textarchive.ru

Главная > Документ


DMYTRO DOROCHENKO

L' HISTOIRE DE L'UKRAINE


DMYTRO DOROSHENKO

HISTORY OF UKRAINE


DMYTRO DOROŠENKO

GESCHICHTE DER UKRAINE

DNIPROWA CHWYLA * MUENCHEN

Дмитро Дорошенко

НАРИС ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

том I

(До половини XVII століття)

Видавництво «ДНІПРОВА ХВИЛЯ» — Мюнхен
«ГЛОБУС» КИЇВ 1992

ББК 63.3 (2 Ук)

Д 69

Репринтне видання

Передрук з першого видання, що вийшов в УНІ у Варшаві 1932 року.

Перше видання зредагував проф. Смаль-Стоцький.


Druck: [Logos]· GmbH München, 1966

4702640101 - 017 206 - 92

Д ------------------------- БЗ-24-5.92

206 — 92

ISBN 5-7707-1419-0 (укр.) (т. 1)

ISBN 5-7707-1694-0 (укр.)

      Зміст

Про автора та його "Нарис історії України". Вступне слово Олександера Оглоблина

Розділ 1
Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів

Розділ 2
Питання про схему історії східньої Европи в звязку з історією України. Назви «Русь» і «Україна». Джерела української історії: літописи, записки чужинців, памятки юридичні; здобутки археології

Розділ 3
Природа України як фактор історичного розвитку. Передісторичне минуле української землі. Грецька колонізація північного Чорноморя і кочовики. Розселення славян у східній Европі. Питання про початки українсько-руської державности в історичній літературі. Варяги та їх участь в організації українсько-руської держави

Розділ 4
Перші київські князі. Охрещення України-Руси. Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Київська держава та її міжнародне становище. Питання про форму державного устрою київської Руси-України в науковій літературі

Розділ 5
Початок розпаду Київської держави. Половецька руїна. Княжі усобиці. Відокремлення земель. Науковий спір про нібито великоруське населення Наддніпрянщини в домонгольську добу. Сформування великоруської народности

Розділ 6
Політичний і суспільний устрій Руси-України за часів Київської держави. Економічні відносини. Просвіта й мистецтво

Розділ 7
Галицько-Волинська держава. Володимирко. Ярослав Осмомисл. Роман. Король Данило і його рід. Татарська руїна. Упадок Галицько-Волинської держави

Розділ 8
Становище Наддніпрянської України-Руси після татарської руїни. Литва. Перехід українських земель під владу князів Литовських. Литовсько-польські унії

Розділ 9
Устрій і побут на українських землях в складі Великого Князівства Литовського XIV-XVI століттях. Княззівська влада й органи центральної й краєвої управи. Пани-Рада. Суспільні верстви. Литовський Статут і Копні суди

Розділ 10
Західньо-українські землі під Польщею. Їх політична й суспільно-економічна еволюція. Наслідки Люблинської унії для східно¬українських земель. Наддніпрянські землі й нова їх колонізація

Розділ 11
Різні погляди на причини й характер польсько-українських відносин XVI-XVII століть. Питання про походження української козаччини в історичній літературі. Умови й обставини формуванння козаччини

Розділ 12
Становище православної церкви в литовській і в польській державах. Відокремлення московської митрополії. Внутрішня організація православної церкви на українських землях. Занепад церковного життя в другій половині XVI віку. Початки відродження й роля в ньому міщанства. Церковні братства.

Розділ 13
Церковна унія в Бересті. Спроби унії в XIII-XV століттях. Православні єпископи на чолі уніонної акції. Берестейський собор і його ближчі наслідки. Релігійна полеміка й боротьба. Перші козацькі повстання. Рухи Косинського й Наливайка

Розділ 14
Козаччина на початку XVII століття. Петро Конашевич-Сагайдачний. Козаччина в обороні православної церкви. Відновлення православної ієрархії

Розділ 15
Козаччина в 20-30-х роках XVII століття. Повстання Жмайла й Тараса Федоровича. Соймова боротьба за православіє. Петро Могила і його доба. Повстання Павлюка й Острянина. Обєднання українських земель під Польщею

Передмова

Розвиток новітнього українства й відродження української національної ідеї ще вкінці 19 століття поставили перед українською наукою завдання створити нову синтезу історії українського народу. Але тогочасна українська історіографія не була ще готова виконати це завдання. Історики старшої ґенерації, опановані романтично-народницькими ідеями, властивими 19 століттю, вважали за свій головний обов'язок збирати «цеглини» для майбутньої будови історії України. Вони доволі скептично ставилися до перших спроб синтезування української історії, що ними чимраз більше починало цікавитися молодше покоління істориків. Коли конкурс «Кіевской Старины» 1896 року на написання історії України не дав наслідків (єдиний твір, пов'язаний з конкурсом, — «Очерк исторіи украинскаго народа» О. Я. Єфименкової не був прийнятий ним і побачив світ щойно в 1906 році) — молодий тоді історик Михайло Грушевський визнав цю справу «питанням чести своєї й свого покоління» — й блискуче виконав це завдання, для своєї доби й своєї ґенерації, створивши, в своєму нарисі історії України, а головне, в монументальній «Історії України-Руси», першу наукову синтезу історичного розвитку українського народу, що стала одною з могутніх підвалин національно-державного відродження України в 20 столітті.

Але велична будова, здвигнута Грушевським, не була — й не могла бути тоді завершена. Властиво, її доведено було лише до кінця 18 століття, до ліквідації Козацько-Гетьманської держави. Далі залишалося дике поле «пропащого часу» (за виразом М. Драгоманова), де тільки в ділянці культурно-національного життя починала колоситися нива українського відродження. Це поле треба було перейти, а життя навіть Грушевського та його покоління зробити цього не могло. Бо історію творять ґенерації, і кожна з них має, може й мусить виконати лише свої завдання.

Створення нової наукової синтези історії України й історії українського народу, на його споконвіку власній землі, від початків історичного буття й до сучасности, припало на долю наступного покоління української історіографії, покоління 1920-х років. Це не було легке завдання. Треба було будувати цю велику будову на нових ідейних засадах, за новим архітектурним пляном і, чималою мірою, з нового монографічного та джерельного матеріялу, що його ще потрібно було, в дуже короткий час і за дуже несприятливих умовин, заготовити. Старші історики могли дати лише проєкти нової схеми й деякі ескізи нової синтези. Сили молодших істориків, хоч і досить численних, талановитих і відданих своїй справі, були скеровані на монографічні та джерелознавчі студії й археографічні публікації і в цій царині зроблено було стільки, що 1920-ті роки слушно вважають за «золотий вік» новітньої української історіографії.

Тим часом на українство знову наступила чорна хмара. Розцвіт української науки в 1920-х роках — наслідок відродження української державности в 1917-1918 роках і боротьби за неї в 1919-1920 роках — був ґвалтовно обірваний на початку 1930-х років совєтським погромом української національної культури. В наслідок цієї катастрофи, історична наука на Україні не спромоглася дати нову й повну синтезу українського історичного процесу, зокрема 19-20 століття. Це довелося робити українським історикам на еміґрації, і честь першої й дуже вдалої спроби такої синтези належить Дмитрові Дорошенкові.

Дмитро Іванович Дорошенко (1882-1951) був історик з Божої ласки. Традиція славного історичного роду, живий зв'язок із рідною землею, величезна ерудиція, глибоке знання історичного минулого своєї Батьківщини й віддана праця для її кращого майбутнього, блискучий талант професора й лектора і те, що Вячеслав Прокопович вважав за головну якість історика, —· любов до рідного минулого, — все це щасливо збіглося в цій незвичайній людині й забезпечило їй видатне становище і в українській науці, і в українському національно-громадському житті першої половини нашого століття. Ледве-чи хто з сучасників Дорошенка був більше покликаний завершити те велике діло, яке було основним завданням тогочасної української історіографії й якого вона не могла виконати в умовах поневоленої Батьківщини.

З багатолітніх студій і дослідів над історією України, з глибокого пізнання українського суспільного життя, у творчому становленні нової історичної школи й популяризації її ідей в університетських курсах і семінарах, в наукових доповідях і публічних лекціях, росло й міцніло в Дмитра Дорошенка нове, державницьке розуміння українського історичного процесу. Новими очима дивився він на українське минуле, і перед ним чимраз ясніше й яскравіше виступав правдивий образ історичної України. Для нього історія України не кінчалася на Гетьманщині 18 століття, і в українській історії 19-20 століття він бачив не лише потік національно-культурного розвитку, а широку й повноводну течію економічного, політичного й культурного життя великої країни та її великого народу. Стара схема української історії наповнювалася новим і багатим змістом, і під пером великого історика з'явився нарис історії України від найдавніших часів до національно-визвольної революції 1917 року, втілений у бездоганну наукову форму. Українська історіографія має повне право вважати цей твір Дмитра Дорошенка за одне з великих своїх досягнень, значення якого далеко виходить за межі його доби.

Сувора історична доля України не минула й капітальної праці Дмитра Дорошенка. «Нарис історії України» побачив світ на чужині, і то в такий час, коли зв'язки між Батьківщиною й еміґрацією були фактично неможливі. Щойно після 1939 року книга могла дістатися — і то припадково — на Велику Україну, але воєнна руїна у Варшаві знищила майже цілий наклад цього видання. Книга давно вже стала бібліографічною рідкістю, а головне — її й досі не заступила жодна інша праця цього роду. Тому треба вітати ініціятиву видавництва «Дніпрова Хвиля» перевидати цей прекрасний твір, що робить честь не тільки його авторові, але й цілій українській історичній науці.

Нові покоління, звичайно, принесуть нові ідеї, нові матеріяли, нові твори. Але як гарний витвір старої архітектури не втрачає своєї величі й краси серед пізніших будов, а навпаки, становить предмет пошани, замилування й захоплення нащадків мистецьким генієм предків, так і «Нарис історії України» Дмитра Дорошенка залишиться тривалим пам'ятником української історіографії — однієї з найвеличніших і найтраґічніших епох історії України.

Олександер Оглоблин
8. IX. 1966
Ludlow.

ЗМІСТ

Розділ 1

Розвиток української історичної думки й наукових історичних дослідів з кінця XVIII століття й до наших днів

Інтерес до своєї минувшини зародився на Україні дуже давно, можна сказати, вже на початку української державности. Вже за часів Ярослава Мудрого, в першій половині XI віку думка українських книжників того часу працює над питанням, "откуда пошла єсть руськая земля", і тоді то повстає у Київі літописання, краса й гордощі нашої старої літератури. В "Повісти временних літ" ченця Нестора поч. XII віку, в Київському Літопису, що обіймає ціле XII століття, в Галицько-Волинськім Літопису 1209-1292 років, — кожен з тих літописів відбиває свою добу з її суспільним устроєм і поняттями, — стара українська думка знайшла свій блискучий вираз. Занепадаючи в часи політичного й культурного занепаду Руси-України, хоча не перериваючись цілком, оживають знову українське літописання й українська історична думка в XVII столітті, перейняті тим самим патріотичним настроєм. Тоді ж повстають знамениті "козацькі літописи", що їх найбільш яскравими зразками являються в другій половині XVII в. Літопис Романа Ракушки (Самовидця), а в початку XVIII в. Самійла Величка і Григорія Грабянки. Серед кругів козацької старшини історична праця не припиняється протягом цілого XVIII століття, і коло 1740 р. повстає в цих кругах загальний курс української історії, т. зв. "Краткое описаніе Малороссіи", який ставить собі завдання звязати до купи князівський і козацько-гетьманський періоди української історії.

Нова доба в розвитку української історіографії, яку можемо назвати, в порівнанні до попередніх, науковою, зачинається в останніх десятиліттях 18-го віку. Тоді замісць старих компіляцій, т. зв. "козацьких кронічок", появляються перші спроби ширшої синтези минулого життя, з освітленням його подій в дусі нових ідей, які приходили на Україну із Західньої Европи. Серед українського громадянства з кінця 18-го століття починається оживлення історичних інтересів, яке мало свої коріня в подіях політичного життя і виявилося передовсім у збіранні й дослідженні памяток історії та в заходах коло їх опублікування для прилюдного вжитку.

Говорячи про цей зріст історичних інтересів серед українського громадянства кінця 18-го століття, треба мати на увазі, що він, як і цілий національно-культурний український рух того часу, зосереджувався головно на одній частині української землі, а саме — на лівому березі Дніпра, в т. зв. Гетьманщині, що обіймала пізніші Губернії Чернігівську й Полтавську, й т. зв. Слобідській Україні (пізнішій Харківщині). Сюди, на широкі простори задніпрянських степів, пересунулася після остаточної руїни Правобережної України вісь українського життя, сюди ж пересунувся з західньо-українських земель і осередок української культурної праці. Під захистом автономної козацької держави українська культура знайшла вдячний ґрунт для свого розвитку. Вкрита густою сіткою народніх шкіл, з своєю знаменитою Київською Академією, а своїми колеґіями у Чернігові, Переяславі, Харькові, Лівобережна Україна, можна сміливо сказати, була одною з культурніших країн тогочасного славянського світу. Вона навіть мала змогу постачати вчителів і взагалі культурних діячів на цілу Московщину, ба навіть на далекі південно-славянські землі.

Громадянство лівобережної України стояло в 18-му столітті в живих і безпосередніх звязках з західньо-європейським духовим життям. Десятки й сотні української молоді вчилися в університетах й академіях Кеніґсберга, Бреславля, Кіля, Галле, Липська, Страсбурга, Лейдена, Праги, Пресбурґа, Парижу, Риму та інш. європейських центрів. В глибині полтавських степів козацькі полковники й менші старшини передплачують собі французькі часописи, а на Шлеську кілька книгарень були заняті спеціяльно постачанням чужоземних книжок для українських читачів. Всі ці посередні й безпосередні звязки з Заходом, само собою розуміється, сприяли поширенню на Україні й тих ідей, якими жило у 18-му столітті західньо-європейське суспільство.

Доба другої половини 18-го віку була для українського суспільства добою глибокої політичної й культурної кризи. Централістична політика російського правительства з залізною консеквентністю нищила автономний устрій козацької України, і реформи цариці Катерини 2-ої привели Гетьманщину й близько звязану з нею Слобідську Україну на становище звичайних провінцій російської імперії.

Цей процес асиміляції України з рештою провінцій російської держави коштував їй дуже дорого: не кажучи про втрату політичної автономії, край, замість попередньої виборної й виключно з місцевого елементу зложеної адміністрації та суду, діставав бюрократичну управу на німецько-російський зразок; те саме і в церковному житті, де скасовано принціп вибору духовенства. Консеквентно переводжена політика нищення України, як самостійного економічного орґанізму, — через заборону безпосередніх торговельних зносин з Заходом і примусове обернення України в колоніяльний ринок збуту продуктів молодої московської індустрії, — вела до занепаду місцевого купецького стану, до заникнення початків власної індустрії й до загального зубожіння. Перехід України од становища автономного державного тіла на становище звичайної провінції потягнув за собою великий відплив культурних сил до загально-імперських центрів що особливо вражає нас на полі літературнім: талановитіші письменники, такі як Рубан, Полетика, Туманський, переносять свою літературну діяльність до Петербургу. Видатні малярі, такі як європейсько-відомі Боровиковський та Левицький, або композитори як Бортнянський, переходять також до Петербургу й там здобувають собі славу вже як російські, а не українські майстрі. Але ні в чому може не позначився так різко цей культурний занепад, як на полі народнього шкільництва. Іще в половині 18-го віку, а саме 1748 р., на території Гетьманщини існувало коло 1.000 шкіл, так що одна школа припадала на 1.000 населення. В кінці ж того самого століття од цих шкіл не залишилось майже ні сліду. З початком 19 в. ми бачимо заходи місцевих людей коло відбудови народнього шкільництва вже як зовсім нової справи.

Російське правительство уперто не допускало заснування на Україні університетів, яких домагалося українське громадянство, а Київську Академію й колеґії обернуло у станові духовні школи. Із заснуванням в 1759 р. російського університету в Москві сотні української молоді почали там здобувати освіту, здебільшого одриваючись на завжди від рідного ґрунту. Нарешті треба памятати, що остаточне зрівнання України з Росією принесло з собою й форми російського кріпацтва для українського селянства.

Хто би міг виступити в обороні старого ладу й попередніх форм життя? Провідна верства Гетьманщини, козацька старшина, ще з часів Мазепи переконалася в неможливості фізичного опору. Вона старалася врятувати своє привілейоване становище в ділянці соціяльно-економічного життя, жертвуючи політичними правами. В своїй масі вона готова була миритись з утратою автономії, відколи російське правительство надало їй права російського дворянства. Але було би несправедливо не зазначити, що й серед сеї верстви, глибоко перейнятої становим еґоїзмом, знайшлися люде, котрі зуміли глянути на становище краю ширше, ніж з вузько класового погляду й стати в обороні ширших мас українського народу. Вони перші вжили могучої новочасної зброї — письменницького пера й тим проложили шлях літературі, яко чинникові громадського поступу. Устами Василя Капніста — того самого, що в 1791 р. вдався був до пруського міністра Герцберґа з таємною місією од громади однодумців: шукати у Прусії помочи проти «московської тиранії», — устами Григорія Полетики, ці люди протестували проти знищення самобутніх форм українського життя. Вони стали яскравими представниками і виразниками тих почувань, які обхоплювали тодішніх українських патріотів перед образом руїни власної державности, і їхньою заслугою було, що вони подбали про збереження історичної традиції й памяти про кращі часи рідного краю.

Так українська історична традиція подала руку новим ідеям, які приходили до нас з Заходу, ідеям народности, ідеям політичної свободи й соціяльної рівности та справедливости. Властиво в цих західньо-європейських ідейних впливах, в їх прищепленні та акомодації на українському ґрунті треба шукати зародок духових течій, що хвиля за хвилею постають на Україні з кінця XVIII віку й заповнюють собою зміст українського культурно-національного розвитку аж по нинішній день.

Саме тоді, коли російський уряд докінчував нищення рештків української автономії, серед українського суспільства прокинувся особливий інтерес до своєї власної історії. Можна вважати це явище характеристичним для тих епох в житті поневолених націй, коли вони, під загрозою знищення історичного укладу їхнього життя з боку сильніших сусідів, немов іще дужче відчувають вагу власної історичної традиції і, обертаючи свої погляди назад, в глиб минулого, стараються саме в цій минувшині знайти моральну опору, правну підставу й сили для обстоювання своїх громадських і національних ідеалів.

Яскравим проявом відродження історичних інтересів, навіяного патріотично-громадським почуттям, служить діяльність тільки що згаданого депутата Катерининської Законодатної Комісії 1767 р. Григорія Полетики, правдоподібно автора знаменитої «Исторіи Русовъ». Тепер, коли опубліковано невидані досі деякі його промови, матеріяли й записки, перед нами у весь зріст встає колоритна постать цього вольтеріянця-демократа, ворога кріпацької неволі й республіканця, котрий, бажаючи поставити оборону української автономії на реальний ґрунт, старався сполучити інтереси політичної свободи з інтересами української шляхетської верстви, зробивши оборону української автономії життєвим ділом української шляхти.

Опублікована на сторінках «Київської Старини» переписка з його сином Василем, також істориком, вводить нас в круг ідей і стремлінь гуртка освічених і ліберальних українських патріотів, в якому виросла й розвинулась українська історична думка. Тоді то починається збірання українських історичних документів (королівських і царських грамот, гетьманських універсалів, всяких політичних і судових актів і т. д.), як необхідного матеріялу для української історії (Адріян Чепа). В 1777 р. Василь Рубан видав у Петербурзі «Краткую ЛЂтопись Малой Россіи» (це ніщо інше, як згадане вже «Краткое описаніе Малороссіи», доповнене Олександром Безбородьком), а в 1793 р. Федір Туманський видав «ЛЂтописецъ Малыя Россіи» (літопис Грабянки — без імени автора).

«Исторія Русовъ» стала відомою широким кругам значно пізніше, ніж коли була написана, на цілих майже 50 років (вона була видана О. Бодянським в 1846 р.). Та це не перешкодило їй відразу здобути могучий вплив на українське суспільство 30-х і 40-х років. Під її безпосереднім впливом геніяльні українці Гоголь і Шевченко склали свій історичний світогляд, а її образи опоетизували в безсмертних творах. Російський поет Пушкин своєю дивною інтуїцією провидів, що автора чарівної книги треба шукати не в епіскопові Юрієві Кониському, як спочатку всі думали, а в особі світській, з активно лицарськими настроями. Пушкин перший опублікував уривок з «Исторіи Русовъ» в своїм «Современнику». Гребінка, Срезневський, Костомаров, Куліш, нарешті видавець «И. Русовъ» — Бодянський (1846 р.), всі заплатили дань захопленню її концепціями

Бантиш-Каменський обома руками черпав з неї для другого видання своєї «Исторіи Малой Россіи», а Маркович цілу свою пяти-томову «Исторію Малороссіи» (1842-43) опер на матеріялі й на провідних думках «Исторіи Русовъ». Це про цю книгу каже німецький подорожній Коль, що вона була «найбільше поважаною й любленою і поширеною по всьому краю в численних списках».

Оборона української автономії, стремління довести її правну основу, бажання зберегти національно-політичну українську традицію, які ми бачимо у начинателів нової української історіографії, у Григорія й Василя Полетик, у Якова Мих. Марковича, у Василя Ломіковського, у Олекси Мартоса — ідуть в парі з свідомим лібералізмом і демократизмом, які виросли, як справедливо зазначає Драгоманов, не так на історично-національному, як на загально европейському ґрунті. В скорбній «Оді на рабство» В. Капниста (1787 р.). в заяві Василя Полетики, що патріотичні писання його батька «навчили його любити людськість і свободу», в «розмишленіях» Ол. Мартоса (автора написаної в 20-х роках «Исторіи Малороссіи», од якої збереглися лише уривки) при гробі Мазепи про політичну свободу, республіку й конституцію — ми бачимо ясні відгуки цих загально визвольних ідей, які йшли на Україну з Заходу. Вдома на Україні вони переплітались з місцевою традицією політичних вольностей і державної автономії.

Навіть в льояльній і спокійній «Исторіи Малой Россіи» Бантиша-Каменського, що вийшла в 1822 р., і яка своєю появою зобовязана освіченому й гуманному малоросійському генерал-губернатору князеві Миколі Репніну, ми можемо доглянути сліди загально-ліберальних поглядів і гуманного світогляду. Праця Бантиша мала ще й те значіння, що тут у-перве був використаний актовий матеріял з московських і українських архівів. Тому її властиво можна уважати за першу наукову історію України. Характеристично, що згаданий вже мною німецький подорожній Коль, подорожуючи в 1838 р. по Україні, чув од місцевих людей, ніби ця історія мала безпосереднє відношення до руху декабристів, що вона мала начеб то підготовити Україну до повстання і «представляла в найкращім світлі блискучу добу гетьманів».

Історична традиція, підогріта патріотичними почуваннями й овіяна ліберально-демократичними ідеями свого віку, прислужилася для національного українського відродження, що знайшло для себе на порозі 18-го й 19-го століття могуче джерело в тому інтересі до своєї народности, до народнього життя, побуту, мови й поезії, який характеризує собою добу романтизму. Зародившись на Заході й торуючи собі шлях на Україну через славянські землі й безпосередньо, романтизм здобув для себе на Вкраїні особливо вдячний ґрунт.

Героїчна козацька доба, що найшла собі блискучий апотеоз в українській народній поезії, давала особливо багату поживу для романтичної творчости. Козаччина остільки заполонила уми дослідників української минувшини, що закрила була собою все: і старий князівський період, і литовську добу, і розвиток інших ніж козацтво суспільних станів, взагалі всі інші прояви історичного життя. Козаччина, як витвір українського народнього духу, як уособлення вільнолюбних ідеалів, козаччина, що іще була така свіжа в памяті народу й жила в його тисячних піснях і переказах, овіяна всіма чарами поезії, — на довший час полонила увагу дослідників української історії, стала змістом усіх їхніх розвідок і поклала глибокий відпечаток на ввесь розвиток української історичної думки.

Найхарактеристичнішою рисою цієї думки в добу романтизму був тісний звязок між історичними та етнографічними інтересами. Майже всі видатніші представники української історіографії перших десятиліть 19-го віку були одночасно й етнографами: Максимович, Срезневський, Бодянський, Костомаров, Куліш, Маркевич — усі вони почали від етнографічних студій, і в їх праці з початку й до кінця історія тісно переплітається з етнографією. При тім інтерес до своєї рідної української народности живе в них в парі з інтересом до славянства взагалі.

Відродження сусідніх славянських народів, в першій лінії чехів, а далі славян південних, благодійно вплинуло на українське національне відродження. Воно підбадьорує, окрилює українців, дає їм нове ідейне обґрунтування, показує гарні зразки.

Розвитку українських історичних дослідів дуже сприяло видання історичних матеріялів, яке розпочалося властиво аж в 40-х роках. Українці не мали своїх власних наукових установ чи товариств, але вони зуміли використати російські офіційні установи для видання матеріялів до своєї історії. Так, проф. Осип Бодянський опублікував у кінці 40-х років на сторінках «Чтеній» Російського Історичного Товариства у Москві цілий ряд козацьких літописів та інших дуже важливих матеріялів (в тім числі літопис Самовидця й «Исторію Русовъ»). Заснована в 1843 р. у Київі урядова «Археографічна Комісія», яка спиралася на Київський Центральний Архів, опинилася в руках учених українців; вона видала 4 томи дуже важних для історії правобережної України «Памятниковъ» (1845-1859), літописи Грабянки (1853) і Величка (1848-64), а з 1859 почала видавати «Архивъ Юго-Западной Россіи», котрий (до 1914 р. видано 35 томів) містить дорогоцінний актовий матеріял до історії української церкви, суспільних станів (шляхти, міщанства, селян), заселення краю, козаччини, гайдамаччини, станової організації й внутрішнього побуту XV-XVIII століть, головно — на правобережній Україні. Як редактор «Архива» протягом довшого часу, великі заслуги для української науки поклав проф. В. Антонович.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Abranches Sérgio Henrique Hudson de (1988)

    Документ
    ... l'histoire contemporaine de son pays : de l'avènement de Sa ... Academic Publishers), 69-130; Dragnich, A. N. (1996): Populism ... sindicatos líderes de Córdoba dentrode la estructura de poder sindical. ... Reactions in Russia, Ukraine, Belarus and Moldova, ...
  2. Bogliste faglitteratur o lig

    Документ
    ... Jødeudruddelse i Ukraine, oktober 1942. ... Histoirede l’Espagne franquiste. 1. de la prise du ... Century England; Dimitri Obolensky: Six Byzantine ... de små; Maria og mog, Jordmorsang; Du, Hyggesang; Tjenersang 1; Tjenersang 2; De andre; gæster; Drikkesang ...
  3. Aaby Peter 1984 Epidemics Among Amerindians and Inuit

    Документ
    ... Mandibular y Dentariade La Balma de La Sargantana ... de Brabant? Brussels: Centenaire du Séminaire d'Histoirediévale de l'Université Libre de ... MESOLITHIC AND NEOLITHIC, UKRAINE, [JRNL] Lillie, ... and V. Lolic-Dragnaic 1964 Tuberculum Interosseum Radii ...
  4. Application for accreditation of a study programme

    Документ
    ... but de ces cours est de faire connaitre l'histoirede France, ... Teachers Curriculum vitae Yelena Doroshenko, Dr. philol., assistant ... Eds. Irina Novikova and Dimitar Kamburov (Bulgaria), Helsinki, ... Linguistics, Academy of Science, Ukraine, 2004. G. Roziņa ...
  5. A list of books pamphlets (1)

    Документ
    ... . BRUNOT, FERDINAND. Histoirede la langue francaise des ... Jamieson (A): 15Jan71; PtSeJa'?3. DANDER, GERHART. See fANDBUCH DER ... Seton (A); lApr71; R503797. Dragonwyck. (In Ladies home journal ... (A); 2RJu171; R509R45. The Ukraine: a submerged nation. C ...

Другие похожие документы..