Главная > Закон

1

Смотреть полностью

ТЕМА 1. НАЦІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА: ЗАГАЛЬНЕ ТА ОСОБЛИВЕ

 

1.1. Предмет та задачи курсу

Як наукова дисципліна національна економіка становить собою  систематизоване вчення про закономірності становлення та функціонування господарської системи суспільства, а також теоретичні та методологічні підходи щодо розробки державної політики  розвитку національної господарської системи.

Предметом вивчення дисципліни „національна економіка"; є вся сукупність продуктивних сил, економічних відносин, соціокультурних, політичних, морально-етичних традицій і цінностей ведення господарської діяльності, що встановились у певній державі і впливають на особливості її економічного розвитку.

Як явище соціально-економічної реальності національна економіка - це єдина економічна система суспільства, в якій стабільними, динамічними, повторюваними та стійкими взаємозв'язками поєднані умови та фактори виробництва, його результати, сукупність економічних агентів і економічних відносин, інститути, традиції, принципи та механізми господарювання, що у своїй взаємодії формують єдиний господарський механізм нації.

Національна економіка — конституційне, економічно та організаційно єдина система взаємопов'язаних галузей і сфер діяльності людей, що характеризується відповідною пропорційністю, взаємозумовленим розміщенням на обмеженій державними кордонами території.

Національна економіка представляє собою економіку певної країни, що має ознаки економічної системи (загальне) та власні особливості і принципи розвитку (особливе), що проявляються в таких формах: економічний потенціал, структура господарського комплексу та галузей господарства, внутрішні чинники соціально-економічного розвитку, господарський механізм регулювання та координації, особливості програмування та прогнозування соціально-економічних процесів, а також особливості забезпечення економічної безпеки держави в умовах поглиблення тенденцій до інтеграції і глобалізації світогосподарських зв'язків.

З точки зору поєднання в національній економіці загальних та особливих закономірностей розвитку вона може розглядатись як соціально-економічна модель суспільства, що структурно і функціонально відображає особливості прояву форм власності та відносин, які формуються на їх основі, типи господарювання, економічну політику та культуру, засади державного устрою, менталітет та характер, особливості реалізації засад демократичного розвитку, взаємовідносин між традиціями та інноваціями у структурі соціально-економічних відносин суспільства.

Оскільки національна економіка є складною системою, єдиним складним господарським організмом, то її основними ознаками є:

Єдина мета - усі елементи національної економіки мають свою кінцеву та проміжні цілі функціонування, проте вони  підпорядковані єдиній меті - забезпечити стале економічне зростання суспільства.

Структура національної економіки - 1) якісний розподіл та кількісна пропорційність процесів виробництва, що визначають внутрішньовиробничі зв'язки та залежності, які виникають під впливом суспільного поділу праці, рівня розвитку продуктивних сил та виробничих відносин; 2) співвідношення між галузями та господарськими комплексами, які виражають господарські пропорції і стан суспільного поділу праці.

Ієрархічність структури національної економіки. До її характерних рівнів можна віднести: мікроекономіку (економіка домогосподарств, фірм та підприємств), мезоекономіку або галузеву економіку (первинна економіка, економіка переробки продукції галузей, економіка обслуговування), макроекономіку (господарський комплекс країни в цілому, тобто загальні економічні процеси на рівні всього суспільства).

Організаційно-функціональна взаємозалежність між елементами системи - усі елементи та рівні національної економіки пов'язані тісними економічними взаємозв'язками у процесі суспільного виробництва на рівні галузей та міжгосподарських комплексів.

Наявність механізмів самозбереження та саморозвитку. Економічна наука виділяє наступні механізми саморозвитку і самозбереження: ринкове саморегулювання, державне, корпоративне регулювання економіки.

Керованість - дана характеристика забезпечується за рахунок добровільного підпорядкування об'єктивним закономірностям розвитку економічних відносин (ринок) та через опосередковане втручання в економіку єдиного координаційного центру в особі державних органів влади.

Зворотні зв'язки між елементами системи забезпечуються за рахунок наявності у суспільстві каналів обігу економічних ресурсів (трудові, матеріальні, фінансові, інформаційні та ін.).

Динамічність - національна економіка перебуває у постійному саморусі та саморозвиткові

Відкритість - господарський комплекс суспільства має відкритий характер, що забезпечується законодавством держави і закономірностями прояву ринкового механізму.

Цілісність - забезпечується наявністю стійких  економічних відносин між галузями, сферами національної економіки.

Враховуючи вказані характеристики національної економіки як системи, курс розвитку національної економіки відображає усю сукупність взаємовідносин між елементами національного господарського комплексу у динаміці їх розвитку та на всіх рівнях їх протікання: макро-, мікро- та мезорівні.

Як науковий напрям національна економіка активно використовує у своєму арсеналі методи математичного моделювання, соціально-економічного прогнозування, комп'ютерної обробки даних та побудови складних імітаційних моделей, статистичні і аналітичні методи та моделі.

Проте найбільш тісні зв'язки національна економіка зберігає з цілим комплексом економічних наук (рис. 1.1).

Економічна теорія (політекономія) представляє собою загальну методологічну базу для комплексу прикладних економічних наук і має на меті виявлення загальних закономірностей протікання економічних процесів і явищ у найбільш універсальному вигляді. А національна економіка є частиною предмета економічної теорії.

Рис 1.1. Взаємозв'язок національної економіки з іншими економічними науками

 

Економіка особливих форм економічних відносин та організацій розглядає певні аспекти протікання економічних явищ і процесів на мікро-, макро-, мезо- та супермакроекономічному рівнях: рух, акумуляція та розподіл фінансових ресурсів, етапи життєвого циклу суб'єктів господарювання, вироблених благ, управлінські аспекти економічної діяльності, екологічні проблеми  та шляхи їх подолання тощо.

Блок інформаційно-аналітичних економічних наук досліджує загальні принципи управління економікою шляхом вироблення кількісних характеристик та співвідношень між економічними явищами та процесами, взаємозв'язки між економічними величинами на основі застосування математичних моделей, статистичних методів обробки  інформації.

Історико-економічні науки досліджують проблеми розвитку самої економічної науки у ретроспективі, накопичують знання про основні етапи її розвитку, а також аналізують перспективи та подальші шляхи їх еволюції.

Конкретно-економічні науки займаються дослідженням питань перебігу економічних процесів і явищ на мікро-, мезо- та макрорівнях національної економіки, а також розробляють теоретико-методологічні та практичні рекомендації щодо шляхів раціоналізації та оптимізації їх розвитку. Національна економіка входить до блоку конкретно-економічних наук. Вона розглядає ті ж проблеми, враховуючи специфіку господарського життя окремо взятої країни у динаміці.

Національна економіка також тісно пов'язана з економічною політикою та стратегією держави.

Курс національної економіки, враховуючи специфіку для даної галузі  задач, виробляє власні методологічні принципи та засоби їх дослідження. До таких принципів відносяться:

1.Принцип системності - дослідження національної економіки як цілісного господарського комплексу.

2.Принцип науковості - намагання відійти від суб'єктивізму в дослідженні свого предмету,  вирішення задач дисципліни об'єктивно, у тому вигляді, в якому вони представляються в об'єктивній реальності.

3.Принцип діалектичної єдності - врахування при дослідженні господарського комплексу держави загальних, специфічних і одиничних особливостей та тенденцій її розвитку.

4.Принцип історичності - господарський комплекс суспільства повинен розглядатись через призму його історико-економічного розвитку: у ретроспективі та перспективі.

5.Принцип динамізму і безперервності- національна економіка як явище соціально-економічної реальності є динамічним, рухливим, тобто перебуває у постійному розвитку.

6.Принцип цілепокладання - будь-яке знання повинно отримуватись та використовуватись для досягнення певних цілей.

7.Принцип збалансованості - тобто необхідної і достатньої кількісної відповідності та оптимального поєднання наукового знання та його практичного застосування.

Національна економіка використовує для дослідження свого предмету загальнонаукові (системний метод, методи аналізу і синтезу, індукції та дедукції, наукової абстракції, поєднання логічного та історичного) та спеціальні методи (економіко-математичне моделювання, соціально-економічний експеримент, анкетування, позитивний і нормативний економічний аналіз).

 

1.2. Особливості формування та розвитку національної економіки України

Національна господарська система України пройшла у своєму розвитку ті ж стадії, що й інші економічні системи: виникнення, формоутворення (формування власних засад відтворення) та розвитку.

Стадія виникнення національної економіки України бере свій початок з часів Київської Русі (феодальний лад). Саме в цей період йде активне формування української нації з її характерними ознаками та способами економічного буття.

За часів князя Святослава Київська Русь прославилась на всю Європу як могутня військова та економічна держава. У цей період іде активний розподіл і територіальне визначення кордонів держави, розширюються масштаби зовнішньої торгівлі, визначаються пріоритетні напрямки геополітичної стратегії тощо.

До князювання Володимира Великого Русь не мала власної монети, використовувались візантійські, німецькі, польські гроші. Однак з князюванням Володимира Київська держава починає чеканити власну монету - гривню, що визначає появу власної грошової системи.

За правління Ярослава Мудрого активізувались зовнішні зв'язки з наймогутнішими країнами Європи, що було викликано політичними та  економічними вигодами для Русі. Князь велику увагу приділяє освіті, використанні знань для розбудови держави. Після смерті Ярослава Мудрого розпочинається період занепаду національної господарської системи Русі, що було викликано міжусобними війнами його нащадків за політичну та економічну владу в державі.

Перебуваючи територіально, політично та соціально-економічно залежною від Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московщини Україна мала незначні права у формуванні власної стратегії соціально-економічного розвитку.

На досить короткий період частина українських земель виборола право на політичну та економічну самостійність - період Запорізької Січі та гетьманства. Проте влада гетьманів за привілеї та політичну і економічну владу звела нанівець усі спроби вибороти незалежність.

Зруйнуванням Січі, скасуванням гетьманства, запровадженням губернського устрою було обмежено національну та культурну самостійність України, розпочався процес приєднання українських земель до складу Російської імперії та Польської держави, що призвело до національної, релігійної, економічної та соціальної залежності України від інших держав.

Повна втрата економічної та політичної незалежності України розпочалась у 1918 році. У цей період у Радянській Росії відбувається перехід до формування соціалізму швидкими темпами - політика воєнного комунізму. Проте вже на початку 20-х рр. XX ст. стало зрозумілим, що політика воєнного комунізму ще більше прискорює назрівання економічної кризи та веде до активізації процесів соціальної напруженості у суспільстві.

Альтернативою воєнному комунізму стала нова економічна політика (НЕП). Період НЕПу - це спроба переходу до формування відкритої економічної системи Радянської Росії та демократизації економічних відносин (спроба повернутись до зачатків ринкової економіки). Політика НЕПу у своєму первісному вигляді проіснувала приблизно шість років і спромоглась вивести країну на довоєнний рівень розвитку національної економіки.

Подальший розвиток господарської системи СРСР відбувався під впливом політичних подій та ідеології, що була започаткована політикою воєнного комунізму. Проте протікали дані процеси у більш завуальованій та згладженій формі.

За часів СРСР Україна мала де-юре досить значну економічну самостійність, що визначалась законодавчо конституцією СРСР. Проте де-факто, її економічні права і можливості були вплетеними у загальносоюзну стратегію економічного розвитку.

Реальні підвалини для формування національної економіки України були закладені в середині 80-их рр. XX ст. цей період прийнято називати „горбачовською перебудовою";. За управління команди М.Горбачова було проведено ряд економічних заходів, що не дали змоги довести розпочаті реформи до логічного завершення.

Після здобуття незалежності перед Україною постала проблема формування та розвитку власної господарської системи. Розглянемо деякі аспекти економічних реформ в Україні.

1. Реформування відносин власності та формування умов для підприємницької діяльності. Починаючи з 1991 року Верховною Радою України було прийнято серію законів, що визначили основні умови та форми відносин власності і підприємництва в Україні: Закон України „Про власність"; (1991 р.), Закон України „Про підприємництво"; (1991 р.), Закони України „Про приватизацію майна державних підприємств"; (велику приватизацію) (1992 р.), Закони України „Про приватизацію невеликих державних підприємств"; (малу приватизацію) (1992 р.), Закони України „Про приватизаційні папери"; (1992 р.), Указ Президента України „Про корпоратизацію підприємств"; (1993 р.), та ряд інших нормативно-правових актів, що визначали плюралізм форм власності та основні засади підприємницької діяльності в Україні.

2. Грошово-кредитна та фінансова політика в перехідний період в економіці України. Формування грошово-кредитної та фінансової систем України відбувалось протягом 1991-1994 рр. Метою даної реформи було здійснення ринкової трансформації національної економіки, а також боротьба з інфляційними процесами.

З 1995 року розпочинається новий етап грошово-кредитної та фінансової реформ. У даний період уряд переходить до більш жорстких методів монетарної та м'яких методів фіскальної політики, активно перерозподіляються кредитні ресурси у бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, припиняється надмірна емісія паперових грошей,  відбувається грошова реформа, стабілізується валютний курс, впроваджується система валютних коридорів.

3. Становлення ринку капіталів в Україні. Поряд з процесами приватизації для забезпечення функціонування приватизованих та корпоратизованих підприємств відбувалось формування фондового ринку та удосконалення кредитно-фінансової підсистем національної економіки.

4. Зміна ролі держави в господарській системі України. Невідворотні та об'єктивно викликані процесами швидких реформ диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб'єктів господарювання в тіньовий сектор, зубожіння більшої частини населення держави визначили необхідність державного втручання в „новоутворену"; економічну систему.

5. Боротьба з тіньовою економікою та корупцією Згідно соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2006 року Інститутом соціології НАН України, рівень довіри громадян до бізнесу і до найважливіших інститутів держави залишається фактично незмінним. Відповідно, рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2 - 2,6 балів, а до державних інститутів - між 2,4 та 2,6 балів.

6. Міжнародна економічна парадигма розвитку України. З 90-их років Україна чітко визначилась з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва - підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізація відносин з ЄС. Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо.

 

1.3. Типи національних економік: їх сутність та характеристики

У своєму розвитку суспільні економічні системи пройшли два якісно різні рівні щодо структури і форм організації національних економік:

- рівень натурального виробництва;

- рівень товарного виробництва.

Натуральне виробництво — тип господарства, в якому процес створення матеріальних благ спрямований на задоволення лише власних потреб виробника.

Товарне виробництво — форма організації суспільного виробництва, що характеризується глибоким суспільним поділом праці, виготовленням продуктів не лише для задоволення потреб виробників, а й для товарно-грошового обміну, отримання доходів, більших від витрат виробництва (прибутків), і задоволення потреб суспільних інститутів і людей, які не працюють.

Виділяють такі рівні суспільного поділу праці:

- загальний (поділ суспільно-товарного виробництва на найбільші його галузі: промисловість, сільське господарство, будівництво, транспорт та ін.);

- частковий (поділ найбільших галузей людської діяльності на їх складові: у промисловості — машинобудування, приладобудування; у сільському господарстві — рослинництво, тваринництво та ін.);

- одиничний, або індивідуальний (поділ усередині підприємства на основі професійної спеціалізації виробників —- токар/ слюсар, водій та ін.).

Національна економіка виникає і розвивається на основі:

- поглиблення суспільного, зокрема територіального, поділу праці, що зумовлює виникнення різноманітних видів діяльності, спеціалізацію територій;

- формування міцних централізованих держав.

За таких умов народне господарство з часом перетворюється на національний комплекс— територіальне утворення, в якому всі компоненти економічного життя (підприємства, галузі, окремі регіони) функціонують як єдиний організм, що забезпечує матеріальні й духовні потреби суспільства.

Сучасну національну економіку характеризують такі групи ознак:

=> ознаки національного суверенітету;

=> ресурсо-виробничі;

=> господарсько-організуючі;

 => товарообмінні.

Ознаки національного суверенітету визначають здатність суспільно-господарської системи до самоорганізації, до реалізації себе як суб'єкта міжнародних рівноправних партнерських господарських та інших зв'язків. До них належать: суверенітет і недоторканність території, державного утворення;  суверенітет законотворчості і чинності правових актів на державній території; суверенітет національної внутрішньої і зовнішньої політики;   суверенітет господарської діяльності.

Ресурсо-виробничі ознаки відображають передусім потенційні можливості виробничої діяльності, структури виробництва, його спеціалізації і охоплюють: людський потенціал; науковий і техніко-технологічний потенціал; природно-ресурсний потенціал.

Господарсько-організуючі ознаки  виявляються у наявності економічного механізму, що визначає рівень поєднання людського потенціалу з природно-ресурсним і техніко-технологічним потенціалами, який залежить від узгодження приватних і суспільних інтересів, системи стимулів виробництва і праці тощо.

Інфраструктура економічного механізму складається з наступних систем: правової, стимулювання виробництва і праці, фінансово-кредитної, банківської, податкової, митної, управління і регулювання (макроекономічна, регіональна, мікроекономічна).

Товарообмінні ознаки  виявляються через розвинуту систему внутрішніх ринків і спроможність товарів і послуг завойовувати світові ринки.

Базою становлення і розвитку національної економічної системи є відношення людини до власності на засоби виробництва і результати праці. З урахуванням цих відмінностей виділяють два типи національних економік.

1.Економіка, в якій домінує приватна власність (пряме невід 'ємне право конкретної особи на засоби виробництва, землю, створений продукт).

2.Економіка, сформована на неприватній (суспільній) власності (опосередкованому праві конкретної особи на засоби виробництва, землю, створений продукт).

Економічні системи різняться видом власності і суб'єктом власності. Суб'єктом приватної власності є конкретна особа, неприватної — суспільство. Вид власності визначає систему управління нею: приватна власність передбачає, що капіталом управляє його власник, неприватна власність потребує централізованого управління суспільним капіталом і створеним продуктом.

Отже, перший тип — економіка ліберально-ринкова, другий — економіка регламентовано-планова.

В основі регламентовано-планової національної економіки — неприватна (суспільна) власність на засоби виробництва (капітал) і на створений продукт. За своєю організаційною суттю ця система є централізована, вертикальна і, як звичайно, однотипна для усіх сфер діяльності.

Регламентовано-планова економіка передбачає існування сильного центру, роль якого бере на себе держава або інша влада, спроможна нав'язати суспільству свою волю. Класична централізована регламентовано-планова економічна система існувала в колишньому СРСР.

Ліберально-ринкова економіка ґрунтується на приватній власності на капітал і створений продукт, лібералізації виробничої діяльності, пошуку партнерів, реалізації створеного продукту тощо. Засобом координації праці в цій системі є товарно-грошові відносини і конкуренція, що диктують товаровиробникам певний спосіб дії, тобто ринок.

Економічна система будь-якого типу охоплює декілька підсистем, зокрема:

 => систему виробництва;

=> систему розподілу;

=> систему обігу;

 => систему споживання;

=>систему державного і соціального розвитку.

У системі виробництва створюється національний продукт, його вартість. У системі обігу відбувається реалізація національного продукту, яка забезпечує відшкодування витрат виробництва й отримання прибутку в системі виробництва та системі обігу. Система державного і соціального розвитку функціонує на основі перерозподілу прибутків і доходів через Державний бюджет, отриманих у перших двох системах.

Для кожного типу економічної системи характерні свої організаційні форми власності, управління, розподілу, обміну і відповідні ознаки їх вияву через процеси виробництва, якість продукції, структури національних економік тощо (рис. 1.2).

 

Рис. 1.2. Ознаки типів національних економік

Як видно з рис.1.3, ліберально-ринковий тип економіки зорієнтований на ефективність виробництва і пов'язані з нею механізми реалізації, а регламентовано-плановий — на форму її організації і створення відповідної інфраструктури та засобів для її обслуговування.

Перехід від планової до ринкової економіки потребує певного часу для здійснення необхідних інверсійних процесів.

Інверсія (англ. Inversion — перестановка, зміна) економіки — докорінна зміна функціональних засад економіки, зокрема видів і форм власності, управління, розподілу, вибору виду діяльності, ціноутворення, економічних відносин загалом.

Перехідна економіка — економічна система країни, яка і здійснює перехід від одного способу виробництва до іншого.

У світовому господарстві існує два види економічних систем.

1. Закрита економіка, в якій рух товарів здійснюється лише в межах державних кордонів.

2. Відкрита економіка, в якій рух товарів виходить за межі національних чи державних кордонів, тобто в економічну модель залучаються процеси зовнішньої торгівлі й міжнародних фінансових відносин. Світові ринки мають надзвичайно велике значення для національних економік, які в більшості країн світу є відкритими.

Інтернаціоналізація капіталу — це процес  об'єднання різних форм національного та міжнаціонального капіталів. Основними формами сучасного капіталу є:

-       особистий (сімейний),

-       колективний, державний,

-       муніципальний,

-       кооперативний.

Кожна з цих форм може існувати у вигляді промислового, банківського, позичкового, торговельного капіталів. Взаємопроникнення і об'єднання капіталів різних країн веде до виникнення і розвитку якісно нової форми власності — інтеграційної власності. Найрозвиненішою формою таких об'єднань є Європейський Союз (ЄС). Його речовим змістом є: активи транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків країн ЄС, які зосередили свою діяльність v цьому регіоні світової економіки; активи акціонерних підприємств змішаного типу, в яких держава і монополії, у тому числі олігополії окремих країн, мають певну частку; акумульовані наднаціональними органами кошти, що згодом спрямовуються на здійснення спільної аграрної, регіональної, соціальної, структурної політики та ін.

Функціональна цілісність і взаємозв'язок національних економік відкритого типу потребує координації й узгодження дій окремих країн. Отже, регулювання в економіках відкритого типу передбачає два рівні його організації: - національний і міжнаціональний.

Національний рівень регулювання. Участь у регулюванні економікою країни беруть практично всі органи влади на всіх рівнях адміністративного устрою країни: законодавчий орган (в Україні Верховна Рада); господарські органи (в Україні— Кабінет Міністрів, органи місцевого самоврядування АР Крим, областей і адміністративних районів та населених пунктів); правоохоронні й судові органи; управлінські підрозділи підприємств, банки, фінансові і страхові компанії, торговельні організації тощо.

Міжнаціональний рівень регулювання. Цю функцію виконують різні міжнаціональні організації, що мають відповідну організаційно-правову базу та інструменти регулювання відносин між країнами.

На сьогодні сформувалися такі основні типи міжнаціональних організацій:

1) Міжнародні організації. Функціональні цілісність і взаємозв'язок світу, що виникають під впливом глобальних інтеграційних процесів, потребують координації й узгодження дій окремих країн.Цю функцію виконують різні міжнародні організації, що мають у розпорядженні особливі організаційно-правові форми та інструменти регулювання міжнародних відносин.

2) Міжнародні економічні організації - організації, котрі на основі міжнародно-договірних відносин провадять діяльність, пов'язану з організацією і здійсненням міжнародного економічного співробітництва.

 

1.4.Основні економічні показники національної економіки

Ефективне функціонування складових частин національної економіки  визначається шляхом визначення загальноекономічних пропорцій розвитку національного господарства.

Пропорції суспільного виробництва - співвідношення матеріально-речових елементів виробництва і робочої сили, а також галузей виробництва і частин суспільного продукту в процесі відтворення.

Пропорції загальноекономічні (національної економіки, макроекономічні) - між сукупним попитом та сукупною пропозицією, між сферою матеріального виробництва і сферою послуг тощо. Існують також пропорції галузеві, міжгалузеві, територіальні, зовнішньоекономічні тощо.

В країнах з розвинутою ринковою економікою виділяють чотири ключові групи проблем, що визначають рівень розвитку національної економіки, кількісну та якісну зміну загальноекономічних пропорцій:

• рівень обсягу національного виробництва (структура та динаміка суспільного продукту);

•  рівень зайнятості і безробіття;

•  рівень цін;

•  розвиток міжнародної торгівлі.

Найважливішою проблемою в національній економіці є обчислення обсягу національного виробництва.

Суспільний продукт - це узагальнюючий результат діяльності суб'єктів національного господарства; вся маса матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу (як правило, за рік).

Досить тривалий час одним з найбільш загальних показників національної економіки у нашій державі вважався сукупний суспільний продукт (ССП), валовий суспільний продукт (ВСП).

Сукупний суспільний продукт - це сума валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. До складу ССП враховували як кінцевий продукт сфери матеріального виробництва, так і проміжний продукт галузей і виробництв. В результаті цього відбувалось подвійне рахування результатів матеріального виробництва. Ще одним недоліком цього показника було те, що він не враховував внесок нематеріальної сфери у формування суспільного продукту національної економіки.

Існують різні способи аналізу результатів суспільного виробництва. Найбільш відомі такі способи обліку результатів суспільного виробництва.

Валовий суспільний продукт (ВСП) - це вартість всієї маси товарів і послуг, створених у суспільстві протягом року або сума виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва.

ВСП містить у собі, аналогічно до ССП, подвійний розрахунок - результати проміжного виробництва (вугілля, чавун, сталь, прокат тощо), а також незавершене виробництво.

ВСП = ССП - нематеріальне виробництво                             (1.1)

Кінцевий суспільний продукт (КСП) - вартість всієї маси товарів і послуг, створених суспільством протягом року для кінцевого використання.

КСП = ВСП - подвійний рахунок і незавершене виробництво          (1.2)

У той же час у розвинених країнах світу була поширена система національних рахунків (СНР), уніфікована статистичною комісією ООН.

Система національних рахунків - це система основних макроекономічних показників держави з урахуванням внеску у формування суспільного продукту усіх сфер суспільного виробництва.

Головним показниками в СНР вважаються валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП). Обчислення даних показників було започатковано в Україні у 1988 році.

ВВП і ВНП мають як спільні риси, так і особливості. Їх спільна особливість полягає у тому, що вони відображають кінцеві результати діяльності людей не тільки в матеріальному, але і в нематеріальному виробництві. Основна відмінність полягає у тому, що ВВП вимірює сукупну ринкову вартість кінцевих продуктів, створених в межах території даної країни, незалежно від того, чиїми факторами виробництва вони були створені - вітчизняними чи іноземними, а ВНП обчислюється за принципом власності.   ВНП- це сукупна ринкова вартість усіх кінцевих товарів і послуг, створених національними факторами виробництва, незалежно від того, в якій країні вони виробляли цей продукт.

Існують три основні методи обчислення ВВП (ВНП):

• за доданою вартістю (виробничий метод);

• за видатками (метод кінцевого використання);

• за доходами (розподільчий метод).

Виробничий метод застосовують переважно для того, щоб уникнути подвійного підрахунку вироблених товарів та наданих послуг.

За виробничим методом ВВП визначають як різницю між обсягом виробленої продукції та поточними витратами на придбання сировини, матеріалів, палива, енергії, послуг інших підприємств. Додана вартість включає в себе оплату праці, прибуток, процент.

За видатками ВВП включає в себе суму видатків всіх макроекономічних суб'єктів на придбання кінцевих товарів та послуг.

ВВП = споживчі видатки (С) +

+ валові приватні капіталовкладення (інвестиції) (І) +                (1.3)

+ державні видатки (G) + чистий експорт (NХ)

За доходами ВВП розраховується як сума усіх факторних доходів суб'єктів господарювання, амортизація та непрямі податки.

ВВП = заробітна плата найманих працівників (ЗП) + рента (Р) +

+ процент (П) + прибуток корпорацій (ПК) +                             (1.4)

+ дохід від індивідуальної власності (ДІВ) +

+ амортизація (А) + непрямі податки (НП)

До ВВП при цьому не враховують: суто фінансові угоди (купівля-продаж акції, облігацій); незавершене виробництво; перепродаж старих речей, які були у користуванні; трансфертні платежі (виплати по соціальному страхуванню, допомога по безробіттю, стипендії тощо) та види діяльності, що неможливо точно прорахувати (робота домогосподарств, тіньові операції, бартер). По відношенню до показників ССП ВВП (ВНП) розраховується наступним чином:

ВНП = КСП + нематеріальне виробництво                            (1.5)

ВНП = ССП - подвійний рахунок і незавершене виробництво         (1.6)

З метою порівняння динаміки реальних обсягів виробництва у структурі національної економіки обчислюють реальний (у поточних цінах) та номінальний (у базових цінах) ВВП. Співвідношення між ними прийнято називати дефлятором ВВП.

Дефлятор ВВП = ВВПномінальний/ВВПреальний                              (1.7)

 

В Україні приріст ВВП та промислова активність носять хвилеподібний характер, що більшою мірою визначається змінами пріоритетів національної економічної політики. Так, реальний приріст ВВП становив у 2000р. - 5,9%, у 2001 році- 9,1%, за 2002 рік- 4,1%, а приріст промислового виробництва- 13,2%, 14,2% та 7% відповідно,  у 2006 році середньорічний показник приросту темпів ВВП становив  1,6%.

Безробіття - друга ключова проблема національної економіки. З метою аналізу безробіття застосовують показник рівня безробіття.

Рівень безробіття (и) показує частку сукупної робочої сили, яка не має роботи, але перебуває в активному її пошуку. Він визначається як співвідношення чисельності безробітних (U) до загальної кількості робочої сили (L).

До основних рівнів безробіття відносять: циклічне, фрикційне, структурне, сезонне.

u = U/L х 100%                                                                    (1.8)

Іноді економісти використовують також показники коефіцієнту участі у робочій силі та показник рівня зайнятості.

Коефіцієнт участі у робочій силі (К) - співвідношення загальної чисельності робочої сили в країні (РС) до чисельності її дорослого населення (з моменту досягнення повноліття) (ДН).

К = (РС/ДН) х 100%                                                               (1.9)

Рівень зайнятості (РЗ) - це показник, що відображає співвідношення між 1) чисельністю зайнятого населення (ЗН) і чисельності робочої сили (РС); або 2) співвідношення зайнятого та дорослого населення країни.

РЗ = (ЗН/РС) х 100%                                                         (1.10)

РЗ=(ЗН/ДН) х 100%                                                          (1.11)

Якщо в національному господарстві відсутнє циклічне безробіття, вважається що в країні існує повна зайнятість (3-4 %), а ВВП досягає свого потенційного рівня.

Третя важлива проблема - інфляція - це переповнення каналів грошового обігу країни масою надлишкових паперових грошей порівняно з потребами обігу в них, що супроводжується падінням рівня заробітної плати та швидкими темпами зростання цін. Для її розрахунку застосовують показники темпу та рівня інфляції.

Темпи інфляції показують зміну рівня цін в економіці і розраховують як співвідношення рівня цін поточного та базового року. Рівень інфляції визначається за допомогою індексів цін (промислових або оптових цін, споживчих або роздрібних цін тощо).

До основних видів інфляції відносять:

• За темпами: помірну, галопуючу та гіперінфляцію.

• За причинами виникнення: інфляцію попиту та інфляцію пропозиції.

• За формами прояву: відкриту та пригнічену інфляцію.

Якщо підвищення загального рівня цін супроводжується швидким та значним падінням обсягів виробництва, таке явище називають стагфляцією.

Торговельний баланс - четверта ключова проблема будь-якої національної економіки - це взаємозалежність між сукупним експортом та імпортом національної економіки. Коли країна експортує більше ніж імпортує вона має позитивне торгове сальдо, а коли імпорт перевищує експорт, країна має дефіцит торгового балансу. Тоді країна повинна оплачувати імпорт за рахунок іноземних кредитів, що ставить її у залежність від інших держав.

Для більш глибокого аналізу комплексного розвитку національної економіки застосовують також ряд індексів та показників, що відображають системні зрушення у структурі національного господарства країни.

Індекс людського розвитку - це спеціальний показник, що поєднує три складові (ВВП, грамотність і тривалість життя) та дає складну оцінку людського прогресу. На сьогоднішній день він модифікований у двох своїх видах: у показниках освіти та доходу (ВВП на душу населення). Вважається, що країни з ІЛР менше 0,5 мають низький рівень людського розвитку; 0,6-0,8 - середній рівень; вище 0,8 - високий рівень розвитку.

Індекс вартості життя - характеризує зміну цін на товари і послуги, якими користується населення країни. Застосовується для динаміки реальної заробітної плати у країні.

Індекс промислових конкурентоспроможних компаній - показник відносної конкурентоспроможності виробів національної промисловості, які експортуються в інші країни.

Індекс технологічного розвитку - показник, що відображає роль техніки та науки у розвитку економіки. Він враховує кількість зайнятого персоналу на НДДКР, кількість патентів та наукових публікацій у розрахунку на мільйон мешканців держави.

Індекс людського капіталу включає рівень грамотності + кількість людей, що мають середню освіту + кількість людей з вищою освітою (у відсотках від усього населення країни). За розрахунками Світового Банку в Україні даний показник  у 2005-2006 рр.  становив 0,810 або 27 місце серед інших країн світу, що більше, ніж, наприклад, у Німеччині чи Швейцарії.

Індекс інноваційних можливостей - інтегральний показник, що визначається як сума Індексу людського капіталу та Індексу технологічного розвитку нації. За рейтингом інновацій Україна протягом останніх 25 років не спроможна подолати позначку „39 місце";.

Існує також комплексний індекс, розроблений Світовим банком, - Індекс економіки, що базується на знаннях. Він враховує такі групи показників, як: режими та форми економічних стимулів, рівень освіти в державі, інновації та інформаційну інфраструктуру. Україна має один з найвищих рівнів освіти в Європі. Проте вона знаходиться на найнижчих позиціях за показниками захисту інтелектуальної власності, розвитку економічної інфраструктури, якості впровадження законодавчих норм, розкриттю інформації.

Україна посідає також найнижчі позиції серед ряду країн за параметрами розвитку інформаційної сфери. За Індексом готовності мереж Україна у 2004 році знаходилась на 82 місці зі 104 країн.

І, як наслідок, за інтегральним показником групи Світового банку - Індексом зростання конкурентоспроможності економіки (враховує рівень освіти, якості життя, розвиток ринкової інфраструктури, рівень інноваційної активності тощо) - Україна у 2004 році знаходилась на 86-му місці зі 104 країн.

Не менш важливого значення в умовах загострення конкурентної боротьби між державами мають показники національного багатства (НБ) та платіжного балансу країни (ПБ), національного доходу (НД), чистого продукту (ЧП) особистого доходу (ОД), числа зайнятих у суспільному виробництві (Ч), продуктивності суспільної праці (ПП), капіталовіддачі (К), матеріаловіддачі (М), капіталоємності та матеріалоємності тощо.

Національне багатство - це сукупність вироблених і нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни.

НБ містить такі складові:

• Матеріальне багатство (основний та оборотний капітал підприємств, обіговий капітал);

• Нематеріальне виробництво - грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, усі досягнення у науці та техніці, культурі і спорті, у мистецтві, а також нагромаджений виробничий досвід суспільства (виражається у загальнолюдському знанні);

• Природне багатство - земля, вода, повітря, ліси, розвідані корисні копалини, кліматичні умови.

Національний дохід - визначається шляхом вилучення від суми чистого національного продукту непрямих податків.

НД = ЧНП - непрямі податки                                         (1.12)

У структурі НД залишаються врахованими усі види заробітної плати, доходи власності, рентні платежі, прибуток, тобто всі зароблені у державі доходи. Даний показник розраховується у двох формах: вартісній (новостворена вартість за певний період, як правило, за рік) та матеріально-речовій (усі предмети праці, а також засоби виробництва за умов розширеного відтворення).

У структурі національного багатства виділяють виробничі фонди (основні та оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні споруди, житлові будинки), а також особисте майно населення (за виключенням товарів короткострокового використання). Зниження цього показника свідчить про нестабільність в національній економіці, про порушення основних макроекономічних пропорцій, про те, що економіка характеризується певними кризовими явищами.

Чистий продукт (ЧП) - частина валового національного продукту, яка може бути використана суспільством.

ЧП = ВНП - вартість відшкодованої частини засобів виробництва

(вартість предметів праці та витраченої                            (1.13)

на виробництво ВНП частини засобів праці)

ЧП = вартості необхідного продукту (НП) +                               (1.14)

+ вартість додаткового продукту (ДП)

ЧП = Фонд заробітної плати галузей матеріального виробництва +

+ сумарний прибуток в суспільстві                                  (1.15)

Чистий продукт - це реальний дохід, який суспільство може використати для особистого споживання та розвитку виробництва, інакше кажучи, це новостворена в суспільстві протягом року вартість або національний дохід суспільства.

ЧП НД                                                                  (1.16)

Платіжний баланс країни - фіксує всі операції, які мали місце між резидентами даної країни та резидентами інших країн протягом року. Він складається з рахунків поточних операцій (експорт та імпорт товарів і послуг - торговий баланс, отримані та сплачені доходи, отримані та надані трансферти) та рахунку операцій з капіталом та фінансами.

Особистий дохід - утворюється у результаті відрахування з НД коштів на соціальне страхування, податку на прибуток корпорацій, у т.ч. й на нерозподілені прибутки корпорацій, але з додаванням суми трансфертних платежів.

Число зайнятих у суспільному виробництві - сукупність зайнятого населення у національному господарстві по відношенню до економічно активного населення країни.

Продуктивність суспільної праці - кількість продукції, що виробляє працівник у сфері матеріального виробництва за одиницю робочого часу (тут, як правило, за рік) - виробіток працівника; кількість часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції чи виконання певної роботи - інтенсивність праці або її трудомісткість. За допомогою показників ВНП, ВВП або НД можна розрахувати ПП у масштабах національної економіки:

ПП = ВНП/Ч = ВВП/Ч = НД/Ч                                          (1.17)

Капіталовіддача - відношення виробленого НД до вартості основного капіталу; характеризує ефективність використання капіталу.

Капіталоємність - показник, що визначається відношенням основного капіталу до виробленої у певний період продукції або її частини - чистого доходу, прибутку, НД.

Матеріаловіддача - показник ефективності використання предметів праці у масштабах суспільства. Визначається як відношення НД до вартості предметів праці, що використовуються в національній економіці.

Матеріалоємність - обернений показник до матеріаловіддачі. Вимірюється відношенням предметів праці до НД.

Уся сукупність показників національної економіки складає цілісну систему і дає можливість за допомогою їхнього детального аналізу і динамічного порівняння досліджувати основні характеристики і пропорції у національній господарській системі.

ТЕМА 2. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТА БАЗИСНІ ІНСТИТУТИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

2.1. Економічні теорії та їхні загальні положення

Формування національних економік почалось іще за часів формування націй у структурі суспільства, а свого розквіту набуло з початком промислових революцій, на базі яких виникло масове виробництво з притаманною йому глибокою спеціалізацією і кооперацією праці. В цей період з'являються перші  напрямки економічної думки, що обґрунтовують особливості та шляхи розвитку економічних систем окремих країн.

Меркантилізм. Розвиток економічної теорії на приватній власності бере свій початок із першої у світі школи — меркантилізму та епохи пізнього Середньовіччя (остання третина XV ст.).

На першому етапі свого розвитку (XV — початок XVI ст.) меркантилізм набув форми монетаризму, який ідеалізував благородні метали і вважав їх єдиною формою багатства. Тому його представники виступали проти вивезення грошей із країни, за обмеження імпорту та інші аналогічні заходи.

Для другого етапу розвитку меркантилізму характерне те, що його прихильники обстоювали розширення зовнішньої торгівлі, не забороняли вивезення грошей з країни.

Недоліками меркантилізму були: неправильне визначення джерела багатства, прибутку та їхніх основних форм;  помилкове визначення вартості грошей (вважали, що ця вартість зумовлена природними властивостями золота і срібла); пропонували заборонити вивезення грошей з країни, обмежити імпорт стримували розвиток торгівлі.

Класична політична економія надала економічним теоріям та гіпотезам дійсно наукового характеру. Вона мала два основні розгалуження: французьку школу (фізіократи) та англійську.

Фізіократи перемістили дослідження зі сфери зовнішнього обігу у сферу внутрішніх економічних проблем, явищ і процесів в державі. Проте у дослідженнях французької школи були значні недоліки: вони визнавали основним джерелом збагачення нації земельні ресурси і залишали поза увагою ефект від взаємодії всього комплексу економічних ресурсів нації.

Англійська політична економія дала поштовх до більш комплексного аналізу засад функціонування національного господарства. Класики досліджували природу та структуру усіх сфер матеріального виробництва національної економіки у всіх його галузях.

Неокласичний напрям економічної науки, що виник у 70-ті роки XX ст. зосередив увагу на таких фундаментальних проблемах, як: забезпечення макроекономічної стабільності держави без надмірного втручання останньої в господарське життя суспільства та активний розвиток підприємницької діяльності як гарантії конкурентоспроможності держави та її виробників.

Монетаризм зосередив увагу переважно на проблемах макроекономічного розвитку національного господарства. Виходячи з кількісної теорії грошей, монетарної теорії економічного циклу, монетаризм  намагається ліквідувати або вкрай урізати соціальні програми держави, обстоює масове безробіття як засіб боротьби з інфляцією.

Кейнсіанство. Предметом  дослідження є безпосередньо механізм функціонування національної економіки, а саме вплив конкретних методів і форм регулювання економіки на її стан. Недоліком Дж. Кейнса є те, що він не   акцентував увагу на причинно-наслідкових зв'язках, що присутні в господарській системі, а занадто  простежував механізми її функціонування.

Історична школа в економіці сформувалась у XIX ст. в Німеччині. Вчені цього напрямку критично ставились до теоретичних, абстрактних теорій та моделей класичної політичної економії. У дослідження економічних явищ і процесів вони внесли конкретизацію, динамічність аналізу, людський фактор, поєднання загального і особливого  окремих економік.

Теорія вільного підприємництва ґрунтується на основах організації виробництва продуктів споживання. Найвище її досягнення — праці англійських економістів А. Сміта (1723— 1790) та Д. Рікардо (1772—1823). А. Сміт чітко розмежував валовий і чистий національний доход, основний і оборотний капітали. У вченні Д. Рікардо знайшла своє відображення теорія додаткової вартості, сформульовано закони обернено пропорційної залежності між величиною заробітної платні і прибутком.

Теорія маржиналізму виникла в середині ХІХ ст. Позитивні сторони — докладний аналіз функціонування ринку, з'ясування закономірностей ціноутворення та обігу грошей, попиту, намагання дослідити питання розподілу та використання ресурсів. Негативні — переважання суб'єктивної мотивації, суб'єктивна оцінка економічної поведінки людей, абстрагування від вивчення відносин власності, виробничих відносин.

Теорія ";економічної людини";. В основу теорії покладено поведінку homo economicus — “людини економічної”, котра як продавець своєї праці, споживач чи підприємець намагається максимізувати свій дохід, звести до мінімуму витрати чи зусилля. Основною категорією аналізу представники вважають граничну корисність, протиставляючи її теорії трудової вартості.

Теорія економічної рівноваги. Представники неокласичної економічної теорії також висунули теорію загальної економічної рівноваги, згідно з якою механізм вільної конкуренції (насамперед ринкового ціноутворення) забезпечує ";справедливу винагороду кожного з факторів виробництва і повне використання економічних ресурсів";.

Теорія неолібералізму. Лібералізм — сукупність поглядів, основним змістом яких є заперечення необхідності втручання держави в економічне життя й розуміння механізму само організованого ринку як єдиного ефективного регулятора господарських процесів.

Сучасні послідовники економічного лібералізму — неоліберали (американські вчені Л. Мізес та Ф. Хаєк) — виступають за мінімальне втручання держави в економіку, за надання максимальної свободи підприємцям і торговцям. Ідеї неолібералізму були покладені в основу теорії соціально орієнтованого ринкового господарства, що проголошує необхідність вільної конкуренції, вільних цін, гарантування державою цих умов і соціальну спрямованість їхнього розвитку.

Теорія інститутів становить собою комплексне економічне вчення, об'єктами дослідження якого є такі інститути, як корпорація, держава, профспілки, ринок, психологічні, моральні та етичні чинники розвитку сучасної цивілізації та окремо взятих національних господарських систем. Таким чином, суспільні інститути - це такі його елементи, підсистеми та взаємозв'язки між ними, що визначають увесь історичний хід даного суспільства. Критики цієї теорії реальні проблеми вбачали лише у відносинах приватної власності.

Основи ";Теорії економіки К.Маркса"; викладені в його фундаментальній праці ";'Капітал";. За його логікою весь негативний арсенал приватної власності — експлуатація, відчуженість виробників від засобів виробництва і т.п.— автоматично зникав при її зміні на суспільну власність.

Марксизм, який розвивався у другій половині XIX ст., фактично започаткував розкол суспільних наук. Маркс, а потім і Ленін своє учення ґрунтували на Смітовій теорії вартості та доходів, з якої випливало, що капітал є експлуататором найманої праці. Але це питання і Марксом, і Леніним постійно розглядалося під одним кутом зору: експлуатацією приватною власністю робітників, нагромадженням капіталу за рахунок найманої праці.

";Теорія"; економіки В. Леніна. Марксистська гіпотеза побудови суспільства на неприватній (суспільній) власності була підхоплена російськими прихильниками і послідовниками.

Політика ";воєнного комунізму"; вимагала націоналізації всієї землі та промислових підприємств. Експропріацію здійснювали за підтримки озброєних загонів, селянам залишали незначну частку зерна для виживання. З економіки вилучали товарно-грошовий обмін, насильно запроваджували продуктообмін, що спричинило різке зниження обсягів виробництва.

Нова економічна політика. Після відмови від політики ";воєнного комунізму"; було відновлено товарно-грошовий обіг; запроваджено стимули сільськогосподарського виробництва: самостійність селян і натуральні податки; забезпечення державної підтримки селянських господарств; запровадження орендних відносин; запровадження різних видів кооперації. Політика економічної перебудови. Кампанія перебудови радянської системи й особливо її застійної, а точніше, кризової економіки на ефективнішу, потужнішу й продуктивнішу, почалася у І985 р.Впровадження нових форм господарювання — колективний підряд, оренда, кооперація — на основі усуспільненої власності не дало очікуваних результатів.

 

2.2. Теорія дії триєдиних економічних законів

Усю сукупність течій, поглядів, шкіл історичної і сьогоднішньої економічної теорії можна умовно згрупувати в такі основні напрями: - обґрунтування основ господарської рівноваги і збалансованості (висвітлюють теорії державного управління і регулювання економіки); - обґрунтування основ товарно-грошових і обмінних процесів (висвітлюють теорії сфери обігу); - обґрунтування основ товаровиробництва (висвітлюють теорії вільного підприємництва).

Усі три напрями економічних теорій практично висвітлюють окремі чітко виражені грані єдиного суспільно-господарського явища — національної економічної системи. Тобто вони виражають дію відповідних економічних законів.

Економічні закони — внутрішньо необхідні, стійкі, сутнісні зв'язки між економічними явищами, процесами, елементами економічної системи.

Економічні закони, як і закони природи, є об'єктивні. Однак вони відмінні від них тим, що виникають, розвиваються і функціонують ліше у процесі економічної діяльності людей, їхня дія не вічна.Економічні закони не є абсолютні, окремі люди і групи людей можуть у своїй економічній поведінці відхилятися від вимог, які вони диктують.

За характером вияву  економічні закони класифікують на: закон господарської (економічної) збалансованості;  закон товарообміну;  закон товаровиробництва.

Закон господарської (економічної) збалансованості. Однією з вимог цього закону є приведення до стабільного стану на ринку національної пропозиції (В = Qц, де Q — фізична кількість товарів і послуг; ц — ціна одиниці товару і послуги) і національного попиту (м, де Гм — грошова маса на руках у покупців; v — коефіцієнт оборотності грошової маси).

Закон господарської (економічної) збалансованості — закон, який виражає відповідність національно-економічного мислення вимогам дії об'єктивних економічних законів, співвідношення головних ринкових пропорцій (попиту і пропозиції) та їх динаміку.

Перехід до ринку неможливий без забезпечення рівності між попитом і пропозицією: Qц = vГм. Ліва частина рівняння відображає стан сфери виробництва товарів і послуг, тобто функціонування приватного і неприватного капіталу та найманої праці. Наявність фізичної кількості товарів і послуг на ринку, ціна одиниці товару і послуги показують, якою мірою створені у країні правові та фінансові умови сприяють високопродуктивному і високоефективному виробництву цих товарів і послуг. У разі не усвідомлення вимог закону і не створення умов стабільного зростання пропозиції Qц і попиту vГм за незмінності цін ц на ринку виникне нестабільна ситуація, що призведе до негативних соціальних наслідків.

Закон товарообміну. Дії цього закону підпорядковані всі суб'єкти ринку: приватні особи, підприємства, уряд, місцева адміністрація, тобто продавці і покупці.

Закон товарообміну — закон, який виражає узгодження ціни купівлі-продажу товарів між: продавцем і покупцем, відповідність якісних і споживчих характеристик товару якісним і споживчим потребам покупця.

Основні категорії, через які виявляється вплив закону товарообміну — попит VГМ і пропозиція Qц.

Попит — платоспроможна потреба, яку споживачі можуть задовольнити, придбавши певну кількість товарів і послуг.

Пропозиція — кількість товарів і послуг, представлених на ринку в кожен конкретний момент часу, і середня ціна за реалізацію одиниці товару чи послуги.

Якщо ціна товару зростає, підвищується і попит на нього. Зниження ціни на товар або послугу є сигналом про зниження попиту, В такому разі виробники змушені скорочувати виробництво товарів і послуг.

Для покупців ціна також є індикатором щодо використання їхніх доходів грішми. Виробник намагається продати якнайбільше товару за якнайвищу ціну, а покупець — купити якнайбільшетовару за якнайнижчу ціну. Узгоджена між ними ціна є підставою купівлі-продажу товару.

Товар Q переходить до покупця, а гроші Гм — до продавця:

Ця рівність відображає безперервний процес купівлі-продажу товарів і послуг.

Закон товаровиробництва — закон, який виражає співвідношення вартості затрат праці, капіталу та вартості створеного продукту і частки в ньому валового (чистого) продукту.

Основними категоріями, за допомогою яких простежується дія цього закону, є: валовий випуск В, матеріальні витрати (проміжне споживання) О, кількість живої праці Т, валовий прибуток ВП.

Суть товаровиробництва полягає у тому, щоб створити максимальну частку валового прибутку: чим більший ВП, тим вищий показник праці Т і нижчий показник матеріальних витрат О. Величина Т + ВП є валовим внутрішнім продуктом {ВВП), створеним протягом року.

Чим більший розмір новоствореного продукту Т + ВП, тим ефективніша національна економіка, тим багатше суспільство.

У постійній необхідності збільшення обсягу новоствореного продукту Т + ВП і полягає дія закону товаровиробництва

 

2.3. Базисні відносини та інститути національної економіки

Національна суспільна система є життєздатною лише за умови, що вона розвивається на основі об'єктивних суспільних законів і навколо свого національного суспільство-утворювального ядра — людини національної.

Життєві потреби людей задовольняються через декілька основних блоків (форм) відносин, об'єднаних відповідними організаційними інститутами. До них належать:

 - національно-громадські відносини (інститути освіти, культури, мистецтва, релігії, громадських об'єднань — політичних, національних);

- державно-політичні відносини (інститути всіх рівнів влади);

- соціально-економічні відносини (інститути господарського управління, виробництва, обігу, послуг).

Національно-громадянські відносини визначають передусім внутрішній зміст самої людини, сім'ї та ін. Вони є основою розвитку загальнолюдських і національних вартостей. Загальнолюдські вартості уможливлюють співіснування різних за національною належністю груп людей. За допомогою організаційних інститутів національно-громадських відносин формуються зміст духовної спільності людей, національна ідеологія, філософія, наука, освіта, культура, мистецтво, мова.

Державно-політичні відносини передбачають створення держави у формі відповідних інститутів влади і надання їм суспільно необхідних функцій законодавчої, виконавчої і судової. Законодавча влада ухвалює господарські закони — створює правове поле діяльності окремих виробників і національного господарства як усередині нього, так і за його межами (зокрема, визначає норми діяльності для зарубіжних партнерів). Виконавча влада здійснює організаційну діяльність виробників, формує концепції, програми і плани виробництва, інвестицій, організації праці та її оплати, реалізації продукції, соціального розвитку і добробуту. Судова влада вирішує господарські конфлікти, що виникають через порушення договірних зобов'язань, майнових і ресурсних прав та ін.

Соціально-економічні відносини є засобом, механізмом створення матеріальної і духовної основи життя суспільства, його добробуту. Вони формують зміст і структуру національної економіки, її продуктивні сили, структуру й обсяги виробництва продукції, системи розподілу, обміну і споживання, соціальну інфраструктуру.

Інститути національної економіки - це ключові елементи будь-якої економічної системи; механізми упорядкування економічних дій, що становить сутнісну основу економічної системи суспільства.

До інституціональних елементів національної господарської системи відносять: підприємства, робітників, фірми, домогосподарства - мікрорівень національної економіки. У кожному з цих елементів тісно переплітаються праця, управління, власність та влада, формуючи скелет кожного з елементів.

Інституціональні підсистеми національної економіки можна розподілити на два рівні: підсистеми першого і другого порядку. До підсистем першого порядку відносять галузі, сфери суспільного виробництва, - мезорівень господарської системи суспільства. А до другої - законодавство, ринок, державу, ринкову інфраструктуру як систему забезпечення реалізації інтересів суб'єктів господарювання, надфірмові утворення, господарський механізм їхньої координації - макрорівень національної економіки.

До інститутів національної економіки також відносять податки, грошову систему, доходи, планування, виробництво, обмін, розподіл, споживання тощо, оскільки вони виступають конкретними формами прояву базових економічних інститутів.

Взаємодії базових економічних інститутів в рамках економічної підсистеми певного суспільства визначає основні інститути національної економіки, в яких відбуваються ці взаємодії. До них окрім зазначених вище можна віднести: економічний потенціал держави, господарський механізм регулювання, особливості державного устрою, традиції, менталітет, характер нації, господарські комплекси та галузі економіки, стратегію економічного і соціального розвитку держави, особливості реалізації планування та прогнозування розвитку економіки, специфіку входження та місце країни у світовому господарстві, забезпечення безпеки національної економіки в умовах посилення глобалізації та інтеграції економічних відносин та ін.

Особлива увага останнім часом, як у країнах постіндустріального типу, так і в країнах з трансформаційною економікою, приділяється таким інституціям, як: демократія та свобода.

Вони є загальними інституціями сучасного громадянського суспільства, що визначають якісний рівень розвитку всіх його підсистем. Демократія -- форма суспільної влади і держави, що ґрунтується на визнанні народу як джерела влади.

Основою демократії в економічній підсистемі кожного суспільства, тобто національної економіки, є: економічна демократія, що означає реальну можливість і право реалізувати свої права власності (задеклароване і фактичне) працівника на свою робочу силу, на частку власності (колективної і державної) у формі певної кількості акцій та її реалізації через механізм привласнення економічного мінімуму дивідендів, або право на частку приватної власності, на управління власністю; право індивідів на власний розсуд обирати сферу діяльності тощо.

Розвиток демократичної національної економіки гальмує наявність значної бюрократизації суспільства. Тут слід розрізняти бюрократію як невід'ємний елемент ієрархічних систем будь-якого рівня та бюрократизм як крайню форму її прояву.

Бюрократія - система економічного, соціального, політичного та адміністративного управління і регулювання, що базується на розмежуванні владних повноважень і їх відокремленні від волі окремих членів суспільства та їх груп з метою формування єдиного управлінського центру для координації усіх елементів та взаємозв'язків у системі суспільних відносин.

Надмірне зловживання владними повноваженнями, концентрація їх в окремих руках та привласнення так званого адміністративного ресурсу досить часто породжує свою крайню негативну форму - бюрократизм.

Бюрократизм - монополізація у корисливих цілях основних важелів влади та управління в руках працівників спеціалізованого апарату різноманітних економічних і спеціальних інститутів та організацій і орієнтація нижчих ланок апаратного управління і влади на формальне виконання наказів або імітацію їх виконання у разі виникнення ризику відповідальності.

Для соціально-економічного розвитку національної економіки, економічного зростання, поглиблення демократизації українського суспільства необхідним є створення повноцінних громадянських інститутів.

Права людини - розроблена на основі прийнятої ООН Загальної декларації прав людини сукупність основних прав особистості, які значною мірою визначають соціальну політику розвинутих країн світу. Реалізують права людини - держава, громадські організації, в межах окремої країни, міжнародні, передусім правозахисні організації.

Економічний порядок - якісна характеристика стану соціально-економічної системи щодо морально-етичних і політичних норм.

Свобода в широкому значенні - це здатність окремої людини, трудового колективу, окремих соціальних верств і груп приймати рішення і діяти відповідно до власних інтересів (економічних, соціальних, політичних та ін.) і цілей з урахуванням об'єктивних умов (а отже, об'єктивних законів) та загальнолюдських інтересів і принципів життєдіяльності.

Економічна свобода у найбільш широкому значенні - це форми і варіанти економічної поведінки підприємств, сім'ї, окремих громадян у виборі сфери застосування своїх здібностей, знань, професії, способів розподілу доходів, споживання матеріальних і духовних благ.

Економічна свобода економічних суб'єктів (суб'єктів господарювання) - це право привласнювати об'єкти власності, обирати сфери прикладання своїх знань, здібностей у межах різних форм власності та організаційно-правових форм господарювання, а також способів придбання ресурсів, розподілу доходів, споживання благ.

Економічна свобода у межах домашнього господарства здійснюється відтворенням людських ресурсів, самостійним прийняттям рішень щодо споживання матеріальних і духовних благ, тому економічна свобода таких господарств конкретизується у свободі вибору споживачів. Переважна їх частина за ринкової економіки - наймані працівники.

Економічна свобода найманих працівників обмежується тим, що вони володіють лише власністю на свою робочу силу і позбавлені власності на інші фактори виробництва.

Економічна свобода виробника полягає у можливості вибору виду господарської діяльності та організаційних форм господарювання, структури й обсягів виробництва, умов реалізації, цін на продукцію та розподіл прибутку.

Економічна свобода споживачів полягає у можливості вільного вибору якісних товарів і послуг, засобів задоволення своїх потреб залежно від величини доходів та цін.

Економічна свобода підприємств реалізується у виборі різних організаційно-правових форм господарювання, використання ресурсів тощо.

Економічна свобода держави означає можливість формувати свою економічну політику, втілювати її в життя, виконувати основні функції, продиктовані інтересами нації, а не окремих соціальних класів і груп.

Для розвитку демократичної національної економіки велике значення також має економічна свобода інформаційної сфери, оскільки в сучасних умовах інформація стає одним з найбільш вагомих ресурсів економіки будь-якої держави.

В процесі відтворення виникають такі відносини, які є неминучими, постійними, тобто набувають статусу інститутів, котрі потребують відповідного юридичного оформлення. Таких інститутів є чимало, і їх можна згрупувати за такими напрямами:

- інститут сталого національного способу мислення: передбачає формування програм освітнього і наукового забезпечення підготовки фахівців і виховання національного патріотизму для створення національно-громадського суспільства і стабільного зростання виробництва й добробуту громадян;

- інститути держави: практично це інститути влади - законодавчої, законогарантійної, господарської, правоохоронної, судової; їхніми завданнями є створити правові, фінансові, інвестиційні умови функціонування усіх інститутів національної економіки;

- інститут правових норм: формування юридичних норм, нормативів, які захищали б природні права і свободи людей, забезпечували умови розвитку демократії, соціальної справедливості, зайнятості, розподілу національного продукту тощо;

- інститут конкуренції: тобто чесне змагання товаровиробників за зміцнення їхніх позицій на товарних ринках; цей інститут потребує погодження спільних правил взаємодії на ринку;

- інститут монополії: передбачає, з одного боку, право виробника завойовувати міцні позиції на ринку, а з другого — недопущення абсолютної чи надмірної монополії і створення умов сприятливого розвитку конкуренції;

- інститут податків: передбачає розподіл частини доходів і прибутків власників капіталу і найманих працівників для формування централізованих і нецентралізованих коштів, маючи на меті фінансування утримання інститутів держави та їхніх соціальних програм;

- інститут профспілок: передбачає організацію працівників за професійною ознакою та відстоювання ними прав на працю, оплату праці перед працедавцями, захисту соціальних прав, умов праці та ін.

Звісно, що сучасна економіка не обмежується лише названими інститутами, їхній діапазон значно ширший.

 

2.4. Господарська збалансованість і стабільність як завдання державних інститутів національної економіки

Національна економіка є складною (охоплює виробничі, соціальні, духовні, політичні та ідеологічні підсистеми) динамічною системою. Існування будь-якої системи, у тому числі національно-економічної, передбачає мінімально необхідний рівень її збалансованості, визначення якого, а також умов його збереження за обставин, що змінюються, — важлива складова методів управління і регулювання. Особливого значення вона набуває у дослідженні економіки з різними рівнями пропорційності, динамічності, тобто нестійкості.

Збалансованість — стан економіки, за якого національно-господарські пропорції перебувають в оптимальному щодо потреб і технологій співвідношенні та рівновазі.

Розрізняють такі аспекти збалансованості економіки:

- натурально-вартісний;

- грошовий.

Натурально-вартісний аспект збалансованості — це передусім забезпечення виробництва, національної сфери та споживчого ринку матеріальними ресурсами і товарами та послугами широкого вжитку.

Режим збалансованого розвитку економіки є найефективнішим, позаяк норма споживання у національному доході протягом тривалого періоду зберігається на найвищому рівні, а отже, структурні зміни і темпи економічного зростання у найкращому випадку є помірні. Прискорення економічного розвитку супроводжується підвищенням норми нагромадження і зміною пропорцій, що склалися. Це призводить до посилення ролі таких факторів, як економічні зв'язки, що можуть впливати на забезпечення пропорційності й, відповідно, збалансованості.

Інструментом оцінювання збалансованості міжгалузевих зв'язків є міжгалузевий баланс.

Міжгалузевий баланс — екониміка-математична балансова модель у вигляді системи лінійних рівнянь, яка характеризує зв'язки між: випуском продукції в одній галузі (у вартісному виразі) і витратами всіх галузей, необхідними для забезпечення цього випуску.

Зовнішньоекономічні зв'язки оцінюють за платіжним балансом.

Платіжний баланс — баланс сум потоків валютних платежів, які отримує з-за кордону і здійснює за кордон країна у процесі зовнішньоекономічної діяльності за певний період (рік, квартал, місяць).

Збалансованість національної економічної системи досягається з оптимізацією національних ідеологічних, політичних, демократичних, економічних та соціальних пропорцій.

Національні пропорції є складною системою співвідношень таких основних груп показників:

пропорції національної самосвідомості — виражають співвідношення населення і влади за критеріями свідомості: національного патріотизму, національного нігілізму, національної винятковості;

пропорції національно-державного мислення — виражають співвідношення населення і влади за критеріями ідеологічного, політичного і державного мислення, зокрема національної чи соціальної демократії; створення державного механізму для дотримання законів, які захищають права людини, чи механізму, в якому домінує культ державної установи, державного чиновника або природного господарського монополіста та ін.;

пропорції національно-економічного мислення — виражають співвідношення населення і влади за критеріями економічних прав і економічної свободи людини та виробничого колективу, зокрема створення економіки на приватній чи неприватній власності; лібералізації чи централізації руху праці і капіталу; стимулювання праці і виробництва методами економічними чи ";тіньовими";, кримінальними; розподілу доходів за результатами праці кожного чи за посадами, титулами, званнями, державним статусом та ін.;

пропорції виробництва і споживання — співвідношення виробничих і споживчих потреб та виробничих можливостей економіки.

- пропорції вартісної структури національного продукту:

- пропорції розподілу валового внутрішнього продукту:

- (співвідношення між споживанням домашніх господарств, держави, капіталовкладеннями і чистим експортом).

Найважливішою ознакою, що характеризує раціональну збалансованість і стабільність національної економічної системи, є її динамічність — необхідний рівень стабільності, який забезпечує самозбереження системи, але не є нездоланною перепоною до змін.

Кожна національна економічна система має загальні і власні критерії збалансованості, зумовлені природними і соціально-економічними особливостями господарювання.

До виробничих критерів національно-економічної збалансованості і стабільності відносять:

- відсутність абсолютної монополії окремих груп виробників, переважання конкуренції у відносинах виробників, боротьбу за якість продукції і споживача;

- раціоналізацію розміщення продуктивних сил, удосконалення структури виробництва з урахуванням вимог ринку, потреб споживачів;

-  перевищення темпів зростання продуктивності праці над темпами зростання заробітної платні не менш як на 3 — 5 %; посилення ролі стимулів до продуктивної праці та ефективного виробництва;

- збільшення національного доходу завдяки зростанню фондовіддачі основних фондів, підвищенню продуктивності праці виробників та зниженню собівартості на його створення;

- збільшення кількості робочих місць, зменшення плинності кадрів (не повинна перевищувати З— 4% ). поліпшення виробничо-побутових умов, системи управління виробництвом, виробничої інфраструктури, структури і кваліфікації робочої сили тощо.

Ринкові критерії національно-економічної збалансованості, стабільності мають важливе значення щодо регулювання економічної системи загалом. Вони відображають стан виробництва, розподілу, обміну і споживання. Тенденції ринкових макроекономічних показників дають змогу визначити заходи регулювання і встановлення збалансованого та стабільного розвитку.

Соціальні критерії національно-економічної збалансованості виявляють стан реальної політики розподілу і споживання національного продукту. Через формування бюджету, доходів простежується відповідність обсягу і структури національного продукту потребам населення і виробництва, стан платоспроможності уряду і населення, можливості національних заощаджень і капіталовкладень для економічного зростання.

 

ТЕМА 3. ТЕОРІЯ СУСПІЛЬНОГО ДОБРОБУТУ ТА СОЦІАЛЬНО-РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

 

3.1. Суспільні потреби як соціальна база добробуту

Добробут як соціально-економічне явище є лише результатом рішень уряду і виробничої діяльності зайнятих в економічній сфері. Отже, як рішення уряду, так і результати праці та виробництва мають забезпечити матеріальну і духовну основу добробуту суспільства.

Добробут — соціально-економічний стан суспільства, який виражає відповідність матеріального і духовного забезпечення всіх і кожного згідно з їх природними потребами.

Соціальні потреби є складним і багатоаспектним явищем, яке виражає безпосереднє ставлення виробника і споживача до об'єкта виробництва і предмета споживання.

Потреби — види продукції, речей, послуг, які необхідні людям і які вони бажають і прагнуть мати, споживати, використовувати.

Відмінності в характері діяльності та умовах життя, економічні, соціальні і психологічні відмінності між людьми зумовлюють відмінності в їхніх потребах. Зміст категорії ";потреби особистості"; полягає у тому, що для одних вони є стимулом до підприємництва і праці, для інших — реалізацією життєвих потреб, тобто встановлюється певне співвідношення між пропозицією (виробництвом) і попитом (споживанням).

Потреби класифікують:

за суб'єктом: національні, регіональні, колективні, індивідуальні (приватні);

за функціональною роллю: пріоритетні, стійкі, ситуаційні, другорядні;

за об'єктом (предметом): матеріальні, духовні, етичні, естетичні;

за сферами діяльності: політичні, ідеологічні, потреби у праці, пізнанні, спілкуванні, рекреаційні, релігійні та ін.

Потреби є соціально-економічним, національно-суспільним явищем. Вони перебувають у постійному розвитку, мають історичний характер. Відсутність усвідомленої потреби збуджує до неїінтерес, формує стимул до підприємництва і до праці для її задоволення. Отже, потреба, стимул, інтерес не існують поза людиною чи групою людей. Вони перебувають, у тісному діалектичному зв'язку, є тими ланками, через які виявляють свою дію економічні закони у сферах виробництва і обміну.

 

3.2. Національний продукт як виробнича база добробуту

Національний продукт як суспільне благо, багатство стає економічним інтересом для усього суспільства. Скільки нація виробляє, стільки й споживає. Від рівня і структури виробництва національного продукту загалом і на душу населення залежатиме і відповідний рівень задоволення потреб, тобто рівень добробуту нації. Щоб підносити рівень добробуту, насамперед необхідно підносити обсяг виробництва національного продукту та приводити його структуру до обсягу і структури потреб людей. Національний продукт виступає не лише суспільним інтересом, а й стимулом.

Для кожного суб'єкта ринку стимулом є отримання якнайвищого доходу (і прибутку) від його діяльності: найманим працівником — у формі заробітної платні, власником капіталу — у формі прибутку, державою — у формі бюджету.

У практичній діяльності стимули у формі грошей і товарів можуть спонукати для їх отримання до використання таких методів:

- економічних (через формальне (зареєстроване) здійснення капітальних вкладень, створення виробництва, наймання працівників, виробництво продукту, його реалізацію, отримання заробітної платні і прибутку та сплати податків згідно із законодавством);

- ";тіньових"; (через неформальну (незареєстровану) виробничу, торговельну чи іншу діяльність, що не контролюється податковими і державними інститутами, усі доходи і прибутки під якої привласнюються, податки не сплачуються);

- кримінальних (через вилучення і привласнення частини національного продукту причетними до його руху і контролю за цим рухом особами державного, правового чи господарського управління в обхід (ігнорування) статей Кримінального кодексу).

Ринкова економічна система, заснована на підприємницькій ініціативі власників капіталу, лібералізації видів діяльності, високопродуктивному і високоефективному виробництві, передбачає лише економічні методи стимулювання. Це пояснюється тим, що використання ";тіньових"; і кримінальних методів призводить до катастрофічних наслідків: якщо, наприклад, половина національного капіталу і продукту перебуватимуть ";у тіні"; або якщо з формального обороту товарів і грошей постійно вилучатимуть (розкрадатимуть) бюджетні кошти, чужоземні кредити, товари, привласнюватимуть їх чи переказуватимуть на таємні рахунки в іноземних банках, це спричинить занепад економіки, держави і рівня життя народу й унеможливить перехід до ринку.

Успішний перехід до ринку потребує запровадження лише економічних стимулів:

В = 0 + Т + А+ЧП.

Вартісна структура національного продукту показує, що економічним стимулом для власника капіталу є відшкодування оборотного капіталу О, частини основного капіталу А і чистий прибуток ЧП; для найманого працівника — заробітна платня Т. Створений валовий внутрішній продукт спрямовується на розвиток виробничої сфери і сфери послуг та фінансування державних інститутів через систему сплати податків на доходи і прибутки виробників, на основі яких формується Державний бюджет. Держава безпосередньо впливає на встановлення пропорційрозподілу валового внутрішнього продукту, створюючи правову базу стимулювання виробництва, праці, руху капіталів, товарів, грошей.

Економічна теорія виробництва, розподілу, обміну і споживання ґрунтується на основі вимог законів товаровиробництва, товарообміну і господарської збалансованості. Дотримання цих вимог забезпечує формування продуктивної і ефективної системи виробництва, справедливого розподілу продукту і доходів, збалансованості і стабільності економічних і соціальних процесів, підвищення стимулів виробництва і праці, ресурсів економічного зростання загалом.

 

3.3. Ринковий механізм регулювання національної економіки

Ринковий механізм є фундаментальною економічною категорією, з якої, напевне, і починається комплексне дослідження економічних систем та різних типів національної економіки як комплексного, динамічного та цілісного явища соціально-економічної реальності.

Еволюція поглядів на його сутність та форми прояву відбувалась одночасно з розвитком самого ринку, ускладненням суспільно-економічних відносин між людьми, регіонами, територіями та державами.

Сучасні науковці визначають ринковий механізм як:

• способи взаємозв'язку і взаємодії основних елементів ринку: попиту, пропозиції, ціни, конкуренції та економічних законів, що мають об'єктивну сутність;

• сукупність взаємопов'язаних економічних законів, елементів, що утворюють (тобто форм їх прояву) спосіб організації ринкової економіки як саморегульованої системи;

• це механізми формування цін, розподілу і перерозподілу ресурсів та благ, взаємодія продавців та сцоживачів товару, регулювання обсягу і структури інвестицій, попиту і пропозиції на блага, механізм стимулювання НТП, розвитку продуктивних сил і виробничих відносин у суспільстві;

• форма організації суспільного виробництва, за якої індивідуальні споживачі і виробники взаємодіють між собою з метою вирішення трьох основних проблемних питань економіки: що, для кого і як виробляти?

Відповідно до наведених визначень, можна зробити висновок, що

ринковий механізм містить у собі наступні складові:

• Систему принципів і правил, за якими взаємодіють суб'єкти ринку (індивідуальні споживачі і виробники) - закони і закономірності економічних відносин.

• Сукупність основних форм зовнішнього прояву закономірностей ринку та інструментів їх реалізації: ціни, попиту, пропозиції і конкуренції.

• Межі дії ринкового механізму - охоплюють увесь процес суспільного виробництва (власне виробництво, обмін, споживання та розподіл).

• Мету дії - задоволення всезростаючих потреб усіх членів суспільства з урахуванням проблем обмеженості економічних ресурсів та встановлення пропорцій між сферами, галузями та окремими виробниками благ.

Економічні закони - відображають стійкі, постійно повторювані внутрішні, сутнісні, необхідні, причинно-наслідкові, якісні і кількісні взаємозв'язки між економічними явищами і процесами що їм властиві.

У своїй сукупності економічні закони є системою економічних законів розвитку людського суспільства. У її структурі виділяють три групи законів:

Всезагальні закони економічного розвитку - характерні усім без винятку економічним системам у всі історичні періоди, оскільки виражають процес поступального розвитку суспільного виробництва: закон економії часу, закон зростання потреб, закон суспільного поділу праці, закон адекватності рівня розвитку продуктивних сил виробничим відносинам та ін.

Особливі економічні закони - характерні лише для певних історичних епох у силу певних особливостей розвитку суспільного виробництва: закон вартості, закон товарного виробництва, закон переважного росту виробництва засобів виробництва тощо.

Специфічні економічні закони - діють лише у певних економічних системах, тобто відображають особливості розвитку певних форм господарювання: закони розподілу за рабовласницького ладу, за капіталістичного чи феодального ладу, закон доданої вартості та ін.

Закони економічного розвитку знаходять своє відображення у всезагальних законах розвитку живих систем: закон синергії, закон упорядкованості, закон самозбереження, закон розвитку, закон онтогенезу.

Закон синергії визначає, що сума властивостей системи не рівна сумі властивостей її елементів, відповідно її функції не зводяться до простої суми функцій, які виконують її елементи. Різниця між сумою властивостей економічної системи та її властивостями її елементів веде до синергічного ефекту - ефект творчої, активної, динамічної взаємодії її елементів. Наявність синергічного ефекту свідчить про рівень організованості системи.

Закон упорядкованост і твердить, що головним елементом зв'язку між елементами системи є інформація. Вона забезпечує стійкі взаємозв'язки між елементами системи, забезпечує їх упорядкованість, визначає напрямки руху, організованість у всьому, стійкість функціональних взаємозв'язків між елементами системи.

Закон самозбереження будь-яка система прагне зберігати як цілісне утворення, і, відповідно, більш економно розпоряджатись своїми ресурсами.

Закон розвитку визначає, що будь-яка система не є статичною, вона перебуває у процесі постійного руху. Рух - об'єктивна, незворотня закономірна зміна матерії і свідомості.

Закон онтогенезу - кожна система проходить усі стадії економічного розвитку - від зародження до занепаду (переходу у новий якісний стан).

Закони економічного розвитку суспільства не діють окремо один від одного, усі вони як елементи єдиної системи економічних законів виступають діалектичним началом, що визначає межі і напрямки людської життєдіяльності у процесі її історичного розвитку.

Незалежно від того, які явища і процеси, покладені в основу того чи іншого закону, якими вихідними категоріями він оперує для дослідження свого об'єкту, усі вони мають спільні форми та інструменти свого реального прояву. До цих елементів належать ціна, прибуток, заробітна плата, процент, рента, попит, пропозиція і конкуренція. Саме вони є основною формою прояву і рушійною силою еволюції законів економічного розвитку соціально-економічних систем.

Ціновий механізм ринку є об'єднуючим началом основних його суб'єктів - продавців та споживачів. Він встановлює принципи, правила та обмеження у їх взаємодії, приводить до руху процеси суспільного виробництва, стимулює здійснювати операції обміну і, таким, чином, зберігає цілісність економічних взаємовідносин між визначеними ринковими агентами.

Проявляється ціновий механізм через функції, які виконує ціна в системі економічних відносин. Сама по собі, взята поза процесами виробництва, обміну, споживання та розподілу, вона є абстрактним вираженням процесів обміну між ринковими агентами. До основних функцій ціни слід віднести:

• Вимірювальну - за допомогою цін продавець здатен спрогнозува-ти суму свого прибутку за виготовлене благо, а покупець - визначити необхідну для отримання блага суму витрат.

• Порівняльну - полягає у тому, що за допомогою цін можна порівнювати цінності і корисність різних товарів, визначати внесок товаровиробників та працівників у виготовлення певного товару.

•  Обліку - ціна відображає усі необхідні дані про товар: матеріально-речовий внесок, внесок людської праці, якісні показники тощо. Ця функція дає реальну можливість прогнозувати, контролювати процеси суспільного виробництва на усіх його стадіях.

• Інформаційну - ціна несе у собі інформаційні потоки про необхідність тих чи інших благ, ресурсів різним агентам ринку, про можливі канали їх руху, і, таким чином, веде до збалансування пропорцій в національній економіці.

• Стимулюючу (стримуючу) ~ ціни здатні активізувати виробничі процеси або гальмувати їх в залежності від ринкової кон'юнктури. Так, чим вища ціна, тим більше товаровиробник готовий виробляти певне благо і просувати його на ринок. Тут діє механізм бажання отримати більший дохід і прибуток за рахунок збільшення, в першу чергу, витрат власної праці.

• Соціальну - ціна показує рівень та обсяги споживання товарів та послуг, рівень заощаджень і напрямки руху товарних та грошових потоків в національній економіці.

•  Обмежуючу - ціни здатні обмежувати попит споживачів і виробництво.

Функції ціни об'єктивуються і простежуються у її тісній взаємодії з інструментами попиту і пропозиції - майже всі економічні проблеми зводяться до проблем врівноваження взаємовідносин між попитом і пропозицією за допомогою цінового механізму.

Економічна наука виділяє різні види попиту. Кожен з них дає можливості проаналізувати реальний стан національної економіки. До основних видів слід віднести:

• Попит на фактори виробництва - попит виробництва;

• Попит на предмети споживання - попит населення;

• Дійсний попит - такий, що реально заявляється на товари та послуги;

• Реалізований попит - частина дійсного попиту, яка вже реалізована на ринку;

• Незадоволений попит - нереалізована частина дійсного попиту в наслідок відсутності необхідних споживачам товарів чи невідповідності їх якісних характеристик бажаним для споживачів;

• Платіжездатний попит - той, що реально забезпечений можливостями покупців на ринку придбати ті чи інші товари та послуги.

З позицій залежності між попитом і ціною він виступає як множина співвідношень цін і відповідних кількостей товару, що за них можна придбати. Кількість товарів прийнято називати обсягом попиту.

Між ціною та обсягом попиту існує обернений зв'язок, який описується законом попиту:

Обсяг попиту скорочується зі зростанням ціни і зростає зі зниженням ціни. Тобто споживач при зниженні цін здатен і бажає купувати більше товарів, а зі збільшенням цін на них він здатен обмежувати свої бажання щодо купівлі даного товару.

Дія закону попиту пояснюється двома ефектами:

1.  Ефект доходу - зі зростанням цін реальний дохід споживачів за інших рівних умов скорочується, а коли ціна падає, купівельна спроможність споживачів зростає, тому вони можуть купувати більше даного товару на зекономлену суму від сукупного доходу.

Реальний дохід - це та кількість товарів та послуг, які особа може придбати за свій номінальний дохід, скоригований на рівень цін.

2. Ефект заміщення - зміни ціни змушують покупця надавати перевагу більш дешевим товарам аналогічного типу (товари-замінники).

На макроекономічному рівні ринковий механізм аналогічно до мікро-та мезорівнів координується механізмами сукупного попиту та сукупної пропозиції, тобто його кінцевою метою є встановлення макроекономічної рівноваги на рівні господарської системи держави загалом.

Сукупний попит - це сума планових витрат на придбання кінцевої продукції в межах національної економіки загалом за певний період або сума всіх витрат на кінцеві товари та послуги, вироблені в економіці.

Сукупна пропозиція - загальна кількість товарів та послуг, вироблених в економці. Показниками, що реально відображають її рівень є валовий внутрішній продукт (ВВП) і валовий національний продукт (ВНП).

Макроекономічна рівновага може бути повною або частковою.

Повна макроекономічна рівновага - це показник узгодженого розвитку усіх сфер та галузей національної економіки. Основою загальної економічної рівноваги є відповідність між сукупним попитом і сукупною пропозицією на всі товари і послуги на усіх ринках (робочої сили, засобів виробництва, предметів споживання).

Часткова макроекономічна рівновага - це показник, який виражає узгодженість між певними параметрами макроекономічного розвитку, наприклад, між виробництвом і споживанням, інвестиціями і заощадженнями на певних ринках тощо.

Вибір методу ціноутворення потребує знання характеру кривої попиту, розрахункової собівартості та ціни продукції конкурентів. На основі цих параметрів фірма встановлює ціну на свійтовар.

При встановленні ціни належить брати до уваги можливості реалізації товару й отримання прибутку. Наприклад, за дуже низької ціни отримати прибуток неможливо, а за надто високої — нереально формувати попит на продукцію. Допустима ціна має бути для продавця конкурентоспроможна, а для покупця — платоспроможна. За таких умов продавець зможе відшкодувати собівартість товару й отримати валовий прибуток.

Ключовим інструментом, який виражає сутність ринкових відносин між суб'єктами економіки, є конкуренція.

Конкуренція - це суперництво між ринковими суб'єктами за найбільш вигідні умови виробництва, реалізації і купівлі товарів. Вона виступає як об'єктивний економічний закон ринкової економіки, зовнішньою примусовою силою, що змушує виробників підвищувати ефективність виробництва, якість продукції, урізноманітнювати асортимент товарів, збільшувати нагромадження і розширювати виробництво, а споживачів вимагати підвищення якості вказаних параметрів для найбільш повного задоволення власних потреб. Конкуренція створює постійну загрозу того, що при випуску неякісної чи дорогої продукції якийсь інший виробник перехопить споживача, доходи і призведе даного виробника до розорення.

Існує багато видів і форм конкурентної боротьби, серед яких:

1. За суб’єктами конкурентної боротьби:

       Конкуренція  продавців – це такий вид конкурентної боротьби, який ведеться за найкращу позицію на ринку.

      Конкуренція покупців – виникає, коли попит на товари більший за пропозицію на них.

2. За галузевими ознаками:

       Внутрішньогалузева конкуренція – це форма економічного суперництва між товаровиробниками однієї галузі виробництва за найбільш вигідні умови виробництва і збуту готовою продукції.

       Міжгалузева конкуренція – це суперництво між товаровиробниками різних галузей виробництва переважно за найбільш вигідні умови переливу капіталів. Вона сприяє встановленню середньої норми прибутку у галузях національної економіки.

3. За умовами формування та впливом на загальну ринкову ситуацію розрізняють:

       Вільна (досконала) конкуренція – це така форма організації ринкових відносин, за якої на ньому діє велика кількість продавців та покупців, що знаходяться у рівних стартових умовах.

      Монопольна конкуренція – це вид недосконалої конкуренції, форма організації ринкових відносин, за якої на ринку може існувати значна кількість покупців і навіть продавців.

4. За рівнем дотримання правил конкурентної боротьби:

       Добросовісна конкуренція, коли суб’єкти ринкових відносин дотримуються правових і певних етичних норм у своїй діяльності.

       Недобросовісна – коли застосовують шпигунство, переманювання покупців, неправдиву рекламу тощо, тобто такі метоли конкурентної боротьби, що дозволяють обходити загальноприйняті і встановлені “правила гри”.

У ринковій економіці ціна є регулятором процесу суспільного відтворення завдяки постійним коливанням під впливом попиту і пропозиції.

Розрізняють такі форми ринкової ціни: - рівноважна ціна; - конкурентна ціна; - монопольна ціна; - державна фіксована ціна; - державна регульована ціна.

Рівноважна ціна - це такий стан на ринку, при якому інтереси споживачів та виробників збігаються, тобто споживачі готові купувати продукцію, а виробники мають намір постачати її на ринок в тому ж обсязі і за такого рівня цін.

Монопольна ціна — специфічна форма ринкової ціни, яка забезпечує монополістам отримання монопольного прибутку. Монопольні ціни є монопольно високі або монопольно низькі. Монопольно високі ціни встановлюються у монопольному виробництві, а монопольно низькі — у сфері монопольної закупівлі товарів. Монопольна ціна складається з витрат виробництва і монопольного прибутку. Своєю чергою, монопольний прибуток охоплює середній прибуток і надлишкову додаткову вартість.

За ринкової економіки держава, виконуючи свої економічні та соціальні функції, також бере участь у ціноутворенні, зокрема встановлює державні фіксовані ціни на продукцію, що виготовляється у приватному або колективному секторах на державне замовлення. На соціальні процеси держава впливає і регульованими цінами на окремі соціально значущі товари (послуги), запобігаючи їхньому необґрунтованому підвищенню.

Недоліки механізму ринкового саморегулювання:

•      ринок повільно реагує на потребу в докорінній структурній перебудові економіки, яка вимагає великих витрат і не дає швидких результатів;

•      ринок не завжди підтримує саме існування некомерційних галузей людської діяльності (загальна освіта, фундаментальна наука тощо);

•      ринок досить часто призводить до нерівномірного розподілу доходів та жорсткої стратифікації суспільства;

•      ринок не може попередити кризові явища та монопольні тенденції в економіці та швидко реагувати на їх зміни;

•      циклічні коливання за умов дії лише ринкового механізму носять довготривалий характер і економіка важко піддається вирівнюванню.

Ці проблеми закладені в самій природі ринкового механізму, що діє в умовах відособлених між собою товаровиробників і споживачів. їх плани досить часто не співпадають зі стратегією загальнонаціонального соціально-економічного розвитку. Ось чому на певному етапі розвитку суспільства його суб'єкти перейшли до утворення таких регуляторів економіки, які б могли не лише адаптуватись до дії об'єктивних ринкових законів, а частково згладжувати їх недоліки. До таких регуляторів у сучасних економічних системах слід віднести державу та корпоративну форму організації економічних відносин.

ТЕМА 4. ХАРАКТЕРИСТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ПОТЕНЦІАЛУ

 

4.1. Поняття та склад потенціалу національної економіки

Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари і послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу і якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності і використання взаємопов'язаних і взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

• основного капіталу та інших нефінансових і фінансових активів;

• природних ресурсів;

• людських ресурсів;

• організації управління;

• інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багатства в традиційному і розширеному розумінні. Вони визначають початкові ресурсні можливості виробництва.

Разом з тим, темпи і якість економічного зростання в сучасних умовах у вирішальній мірі визначаються розвитком науки і інноваційними перетвореннями, що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів і послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва й управління.

Потенціал економічного розвитку складається нетільки з початкових ресурсів, але також з науково-інноваційного і управлінського потенціалів. Організація управління і науково-інноваційний потенціал тісно пов’язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу.

Національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних і нематеріальних цінностей, створених для виробництва і споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) і власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так і нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за вирахуванням їх фінансових зобов'язань нерезидентам країни.

Згідно системи національних рахунків (СНР), розробленої Статистичним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінансові і фінансові активи.

Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені активи і нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах і прямі іноземні інвестиції. Нефінансові вироблені активи - це активи, які створені внаслідок процесу виробництва. До складу нефінансових створених активів зараховують: основний капітал (фонди) галузей, які виробляють товари і надають послуги; запаси матеріальних оборотних засобів (оборотний капітал); вартості (цінності).

Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. Ця частина виробничого потенціалу передбачає дві складові, які значною мірою визначають не лише обсяг і структуру, а й динаміку національної економіки: матеріальні нестворені активи; нематеріальні нестворені активи (патенти, торговельні марки, ";ноу-хау"; і ін.).

За прийнятою міжнародною методологією, матеріальні нестворені активи — це активи природного походження, а саме земля, ресурси надр, інші природні активи, тобто активи, які не є результатом природних процесів, але на котрі можуть бути встановлені права власності.

Фінансові активи - це активи, яким, як правило, протистоять фінансові зобов'язання інших господарюючих суб'єктів. До складу фінансових активів (пасивів) зараховують: монетарне золото і спеціальні права запозичення; валюту і депозити; цінні папери (крім акцій); акції та інші види участі в акціонерному капіталі; кредити та позики; страхові технічні резерви; іншу кредиторську та дебіторську заборгованість; прямі іноземні капіталовкладення.

Людський капітал - це сума природжених здібностей, загальної і спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного і фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід.

Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров'я і сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, самоосвіту і так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років).

В процесі динамічного формування і функціонування національної господарської системи в ній  історично об'єктивно складається масштабний, багатогранний за своїм профілем і складний за своєю організаційною та управлінською структурою елемент— споживчий комплекс.

Споживчий комплекс - сукупність галузей і видів економічної діяльності, зайнятих виробництвом товарів народного споживання та надання населенню різних послуг, що мають задовольнити потреби його матеріального достатку, розвитку особистості громадян, освіти, охорони здоров’я, культури тощо.

За своїм значенням галузі споживчого комплексу поділяють на три великі групи:

- галузі, діяльність яких пов'язана із задоволенням соціально-культурних та інтелектуальних потреб людей, а також із створенням та забезпеченням необхідних умов життєдіяльності. Це культура, мистецтво, освіта, охорона здоров'я, фізична культура, відпочинок, спорт, туризм і т. ін. Діяльність галузей цієї групи пов'язана із забезпеченням конституційних прав усіх громадян країни;

- галузі, що створюють матеріальні блага для задоволення матеріальних потреб людей: речі, продукти, ліки, житло і т. ін.;

- галузі, які не створюють матеріальних вартостей, але продовжують процес виробництва з їх створення в інших галузях: торгівля, громадське харчування, житлове і комунальне господарство, побутове обслуговування, транспорт, зв'язок і т. ін.

Через діяльність галузей споживчого потенціалу здійснюється взаємозв'язок економічного і соціального розвитку в національній господарській системі, взаємовідносини і взаємозв'язки між її регіональними і галузевими складовими, а також національної економіки України з країнами світу. Та найголовніше — забезпечується процес досягнення цілей соціального прогресу, вирішення поточних і перспективних завдань, реалізація соціальної політики держави.

 

4.2. Природно-ресурсний та екологічний потенціали

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності і населення.

Природні ресурси - це сукупність природних ресурсів і природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих кі естетичних потреб людини і суспільства.

Природні умови - це тіла й сили природи, які мають істотне значення дня життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невиробничій діяльності людей.

ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

• земельні;

• мінерально-сировинні;

• водні;

• лісові;

• природно-рекреаційні ресурси;

• фауністичні (мисливсько-рибальські).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру).

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

1)  зовнішні - енергія Сонця, гравітаційна енергія;

2)  поверхні Землі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, грунтові);

3)  земних глибин - мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

4)  паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

Земельні ресурси. На фоні інших держав - Україна має потужний потенціал земельних ресурсів. Із 60,3 млн. гектарів земель майже 70 % становлять сільськогосподарські, 17%) - лісові угіддя. Майже 4 % території країни забудовано.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. За характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі.

Більшість водоресурсних систем України є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала екологоресурсним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку.

Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості.

Лісосировинна база України практично виснажена.

Природно-рекреаційні ресурси представляють гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти і явища природного походження для відпочинку і туризму.

Фауністичними ресурсами є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси.

Екологічний потенціал.

На всій території України залежно від ступеня забрудненості повітря, води і землі можна виділити наступні території: екологічного лиха (більше 1 %), надзвичайно забруднені дуже забруднені забруднені (29,5 %), помірно забруднені і умовно чисті (приблизно 8,3 %).

Найбільші забруднювачі навколишнього середовища - об'єкти енергетики, в першу чергу ТЕС і ГЕС.

Іншим джерелом забруднення природи України є транспорт - автомобільний (2056 тис. т шкідливих речовин у 2005 р.), повітряний, водний, залізничний (95,5 тис. т). У всіх великих містах України частина забруднення повітря від автотранспорту в останній час складає 70-90% загального рівня забруднення.

Шкідливими компонентами навколишнього середовища є також об'єкти, що генерують могутні фізичні поля - електромагнітні, радіаційні, шумові ультразвукові і інфразвукові, теплові, вібраційні (великі радіостанції, теплоцентралі, РЛС, трансформаторні підстанції, ЛЕП, ретрансляційні станції, спеціальні фізичні лабораторії і установки, кібернетичні центри).

Також загрозливою для здоров'я людей і навколишнього середовища України залишається діяльність військово-промислового комплексу.

Одним з головних забруднювачів навколишнього середовища є також хімічна промисловість, об'єкти якої викидають в повітря сірчаний ангідрид, окисли азоту, вуглеводні тощо. На території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер і впливає на природно-ресурсну сферу.

Дефіцит води в Україні сьогодні складає близько 4 млрд. м3. Практично всі поверхневі, ґрунтові і частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками і не відповідають за якістю навіть прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам.

Але, не дивлячись на кризовий стан, екологічні проблеми поступово вирішуються. В Україні діють різні за кількістю і спрямуванням громадські екологічні організації, об'єднання, рухи. У 1991 р. групою відомих вчених був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації ";Всеукраїнська спілка врятування від ";Чорнобилів";, комітет порятунку Дніпра та малих рік, Національний екологічний центр ";Довкілля";, Кримська асоціація ";Екологія і світ";, ";Мама-86"; (екологічна організація матерів), ";Дитина і довкілля";, ";Екоправо"; (мережа еколого-правових організацій Львова, Києва, Харкова, що здійснюють діяльність у сфері застосування юридичних норм стосовно довкілля) та багато інших.

 

4.3. Демографічний та трудовий потенціал

Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати і його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

• співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

•  статево-вікова структура населення;

•  співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення - народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

а) природний приріст населення - визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

б) сальдо міграції- визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

в) загальне збільшення населення - сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

г) загальне зменшення населення - сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

д) загальна динаміки населення - сума показників загального збільшення і зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту і т.п.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову і часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них.

 

4.4. Науково-технічний та інформаційний потенціали

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу.

Науковий потенціал - це сукупність ресурсів і можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та Управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Науковий потенціал держави об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

У цілому економічна криза в Україні призвела до зниження науково-технологічного потенціалу: через застарілі технології у виробництві; низький рівень впровадження науково-дослідних розробок для підвищення якості продукції; надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування науково-дослідних розробок, науки, освіти, охорони здоров'я.

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигляді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного розвитку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів.

Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комплекс, до якого входять дослідний центр і компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-інкубатором розуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічується близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Основними факторами зниження науково-технічного потенціалу України, яке відбулося за останній час, стали переважання застарілих технологій виробництва, низький рівень упровадження науково-дослідних розробок з підвищення якості продукції, зниження рівня людського розвитку (освіти, охорони здоров'я, соціальної активності, психологічних настроїв.

Інформаційний потенціал

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займає особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал - наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів і можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи і масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу і місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством і державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо..

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Інформаційні технолоії - це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей і машин, основа розвитку продуктивних сил.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань.

 

4.5. Виробничий  та інвестиційний потенціали

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. Основою теорії виробничого потенціалу є головне економічне відношення вартості створеного продукту до вартості витрат, які забезпечили його створення.

Кожен рівень економічної системи — підприємство, галузь, peгіон, національна економіка загалом — володіють чинниками виробництва, зазначеними як параметри виробничої функції. Кожен рівень економічної системи має власні значення параметрів виробничої функції і, відповідно, власні остаточні результати випуску. Для їх забезпечення виробничий потенціал досліджують як:

- фрагмент виробничої функції, зокрема чисельність і якість праці, наявність основного капіталу, час роботи тощо;

- окремі аспекти, властивості, відносини, які можуть впливати на результат виробничої функції;

- результат виробничої функції та її складові частини, тобто кількість і структуру товарів, робіт, послуг та ціни.

Найбільшим виробничим потенціалом серед сфер-складових господарського комплексу в Україні характеризується промисловість, що орієнтується як на внутрішній, так і на зовнішній ринки У промисловості створюється майже половина національного доходу країни. Вона характеризується складною, розвиненою галузевою структурою, представлена потужним паливно-енергетичним і металургійним комплексом, сучасним багатогалузевим машинобудуванням, хімічною і нафтохімічною промисловістю, виробництвом будівельних матеріалів, легкою, харчовою галузями тощо.

Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.

Суспільна криза в Україні на зламі ХХ-ХХІ століть призвела і до зниження її виробничого потенціалу. Назріла гостра необхідність розробки такої державної політики, яка б, насамперед, поставила вирішення комплексу економічних, організаційних і технічних проблем з відродження і розвитку виробничого потенціалу як матеріально-технічної бази економіки країни.

Інвестиційний потенціал. Розроблення інвестиційної політики значною мірою визначається макроекономічним станом національної економіки і, звичайно, обсягом вкладень, тобто інвестиційним потенціалом.

Інвестиції можна розділити на реальні, фінансові та заощадження.

До реальних інвестицій відносять: вкладення у статутні фонди підприємств і організацій, господарських товариств; позики і кредити, надані підприємствам, організаціям та установам; придбання об'єктів нерухомості; золото; предмети колекціонування.

До фінансових інвестицій відносять: акції прості і привілейовані; облігації.

До заощаджень відносять: вклади (депозити) фізичних осіб; вклади (депозити) юридичних осіб.

З погляду затрат, інвестиції характеризують напрями вкладів і виступають як об'єкти інвестиційної діяльності. Вони включають: новостворені і реконструйовані основні фонди (основний капітал), а також оборотний капітал в усіх галузях економіки; цінні папери і цільові грошові вклади; науково-технічну (інноваційну) продукцію; майнові права і права на інтелектуальну власність, що мають грошову (ринкову) оцінку.

Суб'єкти інвестиційної діяльності діють в інвестиційній сфері, де здійснюється практична реалізація інвестицій. До складу інвестиційної сфери зараховують: капітальне виробництво, де здійснюються вкладення в основний і обіговий капітали галузей; інноваційна сфера, де реалізується науково-технічна продукція та інтелектуальний потенціал; оборот фінансового капіталу (грошового, позичкового і фінансових зобов'язань у різних формах).

Названі сфери здійснення капіталовкладень становлять інвестиційний потенціал країни.

 

4.6. Зовнішньоекономічний потенціал

Територіальний поділ праці — об'єктивний процес виробничої спеціалізації економічних районів чи країн і посилення міжрайонної або міждержавної кооперації, обміну спеціалізованою продукцією та послугами. Просторовий суспільний поділ праці взагалі зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їх географічним положенням.

Розрізняють дві форми територіального поділу праці: міжрайонний - у межах однієї країни і міжнародний - між країнами. Відповідно до чинних законів міжнародного ринку країни спеціалізуються на тому виробництві, національні вартості продукту якого нижчі за інтернаціональні. Відтак під міжнародним поділом праці розуміють процес взаємообумовленої спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів для продажу на світовому ринку, що сприяє створенню системи багатосторонніх зв'язків між країнами.

У системі міжнародного поділу праці Україна спеціалізується на виробництві машин (літаки, судна, ракетно-космічна техніка, танкобудування), продукції чорної металургії (залізна й марганцева руди, прокат), продукції АПК, особливо харчової (цукор, борошно, олія, м'ясо, молоко, овочеві консерви, кондитерські вироби), виробництві хімікатів, цементу.

Україна має висококваліфікований науково-технічний і технологічний потенціали в літакобудуванні. Серед семи розвинених країн світу вона має повний цикл проектування й виробництва літаків. За останні роки випущено три принципово нові моделі літаків - «Ан-70», «Ан-140» та «Ан-32», що вважаються перспективними моделями XXI ст.

Великі можливості для виходу на міжнародний економічний простір має вітчизняна ракетно-космічна галузь. Вже нині реалізуються міжнародні програми ракетно-космічного комплексу морського базування «Морський старт» і «Глобалстар», де застосовуватимуться українські ракети-носії «Дніпро», «Зеніт» і «Циклон». Здійснюється низка інших міжнародних проектів.

Дев'ять суднобудівних заводів України спроможні виконувати замовлення на будівництво сучасних суден (транспортних, рибопромислових), суден технічного флоту, військових кораблів, а також забезпечити весь комплекс послуг з їх ремонту.

Реалізуються проекти розвитку танкобудування. Україна входить до п'ятірки країн світу із замкненим циклом виробництва цієї складної і високотехнологічної продукції. За своїми технічними характеристиками українські танки не лише не поступаються передовим світовим аналогам, а й за багатьма параметрами перевищують їх.

Значними є потенційні можливості України у виході на світовий ринок з продукцією АПК, зокрема на ринок зерна, цукру, олії.

На Україну припадає понад 7% світового виробництва соняшнику та понад 6% картоплі.

Зовнішня торгівля України зорієнтована переважно на країни СНД в імпорті та інші країни світу - в експорті, причому основна частка торгівлі України припадає на РФ і становить близько 25% експорту і 45% загального імпорту товарів. Така орієнтація значно зменшує конкурентні можливості економіки України й погіршує її загальну інтеграційну позицію.

Розвиток відносин з ЄС варто розглядати як один із стратегічних пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Сьогодні Україна має мало спільних економічних інтересів з країнами ЄС, що зумовлено різницею в рівнях їх розвитку, в інституційних структурах тощо. Вступ України до ЄС підвищить її міжнародний авторитет, політичну, соціальну й макроекономічну стабільність.

В Україні не існує поки що чіткої наукової класифікації форм економічного співробітництва. Найчастіше мають місце такі форми зовнішньоекономічних зв'язків: зовнішня торгівля, спільні підприємства на території України, спільні підприємства за кордоном, іноземні підприємства на території України, міжнародні об'єднання та організації, лізинг, залучення іноземної робочої сили, виробниче кооперування, науково-технічне співробітництво, торгівля ліцензіями і технологією, прибережна та прикордонна торгівля, торгівля транспортними послугами, співробітництво в банківській сфері, іноземний туризм, співробітництво у вільних економічних зонах, інші форми міжнародних зв'язків (асоціації, торгові доми, торги та ін.).

Експортно-імпортні операції здійснюються як на валютній основі, так і у формі клірингу - системи безготівкових розрахунків, які ґрунтуються на заліку взаємних вимог і зобов'язань і здійснюються через банки або спеціальні розрахункові палати (перша створена в Лондоні в 1775 р.). Використовуються також бартерні операції, тобто операції безпосереднього обміну товарами.

За час своєї незалежності Україна змогла налагодити зовнішньоторговельні стосунки більш як із 180 країнами світу і створити свої торговельно-економічні місії у 34 державах європейського, азіатського, африканського та американського континентів.

 

ТЕМА 5. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ЧИННИКИ РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

5.1 Інститути права, управління і власності

Загальновизнаною цінністю в усіх демократичних державах є право людини на життя, свободу, гідність тощо. Поняття ";право"; має два значення:

- по-перше, право як найвищі вартості людини, а саме право на життя, свободу, освіту, переміщення, працю, оплату праці та ін., тобто всі життєві вартості, дані людині Богом;

- по-друге, як система затверджених законодавчим органом законів та інших нормативних актів для упорядкування відносин між людьми, державою, виробниками тощо.

Отже, інститути права формують щонайменше два рівні правових актів національного значення, які враховують насамперед верховенство права як найвищих вартостей людини. Йдетьсяверховенство права над законом держави. Рівнями правових актів є інститут конституції держави та інститути підконституційних законів, які визначають особливості відносин руху праці, капіталів, товарів і т. ін.

Стан і характер державної, політичної, економічної і соціальної організації України визначає Конституція України — її Основний Закон. Конституція України містить основні положення, що стосуються захисту прав і свобод людини та громадянина. Конституція України має найвищу юридичну силу. Норми Конституції України є нормами прямої дії.

Інститут Конституції України охоплює увесь спектр чинників потенціалу виробництва та потенціалу соціального споживання. Він обґрунтовує рамки як чинників виробництва, розподілу, так і рамки обміну та споживання. При тому констатує рівноправність усіх громадян перед її положеннями і гарантує реалізацію їхніх інтересів.

За своїм функціональним призначенням Конституція України, тобто її положення, не конкретизують безпосередньо виробничі і соціальні відносини в економіці і державі. Конкретизацію усіх відносин між виробниками, державою та виробниками і непрацюючими здійснюють так звані підконституційні закони. Такі закони охоплюють широкий спектр відносин, що виникають у виробничій і соціальній сфері.

Закони, що регулюють відносини у сфері виробничого потенціалу. Отже, Закон:

- Про власність, визначає відносини власності на землю, основний і оборотний капітали, створений продукт і т. ін.;

- Про зайнятість, визначає умови і характер зайнятості в усіх галузях економіки;

- Про працю і її оплату, визначає рівні складності праці, її тарифікації та оплату;

- Про господарські товариства, визначає умови організації господарської діяльності малих підприємств;

- Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності;

- Про загальні засади створення і функціонування (вільних) економічних зон;

- Про аудиторську діяльність, визначає умови і характер проведення контролю та фінансової оцінки діяльності підприємств;

- Про банкрутство, визначає умови санації (оздоровлення) підприємства чи його ліквідації;

- Про науково-технічну інформацію;

- Про інвестиції, визначає джерела та умови здійснення капітальних вкладень;

- Про іноземні інвестиції, визначає умови капіталовкладень зарубіжними інвесторами та ін.

Закони, що регулюють відносини у сфері ринкових послуг. Отже, Закон:

- Про банки і банківську діяльність;

- Про державну статистику;

- Про зовнішньоекономічну діяльність;

- Про інноваційну діяльність;

- Про товарну біржу;

- Про цінні папери і фондову біржу та ін.

Закони, що регулюють відносини у соціальній сфері. Отже, Закон:

- Про працю і її оплату;

- Про індексацію доходів грішми населення;

- Про мінімальний споживчий бюджет;

- Про підвищення соціальних гарантій для тих, що працюють та ін.

Закони, що регулюють відносини приватизації. Отже, Закон:

- Про приватизацію майна державних підприємств;

- Про приватизацію невеликих державних підприємств;

- Про приватизаційні папери та ін.

Звісно, що наведеним переліком кількість підконституційних законів не обмежується. Зміни в національній економіці потребують адекватного правового забезпечення задля їх урахування приформуванні економічних, політичних чи соціальних рішень. Щорічно приймається Закон України про Державний бюджет, удосконалюється податкова, митна та інша законодавча база, і цей процес буде нескінченний.

Інститути управління. Практично йдеться про інститути влади та їх функції в управлінні національною економікою. Конституція України стверджує, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Інститут законодавчої влади. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. До повноважень Верховної Ради України з питань економіки та соціальної сфери належить:

- ухвалення підконституційних законів;

- затвердження Державного бюджету та внесення змін до цього;

- затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розпитку, охорони довкілля;

- розгляд і ухвалення рішень щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- затвердження рішень про надання Україною позик і економічної допомоги іноземним державам та міжнародним організаціям, а також: про одержання Україною від іноземних держав, банків і міжнародних фінансових організацій позик, непередбачених Державним бюджетом України, здійснення контролю за їх використання та Ін.

Інститут законогарантійної влади. Функції забезпечення Гарантій конституційного ладу в Україні і виконання підконституційних законів покладено на інститут Президента України. У сферу функцій Президента України входять питання енергетичної безпеки, прозорості державних закупівель, стабільності національної валюти, формування державних валютних резервів, залучення прямих іноземних інвестицій, регулювання відносин власності, приватизації тощо.

Інститут господарської влади представлений Кабінетом Міністрів України, який відповідальний перед Президентом України і Верховною Радою України.

Функції Кабінету Міністрів зводяться насамперед до управління і регулювання господарством України. Таким чином Кабінет Міністрів України - забезпечує матеріально і фінансово державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої економічної політики держави, виконання Конституції і законів України, актів Президента України;

- вживає заходів для забезпечення прав та свобод людини і громадянина;

- забезпечує проведення фінансової, цінової, інноваційної, інвестиційної та податкової політики, політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, екологічної безпеки і природокористування;

- розробляє проект закону про Державний бюджет України і забезпечує виконання затвердженого Верховною Радою України і підписаного Президентом України Державного бюджету України, подає Верховній Раді України звіт про його виконання та ін.

Власність визнана найголовнішою економічною категорією, яка виражає відношення привласнення засобів виробництва і результатів праці. Теорія власності і практика господарювання обґрунтовують необхідність запровадження двох інститутів власності:  інституту приватної власності та  інституту неприватної власності.

Інститут приватної власності передбачає реального суб'єкта власності та форми її функціонування.

Інститут неприватної власності передбачає суспільного чи колективного власника з відповідними формами функціонування.

Особливим є питання відчуження об'єктів власності. Конституція України стверджує, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушне.

Примусове відчуження об'єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і за порядком, встановленим законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості.

Конфіскація майна може бути застосована лише за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.

 

5.2. Власність в умовах ринку

Специфічною властивістю власності є здатність приносити прибуток і нагромаджуватися чи розширюватися завдяки цілеспрямованій праці. Об'єкт власності як фізична річ сам не може приносити прибуток і нагромаджуватися, це можливо лише за відповідного спонукання до праці її суб'єкта (власника і не власника) через механізм економічного інтересу, що забезпечує остаточний результат — отримання прибутку чи доходу.

Практика доводить: чим конкретнішим є власник засобів виробництва, тим виразніший його інтерес і тим раціональніше та ефективніше функціонують матеріальні та грошові ресурси для реалізації цього інтересу (рис. 5.1).

Центральними суб'єктами ринку є власники капіталу, підприємці, домашні господарства і держава.

Рис. 5.1. Економічні інтереси в системі замкнутого руху по колу матеріальних і фінансових ресурсів у ринковій економіці

 

Конкуренція підказує, як здійснювати виробництво, які застосовувати технології, як знизити витрати й отримати прибуток, де реалізувати свої товари. Ринок товарів показує, скільки і яких товарів потребують домашні господарства і держава. Тобто на кожному ринку кожен його суб'єкт реалізовує власні інтереси.

Світова практика господарювання доводить, що з огляду на інтереси індивіда, колективу і суспільства адекватно повинні виявлятися види власності в різних формах. Це не означає, що форми їх вияву мають жорстко встановлені пропорції. Навпаки, їх співвідношення має бути таке, щоб чутливо реагувати на корективи, що їх вносять відповідні економічні та соціальні процеси, тобто ці співвідношення повинні бути структурно динамічними і соціальне та економічно згармонізованими.

Важливою умовою гармонізації структури, сприятливого й ефективного функціонування пропорцій видів і форм власності є їх антимонопольний характер. Створення умов для їх конкуренції— запорука сприятливого впливу видів і форм власності на зростання обсягів виробництва і підвищення якості продукції.

Особливістю двох видів власності незалежно від їх форм є різні підходи до управління, розподілу, обміну в межах кожного виду. Це зумовлено передусім тим, що різні види власності спонукають до неоднакової міри вираження економічного інтересу, можливостей його досягнення.

Приватна і неприватна власність формують відмінні системи свідомості у виробників-власників і виробників-невласників, системи залучення кожного з них до процесу виробництва, їхнє ставлення до праці та її результатів, системи управління і регулювання тощо, які в підсумку позначаються на остаточних результатах праці, виробництва, обміну і розподілу.

У формуванні ефективної моделі ринкової економіки приватизація має надзвичайно важливе значення. Від характеру її здійснення залежать продуктивність та ефективність приватизованого капіталу. Досвід перехідних економік свідчить: приватизація відбувається або задля привласнення капіталу й отримання надмірних прибутків, або задля залучення прямих іноземних капіталовкладень, диверсифікації виробництва і створення збалансованої економічної системи.

Для української моделі ринкової економіки прийнятнішим є другий вид приватизації, позаяк він привабливіший для західних інвесторів, які володіють новітніми технологіями й ефективними системами організації виробництва. Однак в Україні переважає перший вид приватизації, що характеризується, зрештою, простим привласненням майна підприємств вітчизняними ";інвесторами";, які, приватизувавши підприємства, отримують прибутки, ";тіньові"; доходи, а структурної і технологічної реорганізації майже не здійснюють.

Згідно з основами римського права виділяють три аспекти права власності: - право володіти, - право користуватися і - право розпоряджатися майном.

В Україні під час перебування її у складі Російської імперії часто були чинні лише одне чи два з цих прав. У XX ст. більшість землі належала общині, але оброблялася індивідуальними господарствами. Родина не могла продати (право розпоряджання) свого наділу без згоди общини. Мало того, община могла забрати наділ в однієї родини й передати його іншій.

Обмеження майнових прав або їх нечітке формулювання можуть мати наслідком економічну неефективність. Наприклад, коли завод має право власності на землю, але не має права на ЇЇ продаж, йому доведеться і надалі здійснювати на ній промислову діяльність, незважаючи на те, що набагато ефективніше було б використати її під будівництво магазинів, житлових будинків чи іншого промислового підприємства.

Сучасні системи майнового права передбачають складні варіанти поділу прав власності в той спосіб, який найбільше підходить власникам, наприклад надання в оренду.

Закон обумовлює варіанти орендної угоди і визначає, яка зі сторін (орендар чи орендодавець) відповідає у кожному конкретному випадку. Правова система має також передбачати існування незалежних судів для урегулювання спорів і позовів за угодами у прийнятні строки і без зайвих витрат.

В Україні проблему права власності ще не розв'язано. Нині чимало об'єктів незавершеного будівництва не має власника, позаяк нез'ясованим є питання, кому належить земля чи будівлі. Коли щодо майнових прав виникає спір, ефективне його вирішення звичайно передбачає чітке закріплення прав власності за однією з конфліктуючих сторін. Іноді це не впливає на економічний аспект питання, хоча результат майнового спору негативно позначається на добробуті однієї зі сторін.

У розвинутих країнах правові відносини товарообміну регулює комерційний кодекс. Він визначає порядок і способи виконання контрактів.

Контракт — угода між двома чи більше фізичними або юридичними особами, яка створює юридичне зобов'язання виконання певної дії (наприклад, поставку визначеної кількості товарів чи надання послуг).

Одне з важливих питань комерційного кодексу стосується забезпечених операцій, або угод під заставу. У багатьох випадках угода про продаж чи інша угода підкріплюється задля інтересів однієї зі сторін гарантією, яка передбачає, що за неспроможності покупця оплатити вартість товару продавець у певних випадках може претендувати на частину його майна. У комерційному кодексі детально обумовлено, за яких умов гарантія (застава) стає частиною угоди.

Не менш складним є вирішення питань, пов'язаних з банківськими рахунками: зобов'язання банку перед вкладником; умови зняття вкладником на вимогу грошей з рахунку; зволікання банком переказу грошей з рахунку клієнта особі, яка має рахунок в іншому банку; відповідальність за збитки, заподіяні внаслідок затримки банківського переказу.

Отже, майнові права є складними, і їхнє ефективне забезпечення залежить від наявності адекватної правової системи, яка полегшує здійснення угод з майном.

 

5.3. Суб'єкти власності в ринкових умовах

За ринкових умов володіння власністю здійснюється багатьма способами. Найпростіший випадок — особиста власність.

Складнішою є ситуація, коли право власності належить групі власників. У товаристві ділові партнери поділяють між собою усі витрати та привілеї, пов'язані з володінням компанією. В акціонерному товаристві право власності поділяється між акціонерами, кожен з яких володіє певною часткою загальної власності компанії. У корпорації, яка є різновидом акціонерної компанії, може бути тисячі пайовиків. Досвід ринкових країн показує, що коли компанія належить більш, ніж одному власникові, повинні існувати ретельно продумані правила розподілу витрат і відповідальності.

Приводом до винаходу корпорації як правової форми власності ведення бізнесу стало те, що товариство виявилося цілком непрактичним при здійсненні великих комерційних проектів. Наприклад, для будівництва сталеплавильного комбінату чи автомобільного заводу потрібні такі величезні інвестиції, що без фінансової участі сотень або тисяч індивідуальних інвесторів не обійтися. Отже, виникає розмежування права власності (яке належить акціонерам) та управління (що належить керівництву).

Регулювання відносин власності в реальному житті виявляється значно складнішою проблемою, ніж з іпотечним кредитом чи корпорацією. У цих випадках є реальні власники і їх реальний капітал. На практиці володіння власністю часто здійснюється непрямим шляхом. Йдеться про те, що акціонери можуть володіти компанією, яка володіє іншими компаніями. У таких випадках проблема корпоративного управління ускладнюється ще більше. Це підтверджує практика створення, наприклад, пенсійних фондів у ринкових країнах.

Пенсійні фонди — лише один з видів фінансових посередників: організацій, що спрямовують гроші інвесторів на купівлю акцій різноманітних компаній. Отже, ці фінансові посередники стають співвласниками компаній, акції яких вони придбали. У західних країнах цією діяльністю займається кілька видів організацій: пенсійні фонди, комерційні банки, взаємні фонди і страхові компанії.

Практика ринкових країн показала, що важливим видом фінансової посередницької організації є страхова компанія, яка укладає з приватною особою чи організацією особливий контракт. Вона стягує зі страхувальника обумовлену суму грошей (так звану страхову премію), зобов'язуючись натомість виплатити йому (чи його родині) певну грошову компенсацію у разі надзвичайної ситуації. Найпоширеніші види страхування охоплюють: страхування життя (за яким родина страхувальника отримує компенсацію у разі його смерті); страхування від пожежі у квартирі чи будинку; страхування на випадок утрати працездатності; страхування на випадок автомобільної аварії.

Приватизація здійснюється для:

- формування реального власника майна, капіталу, створюваного прибутку і забезпечення умов лібералізації його дій;

- створення конкурентного середовища та стимулів продуктивного й ефективного використання праці і капіталу;

- наповнення ринків продукцією, на яку є попит, зниження цін на продукцію; зменшення виробничих витрат і зростання прибутків.

Лібералізація і приватизація в Україні, як засвідчує практика, здебільшого здійснювалися без урахування таких цілей. Річ у тому, що робітничі колективи й адміністрація, отримавши право встановлювати розміри заробітної платні, одразу підвищили її вище за рівень, який обумовлювався продуктивністю праці, підприємства почали зазнавати відчутних збитків. Для їх відшкодування вони вимагали (і не без успіху) нових державних субсидій, що посилювало інфляцію. До таких негативних наслідків призвело порушення логіки ринкової трансформації загалом.

Важливим питанням приватизації в Україні є продаж підприємств чужоземним покупцям — компаніям ринкових країн, які мають сучасні технології виробництва й управління, є платоспроможними, чи компаніям країн СНД, зокрема Росії.

У процесі приватизації в Україні здійснювалося акціонування (корпоратизація) підприємств.

Акціонування — правова процедура перетворення державного підприємства на акціонерне товариство, яка передбачає поділ власності підприємства на велику кількість частин (акцій) відповідно до закону та їх розподіл міме працівниками чи продаж: населенню.

За програмою української приватизації адміністрація і колектив підприємства мають змогу впливати на вибір її способу. Здебільшого у процесі акціонування контрольний пакет акцій отримують підприємства. Решта акцій виставляється на сертифікатні аукціони, в яких беруть участь окремі громадяни та інвестиційні фонди.

Досвід ринкових країн показує, що навіть після приватизації Україні належить вирішити складне питання — створення дієвої системи приватної власності, судово-правової системи, спроможної забезпечити дотримання прав приватної власності, фондової біржі, на якій можна було б купувати акції корпорацій на відкритому ринку.

 

ТЕМА 6. ФУНКЦІОНУВАННЯ ІНФРАСТРУКТУРИ НАЦІОНАЛЬНОГО РИНКУ

 

6.1. Національний ринок України і його проблеми

Національний ринок – система постійних товарно-грошових відносин між суб’єктами виробництва і суб’єктами споживання продукту країни, які встановлюються та регулюються конституцією, законами країни в межах державних кордонів.

Національний ринок є індикатором стану національної економічної системи загалом. Наприклад, структура, якість запропонованих товарів і послуг відображають стан сфери виробництва і послуг, динаміка виробництва — механізм капіталовкладень і стимулів виробництва, структура і динаміка споживання — рівень і динаміку доходів грішми споживачів, динаміка цін — рівень збалансованості та стабільності економічної системи. А національна грошова одиниця, зокрема її обмінний курс, реалізація нею функцій засобу платежу і заощадження значною мірою характеризує особливості політичного й економічного мислення уряду, банків, виробників, населення загалом. Вартість, обіг національної валюти відображають рівень ефективності, динаміку, структуру виробництва товарів і послуг, їхню конкурентоспроможність на національному і міжнаціональному ринках.

Загалом аналіз національного ринку розкриває обширну інформацію про країну, націю, особливості їх господарської діяльності, рівень економічного мислення, інтегрованості у світогосподарські зв'язки. Важливим він є і для висновків про господарську культуру, ментальність нації тощо.

Контрольовану та прозору економіку, рух ресурсів і товарів якої дотичний до бюджетної системи, вважають офіційною. Однак існує економічна діяльність, яку не контролюють органи державних фінансів і статистики, а тому вона не оподатковується, не враховується у системі національних рахунків, тобто є неофіційна.

Тіньова економіка — сукупність не облікованих і протизаконних, нелегальних видів діяльності: ухиляння від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо).

";Тіньова"; економіка, за оцінками, становить майже половину загального обсягу виробництва в Україні. У промисловості ця частка, очевидно, значно вища, особливо серед малих та середніх підприємств. Але ця проблема поширена і серед великих підприємств, які, хоч і сплачують податки, але, продаючи готову продукцію нижче собівартості ";дочірнім"; підприємствам, що функціонують у ";тіньовій"; економіці ";перепомповують"; прибутки до тіньового сектора, де вони недосяжні для податкових органів. В офіційній документації таке підприємство вважається збитковим.

";Тіньова"; економічна діяльність стає серйозною загрозою для розвитку промисловості. Вона не дає змоги забезпечувати економічне зростання і задоволення людських потреб. Малі підприємства зацікавлені й надалі залишатися у категорії малих. Серйозні інвестори утримуються від входження у сектори, де переважає тіньова діяльність, оскільки їм або доведеться мати справу з нечесною конкуренцією з боку неплатників податків, або йти на численні ризики. Домінування ";тіньової"; економічної діяльності в Україні може бути основною причиною тривалого економічного спаду.

Водночас ";тіньова"; економіка життєво важлива для багатьох людей, позаяк створює робочі місця, товари та послуги. Без неї життєвий рівень в Україні був би ще нижчий. Вона навіть забезпечує певне економічне зростання. Але тіньовики ";висмоктують"; сили економіки, і якщо це триватиме й надалі, то може призвести до руйнування цивілізованого українського суспільства, оскільки:

- подальша втрата податкових надходжень сприяє дефіциту бюджету, що загострює фінансову та економічну кризи;

- втрата надходжень до бюджету не дає змоги надавати основні державні послуги: освіту, охорону здоров'я, державну безпеку, охорону довкілля тощо;

- ухилення від сплати податків виробників, які діють у секторі ";тіньової"; економіки, призводить до зростання податкового тиску на ділові кола офіційного сектора, що дедалі більше знижує їхню спроможність створювати робочі місця, здійснювати капіталовкладення, зростати;

- тіньова економіка сприяє беззаконню.

Одним із чинників ";тіньової"; економіки є бартер, який ускладнює процес відстежування і оподаткування фінансових потоків.

За період 1992—1995 років Україна пережила одне з найруйнівніших соціально-економічних лих — інфляцію. Насправді це була гіпертрофована інфляція, гіперінфляція.

Інфляція — знецінення грошей унаслідок перевищення кількістю грошових знаків, які перебувають в обігу, суми цін товарів і послуг, що породжує стрімке зростання цін.

Інфляцію трактують як загальне підвищення цін, наприклад, на І, 2, 3, 5, 10 і т. д. відсотків, гіперінфляцію — як загальне підвищення цін на десятки і сотні відсотків. З 1996 до початку 2001 р.інфляція в Україні перебувала на рівні 20—ЗО відсотків на рік. Подолати її дуже тяжко, позаяк інфляція є наслідком загального стану виробництва і рівня доходів, які не задовольняють потреби людей.

Інфляцію справедливо вважають найвідчутнішою соціальною проблемою. Від неї найбільше потерпає населення, оскільки зростання цін на споживчому ринку вичерпує їхні доходи. Вона є найважчим непрямим податком, який населення змушене сплачувати через придбання товарів на споживчому ринку.

Ціна — співвідношення, в якому гроші обмінюються на товари і послуги.

Інфляція тісно пов'язана із суттю та функціями грошей, з чинниками, які впливають на них та на пропозицію і попит.

Національний банк України змушений скуповувати іноземну валюту для підтримання незмінного її курсу до гривні, друкуючи гривні і запускаючи їх через валютні біржі на гуртовий і споживчий ринки. Інакше курс долара різко знизився б, і підприємства, що працюють на експорт, збанкрутували б, тобто зупинилися б. А того допустити не можна, бо створилися б умови для припливу імпорту, що могло б спричинити зупинку всіх українських підприємств.

 

6.2. Сутність і функціонування ринкової інфраструктури

Для прискорення руху товарів і послуг, підвищення продуктивності виробництва й ефективності використання ресурсів потрібні організації, які, діючи в рамках закону, обслуговують ринкові відносини, — ринкова інфраструктура.

Ринкова інфраструктура — сукупність організаційно-правових форм, за допомогою котрих як єдине ціле функціонують ринкові відносини.

Формами (елементами) інфраструктури в сучасній ринковій економіці є: кредитна система і комерційні банки; емісійна система й емісійні банки; організаційно оформлене посередництво на товарних, сировинних, фондових і валютних біржах; аукціони, ярмарки та інші форми організованого позабіржового посередництва; система регулювання зайнятості населення і центри (державні й недержавні) сприяння зайнятості (біржі праці); інформаційні технологи і засоби ділової комунікації; податкова система і податкові інспекції; системи страхування комерційного господарського ризику і страхові (державні і недержавні) компанії; спеціальні рекламні агентства, інформаційні агентства й засоби масової інформації; торгові палати, інші громадські й добровільні державно-громадські об'єднання ділових кіл; митна система; професійні спілки тих, хто працює за наймом; комерційно-виставочні комплекси; система вищої і середньої економічної освіти; консультативні (консалтингові) компанії; аудиторські компанії; громадські і державно-громадські фонди, створені для стимулювання ділової активності; спеціальні зони вільного підприємництва тощо.

Ринкова інфраструктура є механізмом функціонування підприємництва (бізнесу). Вона охоплює широкий економічний простір — від виробництва до споживання: укладення договорів, контрактів на постачання, просування товарних потоків галузями і регіонами, регулювання збуту та обслуговування економічної системи. З огляду на це ефективність функціонування ринкової економіки передусім залежить від комплексності та ефективності її інфраструктури. Сучасна інфраструктура ринкової економіки формувалася у процесі еволюції товарного виробництва. Вона виконує такі чотири функції:

- організаційне оформлення ринкових відносин;

- полегшення реалізації інтересів учасників ринкових відносин;

- спеціалізація різних суб'єктів економіки, підвищення оперативності й ефективності їхньої роботи на основі диференціації ринкових ніш, які вони заповнюють;

- полегшення форм юридичного і економічного контролю державного і громадського регулювання ринкових відносин.

Для зручності аналізу елементи ринкової інфраструктури поділяють на два види:

- спеціалізована ринкова інфраструктура;

- загальна ринкова інфраструктура.

Перша обслуговує окремі ринки: ринок товарів, послуг, цінних паперів тощо, друга — всю економічну систему, від виробництва до споживання.

Біржа — постійна організаційна форма гуртового ринку вартостей.

За видом діяльності розрізняють біржі - загальні і -спеціалізовані. Загальна біржа — біржа, на якій обертається кілька видів цінностей (наприклад, товари і цінні папери). Спеціалізована біржа— біржа, яка здійснює операції лише з одним видом цінностей.

В Україні функціонує низка бірж. Серед них — Українська універсальна товарна біржа. Українська універсальна агропромислова біржа, Українська фондова біржа та ін. Найпоширенішими є товарні біржі.

Торговий дім — спеціалізована фірма, яка торгує одним товаром або групою однорідних товарів за дорученням клієнтів чи власним коштом.

Відмінний від товарної біржі тим, що на біржі торгують самі учасники або за їх дорученням брокери, а в торговому домі — сама фірма.

Аукціон —різновид періодичних відкритих публічних торгів, на яких відбувається продаж товарів, що вирізняються індивідуальними властивостями і не є взаємозамінними: твори мистецтва, антикваріат, хутро та ін.

Існує два способи проведення аукціонів:

- аукціон на підвищення цін;

- аукціон на зниження цін (голландський аукціон).

На першому товар купує той, хто дає найвищу ціну. На другому спочатку встановлюється штучно завищена ціна, яка поступово знижується. Купує товар той, хто перший зупинить зниження ціни. Розрізняють аукціони примусові і добровільні. Примусові проводять за рішенням суду для стягнення боргів з неплатників, а також державні та приватні організації для реалізації конфіскованих вантажів, заставленого і не викупленого в установлений термін майна, незапитаних і неоплачених товарів. Добровільні організовують з ініціативи власників товарів або майна, що продаються з метою найвигіднішої їх реалізації.

Аукціони проводять спеціальні фірми, які працюють переважно на комісійних засадах, а також брокерські фірми та асоціації.

Роздрібна торгівля — діяльність з продажу товарів чи послуг безпосередньо кінцевим споживачам для їх особистого споживання.

Гуртова (оптова) торгівля — діяльність з продажу товарів гуртом (оптом) тим, хто купує їх для перепродажу або виробничого використання.

В умовах формування ринкової економіки України важливим завданням є створення відповідних організаційних структурних підрозділів для забезпечення належного руху оптовою ланкою засобів виробництва і сільськогосподарської продукції. До них належать: аудиторські фірми, холдинги, інвестиційні фонди, страхові фірми.

Аудиторська фірма — організація, яка здійснює комплексну перевірку фінансово-господарської діяльності підприємств і організацій. Аудит — це й надання практичної допомоги керівництву та економічним службам підприємства (фірми) у веденні справ і управлінні його фінансами, організації бухгалтерського обліку, юридичних консультацій.

Холдинг— компанія, яка володіє контрольними пакетами акцій інших компаній, що дає їй право контролю і управління їх діяльністю. Розрізняють два види холдингів: 1) чистий холдинг —- для скуповування контрольних пакетів акцій інших компаній і управління їх діяльністю у власних інтересах; 2) змішаний холдинг — окрім управління діяльністю і контролю за іншими компаніями, здійснює певну підприємницьку діяльність — промислову, торговельну, транспортну, кредитно-фінансову та ін..

Холдингові компанії існують у різних юридичних формах — акціонерне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю, одноосібна компанія, державні організації.

Інвестиційний фонд — сукупність грошових або інших ресурсів, що їх мають у своєму розпорядженні асоціації, об'єднання, підприємства, організації, державні установи, приватні громадяни для цільового використання. Джерело утворення інвестиційних фондів залежно від форми власності — податки і грошові збори, субсидії, позики, обов'язкові та добровільні пожертви підприємств, організацій і населення. Отже, сутність Інвестиційних фондів — акумулювання коштів населення і використання їх для нагромадження.

Страхова фірма - акціонерна, приватна або державна організація, яка страхує майно, комерційні операції, виробництво, житловий фонд та ін. Здійснюючи ощадну, фінансову, кредитну, інвестиційну діяльність, страхові фірми неабияк впливають на функціонування ринкової економіки, сприяють підвищенню її ефективності.

Загальна ринкова інфраструктура об'єднує безпосередні атрибути ринкового механізму, які характеризують рух фінансів, товарів, капіталів, праці та ін.

Грошова система — форма грошового обігу, яка історично формується у країні та закріплюється її законами. До елементів грошової системи відноситься фінансово-кредитна та податкова системи.

Фінанси — сукупність економічних відносин, які опосередковують утворення, розподіл і використання грошових фондів у процесі розподілу та перерозподілу суспільного продукту і національного доходу.

Сукупність фінансових відносин утворює фінансову систему.

Фінансову політику здійснює держава. Найдієвішим механізмом її реалізації є Державний бюджет України і місцеві бюджети.

Державний бюджет — система грошових відносин, що виникають між: державою, підприємствами і населенням у процесі формування і використання централізованого фонду грошових ресурсів для успішного виконання її функцій.

Бюджет дає змогу державі розв'язувати ті соціально-економічні проблеми, які не в змозі розв'язати механізм ринку: через бюджет (надходження (податки) і видатки) відбувається перерозподіл доходів з тим, щоб забезпечити певну справедливість, фінансуються соціальні програми (освіта, охорона здоров'я, пенсійне забезпечення тощо), оборона, державне управління, фундаментальна наука. Серед бюджетних статей — витрати, пов'язані з вирішенням регіональних, структурних та інших загальнонаціональних завдань.

Водночас бюджет не повинен бути перевантажений централізацією економічних, соціальних функцій, позаяк що більше функцій, зокрема господарських, бере на себе держава, то більше вона повинна концентрувати в бюджеті грошових коштів, а основним джерелом цих коштів є податки.

Отже, централізація господарських функцій у руках держави неминуче спричиняє податковий тиск, що певною мірою підриває підприємницьку ініціативу. З огляду на це країни з розвинутою ринковою економікою намагаються формувати бюджет в обсягах, які дають змогу державі виконувати ті завдання, які не виконує ринок. У такий спосіб унеможливлюється необґрунтоване втручання держави в економіку. Перетворення бюджетних асигнувань на капіталовкладення допускається лише в особливих випадках, зокрема для реалізації цільових народногосподарських програм, що контролюються законодавчими органами. У ринковій економіці ті, кому потрібні інвестиції, звертаються не до уряду (бюджету), а до банків і фондової біржі.

Головним джерелом формування доходної частини державних і місцевих (муніципальних) бюджетів є податки.

В Україні податкова система передбачає такі основні види податків:

- для підприємств: податок на дохід (прибуток) і на додану вартість; обов'язкові платежі до Фонду соціального страхування. Чорнобильського фонду. Фонду стабілізації і зайнятості, а також на спорудження шляхів сполучення;

- для населення: прибутковий податок. Крім цих податків, існують акцизи (непрямі податки), платежі до державного і місцевих бюджетів, що регламентуються законодавчими актами різнихрівнів.

Кредитна система — сукупність банків та інших кредитно-фінансових установ (інвестиційних і страхових компаній, фондів), які мобілізують вільні ресурси грошей і надають їх у позику.

Основними формами кредиту є - комерційний і - банківський.

Комерційний кредит — кредит одного підприємця іншому у вигляді відтермінування платежу за поставлені товари або надані послуги.

Інструментом такого кредиту є комерційний вексель, до ціни якого входить ціна товару (послуги) плюс відсоток.

Банківський кредит — кредит, наданий банком чи іншою кредитно-фінансовою установою підприємцям та іншим позичальникам у вигляді грошових сум.

Основу кредитної інфраструктури становить банківська система.

Банк — організаційна одиниця бізнесу, яка є посередником між кредитором і позичальником. Сфера діяльності банків — операції з позичковим (грошовим) капіталом.

Торговельні підприємства, біржі, банки, кредитні та бюджетні установи надають ринковій системі організаційної завершеності, поєднують виробників і споживачів у єдиному господарському процесі.

 

6.3. Вплив ринкової інфраструктури на формування конкурентного середовища

Як зазначає більшість економістів, без конкуренції ринок не спроможний координувати обсяги і структуру пропозиції та попиту, тобто встановлення загальних пропорцій розвитку національної економіки. Ринкова економіка і є саморегульованою системою лише тому, що їй властивий інструмент - конкурентна боротьба.

Конкуренція - це рушійна сила будь-яких економічних відносин, в які вступають суб'єкти ринку.

Конкуренція — складний і багатогранний процес. Для перемоги в конкурентній боротьбі фірма (підприємець) мають дотримуватися певної стратегії дій —- конкурентної стратегії.

Конкурентна стратегія — система дій фірми, спрямована на досягнення її кінцевої мети.

Вона ґрунтується на полі стратегічному пошуку. Кожна фірма, як звичайно, прагне монополізувати ринок-для максимізації прибутку. Однак досягти того в сучасних умовах практично неможливо. Тому вона має передбачити у своїй діяльності одночасно принаймні дві стратегічні настанови: на монополізацію ринку і на інтеграцію своєї діяльності в єдиний процес функціонування ринку. Перша настанова передбачає дії, спрямовані на скорочення кількості конкурентів, друга — дії щодо стабілізації становища фірми через зменшення ступеня ризику за рахунок співробітництва (інтеграції) з іншими фірмами в найрізноманітніших формах, тобто полістратегічний пошук.

 Формування конкурентного середовища в Україні пов'язане із створенням ринкової інфраструктури; підприємизацією великих комбінатів; створенням нових малих і середніх фірм. Перше і друге потребує організаційної реструктуризації, а третє — демонополізації (позаяк в економіці України переважають природні монополії), що сприятиме активізації ділової активності та стимулюванню виробництва.

Першим кроком на шляху демонополізації в Україні мають стати заходи, спрямовані на захист від монополізму і сприяння конкуренції:

- розвиток установ ринкової інфраструктури і механізму вільного руху праці, капіталів і товарів;

- заборона законом утворення об'єднань картельного типу для захисту цінової конкуренції;

- реєстрація товарних знаків і марок товарів для того, щоб уможливити диференціацію продуктів і конкуренцію за таким важливим параметром, як якість;

- державне регулювання загальних умов угод, яке полягає у тому, що значна частина положень господарського договору заздалегідь визначається законодавцем і не може бути змінена сторонами, що домовляються. Це унеможливлює нав'язування постачальниками своїх умов покупцям;

- передбачення у законодавстві різних критеріїв монополізму (рівень концентрації в окремих галузях настільки високий, що в них існують великі господарські одиниці, спроможні встановити своє панування над ринком і без укладення картельних угод);

- аналіз цін, порівняння їх із цінами на інших паралельних ринках, контроль за прибутками та витратами з боку органів влади для того, щоб визначити: ціни, за якими продаються товари, є конкурентними чи монопольними.

Формування ринкової інфраструктури і конкурентного середовища — одне з найважливіших завдань уряду, який є регулятором рівноваги національного попиту і національної пропозиції, обмеження монополії та посилення конкуренції. Економічними та адміністративними методами він повинен забезпечити однакові умови виробництва і реалізації продукції для усіх виробників і продавців товарів та послуг.

 

ТЕМА 7. ДЕРЖАВНІСТЬ ТА ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ

 

7.1. Держава як єдність закону і влади. Методи державного регулювання економіки

Держава як суспільний інститут постійно вдосконалюється упродовж усієї історії розвитку суспільств на всіх континентах світу. Здебільшого держава функціонувала як інструмент примусу і підпорядкованості її громадян законові та владі. Це призводило до суспільних конфліктів між народом і владою, революцій, громадянських воєн тощо. Для суспільного миру люди шукали форми і методи формування держави, які не допускали б суспільних потрясінь і трагедій. На сьогодні вже є чимало країн, держави яких функціонують на засадах єдності закону і влади, що забезпечує суспільний спокій і порозуміння не лише між різними етнічними групами людей, а й різними расами.

Усі закони наука поділяє на природні (об'єктивні, тобто незалежні від волі і свідомості, людей) і суспільні (об'єктивні та суб'єктивні, тобто створені самими людьми). До об'єктивних суспільних законів зараховують: закон господарської збалансованості (рівноваги), закон товарообміну і закон товаровиробництва. До суб'єктивних законів належать:

- Конституція України, яка є Основним Законом державотворення і співжиття громадян у суспільстві, незалежно від їхнього національного чи етнічного походження;

- закони країни, що регулюють виробництво, працю та її оплату, фінанси, соціальний розвиток, розподіл національного продукту, оборону, безпеку тощо.

У багатьох країнах світу держави сформовані на основі титульної нації та її національних атрибутів. Держава отримує назву титульного народу і його національні символи: мову, герб, гимн і т. ін.

Державна влада — вибрані народом його представники і передані народом їм функції ухвалювати рішення згідно з державними законами в усіх сферах суспільного життя від народу і для добробуту народу.

Як доводить історичний досвід людства держава - це і є та особлива, універсальна інституція, що має публічну, державну владу та спеціалізований апарат для регулювання системи суспільних відносин загалом. Жодна з суспільних інституцій не спроможна підмінити роль держави у суспільстві (рис.7.1.).

 

Рис. 7.1. Сфери впливу держави на складові суспільної системи

 

Державне регулювання економіки (ДРЕ) - це: 1) система прийняття рішень та практичного здійснення заходів та процедур, спрямованих на задоволення соціально-економічних потреб суспільства та індивідів, що витікають з вихідних умов стану і розвитку національної економіки; 2) процес впливу державних органів влади на умови, способи, характер дій суб'єктів економічної підсистеми відповідно до стратегії загально національного розвитку. Відмінною рисою державного регулювання економіки є те, що якщо ринкова координація шляхом тривалої еволюції дійшла до стану об'єктивно-раціонального збалансування показників національної економіки, то державне регулювання (як випливає з визначення) не містить у собі такого вбудованого механізму, і головною рисою його є комплексність, врахування та аналіз економічних параметрів, планомірність, продуманість і прогнозованість. Об'єктивна необхідність ДРЕ викликана наступними причинами:

•ринок не завжди спроможний був забезпечити постійний активний комплексний розвиток продуктивних сил суспільства: наука, освіта, охорона здоров'я, соціальний захист тощо;

•екологічна криза і проблеми, пов'язані з безвідповідальною і неконтрольованою дією суб'єктів економіки;

•неспроможність ринкового механізму забезпечувати рівномірний розвиток регіонів, галузей національної економіки та розподіл ресурсів і благ;

•необхідність формування координаційного центру управління та регулювання в умовах поглиблення процесів усуспільнення виробництва, тобто відносин спеціалізації, кооперації, комбінації, концентрації виробництва, поглиблення міжгалузевих зв'язків;

•ускладнення відносин власності;

•проблеми задоволення суспільних благ, що не зорієнтовані на ринковий попит;

•необхідність проведення єдиної соціально-економічної політики;

•нездатність ринкового механізму проводити єдину грошово-кредитну політику;

•необхідність подолання соціальної напруженості та значної диференціації суспільних груп за доходами та ін.

Об'єктами ДРЕ є соціально-економічні процеси, явища, умови прийняття економічних рішень та здійснення господарської діяльності, виробничі відносини національної економіки, сектори, підсистеми та окремі елементи народного господарства, функціонування яких складно забезпечити або неможливо забезпечити дією ринкового механізму господарювання.

Суб'єктами ДРЕ виступають органи державної, місцевої та судової влади, побудовані за ієрархічним принципом, а також інші структури управління і регулювання, визначені національним законодавством, які здійснюють регулювання економіки на національному, регіональному і місцевому рівнях.

Проблеми, що не можуть бути вирішені суто за рахунок дії механізмів ринкового саморегулювання, делегуються суспільством державним органам влади, що мають чітку ієрархію і виконують специфічні функції для забезпечення стабільного стану національної економіки та суспільства загалом. У процесі своєї діяльності, не зважаючи на диференційованість виконуваних ними функцій, їх роль визначається напрямком загальнодержавної стратегії розвитку та сукупними загальнодержавними цілями економічного регулювання:

Цільова (стратегічна) функція - державні органи визначають найбільш загальні, спеціальні та специфічні цілі, плани і пріоритети економічного розвитку держави. Вони об'єктивуються у програмах загальнодержавного розвитку, регіональних програмах соціально-економічного розвитку, концепціях, постановах, бюджетах усіх рівнів тощо.

Функція нормотврення (нормативна, законодавча) - це функція, що дозволяє державі встановлювати нові, підтримувати визнані членами суспільства „правила гри"; у сфері економічного розвитку.

Стимулююча (стримуюча) функція - держава формує систему регуляторів економічної реальності таким чином, щоб у певні моменти розвитку національної економіки стимулювати або стримувати певні аспекти її розвитку з метою їх руху у бажаних для суспільства напрямках.

Коригуюча (координуюча) функція - полягає у постійному коригуванні державними органами влади руху обмежених економічних ресурсів з метою їх найбільш оптимального та рівного розподілу серед усіх членів суспільства.

Соціально-екологічна функція - держава у силу своєї природи здатна найбільш повно впливати на процеси соціального розвитку, що нерозривно пов'язаний з наслідками економічної діяльності: соціальні виплати та гарантії, встановлення мінімального прожиткового мінімуму, пенсій, заробітної плати, механізмів розподілу національного доходу та національного багатства суспільства, встановлення системи екологічних нормативів та контроль за їх виконанням тощо.

Контролююча функція - полягає в тому, держава має право здійснювати систему заходів щодо нагляду і контролю за виконанням встановлених норм і нормативів, різного роду стандартів і програм, що дозволяє коригувати плани економічного розвитку.

Функція прогнозування - полягає в тому, що держава здійснює постійну систему заходів щодо прогнозування наслідків та можливих варіантів подальшого соціально-економічного розвитку національної економіки.

Функція безпосереднього управління державним сектором економіки - окрім регулювання загальнонаціонального економічного розвитку держава також реалізує функції безпосереднього управління підприємствами державного сектора економіки та процесами формування і розподілу суспільних благ. Державний сектор економіки - це комплекс господарюючих суб'єктів, органів та установ, які повністю або частково належать загальнодержавним та регіональним органам вдали (державні підприємства, державні акціонерні компанії тощо).

Захист конкуренції - держава виступає гарантом „чесної гри"; між суб'єктами господарювання в рамках національного ринкового середовища та частково за його межами. З метою реалізації даної функції вона створює державні комісії та інші органи з питань регулювання цін, встановлення стандартів, застосування антимонопольного законодавства, державні закупівлі тощо.

Стабілізаційна функція - її суть полягає в тому, щоб вчасно відслідковувати та виправляти процеси та наслідки інфляції, безробіття, зайнятості тощо з метою недопущення диспропорційного розвитку економіки та соціальної напруженості у суспільстві.

Мета, роль та функції ДРЕ проявляються через систему засобів і методів ДРЕ.

Методи ДРЕ - це способи впливу держави на усі сфери суспільного відтворення національної економіки, які можна класифікувати на правові, адміністративні, організаційні, економічні. Ряд дослідників також виділяє донорські, протекціоністські, організаційно-розпорядчі та соціально-психологічні методи ДРЕ, методи економічної мотивації та переконання.

Правові методи ДРЕ - це система законів та інших нормативно-правових актів, що приймаються органами законодавчої та виконавчої влади з метою забезпечення сталого, цілісного та комплексного розвитку національної економіки держави.

Адміністративні методи ДРЕ - базуються на використанні примусу державної влади, засобах заборони або дозволу. Вони включають у себе заходи: організаційно-структурної перебудови, планові виробничі контракти з підприємствами, забезпечення суспільними благами, контролю за діяльністю монополій, охороною навколишнього середовища, соціального захисту населення, реалізації державних програм, механізми забезпечення національної безпеки країни тощо. Інструментами адміністративних методів є: укази, директиви, постанови судів, розпорядження, ліцензування, квотування, встановлення фіксованих цін, валютних курсів, стандартів і нормативів, контроль за додержанням законів і правил та ін.

Організаційні методи ДРЕ - становлять елемент адміністративно-правових методів, так як реалізуються безпосередньо через їх дію і стосуються регламентації та змін організаційно-функціонального аспекту господарських процесів, елементів та підсистем національної економіки.

Соціально-психологічні методи ДРЕ - це методи, що носять умовно примусовий характер, оскільки прямим об'єктом впливу є свідомість громадян. Вони представляють собою методи переконання, морального впливу на психологію людей. Інструментами даних методів є, наприклад, публічні промови суб'єктів органів державної влади, заяви у ЗМІ, ідеологія, реклама, антиреклама, пропаганда тощо.

Економічна мотивація і стимулювання - політика переходу від управління, заснованого на жорсткій ієрархії („по вертикалі";), до самоуправління („по горизонталі";). Інструментами виступають певні мотиватори, наприклад, система винагород, пільг, розширення меж економічної свободи тощо.

Донорські методи - засновані на принципах взаємодопомоги та вза-ємоучасті з боку держави у діяльності суб'єктів господарювання, що не спроможні самостійно подолати певні періоди криз тощо. Інструментами виступають дотації, податкові пільги, пільгові умови кредитування, державні замовлення та закупівлі та ін.

Протекціоністські методи використовуються з метою захисту інтересів суб'єктів національної економіки як у межах господарського комплексу держави, так і на міжнаціональному ринку для забезпечення економічної свободи та незалежності у виробленні та впровадженні національної економічної політики. Інструменти: квоти і ліцензії, митні тарифи, сприяння розвитку національної науки і техніки, захист від зовнішньої конкуренції, податкове навантаження, заборони певних видів діяльності, експортно-імпортна політика, жорсткі нормативи і стандарти та ін.

Економічні методи ДРЕ - головною метою мають створення фінансових та матеріальних стимулів, здатних впливати на економічні інтереси суб'єктів національної економіки і визначати напрямки їх поведінки. На відміну від правових, адміністративних, протекціоністських, донорських та організаційних вони є непрямими методами ДРЕ. За їх допомогою можна впливати на загальноекономічну ситуацію в національній економіці: подолання наслідків та недопущення інфляції, стимулювання НТП, інвестиційної активності, реалізації платіжних балансів, зміцнення фінансово-кредитної та грошової систем, стимулювання підприємництва та ділової активності, створення умов мотивації виробництва, оптимальний перерозподіл ресурсів, підвищення ефективності ДСЕ та ін.

До інструментів економічних методів належать ставки податків, облікові ставки, митні тарифи, норми амортизації, норми обов'язкових резервів, ставки та форми заробітної плати та ін.

 

7.2. Бюджетне та податкове (фіскальне) регулювання економіки

Бюджетне регулювання допомагає здійснювати структурі перетворення в національній економіці, вирівнювати диспропорції між її складовими елементами, виконувати перерозподільну функцію держави, формувати і коригувати макроекономічні пропорції розвитку, знімати гостроту проблем інфляції та безробіття, вирішувати проблеми соціального характеру тощо.

Вихідним елементом для здійснення бюджетного регулювання є бюджет держави. Згідно Закону України про „Бюджетну систему України"; бюджет - це план утворення і використання фінансових функцій, які здійснюються органами державної влади. Його основним завданням є підтримка загальноекономічної ринкової рівноваги і стимулювання розвитку сфер суспільного відтворення та галузей національної економіки.

Бюджет України має трирівневу організаційну структуру: державний бюджет, бюджети районів (областей) та місцеві бюджети, в якій відображено основні напрямки бюджетних надходжень та видатків з бюджету на певний звітний період (як правило, на фінансовий рік). Він виконує наступні функції:

-       коригує структуру сукупного попиту;

-       перерозподіляє фінансові ресурси;

-       стимулює чи гальмує суспільне виробництво шляхом зміни умов та системи оподаткування;

-       збалансовує бюджети усіх рівнів національної економіки;

-       визначає суб'єктів податкового навантаження та податкових пільг;

-       визначає структурі та функціональні зрушення в національній економіці;

-       визначає політику соціального захисту населення та загальну структуру видатків бюджету.

Функціональна структура усіх бюджетних рівнів має дві частини: дохідну і видаткову.

Економічна наука визначає, що бюджетне регулювання може відбуватись у трьох напрямках, що дозволяють збалансувати як план національного розвитку, так і саму економічну систему в країні:

1. Щорічне збалансування бюджету за рахунок застосування адміністративних, правових та організаційних методів - цей підхід є ефективним у короткостроковому періоді, у випадку значних економічних криз, проте його тривале застосування знижую загальну фіскальну, антициклічну, стабілізуючу політику держави, веде до узурпації економічної вдали політичними силами.

2. Збалансування бюджету протягом певного економічного циклу - підхід полягає в тому, щоб здійснювати одночасне коригування як економічних явищ і процесів, так і бюджету країни, що забезпечує тісний взаємозв'язок економічної реальності та плану, який її відображає (принцип зворотного зв'язку).

3. Підхід з позицій функціональної ролі фінансів - полягає в тому, що не слід постійно прагнути збалансування фінансового плану країни, а зосередити увагу на антикризовому регулюванні саме економічної системи суспільства, оскільки бюджет є індикатором економічного розвитку, моделлю її можливого та реального стану і не може відобразити усі причинно-наслідкові зв'язки в економіці. Використання означених підходів окремо чи у їх певній модифікації дає можливість забезпечувати стале економічне зростання країни за рахунок акумуляції та перерозподілу національного доходу і національного багатства у певних пропорціях.

У тісному взаємозв'язку з бюджетним регулюванням перебуває податкове регулювання економіки. Податкове (фіскальне) регулювання економіки  є особливою формою державного регулювання економіки, яка реалізується завдяки постійному відслідковуванню та змінам, що вносяться у податкову систему національної економіки. Його матеріальною основою виступають фінансові ресурси, що накопичуються державним бюджетом та перерозподіляються через його канали серед усіх членів суспільства.

Його сутнісною основою є фіскальна політика держави, що визначає загальні пріоритети податкового регулювання національної економіки.

Податкове регулювання дозволяє більш ефективно стимулювати економічне зростання, мотивувати суб'єктів економіки до здійснення економічної діяльності, організовувати перерозподіл доходів та координувати розподіл ресурсів у межах національної економіки.

Елементами, на які направлене податкове регулювання виступають складові податкової системи країни:

Суб'єкт оподаткування - особа, на яку законодавчо покладається обов'язок здійснювати податкові платежі;

Платник податку - особа, що реально несе податкове навантаження (сплачує податок);

Об'єкт оподаткування - дохід чи майно, з якого відбувається нарахування податку;

•База оподаткування - та частина об'єкта оподаткування, на яку реально здійснюються податкові нарахування;

Ставка податку - визначає величину податку на одиницю оподаткування;

Пільгові режими оподаткування;

Системи, типи і види податків.

Вплив на елементи податкової системи з боку держави відбувається за рахунок дискреційної фіскальної політики і політики вбудованих стабілізаторів.

Вбудовані стабілізатори - це такі економічні механізми фіскальної політики держави, які здатні автоматично реагувати на зміну економічної ситуації без необхідності прийняття спеціальних рішень для її коригування. До них належать: зміна податкових надходжень при прогресивній системі оподаткування, система соціальних виплат (по безробіттю, по боротьбі з бідністю тощо).

Та оскільки вони не здатні повністю забезпечити вирівнювання диспропорцій в економіці, держава застосовує також дискреційну фіскальну політику - свідоме регулювання системи оподаткування та державних видатків з метою позитивного впливу на реальні обсяги суспільного виробництва, зайнятість, розподіл ресурсів, інфляцію та загальне економічне зростання національної економіки.

Одним з основних важелів податкової політики в умовах трансформаційних змін є так звані податкові пільги (стимулююча політика), що становлять досить потужний та ефективний засіб впливу на мотивацію та саму господарську поведінку суб'єктів національної економіки у бажаному для економіки напрямку.

В Україні існує ряд проблем щодо політики пільгового кредитування, субсидіювання та податкових пільг бізнесу. Вона складається з двох основних проблем. Перша пов'язана з неефективною політикою зовнішнього фінансування суб'єктів господарювання: банківське, державне, система інвестицій. При цьому податковий фактор не розглядається з точки зору його впливу на вартість залучення капіталу в цілому. Також не враховуються такі фактори, як: галузь виробництва, форма організації бізнесу, обсяги діяльності підприємств, особливості законодавства про банкрутство, участь у високотехнологічному виробництві та інші важливі показники. Тобто, уваги потребує також податкове законодавство України, що за ставками податків на розподілений та нерозподілений прибуток підприємств не є стимулюючим фактором розвитку вітчизняного бізнесу.

Друга проблема пов'язана з внутрішніми джерелами фінансування вітчизняного бізнесу: принцип „зменшення рівня оподаткування";, відсутність фінансового планування (бюджетування) на більшості підприємств, неефективна амортизаційна політика, переважання короткострокового кредитування над довгостроковим, низький рівень прибутковості, ризикова політика формування активів і пасивів без врахування принципів забезпечення фінансової рівноваги. Ці проблеми доцільно вирішувати одночасно, насамперед, шляхом проведення комплексної кредитної, фінансової, мотиваційної та податкової політики держави.

 

7.3. Фінансово-кредитне регулювання національної економіки

Фінансово-кредитне регулювання національної економіки - це сукупність заходів держави щодо регулювання грошових відносин, які пов'язані з утворенням, розподілом, рухом і використанням фондів грошових коштів виробничого і невиробничого призначення з метою забезпечення держави, фірм, підприємств, організацій, фізичних осіб у грошових ресурсах.

Фінансово-кредитне регулювання охоплює цілий комплекс взаємовідносин між структурними ланками національної економіки:

• Фінансові відносини між державою і підприємствами, що реалізуються у взаємних фінансових потоках;

•Між суб'єктами господарської діяльності, які реалізуються через систему кредитування, фінансування, інвестування, взаємних платежів, перехресне володіння акціями тощо;

•Відносини всередині великих підприємств між їх частинами (корпорації, ФПГ, альянси та ін.), між головною компанією та дочірніми фірмами, між підприємством та робітниками тощо;

•Між державою та соціально-культурними, екологічними та іншими органами, організаціями і установами - як відносини субсидіювання, дотацій, податкових пільг, інвестування і кредитування останніх, між-бюджетні відносини;

•Між державою і населенням щодо різних загальнодержавних та спеціальних виплат, що здійснюються з державного та місцевого бюджетів;

•Між бюджетними ланками зведеного бюджету держави;

•Відносини між підприємствами і кредитно-фінансовими установами;

•Між кредитно-фінансовими установами та державою.

Останні дві групи фінансових взаємовідносин тісно пов'язані з розвитком та рівнем функціонування кредитно-фінансових установ національної економіки. До таких установ відносять: національний банк держави, його відділення, мережа комерційних банківських установ, інвестиційні компанії та фонди, кредитні спілки тощо.

Існує кілька напрямків здійснення фінансово-кредитної політики держави:

Кейнсіанський підхід - передбачає зміну кредитно-грошової політики, що розгортається у сукупності заходів зі зміни резервів комерційних банків, процентної ставки та інвестиційної активності - мультиплікативна зміна номінального ЧНП (ВНП).

Монетарний підхід - зміна резервів комерційних банків визначає шіни у грошовій пропозиції та структурі сукупного попиту, що веде зміни номінального ЧНП (ВНП).

Крім того, сама політика може визначатись як політика дорогих чи дешевих грошей.

Політика дорогих грошей передбачається за умови загострення інфляційних процесів у державі: Нацбанк збільшує норми резервів комерційних банків - скорочується пропозиція грошей - зростає процентна ставка - інвестиційний попит скорочується - зменшуються темпи інфляції.

Політика дешевих грошей застосовується в умовах безробіття і загальноекономічного спаду - знижується резервна ставка Нацбанку для комерційних структур - зростає пропозиція грошей - знижується процентна ставка та зростає інвестиційний попит - зростає реальний ВНП (ЧНП).

Світова практика налічує безліч моделей і способів ДРЕ, що має на меті вирівнювання диспропорцій у національній економіці. Проте найбільшої актуальності вони набувають в умовах трансформаційних змін національних економічних систем, до яких відноситься і Україна. Серед основних факторів, що визначають провідне місце держави у встановленні економічних пропорцій на початкових етапах трансформацій, слід назвати:

•недостатню розвиненість механізмів ринкового саморегулювання;

•відсутність ринкової інфраструктури;

•необхідність становлення системи інститутів та інституцій національної економіки;

•необхідність забезпечення національної безпеки держави в умовах кризових перехідних явищ в економіці;

•супроводження трансформацій значними темпами та рівнем інфляції, безробіття, структурним дисбалансом господарського комплексу;

•необхідність вироблення стратегії загальнонаціонального економічного розвитку;

•відсутність механізмів взаємоузгодженого функціонування рівнів національної економіки;

•нестабільність національної грошової одиниці;

•відсутність мотивації до підприємницької діяльності;

•перехід бізнесу в тінь та розвиток неринкових форм господарювання тощо.

 

7.4. Принципи і проблеми соціального захисту

У перехідний до ринкової економіки період соціальний захист малозабезпечених є одним із найважливіших завдань уряду. Ринкові перетворення потребують значних капіталовкладень і часу, тому проблема соціального захисту в період їх здійснення с досить гостра. Розв'язувати її уряду доводиться у складних умовах. З огляду на це соціальний захист має ґрунтуватися на таких принципах:

- спиратися на реальну частину національного продукту, яку можна виділити на соціальний захист за певного рівня обсягу виробництва для підтримки малозабезпечених верств населення;

- плата за товари і послуги повинна здійснюватися за ринковими цінами і тарифами, а субсидії і пільги — обґрунтовуватися платоспроможністю Державного бюджету;

- допомога має бути адресна (у тому полягає особливість ефективної ринкової системи соціальної підтримки);

- соціальні програми покликані сприяти здійсненню необхідних змін в економіці, а не перешкоджати їм.

В Україні постала необхідність зміни соціальних програм для того, щоб частину вартості соціальних послуг оплачувало населення: поряд із державним пенсійним страхуванням і медичним обслуговуванням, освітою розвивати недержавні, приватні їх форми.

Процес переходу до ринкової економіки супроводжується численними специфічними соціальними проблемами. Внаслідок багаторічного некомпетентного управління економікою в Україні існує можливість різкого зростання безробіття та бідності, відставання окремих регіонів щодо економічної ефективності. Тому на державу покладається завдання розроблення короткотермінових програм, що передбачають надання допомоги тим, кого зачепили ці проблеми.

Україні доцільно перейняти досвід країн, які здійснювали структурну перебудову, зокрема США, де в роки Великої депресії було реалізовано Програму громадських робіт, яка передбачала найм безробітних на будівництво екологічних і культурних об'єктів.

Україні необхідні програми громадських робіт, зокрема для регіонів з високим рівнем безробіття (існує потреба в будівництві автомобільних доріг і здійсненні екологічних заходів), що дало б змогу збільшити зайнятість.

ТЕМА 8. ДЕМОКРАТІЯ, ЕКОНОМІЧНА СВОБОДА ТА ЕКОНОМІЧНИЙ ПОРЯДОК

 

8.1. Сутність демократії та її місце в самоуправлінні економікою

Демократія як світогляд формується у процесі виробництва і державотворення, створення ідеології і політики, відносин між людьми і народами. Демократія уможливила вільне політичне волевиявлення, вибір політичного ладу і державної системи, які забезпечили свободу підприємництва та стимулювання виробництва. Отже, економічні і політичні демократичні перетворення повинні здійснюватися паралельно.

Економічні реформи є серйозним випробуванням для будь-якої демократичної країни. Річ у тому, що процес активізації підприємницької діяльності серед найширших верств населення тривалий і потребує усвідомлення суспільством його необхідності, великих капіталовкладень і концентрації зусиль на економічній трансформації.

Досвід таких трансформацій у різних країнах світу засвідчує, що початкові етапи реформ супроводжуються негативними економічними і соціальними процесами, що іноді породжує зневіру населення і навіть суспільну паніку. Однак поглиблення демократизації, запровадження і сприйняття демократичних засад у політиці і в економіці як норми співжиття позитивно впливає на активізацію ділової активності, зростання капіталовкладень, зайнятості і обсягів виробництва та споживання загалом.

Демократія (грец, demos — народ і kralos — влада) — система відносин у країні щодо формування влади і уряду з обраних народом представників.

Демократичними є держави, якими керують обрані народом представники. Демократія як спосіб державотворення і гуманізації суспільних відносин піддається певному виміру на основі відповідних критеріїв, які групують на політичні, соціальні, організаційні, моральні, економічні. Кожній групі відповідає показник рівня демократії і поведінки влади та виборців щодо його дотримання.

1. Політичні критерії — рівні політичні права партій і громадян: рівні права представляти свої програми щодо національного, політичного, ідеологічного, економічного, соціального, міжнаціонального розвитку країни виборцям.

2. Соціальні критерії — соціальна рівність: усі соціальні верстви виборців мають рівні права обирати владу (депутатів, президента, уряд, місцеве управління) і бути обраними.

3. Організаційні критерії — влада обраної виборцями більшості: владні структури формуються за принципом більшості отриманих голосів кандидатами на виборах; групування представників обраних меншістю голосів для недопущення до влади представників обраних більшістю голосів і самим сформувати владу не відповідає принципу демократії загалом.

4. Моральні критерії — гідність і чесність представників влади: більшість і меншість, влада і опозиція діють згідно з конституцією і законами країни, не допускають ідеологічних, національних, політичних, економічних, соціальних, організаційних спекуляцій, пам'ятають про пріоритет національних і державних, регіональних інтересів та інтересів осіб, а не своїх власних.

5. Економічні критерії —- добробут нації: діяльність демократичної влади повинна забезпечити економічне зростання, платоспроможність своїх громадян, соціальну справедливість, рівновагу і стабільність.

Демократія і ринкова економіка — явища взаємозалежні. Ринкова економіка ґрунтується на вимогах об'єктивних економічних законів господарської збалансованості, товарообміну і товаровиробництва, а дотримуватися цих вимог належить конкретній людині — власнику капіталу, людині-підприємцеві, людині-бізнесменові, тобто конкретному суб'єкту виробництва. Для того, щоб конкретні суб'єкти виробництва могли виробляти товарів і послуг у такій кількості та якості, такої структури та асортименту, як того потребує суспільство, вони повинні мати економічну свободу і стимули виробляти. Практика довела, що саме демократія забезпечує права і свободи будь-якого суб'єкта ринку, в тому й у сфері виробництва товарів і послуг. Вона формує серед усіх членів суспільства усвідомлення необхідності поважання взаємних прав і свобод, встановлення відносин співробітництва на засадах партнерства і взаємовигоди. Демократія не допускає несправедливої гіперболізації інтересів будь-яких суб'єктів влади і рийку, тим паче нечесного і незаконного привласнення не створеного ними продукту. Навпаки, вона спонукає до активної підприємницької діяльності, розширення її видів, справедливого розподілу продукту, об'єднання зусиль, праці і капіталу для досягнення позитивних економічних та соціальних результатів.

Ринкова економіка розвиває поділ праці не лише між виробниками всередині країни, а й між виробниками різних країн. Демократія забезпечує визнання і Гарантії взаємовигідного партнерства у сфері міжнаціонального виробництва, торгівлі та інших видів діяльності. Вона спонукає до захисту відносин прав і свобод людини в політичній, економічній і соціальній сферах конституціями і законами країн, які запроваджують демократію і встановлюють відносини з іншими країнами.

Для України актуальними є такі уроки демократії:

- Однією з першочергових умов здійснення ринкових реформ є ефективне політичне керівництво з боку виконавчої влади. Влада має обґрунтувати, пояснити необхідність складних перетворень.

- Необхідність формування ринково-економічних інститутів. Якщо права власності не гарантовано, якщо під час визначення спрямування інвестицій політичні міркування переважають над економічною доцільністю, якщо інфляція утримується на високому рівні і зростання цін не піддається прогнозуванню, економіка не може функціонувати злагоджено.

- Ринок несумісний із консервативним традиціоналізмом. Ринок змінює мислення і поведінку людей, впливає на їхню культуру, а вони, своєю чергою, удосконалюють ринок. Однак не менш важливим є те, що нації не втрачають культурного коріння, незважаючи на тісне зближення їхніх економічних структур і законів.

- Не треба побоюватися, що, здійснюючи ринкові реформи, Україна потрапить у залежне становище від інших держав. Згідно з ";теорією залежності"; вільна торгівля й капіталізм призводять до того, що бідні країни потрапляють під владу багатших. Досвід ринкових країн засвідчує: найкращий спосіб запобігання зовнішній залежності — дотримання стратегії економічного розвитку, яка ґрунтується на свободі міжнародної торгівлі, приватній власності та ринкових відносинах господарювання.

- Необхідні рішучість і високий темп реформування економіки. Повільні реформи легко загальмувати через політичне протистояння, позаяк різні політичні угруповання, захищаючи власні часткові інтереси, блокують перетворення, яких погребує усе суспільство.

- Ринкова трансформація потребує фінансової допомоги розвинутих країн. Щоб отримати її, Україна повинна виявляти прийнятну для них політичну та економічну, ідеологічну й демократичну рішучість на шляху ринкових перетворень. Іноземна допомога забезпечує політичну підтримку урядові, який здійснює реформи.

- Стратегія ринкових трансформацій передбачає:

-  децентралізацію політичної влади, делегування повноважень уряду регіональним і місцевим органам влади;

-  обмеження діяльності уряду рамками його першочергових завдань, поки для нього й економіки загалом настануть кращі часи.

- Ініціатива ринкових перетворень має виходити від виконавчої влади й підтримуватися Верховною Радою України.

Найголовнішим уроком є те, що для здійснення демократичних і ринкових перетворень потрібні зусилля усього народу, суспільна злагода.

 

8.2. Економічна свобода і її основи

Економіка як суспільне явище розвивається на основі дії об'єктивних суспільних законів, зокрема законів відтворення населення, відтворення виробництва та ін. Це означає, що економіка теж є об'єктивне, тобто незалежне від волі й свідомості людини явище. Людині належить лише пізнавати об'єктивні економічні закони та пристосовувати до їхніх вимог свої господарські дії.

Економічною основою економічної свободи суб'єктів ринку є головне економічне відношення — відношення власності на засоби виробництва (капітал) та результати праці (продукт). Питанняочевидно, полягає у тому, щоб створити правовий та економічний механізм становлення свободи, тобто механізм привласнення капіталу і створеного продукту, за якого інтереси виробника і споживання, підприємства і найманої праці збігалися. Практика показує, що становлення економічної свободи — це досить складний та історично тривалий процес. Узгодити інтереси суб'єктів ринку непросто.

Історія розвитку економіки засвідчує, що економічна свобода як об'єктивне явище мусить бути усвідомлена. Поляризація економічної свободи, тобто концентрації її в одних руках є неприпустима. Це позбавляє економічної свободи інших суб'єктів ринку. Досвід розвинутих країн показує, що економічна свобода мусить бути розподілена між виробниками та споживачами в таких пропорціях, за яких буде встановлена рівновага на ринку, тобто будуть дотримані вимоги дії закону господарської збалансованості.

Становлення економічної свободи можна ілюструвати декількома етапами: поляризації капіталу, становлення механізму саморегулювання, деполяризація капіталу, свободи (лібералізації) руху праці, капіталу, товару.

Етап поляризації капіталу. Історично відбувається переходом від рабовласницького до феодального способу мислення та виробництва і розвитку процесу так званого первісного нагромадження капіталу. Усвідомлення власності і нагромадження капіталу окремими групами людей вступає у суперечність із необхідністю розподілу свободи між учасниками виробництва і споживання. Таке нагромадження означало відокремлення значної частини дрібних виробництв і споживачів від капіталу (засобів виробництва) і перетворення їх на юридично вільних, але економічно залежних найманих працівників, з одного боку, і зосередження засобів виробництва, інших видів багатства в руках незначної меншості — з другого.

Поняття ";первісне нагромадження капіталу"; вперше вжито у працях А. Сміта. Він показав, що первісне нагромадження капіталу здійснювалося насильницькими методами: державні позики, податки, протекціонізм, колонізація, піратство та ін.

В Україні процес первісного нагромадження капіталу швидкими темпами здійснювався після скасування кріпосного права. Не оминув цей процес Україну після проголошення Акту незалежності в 1991 році. Він набув не лише тіньового, а й кримінального характеру. Наслідком цього процесу стали планово-номенклатурна приватизація, масове безробіття, знецінення трудових заощаджень населення, масове розкрадання бюджету, державної власності, тотальна корумпованість державних чиновників усіх рівнів влади тощо.

Етап становлення механізму саморегулювання. Нагромадження капіталу окремими групами і кланами змусило їх формувати систему відносин, в якій кожен з них міг відносно вільно використовувати свій капітал у виробництві та збільшувати його обсяги. Появляється відносно нове економічне явище — конкуренція, тобто встановлення рівних можливостей власників капіталу діяти на ринках. Це призводить до обмеження абсолютної виробничої ініціативи одних власників стосовно інших, становлення певного рівня економічної свободи для кожного. Появляються ознаки економічного змагання між виробниками на ринках, кожен сам регулює свою поведінку на ринку, маючи на меті зміцнити свої позиції на ньому. Таким чином формується механізм саморегулювання економіки, який реалізується передусім через внутрішньогалузевий і міжгалузевий види конкуренції. Боротьба між власниками капіталу однієї галузі ведеться за найвигідніші умови виробництва і реалізації товарів задля отримання надприбутків.

Економічна свобода на цьому етапі охоплює власників капіталів у різних галузях економіки. Проте значна частина найманої праці наразі такою економічною свободою не користується. Капітал концентрується в обмеженій частині власників, і вони продовжують ініціювати виробництво та привласнення прибутків.

Етап деполяризації капіталу. Практика показала, що надмірна поляризація капіталу викликає декілька проблем:

- по-перше, зниження зацікавленості найманих працівників до продуктивної й ефективної праці;

- по-друге, загострення соціальної нерівності між власниками капіталу та найманою працею, яка не володіла капіталом і почувалася обділеною.

Це було своєрідним натяком на відсутність економічної свободи в найманих працівників і можливостей ними розв'язувати свої соціальні проблеми за їхніми потребами. Треба було розв'язувати ці гострі проблеми якнайскоріше. І таке рішення прийнято у формі ";овласнення найманої праці. Тобто зрозуміли, що треба поділитися економічною свободою через поділ частини привласненого капіталу між найманими працівниками.

Процес ";овласнення найманої праці"; відбувається просто: продажем частини капіталу власників найманим працівникам у формі купівлі ними акцій вартості частини реалізованого капіталу власника. Таким чином наймані працівники отримували частину капіталу у свою власність, а з ним певну економічну свободу та партнерську співпрацю з іншими власниками капіталів. Це дало можливість об'єднуватися в акціонерні компанії, тобто корпорації з перевагами колективного управління власністю усіх акціонерів. Незалежно від частки акціонерного капіталу, усі учасники корпорації мали можливість впливати на рішення компанії з тих чи інших питань виробництва, інвестицій, реалізації продукції.

Етап свободи руху праці, капіталу, товару. Деполяризація капіталу і часткове ";овласнення найманої праці"; зняло частково соціальну напруженість і зблизило позиції та інтереси всіх учасниківвиробничо-фінансових об'єднань. Це дало імпульс до посилення процесу капіталізації виробництв, здійснення інноваційних капіталовкладень, підвищення продуктивної та ефективної функцій праці і капіталу загалом. Виробництво і споживання набували природної рівноваги та збалансованості, економічну свободу отримували як конкретні виробники, так і споживачі. Економічна свобода всіх суб'єктів ринку набуває високого рівня, що потребувало, своєю чергою, ліквідації бар'єрів для її просторового поширення. Обґрунтовується і запускаються в обіг правові, економічні, фінансові норми відносин з приводу лібералізації руху праці, капіталу, товарів, робіт і послуг не лише між корпораціями однієї країни, а й між корпораціями різних країн. Звісно, що стосується тих країн, які зрозуміли важливість економічної свободи для розв'язання проблем економічного зростання та підвищення добробуту своїх народів. Наслідком економічної свободи стали прозорі економічно, інвестиційно та фінансово інтеграційні процеси в Європі, Північній Америці та інших регіонах світу.

 

8.3. Економічний порядок як система узгоджених інтересів

Поняття ";економічний порядок"; асоціюється з прозорим і зрозумілим для усіх суб'єктів ринку рухом потоків грошей, товарів, робіт і послуг, праці, капіталів. Одним з інтригуючих питань економічної системи є привласнення створеного продукту, капіталу та інших ресурсів. Саме відносини з приводу привласнення ресурсів визначають рівень економічного порядку (безладу) у будь-якій господарській системі. За високим рівнем економічного порядку спостерігається продуктивний рух ресурсів, практично відсутні такі негативні тенденції, як корупція, організована злочинність, розкрадання бюджетних коштів та багато інших.

Установлення економічного порядку, як показує історична практика, є дуже складним завданням для будь-якої з країн та їхніх урядів. Інтрига привласнення грошових чи інших видів ресурсів була і залишається спокусливою для усіх, хто при владі, контролі за рухом ресурсів, навіть для правоохоронних та судових органів.

Розв'язання цієї проблеми потребує насамперед усвідомлення усіма членами суспільства, що економічний порядок вигідний для вcix і повинен ґрунтуватися:

- по-перше, на встановленні національно-суспільної самоорганізації задля ефективності економіки;

- по-друге, на узгодженні інтересів суб'єктів економіки з приводу привласнення капіталу та інших ресурсів.

Національна самоорганізація суспільства — конституційно і державно само організована спільнота на основі єдиної національно-демократичної ідеології титульної нації і національних меншин, самодостатньої соціально орієнтованої економічної системи, сповідування принципів загальнолюдських вартостей, добробуту і захисту громадян.

Національна самоорганізація суспільства можлива лише в разі усвідомлення громадянами її необхідності для створення продуктивної та ефективної економічної системи. Будь-яка самоорганізація, зокрема національно-державна, потребує відповідних матеріальних і фінансових ресурсів, що створюються у системі виробництва, фінансів, обігу. Між національною самоорганізацією суспільства й ефективністю економіки існує тісний взаємозв'язок: чим вищий рівень національно-демократичного й економічного мислення, національно-ідеологічної єдності людей, дотримання положень конституції і законів країни, правил економічних і зовнішньоекономічних відносин, тим вищий рівень продуктивності національного капіталу та ефективності виробництва національного продукту.

Кожен елемент ринкової системи відіграє певну роль у підвищенні економічної ефективності. Найважливішим є економічна свобода. Якщо держава встановлює обсяги виробництва адміністративно, як за централізованого планування, баласт досягає значних обсягів, позаяк вона, держава, змушує підприємства випускати нікому не потрібну продукцію. Дія такого елемента, як право власності, спонукає підприємства до пошуку нових ринків збуту і зведення до мінімуму виробничих витрат. Ринкова конкуренція запобігає штучному товарному дефіциту, який створюють монополії задля отримання надприбутків. Завдяки ринковим інститутам підприємства мають змогу торгувати між собою, забезпечуючи потреби виробництва. Жорсткі бюджетні обмеження сприяють тому, що підприємства не сподіваються на допомогу уряду для відшкодування своїх збитків і концентрують зусилля на задоволенні потреб клієнтів, а отже, отриманні відповідних прибутків. Передбачувана державна політика уможливлює здійснення довгострокового планування виробництва і капітальних вкладень.

Для акцентування на значенні національної самоорганізації суспільства в підвищенні економічної ефективності виокремлюють два її види. Перший з них пов'язаний зі способами розподілу національних ресурсів. У колишньому СРСР, наприклад, неефективність економіки пояснювалася, зокрема, тим, що більша частина промислових ресурсів спрямовувалася на потреби важкої промисловості й незначна — у галузі, що виробляли товари масового вжитку. Другий — з використанням ресурсів у кожній конкретній економічній сфері. За командно-адміністративної системи неефективність підприємств була спричинена безгосподарним розпорядженням сировинними ресурсами і низькою продуктивністю праці більшості робітників.

Практика переходу до ринку показує, що існують суперечності економічних інтересів різних суб'єктів національної економічної системи, які виникають через відносини власності на капітал. В організаційно-правовому аспекті суспільно необхідний напрям розвитку відносин власності повинен забезпечити вирішення двох важливих завдань:

- по-перше, узгодження економічних інтересів суб'єктів національного і регіонального виробництва;

- по-друге, формування національного єдиного господарського комплексу, достатнього для проведення усіма суб'єктами виробництва, зокрема регіоном, самостійної економічної і соціальної політики.

Звісно, що така політика повинна органічно поєднувати регіональні економічні й соціальні інтереси із загальнонаціональними інтересами України як єдиної держави.

Теорія економічної самостійності регіональної господарської системи обґрунтовує необхідність першочергового упорядкування відносин власності на капітал: людський, основний і обіговий. Якщо в регіоні помітні тенденції зниження ефективності економіки, то це є результатом певних деформацій у системі відносин власності на капітал і управління. Причому ці деформації пов'язані передусім із суб'єктивним чинником, з невпорядкованістю відносин власності на виробничий капітал і на привласнення результатів виробництва.

Власність — це узаконене право суб'єкта на володіння капіталом чи майном, які приносять йому прибуток. Основними ж компонентами системи відносин власності, які випливають з даного визначення, є суб'єкт власності, об'єкт власності і предмет власності.

Однією з найважливіших проблем ринкової економічної трансформації є забезпечення прозорого і швидкого руху товарів, капіталів, грошей, праці тощо, від якого залежить ефективність усієї економічної системи, й обліку, що Гарантує їх кількісну і якісну цілісність, тобто неможливість переведення частини потоків ринкових ресурсів у неформальний (";тіньовий";) рух, який неминуче негативно позначається на загальних макроекономічних показниках. Запобігти цим небажаним макроекономічним тенденціям можна завдяки стабілізаційним заходам на мікроекономічному рівні:

- дотримання положень Конституції України щодо розбудови правової демократичної держави, формування внутрішньої і зовнішньої політики, спрямованої на створення національної економіки на засадах демократії і принципів ринкових відносин;

- дотримання чинного законодавства України з питань регулювання грошових потоків, товарних ресурсів, капітальних вкладень для забезпечення стабільного стану на споживчому ринку, активізації товарообмінних процесів, збільшення реальних грошових доходів населення, рівня споживання та стимулювання економічного зростання загалом;

- неприпустимість гіперболізації власних інтересів чиновниками державної, судової, правоохоронної, господарської, регіональної та місцевої влади і порушення ними чинного законодавства та положень Конституції України, Вилучення з обороту і привласнення частини потоків бюджетних, страхових, капітальних, товарних та інших ресурсів, оскільки це призводить до дестабілізації економічної системи, негативных макроекономічних процесів, породжує недовіру малозабезпечених і соціальне незахищених верств населення та соціальне і політичне напруження.

Створення сприятливих правових і економічних умов для господарських систем мікроекономічного рівня важливе з погляду розширення підприємизації, підвищення виробничої активності зайнятих і залучення до продуктивної діяльності незайнятих. Ринкова економіка будується на пріоритеті активної дії людини економічної, диверсифікації видів діяльності, прозорому русі потоків грошей і капіталів, довірі виробників один до одного і банків до виробників. Відкритість і довіра між суб'єктами ринку — фактори, які певною мірою впливають на підвищення рівня виробничої активності та створення конкурентного середовища. Уможливлення їхньої дії залежить від політики владних структур, від їх уміння через реальні макроекономічні показники виробництва і соціального розвитку оцінювати результати своїх рішень, вносити корективи у здійснювану політику.

Науково обґрунтована, виважена політика лібералізації, капітальних вкладень, руху грошових і товарних потоків забезпечує економічне зростання (збільшення обсягів виробництва національного продукту, реальних доходів населення і його платоспроможності, створення бездефіцитного бюджету держави і відносної стабільності цін).

 

ТЕМА 9. СТРУКТУРНА ПЕРЕБУДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

9.1. Стратегія  структурних перетворень національної економіки

Розробка і впровадження загальної стратегії розвитку національної економіки України пройшли ряд етапів:

1. 1991 - 1994 рр. - становлення національної регулюючої економічної системи. Цей період характеризувався зародковими процесами формування національного правового поля; нерозвиненістю державного апарату управління; відволіканням державних органів економічного регулювання від виконання притаманних власне їм економічних функцій у зв'язку з активними процесами приватизації та корпоратизації; недостатнім рівнем професійного економічного мислення у сфері державного менеджменту та ін.

2.  1995 - 1998 рр. - стабілізація та синхронізація взаємозв'язків між органами державної влади; формування основних елементів ринкової інфраструктури; підвищення рівня економічної освіченості та моральної відповідальності перед суспільством з боку органів державної влади; перехід від переважання адміністративних методів регулювання до впровадження економічних важелів та переваг індикативного планування та прогнозування макроекономічних показників розвитку економіки. В цей період іде вирівнювання темпів інфляції, стабілізація грошової одиниці національної економіки, оформлюються підвалини взаємовідносин з міжнародними економічними, екологічними та соціально-культурними організаціями, зростає рівень реального ВВП, підвищуються соціальні виплати і заробітна плата.

3. з 1999 року і до тепер - період макроекономічної стабілізації і, хоч нерівномірного, проте поновлення економічного зростання, що має однією з причин налагодження більш-менш єдиної цілісної  системи регулювання економіки: остаточно сформоване коло суб'єктів та об'єктів державного регулювання економіки, визначено основні його цілі та пріоритетні напрямки, йде прагнення узгодити державну координацію господарського життя з ринковими, корпоративними, міжнародними та суспільними регуляторами соціально-економічних процесів у національній економіці.

Але зважаючи на ряд позитивних зрушень в Україні значне коло питань залишається невирішеним. Не можна сказати, що ці проблеми не постають перед постіндустріальними країнами, проте їх гострота в Україні є більшою в наслідок продовження активних соціально-економічних трансформацій та затяжної політичної кризи. До таких питань належать:

•  перехід від аналізу та переймання західних моделей економічного розвитку до основ розробки стратегії саморозвитку національної економіки;

•  перехід до розширеного відтворення суспільного виробництва за динамікою основних макроекономічних показників національної економіки;

•  забезпечення гармонійного розвитку приватних, державних та корпоративних інтересів;

•  подолання проблем корупції та тіньової економік;

•  забезпечення політичної стабільності держави, подолання проблеми зрощення влади та бізнесу.

Комплексне вирішення цих проблем дасть можливість вивести національну економіку України на більш якісний рівень економічного та соціального розвитку, а також посісти належне місце у системі міжнародного економічного середовища.

Стратегія структурних перетворень — система правових, політичних, економічних, фінансових заходів, спрямованих на зміну пропорцій капіталу, зайнятості та національного продукту для збалансування економічної системи відповідно до потреб суспільства.

Заходи національно-економічної реструктуризації постають із національно-економічних цілей, головною з яких є задоволення потреб населення і виробництва.

Економічне зростання забезпечують радикальні структурні зрушення, які охоплюють:

- визначення національних, політичних, внутрішніх і зовнішніх економічних пріоритетів, які гарантували б самофінансування України на найближчу перспективу:

- партнерську співпрацю з усіма країнами світу;

- створення інституційних умов для надходження прямих капіталовкладень і ефективного функціонування підприємств;

- зміну якості основного капіталу, мислення та якості трудового капіталу, якості й структури обігового капіталу;

- встановлення оптимальних міжгалузевих пропорцій і розміщення продуктивних сил.

Розв'язання цього комплексу проблем потребує узгодженого політичного, економічного, правового та фінансового функціонування усіх гілок влади.

 В Україні підприємства розміщені нерівномірно за кількістю і видами діяльності. Галузі, що сконцентровані в кількох регіонах і слабко піддаються реструктуризації, схильні до різкого спаду виробництва, скорочення робочих місць. Тому центральні та місцеві органи управління мають підтримувати структурні перетворення, щоб уникнути соціальних проблем. При тому важливим є:

- зміцнення економічного самоуправління областей;

- розукрупнення об'єктів соціальної сфери за одночасної їх реструктуризації;

- створення регіональних ринків праці;

- запровадження неповного робочого дня.

Ці напрями реорганізації управління та регулювання економічних процесів з активнішим залученням регіонів уможливлять підвищення їхньої ролі як суб'єктів ринку з огляду на те, що регіональні структури управління відповідальні за стан справ в економіці та соціальній сфері на відповідних територіях. Тому їм має бути надано правові, фінансові, економічні, розподільчі можливості для розв'язання регіональних соціально-економічних проблем.

 

9.2. Роль малого підприємництва  в національній економіці

Поняття малий бізнес в економічній літературі чітко не визначено. Але доведено, що він є невід'ємною складовою світової ринкової господарської системи як найбільш масова, динамічна, гнучка форма ділового життя. Перш ніж визначити поняття малий бізнес, необхідно розмежувати поняття підприємництво та бізнес, які співвідносяться між собою як специфічне і загальне. Тобто поняття бізнес більш ширше ніж поняття підприємництва.

Бізнес - будь-яка діяльність, яка ведеться переважно традиційними методами з метою отримання прибутку.

Підприємництво - систематична, ініціативна, самостійна, на власний ризик, інноваційна діяльність з виробництва продукції та надання послуг з метою задоволення потреб споживача і отримання прибутку.

Тобто вважається, що підприємництво повинно включати елементи новизни та ризику, а бізнес, орієнтований на отримання прибутку, може здійснюватися у будь-якій сфері діяльності.

В економічній літературі малий бізнес визначається як самостійна систематична діяльність громадян - підприємців та малих підприємств на власний ризик з метою отримання доходу. Отже, малий бізнес є особливим сектором економіки, який утворюється сукупністю малих підприємств і тому є специфічною суспільною формою дрібного виробництва в умовах ринку.

 У світовій практиці критеріями визначення масштабів підприємств (малі, середні, великі) визнано: обсяг капіталу, чисельність зайнятих, обсяг випуску. Законодавства різних країн встановлюють свою кількісну характеристику для того чи іншого виду підприємств.

В Україні до малих підприємств відносяться підприємства, незалежно від форми власності, середньооблікова чисельність працюючих на яких не більше 50 осіб, а валовий дохід від реалізації продукції не перевищує 500 тис. євро на рік.

Але сутність малого бізнесу полягає не в кількісних характеристиках (чисельність працюючих та розмір валового доходу), а в тому, що він засновується на особистій праці власника та членів його сім'ї, а також на використанні найманої праці у поєднанні з виробничо-управлінською діяльністю господаря.

Роль і місце малого бізнесу (підприємництва) в національній економіці найкраще проявляється у властивих йому функціях, які набувають ще більшого значення для перехідного стану економіки. Вони полягають у наступному:

•   формування численних суб'єктів ринкового господарства, насамперед, створення ефективного недержавного сектору економіки, орієнтованого на попит, конкуренцію; стимулювання ділової активності населення та утворення нової соціальної верстви підприємців-власників, які становлять соціальну базу економічних реформ, забезпечують стабільність суспільства;

• сприяння процесам первісної демонополізації, приватизації та роздержавлення економіки, стимулювання розвитку економічної конкуренції;

•  вивільнення державного сектору від виробництва нерентабельної для нього дрібносерійної, штучної продукції, що задовольняє індивідуальний, а не масовий попит;

• розв'язання проблеми зайнятості, шляхом надання робочих місць вивільненим з державного сектору верствам населення;

• сприяє процесам демократизації суспільства, тому що характеризується найбільш демократичними, раціональними формами його організації та управління;

• орієнтація на місцевий (локальний) ринок та індивідуальний споживчий попит.

Усе це дає підстави зробити висновок, що функціонування малого підприємництва в ринковій економіці не є відокремленим. Взаємодіючи з великим та середнім бізнесом, з державним сектором, воно становить невід'ємний структурний елемент сучасної ринкової економічної системи.

Таблиця 9.1.

                       Переваги та недоліки малого бізнесу

Переваги малого бізнесу

Недоліки малого бізнесу

1. Низькі витрати на управління.

Малі підприємства є тією частиною економіки, де найбільш послідовно проводиться принцип господарської самостійності і самоврядування, освоюються найрадикальніші шляхи активізації трудової діяльності колективу. На таких підприємствах набуває поширення поєднання професій і посад.

1. Малі підприємницькі структури с досить нестійкими. Статистичні дослідження проведені в США свідчать, що зі 100 фірм, що одночасно розпочинають діяльність, у перший рік свого існування зазнають невдачі 20, в другий - 17; на третій рік перестають функціонувати близько половини фірм; а на кінець п'ятого - залишається 33%. В Україні ситуація з малими підприємствами є ще більш нестійкою.

2. Малий бізнес сприяє розвитку науки, технічному прогресу. Висока ефективність малого бізнесу у створенні нової техніки і технології досягається завдяки мобільності управління такими фірмами, швидкості прийняття рішень, концентрації зусиль на одному напрямі, залученню висококваліфікованих спеціалістів, фінансовій підтримці великих фірм, які сподіваються використати результати малого бізнесу.

2. Великий комерційний ризик, пов'язаний із залученням особистих коштів. Як правило, підприємці залучають особисті кошти, кошти родини, і в разі негативних результатів, вони втрачають єдине джерело існування.

3. Не потребують великого стартового капіталу, тому одразу починають виробництво, заповнюючи збіднілий ринок, забезпечують додатковими доходами значну частину населення і збільшують кількість робочих місць.

3. Малий бізнес значно чутливіший до економічних коливань,

ніж великий, його розвиток залежить від загальної макроекономічної стабільності в державі, стану її економіки, рівня стабільності економічної кон'юнктури. Як показує світовий досвід, на стадії економічного спаду, в умовах економічної кризи частка малих підприємств, що банкротують у 2-5 разів більша, ніж у великих. Ці фактори впливають також і на кількість новостворе-них підприємств.

4. Висока оборотність ресурсів.

4. Слабка сприйнятливість до найновіших досягнень НТП.

5. Підприємця спонукає сильний варіант мотивації до праці. В його основі лежить найбільша серед усіх верств економічно активного населення - матеріальна зацікавленість у результатах своєї діяльності, оскільки він несе повну відповідальність за дані результати. При чому, її повнота вимірюється втратою власності і всього, що з нею пов'язане.

5. Функціонування малих підприємств значною мірою залежить від рівня інфляції.Високі темпи інфляції є причиною для серйозних проблем у будь-якому бізнесі. Особливо згубно вони впливають на розвиток малих підприємств, оскільки розрив у цінах на час придбання сировини та реалізації продукції спричиняє для них значні фінансові труднощі.

6. Швидко реагує на потреби споживача. Швидка переорієнтація виробництва на випуск нової продукції.

6. На малих підприємствах нижча продуктивність праці і прихована інтенсифікація за рахунок використання сімейної праці.

 

Успішний розвиток малого бізнесу в країнах із розвиненою ринковою економікою полягає в тому, що велике виробництво не протиставляється малому. Там дотримуються принципу кооперування великих та малих суб'єктів господарювання, при чому великі підприємства не пригнічують малий бізнес, а взаємодіють один з одним.

Фактори, що впливають на нестійкість малого бізнесу:

• обмеженість фінансових ресурсів;

• висока підвладність впливу ринкової кон'юнктури;

• нестабільність доходів;

• слабке сегментування власної частки ринку;

• висока вразливість до несприятливих економічних факторів (інфляція, циклічні коливання, високий податковий тиск);

• швидкість банкрутства;

• конкуренція великих корпорацій;

• вузьке коло споживачів і постачальників;

• локальність ресурсних і збутових ринків;

• великі фізичні та психологічні навантаження;

• адміністративні перешкоди;

• невизначене ставлення держави та брак підтримки з її сторони. Основна суперечність малого бізнесу полягає між об'єктивно високою економічною та соціально-політичною значущістю малого підприємства, що виконує стабілізаційну роль у перехідній економіці та активізує інноваційну діяльність в умовах розвиненої ринкової економіки та слабкою життєздатністю суб'єктів малого підприємництва, особливою вразливістю їх щодо економічної кон'юнктури й тиску з боку великих корпорацій, а також адміністративних перешкод.

Головними формами розв'язання основної суперечності малого бізнесу є:

• державна підтримка, яка включає правове фінансово-кредитне, матеріально-технічне, інформаційне та кадрове забезпечення;

• інтеграційна підтримка, яка включає такі форми інтеграційних зв'язків великих та малих підприємств, як субпідряд, лізинг, франчайзинг, венчурне фінансування;

• самоорганізація та кооперування малого бізнесу на політичних (громадські об'єднання підприємців, спілки, асоціації) та економічних (підприємницькі мережі, кредитні та збутові кооперативи) засадах;

• міжнародна фінансова та технічна допомога.

Ці форми розв'язання основної суперечності малого бізнесу означають пом'якшення дії завдяки системі заходів, спрямованих на внутрішнє і на зовнішнє середовище малого підприємництва.

Розвиток бізнесу, в тому числі і малого, в Україні стримується внаслідок:

• складностей в одержанні кредитів та нерозвиненості системи гарантій і страхування діяльності малих підприємств;

• нестачі кваліфікованих кадрів, здатних працювати в умовах ринку;

• відсутності розгалуженої мережі організаційних і управлінських організацій, які надають малим підприємствам різного роду послуги;

- бюрократичних перешкод, що примушують засновників підприємств

оббивати пороги численних інстанцій.

Для розв'язання вищезазначених проблем в Україні необхідно здійснити ряд заходів:

• по-перше, розробити єдину державну регуляторну політику у сфері підприємництва (створення належної нормативно-правової, методологічної бази впровадження регуляторної політики в Україні; усунення виявлених порушень державного регулювання підприємницької діяльності;

• по-друге, удосконалити податкову політику впровадження спрощених методів оподаткування суб'єктів малого підприємництва, обліку та звітності для суб'єктів малого підприємництва);

• по-третє, сприяння розвитку малого підприємництва, як частини загальної соціальної та економічної політики України, розробка і впровадження програм мікрокредитування, використання фінансових ресурсів суб'єктами малого підприємництва, створення сприятливих умов для відкриття власної справи, залучення молодих підприємців до об'єднань підприємців та до громадського життя);

• по-четверте, запровадження механізму громадської підтримки малого підприємництва (громадські приймальні, колегії, метою яких є надання інформаційно-консультативних послуг).

Сприяння розвитку малого бізнесу - одне з основних завдань державного регулювання економіки, оскільки малий та середній бізнес є невід'ємною складовою забезпечення сталого її розвитку.

 

9.3. Реструктуризація базових галузей промисловості

До підприємств базового комплексу України належать: виробництво та розподіл електроенергії, газу та води; металургійне виробництво; машинобудування і металообробка; хімічне і нафтохімічне виробництво; виробництво деревини, целюлози, паперу і будівельних матеріалів; виробництво транспортного устаткування.

У 2007 р. частка підприємств базового комплексу становила 67 %. Вони виробляли 79,3 % промислової продукції від загального її випуску.

В основу реструктуризації підприємств базових комплексів покладено економічний фактор — конкурентоспроможність продукції за її ціною і якістю: ціна відшкодовує собівартість виробництва, а якість — гарантує вимоги споживачів щодо її використання чи експлуатації. З огляду на це головним напрямом реструктуризації є підприємизація — створення на базі великих комплексних виробництв підприємств, які орієнтуються на попит їхньої продукції на ринку і на прибутки.

Запаси вугілля в Україні значні, але воно має невелику конкурентоспроможність на міжнародному ринку. Полегшення адаптації вугільної промисловості до ринку можливе за умов:

- створення самостійних підприємств на базі виробничих об'єднань. За такого підходу кожна шахта самостійно веде облік витрат.

- лібералізації внутрішньої торгівлі звичайним і збагаченим вугіллям, коксом. Це дає змогу торговельним підприємствам, на відміну від виробників вугілля, виявити свої специфічні переваги(наприклад, оптимальна організація потоку товарів, збирання та поширення інформації) і завдяки диверсифікації послуг підвищити свою ефективність;

- лібералізації зовнішньої торгівлі вугіллям. Забезпечує вільний вибір споживачами джерел отримання вугілля, у тому числі імпорт, а виробники вугілля повинні отримати свободу експорту в інші країни;

- обмеженого прямого державного втручання у галузь.

Гостра потреба реформування газового сектора продиктована, насамперед нестабільністю ситуації з міжнародним постачанням газу.

Для підприємизації газового сектора, потрібні такі заходи:

- скасування регулювання імпорту; надання власниками трубопроводів високого тиску, третім особам можливості користування ними;

- підприємизація у сфері торгівлі газом для того, щоб позбутися регіональних монополій на постачання газу і забезпечення оптовим продавцям змоги здійснювати торгівлю в усіх регіонах на основі контрактів з обласними та оптовими і з іноземними постачальниками;

- спеціальне регулювання транзитних угод.

Реструктуризація у нафтовому секторі передбачає часткове розукрупнення його об'єктів, посилення конкуренції у тих сегментах, де це доцільно. Здійснювані для того заходи мають бути спрямовані на:

- лібералізацію виробництва, імпорту та експорту сирої нафти;

- створення самостійного транспортного підприємства для надання послуг з транзиту нафти;

- вільний доступ на український ринок продукції іноземних нафтопереробних підприємств, за винятком випадків неспростовного субсидування іноземних нафтопереробних компаній (демпінг);

- доступність торгівлі нафтопродуктами для багатьох підприємств;

Проблеми української електроенергетики пов'язані не з пропозицією, а передусім з попитом (споживанням). Унаслідок різкого скорочення виробництва з 296 млрд. кВт/г у 1990 р. до 180млрд. кВт/г у 2006 р. вивільнилися надмірні потужності. Спорудження нових електростанцій недоцільне ні з технічного погляду, ні щодо фінансування. Оскільки в Україні реформування електроенергетичного сектора почали з корпоратизації без створення самостійних підприємств, спроможних функціонувати продуктивно і прибуткове, постала потреба поліпшення структури енергетичних підприємств і підвищення їхньої продуктивності та ефективності.

 Україна має усі умови для функціонування потужної сталеплавильної промисловості: власні родовища залізної руди і коксованого вугілля, місця інтегрованого виробництва сталі з Гарантованим водопостачанням, великі запаси металобрухту, а також є кваліфіковані інженерні та робітничі кадри. В 2001 р. експорт сталі становив 35 % від загального обсягу українського експорту.

Рамкові умови для реструктуризації було поліпшено дерегуляцією (вільним ціноутворенням, полегшенням технічних змін завдяки зупиненню нерентабельних підприємств, прискоренням корпоратизації суміжних стадій виробництва, скасуванням обмежень на торгівлю металобрухтом).

Кольорова металургія розвинута в Україні доволі слабко через нестачу сировини. Основні фонди кольорової металургії потребують відновлення. Головними напрямами промислової політики уряду України в цій галузі є розвиток алюмінієвої промисловості і збільшення виробництва титану.

Перепрофілювання машинобудівних підприємств, які працювали на оборону, на цивільне виробництво, можливе за прискорення їх розукрупнення, чіткого розмежування цивільних і військових підприємств, зміцнення технологічної бази, цілеспрямованих науково-дослідних програм і потребує капіталовкладень у сумі приблизно 15 — 20 млрд. дол. Для залучення таких іноземних інвестицій потрібні відповідні політичні та економічні передумови.

 В Україні хімічна галузь потребує радикальних організаційних зрушень. Вона енерговитратна, негативно впливає на довкілля. На реструктуризацію хімічного виробництва потрібно щонайменше 3 — 5 млрд. дол., позаяк основні фонди зношені, не існує замкнених виробничих циклів. І як наслідок — великі витрати на транспортування і трансакції, що знижують конкурентоспроможність кінцевої продукції. В Україні слабка сировинна база для хімічної промисловості, тому більшість сировини імпортується. Для поліпшення стану в хімічній промисловостітреба відмовитися від здійснення вертикальної промислової політики та прямого державного втручання.

Сільськогосподарський сектор України пов'язаний з різними галузями промисловості, які виробляють засоби виробництва для сільського господарства та переробляють продукцію рослинництва і тваринництва, забезпечують транспортування, зберігання і збут сільськогосподарської продукції.

 Реструктуризація сільськогосподарського сектора і приведення його у відповідність з вимогами ринкового механізму необхідне з таких причин:

- цей сектор найскоріше може адаптуватися до ринку, окупити необхідні для його реструктуризації капіталовкладення і давати прибутки;

- його продукція є однією з важливих статей українського експорту і має попит на світовому ринку, тобто є ліквідна.

Потенціал сільськогосподарського сектора України достатній для забезпечення продуктивного й ефективного виробництва. Проблема полягає у відсутності належних правових, економічних, організаційних умов для такого виробництва.

 

9.4. Реструктуризація банківської системи

Для належного функціонування банківської системи в Україні необхідно забезпечити відповідні умови. Банки створювалися поспішно, без відповідної готівкової бази. У 1992—1995 pp. цей процес був особливо інтенсивний, оскільки уряд здійснював відкриту політику грошової емісії, інфляція зростала в тисячі разів, і величезна маса грошей оберталася через банки, підприємства і населення робили вклади під високі відсотки. Банківська система України структурно недосконала. Причинами того є:

- Загальноекономічні умови, передусім багаторічна гіперінфляція.

- Знецінення приватних грошових засобів у період гіперінфляції.

- Платіжна криза у відносинах між підприємствами.

- Конструктивні помилки у правових засадах банківської системи.

- Податковий тиск на банки.

Аналіз причин структурних проблем банків свідчить про необхідність подальшого реформування банківської системи.

Ефективність економіки безпосередньо залежить від ефективної діяльності банків. Система банків — найважливіший елемент ринкової інфраструктури, характер їх операцій визначає швидкість і продуктивність обороту грошей, товарів і капіталів. У ринкових умовах діяльність банків має бути спрямована на:

- якнайбільше залучення вільних коштів населення і підприємств;

- оперативне кредитування капітальних вкладень у сфері виробництва товарів і послуг;

- запобігання спекулятивним операціям, що здійснюються для отримання прибутків.

Перепоною для банківської діяльності є її ідеологізація чи політизація.

Пріоритетними завданнями на цьому шляху є:

- приведення у відповідність діяльності уряду і Національного банку з вимогами дії закону господарської збалансованості, зокрема щодо вибору джерел фінансування соціальних програм, дефіциту Державного бюджету тощо, відмова від емісії як джерела такого фінансування, позаяк вона призводить до інфляції та зубожіння населення;

- зміцнення законодавчих основ діяльності НБУ, розширення меж і нормативного регулювання діяльності комерційних банків;

- забезпечення економічної самостійності банків, що передбачає їхню відповідальність за прибутки і збитки, неналежне ведення справ;

- турбота банків про захист інтересів вкладників і заснування фонду страхування вкладів.

За реалізації цих завдань банківська система України зможе функціонувати ефективно.

Велика кількість збиткових підприємств і організацій в Україні свідчить, що вони є потенційними юридичними особами, які мають потенційні безнадійні кредити. Тому важливий захід консолідації банківської системи України — скорочення обсягів таких кредитів. Через неправильно визначені в минулому кредитні ризики і фактичну або очікувану неплатоспроможність численних фірм, які є клієнтами банків, цим банкам загрожує банкрутство.

Важливо налагодити співпрацю банків із сферою виробництва товарів і послуг. Стабільне кредитування цієї сфери, виробництво конкурентоспроможної та ліквідної продукції є запорукою успіху і підприємств, і банків, і держави загалом, позаяк ефективне виробництво — надійна податкова база.

Вітчизняній банківській системі доцільно запозичити досвід ринкових країн щодо обліку і термінів кредитування, впливу на продуктивне використання кредитів.

Пропонована зарубіжними консультантами модернізація бухгалтерського обліку банків за міжнародними стандартами ґрунтується на концепції обліку та звітності, яка враховує особливості банківського бізнесу.

Вітчизняні стандарти обліку спотворюють баланси. Застосування сучасних норм бухгалтерського обліку і складання балансів, регулярне публікування балансів, звітів про прибутки і збиткитощо сприятимуть більшій прозорості діяльності банківської системи і посилюватимуть довіру клієнтів і громадськості до банків.

Реструктуризація банківської системи, наближення її організації до ринкових стандартів сприятимуть оздоровленню усієї економіки, її переходу до ринку.

 

ТЕМА 10. ПРОГРАМУВАННЯ ТА ПРОГНОЗУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

 

10.1. Суть державного програмування, види програм. Цільові комплексні програми розвитку національної економіки

Державна національна програма, розроблена на основі довгострокових економічних прогнозів, охоплює найважливіші макроекономічні пропорції. Вона має інформаційно-орієнтований характер, даючи змогу підприємствам нормально функціонувати в системі народногосподарських пріоритетів у виробництві продукції, технічному розвитку, структурній перебудові господарства.

У Державній програмі відображаються:

•      аналіз сучасного стану національної економіки;

•      цілі та завдання розвитку;

•      макроекономічні показники та пропорції, яких бажано досягти;

•      заходи щодо охорони навколишнього середовища;

•      основні напрями розвитку регіонів;

•      форми й засоби державного регулювання економіки тощо.

Програма - це інструкція, принцип, орієнтир руху, а не операційна розкладка діяльності економічних агентів.

Економічна програма - це система взаємопов'язаних і узгоджених заходів, план дій, спрямовані на досягнення єдиної мети, розв'язання однієї проблеми.

Державні цільові програми є обов'язковими як для звичайних агентів ринку, так і для державних органів управління. Загалом програми поділяються на:

•      національні;

•      державні (міждержавні) (розробляються на довгострокову перспективу (10-15 років); середньострокову перспективу від 3 до 5 років; та на наступний рік);

•      галузеві (міжгалузеві);

•      регіональні (відображають основні показники розвитку економіки регіону);

•      цільові комплексні програми;

•      надзвичайні (розробляються в критичних ситуаціях).

За характером дії програми поділяються на:

•      спеціальні програми розвитку окремих галузей, секторів або районів (Державна програма розвитку вугільної промисловості України, Програма розвитку транспортного комплексу України);

•      програми, що стосуються загальнонаціональних проблем (Державна програма зайнятості населення, Державна програма захисту населення);

•      програми діяльності державних економічних органів (Державна програма підтримки підприємництва, Державна програма приватизації тощо);

•      програми досягнення економічної рівноваги - програми стабілізації (Програма надзвичайних заходів стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану);

•      фінансові програми (Програма боротьби з інфляцією);

•      регіональні програми, що передбачають освоєння нових районів, природних багатств, перетворення економіки вже сформованих районів.

За рівнем порушуваних проблем розрізняють такі програми:

•      широкомасштабні комплексні програми (Комплексна програма НТП в національній економіці, програма вирішення найважливіших соціальних потреб);

•      програми соціально-економічного розвитку (житлова програма);

•      вузькі науково-технічні програми.

Програмування - одна з форм регулювання економіки. Головним завданням програмування є підтримка економічної рівноваги, вплив на якісне перетворення економіки, стимулювання її розвитку.

Мета державного програмування - досягнення прийнятного для держави варіанта розвитку національної економіки.

На відміну від інших державних програм, цільова комплексна програма - це директивний, адресний документ, в якому визначено за ресурсами, виконавцями й термінами здійснення комплекс економічних, техніко-економічних, науково-дослідних, техніко-виробничих, організаційно-господарських заходів. В ній беруть участь міністерства, господарські органи та регіони, що дає змогу спільними зусиллями розв'язувати народногосподарські проблеми.

За змістом комплексні цільові програми поділяються на:

•      соціально-економічні;

•      виробничі;

•      науково-технічні;

•      екологічні;

•      інституційні, спрямовані на удосконалення організації управління господарськими системами;

• регіональні.

За структурою цільова комплексна програма має такі головні елементи (блоки):

•      цільовий;

•      структурний;

•      блок техніко-економічного обґрунтування;

•      ресурсний;

•      організаційний.

За періодами реалізації цільові комплексні програми поділяються на довгострокові, середньострокові й короткострокові.

Для розробки й обґрунтування різних варіантів цільових комплексних програм доцільно використовувати такі методи, як: економічний та структурний аналіз, балансові методи, обґрунтування рівня розвитку виробництва й основних показників за факторами впливу.

Цільові комплексні науково-технічні програми розробляють для масштабної реалізації значних науково-технічних досягнень: створення нових видів конкурентоспроможної техніки, принципово нових технологічних процесів і нововведень та доведення їх до практичної реалізації, а також розвитку наукових досліджень і технічних розробок за найбільш перспективними напрямками науки й техніки.

Етапи формування цільових наукових і науково-технічних програм наступні:

•      вибір і оцінка наукових та науково-технічних проблем для програмного вирішення;

•      формування комплексу цілей наукових і науково-технічних програм;

•      розробка попереднього проекту програми;

•      розробка розгорнутого проекту програми;

•      вироблення організаційно-економічного механізму;

• управління реалізацією наукових і науково-технічних програм.

Програма економічного й соціального розвитку - це адресний документ, у якому передбачається комплекс взаємопов'язаних з ресурсами, виконавцями й термінами здійснення заходів щодо найефективнішого вирішення найважливіших завдань розвитку науки і техніки, впровадження досягнень науково-технічної революції у виробництво за пріоритетними напрямками.

Державна програма економічного і соціального розвитку України на довгострокову перспективу розробляється на період, який дорівнює 10-15 рокам, з коригуваннями, а також продовженням горизонту її дії кожні п'ять років. Програми економічного й соціального розвитку України на довгострокову перспективу є базою для розробки програм на середньострокову перспективу.

Програми економічного розвитку у межах окремої країни можуть прийматися на загальнонаціональному, регіональному та міжрегіональному рівнях.

Міжнародні програми. Програма охорони навколишнього середовища ООН - ЮНЕП (United Nations Environment Programme) - міжнародна міжурядова програма, метою якої є розв'язання найгостріших проблем сучасної планетарної екологічної кризи та її регіональних проявів. Завдання ЮНЕП - ініціювання та координація діяльності зацікавлених міжнародних організацій в охороні навколишнього середовища під егідою ООН. Програма започаткована за ініціативою Стокгольмської конференції ООН з навколишнього середовища (1972 p.), що стала етапною в розвитку міжнародних програм за участю майже всіх держав світу.

Програма ТАСІСпрограма, розроблена Європейським Союзом для колишніх пострадянських держав, за винятком країн Балтії і Монголії, з метою сприяння гармонійного і сталому розвитку економічного й політичного співробітництва з ЄС. Реалізується з 1991 р. Досягнення цієї мети здійснюється наданням субсидій для передання ноу-хау, підтримання процесу переходу до соціальної ринкової економіки і демократичного суспільства.

Ноу-хау передається у вигляді консультативного сприяння в питаннях відповідного управління, направлення груп експертів, проведення експертних досліджень і професійної підготовки через формування і реформування правової та нормативної бази, створення інститутів та організацій, встановлення партнерських відносин, розвиток міжнародних мережевих структур.

Основними пріоритетними сферами, які фінансуються ТАСІС, є: реорганізація державних підприємств і розвиток приватного сектора; створення ефективної системи виробництва; розвиток інфраструктур енергетики, транспорту та зв'язку; забезпечення ядерної безпеки; охорона довкілля; реформа державного управління.

Програмою ТАСІС керує Європейська комісія від імені ЄС. Вона має своїх представників в Україні, Росії, Казахстані та Грузії.

ТАСІС фінансується з бюджету ЄС і здійснюється за його правилами, її щорічний бюджет затверджується Європейським Парламентом і Радою ЄС за участю вітчизняних підприємств та органів державної влади.

 

10.2. Прогноз та прогнозування національної економіки

В усіх економічних системах прогноз є необхідною складовою частиною процесу планування та розробки економічної політики. Він дає змогу окреслити контури й намітити результати економічного розвитку в плановому періоді на основі аналізу вихідних умов і очікуваних тенденцій господарського розвитку, а також намірів уряду в галузі економічної політики й зовнішньоекономічної діяльності.

Прогнози національної економіки можуть розроблятися державними та недержавними організаціями; у процесі прогнозування для перевірки реалістичності припущень чи здійснюваності попередньо оголошених цілей можуть проводитися відповідні консультації з організаціями та підприємствами.

Прогноз - науково обгрунтоване судження, що дає випереджаючу інформацію про розвиток об'єкта у майбутньому.

Прогноз не слід ототожнювати з гіпотезою, оскільки він  порівняно з гіпотезою є більш визначеним тому, що ґрунтується не лише на якісних, а й на кількісних параметрах, а, отже, дає змогу характеризувати майбутній стан об'єкта також кількісно. Прогноз відрізняється від гіпотези меншим ступенем невизначеності та більшою достовірністю. Водночас прогноз, як і гіпотеза, є ймовірним.

Процес формування прогнозу охоплює наступні етапи:

•    формування інформаційної бази прогнозу;

•    аналіз об'єкта прогнозу;

• аналіз зовнішнього середовища і його впливу на об'єкт прогнозування;

•    визначення прогнозної траєкторії об'єкта;

•    прийняття рішень на підставі прогнозної інформації;

•    оцінка якості прогнозу.

Існує наступна класифікація прогнозів ( рис. 10.1.):

1. За ступенем контролю:

•      контрольовані (наприклад, прогноз інвестицій у національну економіку є контрольований з боку держави в особі Міністерства економіки);

•      неконтрольований (наприклад, прогноз загального обсягу угод на фондовій біржі, у цьому випадку прогнозована величина є лише передбаченням, а прогнозована зміна не підлягає безпосередньому контролю).

2. За масштабом:

•      мікро прогноз (окремого підприємства);

•      галузевий;

•      макро прогноз (національної економіки);

• суперпрогноз (світової економіки).

3. За часом:

•      оперативний (до 1 місяця);

•      короткостроковий (до 1 року);

•      середньостроковий (до 5 років);

•      довгостроковий (понад 15 років).

4. За об'єктом прогнозу:

•      природних ресурсів;

•      трудових ресурсів;

•      інвестицій;

•      науково-технічний;

•      соціальний;

•      зайнятості;

•      доходів тощо.

5. За кількістю об'єктів:

•      одиничний;

•      множинний.

6. Залежно від того, прогноз заданий одним числом чи інтервалом:

•      точний (наприклад, ВВП становитиме 120 млрд. грн.);

•      інтервальний (наприклад, ВВП становитиме 110-130 млрд. грн.).

7. За функціональною ознакою:

• пошуковий - базується на умовному перенесенні на майбутнє тенденцій розвитку об'єкта, що склалися у минулому та діють нині, абстрагується від факторів, здатних змінити ці тенденції.

• нормативний - розробляється на основі заданих цілей (нормативів) і передбачає визначення способів і терміну їх досягнення.

8. За варіантами прогнозу:

•      песимістичний;

•      оптимістичний;

•      стриманий (середній).

Державний прогноз економічного і соціального розвитку національної економіки - це система кількісних показників та якісних характеристик розвитку макроекономічної ситуації в країні на визначений період, що охоплює формування структури економіки та соціальної інфраструктури, обсягів виробництва товарів і послуг та їх споживання, зовнішньоекономічної діяльності.


Рис. 10.1. Класифікація прогнозів

 

Прогнози розробляються в кількох варіантах з урахуванням можливого впливу внутрішніх і зовнішніх, політичних, економічних та інших факторів.

Довгостроковий державний прогноз економічного і соціального розвитку України розробляють на 10-15 років, однак уточнюють кожні п'ять років. Цей прогноз після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для підготовки пропозицій щодо визначення економічної політики на середньостроковий період.

Середньостроковий прогноз розробляють на п'ять років та після схвалення Кабінетом Міністрів України його головних показників є орієнтиром для розробки річного прогнозу та Державної програми економічного і соціального розвитку України.

Короткостроковий прогноз економічного і соціального розвитку розробляють щорічно. Це квартальні розрахунки очікуваних змін у динаміці головних макроекономічних показників.

Процес розробки та укладання прогнозів називається прогнозуванням.

Прогнозування - це наукове, обгрунтоване системою встановлених причинно-наслідкових зв'язків і закономірностей виявлення стану та вірогідних шляхів розвитку явищ і процесів. Прогнозування передбачає оцінку показників, які характеризують ці явища в майбутньому.

Важливою складовою прогнозування є прогнозування економічне.

Економічне прогнозування - це виявлення стану та можливих напрямків розвитку явищ і процесів на різних рівнях економічної системи суспільства (мікро-, мезо-, макрорівні).

Роль прогнозування національної економіки виявляється через його функції. При цьому реалізуються такі завдання як:

•      теоретико-пізнавальне - вивчення та аналіз розвитку національної економіки, передбачення змін у майбутньому;

•      практичне (управлінське) - можливість прийняття на основі інформації про розвиток об'єкта рішень щодо вдосконалення управління і господарювання.

Можна визначити наступні основні функції процесу прогнозування:

• Науковий аналіз економічних, соціальних, науково-технічних процесів і тенденцій національної економіки - передбачає з'ясування вихідного рівня і найсуттєвіших проблем та факторів, виявлення тенденцій і закономірностей, що визначатимуть подальший її розвиток.

•  Оцінка об'єкта прогнозування на основі обраних альтернатив

- реалізація принципу багатоваріантності розвитку національної економіки та її підсистем: розробка кількох варіантів майбутнього розвитку, їхній аналіз і порівняння за певними критеріями (мінімізація витрат, максимізація результату, часовий критерій, політичні, зовнішньоекономічні фактори тощо). Для оцінки враховуються два аспекти: детермінованості (обмеженості) й невизначеності (ймовірного розвитку в разі можливої дії невідомих факторів).

•           Підготовка рекомендацій для прийняття адекватних управлінських рішень формування макроекономічного прогнозу передбачає розробку відповідних рекомендацій і пропозицій щодо набору і характеру конкретних заходів державного впливу (обґрунтування напрямків соціально-економічного розвитку, форм, методів та інструментів державного регулювання економіки для урядових структур).

•           Оцінка можливих наслідків прийнятих рішень - запропоновані рекомендації мають супроводжуватися передбаченнями результатів майбутнього державного втручання (невтручання) в економічне життя суспільства.

Для виконання зазначених функцій соціально-економічне прогнозування повинно ґрунтуватися на певних принципах, а саме: наукової обґрунтованості, системності, адекватності, багатоваріантності, цілеспрямованості та ефективності.

Принцип наукової обґрунтованості - передбачає, що прогнозування базується на системних знаннях про закономірності розвитку економіки; враховує реалії економічного, політичного і соціального життя країни, вітчизняний та світовий досвід, а також використовує систему наукових методик і методів.

Принцип системності - розглядає національну економіку, з одного боку, як єдиний об'єкт, а з іншого - як сукупність самостійних напрямків (блоків) прогнозування.,

Принцип адекватності - означає, що прогноз як теоретична модель (узагальнення) має достатньо повно і точно відображати реальні процеси національної економіки.

Принцип багатоваріантності (альтернативності) - передбачає розробку не одного, а кількох (мінімум двох) варіантів майбутнього розвитку національної економіки, оскільки хоч її розвиток і детермінований конкретними умовами чи певними закономірностями, але відбувається за різними траєкторіями. Останнє зумовлене дією факторів, які впливають на функціонування народного господарства, їх інтенсивністю, можливістю виникнення інших чинників та умов у майбутньому.

Принцип цілеспрямованості - прогнозування розвитку конкретного об'єкта (національна економіка в цілому чи окремий її елемент) і визначення народногосподарських завдань. Цілі прогнозування визначаються суспільними потребами, породженими певними соціально-економічними, політичними, демографічними, науково-технічними та іншими факторами.

Принцип ефективності (рентабельності) - визначення вартості аналітичної підготовки прогнозу та його результативності, врівноваження економії з ефективністю, якості зі своєчасністю. Прогноз має бути точним, повним і реальним. Важливим його правилом є мінімізація вхідних даних за їх аналітичної значимості та максимізація вихідних даних.

 

10.3. Методи та моделі прогнозування національної економіки

Прогнози національної економіки розробляються із застосуванням певних методів і методик, вивченням яких займається наука, яку називають економічною прогностикою.

Економічна прогностика - прикладна наука про способи розробки і реалізації економічних прогнозів.

 


Прогнози є одним із найважливіших завдань економістів. Хороший прогноз висвітлює економічну діяльність у майбутньому й допомагає керівникам різних рівнів пристосувати свої дії до нових економічних умов.

На сучасному етапі використовується цілий комплекс методів прогнозування (рис. 10.2).

Методи прогнозування - це сукупність способів, прийомів, засобів розробки прогнозів, які дозволяють на основі аналізу даних ретроспективного періоду, зовнішніх і внутрішніх факторів впливу, а також їх кількісних змін здійснити переконливі передбачення стосовно майбутнього розвитку національної економіки.

Система оцінки та вибору методів прогнозування включає такі блоки: ретроспективного аналізу, завдання, зовнішніх і внутрішніх зв'язків об'єкта, відповідності та придатності вихідної інформації.

Виходячи із цілей прогнозу, здійснюється вибір його виду. У даний час, за оцінками вчених, нараховується понад 150 різних методів прогнозування, але на практиці використовується тільки два-три десятки.

Інтуїтивні (експертні) методи прогнозування в історичному аспекті були першими. У двадцятому сторіччі завдяки бурхливому розвитку економіко-математичних методів та електронно-обчислювальної техніки інтуїтивні методи було витіснено на задній план. В останні роки вони переживають своє відродження на якісно новому рівні. Інтуїтивні методи прогнозування використовуються в тих випадках, коли неможливо врахувати вплив багатьох факторів через значну складність об'єкта прогнозування.

Інтуїтивні методи дають можливість визначити ціль і в деяких випадках засоби її досягнення, а визначення ресурсного забезпечення є завданням формалізованих методів.

Серед інтуїтивних методів важливе місце відводиться методу експертних оцінок.

Методи експертної оцінки (інтуїтивні) - передбачають розробку прогнозу на основі індивідуального чи колективного опитування спеціалістів (експертів). Використовуються для аналізу і прогнозування складних об'єктів (явищ, процесів), на розвиток яких чинять вплив багато факторів.

Індивідуальні інтуїтивні методи проводяться на основі збору інформації від окремих спеціалістів. До складу індивідуальних експертних оцінок входять: анкетний, інтерв'ю, аналітичний метод, метод написання сценарію, метод прогнозування цілі розвитку об'єкта «дерева цілей».

Анкетний метод передбачає опитування експертів за допомогою спеціально складеного переліку питань щодо майбутнього розвитку об'єкта прогнозування (анкети).

Метод інтерв'ю - коли експерт безпосередньо опитує спеціалістів.

Аналітичний метод - здійснюється на основі логічного аналізу ситуації, що склалася, і передбачає підготовку аналітичних доповідних записок.

Метод написання сценарію - базується на визначенні логіки розвитку процесу чи явища, виходячи із конкретної ситуації (побудова алгоритму вирішення проблеми).

Прогнозування цілі розвитку об'єкта (побудова «дерева цілей») - використовується для аналізу та прогнозування систем, об'єктів, процесів, у яких можна виділити кілька структурних чи ієрархічних рівнів (А, Б, В тощо) Базується на послідовному виділенні дрібніших компонентів системи на нижчих рівнях.

Методи колективної експертної оцінки - розробка прогнозу на основі колективного обговорення проблеми, обробки матеріалів опитування експертів, узгодження й узагальнення їхніх суджень щодо майбутнього розвитку об'єкта.

Колективні експертні оцінки включають у себе такі методи: метод «комісій», колективної генерації ідей «мозкової атаки», «Дельфі», матричний.

Метод «комісій» - обговорення актуальної проблеми групою спеціалістів і складання прогнозу за результатами обговорення.

Матричний метод передбачає опитування експертів, спеціальну обробку отриманої інформації і складання експертної матриці - таблиці, у якій по горизонталі зазначені напрямки дослідження (запитання для експертів), по вертикалі - експерти. На перетині рядків і стовпчиків відображені міркування спеціаліста з конкретного питання.

«Мозкова атака» - активний, творчий процес обговорення конкретної актуальної проблеми групою висококваліфікованих спеціалістів і оперативне вироблення продуктивних рішень.

Метод «Дельфі» — систематичний збір інформації про об'єкт прогнозування шляхом опитування експертів та узагальнення даних. Він дає змогу узагальнити думки окремих експертів в узгоджену групову думку.

Особливості методу «Дельфі»:

•      анонімність експертів (учасники експертної оцінки не знайомі один з одним);

•      використання результатів попереднього туру опитування (з анкет вибирається необхідна інформація для подальшого її аналізу та застосування);

•      статистичний характер групової відповіді (відображення точки зору більшості).

Метод Дельфі є ефективним, оскільки він дає змогу ліквідувати низку труднощів, пов'язаних з роботою колективної експертної комісії.

Формалізовані методи прогнозування - складання прогнозу на основі використання математичних формул та економіко-математичних моделей для визначення кількісних параметрів.

До групи формалізованих методів входять методи прогнозної екстраполяції та економіко-математичне моделювання.

Методи прогнозної екстраполяції - вивчення попереднього і сучасного стану розвитку об'єкта і перенесення закономірностей минулого і сучасного розвитку на майбутнє.

Метод екстраполяції - один з основних у прогнозуванні економіки. Він передбачає, що на основі статистичних даних досліджуються закономірності й тенденції економічних явищ. Цей метод ґрунтується на припущенні, що незмінні фактори при розвитку даного явища в минулому будуть діяти й у майбутньому.

Найпростішим методом екстраполяції є метод найменших квадратів, за допомогою якого встановлюються розмах коливань прогнозованих тенденції чи явища, тобто прогнозується можливий ризик неотримання прогнозного результату. Екстраполяція на основі плинних середніх використовується за умов короткострокового прогнозування.

Метод плинних середніх полягає в тому, що при прогнозуванні числових рядів необхідно враховувати дисконтування вихідних даних. Кінцевим точкам ряду потрібно надати більше значення, а спостереженням, які належать до минулого, - менше.

До методів прогнозної екстраполяції відносять дисперсію  (стандартне середньоквадратичне відхилення реальних даних від прогнозних):

де  - стандартне середнє відхилення реальних даних від прогнозних;

п - число спостережень; / - число періодів;

Е - реальні значення;

ЕR- прогнозні значення (середнє очікуване значення);

Рi значення ймовірності.

Найпоширенішими є методи регресійного і кореляційного аналізів.

Метод регресійного аналізу використовують для дослідження форм зв'язку, які визначають кількість співвідношення між випадковими величинами досліджуваного випадкового процесу. Регресійний аналіз є частиною теорії кореляції.

Метод кореляційного аналізу визначає кореляційні зв'язки між випадковими величинами. Дві випадкові величини а і b називаються кореляційно пов'язаними, якщо математичне сподівання однієї з них змінюється залежно від зміни іншої. Парна кореляція дає змогу з'ясувати залежність між двома показниками. Кореляційний аналіз дає змогу перевіряти різні економічні гіпотези про наявність та силу зв'язку між двома явищами і групою явищ.

Поширеним методом прогнозування є моделювання.

Економіко-математичне моделювання - спосіб прогнозування, що передбачає конструювання моделі (зразка) реального процесу чи явища, які мають відбутися у майбутньому.

Цей метод вважається достатньо ефективним засобом прогнозування можливого явища, нових або майбутніх економічних і технічних засобів і рішень. Вперше для цілей прогнозування складання моделей було розпочато в економіці з метою вирішення завдань організаційного управління, які характеризуються великою розмірністю та складністю та які неможливо вирішити з допомогою математичного програмування та аналізу в рамках теорії ймовірності.

Засобом вивчення закономірностей розвитку економіки та соціальних процесів є економіко-математична модель, що представляє систему формалізованих співвідношень, які описують основні взаємозв'язки елементів, що утворюють економічну систему.

Система економіко-математичних моделей економетричного типу служить для опису відносно складних процесів економічного чи соціального характеру. Економетричне моделювання ґрунтується на обробці статистичної інформації ретроспективного характеру, оцінці окремих змінних величин і їх параметрів.

Економіко-математичні моделі можна класифікувати залежно від різних ознак (табл. 10.1). Серед них відомі факторні, структурні та комбіновані.

Факторні моделі описують залежність рівня і динаміки певного економічного показника від рівня і динаміки показників-аргументів, тобто факторів, що впливають на нього.

Залежно від виду факторів (зовнішніх або внутрішніх) факторні моделі поділяють на екзогенні й ендогенні, а залежно від кількості факторів-часових параметрів - на одно - та багатофакторні. Власне багатофакторними є більшість моделей, у яких розглядають макроекономічні виробничі функції, формування попиту на товари і послуги залежно від грошових доходів населення, цін, раціональних норм споживання та ін.

Структурні моделі описують зв'язки між окремими елементами, які утворюють єдине ціле або агрегат.

Такі моделі мають матричну форму і їх застосовують для аналізу та прогнозування міжгалузевих і міжрегіональних зв'язків. Найпоширенішою формою структурно-балансової моделі є міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції. У цій моделі відображені натуральні й вартісні зв'язки в національній економіці.

Комбіновані моделі досліджують характеристики як структурних, так і факторних моделей.

Сітьові моделі мають основним завданням оптимізацію прогнозних рішень за допомогою методів математичного програмування. За їх допомогою складають оптимальні програми випуску продукції за наявних ресурсів, оптимального завантаження виробництва, раціонального розвитку окремих регіонів тощо.

У ситуації, коли відомі математичні методи і моделі виявляються надто спрощеними і не можуть адекватно відобразити економічну реальність, використовують також методи імітаційного моделювання.

Імітаційна модель є формалізованим описом виробничої системи через її елементи та залежності між ними, вона відображає порядок розрахунку показників, які характеризують ці елементи і залежності.

Імітаційні моделі відображають розвиток економіки як складної системи, наприклад, модель макроекономіки - система національних рахунків, модель структури економіки тощо.

Певні види моделей економічного та соціального прогнозування можуть класифікуватися залежно від критерію оптимізації або найкращого очікуваного результату. Наприклад, розрізняють економічні моделі, в яких мінімізуються витрати, та моделі, в яких бажано отримати, наприклад, максимум продукції.

Таблиця 10.1.

Класифікація економіко-математичних моделей економічного і соціального прогнозування

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Критерій

Види моделей

За характером і змістом

Факторні

Структурні

Комбіновані

Сітьові

Імітаційні

За очікуваним результатом (оптимальністю)

Мінімізації витрат

Максимізації кінцевого результату

За рівнем агрегування показників

Макроекономічні

Міжгалузеві

Галузеві

Міжрегіональні

Регіональні

За номенклатурою продукції

Однопродуктові

Багато продуктові

За часом

Статичні

Динамічні

За аспектами розвитку національної економіки

Фінансів

Трудових ресурсів

Основних фондів

Екологічних ресурсів

Доходів тощо

 

 

Моделі за рівнями агрегування показників розвитку національної економіки поділяють на макроекономічні, міжгалузеві, міжрегіональні, галузеві, регіональні. Макроекономічні моделі використовують під час складання економічних прогнозів на макроекономічному рівні. До них належать одно - і багатофакторні моделі економічного зростання, моделі розподілу національного доходу, структурні, міжгалузеві, галузеві, відтворення основних фондів і руху інвестиційних потоків, рівня життя. Міжрегіональні, галузеві і регіональні моделі застосовують у разі прогнозування відповідно на міжрегіональному, галузевому і регіональному рівнях.

Залежно від номенклатури продукції, сировини розрізняють одно - і багато продуктові моделіВ одно продуктових визначають одне обмеження щодо попиту на продукцію, яку виробляє галузь, або одне обмеження на ресурс. У багато продуктових моделях розглядають два і більше обмежень за попитом на продукцію галузі в цілому або на споживання ресурсу.

З урахуванням фактору часу моделі можуть бути статичними та динамічними.

Статичні моделі використовуються, коли обмеження в моделі встановлюються для одного визначеного відрізку часу протягом планового періоду, і при цьому мінімізуються витрати й максимізується кінцевий результат.

Динамічні моделі використовуються, коли обмеження встановлюються для кількох відрізків часу також при мінімізації або максимізації ефекту за весь плановий період. Динамічні моделі дають змогу робити висновки про головні риси розвитку економічних систем, які суттєво не залежать від початкових умов. Ці висновки потрібно згодом деталізувати за допомогою інших методів.

За роллю ресурсів у розвитку економіки розрізняють моделі відтворення трудових ресурсів, основних фондів, системи фінансів, економічних ресурсів тощо.

Вибір моделей прогнозування макроекономічних показників залежить від критеріїв оптимізації й отримання найкращих бажаних результатів. Моделі можуть бути представлені у вигляді не тільки математичних формул, а й діаграм, графіків, макетів.

ТЕМА 11. ПОЛІТИКА ЕКОНОМІЧНОГО ЗРОСТАННЯ В НАЦІОНАЛЬНІЙ ЕКОНОМІЦІ

 

11.1. Типи та характерні особливості економічного зростання

Економічне зростання залежить від багатьох чинників, їх кількісних та якісних характеристик. За ознакою сутнісного впливу на економічне зростання спостерігаються кількісний та якісний впливи факторів за рахунок збільшення обсягів факторів виробництва (земля, праця, капітал) і підвищення рівня їхньої ефективності (продуктивності). Дія цих чинників може забезпечувати нарощення економічного потенціалу і зростання сукупної пропозиції. У разі адекватного збільшення сукупного попиту економічне зростання із можливого переходить в реальне. Збільшення сукупного попиту реалізує спроможність економіки до зростання обсягів ВВП.

Залежно від ознаки характеру зростання виділяють різні його типи -";екстенсивний";, ";інтенсивний"; та ";змішаний";, які дають основну характеристику напрямку розвитку (рис.11.1, 11.2.).

 

Рис. 11.1. Типи економічного зростання

 

Екстенсивний тип економічного зростання - це розширення виробництва на основі кількісного збільшення його факторів при незмінних їх якісних параметрах. Обсяги виробництва продукції зростають за рахунок збільшення чисельності робочої сили, обсягу інвестицій, використовуваних земельних та інших ресурсів.

Якщо зростання обсягів виробництва відбувається лише завдяки підвищенню продуктивності виробничих факторів, говорять про зростання економіки на виключно інтенсивній основі.

Інтенсивний тип економічного зростання - розширення виробництва на основі якісного вдосконалення його факторів та організаційно-економічних відносин.

При інтенсивному типі економічного зростання збільшення масштабів випуску продукції досягається шляхом якісного вдосконалення всієї системи продуктивних сил, насамперед речових і особистих факторів виробництва, підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання фізичного капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо.

 

 

Рис.11.2. Характеристика факторів економічного зростання

 

У розвинутих країнах збільшення затрат праці забезпечує приблизно третину приросту реального національного доходу, а дві третини припадає на підвищення продуктивності праці. Тому підвищення продуктивності праці є найважливішим чинником зростання реального обсягу виробництва й національного доходу.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від рівня, типів організації виробництва, методів та способів організації праці, стану освітньої і професійної підготовки працівників, їх відношення до виконуваної роботи, якості робочої сили тощо. При цьому близько 60 % приросту продуктивності праці забезпечується за рахунок технічних факторів. Тому в умовах обмеженості ресурсів більш ефективним є інтенсивний тип економічного зростання на основі росту продуктивності праці і більш ефективного використання всіх факторів виробництва.

Окремі характерні ознаки різних типів економічного зростання показано на рис. 11.3.

Екстенсивне та інтенсивне зростання в абсолютно чистому вигляді на практиці не існує. Реально обсяг виробництва збільшується під впливом сукупності факторів, що свідчить про змішаний тип економічного зростання. Наприклад, може відбуватися одночасно і приріст кількості діючої робочої сили, і підвищення ЇЇ якості, розширення масштабів виробництва і удосконалення технічної бази виробничого процесу.

Змішаний тип економічного зростання поєднує в собі ознаки двох попередніх типів зростання. Залежно від того, який спосіб збільшення виробництва благ переважає, говорять про «переважно екстенсивний» чи «переважно інтенсивний» типи економічного зростання. Віднесення до того чи іншого типу зростання здійснюється залежно від питомої ваги приросту виробництва, отриманого за рахунок якісних і кількісних змін його факторів.

 

Рис. 11.3. Характерні ознаки основних типів економічного зростання

 

За ознакою можливостей збільшення ВВП на душу населення можна виділити два способи економічного зростання:

- наближення сукупного попиту до сукупної потенційної пропозиції;

- збільшення потенційної пропозиції.

 

11.2. Фактори, що впливають на економічне зростання

Всю різноманітність факторів, які здійснюють вплив на економічне зростання, можна звести до наступних груп:

- базисні фактори або фактори пропозиції;

- фактори попиту;

- фактори розподілу;

- інституційні фактори;

- політичні фактори;

- соціальні фактори;

- культурні фактори;

- релігійні.

Різним етапам розвитку економіки відповідають різні чинники економічного зростання та їх структурні комбінації. Кожна країна використовує доступні їй фактори для свого розвитку із врахуванням національних особливостей. Для країн з низьким рівнем розвитку більш характерним є залучення ресурсних факторів економічного зростання, а для розвинутих — інтелектуальних.

Фактори пропозиції забезпечують основу для економічного зростання, безпосередньо діють і впливають на підприємства, виступають зі сторони пропозиції. До них відносять:

- кількість та якість природних ресурсів;

- кількість та якість трудових ресурсів;

- обсяг капіталу країни;

- технології;

- інновації;

- менеджмент.

Збільшення кількості або покращення якості ресурсів, вдосконалення технології призводить до нарощування економічного потенціалу.

Природні ресурси - це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат, тощо. Найціннішим природним ресурсом України вважають орні землі, які займають 68 % усіх земель країни. Якщо за площею Україна займає 40-е місце у світі, то за кількістю земельних ресурсів -21-е місце. Проте рівень їх використання значно поступається розвиненим країнам.

Трудові ресурси - кількість та якість робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці, інтелект - є найголовнішим чинником економічного розвитку.

Важливим чинником економічного зростання є підвищення продуктивності праці, яка служить основою для зростання заробітної плати та підвищення рівня життя працівників.

В свою чергу, продуктивність праці залежить від низки чинників, серед яких:

• якість робочої сили, що визначається збільшенням частки висококваліфікованої робочої сили;

• оновлення, модернізація, реконструкція застарілих основних засобів виробництва;

• стан навколишнього природного середовища, забруднення якого вимагає великих затрат на його відновлення, що відволікає можливі інвестиції в розвиток технологій та інші складові економічного потенціалу.

Капітал як фактор економічного зростання може виступати в двох проявах - натуральному і грошовому. Капітал як виробничі активи (будівлі, устаткування, машини і т.д.) у вигляді засобів та предметів праці обслуговує виробничий процес і є основою для нарощування виробництва. Річне нагромадження обсягів капіталу коливається в межах від 5 % національного доходу у слаборозвинутих країнах до 25 % у багатих країнах, що створює різні можливості для економічного зростання.

Для України характерні низькі темпи нагромадження основного капіталу в економіці та незабезпеченість міжгалузевого перетоку капіталу у сектори економіки, що інтенсивно використовують інновації, хоча частка інвестицій в основний капітал поступово збільшується.

В сучасних умовах найважливішим фактором економічного зростання є використання технологій та інновацій. Поступові зміни накопичуються і стають основою революційних перетворень в техніці, технології, матеріалах. Основними напрямками цих перетворень є:

- автоматизація виробництва;

- комп'ютеризація виробництва;

- відкриття і використання нових видів і джерел енергії - атомної, термоядерної тощо;

- створення і використання нових видів матеріалів, не існуючих у природі, із заздалегідь заданими властивостями;

- відкриття і застосування нових ";високих технологій"; (хімічних, біологічних, лазерних тощо).

Використання досягнень НТП обумовлює направленість впливу структурного фактора на створення прогресивної структури виробництва, підвищення питомої ваги наукомістких галузей. В умовах великомасштабного виробництва зростає значення такого фактора економічного зростання, як менеджмент. Сучасний менеджмент підвищує ефективність використання усіх видів ресурсів, організовує раціональне сполучення факторів виробництва, забезпечує освоєння нових технологій, вирішує інші важливі функції технічного, економіко-організаційного, соціально-психологічного характеру, які сприяють економічному зростанню.

Вищеназвані фактори визначають можливості зростання з боку виробництва. Існують такі фактори і зі сторони споживання. Ринковий механізм включає в себе не тільки елементи пропозиції, але й попиту, зв'язок між якими опосередкований ринком. І хоча попит визначається пропозицією, сама динаміка сукупного попиту виступає активним фактором економічного зростання. У зв'язку з цим виділяються фактори, що належать до сукупного попиту.

Вплив фактора попиту проявляється в певному рівні сукупних видатків споживачів. Попит формується доходами громадян, які використовуються для споживання, державними витратами, а також попитом на капіталовкладення, що направляються на інвестиції.

Запити споживачів є стимулом для розвитку підприємств та повнішого використання наявних ресурсів. Незавантаження виробничих потужностей сповільнює економічне зростання, оскільки спостерігається недовиробництво продукції. Забезпечення повного використання збільшених обсягів усіх ресурсів потребує підвищення загального рівня сукупного попиту та окремих його видів.

Економічне зростання в значній мірі залежить від факторів розподілу, оскільки дії в цій сфері відображають елементи раціоналізму та справедливості відносин у суспільстві та в значній мірі впливають на трудову діяльність його членів. В умовах недостатності ресурсів економічна політика має бути націлена на найекономніше їх використання з метою виробництва найважливіших для суспільства товарів і послуг.

Суспільний процес відтворення, як правило, відбувається на розширеній основі, коли частина доходів направляється на розширення загального випуску продукції. Для розширення цих можливостей необхідним стає такий розподіл зростаючих обсягів ресурсів та доходів, який би оптимізував кількість затрачених активів з кількістю корисної для суспільства продукції. Така розподільча діяльність стає певним чинником подальшого економічного зростання.

Деякі фактори мають значний вплив на розвиток виробництва, але важко піддаються кількісній оцінці, зокрема, кліматичні умови, соціальна, культурна, політична атмосфера, релігійні відносини та національні традиції, соціально-психологічний клімат тощо. Ці фактори відносяться до нематеріальних і мають якісний характер. Вони здійснюють зовнішній вплив на суб'єкти господарської діяльності. Ці нематеріальні фактори можна представити такими групами: інституційні, політичні, соціальні, культурні та релігійні.

Інституційний чинник впливу на економічне зростання є чи не найвагомішим. Як правило, від діючого порядку в країні, чинного законодавства, прийнятих процедур створення чи припинення діяльності підприємств, інших правил ведення бізнесу залежить і формується відповідна підприємницька атмосфера, дружнє, байдуже чи агресивне зовнішнє середовище. Державні важелі впливу, як то податкова, кредитна, бюджетна, валютна та інші складові економічної політики, або стимулюють та сприяють економічному зростанню, або навпаки - створюють перешкоди та стримують його. Особливо негативний вплив для розвитку економіки мають такі явища, як корупція, хабарництво і здирництво, які погіршують умови для підприємницької та інвестиційної діяльності. Низька правова культура, неповага до закону чи пряме невиконання законодавчих положень щодо регулювання економічних відносин свідчать про недостатній розвиток громадянського суспільства, що не сприяє його економічному розвитку.

На сучасному етапі розвитку ринкових відносин велика роль такого явища як підприємництво. Дія цього фактора безпосередньо залежить від створення в країні умов для розвитку середнього та малого бізнесу, формування в суспільстві середнього класу, виховання в індивідів підприємницького духу, збільшення кількості власників.

Економічне зростання залежить від політичного режиму держави. Історія свідчить, що демократичні країни, які забезпечують гарантії прав власності, мають більш впорядковані та цивілізовані принципи, відносини, процедури діяльності суб'єктів господарювання, що стимулює прискорення розвитку їх економіки. І, навпаки, у країнах з недемократичними, неправовими режимами панує невпевненість та невизначеність відносин в економічній, правовій, соціальній та інших сферах, що гальмує їх розвиток.

Значний вплив на економічне зростання має соціальна, культурна і політична атмосфера, що склалася в країні. У країнах з високим рівнем розвитку культури, віковими традиціями, національною згуртованістю населення, панує позитивна атмосфера для діяльності бізнесу. Існує усвідомлення громадської думки про роль та значення економічного зростання, яке розглядається як бажана соціальна мета. Всі види діяльності, які сприяють матеріальному успіху, належать до престижних. Достатні матеріальні та моральні стимули, визнання в суспільстві, повага оточуючих створює атмосферу задоволення та гордості за виконувану роботу у членів суспільства. Праця стає для особи благом, а не покаранням чи ";виправними роботами"; за проступки. Виникає важливий чинник економічного зростання у вигляді позитивного та добросовісного ставлення до праці, що підвищує її продуктивність.

Вагомим чинником, який може впливати на виробництво та економічне зростання, є пануючі релігійні звичаї і обряди, які можуть суттєво обмежувати тривалість робочого дня або робочого року. При цьому на здійснення різних релігійних церемоній можуть направлятися значні ресурси.

Можна виділити фактори, які не залежать від національної політики, такі як існуючий міжнародний поділ праці, розвиток транснаціональних компаній, глобалізація тощо. За умови відкритості економік ці транснаціональні компанії сприяють переливанню капіталів і впровадженню нових технологій в менш розвинутих країнах, прогресу в організації праці та в управлінні.

Досить суттєвими можуть бути такі чинники економічного зростання як політика відкритості економіки, макроекономічна стабільність, забезпечення використання нових технологій.

Разом з тим, існує цілий ряд факторів, які протидіють процесу економічного зростання. До них можна віднести:

- низький рівень доходів населення, що обмежує його попит;

- низька норма нагромадження підприємств, що знижує їх інвестиційні можливості;

- нестабільна соціально-політична атмосфера у країні; вичерпування природних ресурсів;

- підвищення рівня екологічних стандартів;

- необгрунтоване державне втручання у ринкові відносини; високі податкові та процентні ставки, тощо.

Серед факторів, які негативно впливають на економічне зростання, виділяють:

- корупцію, хабарництво, криміналізацію економіки;

-    порушення трудової дисципліни та недобросовісне ставлення до праці;

- втрати робочого часу під час страйків, трудових конфліктів;

- техногенні та природні катаклізми, несприятливі погодні умови.

Висока результативність економіки може бути досягнута тільки при відповідному пропорційному та узгодженому залученні всього комплексу факторів економічного зростання, які спроможні забезпечити високий рівень конкурентоспроможності країни в глобалізованому світі при обмежених економічних ресурсах.

 

11.3. Національна стратегія і політика економічного зростання

Кожна країна повинна формувати власну національно-економічну стратегію залежно від стану економіки. Засадами такої стратегії мусять бути вимоги закону господарської збалансованості. Суть стратегії полягає у забезпеченні рівня виробництва ВВП і доходів грішми населення згідно із сукупними потребами суспільства. Для того треба інвестувати працю і капітал для стабільних темпів виробництва національного продукту й оптимізувати доходи грішми тих, що працюють, усього населення до рівнів, які не порушували б рівноваги між національним попитом і національною пропозицією.

Національно-економічна стратегія полягає у тому, щоб на конкретному відрізку часу і в майбутньому національна пропозиція і національний попит завжди перебували в рівновазі. Це свідчитиме про правильність економічної політики. Однак національна пропозиція і національний попит повинні задовольняти життєві потреби кожного члена суспільства. У зв'язку з цим товарів, послуг та доходів грішми на кожну людину має бути стільки, скільки потрібно для розширеного відтворення виробництва і населення. Стратегія національно-економічної збалансованості повинна орієнтуватися на відповідність пропозиції та попиту потребам суспільства та на рівність між попитом і пропозицією за відтворення виробництва й населення. Відповідно макроекономічне регулювання має охоплювати щонайменше дві групи важливих питань:

- забезпечувати оптимізацію структурних пропорцій усіх елементів продуктивних сил, складових системи фінансів, рівнів економічного управління і регулювання:

- утримувати національно-економічну збалансованість систем виробництва, розподілу і споживання, стабільність усієї господарської системи, стале економічне зростання.

При тому стратегія національно-економічної збалансованості повинна чітко дотримуватися вимог закону господарської збалансованості:

Qц = vг Гм

Формула господарської збалансованості, її властивості є чинниками визначення пріоритетів стратегії національної економічної політики, яка має на меті створення економічного механізму, котрий забезпечив би рівновагу між виробництвом і споживанням. Основними векторами економічної політики є:

- стабільне зростання виробництва товарів і послуг щодо потреб країни;

- стабільне, адекватне обсягам виробництва товарів і послуг зростання доходів грішми споживачів.

Відповідно до векторів, з урахуванням стану економіки, формуються і пріоритети національної економічної політики, найважливішими серед яких є залучення капітальних вкладень для оновлення національного капіталу і забезпечення зростання обсягів виробництва.

 

11.4. Підходи та моделювання економічного зростання

Проблеми моделювання економічного зростання завжди були предметом досліджень економістів країн ринкових економік. Такі проблеми виникали через тенденції нерівномірного і незбалансованого розвитку їхніх економік.

Загальна характеристика моделей економічного зростання. Ще у 1950-х роках Р. Харрод і Е. Домар відзначили деякі відмінні риси кейнсіанського підходу до аналізу проблем економічного зростання. Зокрема, вважали, що:

- попит автоматично не дорівнює пропозиції, а заощадження— інвестиціям (капіталовкладенням);

- найважливішу роль в економічному зростанні відіграє формування попиту, насамперед попиту на інвестиції;

- основні технологічні коефіцієнти і пропорції (наприклад, відношення ";капітал — продукт";, ";праця — капітал"; та Ін.) не змінюються унаслідок негнучкості цін і визначаються технічним прогресом, якщо він не впливає на співвідношення ефективності виробничих факторів.

Відповідно до кейнсіанських моделей норма нагромадження (заощадження) — головний стратегічний фактор і основний параметр регулювання довгострокового зростання економіки. Це зростання стійке, якщо стійкі частка заощаджень у доході й відношення ";капітал — продукт"; (це — гарантований темп зростання). Однак така стійкість не досягається автоматично. Відхилення Гарантованого від природного темпу зростання, тобто темпу, що відповідає темпові зростання населення, викликає тривалі негативні тенденції у формі економічної стагнації або інфляції. Підтримка стійкого зростання економіки потребує державного втручання — регулювання нагромадження і споживання з допомогою заходів податкової і бюджетної політики.

З кінця 1950-х років проблемами економічного зростання почали займатися економісти неокласичного напряму, до представників якого належать Д. Піке, Д. Miд, P. Солоу, М. Браун і ін. Вони виходили з того, що:

- попит автоматично дорівнює пропозиції;

- у процесі економічного зростання головну роль відіграє пропозиція економічних ресурсів і ефективність їх використання;

- основні технологічні коефіцієнти змінюються залежно від цін виробничих факторів і характеру технічного прогресу.

Важливою передумовою неокласичної теорії була ідея про наявність вільної конкуренції і встановлення цін виробничих факторів на рівні їх граничних продуктів, що забезпечувало стійкість економічної рівноваги. На базі цих передумов економісти неокласичного напряму запропонували свій варіант моделі економічного зростання. Це — виробнича функція Кобба-Дугласа (В = F(TK,K)). Була запроваджена система показників, що характеризувала залежності між затратами і випуском продукції (коефіцієнти еластичності випуску за ресурсами), між самими затратами (гранична норма заміщення і еластичність заміщення ресурсів); була дана система кількісних характеристик для економічного обґрунтування технічного прогресу: нейтрального, але такого, що впливає на співвідношення ефективності виробничих факторів, матеріалізованого, тобто втіленого в засобах виробництва, і не матеріалізованого, але втіленого в засобах виробництва.

Емпірична оцінка параметрів виробничої функції — важливий апарат аналізу кількісних взаємозв'язків, що визначають потенційно можливий випуск продукції. На основі цих оцінок був зроблений, зокрема, висновок, що головними стратегічними факторами довгострокового економічного зростання став технічний прогрес, і особливо умови, що його визначають: підвищення якості устаткування, зростання кваліфікації працівників і рівня організації виробництва.

Економісти неокласичного напряму використовували виробничу функцію не лише для отримання емпіричних оцінок, а й як відповідну математичну форму для трактування проблем динамічної рівноваги економіки. Вони намагалися довести, що економіка внутрішньо стійка і має необхідні механізми для автоматичного відновлення порушеної рівноваги. Державне втручання в економіку, на їхню думку, повинно зводитися до мінімуму й обмежуватися переважно сферою кредитно-грошової політики. Що ж стосується механізму розподілу національного доходу, то за цією теорією кожен виробничий фактор (праця — Тк і капітал — К) отримують частку продукції відповідно до своїх обсягів і граничної продуктивності. Зміна цих часток відбувається лише під впливом нейтрального технічного прогресу.

Кейнсіанські моделі. Це найпростіші моделі, які використовуються як математичний інструментарій для вивчення економічної динаміки і факторів, що її визначають, а також для побудови прикладних економічних моделей та опису зв'язку глобальних економічних показників. Очікуваними величинами виступають обсяг національного доходу і темпи його зростання. Обмежувальними факторами тут беруть обсяг затрат капіталу і чисельність зайнятих у виробництві працівників, умовно прирівняних до чисельності населення країни. Головну увагу автори надають проблемам забезпечення повної зайнятості і підтримці стійких урівноважених темпів зростання економіки.

В моделі використовуються такі параметри:

- обсяг випуску продукції за певний період — В;

- обсяг поточних заощаджень — 3;

- обсяг інвестицій — Kt;

- приріст загального випуску продукції за якийсь одиничний період, виражений у вигляді частки всього випуску — В;

- частка доходу, що йде на заощадження (гранична схильність до заощадження) — d3;

- потреба в капіталі, зумовлена зростанням випуску продукції — К;

- потреба в капіталі, викликана приростом капіталу на виробництво одиниці продукції — кв.

Якщо не відбувається збільшення розмірів капіталу, необхідного для виробництва одиниці продукції, або капіталу, що необхідно на дану масу зайнятих, система рівнянь моделі матиме вигляд:

Наведені рівняння дають можливість вирішувати два типи завдань:

- по-перше, можна визначити траєкторію зростання загального випуску продукції при заданих величин норми заощаджень і коефіцієнта потреби в капіталі;

- по-друге, вважаючи заданими темпи приросту обсягу випуску продукції, можна розрахувати норму заощаджень (при заданому коефіцієнті потреби в капіталі) чи потребу в капіталі, зумовлену зростанням випуску продукції (при заданій нормі заощаджень).

Неокласичні моделі. Загальне уявлення про сутність і зміст неокласичного напряму дає модель загальної рівноваги економічної системи К Кожікзю. Його модель охоплює 10 параметрів: 5 екзогенних (заданих ззовні) і 5 ендогенних (розрахункових, очікуваних).

Екзогенні параметри:

t — індекс року;

d3 — норма заощаджень;

кд — коефіцієнт (норматив) капіталомісткості доходу;

тд — коефіцієнт (норматив) трудомісткості доходу;

п — темп приросту, (1 + n) — темп зростання населення, умовно прирівняний до темпів зростання зайнятих у виробництві.

Ендогенні параметри:

В — обсяг доходу;

З — обсяг заощаджень (нагромадження);

Кі — обсяг інвестицій;

Н — чисельність населення країни, умовно прирівняна до чисельності зайнятих у виробництві Тк (Н = Тк);

К — обсяг капіталу (основних фондів).

Балансові співвідношення моделі такі:

                                  

Крім уже наведеної моделі відомі моделі Р. Соллоу, Н. Бреттона, А. Смізіса, Н. Кальдора, Е. Фелпса, Д. Робінзона та багато інших. Здебільшого вони побудовані на продуктивній функції Кобба-Дугласа, яка містить коефіцієнти еластичності кінцевого продукту щодо праці і капіталу. Кожен з них показує, наскільки зросте обсяг кінцевого продукту при збільшенні обсягу одного з обмежених ресурсів і за постійного рівня затрат іншого.

ТЕМА 12. ІНСТИТУЦІОНАЛЬНІ ФОРМИ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВЕ ГОСПОДАРСТВО

 

12.1. Світове господарство: структура, тенденції розвитку

Ефективність будь-якої національної економіки залежить не лише від результатів її внутрішньої діяльності, а й від її участі у світових економічних відносинах, ступеня її інтеграції у світове господарство.

Світове господарство - сукупність національних економік, взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою на основі міжнародного поділу праці.

Характерними рисами світового господарства є:

• активний процес переміщення факторів виробництва, насамперед у формах вивозу-ввозу підприємницького капіталу, робочої сили, природних ресурсів, технологій;

• розвиток міжнародних форм виробництва на підприємствах, які розміщені у декількох країнах, зокрема в рамках транснаціональних корпорацій;

• перехід до економіки відкритого типу у різних державах і створення міждержавних об'єднань;

• формування міжнародної валютної та кредитно-банківської системи;

• розвиток всесвітньої інфраструктури;

• створення міжнародних та національних інститутів, які координують міжнародні економічні відносини.

Глобалізація - категорія, яка відображає процес обміну товарами, послугами, капіталом та робочою силою, що виходить за межі державних кордонів і з 60-х рр. XX ст. набуває форми постійного й неухильно зростаючого міжнародного перетворення національних економік.

Тенденції глобалізації економіки:

• зростання матеріальної зацікавленості в постійному економічному співробітництві між країнами;

• формування світового економічного простору у зв'язку з переходом більшості країн до ринкової економіки;

• розвиток міжнародного поділу праці, що враховує природні, економічні та соціальні фактори країни;

• створення інфраструктури світового масштабу (транспортна система, мережа інформаційних комунікацій).

У світове господарство входить понад 230 національних господарств націй і народностей, які проживають у цих країнах, розмовляють майже 2800 мовами, в обігу налічується близько 300 найменувань національних грошей. Ці господарства перебувають на різних щаблях суспільного розвитку.

Класифікація країн, що входять до світового господарства:

1. Залежно від рівня економічного розвитку (головний критерій -ВВП на душу населення):

• високорозвинені (понад 10 країн);

• розвинені (приблизно 25 країн);

• середньорозвинені;

• слаборозвинені (приблизно 150 країн, у них ВВП на душу населення в 11-15 разів менше ніж у розвинутих);

• нерозвинені (Ангола, Шрі-Ланка).

2. За галузевою структурою:

• індустріальні;

• індустріально-аграрні;

• аграрно-індустріальні;

• аграрні.

3. За ступенем інтеграції у світове господарство:

• інтегровані;

• слабоінтегровані.

У світовому господарстві виникають протиріччя між розвиненими і слаборозвиненими країнами: близько 40% населення світу бідні.

До міжнародних економічних організацій належать регіональні інтеграційні угруповання, що виникли й розвиваються на різних континентах:

• міжнародні фінансово-кредитні інститути (міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР) та ін.;

• Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), світова організація торгівлі (СОТ) та ін.

На сучасному етапі світове господарство все виразніше набуває ознак цілісності, цей процес зумовлений дією наступних факторів:

• прагненням народів світу виживати в умовах нарощування ядерних потенціалів;

• розгортанням НТР;

• інтернаціоналізацією господарського життя, міжнародним поділом праці;

• необхідністю об'єднання країн для розв'язання глобальних проблем.

Ці фактори сприяють формуванню цілісного організму світового господарства, характерною ознакою якого є зближення підприємств різних країн, самих країн.

Матеріальною основою світового господарства є поділ праці між країнами, який виходить за межі національного господарства.

Міжнародний поділ праці - спеціалізація та кооперація країн у виробництві певних товарів та послуг з метою реалізації їх на зовнішньому ринку.

Існують три основні форми міжнародного поділу праці:

• загальна - за сферами виробництва: сільське господарство, сфера послуг, добувні галузі промисловості (тому країни експортери поділяються на індустріальні, сировинні, аграрні);

• часткова - поділ сфер виробництва на окремі галузі промисловості, сільського господарства та ін.;

• одинична - спеціалізація країн на виготовленні окремих деталей і вузлів складного товару (наприклад, англійська компанія „Роллс Ройс"; спеціалізується на випуску реактивних двигунів для літаків, що виробляються у багатьох інших країнах).

Міжнародна кооперація передбачає:

• спільну розробку науково-технічних проблем;

• обмін науково-технічною інформацією;

• продаж і купівлю ліцензій, ноу-хау;

• обмін вченими тощо.

Інтернаціоналізація - процес створення і поглиблення стійких зв'язків між підприємствами різних країн або окремими країнами.

Розрізняють наступні форми економічних відносин у структурі світового господарства:

• міжнародна торгівля;

• міжнародний рух капіталу;

• міжнародна трудова міграція;

• міжнародний обмін послугами;

• валютні відносини (регулювання валютних курсів),

• обмін науково-технічною інформацією та технологією (патенти, ліцензії);

• економічна інтеграція (ЄС, СНД).

Усі результати зовнішньоекономічної діяльності країни знаходять своє узагальнююче відображення у специфічному статистичному документі, який називається платіжним балансом.

Платіжний баланс відображає співвідношення між сумою надходжень у країну реальних цінностей та сумою їх вилучення із країни, тобто систематичний звіт всіх економічних операцій між країною і закордоном за певний період часу (рік, квартал, місяць).

 

12.2. Форми і механізми інтеграції національної економіки у світове господарство

Світовий розподіл праці є рушійною силою інтеграційних процесів. Необхідність здійснення обмінних операцій між країнами зумовила формування міжнародних економічних відносин як окремої економічної категорії, а також сприяла інтенсифікації міжнародного поділу праці і, відповідно, розширенню руху капіталу, наукових і технологічних знань, робочої сили, інформації.

Кожна держава самостійно з'ясовує для себе шляхи спеціалізації та інтеграції до світового господарства. Світова історія є чергуванням інтеграційних і дезінтеграційних процесів у розвитку суспільства.

Наукова думка виділяє два шляхи входження країни до світового господарства (рис.12.1). Перший шлях- еволюційний з поступовим виділенням специфічних природних та штучних економічних ресурсів, яких у даний час потребує суспільство. Цей шлях базується на інстинктах самозбереження, еволюційному розвитку потреб людства та науково-технічному прогресі. Методом його є наукове пізнання. Другий шлях - прискорена інтеграція, основним методом реалізації якої є загарбницькі війни або їх загроза з обов'язковою вимогою формування міжнародних та міжтериторіальних об'єднань з примусовим перерозподілом ресурсів.

Рис. 12.1. Шляхи інтеграції держав у світове господарство

 

Рис. 12.2. Основні механізми інтеграції національної економіки до світового господарства

 

Рис. 12.3. Форми інтеграції у світовому господарстві

 

Сьогодні виділяють декілька центрів розвитку світового господарства. Деякі сформувалися еволюційним шляхом, деякі є продуктом свідомого втручання людини. Розвиток суспільства йде шляхом чергування інтеграційних і дезінтеграційних процесів. Сьогодні еволюційним шляхом формуються нові центри економічної інтеграції, до яких входять близькі за культурно-історичними традиціями країни: західноєвропейський (Євросоюз), північноамериканський (зона вільної торгівлі США, Канади, Мексики) та азійсько-тихоокеанський (Азійсько-Тихоокеанська економічна рада, 1989 р.) центри розвитку.

Рушійною силою прискорення інтеграційних процесів став розвиток торгового капіталу. Так Голландія, використавши початкове джерело накопичення капіталу - колоніальну експансію - зайняла провідні позиції у світовій торгівлі ХУІІ-ХУШ ст., завдячуючи посередництву у купівлі -продажу та банківській діяльності.

Еволюційний розвиток суспільства сприяв промисловому перевороту (Англія, ХУШ-ХІХ ст.) і підпорядкуванню торговельного капіталу промисловому з одночасною зміною центру світового розвитку. Таким чином, якщо Голландія сприяла розвитку колоніальних територій, то Англія вивозила капітал до метрополії і стимулювала розвиток власної території.

Сучасним центром розвитку капіталу стали Сполучені Штати Америки. Виконавча влада відмовляється від функцій організації та координації виробництва. Система оподаткування встановлюється в інтересах стимулювання розвитку виробництва, а не наповнення державного бюджету. Така форма організації національної економіки створила велику кількість крупних компаній, які монополізувавши внутрішній ринок, намагаються знайти нові території збуту шляхом впливу на інтеграційні процеси у світовому господарстві.

Сучасна історія Європи - це приклад розвитку системи державного регулювання економічними процесами, визнання провідної ролі держави навіть за умов ринкової економіки.

Сучасне світове господарство сповідує принципи відкритої економіки, яка поєднує вплив на державу зовнішніх геополітичних, економічних та внутрішніх соціокультурних факторів.

Розвиток світового господарства виділив нові ринки як сфери діяльності національних економік:

1. За територіальними ознаками:

• місцеві;

• регіональні;

• національні;

• світові.

2. За об'єктами купівлі-продажу:

• товарів широкого вжитку;

• праці;

• цінних паперів;

• науково-технічних знань;

• інформації.

3. За класом споживачів:

• споживацький;

• ринок виробників;

• ринок посередників;

• ринок держав.

 

12.3. Вільні економічні зони та їх особливості

Вільні економічні зони (БЕЗ) з'явилися наприкінці 50-х - початку 60-х років XX століття і мають широке розповсюдження. На початку 90-х років, за різними оцінками, у світі нараховували понад тисячу таких зон. Через них проходить 1/10 світового торгового обороту, роботою забезпечено більше 3 мільйонів осіб. У загальному визначенні - це територія, що має вигідне географічне розташування, має свій політичний центр, більш пільговий, у порівнянні з загальноприйнятим для даної держави, режим господарської діяльності. Вперше офіційне конкретне визначення вільної економічної зони було надане в Кіотській конвенції від 18 травня 1973 року: під вільною економічною зоною треба мати на увазі частину території держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території щодо права імпорту і відповідним податкам і не піддаються звичайному митному контролю. З цього визначення видно, що вільною ця територія є лише в тому сенсі, що завезені на неї товари звільняються від митних зборів, податків на імпорт і інших видів контролю за імпортом, відповідно до митного законодавства країни, яке застосовується до імпортованих товарів на інші території цієї країни. Це означає, що товари, ввезені у вільну економічну зону через кордон, не декларуються як ввезені на територію приймаючої країни. Але в той же час закони не звільняють товаровласників і інвесторів від визначеного економічного правопорядку, а лише полегшують його.

Найбільш поширеними у світовій практиці є ВЕЗ сталого виробничого спрямування, створення яких повинно розв'язати питання:

• стимулювання промислового експорту й одержання внаслідок цього валютних коштів;

• зростання зайнятості населення;

• перетворення зони у полігони з випробування нових методів господарювання, впровадження інноваційних технологій та сприяння росту національного господарства.

Визначення ВЕЗ як механізму залучення держави до світового господарства шляхом стимулювання інноваційно-інвестиційних процесів у всіх напрямах розвитку території дає додаткові можливості у визначенні сфери спеціалізації держави.

Таблиця 12.1

Цілі формування ВЕЗ та шляхи їх реалізації

Цілі формування ВЕЗ

Шляхи реалізації

1. Насичення внутрішнього ринку високоякісною продукцією (у першу чергу імортозамінюючими товарами)

За допомогою іноземного капіталу організується імпортозамінююче виробництво.

2. Включення в міжнародний поділ праці у виробничій сфері, сфері туризму, культури і т.д., що веде до збільшення валютних надходжень.

Залучення іноземних інвесторів, дозвіл наймати нерезидентів країни функціонування ВЕЗ, спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян.

3. Впровадження у виробництво вітчизняних і іноземних науково-технічних розробок та інноваційних інструментів.

Пільговий режим оподаткування інноваційних проектів, стимулювання науково-технічних розробок, система державного інвестування, преференційні державні кредити.

4. Навчання і підготовка кваліфікованих робітників, інженерів, господарських і управлінських кадрів.

Адаптація до закордонного досвіду, знання сучасних технологій та адміністративного менеджменту.

5. Стимулювання економічного розвитку території чи конкретної галузі виробництва.

Пільговий режим оподаткування, свобода господарської діяльності.

6. Залучення іноземного капіталу (для слаборозвинених держав).

Пільговий режим оподаткування, сприятливі валютно-фінансові умови, можливість виходу іноземних інвесторів на новий ринок, спрощення режиму в'їзду і виїзду іноземних громадян та процедур реєстрації підприємств.

7. Стимулювання промислового експорту.

Митні пільги, сприятливі валютно-фінансові умови.

8. Зменшення безробіття.

Створення нових гюбочих міснь.

 

Аналіз світового досвіду показав, що основними концептуальними підходами до створення ВЕЗ є територіальний і функціональний. Незважаючи на те, що в їх основі лежить схожий принцип надання преференційного режиму господарювання, проте, істотні відмінності визначають вибір одного з них.

Таблиця 12.2

Особливості територіального і функціонального підходів до створення ВЕЗ

Критерії

Підходи до створення ВЕЗ

Територіальний

Функціональний

1. Суб'єкт пільгового режиму

Підприємства й організації, розташовані на відособленій території.

Підприємства й організації, що займаються певними пріоритетними (визначеними) вадами діяльності незалежно від місцезнаходження

2. Мета застосування

Вирішення проблеми розвитку певного регіону чи території.

Загальна структурна перебудова економіки держави чи її окремих економічних сфер.

3. Особливості застосування

Захищає інтереси держави, більш прибутковий на державному рівні.

Гнучкий підхід, більш зручний для інвесторів.

 

Територіальний підхід є традиційним, загально усвідомленим, зменшує ризики держави, на території якої створена спеціальна зона. Як варіант територіального підходу можна розглядати і формування зони вільної регіональної торгівлі ВАСЕАН, до якої входять Японія, Південна Корея, Китай, Тайвань, Гонконг, Сінгапур, Таїланд, Малайзія, Філіпіни, В'єтнам, Лаос.

Результатом функціонального підходу є «точкові» зони, представлені окремими підприємствами (офшорні фірми, магазини «дьюті фрі»). Гнучкість та мобільність функціонального підходу більше відповідає сучасним умовам розвитку світового господарства та інтересам міжнародних інвесторів, не обмежуючи їх місцем розташування відповідної фірми в країні.

У науковій літературі виділяють до 30 різновидів ВЕЗ. Треба зауважити, що загальноприйнятої типології цього розповсюдженого інструмента інвестиційно-інноваційної політики долучення національної економіки до світового господарства дотепер немає.

Таблиця 12.3

Види поширених ВЕЗ і їх особливості

Види ВЕЗ

Особливості зон даного виду

Зони вільної торгівлі (вільні торгові зони)

Вільні торгові зони (ВТЗ) чи зони вільної торгівлі (ЗВТ) – обмежені ділянки території морського порту чи аеропорту, розташовані в безпосередній близькості від них, виведені за межі національного митного простору. Тут можуть здійснюватися операції по складуванню, збереженню, сортуванню, пакуванню, маркуванню та ін. Передбачена можливість демонстрації товарів у виставкових центрах з метою подальшого розпродажу (але тільки гуртом). Роздрібна торгівля допускається лише для екіпажів і пасажирів морських і повітряних судів, а в інших випадках забороняється. Ці зони не вимагають значних інвестицій і швидко окупають вкладені кошти.

Вільні митні зони

Ці зони, як і ВТЗ (ЗВТ) відносяться до зон першого покоління. Існують з ХУІІ-ХУШ ст. Це обмежена ділянка митної території країни, де встановлюється особливий режим підприємницької діяльності. Відповідно до митних кодексів різних країн, іноземні товари розміщуються і використовуються у вільній митній зоні без стягнення митних зборів та податків, а національні товари розміщуються і використовуються на умовах, застосовуваних до вивозу відповідно до митного режиму експорту.

Промислово-виробничі зони

Ідея безмитного режиму зовнішньоторговельної діяльності, характерного для ВТЗ (ЗВТ), наприкінці 50-х рр. була застосована для заохочення промислового, виробництва в окремих країнах. Експортно-виробничі зони (ЕВЗ) сформувалися внаслідок заохочення експортного виробництва на анклавній території деяких країн. Розвиток ЕВЗ забезпечує зростання обсягу її експорту, підвищення рівня зайнятості, проведення промислової модернізації і прискорене освоєння нових технологій як виробництва, так і управління.

Техніко-впроваджувальні ВЕД

Широке визнання одержали на початку XXI ст. Техніко-впроваджувальні чи науково-технологічні зони мають національні особливості і оригінальні назви - технопарки, технополіси, інноваційні центри і т.п. Створюються навколо певного наукового ядра з особливою інфраструктурою, що забезпечує процес прискорення впровадження нових технологій в промисловість.

Техніко-впроваджувальні ВЕД (продовження)

Технополіс - місто і прилегла до нього територія, де розміщені органічно пов'язані підприємства високотехнологічних галузей промисловості, науково-дослідні інститути, вузи, що готують для технополісу наукові та інженерні кадри, житлова забудова із сучасною виробничою і соціальною інфраструктурою. Основна мета їх створення - перерозподіл промисловості з центра до периферії; інтенсифікація наукових розробок за рахунок активізації діяльності місцевих університетів; переорієнтація промисловості на розвиток наукомістких і енергозберігаючих технологій; прискорення процесу впровадження розробок та ін.

Спеціальні (сервісні) економічні зони

Створені для розвитку одного виду діяльності - банківська, аграрна в агрополісах, екологічна в екопарках, туристична, ін. Наприклад, зона одного виду діяльності розташована в Ізраїлі біля Тель-Авіва створена для торгівлі алмазами і функціонування алмазної біржі країни. Але найбільш розповсюдженим видом сервісних ВЕЗ є офшорні зони. Офшорні операції за своїм змістом становлять собою фінансовий інструмент, що, не порушуючи чинне законодавство, використовується для планування і мінімізації оподатковування та для захисту комерційної таємниці. Крім усунення подвійного оподаткування для стимулювання міжнародного комерційного обороту використовується принцип мінімізації податків на легальній основі.

Інші види ВЕД

Зони багатогалузевого призначення або комплексні зони – поєднують характерні риси всіх інших зон (наприклад, зона «Манаус» у Бразилії). Єврорегіони - добровільне об'єднання прикордонних областей різних держав, насамперед у господарській сфері, з метою інтенсифікації зв'язків один з одним не на міждержавному, а на регіональному рівні. Вищі органи влади кожної країни, які здійснюють свою діяльність у рамках єврорегіону, делегують даній області повноваження, що сприяють інтенсифікації прикордонних зв'язків. Активну участь створенні єврорегіону приймають Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, а також Україна і Бєларусь.

 

Кількість різних типів ВЕЗ в економічно розвинутих країнах Заходу вже перевищує 250, приблизно 90 з них знаходяться в Західній Європі. У США загальне число ВЕЗ перевищує 130. Країни Східної Європи почали застосовувати ВЕЗ як форму інтеграції до світового господарства наприкінці 70-х - початку 80-х років і до кінця 80-х років нараховували їх вже більш 40, в основному в Югославії й Угорщині, але також у Польщі, Болгарії.

Наприкінці 90-х років основною формою інтеграції України у світове господарство було обрано створення територій пріоритетного розвитку і формування вільних економічних зон. Станом на 1.11.2001 року в Україні було зареєстровано 11 ВЕЗ і 9 ТПР. Загальна територія, на яку розповсюджувався режим ВЕЗ і ТПР 6360 тис. га (10,5% території України).

Основні характеристики ВЕЗ України (табл. 12.4) надано нижче.

Таблиця 12.4

Галузеві пріоритети розвитку вільних економічних зон України

ВЕЗ

Дата початку/ закінчення терміну дії

Розташування

Пріоритетні види діяльності

Фактичні сфери залучення інвестицій

";Донецьк";

21.07.98/ 21.07.58

м. Донецьк,

Донецька

обл.

Машинобудування, приладобудування, електротехнічна промисловість, інноваційні проекти зі створення нових матеріалів і виробничих систем

Виробництво побутової техніки, виробництво м'ясопродуктів.

";Азов";

21.07.98/ 21.07.58

М. Маріуполь, Донецька обл.

Експедиційно-складська, транспортно-сервісна, виробнича діяльність

Розвиток транспортної і виробничої інфраструктури

";Закарпаття";

09.01.99/ 09.01.29

Ужгородський і Мукачівський р-ни Закарпатської обл.

Транспорт, експедиторська діяльність, митні послуги, обслуговування і збереження транзитних вантажів, пов'язані з цим фінансові послуги

Переробка вантажів, надання експедиторських і складських послуг

";Інтерпорт Ковель";

01.01.00/ 01.01.20

м. Ковель, Волинська обл.

Транспортна, експедиторська діяльність, митні послуги, обслуговування і збереження транспортних вантажів, пов'язані з цим фінансові послуги

 

";Миколаїв";

01.01.00/ 01.01.30

м. Миколаїв, суднобудівні підприємства

Машинобудування, суднобудування, приладобудування, обробка деревини і виготовлення виробів, виробництво промислових газів, переробка пластмаси, будівництво, енергетика, зв'язок

 

";Порто-Франко";

01.01.00/ 01.01.25

м. Одеса,

частина Одеського морського торгового порту

Обслуговування транзитних вантажів, збереження, сортування, пакування, доопрацювання, надання транспортно-експедиційних і агентських послуг

Перевезення вантажів, надання складських та експедиторських послуг

";Порто-Крим";

01.01.00/

01.01.30

м. Керч,

АРК

Обслуговування транзитних вантажів, їх збереження, сортування, пакування, доопрацювання, надання транспортно-експедиційних і агентських послуг

-

";Славутич";

30.06.98/

01.01.20

м. Славутич,

Київська обл.

Впровадження новітніх технологій, ринкові методи господарювання, розвиток інфраструктури ВЕЗ ";Славутич";, використання природних і трудових ресурсів

Лазерне приладобудування, легка харчова промисловість, виробництво будівельних матеріалів.

";Курортополіс Трускавець";

01.01.00/

01.01.20

м. Трускавець, Львівська обл.

Лікувально-оздоровчі комплекси, виробництво мінеральних вод, рекреація, туризм, наукові дослідження у галузі охорони здоров'я

Туризм і реакреація

";Яворів";

17.02.99/

01.01.20

Яворівський р-н, Львівської обл.

Інноваційна діяльність, видобуток вуглеводнів, харчова промисловість, легка промисловість, деревообробка, паперова промисловість, виробництво машин і обладнання, будівництво, транспорт

Будівництво сервісного комплексу, транспортні, експедиційні і митні послуги, хімічна, деревообробна, легка промисловість, виробництво будівельних матеріалів

";Рені";

17.05.00/

17.05.30

м. Рені, Одеської

обл., Ренійськии морський торгівельний порт

Обслуговування транзитних вантажів, зберігання сортування, пакування, доопрацювання, транспортно-експедиторські, агентські послуги

-

 

З 2003-2004 років активізували свою діяльність іноземні інвестори. Але, як показав час, основною формою інтеграції України до світового господарства було обрано альянс - укладання домовленостей між світовим та національним капіталом з приводу ринкової, технологічної, фінансової політики держави. Основними було обрано фактори галузевих (а правильніше ресурсних) пріоритетів. Аналіз інвестиційних потоків України того періоду свідчить про перерозподіл коштів, інвестованих в Україну, на користь третіх держав: об'єкти інвестування були зайняті пошуком власних ринків збуту і забезпеченням власних інтересів.

Водночас порівняння залучення прямих іноземних інвестицій у різних країнах свідчить, що рівень інвестування в Україні ще дуже незначний, на порядок нижчий, ніж в країнах ЄС, особливо в розрахунку на душу населення. Так, на одну особу в Україні припадає 481 дол. США. А це у 17-18 разів менше іноземного капіталу, ніж у Чехії або Угорщині, та в 7 разів менше, ніж у Литві. Відношення накопичених іноземних інвестицій до ВВП в Україні становить 4 %, у той час як у Литві - 35, а в Чехії та Угорщині - близько 50 %.

Галузями інвестування, починаючи з 2007 року, стали сфера торгівлі і громадського харчування. Потім ідуть промисловість, будівництво, комерційна інфраструктура, наука і наукове обслуговування, транспорт, зв'язок.

Під впливом тенденцій світової відкритості національній економіці України притаманні, крім функціональних, і територіальні ознаки: схід орієнтований на експорт продукції машинобудівного комплексу, захід є лідером у активізації зовнішньоекономічної діяльності, південь орієнтувався на експорт та імпорт послуг, великі міста стали центрами інвестиційного капіталу.

Оскільки іноземний капітал ставить за мету панування на обраній території і безпосередній вплив на її розвиток, держава перш за все повинна визначитися у своїх стратегіях розвитку і чітко означити межі тотемного впливу на свою діяльність. І лише після цього визначати шляхи інтеграції до світового господарства.

Досвід економічної інтеграції України у світове господарство засвідчує, що будь-які обрані форми та механізми цієї інтеграції повинні мати метою впровадження формування моделі сучасної відкритої ринкової економіки, вивченню інтересів світового господарства та світового капіталу, визначенню доцільності та ефективності інтеграції національної економіки до світової економічної системи.

 

3. ОСНОВНА РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

1.  Конституція України.

2.  Гринів Л.С., Кічурчак М.В. Національна економіка: Посібник. – Львів, 2008.

3.  Заболоцький Б.Ф. Національна економіка: Підручник. – Лівів: «Новий світ-2000», 2009.

4.  Національна економіка: навч. Посіб. Для студ. Вищ. Навч. Зал. (Біло церковець В.В., Завгородня О.О., Лебедєва В.К. та інш.); за ред.. В.М. Тарасовича – К.: Центр учбової літератури, 2009.

5.  Національна економіка: Ученик/ Под  общей  редакцией акад.. РАЕН В.А. Шульги. – М.: Узд-во Рос. экон. акад.., 2002.

1

Смотреть полностью


Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти і науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича european credit transfer system (2)

    Документ
    ... дмінком (повторення). Л. Розмовна тема „Німеччина”. Територія. Населення. ... Економічний прибуток. ЗМ 2. Макроекономіка і мегаекономіка. НЕ 2. 1 Національнаекономіка: структура та ... . Загальна модель макроекономічної рівноваги (АD-АS) таособливості ...
  2. Міністерство освіти і науки україни чернівецький національний університет імені юрія федьковича іноземних мов european credit transfer system

    Документ
    ... лексичної теми. Слова. Діалоги по темі. Повторення Твір на тему „Моя ... Економічний прибуток. ЗМ 2. Макроекономіка і мегаекономіка. НЕ 2. 1 Національнаекономіка: структура та ... . Загальна модель макроекономічної рівноваги (АD-АS) таособливості класичного ...
  3. Національна служба охорони здоров’я великобританії (nhs) національний інститут здоров’я та клінічної досконалості ( nice )

    Документ
    ... в національномута місцевому масштабі й у забезпеченні широкої доступності цієї інформації та матеріалів». Інформація про Національну ... . Від доказів до рекомендацій – економіка медичної допомоги (контакти) Медично-економічний аналіз щодо ...
  4. Національна служба охорони здоров’я великобританії (nhs) національний інститут здоров’я та клінічної досконалості ( nice )

    Документ
    ... в національномута місцевому масштабі й у забезпеченні широкої доступності цієї інформації та матеріалів». Інформація про Національну ... . Від доказів до рекомендацій – економіка медичної допомоги (контакти) Медично-економічний аналіз щодо ...
  5. Розділ 1 Теоретичні основи формування конкурентоспроможності національної економіки в умовах інноваційної конкуренції

    Документ
    ... національної економіки: визначення, еволюція економічних шкіл, теорій та концепцій ......…………….. 11 1.2. Особливості формування та розвитку національних ...

Другие похожие документы..