-А. Буссенар, Л. Жаколiо, Ю. Семенов). Рiзновидом роману пригодницького можно вважати роман сенсацiйний, у сюжетi якого є подiя або повiдомлення, що справляють сильне враження. Одним iз засновникiв українського роману пригодницького з елементом сенсацiї був Г. Лужницький, автор книг «Кiмната з одним входом» (1930), «Гало, гало, напад на банк» (1935) та iн. Типовим прикладом роману пригодницького вважаються «Прекраснi катастрофи» Ю. Смолича. Iнодi рiзновидом цього жанру вважають авантюрний роман. У своєму романi «Дверi в день» Гео Шкурупiй поєднує елементи авантюрного, пригодницького роману та репортажу.

Роман соцiально-побутовий

Основний рiзновид реалiстичного роману. Утвердився у XIX ст. Для нього характерна iдеологiзацiя приватного життя, побуту персонажiв. Письменники-реалiсти, передовсiм французськi реалiсти Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер, англiйськi Ч. Дiккенс i В. Теккерей – розсувають сжюетнi рамки й до особистiсного, приватного аспекту зображення долучають сцени i епiзоди, що охоплюють життя усього суспiльства та епохи. Роман соцiально-побутовий часто вiдтворює конфлiкт мiж людиною та суспiльством i в такий спосiб намагається розв'язати його або констатує неможливiсть усунення конфлiкту (I. Тургенєв, Л. Толстой, I. Нечуй-Левицький, Панас Мирний та iн.). Це майстерно змальовано й у романi соцiально-побутовому XX ст. (Дж. Лондон, Г. Манн, Е.-М. Ремарк, Е. Хемiнгуей, А. Моравiа, Л. Арагон, М. Шолохов, Б. Прус, Я. Iвашкевич, К. Чапек, У. Самчук, М. Стельмах та iн.). Сьогоднiшнiй роман соцiально-побутовий здебiльшого набуває рис психологiчного роману («Сестри Рiчинськi» I. Вiльде).

Роман тенденцiйний

Рiзновид роману, в якому уявний свiт, витворений автором, пiдпорядкований певнiй iдеологiчнiй позицiї. Письменник вiдверто прагне пiдвести читачiв до заздалегiдь окрелених висновкiв, популяризує тi чи iншi полiтичнi переконання. Герої такого твору чiтко й виразно подiляються на «позитивних» i «негативних»; в уста героїв «позитивних», як правило, вкладаються полiтичнi «iстини», вони стають виразниками iдеологiчних чи полiтичних переконань автора. Роман тенденцiйний був типовим для радянської лiтератури (яскравi зразки – «День отца Сойки» С. Тудора, романи Ю. Смолича).

Роман у вiршах

Рiзновид змiшаного жанру, який поєднує багато плановiсть, епiчнi принципи розповiдi з суб'єктивнiстю, притаманною лiричним творам. Роман у вiршах став поширеним у XIX-XX ст. Мажують з ним драматична поема, вiршована повiсть. В Українi помiтне пожвавлення цього жанру спостерiгається у 60-70-тi ХХ ст. (хоча представлений вiн i у 30-50-тi: «Марина» М. Рильського, «Червоногвардiєць» В. Сосюри, «Полiська трилогiя» О. Пiдсухи, «Молодiсть брата» Л. Первомайського, «Маруся Чурай» Лiни Костенко.

Роман фантастичний (грецьк. phantastike – здатнiсть, уявляти) – роман, сюжет якого грунтується на фантастицi, тобто уявний свiт якого не вiдповiдає наявному реальному свiту або прийнятому, усталеному поняттю можливого. Художнiй образ у романi фантастичному виходить за межi мiмезису, твориться шляхом моделювання письменником «нового» свiту, котрий живе за своїми законами й нормами, чи завдяки створенню автором двох паралельних свiтiв – дiйсного та iрреального, фантастичного. Витоки цього жанру – у середньовiчному лицарському романi XIV-XV ст., котрий, у свою чергу, сягав глибин мiфотворчої народнопоетичної свiдомостi. Нерiдко до фантастики вдаються при створеннi реалiстичного, фiлософського, сатиричного та iн. романiв («Майстер i Маргарита» М. Булгакова, «Сто лiт самотностi» Г. Гарсiа Маркеса). Рiзновидом роману фантастичного є науково-фантастичний. В украiнськiй лiтературi ХХ ст. вiдновив свої традицiї фантастичний химерний роман («Самотнiй вовк» В. Дрозда), а також «умовно»-фантастичний, химерно-гротескний (трилогiя Є. Гуцала «Позичений чоловiк», «Приватне життя феномена», «Парад планет»).

Роман фiлософський

Великий епiчний твiр, в якому безпосередньо викладається свiтоглядна або етична позицiя автора. Як окремий жанр сформувався в епоху Просвiтництва (Вольтер – «Кандiд, або Оптимiзм», «Простодушний», «Мiкромегас»; Д. Дiдро – «Жак-фаталiст та його господар»), виник з необхiдностi популяризацiї фiлософiї рацiоналiзму, сатиричного зображення суспiльних норм, законiв i полiтичних подiй. У ХХ ст. великого поширення набуває роман соцiально-фiлософський, де у концентрованому виглядi викладаються фiлософськi переконання письменника, його iсторична концепцiя, глобально осмислюється iсторична епоха. Класичними у такому жанрi є твори А. Франса «Боги жадають», «Сучасна iсторiя», «Таїс», «Острiв пiнгвiнiв», «На бiлому каменi». Елементи роману фiлософського притаманнi українськiй лiрико-фiлософськiй романiстицi (О. Гончар – «Собор», «Циклон», «Твоя зоря»; М. Стельмах – «Чотири броди», «Правда i кривда»), соцiально-полiтичним, утопiчним романам В. Винниченка: «Сонячна машина» (антиутопiя), «Нова заповiдь», «Вiчний iмпереатив». До цього жанрового рiзновиду звертаються случаснi письменники («Дiм на горi», «Три листки за вiкном» Вал. Шевчука та iн.).

Роман щоденник

Лiтературно-побутовий жанр, фiксацiя побаченої, почутої, внутрiшньо пережитої подiї, яка щойно сталася. Щоденник пишеться для себе i не розрахований на публiчне сприймання, у ньому нотуються переважно явища особистого життя, здебiльшого у монологiчнiй формi, хоча може бути й внутрiшньо дiалогiчна (полемiка iз самим собою, з уявним опонентом тощо). Цi ознаки особистого щоденника сприяли його поширенню у худочнiй лiтературi, особливо наприкiнцi XVIII ст., коли поглиблювався iнтерес до людської душi, що притаманне сентименталiзму («Сентиментальнi мандри» Л. Стерна). Певнi особливостi щоденника використовувались у пригодницькiй лiтературi, скажiмо, у Ж. Верна, фiлософських текстах («Щоденник знадника» С. К'єркегора) i т.п. В українськiй лiтературi вiдомi щоденники, котрi стали незамiнними iсторичними та духовними документами, написанi Т. Шевченком, О. Довженком, У. Самчуком та iн.

Другий тип літератури (чеська, словацька, болгарська, сербська, хорватська, словенська) сформувався в умовах іноземного гноблення, уповільненого културного розвитку й загального занепаду історичного життя. У результаті певні етапи й ланки художнього розвитку чи то пропускалися, чи занадто слабко виявлялися. Літературний процес позначався тут пережитками архаїчних традицій, поєднаних із новими віяннями, взяємопереплетенням, синкретизмом різностадіальних явищ (ренесансних рис, бароко, класицизму, сентименталізму, романтизму). У літературах цього типу переважають «низькі» жанри народного походження, недиференційованість художніх структур, слабко риражено протистояння напрямів, значне місце належить проблемі літературної мови й мовної боротьби. Починаючи з середини ХVІІІ ст. і протягом значної частини ХІХ ст. ці літератури переживають епоху національного пробудження й відродження. Шлях, пройдений ними до утворення в другій половині ХІХ ст. національних літератур, пропонується вважати свого роду окремим літературним напрямом, головною ознакою якого є художня недиференційованість.

Водночас у країнах Центральної та Південно-Східної Європи не тільки можна виокремити два типи літератури, а й констатувати наявність багатьох спільних рис художнього розвитку, що визначаються подібністю суспільно-історичних і національно-культурних ситуацій. В умовах боротьби проти іноземного панування це відігравало консолідуючу роль у мілітературних зв'язках та сприяло їхній духовній близькості. Як правило, в цих країнах соціально-економічна й ідейно-культурна роль середніх класів була дуже слабкою, внаслідок чого провідну роль відігравало дворянство, яке стояло ближче до національних художніх традицій. Національне відродження, в яке вступили країни Центральної та Південно-Східної Європи під гаслами Просвітництва, характеризувалося тяжінням до національно-історичної тематики, внаслідок чого античність як складова формування нових літератур активно переосмислювалася в дусі власної культурної спадщини. Фольклорно-ренесансний елемент виступав головним їхнім формантом.

Народні художні традиції в переосмисленому вигляді входили й у бароко, й у класицизм, і в сентименталізм та романтизм, і в явища, позначені зародковими рисами реалізму. Особливу роль відігравала народна поезія, її проблематика, образне мислення, саме світосприйняття, що ставали знаряддям емасипації літератури та закріплення в ній національних традицій. Близькість літературного розвитку відбивалася й у характері співвідношення літературних напрямів і жанрів, у системі художніх течій і стилів. У більшості цих літератур у перших десятиріччях ХІХ століття не складаються або ж виникають із запізненням роман і трагедія; натомість зароджується національна драма, переважає соціально-побутова комедія, байка витісняє оду, розвиваються сатирично- й комедійно-пародійні форми та літературна пісня. Актуальною стає проблема утвердження в літературі народної мови.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (р оз горнені конспект и лек ц ій ) Підготували мр

    Документ
    УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ (розгорнені конспекти лекцій) Підготувалимр. ТаняГаев та Зоряна Гук Белград, 2008 ЗМІСТ Початок XX ... Српске, 2002. – 645 с. 4. Бернадська Н. Українська література ХХ століття. –Київ: Знання-Прес, 2006. 5. Біла ...

Другие похожие документы..