textarchive.ru

Главная > Документ


Сучасні тенденції розвитку держави та права України

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Одеська національна юридична академія

Миколаївський навчальний центр

СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ДЕРЖАВИ ТА ПРАВА УКРАЇНИ

ЗБІРНИК НАУКОВИХ ПРАЦЬ

Випуск 1.

МИКОЛАЇВ

2007

УДК 34

ББК 67

С 91

Редакційна колегія:

В.І. Терентьєв, кандидат юридичних наук, доцент (головний редактор);

О.В. Козаченко, кандидат юридичних наук, доцент (заступник головного редактора);

Р.М. Достдар, кандидат юридичних наук, доцент МНЦ ОНЮА;

Л.В. Ємельянова, кандидат юридичних наук, доцент;

П.А. Козляковський, кандидат педагогічних наук, доцент;

Й.А. Шамес, кандидат психологічних наук, доцент МНЦ ОНЮА

До збірки наукових праць увійшли результати наукової діяльності професорсько-викладацького складу Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії, що здійснювалась протягом 2007 року, які присвячені актуальним проблемам та новітнім тенденціям розвитку держави і права України. Автори, включених до збірки статей, намагаються запропонувати нові, власні підходи до вирішення питання оптимізації державотворення та правогенезу в умовах розбудови на теренах України держави нового зразка.

Матеріали, які включені до збірки можуть представляти інтерес як для науковців, так і для практиків, для викладачів та студентів юридичних навчальних закладів.

ISBN

© Миколаївський навчальний центр

Одеської національної юридичної академії

Шановний читачу!

Ви тримаєте в руках перший випуск збірки наукових праць, які підготовлені до друку професорсько-викладацьким складом Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії. Розміщенні у збірці наукові праці викладачів МНЦ ОНЮА стали результатом запланованих та досить ґрунтовних наукових досліджень, що проводились протягом 2006-2007 навчального року, і які стали предметом наукових дискусій на першій щорічній звітній науковій конференції професорсько-викладацького складу МНЦ ОНЮА. Оприлюдненні на сторінках даної збірки наукові дослідження умовно можна поділити на два основні напрямки – дослідження сучасного стану і тенденцій подальшого розвитку правотворення і державності в Україні та пошук нових форм викладання юридичних дисциплін з метою підвищення рівня фахового виховання молодих спеціалістів у галузі права.

Крім того, редакційна колегія свідомо пішла шляхом залучення до наукових досліджень найбільш підготовлених представників студентської когорти, які навчаються в Миколаївському навчальному центрі, оскільки ми вважаємо, що рання та на рівних з визнаними фахівцями, наукова діяльність студентів створює підґрунтя для їх подальшого фахового зростання. Така свідомість визначалась тими обставинами, що протягом 2006-2007 навчального року в Центрі працювало вісім студентських наукових семінарів, на яких обговорювалися актуальні проблеми розвитку права України різної галузевої належності. Таким чином, друга частина збірки вміщує апробовані наукові результати проведених досліджень найбільш підготовлених студентів старших курсів, які також стали предметом широкого обговорення, як в студентських, так і викладацьких колах.

З повагою Від імені редакційної колегії О.В. Козаченко

Ємельянова Л.В.

к

УДК 340.15

.ю.н., доцент, заступник директора

з навчально-виховної роботи МНЦ ОНЮА

ДОГОВІРНІ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ – ОДИН З ОСНОВНИХ ІНСТИТУТІВ РИМСЬКОГО ПРАВА

Договори і зобов’язання, що виникають на основі договорів, належать до числа основних правових засобів, що опосередковують торговий (цивільний) обіг на різних етапах розвитку людства.

Визначаючи зобов’язання як правовий зв’язок між суб’єктами права, внаслідок якого одна особа (боржник) повинна щось дати, зробити або надати іншій особі (кредитору) під загрозою застосування у випадку невиконання цього обов’язку засобів судового примусу, римські правознавці вбачали суть зобов’язання “не в тому, щоб зробити якийсь предмет або сервітут нашим, але в тому, щоб зобов’язати іншого дати нам щось, або зробити, або надати (залишити, виконати)” (Д. 44.7.3 pr).

Таким чином, із самого визначення і трактування зобов’язань (яке, передусім, стосується договорів) слідує, що їхньою метою є вчинення певних дій боржником. Виконання договірних зобов’язань належним чином припиняє їхнє існування, оскільки мета, заради якої вони були встановлені, досягнута.

Однак були можливі випадки, коли боржник не виконував свої обов’язки за договором або виконував їх неналежним чином (наприклад, не повертав борг або повертав його несвоєчасно). Це породжувало проблему пошуку засобів, за допомогою яких можна було б примусити боржника вчинити ті дії, в той час, і в тому місці, коли це було передбачено угодою сторін, тобто, стимулювати боржника до виконання зобов’язання належним чином.

Звичайно, найбільш простим засобом було звернення до суду з вимогою зобов’язати відповідача виконати зобов’язання у натурі відповідно до умов договору і закону. Однак, саме по собі рішення суду, так само як і застосування засобів впливу на особу боржника, ще не гарантувало захист інтересів кредитора та інших учасників тих чи інших правових відносин.

Так, незважаючи на те, що ще Закони ХІІ таблиць передбачали право кредитора у випадку невиконання зобов’язання боржником накласти на нього кайдани, помістити у в’язницю і утримувати там певний час аж до моменту продажу на ринку у рабство (Таблиця ІІІ. 1-4), незабаром з’ясувалося, що цих заходів було недостатньо для того, щоб змусити боржника повернути борг. У кінцевому підсумку матеріальні інтереси кредитора все одно виявлялися незахищеними або захищеними недостатньо.

Щоб певною мірою вирішити цю проблему, передбачалася можливість не лише утримування у в’язниці, але й продажу боржника у рабство “за Тибр” з метою компенсувати кредитору з виторгуваної суми його збитки (Закони ХІІ таблиць. Таблиця ІІІ.5).

Однак цей шлях не став та і не міг бути достатньо ефективним з декількох причин.

По-перше, бажаючих придбати несумлінного боржника могло і не знайтися – адже існувало суворе обмеження щодо кола тих суб’єктів, які могли придбати боржника, виставленого на продаж: покупець мусив бути прийшлим “з-за Тибру”, тобто не являтися мешканцем Риму. У такому випадку проблема заходила у глухий кут і взагалі не знаходила свого вирішення.

По-друге, у міру розвитку римського суспільства, права і держави пануючою ставала ідея про неприпустимість обернення у рабство римських громадян: рабами могли бути тільки чужинці, діти рабів тощо. Причому це обмеження стосувалося не лише продажу римських громадян у рабство у самому Римі, але і випадків продажу їх за межі Риму – “за Тибр” і далі.

Тому вже на ранніх етапах розвитку римського права йшов пошук таких засобів забезпечення зобов’язань, які б, головним чином і в першу чергу, надійно захищали майнові інтереси кредитора. При цьому використовувались не тільки положення національного звичаєвого права (jus civile), але й найбільш вдалі досягнення інших правових систем того, так званого “права народів” (jus gentium).

У кінцевому підсумку, в римському приватному праві була розроблена ефективна система забезпечення належного виконання договірних зобов’язань, яка була націлена у першу чергу на захист інтересів кредитора і до того ж, як правило, на стимулювання боржника до виконання зобов’язань шляхом впливу на його майнову сферу.

Ця система вдосконалювалася протягом століть і врешті виявилася настільки вдалою, що згодом без істотних змін була запозичена переважною більшістю європейських держав, у тому числі, й Україною.

Разом з тим, у підходах до оцінки системи та окремих засобів забезпечення належного виконання договірних зобов’язань, визначення характеру їхнього взаємозв’язку та взаємодії, значення різноманітних їхніх форм на різних етапах розвитку держави і права у історико-правовій та спеціальній романістичній літературі існують розбіжності, викликані, як здається, різницею у підходах до вивчення римського права. В основу деяких суджень покладені ще оцінки середньовічних глосаторів і постглосаторів, інші ґрунтуються на концепціях романістики ХІХ та ХХ ст.

Результатом цього є те, що при визначенні характеру і тенденцій розвитку сучасного права України, у якості вихідного матеріалу обираються вторинні (по відношенню до римського права) європейські системи права (німецька, елементи романської, англосаксонської тощо).

Не заперечуючи корисності використання досвіду інших країн, здається, що відправною точкою у цьому процесі повинні бути первісні правові ідеї, якими згодом скористались у більшості європейських країн. Саме такий підхід дозволяє найбільш повно згодом використати і національні традиції, співставляючи їх з загальноєвропейською ідеєю римського права та характером його інтерпретації у певних історичних умовах.

К

УДК 343.2.01

озаченко О.В.

к.ю.н., доцент, завідувач кафедри

правових дисциплін МНЦ ОНЮА

ПЕНАЛІЗАЦІЯ В УМОВАХ РІЗНИХ ІСТОРИЧНИХ ЕПОХ РОЗВИТКУ КРИМІНАЛЬНОГО ПРАВА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Звернення до періодизації формування кримінального права представляється достатньо аргументованим і своєчасним. По-перше, використання в процесі досліджень методу історизму створює підвалини для систематизованого аналізу як права взагалі, так і окремих його галузей з врахуванням тих надбань, які пройшли етап випробовування і підтвердили свою життєздатність протягом достатньо великого проміжку часу. По-друге, історизм дає змогу визначити суттєві ознаки розвитку права на сучасному етапі та спрогнозувати можливі зміни у його змісті в майбутньому. Необхідно обмовитися, що наведені роздуми не повинні розглядатися як певна система поглядів, які прийшли на зміну тим, що підтвердили свою необхідність і значущість. Навпаки, це ще один погляд, який здатний сфокусуватися на різних сторонах генезису кримінального права і може представляти цікавість виключно за умови обов’язкового використання інших підходів до історичного розвитку і системно-функціональної розбудови кримінального права та окремих його інститутів.

Традиційним для правової науки є дослідження окремих її галузей та інститутів з позиції періодизації основних етапів їх формування на підставі формаційного підходу, в основу якого покладений історичний тип окремої держави, яка і детермінує той чи інший напрямок інституційного розвитку. Така позиція дослідників є зрозумілою і переконливою, якщо визнавати наявність обов’язкового зв’язку між державою і правом, який набуває характеру більшого або меншого абсолюту в залежності від визначеності права. Не ставлячи собі за мету провести детальне дослідження характеру і правової природи зв’язків, які виникають між державою і правом, оскільки такий аналіз викличе перепрофілювання роботи і “розфокусування” подальшого дослідження з переорієнтацією на проблеми іншого змісту, все ж представляється необхідним звернути увагу на обов’язкову наявність таких зв’язків незалежно від того якої теорії праворозуміння дотримується той чи інший теоретик. Так представники нормативного визначення права вказують на суттєву ознаку останнього, яка полягає в тому, що право є системою загальнообов’язкових правил поведінки (соціальних норм) відносно яких декларується державна “першоджерельність” – вони створенні або визнанні державою у встановленому порядку. Представники теорії “природного права” вимагають визнання в праві окремого елементу за яким декларується фундаментальність і який не залежить від держави. Однак позитивне право є елементом виключно державного творення через який і здійснюється реалізація природного права. “Історична школа” права суттєвою ознакою права визнає історичність його формування, під якою розуміють виникнення і апробацію правових встановлень суспільством з подальшим визнанням за нормами загальнообов’язкового характеру тільки на підставі волевиявлення держави. Не ставлячи під сумнів значущість і інших теорій праворозуміння, таких як психологічна, соціологічна, теорії “конфліктів”, та інші, необхідно визнати, що всі вони розглядають право як результат різноспрямованого, але все ж функціонування держави.

Таким чином, дослідження становлення права і окремих його галузей інститутів за традицією відбувається на загальних підставах з дослідженням генезису держави окремого історичного типу. Однак, захоплюючись етатистською суттю права втрачається інша його ознака, яка пов’язується з формуванням і існуванням в суспільстві різних етапів власного історичного розвитку окремого рівня культури його членів і цивілізаційного прогресу, яке це суспільство переживало. Культура, як найбільш визначний індикатор стану розвитку як суспільства в цілому, так і окремого свого члена, традиційно визначається рівнем розвитку окремих своїх елементів, серед яких найбільш вагомими традиційно визнається мистецтво, релігія, філософія, матеріальна культура та їх комплекси [1, с.25].

Культура, як окремий соціальний феномен більшістю представників культурологічного напрямку дослідження, розглядається в межах визначених елементів свого прояву з допущенням окремої деталізації за рахунок визнання науки, суспільних відносин в якості надбання “культурної” людини. Поза всяким сумнівом, cultura juris на початкових етапах свого становлення та розвитку була не відокремленою від загальної культури, оскільки у витоках свого становлення право розглядалось як форма, елемент мистецтва. Отримання правом значного регулятивного змісту детермінувало відмову культурологів у визнанні за правом самостійного структурного елементу в конгломераті загальновизнаних елементів культури. Відповідний напрямок розвитку культурології згідно з яким право втрачає плацентарний зв’язок з структурою, яка його породила, необхідність власного самовизначення і рефлексії, стало передумовою для формування в межах правової науки знань про правову культуру, як форму правового буття.

За вказаних умов юристи не могли не сконцентруватися на визначеності іншого зв’язку, в якому не могло бути відмовлено праву за означених раніше аргументів. Однак, самодостатність знань про правову культуру в умовах обмеженості зв’язків безпосередньо з самою культурою, викликає заперечення, оскільки виключається системний аналіз права в контексті інших надбань культури.

Не ставлячи під сумнів необхідність і значущість дослідження етатистського напрямку розвитку права, представляється досить цікавим і обумовленим дослідження права в контексті періодизації культурного розвитку українського суспільства, з відмовою від жорсткого абстрагування етатистських зв’язків права. Обумовленість відповідного підходу детермінується декількома аксіомами, які, на нашу думку, не потребують доведення. По-перше, право, форми його існування, суспільні відносини, які виникають і розвиваються в межах нормативних встановлень представляють собою окрему систему артефактів, за якими може бути визнаний культурологічний характер. Так, наприклад, нормативно-правові акти, які в першу чергу є артефактами через які здійснюється передача інформації, що має нормативний зміст (інформація спрямована на доведення до суб’єктів характеру поведінки, яка допускається, забороняється або приписується), а у другу чергу, відображає рівень цивілізованості суспільства, в якому такі норми реалізуються. Таким чином, кожний нормативний акт повинен відповідати вимогам свого інструментального призначення для регулювання суспільних відносин та бути відповідним окремому рівню цивілізаційного розвитку суспільства в межах якого він діє. Причому, остання характеристика нормативного артефакту може або генерувати поступальний розвиток суспільства, або створювати умови гальмування динаміки зростання якості суспільних відносин.

По-друге, право відображає рівень розвитку окремої цивілізації віддзеркалюючи ті соціальні процеси, які формуються в межах суспільства окремої історичної доби. Правові встановлення, в силу їх соціальної спрямованості, передають характер відносин між людьми, концентрують в чистому вигляді основні правила поведінки, які допускаються в окремому суспільстві, визнають межі моральності у людських відносинах, відображають ті стереотипи, виникнення яких зумовлює людство звертатися до права, як окремої регулюючої складової соціального буття. Право відображає в своїй структурі ті соціальні зміни, які формують новий порядок відносин між людьми, створюючи достатньо об’єктивну картину соціального світу в межах, як окремої держави, так і окремих правових традицій. Віддзеркалююча здатність права дозволяє звернутися до нього з метою пошуку нових підходів до історичного дослідження формування окремих держав та соціальних структур. Більш того, такий підхід, якому ні в якому разі не суперечить застосуванню в процесі його використання і “традиційних” етатистських підходів, створює умови для гуманізації історії, оскільки періодизація останньої здебільшого здійснюється на підставі аналізу окремих соціальних катаклізмів – революцій, війн, соціальних катастроф. Періодизація історії людства на підставі аналізу правових встановлень окремої історичної доби не може и не повинна розглядатися в якості єдиної об’єктивної підстави, однак абстрагування від соціальних катаклізмів сконцентрує погляд на іншому ракурсі соціального буття більш гуманного змісту, який відповідає поступовому консервативному розвитку права. При цьому консерватизм не може розглядатися як єдиний шлях генезису права, а повинен мати ознаки амбівалентності з стрімкими, революційними змінами поглядів на окремі нормативні встановлення та шляхи їх реалізації.

По-третє, режим реалізації права прямо пропорційний рівню як cultura juris, так і загальній культурі. Це питання набуває особливого змісту в умовах реформування сучасної правової системи України, яке спрямоване на адаптування до власних соціальних умов правових встановлень, що формувались в інших соціально-політичних умовах. Дослідження права у взаємозв’язку з культурою дає можливість сформувати чітку визначеність відношення правової системи України до основних векторів правового буття, становлення яких фактично завершилось в планетарному масштабі. Необхідність визначення належності українського права до тих чи інших правових систем зумовлює можливість або неможливість імплементування правових встановлень із зовні. Від визначеності даного питання залежить рівень правопорядку, оскільки “чужі” правові встановлення, які не адаптовані до власного соціального середовища, або ігноруються, або відверто порушуються на підставі незрозумілості мети їх застосування для суб’єктів права.

Таким чином, враховуючи структурну не відокремленість права від культури, їх функціональну єдність і взаємну визначеність, представляється можливим в процесі історичного аналізу виникнення і формування кримінального права, застосувати періодизацію в основу якої покласти культурологічний процес соціального розвитку.

Однак досягнення поставленої мети можливе за умови визначення змісту самого терміну “культура”. Як зазначають культурологи, в науці при збереженні значної кількості визначень поняття культури, що є обґрунтованим, оскільки багатозмістовність поняття визначає відповідність дефініцій, існує можливість їх систематизації, в результаті чого виділяють антропологічне, філософське та соціологічне розуміння культури. Антропологічна дефініція культури зосереджується на визнанні людини як центра культури, оскільки всі артефакти культури є результатом діяльності людини і вона є необхідним елементом символічної поведінки та соціальної організації. Соціологічне розуміння культури концентрується на визнанні культури як організаційного фактору будь-якого суспільства, оскільки вірування, цінності та норми поведінки, загальний та прийнятний спосіб мислення є соціально визнаним, а в протилежному випадку він не виступає елементом культури. Філософське розуміння культури вимагає визнання останньої в якості способу буття людини або змісту всього суспільства яке передається за допомогою процесу цивілізації [2, с.15-19]. Враховуючи власний погляд автора дослідження, що презентується, на суттєві ознаки культури, необхідно зазначити, що культура антропоцентрична, оскільки її творцем, носієм і користувачем виступає людина. В подальшому антропологічний підхід до визначеності окремих проявів культури, а в першу чергу права в його різноманітних галузевих проявах, буде досліджений більш ретельно, однак необхідно обмовитися, що процесі дослідження періодизації права буде застосований саме визначений підхід.

В культурології, періодизація культур знаходиться під постійною увагою з боку вчених протягом всього періоду розвитку культури. Так, культурний розвиток суспільства на підставі інтерпретації культури як окремого рівня освічення, співпадає з схемою: дикунство, варварство, цивілізація (А.Р. Тюрбо, Ф.М. Вольтер, А. Фергюссон та інші); відношення в період формування до “осьового часу” стало передумовою для визначеності культур доосьового, осьового та постосьового характеру (К. Ясперс); за хронологічними характеристиками формування культури поділяються на античну культуру Греції та Риму, культуру Середньовіччя, епоху Відродження або Ренесанс, Новий час; аналіз знарядь праці, рівень розвитку техніки дає змогу виділити кам’яний, мідно-бронзовий, залізний період розвитку культури; в залежності від характеру впливу культури на соціальне буття людини виділяють біогенний, духовно-культурний та технотропний етапи становлення культури (Бердяєв); в залежності від виду формації культури поділяються на первісну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну, індустріальну, постіндустріальну (К.Маркс, Ф. Енгельс); релігійна періодизація будується на виділенні двох етапів: політеїстичного та монотеїстичного. Не претендуючи на визнання за вказаним переліком періодизацій його повним, вважаємо, що його достатньо для визначення основного принципу, який може полягати в наступному.

Періодизація, як форма теоретичного осмислення основних етапів становлення та розвитку культури, характеризується визначеністю окремих часових меж формування і розвитку окремих відрізків культурологічного процесу, тривалість якого залежить від принципу періодизації. Приймаючи до уваги, що предметом дослідження виступає субкультура правового характеру, представляється можливим провести її аналіз на підставі відображення в cultura juris елементів рефлексії людини у культурному бутті окремого історичного етапу її існування. Для досягнення поставлених цілей представляється досить вдалою періодизація з виділенням етапів премомодерну, модерну, постмодерну. Для традиційної шкали періодизації вказані історичні етапи культурного розвитку відповідають Стародавньому світу, Середньовіччю та Новому часу [3, с.6-7]. Враховуючи умовність такої відповідності і розмитість меж між різними етапами еволюційного розвитку суспільства, представляється необхідним звернутися до визначення загальних рис, які репрезентують сутність кожного історичного етапу. Враховуючи те, що вказана періодизація свідчить про еволюційність розвитку культури, необхідно підкреслити, що в межах окремого його етапу поряд з адитивними ознаками існують і ті, які притаманні, як попередньому, так і наступному етапу розвитку, оскільки еволюція передбачає природний перехід від одного ступеня розвитку культури до іншого. Таким чином, в межах окремого етапу виникає ситуація, коли поступовість “революціонізації” проглядається в окремому рівні розвитку культури. Враховуючи перманентність історичного культурного розвитку, ми визначаємо, що в процесі дослідження увага буде звернена не на зв’язки, які зберігаються в окремій культурі та які визначають поступовість еволюції, а на адитивні ознаки в системі їх відображення на досліджувану галузь кримінального права, взагалі, і інституту пеналізації, зокрема.

Культура періоду премомодерну характеризується відсутністю жорсткої диференціації людини від оточуючого її світу, оскільки людина тільки почала усвідомлювати себе в якості елемента об’єктивного буття. Характер взаємовідносин людини з природою може бути охарактеризований формулою “природа в мені і я в природі”. Світогляд людини премомодерну спрямований на перші спроби власної рефлексії і визначеності відносно місця людини в світі, причому цей світ обмежується виключно природними явищами і не поширюється на соціальні, частиною яких людина себе не ототожнює. Таким чином, все свідоме буття людини пронизано змістом її співвідношення з природними силами, за якими визнавався трансцендентний характер, який визначає, як внутрішнє буття людини, так і його зовнішні прояви. Суспільність людини премомодерну визначається його колективізмом, який не має характер усвідомленої реалії, а є результатом протиборства ворожим силам природи. Парадигма премомодерну може бути визначена в якості “колективної самотності людини”, яка тільки починає визначати характер власного суспільного буття.

Період модерну ознаменований усвідомленням особи в якості самостійного та автономного елемента об’єктивної дійсності, яка є “не тільки актором, але й автором своєї власної драми”. Визначальний елемент модерну – Просвітництво створило уявлення про можливість розбудови щасливого майбутнього і це щастя полягає в тому, що воно (майбутнє) в повному обсязі залежить від самої людини. На відміну від премомодерну людина модерну звертається не до минулого, в якому вона знаходила відповіді на власні запитання, а дивитьсь у майбутнє, формуючи власний Розум, який за світоглядом метафізиків модерну, є наймогутнішим засобом для вирішення тих проблем, які постануть перед людством. Парадигмою модерну є поодинока людина, яка кидає виклик природі та існує за принципом “життя не підконтрольне ні природі, а ні Богу, а Людині”. На підставі власної самооцінки людина модерну вбачала за необхідне змінювати як природу, так і суспільство, спираючись виключно на власні уподобання та власний розсуд, не враховуючи об’єктивні закономірності людського буття.

Епоха модерну закінчилась тільки людина усвідомила, що її відрив від природи був хвалькуватим і не завжди обґрунтованим. Наступна епоха, епоха постмодерну визначається парадигмою критицизму, яке спрямоване на прискіпливе дослідження не тільки оточуючого буття, але й тих процесів, які відбуваються в самій людині, ставлячи навіть під сумнів “святу святих” модерну – розумову могутність людини та підвалини розумової діяльності. Культура постмодерну орієнтує людину на здійснення порівняння і пошуку відповіді на виникаючі питання, спираючись виключно на власний досвід з його коригуванням на підставі змін сьогодення. Розвиток наукомістких технологій (мультимедійних, біогенних) створює передумови для формування віртуального буття людини, яка замінює соціальні зв’язки на періодичне контактування з представниками “собі подібних”. Постмодерн – епоха “безособисносних” відносин, принципові ознаки яких знаходять відображення в культурі людини постмодерну.



Скачать документ

Похожие документы:

  1. Міністерство освіти та науки України Сумська обласна державна адміністрація Сумський обласний інстит (1)

    Документ
    ... і с учасного РR в контексті оптимізації українського бізнесу ... України, 1996, №11. – С.76-80. 4. Шаленко М., Сучасна тенденції розвитку ринку праці України//Економіки України ... угоду та договори виробляють таки правила взаємодії між державоюта орган ...
  2. Міністерство освіти і науки молоді та спорту україни н а к а з (1)

    Документ
    ... розвитку освіти в Україні ” та на виконання п.9 доручення Прем’єр-міністра України ... Провідною тенденцією виховання ... України". "Дебати: право на приватне життя". "Україна — європейська держава". "Видатні вчені України" ... учасних проблем виховання дітей та ...
  3. Міністерство освіти і науки молоді та спорту україни н а к а з (4)

    Документ
    ... розвитку освіти в Україні ” та на виконання п.9 доручення Прем’єр-міністра України ... Провідною тенденцією виховання ... України". "Дебати: право на приватне життя". "Україна — європейська держава". "Видатні вчені України" ... учасних проблем виховання дітей та ...
  4. Міністерство освіти і науки молоді та спорту україни одеська національна академія харчових технологій

    Документ
    ... Кузнецова, І. Ринок зерна України: тенденції та стратегічний вектор розвитку / І. Кузнецова // ... умовах / І.Є. Подгорна // Актуальні проблеми держави і права: зб. наук. пр. / ОНЮА ... . та молодих вчен. з хімії та хім. технології: зб. тез. доп. учасн., Ки ...
  5. Міністерство освіти і науки україни одеська національна академія харчових технологій серія наукові публікації

    Документ
    ... економіки таправа ЗНТУ – ... І.О. Ринок борошна та круп України: структура, тенденції розвиткута динаміка зм ... регулювання міжбюджетних відносин державита місцевого самоврядування / В.Ф. ... та молодих вчен. з хімії та хім. технології: зб. тез. доп. учасн ...

Другие похожие документы..